П р о л о г
Поему цю, мій Гетьмане Мазепо,
Тобі у дар уклінно віддаю.
Як син доріг Батурина і степу
Тобі вінок лавровий я зів'ю.
Дивлюсь у даль, іду тебе шукати.
Густий туман життя твоє покрив.
Куди не глянь, снуються дивні шати
І образ твій ховають поміж див.
Хмільний романс, а згодом другий,
третій.
І ніч, і сад, і місяць в вишині.
Кохання жар і зустрічі в кареті,
І танці, й бал, і щастя у вині.
Усе, усе до губ тобі, на груди:
Цілунків шал і ласка до зорі...
Чи правда це, того не знають люди,
Бо свідком був лиш місяць угорі.
Чому б і ні, коли палка шляхтянка,
Душі твоїй і серцю дорога,
Свою любов, не пишну забаганку,
Тобі дала, як юності жага
З твоїх очей зорею чарувала,
Як ти її провадив у танок.
Любов сердець не лихо, не потала
І вже ніяк не вада, не порок.
Хоч де б ти був, твоя любов орлина
Летіла в степ, до волі і краси,
Земля твоя - кохана Україна,
А ти її щонайвірніший син.
Чому ж співці, маститі й знамениті,
Любов твою спотворили в брехні?
Чому вони повірили неситим,
Що образ твій кусали, мов шершні?
Ось Пушкін був, поет дзвінкого слова,
Пером творця любов твою зганьбив.
Товпа писак, амбітна й безголова,
За ним услід фальшивила мотив.
Ти вірний був, годив, як міг, цареві,
І він тебе безтямно шанував.
Коли ж простяг ти руку королеві,
Ошкіривсь цар, тебе навік прокляв.
Ти добре знав, що та Петрова шана
Була тоді, як гроші в тебе брав.
За те ж, що цар ламав статті Богдана,
Чому себе самого не прокляв?
І образ твій похмарився в легендах,
У злій брехні і вигадках Петра.
Вже зрадник ти, єхида й перебендя,
Не друг, а лис, опудало й мара.
Ти ж син Землі, яку любив Рилєєв.
Це він, поет і чесний, і ясний,
Змахнув брехню із постаті твоєї,
І виплив ти з туману бунтівний.
На зло царям і Байрони, й Вольтери
Створили міф коханця і вождя.
Вождем ти був - це правда, не химери,
Та не вони в цьому тобі суддя.
Бо ж то не кінь, а лядські побрехеньки
Несли тебе у степ у бурю й дощ,
Бо ж то тебе легенди й витребеньки
Несли вперед по через тирсу й хвощ...
В той час, як ти до гетьмана Тетері
Летів конем на розказ короля...
Тебе чайки, верткі і білопері,
Вели у степ кигичучи здаля.
І вже найгірш, коли бридкий непотріб,
Петрів паяц, на лихо і на сміх,
Пустив брехню про тебе і про Мотрю,
Не пощадив старих сивин твоїх.
Тож я берусь твій образ воскресити,
Густий туман розвіяти з чола.
А тих співців, що славили неситих,
Покриє хай неслава і хула!
В т е ч а
Він бій програв. У муках стогне поле.
Застигла кров у ранах, в ковилі,
Глухий відчай ножем у серце коле,
Куди не глянь - закровлені шаблі.
На трупі труп. Земля гуде від болю,
Полтави дим лишився в далині.
"Спинись, вернись! Рубай на пні
сваволю!
Твоя земля конає у вогні.
Вернись, помри в баталії Полтави,
Свого життя, землі не поганьби!
Нехай навік впаде Петро кривавий!
Ми вільний люд, ми люд, ми не раби.
О Батьку наш, прокляття не минути.
Он бачиш, як кривавиться Сула?
Невже отак на берегах Славути
Померкне світ і слава, і хвала?
Невже отак скоритися цареві?
Невже отак у соромі й ганьбі
Простити глум палкому королеві,
Що вів полки загонисто у бій?
Вернись, вернись! Ми підем за тобою
Крізь бурю й дим за волю й рідний Край.
Засяє знов красою голубою
У цвіті рож лункий веселий рай".
Та бистрий кінь вудила затискає
І рветься в даль вже третю ніч і день.
В степу оцім від краю і до краю
Сліпа хула у безвісті веде.
"Народе мій! Тебе я вів до бою,
Бо надійшла сподівана пора,
А ти вагавсь і не пішов за мною,
Тепер мій світ - і сльози, і жура.
Була близька завітна перемога,
Сам Бог для нас послав її з небес..."
...Курить смерчем остання в світ дорога,
Вже видно блиск Дністрових чистих плес.
Хропуть, біжать прудкі козацькі коні,
І шведи, й Карл за ними вслід женуть.
Втихає гук Петрової погоні,
Ховає степ безсилу царську лють.
С м е р т ь
І він помер. Забутий, непотрібний,
Так, як бува зі всяким, хто програв.
До всіх князів недолею подібний,
До всіх царів знедолених держав.
Стоїть Небіж. І Орлик, і шведини.
Готовий гріб. Клейноди. Булава.
Вже час доби відбив свої хвилини,
Звиса над Ним Гетьманська хоругва.
"Прости й прощай!" Козацтво довкола.
"Прости й прощай! Допоки ми живі,
Вкраїни стяг не зрадимо ніколи,
Бо світять нам свободи вікові!"
А люд звихнувсь, цареві покорився,
На манівці зблудивсь без Голови.
Новий вожак на півночі з'явився -
Велів так цар Росії і Москви.
Конає Край до болю рідний, отчий,
Повсюди страх, біснується товпа.
Свого вождя висміює і топче,
В екстазі зла здурманена й сліпа.
І сотні зим, і сотні трудних весен,
І тисячі образ, брехень, проклять...
Регоче цар лихий, довготелесий,
А піп йому співає благодать.
Прокляття всім царям і царенятам,
Що смерть несуть в невинний тихий
Край!
Прокляття й тим, кого веде за брата
У зрадний бій зневіра і відчай!
П о в е р н е н н я
"Минає вік. Минає третій всує.
Вже до Бендер згубилися стежки.
Волай, гукай - ніхто мене не вчує,
Лиш ворон- птах закряче здалеки.
Запав мій гріб, заріс на глум травою,
Отут його нікому не знайти.
Шумить, гуде вітрюга наді мною,
Періщить дощ холодний і густий.
Пропали всі: хто вмер тоді, хто вижив,
Хто зрадив нас, майнувши до Петра...
Андрій в Сибір, а Орлик до Парижа
Несли тягар Батурина й Дніпра.
Народе мій! Відкрий на Захід очі!
Поглянь на Схід! Невже не бачиш ти?
Твоє життя - грабіж глухої ночі,
Твої п'явки - треновані кати.
І так було вже сотні-сотні років...
Ще ти живеш, але малієш ти.
Чи стане так тобі життєвих соків
У світі зла століттями іти?
Чому мовчиш? Чом тягнеш рабські пута
В неволі ти на золотій землі?
Невже душа твоя навіки скута?
Невже вінок терновий на чолі?
Стривай, стривай! До тебе я вернуся.
Вже мій портрет сини твої несуть.
Я в душах їх вулканом відроджуся,
Розвію впрах неволі каламуть.
Народе мій! У згоді твоя сила,
Без неї ти не збудешся ярма.
Земля твоя уже одна могила,
А для живих - Чорнобильська тюрма.
Он брат стоїть на струджених колінах,
Он брата брат на вилах підійма,
Четвертий брат в Сибірах, в Сахалінах,
І давить їх незгода і пітьма.
В цей гожий час, коли говорить Гетьман,
Із тьми віків волання виплива:
"О Батьку наш, твоя душа шляхетна
Програла бій, бо гостра булава
Не впала вниз на голову тирана,
Як п'яний він в Батурині хропів,
Як спала там царева свита п'яна...
...Ти б звеселив купців, дяків, попів.
Вони б тобі забили в усі дзвони,
Вони б тебе звели на царський трон..."
"І я з висот московської корони
Царем би став, створив новий закон", -
Сказав, притих Мазепа, горем битий,
Стряхнувся враз від болю й дум важких,
І дух його палкий і діловитий
Вогнем заграв у вирі слів дзвінких:
"Брати мої, вперед скеруйте очі,
У глиб віків немає вороття.
Нехай голів минуле не морочить.
Я помиливсь не прошу співчуття.
Я заплатив - лежу віки у муках,
А що програв, моя у тім вина.
Тож хай мені, хай буде й вам наука,
Хай учить нас к о з а ц ь к а давнина,
Що лиш тоді боротися зумієм,
Коли вогонь у жилах потече,
Коли в бою не воликом, а змієм,
Орлом зірким і мудрістю й мечем
Дерзких царів, кривавих людоморів,
З лиця степів назавжди проженем,
Зітрем навік і зрадництво, і горе,
Наругу й зло запалимо вогнем.
У ржі лежать ракети й бомбовози,
Звитяжний дух веде у бій тепер.
Нехай гудуть вітри і бурі, й грози,
Я ще живий, я за Дністром не вмер.
Не встану я, та вічно буду жити,
Мій дух віки витає над Дністром,
Не дасть він вам, ні ворогам спочити,
Я йду, іду з Тарасом і Франком!
П р о щ а н н я
Обездолена чайка літає в степу,
У рожевім світанні,
Виливає жалі на недолю сліпу
У пташинім риданні.
Пролетіли на конях прудких козаки,
Пролетіли востаннє,
Промайнули у безвість і зникли в віки,
У безсмертя пораннє.
Втихомирились хвилі на гриві Дністра
Після вйокання й плаву.
Відлетіло прощання, болюча жура,
У буремну Полтаву.
Відлетіло прощання в захмарену ніч,
Розкотилось степами.
Відлетіло печально в Батурин і Січ,
Пролунало гаями.
У пожежах німіють Батурин і Січ,
Волі вмерлої квіти.
Обездоленій чайці вже плакать неміч -
Зникли чайчині діти.
