Матінко

 

                        Матінко, моя вишнева гілочко,

                        нагідко срібна, зіткана з тривог,

                        до півночі над зошитами білими

                        ніч креслиш білим рукавом.

 

                        Виходиш проводжати.

                                                            За усмішкою

                        твоя сльоза відчаєно пече.

                        Про щось завітне мовити не сміємо.

                        Ледь-ледь схиляюсь на тремке плече.

 

                        Поцілувати навіть не відважуюсь.

                        хіба вітрець обійме нас обох.

                                    Садочок, двір, притінені конвалії…

Наш тихий рай,

                                                В якому Мама – Бог.

 

                                    Синочку

                                      (Віті)

Руки в білій-білій піні,

Ніби граючись, пірнають, голубі, червоні, сині

Пелюсточки полоскають.

 

А з малесенького ліжка

Стежать два цікавих очка.

В вікна пнеться хлопчик-місяць,

Ще кирпатіший синочка.

 

            Лепет

(Вадику)

 

Аж чорне, з фіолетом

пригнулось небо раннє,

і зірочка остання

вслухається у лепет:

 

-         Такий тоненький місяць,

що можна обламати!

санки поволі містом

везе в садочок мати,

 

і в них сидить кирпатий,

у  шарфику картатім

отой барвистий Лепет.

Малий ти мій поете!..

 

Тамара Ганенко.

 

(Вірші друкувалися в періодиці України та Америки,

в моїй поетичній збірці “Тече Раставиця”, в альманахові США “Поетичні голоси Америки” за 1998 рік (Sparrowgrass Poetry Forum), християнському православному часописі “Віра” за 1996 рік).