оповідання
Сестрі Галі
Уже минає двісті літ,
Коли повище від боліт
Тут поселився Черепуха.
Якась мені не знаа скруха
Загнала предка мойого
У степ родючий одного.
В яру дзюрчала невеличка,
Вся повна риби й раків річка,
На південь весело лилась,
А з нею окунь і карась.
Минув чи рік, чи два недаром,
Як вже і рядом, і за яром
Росли на віддалі хатки...
Прийшла весна, прийшли святки,
Зійшлися люди в час тривалий
І хутір Займищем назвали.
Сім верст ходи до Ярошівки,
Села старого і домівки
Поета Горленка, що славив
І добрим словом уласкавив
Шевченка й Гоголя Миколу.
Як душу маєте не кволу
Й цікавість до краси століть,
За Ярошівку сміло йдіть
П'ять верст широким битим шляхом
З дубів незміряним розмахом.
І ось вони нас привели.
Душа зігріється, коли
Побачите красу степів.
Немає красивіших слів
За слово красне Тростянець,
Полон закоханих сердець,
Маєток воєвод козацьких,
Павла й Данила Скоропадських.
Але повернемось в минуле,
Коли козацьке серце чуле
Злягло під молотом царів,
А вільний люд у злидарів
Було обернено царями.
Тоді між владарями,
Кулябка, звісний багатир,
Який любив горілку й пир,
Поїхав десь за Суми в гості
Й, у карти гравши пораз шостий,
Програв собаку, виграв хлопця,
Привіз до себе за службовця -
Поля об'їхати щоранку...
Одначе, скоро наостанку
Звільнив його, бо вийшла воля,
Але та воля, як сваволя,
Лишила парубка без даху.
Без праці й хліба бідолаху.
Тоді шепнув хтось Черепусі
Й його улиті щебетусі.
Прийняти хлопця до дочки,
Бо був до праці беручкий.
Отак у рід мій займиський
Ввійшов добряк не хутірський,
Мій прадід з роду кріпаків,
Що потім легко збагатів.
Ніщо не є у світі вічне,
І за правління рахітичне
Прийшла загибель до царів.
Здавалось волі час назрів...
Зоря світила ясно з неба,
Але прийшов новий загреба
З трущоб немитої Росії,
Хижак монгольської стихії,
Модерні ланцюги вчепив
На мирний люд плодючих нив.
Однак і він боявся зриву,
Що міг вулканом пронестись,
Як вже було не раз колись.
Тому й пустив зерно надії,
Що люд сував солодкі мрії
Про краще, нетрудне життя.
В той час прийшла нова стаття
Про українську мову в школі,
У війську, у рядовім колі,
В бюрі, театрі, ще й суді
Нехай говорять нею всюди.
Укази позникали царські,
Уперше діти займищанські
Читали рідні букварі,
А неписьменні трударі
У старшім віці за перо
Взялися. Справді ж, за добро
І право, згублених і віках.
Мужніла сила, гинув страх,
Коли народ розправив плечі
Міцні, широкі, молодечі.
В ту пору був я школярем
І без всутужених проблем
Закінчив школу займиську,
Пізнавши мудрість хутірську.
Пізніше вчився в Ярошівці
Й, нарешті, в жаданій Дмитрівці,
Вона Батия знала й татарву,
Старіша майже за Москву.
За нею Бахмач, далі Крути,
Батурин давній, незабутній.
***
І от іде школяр до школи,
Бадьорий, свіжий, як ніколи.
Іде із Займища у поле
Зелене, буйне, яснололе.
Дорога стелиться у світ,
І кожна пташка шле привіт
Людині, звірові в пашні,
Пісні щебече запашні.
Хававка в житі перепел,
Колись у цих краях орел
Ширяв у небі поміж хмар.
Тепер вимірює школяр
Щодня в дорогу до Дмитрівки,
Гартує разом для мандрівки,
Що скоро поведе в світи,
Щоб долю й щастя віднайти.
Ось перехрестя роздоріж не,
В чотири сторони розбіжне,
Праворуч хутір, вліво ліс,
До лісу стежка наукіс.
І вже за двоє - троє гін
Швидку ходу спиняє він.
Якихось кроків може сорок,
Де лиш вночі буває морок,
Давно лежать в могилі вбиті,
В могилі Шведській, земляній,
Забутій, лисій і сумній,
Козак і швед, та ще й москаль.
Давезній час, і вже не жаль
Вояків цих, в бою упалих,
Людині днів згорьованих, оспалих.
Одначе, думка ще жива...
Отут росла густа трава,
Козацькі коні випасались,
В ставках побічних напувались.
Найближчий в Займищі, в яру,
Гасив їм спрагу у жару,
Коли вони з тяжкого бою
Ішли пізніш до водопою.
Ще Черепуха тут не жив,
Коли снувалось диво з див:
Тут шлях без шляху пролягав,
У диких зарослях гущав,
Через Батурин, Бахмач, Конотоп,
Де маршем, риссю чи в галоп,
Ішли козацькі рівні лави
Аж до Ромнів, Прилук, Полтави.
Задуманий, в журбі похилий,
Стоїть школяр біля могили.
За нею звіддаля в цю мить
Ліс Рубанський цвіте й шумить.
За ним ліски, похмурий хутір,
Бо їх хатки вкриває сутінь.
За лісом Щуча Гребля вас чека,
З ставком широким, як ріка...
Та годі мріяти. Пора
До школи йти. Дрібна жура
Зродилась вчора, як історик,
Палкий промовець і риторик,
Полтавську битву зображав,
Петра й Мазепу називав,
Петруху довгим і дволиким,
Але нір азу не великим,
Мазепу ж славним і звитяжним,
І визволителем відважним,
Що на тирана вів полки,
В боях рішучий і палкий.
Блудна Москва ще відчувала
Вагу прозрілого васала,
Вона забути не могла
Ударів Симона й Павла,
Не всі святині святині руйнувала
Лукава відьма і зухвала.
Ніхто не знав, що скоро Сталін
Мазеп, Шамілів перестане
Терпіти, замкнутий в Кремлі,
Петруху витягне з землі,
На п'єдестали знов поставить,
А про Мазепу лиш лукавить.
І знов дорога вдаль біжить,
Думок снується ніжна нить.
І вже не може бути гірш,
Коли накльовується вірш.
Тоді не буде ні граматик,
Ні фізик, хімій, математик...
Школяр за школу, у кущі,
Іде, дописує вірші.
Один із них дозрів пізніше,
Коли прийшла пора певніша:
Шведська могила
Дорога колісна,
Курган малий ліворуч,
Тополь рядочок поруч,
Вже зелень кинула весна
На поля край праворуч.
Он зліва гай шумить,
Біллям берізок манить,
Весінній верх багрянить...
І ви спиняєтесь на мить
Зблизька курган оглянуть.
Хто в цій могилі спить?
Москаль? Козак? Шведчина?
Тяжка, сумна родина -
Німа, не чує і не снить...
Над нею пісня журавлина.
Ідилія нудна:
І сльози, і зажура,
І даль степів похмура...
А де ж вулкану глибина
І смерть на ворога понура?
А де ж смертельний меч
На кволість і покору?
На долю злу і хвору?...
На синю далеч порожнеч
Спускає ворог штору.
О Земле пломінка,
Віків земних окраса
І біль душі Тараса,
Пророч роздуми Франка,
Дарунок неба й часу!
Як австралійський буш,
Ти гинеш у пожарах,
То зеленню у хмарах
І цвітом невмирущих душ
Ряснієш, мов у чарах.
Народе мій байдужий!
Невже грядне година,
Мов пісня лебедина?
Невже ти вже не дужий,
Недужа й Батьківщина?
