Зима

Зима - мов тренажер самопринижень:
вповільнюєш на ожеледі крок -
і дріботиш собі за тижнем тиждень
на тих шляхах, котрі не до зірок.

Регоче сардонічно хуртовина
і вирок проголошує крізь сміх:
акторства крах, поезії руїна -
усе твоя провина, все твій гріх.

Отож змішайсь в автобусі з юрбою
і - зникни, розчинись, мов той факір.
Сказитись легше, аніж буть собою -(рядок В.Стуса)
бо кожен рух собі наперекір

Єдиний вихід: вирватись, де тонко,
у летаргійне квази-небуття -
І вже нехай трясеться оболонка
в цій філії шеолу без пуття.

Її, порожню, не тривожать рани,
і не бентежать слава і хула...
Даремне ждуть вампіри і тирани
поживу, що пішла, втекла, спливла...

І тільки немовля заплаче гірко,
коли зійде над виснаженим, злим,
отерплим світом віфлеємська зірка -
і зникне, не помічена ніким.

На перелік віршів
На головну сторінку