3.3. популяризація ідеї через мас-медіа

 

Засоби масової інформації мають значний вплив на формування усвідомленості ідеї Екологічної Конституції Землі. Нижче подаємо три публікації з різних газет, які висвітлюють цю проблему.

Дуже добре, що проект Пос­лання Президента до Вер­ховної Ради винесено на ши­роке обговорення громад­ськості. Це свідчить про щирість намірів державної влади рі­шуче подолати кризові явища і забезпечити достойне життя лю­дини.

Хотілось би відзначити фунда­ментальність і, без перебіль­шен­ня, історичну значимість Послан­ня. Водночас — висловити деякі міркування щодо можливостей поглиблення його концептуаль­них положень.

Ключовим моментом проекту є визначення шляхів виве­дення ук­раїнської економіки на траєкто­рію сталого розвитку. І тут важли­во наголосити, що в основі кон­цепції сталого розвитку лежить еколого-економічне вчення про органічну єдність еколо­гіч­ної (природної) та економічної (гос­подарської) систем. Саме на постулатах цього вчення має ґрунтуватися життєздатна еконо­мічна політика держави.

В умовах ринкових відносин держава не повинна розплачу­ва­тися з бюджету за антиекологічну діяльність підприємств. Це му­сять глибоко усвідомити усі наці­ональні економічні структури і, тим більше, підприємства з іно­земними інвестиціями. Треба та­кож припинити експорт круглого лісу та іншої сировини, що дозво­лить збільшити кількість робочих місць і підвищити ефективність зовнішньо­еко­но­мічної діяльності.

Одним словом, йдеться про конкретну екологізацію еконо­мі­ки, яка полягає у суворому дот­риманні екологічних вимог без­посередньо в процесі самої ви­робничо-господарської діяль­ності, а не у витратах коштів на погашення її негативних еколо­гічних результатів. Екологізація економіки є потрібною переду­мовою превентивного захисту природного життєвого довкілля, що дозволяє економити кошти на охорону природи, уникати суттє­вих витрат на ліквідацію наслідків надзвичайних екологічних ситуа­цій (повені, зсуви, надмірне заб­руднення довкілля тощо) і в оста­точному результаті — умовою пе­реходу країни на шлях сталого розвитку.

Відобразити це у Посланні — було б принципово новим підхо­дом до розв’язання соціально-економічних проблем сучас­ності.

Якщо ми прагнемо дійсно до­сягти сталого розвитку в новому столітті, то потрібно відмовити­ся від традиційного економічного мислення XX століття і піднятися на вищий рівень — нового еколого-економічного мислення. Принципи сталого розвитку спроможні реалізувати лише економісти-екологи та екологіч­но мислячі фахівці всіх інших га­лузей знань.

До речі, концепція екологізації економіки як превентивного за­хисту природного життєвого дов­кілля і фактора сталого розвитку, знайшла обґрунтування у висту­пах самого Л.Д. Кучми. Але ця концеп­ція, на жаль, не включала­ся у попередні послання Прези­дента.

Ще будучи Прем’єр-міністром, Л.Д. Кучма писав, що “еко­но­­мічна реформа і здійснювана струк­турна перебудова народного господарства відповідатимуть ін­тересам народу лише при здій­сненні ефективної екологічної по­літики. При цьому екологізація економіки не може звужуватися до тих чи інших заходів боротьби із забрудненням... Повітря, воду, ґрунти, інші багатства нашої зем­лі потрібно розглядати як націо­нальні економічні ресурси, що використовуються в процесі ви­робництва і мають певну вар­тість, яка повинна належним чи­ном відшкодовуватися. Лише за такого підходу політика структур­ної перебудови економіки орієн­туватиметься на комплексний критерій еколого-економічної ефективності виробництва, який забезпечить стабільне зниження енерго- та ресурсоспоживання на одиницю валового національ­ного продукту або національного доходу. Таким чином, екологічні імперативи повинні бути охопле­ні усіма ланками нового господар­ського механізму та систему прийняття управлінських рі­шень”. [1]

Екологічний імператив — велін­ня XXI століття. Обминути його в Посланні-2000 було б серйозною концептуальною помилкою. Тим більше, що в своєму виступі на XIX спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН Л.Д. Кучма під­креслював: “Екологічна складова національної безпеки перетворю­ється на один з домінуючих чин­ників внутрішньої та зовнішньої політики Української держави... Відповідно до цього спрямовуємо свої зусилля на реальну інтег­рацію природоохоронної політики до стратегії соціально-економіч­ного розвитку”. [2]

У цьому ж виступі Президент України заявив про необхідність “... починати розробку глобаль­ного міжнародно-правового ак­та, покликаного гарантувати еко­логічну безпеку всіх країн світу. Такого акта, який визначав би до­пустимі норми екологічної пове­дінки усіх держав в інтересах ви­живання й процвітання цивілізації у XXI столітті”. Тому у Посланні треба поставити завдання по­дальшого опрацювання цієї не­ординарної ідеї.

І, нарешті, розділ VI проекту Послання “Зміцнення еконо­міч­ної безпеки України” доцільно назвати, у відповідності з його змістом, “Зміцнення економічної та екологічної безпеки України”.

Висловлені пропозиції легко вписуються в проект Послання, не змінюють структури докумен­та, і, на нашу думку, суттєво акту­алізують його зміст.

(Екологічний імператив – запорука сталого розвитку. – “Урядовий кур’єр”, №28,       15 лютого 2000 року).

 

Наш кореспондент зустрівся з ректором Львівського лісотехнічного університету, професором Юрієм ТУНИЦЕЮ, який нинішнього літа брав участь у роботі 19-ої спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН, і попросив поділитись враженнями від саміту у Нью-Йорку.

— Насамперед хотілось би, Юрію Юрійовичу, визначити місце і роль позачергової сесії у заходах Гене­ральної Асамблеї ООН.

— Лідери світових держав зібралися, щоб дати оцінку заходам з екологічної безпеки, які виробила п’ять років тому конференція такого ж масштабу в Ріо-де-Жанейро. Тоді чи не вперше на весь світ було заявлено, що людство скочується до катастро­фи, причиною якої може стати не військовий конфлікт, а хижацько-споживацьке ставлення людини до природи. Безліч прикладів, у тому числі, аварія на Чорнобильській атомній станції, в сумі дають коло­сальний негативний ефект. Не зупини­ти ці тенденції — значить поставити під сумнів саме життя на планеті. Під впливом усвідомлення цього було вироблено програму “Порядок ден­ний на ХХІ століття”, яка і має відвернути планетарну біду. Крім загальних декларацій, ряд конкретних конвенцій стосується проблем зміни клімату, біорозмаїття, принципів ве­дення лісового господарства.

На нинішній зустрічі наголошувало­ся на нагальній потребі більшої збалансованості економіки та еко­логії.

— І як же характеризується нинішня господарська діяльність на континентах?

— Насамперед — як однобока. У більшості випадків вся увага приділяється суто економічним інтересам, в основі яких лежить прибуток. На жаль, забувається, що економіка не має перспективи, якщо не буде у належному стані природне середо­вище. Повітря, вода, земля з її ресурсами залишаються першо­основою всього матеріального виробництва. Спроби дер­жав­них чинників впливати на дотримання екологічних норм не завжди дають бажані результати. Стихія ринку виявляється сильнішою. Особливо важ­ко Україні, державам з перехідною економікою. Взяти хоча б переправку із Заходу технологій, які не відповідають екологічним стандартам. Наші виробни­ки їх закуповують, бо дешеві, бо на уламках планової господарки і ними можна виробляти більш-менш конкурен­тоспроможну продукцію.

Але при цьому всі мали б зрозуміти, що шкода від такого виробництва, завдана природі на якомусь одному континенті, перетворюється у світову.

Неважко здогадатись, що поводи­мось так, ніби ми — останнє покоління на планеті. У документах нинішнього саміту так і записано, що майбутні покоління мають рівні права на ресурси, якісне довкілля з нами. А ми вперто позбавляємо їх цих прав: бездумно вирубуємо ліси, їздимо на розкішних автомобілях, забруднюючи повітря, викачуємо до останку нафту з надр... Для чого, наприклад, кожному амери­канцеві, не сім’ї, автомобіль?

— На сесії виступив Президент України Леонід Кучма. У цілому світі виступ керівника нашої держави мав, без перебіль­шення, сильний резо­нанс. Чим він відзначався?

— У виступі нашого Президента були конкретні, конструктивні пропозиції. Найголовніша з них — потреба ухвален­ня світової екологічної конституції, своєрідного правового акта, який би регламентував економічну та екологічну діяльність. Президент нагадав, що ще сімдесят років тому наш співвітчизник, основоположник науки про біосферу Землі Володимир Вернадський говорив: людство стає потужною геологічною силою. І перед ним, перед його думкою і працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах людства як єдино­го цілого. Настав час глибоко усвідомити цю істину.

Отже, майбутня екологічна конституція зініційована Украї­ною.

У процесі реформування ООН, сподіваємось, проблеми екології в діяльності цього органу займуть визна­чальне місце. Положення майбутньої екологічної конституції потрібно буде перевести у конкретні площини. Вони передбачають створення міжнародного екологічного суду, поліції, екологічного банку, у якому акумулюватимуться кошти на потреби захисту природного середовища. У світі мав би запанувати процес екологізації ринкових відносин, виробництва. Чорнобильська земля, на мою думку, має стати всесвітньою лабораторією для вивчення впливу радіоактивних елементів на навколишнє середовище. ЮНЕСКО варто було б визначити рік Володимира Вернадського — україн­ського вченого, політичного діяча, який глибоко проймався проб­ле­­мами екології.

— Це добре, що наш Президент так дбає про екологію у світовому масш­табі. А як житимемо ми в умовах наслідків Чорнобиля?

— Леонід Кучма повідомив на саміті, що Україна чітко дотримуватиметься концепції сталого розвитку. Базові основи для такої державної політики є. Забрудню­вати довкілля, надмірно споживати при­родні ресурси для держави стає економічно невигідним. Екологічна складова національної безпеки перетво­рю­­ється на один з домінуючих чинників внутрішньої та зовнішньої політики України.

На жаль, у своїй екологічній політиці Президент України є непослідовним. Вже через кілька днів після виступу у Нью-Йорку, на урочистих зборах з нагоди дня Конституції про наші ініціативи не було сказано жодного слова. А про це треба говорити послідовно, постійно. Екологічними проблемами повин­ні про­йнятись і президентські радники, і прем’єр-міністр, міні­с­тер­ські чиновники, керівники областей, і нарешті, ми усі.

Важливий момент: наш Президент виступав на спеціальній сесії українською мовою. Представники держав пострадянського простору користувались російською або англійською мовами. На цьому фоні, звучання нашої мови дуже піднесло авторитет України, відчувалось, що з нами у світі рахуються.

— Юрію Юрійовичу, я не прига­дую, щоб на такі поважні форуми, як 19-та спеціальна сесія Генераль­ної Асамблеї ООН зараховували до складу делегацій львівських ректорів...

— Це, звичайно, приємно. Та випадковості тут нема. Я все життя займався еколого-економічними про­блемами. Коли ще Леонід Кучма був прем’єром українського уряду, я наді­слав йому відкритого листа про моє бачення виходу з економічної кризи. Ним тоді була висловлена згода з багатьма моїми пропозиціями. Про 19-ту сесію я дізнався випадково, перебуваючи у Бельгії. Через МЗС мені  запропонували негайно підготувати пропозиції. З допомогою нашого посла у Бельгії Бориса Тарасюка я дістав змогу ознайомитись в урядових бібліотеках з матеріалами май­бут­нього саміту і подати пропозиції, які будуть висловлені нашим представником.

Постало питання: хто з наших урядовців буде очолювати делегацію. Схилялись до думки, що ним буде прем’єр-міністр. Я ж доклав усіх зусиль, щоб переконати Президента: саме він має представляти нашу державу. У цьому мене підтримав міністр закордон­них справ Геннадій Удовенко. Як потім усі зрозуміли, вибір був правильним. Саме виступ першої особи України на сесії забезпечив авторитет, визнання нашій державі.

Далі — постало питання на чому акцентувати увагу Прези­ден­тові. Керівництво Міністерства охорони на­вколишнього природного середови­ща та ядерної безпеки наполягало на тому, аби виступ зводив­ся до випрошування допомоги на ліквідацію наслідків чорнобильської аварії. Я ж дотримувався думки, що маємо гово­рити глобальніше. Так і було задекла­ровано потребу ухвалення світової екологічної конституції, інші цінні ініціативи, які були сприйняті у світі досить схвально. А це, в свою чергу, спонукало уряди багатьох країн нада­ти додаткову грошову допомогу Україні для екологічних потреб.

(Конституція виживання — іні­ці­а­тива нашої держави. – Ін­тер­в’ю взяв Мирослав Паранчак, “За вільну Україну”, 22 серпня 1997 року)

 

Планету, як квартиру, не поміняєш — треба цю зберегти

Чи нам папуасам про це говорити?

Цією ідеєю ректор Українсь­кого державного лісотехнічного університету Юрій Юрійович Туниця одержимий вже років де­сять. Останнім часом професор, немов окрилений, і почуваєть­ся, як студент, що виграв якийсь фантастичний грант на зарубіжне стажування. А річ у тім, що ректор повернувся не­щодавно з Рима, де мав аудіє­нцію у Папи Римського. Святій­ший отець благо­словив дерзновенний задум. Про зустріч з Папою ми поговоримо трохи пізніше. А почав я розмову з ректором із запитання дещо конфронтаційного.

– Ініціатива ваша справді благородна. Але чи не скаже світова спільнота нам таке: “Ви, хлопці, перед тим як вчити інших екологічної без­пеки, наведіть лад у власній хаті”? І можуть пригадати нам не тільки Чорнобиль. Напевне, світ вже знає про хімічне отруєння Болеславчика та про інші наші еко­логічні біди.

– Я сподівався на таке запи­тання. Не ви перший. Прига­дую розмову кількарічної давності. Летів разом у літаку на сесію Генеральної Асамблеї ООН з Юрієм Костенком, він був тоді міністром охорони навко­лишнього середовища. На мою пропозицію міністр відповів приблизно так: “Рано чи пізно людство неодмінно прийде до Екологічної Конституції Землі, але не нам, “папуасам”, зараз про це говорити. У нас стався Чорнобиль, ми не виконуємо багатьох міжнародних угод щодо захисту природного сере­довища...” Але я рішуче запе­речив проти цих аргументів. Чорнобиль – то не наша вина. Нам його нав’язала Москва. Я вважаю, що саме постчорнобильська Україна, народ якої безневинно потерпів від цієї світової катастрофи, якраз і має моральне право проголосити перед людством програму еко­логічного порятунку нашої пла­нети. Це вже не позиція окре­мих осіб чи групи людей. Це позиція нашої держави. Її опри­люднив на весь світ Президент України Леонід Кучма у виступі на 19-ій спеціальній сесії Гене­ральної Асамблеї ООН 24 черв­ня 1997 року. Цей виступ закін­чувався словами: “Вже сьогодні слід починати розробку гло­бального міжнародно-правово­го акта, покликаного гарантува­ти екологічну безпеку всіх країн світу. Такого акта, який би виз­начав допустимі норми екологі­чної поведінки усіх держав в інтересах виживання і про­цвітання цивілізації у XXI столітті”.

 

На острівку благополуччя довго не всидиш.

– Юріє Юрійовичу, ви, на­певне, знаєте усі можливі рифи на шляху до прийнят­тя такого глобального доку­мента. Я ж особисто вважаю головною перешкодою разючий перепад, а точніше, прірву між рівнем розвитку і суспільного багатства різних країн світу, між тією ж ситою самовдоволеною Амери­кою і голодною Нігерією чи Со­малі... Чи захочуть багаті і злидарі жити за одними пра­вилами екологічної поведін­ки?

– Іншого виходу немає. Люд­ство мусить це зрозуміти. Нашу планету можна порівняти з кос­мічним кораблем. І у цьому ко­раблі кожна країна має свою “су­веренну” каюту. У ній можна бути повновладним господарем, але до тієї межі, поки ця пове­дінка не загрожує катастрофою цілому кораблю. Земля малень­ка, у ній все взаємопов’язане. Чи знаєте ви, скажімо, про те, що у кістках пінгвінів вже знахо­дять сліди пестицидів, хоча на Північному полюсі немає сільського господарства?

Зараз багаті країни нещад­но експлуатують природні ба­гатства бідних країн. Вивозять, наприклад, на чужі території радіоактивні відходи. У цих країнах люди хворіють і вими­рають вже сьогодні. Але і ті багаті країни ніби сидять на острівку благополуччя, який постійно зменшується. Рано чи пізно і до них дійде екологічне лихо. Можна наводити інші приклади. Та ж Німеччина має тридцять відсотків території, що зайнята лісами. Україна — лише 14,3 відсотка. Але Німеч­чина намагається купити ліс в Україні, а свій приберегти для майбутніх поколінь. Та не все так буде...

– І все ж таки чи можуть економічно розвинені країни служити прикладом екологіч­ної поведінки для країн, які вже потерпають від екологіч­ного лиха?

– Не можна відповісти одно­значно. З одного боку, це так. Скажімо, Німеччина очистила Рейн, Англія навела у себе зов­нішній “марафет”, США ви­пускають значно чистіший бен­зин, ніж в інших країнах. Але це міф, коли стверджують, що мо­гутні капіталістичні країни вирі­шили усі свої екологічні пробле­ми. Я б сказав так: у бідних країн ці проблеми і хвороби на видноті, а у багатих приховані углибині. Внутрішні хвороби більш небез­печні. Минулого року я тривалий час знаходився у бла­гопо­лучній, на перший погляд, Англії. Зайшов у їдальню і побачив печену бульбу, я її дуже по­любляю. Так там одна бульбина була десь на півтора кілограми, я вибрав найменшу. Почав їсти, а вона, мов диня варена, така м’яка і несмачна. Бо “напакова­на” усілякими хімікатами, через що усе частіше хворіють їхні діти. Наші люди бояться пити воду і у Німеччині, і у Франції, і в Аме­риці... Нещодавно брав участь у Світовому конгресі лісових дос­лідницьких організацій в Куала-Лумпурі, в Малайзії. Яке там ба­гатство, які хмарочоси, які го­телі, скільки шикарних авто! А річка така брудна, що страх бере... Отож усім країнам – і бідним, і багатим – треба брати­ся за руки, щоб не пропасти поодинці і усім разом...

Декларація намірів чи суворий закон?

– Чи вірите ви у те, що світова спільнота може при­мусити усі країни неухильно дотримуватися вимог Еколо­гічної Консти­туції Землі, навіть якщо такий документ буде розроблено і ухвалено більшістю держав світу?

– Подібні сумніви, безпереч­но, можуть виникати. Але це не означає, що ми повинні сидіти склавши руки в очікуванні все­ленської катастрофи. Ми по­винні робити усе можливе, щоб людство переймалось не тільки своїми повсякденними клопота­ми і тривогами, а щоб думало про те, що там, за межею тися­чоліття, щоб оцінило належним чином екологічні загрози, що на­висли над прийдешніми поколі­ннями. Так, Генеральна Асамб­лея ООН у 1997 році дійшла вис­новку, що більшість держав світу незадовільно виконує рекомен­дації конференції з довкілля і розвитку Ріо-92. Але ухвали цієї конференції носять рекоменда­ційний характер і не мають обо­в’язкової юридичної сили. Те­пер же мова йде про вироблення документа, який би містив положення обов’язкової юридич­ної сили. Вони мають стосува­тися безпосереднього відвер­нення кризових екологічних явищ, які загрожують здоров’ю або життю людини, і колективної відповідальності держав за майбутнє своїх народів. Йдеть­ся про створення екологічно без­печного і, звичайно, без’ядер­ного світу. Для контролю за дот­риманням вимог Екологічної Конституції Землі слід рефор­мувати ООН і створити спе­ціальні органи: Раду Екологіч­ної Безпеки, Міжнародний Екологічний Суд, Міжнарод­ну Екологічну Поліцію, Міжна­родний Екологічний Банк.

– А хто ж візьметься за цю справу? Як кажуть, ініціатива карається. Отож саме ви при­речені принаймні розпочати практичну реалізацію проек­ту...

– Скажу без зайвої патетики, що це найважливіша справа мого життя. Ви, очевидно, знає­те, що я є виконавчим директо­ром Міжнародного інституту-асоціації регіональних екологічних проб­лем при Львівському націо­нальному університеті імені Іва­на Франка. У ньому співпрацю­ють вчені-екологи кількох країн близького і далекого зарубіжжя. Якщо буде забезпечено потуж­не фінансування цієї роботи (свою фінансову підтримку вже задекларувало Міністерство ос­віти), то буде створено тимча­совий творчий колектив із залу­ченням спеціалістів багатьох країн світу. Багато залежатиме і від наполегливості Міністер­ства закордонних справ. Адже це питання треба заздалегідь внести у порядок денний на­ступної сесії Генеральної Асам­блеї ООН з екологічних проблем у 2002 році – “Ріо+10”. Ініціатива України, яка прозву­чить з уст нашого Президента, безперечно, додасть їй міжна­родного авторитету, принесе такий політичний капітал, якого вона ще не мала, і не виключе­но, – економічні дивіденди. Що стосується роботи тимчасового творчого колективу, то я вже за­ручився підтримкою ректора на­ціонального університету Івана Вакарчука, посла України у Ве­ликій Британії, доктора юридичних наук Володимира Василенка, нашого краянина, члена Конститу­ційного суду, доктора юри­дичних наук Михайла Костицького, які виявляють щиру заці­кавленість у реалізації цієї бла­городної ідеї.

Благословення Папи.

– Ну а тепер, Юрію Юрійо­вичу, обіцяна нами розповідь про зустріч з Папою...

– У Римі я був 3-10 вересня на Всесвітній конференції ректорів і професорів університетів, яка проходила під егідою Ватикану. Завдяки клопотанням владики Івана Хоми, який є представни­ком Української церкви при Ватикані, а також ректо­ром Украї­нського католицького університе­ту, мені вдалося потра­пити на аудієнцію до Папи. Хоча графік його зустрічей був заповнений до кінця 2000 року. Папа заздалегідь отримав мого листа із проханням взяти під опіку Вселенської цер­кви роботу над розробкою проек­ту Екологічної Конституції Землі. Коли я прийшов до нього і розпо­чалася наша бесіда, відчувало­ся, що він особисто перечитав моє послання. Святійший отець схвалив цю богоугодну справу і обіцяв усіляко сприяти здійсненню цього задуму. Я зі свого боку зазначив, що його підтримка сприятиме ще більшому підне­сенню авторитету і впливу Като­лицької церкви у світі. Гадаю, що Папа неодмінно згадає про цю ініціативу, якщо здійсниться його намір відвідати Україну.

– Цікаво, як почуває себе Папа? Адже у пресі час від часу з’являються повідомлен­ня про його прогресуючу хво­робу. ..

– Справді, хвороба робить свою справу. Папі важко підве­сти голову, але він зберіг про­зорість і логіку мислення, мож­ливість вільного спілкування з людьми. Я б не сказав, що фізичні сили покидають Папу. Наступного дня він особисто відправляв багато­людну Служ­бу Божу на площі святого Пет­ра у центрі Рима...

– Благословення Папи — то справді велика моральна підтримка. І нехай вашими благими намірами дорога справді стелиться у рай земний. Коли Господь тво­рив планету нашу і все живе на ній, він, напевне, споді­вався, що люди житимуть у злагоді з Природою і самі з собою...

 

 (Планету, як квартиру, не поміняєш – треба цю зберегти. Інтерв’ю взяв Борис Козловський. – “Високий замок”, 23 вересня 2000 р).

---