Тамара
Ганенко
***
Жадана
госте, не
всміхнетесь
навіть.
Чому
надміру
Ви
прекрасні й
строгі?..
В моїй
чернечій
келії убогій
Щоночі
сходять очі
зеленаві...
Тісні
віконця
вгору
поплелися,
Дубова
лава,
Кухоль
на ослоні.
Навіщо
з казки
Вимріяв
колись я
Ці
виноградні
пальчики
солоні...
Навіщо
вітер грюкає
острожно
І
збити зорі
падають в
ожини?
Сумну
цю казку
Я
змінить не
можу...
В ній
Ви давно,
Давно
Чужа Дружина.
СТАРИЙ
ЧОВЕН
Сталеві
хвилі, вітер,
хмари,
Гроза дугою
день згина,
В
човні весло –
одне, без
пари.
Човном
правує
бистрина.
Аж
мерехтить
йому,
старому:
Верба,
стіжок, ген
корч кривий...
Так
близько
берег...
Мимо
дому
Несе
спітнілий
чорторий.
Якесь
просмолене
закляття
В
полоні
мокрім шепче
„дід”...
Слонячі
вуха чи
латаття
Байдуже
хляпають
услід.
ЖІНКА
Втомилась
я од вічної
Незбутності
бажань,
Стає
межею відчаю
Убогості
межа.
Я
просто жінка,
друженьки,
Із
піни і ребра,
Я
хочу квітів,
музики
І
вишуканих
вбрань.
Я
так багато
прагну ще –
Цілуй
мене, стрічай!
–
Іскристих
бризок
радості,
Надійного
плеча!..
КОЖЕН
КОЛОСОЧОК
Я,
може, й
справді,
польова
русалка,
бо
кожноі
пелюсточки
так
жалко,
бо
кожен
колосочок
хитровусий
так
врісся в моє
серце.
Аж
боюся.
***
Змалку
вірші писать
не
люблю у
кімнатах,
де
за вікнами
видно
лиш
крайчик
зеленого
свята,
де
за стінами
можна гадать,
але
не слухать,
про
що
соняшник
соняху
шепче
у жовте вухо,
яка
дума
обвітрена
колосу
серце крає,
про
що місяця
зіронька
боязко
так питає...
НІЧ
Диптих
Розхлюпана
віолончель –
Ця
ніч,
найніжніша з
ночей,
Ця
ніч, з
голубим
золоте,
Нікому
не скаже про
те,
Що
змушені в
душах таїть.
В
очах
понесемо її,
Розвиднених,
але сумних.
...Ніч
віолончеллю
бринить.
***
Поглядом
стривоженим
сходить у
вікні,
Золотими
буквами
лл.ться у
пісні,
Білих
рук оманою
світиться
мені,
Повторитись
проситься
Неповторна
ніч...
***
Все
тут дихає
тобою,
Зберігає
рук тепло,
Синій
вітру цвіт
журбою
У
кватирку
занесло.
І
розсипало на
карту,
На
книжки,
гірський
кришталь.
Синій
цвіт збирать
не варто,
Сині
очі вкрала
даль.
Все
тут дихає
тобою,
Зберігає
рук тепло,
Синій
вітру цвіт
журбою
У
кватирку
занесло.
КУПИНА
(За
подільською
легендою,
гілочку
неопалимої
купини
дівчина
послала
невільнику,
щоб
допомогти
йому
визволитися
з непам”ятства
і рабства)
Крилами
торкнувшися
рідної землі
Відлітали
зраночку в
ірій журавлі.
Ти
їх лет,
Мар”яночко,
серцем
зупини –
Хай
візьмуть для
милого гілку
купини:
Як
неопалимої
спалахнуть
вогні,
Він
згада
вкраїнськії
дідові пісні,
Певний
роду гордого,
сильний над
усе
Він
окови
рабськії
спрагло
рознесе
І
забута
мовонька
стиха, наяву
Материнським
подихом
доторкнеться
вуст,
Щоб
землі, як
дівчині,
прошептав:
„Моя...”,
Щоб
твоє,
Мар”яночко,
вимовив ім”я...
***Всі права
застережено.
Вірші
були
опубліковані
в збірці
„Тече Раставиця”,
Київ.***
Тамара
Ганенко, 2002