Тамара Ганенко

 

***

 

Жадана госте, не всміхнетесь навіть.

    Чому надміру

          Ви прекрасні й строгі?..

   В моїй чернечій келії убогій

          Щоночі сходять очі зеленаві...

 

Тісні віконця вгору поплелися,

Дубова лава,

          Кухоль на ослоні.

Навіщо з казки

          Вимріяв колись я

Ці виноградні пальчики солоні...

 

Навіщо вітер грюкає острожно

І збити зорі  падають в ожини?

Сумну цю казку

          Я змінить не можу...

В ній Ви давно,

          Давно Чужа Дружина.

 

                                      СТАРИЙ ЧОВЕН

 

 Сталеві хвилі, вітер, хмари,

                            Гроза дугою день згина,

В човні весло – одне, без пари.

Човном правує бистрина.

Аж мерехтить йому, старому:

Верба, стіжок, ген корч кривий...

Так близько берег...

          Мимо дому

Несе спітнілий чорторий.

Якесь просмолене закляття

В полоні мокрім шепче „дід”...

          Слонячі вуха чи латаття

          Байдуже хляпають услід.

         

ЖІНКА

 

Втомилась я од вічної

Незбутності бажань,

Стає межею відчаю

Убогості межа.

 

Я просто жінка, друженьки,

Із піни і ребра,

Я хочу квітів, музики

І вишуканих вбрань.

 

Я так багато прагну ще –

Цілуй мене, стрічай! –

Іскристих бризок радості,

Надійного плеча!..

КОЖЕН КОЛОСОЧОК

 

 

                   Я, може, й справді,

польова русалка,

бо кожноі пелюсточки

так жалко,

бо кожен колосочок

хитровусий

так врісся в моє серце.

Аж боюся.

 

 

 ***

Змалку вірші писать

не люблю у кімнатах,

де за вікнами видно

лиш крайчик зеленого свята,

де за стінами можна гадать,

але не слухать,

про що

соняшник соняху

шепче у жовте вухо,

яка дума обвітрена

колосу серце крає,

про що місяця зіронька

боязко так питає...

НІЧ

 

Диптих

 

Розхлюпана віолончель –

Ця ніч, найніжніша з ночей,

Ця ніч, з голубим золоте,

Нікому не скаже про те,

Що змушені в душах таїть.

 

В очах понесемо її,

Розвиднених, але сумних.

...Ніч віолончеллю бринить.

***

Поглядом стривоженим сходить у вікні,

Золотими буквами лл.ться у пісні,

Білих рук оманою світиться мені,

Повторитись проситься

Неповторна ніч...

 

 

 

***

Все тут дихає тобою,

Зберігає рук тепло,

Синій вітру цвіт журбою

У кватирку занесло.

 

І розсипало на карту,

На книжки, гірський кришталь.

Синій цвіт збирать не варто,

Сині очі вкрала даль.

 

Все тут дихає тобою,

Зберігає рук тепло,

Синій вітру цвіт журбою

У кватирку занесло.

 

 

КУПИНА

 

(За подільською легендою, гілочку неопалимої купини дівчина послала невільнику, щоб допомогти йому визволитися з непам”ятства і рабства)

 

Крилами торкнувшися рідної землі

          Відлітали зраночку в ірій журавлі.

 

          Ти їх лет, Мар”яночко, серцем зупини –

          Хай візьмуть для милого гілку купини:

 

          Як неопалимої спалахнуть вогні,

          Він згада вкраїнськії дідові пісні,

 

          Певний роду гордого, сильний над усе

          Він окови рабськії спрагло рознесе

 

          І забута мовонька стиха, наяву

Материнським подихом

доторкнеться вуст,

 

                   Щоб землі, як дівчині, прошептав: „Моя...”,

                   Щоб твоє, Мар”яночко, вимовив ім”я...

 

 

***Всі права застережено.

Вірші були опубліковані в збірці „Тече Раставиця”, Київ.***

Тамара Ганенко, 2002