Євген Сверстюк

Каïн i обличчя Христа

газета "Наша Вiра", №6-9, 2002 рiк

І сказав Господь Каïновi: "Де Авель, брат твiй?".
І той вiдказав: "Не знаю. Чи я сторож брата свого?".

Яка дивна типiзацiя приховування злочину. А це ж було ще до Десяти Заповiдей...

Виходить, то ще вiд першого випадку за убивством брата йде лож. Безглузда спроба обманно приховати злочин. Приховати, збрехати навiть перед Богом. І ту Каïнову печать брехнi понесли на собi большевицькi убивцi навiть пiд знаком Антихриста - тодi, коли убивство вже було пiднесене до "революцiйного закону".
Старенький батько Миколи Зерова кожного року писав Сталiновi: "Де син мiй?". І мовчав той... Нарештi слуги убивцi навеснi 1937 року вiдповiли батьковi, що син помер в лiкарнi. Насправдi син ще був живим в'язнем СТОНУ (Соловецькоï тюрми), у Кремлi ще тодi тiльки визрiвав намiр убивства.
А потiм злочинцi - з державними печатями на лобi - ховали вiд людського ока убивство 1111 людей, призначених на страту. А слуги ïхнi ховали свiй вирок пiд грифом "секретно". А потiм вже ховали слiди життя тих людей. Вони спалювали ïхнi книжки i випалювали саму пам'ять про iмена жертв.
Книги математика Михайла Кравчука "вилучити з бiблiотек...". А вбили академiка Кравчука уже самим тiльки, найжорстокiшим в тi часи, звинуваченням i вироком: 20 рокiв тюрми за "антисоветскую националистическую деятельность на научно-педагогическом фронте". Термiн 20 рокiв на Колимi практично не мав значення: там не було шансiв вижити навiть з 5-рiчним термiном. Але з таким уже термiном кидали на страшний рудник Малдяк...
Каïнове вбивство порiвняно - то ще "акт милосердя"...
Але вернемось до замiтання слiдiв: вилучити з бiблiотек математичнi публiкацiï! Виловити тих, хто пам'ятає i розказує, що Михайла Кравчука знав увесь науковий свiт як живу леґенду. Його називали: Син Неба, вчений з обличчям Христа, лицар математики, поет нiмого числа, титан математичноï думки, творець музики чисел...
Скiльки каïнiв дивилося з темною заздрiстю на цього молодого академiка з Божим даром "ловити зорi" i як мстили йому чорнi сили за те, що вiн вмiє залишатися вiльною людиною, "не ходити на раду нечестивих", не з'являтися на розправу над iнтелiґенцiєю (1930 рiк, СВУ), органiзовувати украïнськi школи та факультети в унiверситетi, виробляти украïнську математичну термiнологiю, складати словник напiвзабороненоï мови, дружити з неблагонадiйним академiком Агатангелом Кримським i професором Миколою Зеровим. Збоку було видно, особливо пiсля арешту його друзiв, що вiн рокований, i може тодi його хотiлося назвати "сином неба": адже вiн вчить своïм прикладом, i наука ця - не вiд совєтського свiту, "не вiд свiту сього".
Каïн весь час думає про приховування слiду вбивства. Каïн пускає облудно "гуманiзованi" чутки для тих, що пам'ятали леґенду. Була в академiï наук запущена чутка, що "таких талантiв" щадили, що нiбито вже в 1941 роцi на клопотання академiка Богомольця помилували Михайла Кравчука, але по дорозi в Украïну вiн захворiв на тиф, i пасажири самi викинули його з вiкна потягу...
Каïн же не мiг стримати поганих пасажирiв...
Насправдi є документ, пришитий до особовоï справи "особо опасного" (а ïï - "хранят вечно"), додано останнiй колимський протокол: "мы нижеподписавшееся, деж. комендант т. Кузнецов, начсанчасти т. Красовская Т. М., лаг. староста з/к Борисов составили настоящий акт в том, что 13 марта с/г погребен умерший 9 марта з/к Кравчук Михаил Филипович л. д. №238943 зарыт на глубине 1,5 м. Головой на запад"...
Хто вмiє читати, розумiє: з/к Кравчук вранцi 9/ІІІ. не встав на роботу, конвой палкою розштовхував тiло, тодi наказав зекам витягти труп на снiг. Конвой пробив череп залiзним прутом... А вже аж 13.ІІІ. було оформлено актом i скинуто в штольню всiх, що лежали в снiгу.
Однак пам'ять - нелегка служба: вона дошкуляє. Каïн подумав i придумав "помилування" для своïх жертв. Вiн "визнав" ïх невиннiсть i видав наказ про посмертне вiдновлення ïхнiх людських прав. Вiн "простив ïм" - i видав довiдку родичам - про невиннiсть. І пустив чутку, що вони самi померли. Або загинули пiд нiмецькими бомбами (акад. Агатангел Кримський, поет Володимир Свiдзiнський). І про всяк випадок - усi дати смертi сфальшовано.
До акад. М. Кравчука, до проф. М. Зерова Каïн зберiг ненависть i пiсля реабiлiтацiï. Це мiстика чи злопам'ять? Чи снилося академiковi Кравчуковi в останню свою нiч на 9 березня, що 12 рокiв тому в безсонну нiч на 9 березня вiн проспiвав псалом "Блажен муж, iже не iде на совiт нечестивих" - i не пiшов на суд, розпочатий в оперному театрi в день народження Тараса Шевченка.
Тодi секретар в могильнiй тишi оголосив: "На судове засiдання з'явилися всi, окрiм академiка Кравчука".
Вiдповiдь: "Обвинувачення вважає за можливе слухати справу без явки академiка Кравчука".
Але про себе подумали: "Тiльки хай той академiк пам'ятає, що Каïн - я, а вiн - лише Авель".
Але ця думка була прихована, хоча всi вiдчували ïï в повiтрi.

Учений з обличчям Христа

ІІ.
Повертаючись на свою Волинь, кожен раз вдивляюсь в сизу iмлу Кiверцiвського лiсництва, щоб побачити на вiддалi сторiччя хлопчика з обличчям Христа - Пилипового Михайлика Кравчука з села Човниця. Але мовчить Кiверцiвське лiсництво про людей ХХ вiку, якi тут проходили, проповзали i пролiтали падучими зiрками.
Тiльки з хащiв промайне зiм'ята безликiсть Петра Кравчука, слiпого поводиря слiпих, який на емiґрацiï торочить землякам казку про мудрого вождя Сталiна i сонце його конституцiï. Тiльки промайне i зникне усмiхнена маска Леонiда Кравчука, шефа найбрехливiшого у свiтi вiдомства, яке переконувало покалiчений i пограбований народ в тому, що вiн щасливий i заможний. Феєричний сон з президентством накрився блудом минулого.
Мовчать Волинськi лiси про свою леґенду морального i духовного опору червоним i коричневим демонам. І нiкому пiдняти понад голови ту героïчну леґенду, за якою стоïть стiльки облич - красивих, безстрашних i юних.
В Михайликовому селi Човниця при школi зорганiзовано скромний музей Математиковi - "нашому Кравчуковi". А в Луцькку, де вiн вже в гiмназiï засвiтився як математик, до його 100-рiччя в 1992 р. не зорганiзовано нiчого, окрiм пам'ятноï дошки. Мабуть, Леонiд Кравчук не захотiв зближувати свого щасливого iмени з нещасною долею замученого на Колимi "якогось" пiдозрiлого математика.
А тимчасом нива неорана, а повзучий бур'ян родить! "Державотворцi" додумалися до спорудження в Луцьку музею... Думаєте, Академiку Кравчуку? Липинському? Невiдомим героям?
Самогонна мисль вище пiснi "броня крепка" не пiдiймається. Задумано музей зброï! Нас же чавили танками i кропили автоматами? Задумано зiбрати i тi, що з п'ятикутками, i тi, що зi свастиками. Самогонна голова пам'ятає вибухи...
Цiєю зброєю кошено цвiт Волинi аж до кореня, що й досi чорнiє. Пiсля фронту цiєю зброєю були наповненi всi роздорiжжя, яруги. Всi поля були закиданi снарядами, гранатами, патронами. Музей можна було зiбрати в кожному селi!
"Господи, - хрестилися матерi, - наведи ïх на розум, щоб хоч цю нечисть собi забрали. А то ж донищать наших дiтей. В кожному селi по кiлька, а то й десяток пiдлiткiв пiдривалися. То похоронки з фронту, то похорон хлопчакiв. А ïх же тягне до зброï, бо в усiх книжках ту погань малюють. У всiх кiнофiльмах людини не видно за зброєю...".
В ХХ столiттi, яке захлинулося в насильствi, в епоху божевiлля нагромаджено зброï стiльки, що можна пiдiрвати плянети i Земля i Марс... Найбагатша у свiтi тодiшньою зброєю "наша батькiвщина" пiшла по свiту з жебрацькою торбою... В глухе безчасся, коли народ озброïвся в кравчучки i кучмовози, а вдесятеро скорочене воïнство вцiляє за участю росiян росiйськими ракетами в росiйський лiтак, розплачуючись за це украïнською честю i народними грошима, нiщо так не зганьбило iмени украïнського, як украïнськi владнi чини i, зокрема, ïхня торгiвля зброєю...
І ось прокинувся дурень з украïнськоï казки, той самий, що плакав на весiллi i грав на скрипку при пожежi, i затiяв вiн в час кризи моралi i духу будувати музей зброï посеред мiста Лесi Украïнки, Липинського i акад. Кравчука... Там можна буде "розквартирувати" i "наших" енкаведистiв, i "стрибкiв", i мордохватiв, у яких нiчого за душею не було, окрiм зброï i лютi.
"Дурнiв не сiють - вони самi родяться" - то правда. А у нас ïх пiдсiвають темнi сiячi вчорашнього зла, пiдбадьоренi тим, що ïх не судять, як судили коричневих, i ïх не поставили на колiна для сповiдi.
Вони при владi, вони, не клiпнувши оком, називають себе спадкоємцями... "Знаєте, то були непростi часи - така епоха"...
Ви посилаєтесь на складнi часи? Добре. Але перед нами математик зi свiтовим iменем акад. Кравчук. Якi складнi обставини пiдказали вам завезти його на Колиму i там замучити?
Чи не тi мотиви, що й у Каïна: заздрiсть?
То може й партiю вашу назвемо каïнiстами?
І нагадаємо, що безвiдповiдальнiсть - це стан душi вбивцi мiж моментом убивства i моментом накладання на руки вбивцi наручникiв. Це - лише павза. Пiсля неï вiн розплачується. Таке життя: за злочином - кара.
Вiдповiдальнiсть. Історiю пронизує закон вiдповiдальности.
"Око за око i зуб за зуб". Закон помсти. Закон родовоï помсти. Закон карми. Аж до комунiзму: закон "клясовоï помсти". За всiма цими законами спадкоємцям КПСС, як i нацистським, належить смертна кара.
Але що каже Закон Божий?
Устами Бога Каïновi:
4.11 "А тепер ти проклятий вiд землi, що розкрила уста своï, щоб прийняти кров твого брата з твоєï руки.
4.12 А коли будеш ти порати землю, вона бiльше не дасть тобi сили своєï. Мандрiвником i заволокою будеш ти на землi".
4.15 І вмiстив Господь знаки на Каïнi, щоб не вбив його кожен, що стрiне його.
4.16 І вийшов Каïн з-перед лиця Господнього...
Зрештою, Каïн зжився з прокляттям i заснував на негативному принципi свою страшну державу...
Але яким чином у селi Човниця дiзналися, хто був Михайло Кравчук? "Славний математик" - це приємно. Але не настiльки, щоб влаштовувати музей.
Зберiгається пам'ять про людей високоï гiдности?
Чи досi стоять в очах образи тих, що ïх закатували?
Чи те, що справжнє, знов i знов повертається?.. повертається в оточеннi невiдступного зла
І навкруги
Калiки.
... Повзають, гугнявять, сонце проклинають,
Сонце i Христа!
Що можуть уявляти човницькi дiти, вивчаючи "Золотий гомiн" Павла Тичини i читаючи цi рядки? Звичайно , всi думають про Сонце i Христа. Їм хочеться уявити в засмiченому революцiєю просторi свiтлу дорогу, по якiй до Академiï Наук йдуть новi обранцi 1929 року -
О. Богомолець i О. Палладiн
М. Вавiлов i О. Соколовський
П. Тичина i Я. Купала
Д. Яворницький i Ф. Колесса
Є. Патон i М. Холодний
І серед них "наш волиняк" Михайло Кравчук - достойний з достойних.
А про те, що духовнi калiки вже на той час включили його iм'я в список рокованоï украïнськоï iнтелiґенцiï i цинiчно заплянували на день народження Шевченка в Харкiвському оперному театрi смертельний спектакль - "Опера "СВУ" за сценарiєм ґПУ" - про те в Човницi може й не знають.
Є речi, якi страшно знати. Навiть слухати страшно, що молодому академiковi Кравчуковi вiдведено ролю не пiдсудного (36-те крiсло на сценi стоятиме порожнiм), а - "громадського звинувачувача"... Але, скориставшись правом безконвойного, вiн - не прийшов!
Калiки, що Сонце i Христа проклинають, не вiрили своïм очам: не прийшов - значить втiк! Але на почесного в'язня, якому виписувалася така вишукана роля, можна й почекати. Калiки з ГПУ-НКВД чекали до 1937 року...
А тимчасом в уявi волинян, якi знали i чули про "свого академiка", котрий "десь там", в iмперiï терору i голодомору, кожен рiк прощається з друзями, рокованими на страту, виростає постать, що йде прямо, не схиляючи голови. Свiтла стежка до Академiï засмiчена калiками, донощиками i фарисеями. А вiн йде прямо.
Як така постать, висока i пряма, могла не бути iдеалiзованою? "Коли мене вiзьмуть - не захищайте мене", - говорив вiн учневi. - Все рiвно не допоможете, а себе поставите пiд удар". Захищали його ревно, i витримали удар. І зберегли чесне iм'я. А старий академiк Граве на мить прийняв ïхню мову, дав свiй пiдпис - i далi вже вiн жити не мiг. Помер.
Тi зтероризованi академiки не мають великоï сили опору. Кажуть ïм "дайте" - вони потакують: "Дайте! Їсти ïм, дайте, хай звiра в собi не плекають - дайте".
Пiдсовують ïм папiр для пiдпису - вони пiдписують. Хiба не змусили якiсь маленькi хазяïни великого академiка пiдписати усi заготовленi ними папери? Все, аби тiльки ïх не бачити!
Але були й тi, що кивали головами. Як завжди обабiч того, що несе свiй хрест.

III
Над свiтом гримiла вiйна. Падали кордони, падали правителi, уряди. Розбивалися тюрми i наповнювалися iншими в'язнями.
На мiсце скинутого у рiчку Коноплянку бiлого орла несли в село Човницю аж два червоних прапори - один з чорною свастикою, другий - з серпом i молотом.
За той час, поки академiка Кравчука везли в товарному вагонi, переповненому в'язнями з Украïни, заки довезли до Владивостоку, через лаґер Омський етапували на корабель "Джурма" ("Сонячний шлях") i напiвживих в трюмi на сухому пайку довезли за 7 днiв у бухту Ноґаєво, до транзитного лаґеря - на Колиму - за той час у селi Човниця вже замайорiв червоний прапор з серпом i молотом - той, що й на Колимi. "Широка страна моя родная" - голосив репродуктор над воротами Колимського краю. А блатний урка в кузовi п'ятитонки, що йшла п'яту добу колимським шляхом на шахту Мальдяк, протяжно заводив:

Будь проклята ты Колыма,
Что прозвана чудной планетой.
Сойдешь поневоле с ума,
Оттуда возврата уж нету.

В кузовi було 30 стрижених, промерзлих у сiрих робах зекiв. Урка заводив в присутностi конвою над самим вухом Кравчука. Конвой звик до цього спiву - за 1939 рiк сюди, "на кiнець свiту", було перевезено вже понад 70 тисяч.
Тут у чорних наметах 7х21 м по 60 чол. на нарах у два ряди вони почали рахувати години, днi, роки. Посерединi постiйно горiла пiч, зроблена зi староï залiзноï бочки. Коли восени випав снiг, чорний намет став бiлим. Снiг захищав вiд вiтрiв. Але бочка не грiла.
День починався о 6 год. В 7 год. - "развод" - "вылетай без последнего". Конввоïр називав номер. У вiдповiдь:
 - Заключенный Кравчук Михаил Филиппович, статья 54, срок 20 лет тюремного режима, окончание срока в 1956 году...
Так щодня. В шахтi на глибинi 35 метрiв без свiтла довбали породу, вiдвозили вагонетками, наверху висiвали золото. Щоденнi обшуки - пiсля 12-годинноï змiни. Кровоточили ясна, випадали зуби, випадало волосся, сльозилися очi, опухали ноги.
Вихiдних не було.
Добували золото в суворому режимi. Порушникiв i "саботажникiв" розстрiлювали в шахтi. Доходяг перекидали до iншого намету.
Минали днi, мiсяцi, роки...
Якi роки? "Ми промiняли роки на тонни у князя ночi, в пiтьмi бездоннiй".
А над свiтом гримiла вiйна. Уже скинули серпа i молота в Човницi. Уже повiсили червоний прапор з чорною свастикою в Луцьку, в Киïвi, в Харковi.
Боже мiй, де ж моï дiти з матiр'ю? Жодного листа...

*   *   *
- Професоре, отак вони i до Маґадана дiйдууть? - сказав днювальний.
- Не хвилюйся: на Колиму нiхто нiколи не прийде...
- А чим ти ïм не догодив - ти ж матемматик?
- Знаєте, вони не люблять розв'язувати заддач, - сказав академiк Кравчук.
- Що не люблять - це точно. Вони розв'язуюють наганом i "кальоним желєзом".
- От i виходить, - той, хто розв'язує задаачi, - контра.
- Все ж таки, професоре, 20 рокiв не кожноому дають?
- Вже коли чоловiк звик розв'язувати задаччi, то вiн розв'язує постiйно i йде щораз далi. А то вже тероризм i навiть шпигунство.
- І то правда. Сталiнський математик повиннен ставити цифри мовчки. А як у тебе з визнанням вини?
Академiк сумно покивав головою. Урка вiв далi:
- Бачиш професоре, коли гра без правил, кооли всi знають, що всi брешуть, коли Єжову сьогоднi шиють те, що вiн шив тобi вчора, то воно нiби й значення не має, чи ти визнав те, що тобi шили. А все ж вони будуть тасувати справи на двi купи - тi, що визнали, i тi, що не визнали. У кого бiльше шансiв?
- Шансiв нема, - вiдказав академiк. Але трреба залишити шанс вижити дiтям з ïх матiр'ю. Погрожували знищити сiм'ю - i це реально: викидали ж господаря з хати на снiг разом з дiтьми. От тобi i вся задача - рiшай!

*   *   *
11 лютого 1942 Михайло Кравчук написав листа на iм'я шваґра в Москву. Просив вiстки, просив посилку, писав про хворе серце...
Боже мiй, пошли менi хоч у снi вiстку про них. Пошли перед моïм вiдходом. Бо закiнчились моï змiни у шахтi золотих розсипiв. Я вже дочитую книгу Йова.
"При скарбах його всi нещастя захованi, його буде жерти огонь нероздмуханий...
Небо вiдкриє його беззаконня, а земля проти нього повстане...".
Я вiрю - так буде. Але хай закiнчиться менi, Господи, за грiхи свiдомi i несвiдомi, те пекло, яке я вiдбув. Менi здається - воно було вiчне!
Уже тодi радiсть моя була погашена, коли я йшов по висхiднiй вузькою стежкою, але не мiг так заплющити очi i затулити вуха, щоб не бачити й не чути. Моя душа бачила, як моïх друзiв кидали в прiрву i вiдвозили ешелонами в нiкуди. Чаша - не минула. Я побачив пекло. Я був на самому днi лжi, ганьби i огуди. Лож виготовляли, я ковзав i корчився в павутиннi, i аж тiльки тодi побачив стеблину: "Нехай буде воля Твоя, як на Небi, так i на Землi".
Казани з пекельною смолою - це менi снилося, як дитяча казка...
Одних везли в товарняках на далеку пiвнiч, iнших брали уночi i везли до глухого лiсу... Але вже хотiлося звiдти - до цих чи до тих, геть зi смердючих камер i коридорiв Лук'янiвськоï в'язницi.
І то вже була радiсть: позаду липка павутина допитiв i слизька прiрва лжi, яку пiдписував спiтнiлою рукою. Про таке не вiдали нi Босх, нi Бройгель.
Господи, я прожив вiчне пекло, i навiть пам'ять моя вже не може туди повернутися. А коли вже летиш в безодню, то вже воля... Вiдпусти мене, Господи, не як раба Твого Йова, а - без повернення моïх утрат. Звiльни мене вiд присуду лукавого, який задля глуму намiряв менi 20 рокiв. І прости. І даруй менi свiтлу дорiжку вiдходу.
Надходить свято нашого дитинства - 9 березня... 12 рокiв тому нечистий обернув його на антисвято. Слава Богу, мiй страшний вибiр дав менi роковану печать i дамоклового меча. Але то дало менi силу ще жити далi. Слава Тобi, Боже, за просвiтленi i чеснi хвилини життя.

*   *   *
- Вот и унесли академика. Жизнь как детскаая сорочка: коротка и обосрана.
- У нього вона була довша за нашу, - вiдпоовiв днювальний: вiн же мусiв пiдiйматись довго в академiки. Правда, кажуть, у 33 роки - вже на вершинi...
- Зато обосрали его даже больше нашего. - Як не вирiшуй - сталiнський лябiринт роззв'язки не має. Казав академiк, математика ïм заважає.
- Хороший был человек, глаза хорошие. Видаать, лицо когда-то было у него светлое.
- Сердечний був чоловiк. От i зупинилося його серце в нiч на 9 березня на 72-му кiлометрi колимського шляху...
А над свiтом гримiла вiйна. Далека Украïна стала вiдома свiтовi з фронтових повiдомлень. Вiйна довершувала голодомор, терор i репресiï. На N кiлометрi бiля невiдомих поселень i безiменних висот зупинялися юнi серця, як падучi зiрки... І жоден священик не спiвав ïм вiчну пам'ять. Так само, як i на Колимi, дисциплiна страху i пляновi розстрiли лютували людей у слухняну масу.
Тiльки кожна душа тягнулася до свого янгола. І кожну душу поминатиме у своïй молитвi рiдна душа. І прочитають псалом i над рiчкою Коноплянкою, i в Середнiй Азiï, куди доля закинула Есфiр з двома дiтьми, до яких так тривожно поривався той, чиє серце замерзло на 72-му кiлометрi дороги в нiкуди.

 

Hosted by www.Geocities.ws

1