Краще гiр можуть бути лиш гори,

або Про Африку, де крокодили, бегемоти, баобаби i...

танучi снiги Кiлiманджаро

 

Газета декiлька мiсяцiв тому вже писала про екстремалiв

iз Київської обласної федерацiї спортивного туризму, якi,

пiдкоривши у 2002 роцi найвищу (висота -- 4810 метрiв)

гору Європи -- Монблан, цього року поставили собi за мету

сходження на найвищу у свiтi окремо стоячу гору --

Кiлiманджаро, висота якої 5895 метрiв, i котра

знаходиться на третьому градусi пiвденної широти в Африцi

на територiї країни Танзанiя. I от сьогоднi ми вже можемо

сказати: "Нашi -- повернулися! Є новий рекорд

нескореностi духу i безмежних прагнень гарячих сердець до

романтики, далеких дорiг. До -- перемог. Вiтаємо!"

 

А як все було -- розповiдає керiвник цiєї неординарної

експедицiї, президент Київської обласної федерацiї

спортивного туризму, почесний працiвник туризму України

Олександр Романенко.

 

-- З чого починались вашi мандри у далеку Танзанiю до

гори Кiлiманджаро, Олександре Євгеновичу?

 

-- Як не прикро про це говорити -- iз певних розчарувань, на

якi, вiдверто кажучи, я i сподiвався. Бо записалося у

групу на поїздку до тридцяти чоловiк, а коли мова зайшла

про реальну пiдготовку до неї, в командi залишилось лише

троє -- я, майстер спорту iз туризму Iгор Шкляр та

початкiвець-турист Олексiй Кондратов. У решти знайшлись

свої об'єктивнi причини, щоб нiкуди не вирушати. Хтось не

пройшов вiдповiдної медичної комiсiї, у когось з'явились

невiдкладнi справи, комусь не захотiлось робити

обов'язкове для поїздки на цей континент щеплення проти

жовтої лихоманки. Десять днiв, до речi, в цей час не

можна вживати спиртного. Дiзнавшись про це -- дехто

також вiдмоввився вiд подорожi... Але головне: у

багатьох на той час не вистачило коштiв на подорож. Вона,

дiйсно, не iз дешевих. Як правило, за два тижнi йде до п'яти

тисяч доларiв. Лякала ця сума i нас, трьох. I от iз цього

"поганого" виникла у нас хороша iдея: прокласти наступним

туристичним групам у Танзанiю (а такi, переконаний,

будуть) здешевлений туристичний маршрут. I, одразу скажу,

нам це вдалося: за час подорожi, пiдраховуючи все до

цента, вклались кожен у 1800 доларiв, включаючи оплату за

переїзди, готелi, харчування. Пiшли тут, звичайно, на

певний ризик: якщо на лiтаки, поїзди брали квитки

заздалегiдь в Українi в обидва боки, то готелiв,

екскурсiй попередньо з України не замовляли. На мiсцях це

вирiшувалось досить просто i дешево. Скажiмо, попередньо

заброньований готель в Танзанiї коштував би на трьох до

100-200 доларiв, а без цього, на мiсцi, ми платили за

кiмнату на трьох 12-30 доларiв. Дивлячись де... Те ж саме

i з екскурсiями... Це повиннi знати нашi туристи, бажання

яких до далеких подорожей часто, повторюсь, стримує

думка, що не осилять поїздку коштами...

 

Нам тут поталанило ще й зi спонсорами. Президент Української

страхувальної групи Вiктор Васильович Разумков, за що

йому вдячнi, зробив для нас медичнi страхувальнi полiси,

з якими можна було реально по всьому маршруту, в тому

числi в Африцi, отримати безкоштовну медичну допомогу.

Керiвник Бородянської школи безпеки та виживання, що на

Київщинi, Людмила Олексiївна Бойко, пiдтримала нас

спортивним iнвентарем, а управлiння з питань фiзичної

культури i спорту Київської облдержадмiнiстрацiї

забезпечило сувенiрами iз українською символiкою, що

пiзнiше стало у великiй нагодi. Вдячнi i власникам

столичного магазину "Команда ЕКС" з продажу туристичного

спорядження, в тому числi для екстремалiв, якi на перiод

подорожi дали нам цифровий фотоапарат, вiдеокамеру,

добротнi гiрськi черевики. До цього брали зимовий i

лiтнiй одяг, бо знали, що потрапимо за час подорожi i у

спеку, i у морози, а також спальнi мiшки, намети знаменитої

чеської фiрми "Ханах", якi витримують ураганнi вiтри та

лютi морози. В обмеженiй кiлькостi взяли продуктiв, в

рюкзаках були i аптечки з обов'язковими капсулами

бiфiформу -- "секр❝тною зброєю", як ми називали, проти

усiляких кишкових проблем. Адже в тропiках на нас чекали

зовсiм iншi їжа, вода, в цiлому незвичнi умови

проживання... I от ми в дорозi. Маршрут мали подолати

такий: iз Києва потягом -- до Москви, iз Москви лiтаком

-- до Дубаї (один iз семи емiратiв Об'єднаних Арабських

Емiратiв), далi -- Танзанiя i її

найбiльше мiсто Дар ес Салаам. До речi, хоч офiцiйно

столицею Танзанiї вважається мiсто Додона, але мiж

мiсцевих жителiв -- саме Дар ес Салаам... Нарештi

автобусом мали дiстатись до мiста Моше, поблизу якого i

розташована Кiлiманджаро.

 

-- Ви сказали "Дубаї", а менi враз пригадались донедавна

популярнi рядки пiснi "А в Дубаї, а в Дубаї сидить пiд

пальмою махмуд Алi..."

 

-- Це своєрiдна пiсня-кур'єр наших вiтчизняних

"човникiв", якi в пору безробiття, економiчних негараздiв

швидко зорiєнтувались, що в Дубаї їм найвигiднiше

закуповувати товар для продажу в Українi, бо тут вiн не

оподатковується, надто дешевий. Але пiд пальмами у Дубаї,

як ми переконались, нiхто не сидить... Тут високий рiвень

цивiлiзацiї. Це мiсто я назвав для себе "частинкою

Нью-Йорку серед пустелi". Воно все -- у хмарочосах, якi

не повторюються у конструкцiях. Є, зокрема, готель у

виглядi вiтрильника... Оскiльки рослиннiсть тут на вагу

золота, то пiд кожну пальму, клаптик травинки пiдведенi

зрошувальнi системи. Єдиний мiнус -- з пустелi постiйно

дмуть вiтри i тут важко дихається.

 

Дубаї притягує до себе не лише заробiтчан, а й туристiв.

В його аеропорту щохвилини сiдають i злiтають лiтаки iз

70 країн свiту. Тож, прилетiвши сюди вночi i поселившись

у готелi та знаючи, що наступного ранку нам треба

вирушати далi, ми вирiшили оглянути мiсто вночi. Тим

бiльше, що воно все в цю пору у неонових рекламах. Видно

вiд цього, як вдень... Отож, взяли таксi i проїхались ним.

А далi вийшли на одному iз пляжiв, аби скупатись у водах

Перської затоки. На пляжi чимало людей спали. Нам

пояснили, що це заробiтчани iз Iндiї, Пакистану, якi не

мають за що знiмати квартири, оплачувати готелi. Пляжi --

їхнє житло... Все тут було мирно. Води Перської

затоки, в якi увiйшли, були, наче парне молоко, i надто

просоленi -- як хло&##1088;ка виїдали очi...

 

А далi вже було

мiсто Дар ес Салаам. На вiдмiну вiд Дубаї воно, як i сама

Танзанiя, вразило надзвичайною бiднiстю. I це притому, що

в Танзанiї добувається коштовне камiння, тут доволi iнших

корисних копалин... Але цьому всьому, як говорили мiсцевi

жителi, немає хорошого господаря. Тож цiнна сировина

вiдвозиться на переробку в iншi країни, чимало тут i

"мисливцiв за удачею", якi грабують кориснi копалини... На фонi

цього бiльшiсть населення живе надто

бiдно. I це ще дуже легко мовлено. Проїжджаючи цими

краями, були враженi, найперше, поселеннями (чи селами),

де були за хати "будки" iз хмизу, накритi зверху пальмовим

листям. В одязi людей переважали рiзнокольоровi тунiки,

одягненi на голе тiло.

Вони поводились не агресивно стосовно нас,

але намагались щось випросити,

продати. Коли ж ми нiчого не купували i нiчого не давали їм

-- враз приводили слiпцiв iз поводирями i вимагали, щоб

ми їм кидали монети. Це були ознаки зубожiння...

 

Важко було переносити не лише постiйнi вициганювання

тубільцiв та спеку. Нарiкали на себе i за те, що поїхали без

перекладача. Тож опинились у вакуумному просторi. Але у

Моше, куди прибули, нам поталанило. У натовпi мiсцевих, якi

нас обступили, хтось зрозумiв, що ми з України, i iз

словами "Мама!" кудись побiг. Пiзнiше виявилось, -- за

українкою Валею, яка тут живе iз чорношкiрим чоловiком от

вже двадцять рокiв. Народила трьох синiв. Чоловiк

займається, як i вона -- бiзнесом. У Валi, зокрема, є

ювелiрна крамниця. Сподiваюсь, колись окремо розповiм

читачам про цю мужню жiнку, яка зумiла здобути велику

повагу серед мiсцевих жителiв i за це отримала iм'я

"Мама".

 

Отже, через якiсь пiвгодини прибiгла до нас Валя. Ми

стали розмовляти українською... Валя розповiла, що за

двадцять рокiв проживання у Моше бачить лише вдруге

туристiв iз України. У 2001 роцi гору пiдкоряли команда

екстремалiв "Еквiтас" з Києва... Жiнка поселила нас у

себе, готувала нам їжу, водила по мiсцевих базарах. Про

гори суто зелених бананiв, що купами лежали на базарах,

сказала, що це -- "мiсцева картопля". Вдома приготувала

нам "смажанку" iз них. Було -- смачно. З її

рекомендацiї їли й iншi мiсцевi фрукти, овочi. Дiзнались

i про роботу мiсцевих "алхiмiкiв". Як виявилося, люди тут

добувають у горах, поряд з iншим, широко вживане для

ювелiрних виробiв камiння танзанайд (всi вiдтiнки

голубого кольору) i родолайд (фiолетово-червоний). Але у

природi той же танзанайд -- сiре камiння. Щоб щоб набрало

вiдтiнкiв, -- його замотують у фольгу, кладуть на газову

конфорку, i на повiльному вогнi "смажать", аж допоки

фольга не перетвориться на труху. От тодi i набирає

танзанайд своїх привабливих, чистих кольорiв неба. За

сприяння Валi та її чоловiка, якi надали нам своє авто,

об'їхали ми i величезнi територiї заповiдника, де вiльно

почувались  леви, леопарди, слони, крокодили,

буйволи, бегемоти, жирафи, безлiч мавп, папуг. А якi

лiани, баобаби, сосисковi дерева там! Якi квiти! Це було,

звiсно, вражаюче видовище. Та, все ж, серця назавжди

пiдкорила Кiлiманджаро.

 

-- Важко було до неї дiйти?

 

-- Пiдкорення гори Кiлiманджаро -- це мiсцевий бiзнес,

яким керують тубiльцi. Треба ж їм якось виживати?.. Тож у

Моше дiють декiлька туристичних фiрм, якi беруть

попередню оплату за пiдкорення гори, вибирають для вас

простiший чи складнiший маршрут, визначають час

перебування на ньому i дають (хочеш чи нi)

супроводжуючих, в обов'язки яких входить нести речi,

варити їжу i стежити, щоб туристи не "розкопували

гору", не шукали тут скарбiв. Отже, ми заплатили за

маршрут пiдвищеної складностi кожен по 470 доларiв.

Оскiльки вся гора як заповiдник обнесена колючою

загорожею, то нас автобусом iз фiрми пiдвезли на

перепускний пункт. I от нарештi ми -- бiля пiднiжжя гори,

що в низинi -- справ⭆нi тропiчнi джунглi iз лiанами,

птахами i... широченною, давно протоптаною, стежиною

вгору. З нами четверо мiсцевих, вiд чиїх послуг ми

вiдмовились. Але вони йдуть з нами, нi в чому не

заважаючи...

 

Несемо важкi рюкзаки, пiтнiємо, але знаємо: треба

натрудитись, щоб органiзми швидше пристосувались до

рiзких змiн клiмату, що чекають впродовж всього

маршруту. Повiтря стає все бiльш розрiдженим. Дихаємо за

системою йогiв -- "животами"... Це -- допомагає. Короткi

перепочинки на перевалах, i знову -- вперед. Домовлено,

що маємо повернутись iз маршруту за 5 днiв. Пiзнiше

з'ясувалось -- "провi⭄ники" нас обманули: взяли грошi за

6 днiв, а

визначили -- 5. Цей т⨙рмiн нас настiльки пiдганяв, що

близько 70 кiлометрiв по крутих схилах гори до її

вершини, котра над рiвнем Свiтового океану пiднiмається

на висоту майже шести кiлометрiв, подолали в рекордний

час -- за три з половиною днi...

 

Ночували у джунглях. Щось мiж дерев сичало,

гарчало, зiтхало, а у темному небi надто близько яскраво

свiтили зорями "Пiвденний Хрест" та сузiр'я Орiона --

"Божа канцелярiя", як ще його називають. Ми почувались

вiд того всього як Мауглi...

 

Чим вище вгору рiдшало рослинностi. Ночуючи тут

вранцi на травi побачили паморозь. Було надто холодно.

Йдемо далi i потрапляємо... в зону спеки та мертвого

камiння. Хочеться пити, а води -- обмаль. Економимо її.

Знову -- ночiвля, за якою має бути ривок на одну iз

найвищих точок Кiлiманджаро -- пiк Ухуру, що у перекладi

означає "Свобода". Танзанiйцi нас попереджають: ходи туди не

менше 5-6 годин. Бажано вийти вночi, щоб зустрiти на

вершинi схiд Сонця. Це видовище -- неперевершене.

Погоджуємось iз ними, i опiвночi, пiдкрiпившись їжею,

вирушаємо. Йти важко. Вулканiчний пил, якого тут надто

багато, пiднiмається хмарами вiд наших нiг i затягує у

сиву пелену зiрки. Їх майже не видно. Але все ж --

тiльки вперед! I от на свiтанку долаємо останнi метри. Ми

-- пiдкорили Кiлiманджаро! Ми -- це змогли! Тут i втома,

i радiсть. Пiднiмаємо прапор України. Хтось це зробить,

знаємо, i пiсля нас. Але поки що тут -- ми. Намагаємось

запам'ятати кожну мить. Фотографуємось, знiмаємо все на

вiдеокамеру. Добрим словом згадуємо Хемiнгуея та його

роман "Снiги Кiлiманджаро". Колись по цих снiгах на

вершечках гори караванами верблюдiв звiрявся шлях... Нинi

ж Хемiнгуей не написав би про снiги, бо їх тут надто

мало. Де-не-де... Все бiльше -- вулканiчнi породи,

камiнь. Снiги поволеньки тануть, не витримують проблемних

екологiчних ситуацiй ХХI столiття... Але хiба одразу про

все розповiси, що побачили, почули у подорожi? Те все у

спогадах, де ближчими стали i Арабськi Емiрати, i Африка,

i "своєю" -- гора Кiлiманджаро. "Краще раз самому

побачити", -- це моє особисте кредо у життi. Далi,

сподiваюсь, будуть у ньому новi вершини.

 

Iнтерв'ю вела Г. ПРИХОДЬКО.

 

Прапор України пiднято на вершинi Кiлiманджаро

майстром спорту з туризму Iгорем Школярем та президентом

Київської обласної федерацiї спортивного туризму

Олександром Романенком.