Роки в Австралії тримали його при житті
з фотокартками та листами моєї матері -
найчастіше дві сторінки думок
у ніжних пурпурових рядках.
Ніколи й слова про політику
чи недугу серця,
що принесла б йому смерть.
Ніколи й слова про повоєнний Ісход,
в якому участи не брав -
все дбав про життя в полонинах,
які щирим серцем любив.
І думав, і вірив, що проживе
у вічна кривавих краях-континентах,
поділених знову війною й людьми -
удома, в Карпатах, в селі
початок життя новий
і розум до нього новий.
Наша розлука була (я так розумію)
уявленням смертности
того дня, коли почув я, що він помер -
квітнева погода принесла його панегірик
і чисту правду,
яку мала принести, бо така її доля.
Лист сповістив мою матір
про день його смерти,
що був днем моєї появи на світ.
У першому вірші Пітер Скжинецький пише про переселенців з Німеччини
по Другій світовій війні, які прибули до міста Сідней в Австралії
1951 року. У другому вірші йдеться про вуйка, материного брата, що жив
увесь час, і довоєнний, і повоєнний, у Галичині.
