·  БІЛЬШЕ ПОЕЗІЙ                                      

                     

                      РАСТАВИЦЯ

 

                            (ПОЕМА)

 

                     "Між  м"якими зеленими, ніби оксамитовими берегами в"ється гадюкою Раставиця"

 

                І.С. Нечуй-Левицький

 

Я річка,

я докуповую промені сонця -

для рибок метких, для веселки,

для втішних малят на бризки, а потім

вколихую гнізда пташині,

і навіть метелика,

сонну малу комашину,

закутую в сутінь

та й місяця жду - охоронця.

Він часом припізниться трішки,

бо любить - я знаю -

примірювать шати все інші,

щоразу новіші,

а прийде - розсипле сріблясту доріжку,

що так чарувала Куїнджі,

пірне у пахучі тумани,

на них щось зірками запише

та й буде вже ревно до рану

боліть-вболівати за тишу.

 

   Чи ви приходили до річки уночі?

   А не були,то,мабуть,не відчуєте,

   як шелестять легесенькі плющі

летючих хвиль,

   Мов дощик тихий,чуєте?

 

   Ще зойкне птаха сонна з комишів,

   обронить ноту в жаб"ячі симфонії,

   і коники сюрчать так від душі,

   що стигла ніч у дзвоні їх бездонніє.

 

   А води річки стишено течуть,

   настояне повітря дослухають,

   і їм щоночі тихі кроки чуть

   й чиєсь таке,ледь мовлене: "кохаю..."

 

   Ось дівчина,що й виросла в воді -

   при березі хатина за городами,

   а з нею хлопець,мов на поводі -

   ішов би,певно,й морем,а не бродами.

 

   Зорюють.Неба сплески вогняні

   і хвилі ніжність їм стають помітними.

   Й щасливо річка думає в півсні:

   - Красу цінують,то й любити вмітимуть...

 

На Івана, ой на Купала

скільки красенів перекупала,

і несла потім хвилі мовчки,

щоб не згасли свічки віночкам,

відбивала вогні купальські,

квіти в сіті плела рибальські,

в лиця бризкалася бровасті,

розпашілі у юнім щасті,

бо не вважить Купало втому -

не пускає дівчат додому.

А коли вже затихне берег,

відмикала підводні двері:

випливали гінкі красуні,

колисаючись у відлунні,

витягав водяник потроху

бородище з пухкого моху,

цілу ніч собі при багатті

вигрівав ревматизми кляті;

а русалоньки, дочки хвилі.

по воді босоніж ходили,

пришивали іскринок зорі

на свої сорочки прозорі.

А на ранок, ще й світки спали,

обертались вони в купави,

в білим-білому хороводі

розтрусили росу мелодій:

хто з купави росу дістане,

в того серце чутливим стане.

 

   Течу, до лісу завертаю,

   тут наче завжди молодію, -

   яке чар-зілля у вустах є,

   признайсмя, древній чародію?

Здіймає ген могутні руки,

немов дивується, вродливець!

Гай, не побачать наші внуки

красу колишню гордівливу.

Згадай, як синє я любила, -

перевертаю досі небо,

   велична станом, хвилю збила -

   човнам ще втриматися треба!

   Ти ж набирав собі в долоні

   води прозорість полохливу...

   Стояла б вік в твоїм полоні

   і в первозданності щасливій!

 

   Але спішу, бо треба далі,

   Бо час - то сутність нетерпляча...

   Калина щік рум"янці палить, -

   щось давнє згадує, я ж бачу.

   А біля неї кущ ожини

   заплів собі віночок білий,

   цвітуть рожеві конюшини

   і грає відблиск білих лілій.

 

І раптом злине пісня -

   світ крильми обгорне,

вкраїнська пісня - щира, як душа

народу цілого.

   Вона-бо неповторна,

її віки і далі не страшать.

Лиш забринить у ніч -

   їй вторить шерхіт листя,

і юний вітер тягне в унісон -

ота, що

   "ми любилися, та й розійшлися..."

І знову сниться мій далекий сон:

   Неслися орди хижі в злобі і безслав"ї,

   Лишали месиво степів і стін,

   Наздоганяв їх меч могутній Святослава,

   На сполох вітер бив щодня, мов дзвін.

   та люди скрізь живуть і свято вірять в щастя -

   Мені неждано бачить довелось,

   Як гордий Святослав з Малушею прощався,

   Хилив до пліч закохане чоло.

   Ронили зорі цвіт, мені ночами сниться:

   Їх руки у журбі переплелись,

   І стала я відтоді зватись

                           Р а с т а в и ц я,

   І впав у мої води

   Стрілолист.

 

Я випливаю в ранок.

Пливуть собі віки

в туманів сіті драні,

я випливаю в ранок,

і сонце з-під руки

мені сміється радо,

   бо любить з камінням правічним

   помріяти коло греблі.

в каміння мовчання величне,

правічні його потреби:

   щоб чиста вода, сонце ясне,

   човни щоб неспішно гребли

   й на жовтих річкових яснах

   цвіли древньоликі верби.

 

   Чом плачете, верби, скажіте? -

   питали не раз поети,

   та верби у довгії віти

   таїни ховали вплетені,

   щоб їх не зурочили часом, -

   ген ворони чорні крячуть...

   Поети не мали часу,

   я ж, мов на долоні, бачу

   глибини того відчаю -

   од верб мені - здавна почесть, -

   їм душі зелені втішаю,

   як з болю вони тріпочуть.

І видяться степ та кургани

у зблисках вогнистих шабель,

хоругви, клейноди Богдана,

над Россю козацький табір.

Летять буйні, звихрені коні

по трав золотім сувої,

нема-бо ніде їм припонів,

як небу над головою,

а з тими, що впали в безшум"ї -

пощади козак не просить -

лишились навік сиві думи

та верби, що плачуть досі.

 

   Бува, про женців чую з лану,

   про панщину й несвободу,

   або про любов безталанну,

   про вроду й глибоку воду.

 

   Чи згадують, як берегами

   втішався Нечуй-Левицький,

   у зорях писав під стогами

   в задумі, у мандрівницькій...

 

   Ридали колись до світанку,

   що воду линуть не вміли,

   як хутір палили Краснянку

   фашисти ізнавіснілі...

   Шелесь-шелестять, мов баладу.

   про смутки кривавих воєн,

   про хлопця й коня, про зраду,

   про брязкіт - востаннє - зброї...

 

Чом плачете, верби, скажіте?..

он бачите, вплутався вітер

в капронові ниті хвоща,

сороки невпинно тріщать -

про все вони знають на світі:

що сонце під осінь не гріє,

що там-от вербина суха,

що звузилось русло, всиха,

що все в білім світі міліє, -

   безмовно волають руїни

   над рабством, вкоріненим скрізь,

   і плаче моя Україна,

   країна роздолля і сліз...

 

  

   ***

 

   День, як гілка вербова, зломивсь -

   Гроза!

   Розполохані трави злетіти увись

   Грозять.

   Дітлашня сипонула до хат за город

   Манівцем.

   Опускає веселка у хвилі відро

   Тихцем.

А татар-зілля пахне зелен-святом,

малечі робить пискалки духмяні,

долівки встелює білянкам-хатам,

птахів і рибу в побережжя манить.

А з рибою, звичайно, і рибалку -

спокійного, повільного у русі,

з чаклунствами обізнаного змалку:

де щука зна, на що лини беруться.

Люблю вудки ті, встромлені в тумани,

І черв"яки, загалом неетичні,

бо риболови скорше річкомани,

 

які в них часто душі поетичні!

В розмовах мало, більше у мовчанні

таять вони мої глибокі очі,

і велич тиші, й блиски зір клечальних,

і ранню хвилю, що зове-плюскоче.

   Бо хто ріс біля мене -

   певна -

   хоч краплинку поніс у роки.

   Хай не кожному буду я

   кревна,

   ха й не кожен розмию

   спокій -

   вже зростила творців немало,

   і славетних,

    і невідомих, -

   глибини на усіх ставало,

   хто на броди не тратив

   долю,

   хай не кожен захоче

   визнать

   подих мій, що сягає

   всюди,

   але знаю - любить Вітчизну

   кожен з них до загину

   буде.

 

Розчісую коси лататтю,

ще й жовті ввіткну гребінці,

щорік мої води латають

безпечнії дітоньки ці.

А сили поволі стікають -

вже ледве проходи знайду,

не вшиті цупкими нитками.

Течу. Де не зможу - бреду...

 

І сонно скидається риба,

дрімаю чи ні, не знаю,

та раптом - аж ряски стрибнуть _

по брови у мул врізаюсь.

Ображено терпне тіло,

картаю себе: заснула!

Я сильно уся зміліла, а тут - ледь примітна з мулу,

бо зліва - полога пустка:

зорали колись до хвилі,

але не вдалась капуста,

то борозни й полишили.

 

   А був же який золотистий пляж!

   Сонячні бризки і сміх до півночі,

   і вода чиста, як пролісок...

   Тепер же на цьому місці щоразу

               вагаюсь:

   чи я іще річка?

   Бо вже тільки жабам купатися тут,

   лише вони, повірте,  не соромляться.

 

Для чого, кому в догоду

мене заставляли: згинь!

І сунуться далі в воду

поранені береги,

і душать мене щільніше

рогіз, жабуриння й ряски,

болючіш усе й скоріше

стікаю я в лоно казки,

 

   Де чисте, мов дзеркало, плесо,

   Де плава Івасик-Телесик

У човнику-срібнеє денце,

   Де перстень, мов крихітне серце,

   Тримає в руках добра щука,

   І ласує мила онука

               Кисільними та й бережками...

 

Я ледь пробираюсь стежками.

Зненацька ще й тінь огрядна

трусне знахабнілі рядна,

і смяття - хай ствердять ночі -

летить в мої сині очі,

і гірко хитає просинь

флакони з-під дихлофосу.

Кому про це я можу розказати?

   От раз весілля недалечко тут справляли,

   було компаніям гулянки, певно, мало,

   то й побрели до берега від хати -

  

   мені було пред тишею густою

   так соромно, мов потовели ногами,

   за їх калічну мову незугарну,

   що, зганьблена, сипнула пустотою.

 

   Дивилася я страдними очима,

   то - пляшк⪟ об вербу, мені в розправу,

   самі ж лишилися до ранку в травах,

   бо хто від річки криється із чимось?

 

   В мені ж усе боліло аж до дна...

   Рогози стиснула та якось вже терпіла.

   Стара верба розчахнуто скрипіла:

   - То найстрашніше -

                в душах мілина...

 

Пливе човен, води повен,

та все хлюп, хлюп, хлюп...

Живе серце, поки б"ється,

завдає жалю.

Коли ж сміє, зачерствіє -

чи воскресне знов?

А життя гроша не варте,

як вмира любов.

 

   Вже стало сонце на вечірнім прузі,

   і сходять, наче ряст, зірки нечутно,

   і коні допасаються на лузі.

   Течу я.

 

   Шепоче вітер про свої пориви,

   та я не можу, як колись, радіти,

   бо вперто загляда в лице, як привид,

   той квітень,

   чорнобильський квітень.

 

   Зелена розкіш правила буяння,

   і повінь розкотила синь у далі,

   весна в гілля, невтримна й окаянна,

   гойдалась.

  

   і раптом все змертвіло,

   ніби поле в грудні,

   брезентом вкриті,зойкнули криниці,

   зірвалися з дерев - уже отруйні -

   живиці.

 

Ой світе білий, світоньку зелений,

щоночі б"юся в береги з розпуки,

скажи мені, - чи ж питимуть із мене

онуки?..

  

   Серпень, 1987