ВОЙНАРОВСЬКИЙ
       
     ЧАСТИНА ПЕРША

В краю хурделиці й снігів,
На березі сумної Лени,
Чорніє довгий ряд домів
І юрт малих брусові сцени.

                Кругом сосновий частокіл
                Піднявся із снігів глибоких,
                Із гордістю на дикий діл
                Зорять верхи церков високих.

Здаля шумить дрімучий бір,
Біліють снігові рівнини,
І тягнуться скелястих гір
Різноманітні вдаль вершин...

                  Завжди сувора і глуха 
                  Країн оцих хмурна природа,
                  Реве ріка гнівна й лиха,
                  Бушує часто непогода,
                  Нерідко хмара заляга...

Ніхто країни мли й зажури,
Благих невільників тюрми,
Не навістить серед зими,
Бо страх морозу й хмар похмурих.
Одноманітно дні веде
Якутський житель здичавілий.
З гурбою в'язнів очманілих
Дружина воїнів прийде
Або по хутро манівцями
(Чи в тихий день, чи в ураган)
В'їжджа з московськими купцями
В забуте місто караван.
І міг в ту мить лиш пожвавіти
Якутськ похмурий і глухий,
Міг жваво гомін зашуміти
Народів суєтних стрімкий:
Якут і яку гир пустельний
Несуть багатий свій ясак,
Лісний тунгуз і з списом смертним
Сибірський стройовий козак.

Тоді зима на мить єдину
Від міст похмурих відлетить,
Безмовний ліс загомонить
Й на дні зеленої долини
В каміннях Лена зашумить.
Так навіщає в підземеллі
Вже майже вмерлого з журби
Страждальця, в'язня боротьби,
Душі сумної час веселий.
Так в душу хмарну залетить
Порою тихий спокій нишком
І приневолена усмішка
Чоло злочинця прояснить...

Та хто це крадеться із дому,
В тумані рано на зорі,
Іде по березі крутому
(Рушниця довга на порі)
В малім жупані, в шапці чорній,
І пояс кручений на нім,
Немов з Дніпра козак моторний
В своїм наряді бойовім?
Зір неспокійний, надто думний,
В лиці суворість і нудьга,
А на чолі його злегка
Тривожні креслить мрії-думи
Недолі вражої рука.
На захід простягнув він руки,
В очах вогонь заблискотав,
І в стані трепету і муки
В тривозі сильній проказав:
"О краю мій! Степи козацькі!
Мені не бачити вже вас.
І вас, гроби батьків вояцькі,
Вигнанцю не обняти й раз.
Горить намарне пломінь ясний,
Не можу я потрібним буть:
В засланні горя і неласки
Приречено навік заснуть.
О краю мій! Степи козацькі!
Мені не бачити вже вас.
І вас, гроби батьків вояцькі,
Вигнанцю не обняти й раз".

Замовк... пішов по косогору,
По стежці почвалав крутій,
Звернув до лісового бору,
У гущавині зник лісній.
Хто в'язень цей, ніхто не знає,
Давно в краю вигнанця він.
В народі чутка сповіщає -
В кибитці віз його загін.
Усмішки й трохи непомітно
Ніколи на чужинці цім,
А борода і вус примітно
Уже посивіли на нім.
Він не варнак. Ось бач: не видно
І знаку згубности на нім,
Бо кат, вселюдства жах огидний,
Тавра не випік на чолі.
Та вид його хмурніший вдвоє,
Ніж дикий вид чола з тавром.
Спокійний він: такий в спокої
Байкал до бурі за вікном.
Як в час глухий посеред ночі,
Коли у хмарі місяць спить,
Могильний вогничок горить -
Так чужинцеві сяють очі.
Завжди відлюдний і мовчить,
Один відчужений блукає,
Ні з ким знайомства не заводить,
На всіх суворо поглядає...

В краю холоднім, неугавнім
В ту пору жив наш Міллер славний,*
В затишнім домі, в тишині,
Трудивсь для віку в глушині,
Боровся з примхами недолі,
Жагу душі гасив поволі.
Далеку кинув батьківщину,
Живе з указу в цих краях,
Леліє в серці знань пучину,
Вивча природу у снігах.
У час суворої негоди
Любив послухати дідів
Про Єрмака і козаків,
Про їхні сміливі походи
У царстві холоду й снігів.
Як часто, вийшовши із дому,
Блукав він довго в білім морі,
У морі білосніговому
Або у нетрях чи у горах.
Дививсь, як сонце у пустелі,
Розлившись в небі голубім,
На мить за Кангалицьку скелю
Заходить літом на порі.
Усе нове було для нього:
Природи дикої яса,
________________
*Г. Ф. Міллер - німець, член ст. Петербурзької Академії. Досліджував географію та історію народів Сибіру.

Суворий клімат і, до того
Моралі дикої краса.

Якось він у мороз тріскучий
Гнав оленя з сибірським псом,
Загнавсь на лижах в ліс дрімучий...
Повсюди сосни, вічно дикі,
І сиві кедри б'ють чолом,
Гілля густе сплелось навіки,
Не видно неба під шатром.

Не видно з - за дерев дороги...
Там, де купини, сніг і хмиз,
Несеться олень прудконогий
(Рогатий кущ на спину  звис),
Здаля між соснами мелькає,
Летить... Враз постріл! Скорий біг
Раптово олень припиняє...
Ось похитнувся і на сніг
В крові, знесилений лягає.
Бентежний Міллер лячний зір
Туди, до оленя, звертає,
Крізь хащі, зелень, дикий бір
І зрить: до жертви підбігає
(Рушниця довга на руці,
Кожух на йому теплий, чорний
Вушанки вовняні кінці)
Мисливець спритний і моторний.

То в'язень був. Похмурий зір.
Рушниця, зброя і убір,
І незнайомця вигляд впалий, -
Все душу марнівця лякало.
Та як тут у глуші лісній
Блукати без знання доріг?
І, острах подолавши свій,
Стрілою, мов не шкода ніг,
До незнайомця він побіг.
"Хто б ти не був, - він попросив, -
Будь по вожатим, ради Бога.
Гнав звіра й стежку загубив,
В глуші небавом звблудив.
Скажи, в Якутське де дорога?"
   "Позад лишилася вона,
З годину звідси, в ближнім долі.
Тут ліс густий і дичина,
Вже скоро темрява нічна, -
Не встигнеш вибратись у поле.
Уже надворі вечоріє...
Та близько тут є хутір вбогий.
Ходім. Там в юрті грубка гріє.
Спочинеш ти з невдачних ловів",

Вони пішли. Темніє вид.
Все рідше видно неба звід...
Погасло світло в дня блакиті.
Настала ніч... Вже місяць сплив
І, одинокий і невмитий,
Дрімучі нетрі осріблив
І юрту для гостей відкрив.
Прийшли. І в'язень як бувало,
Зайшов у юрту, мов у світ,
Застукав кременем к кресало -
Сипнули іскри вмить на гніт.
У юрті тихій все мовчало,
І кожний кременя удар
У затишку простого житла
То речі осявав, мов жар,
То ніж на ратиші, що звисло,
То шаблю на стіні повислу.

Очей з чужинця не спускавши,
У дверях Міллер перед ним,
В душі невільний страх сховавши,
Стоїть німий і мовчазний.
Вогонь роздув господар новий,
Каганчик спритно засвітив,
Підсунув лавку, стіл сосновий
Обрусом зрошеним накрив
І в ласті гостя посадив.
І перед їством смачно - ситним
Розмову про Сибір повів.
В яке ж попав він здивування,
Почувши хмару мудрих слів,
Та хто б інакше думать смів?
Країн Європи виховання
В лісах Сибіру не зустрів.
Вітчизну кинув... Самотою
Два роки Міллер в краї цім
Блукав бездомним сиротою,
В краю забутім і глухім.
Тож як в пустині серце гріти?
Неждано, з подивом, в глуші,
Уперше міг він сум душі
Полегшить мовою освіти.
Поважність добра до лиця,
Слова високі, мудрі, милі:
То з уст прихідця - мудреця
Чуття палкі текли, мов хвилі.
В розмові довгій і живій
Їх світлі очі жваво грали,
Вони друг друга пізнавали
І, як брати, в глуші лісній
Нарозхрист душі відкривали.
Мандрівник втомлений забув
І пізній час, і сон відрадний,
Він слухав незнайомця жадно.
Здавалось, він ввесь слухом був.

       "Ти знати хочеш, мандрівниче,
Хто я і як сюди попав? -
Так незнайомець проказав -
До того думка ще не кличе,
Її нікому не ввіряв.
Не тих чуттів тутешні люди,
Чуже для них моє ім'я,
І справа кручена моя
Навряд вразила б їхні груди.
Тобі ж скажу секрет я свій,
Тобі чуття душі відкрию.
Ти славою себе покриєш,
Наука - світ безмежний твій.
Ти все збагнеш, мене розрадиш
І нещасливця ти  не зрадиш..."

                  _ _ _

Поглянь мандрівче молодий,
Як доля грає без потреби-
В цей одяг, дикий і простий,
Одягся, друже дорогий,
Небіж і приятель Мазепи!
Я Войнаровський. Це мені
Життя дало талант жорстокий.
Ти чув, мабуть, в своїй землі,
Як пережив я струс глибокий!..
Ти бачиш здиченість і сум.
Ходжу, як тінь, а очі впали,
А на чолі сліди печалі,
Немов відбиток скромних дум,
Суворий вигляд вже поклали.
У цих лісах, поміж степів
Засланець вічний і холодний.
Ніщо мене не веселить,,
Любов і дружба - все чужіє,
Печаль свинцем в душі лежить,
Ніщо вже серця не зігріє.
Біжу, мов ворог від людей,
Не можу я знести їх виду:
Їх жалість (холод до грудей)
Мені нестерпна, гола кривда.
Кого закинено в сніги
За справу честі і народу,
Тому терпиміш докір роду,
Ніж жаль, що з'являть вороги.

Для чого марне слів воління?!
Ти так тужливо не гляди,
До мене не з'являй боління
І так жорстоко не буди
У грудях, болісних завжди,
Заснулого на мить квиління.
Признатись хочу: я б хотів,
Щоб люди з козаком не знались,
Щоб зір мій душі не смутив
І щоб мене між цих снігів,
Немов примари, всі лякались.
Ох, мабуть, спокій би тоді
Розважив душу в самоті...
Та знав і я колись утіху
І від душі людей любив,
І з чаші повної запив
Любові й дружби розкіш тиху.
На рідній батьківській землі,
На лоні щастя і природи,
Літа дитинства і свободи
Струмком грайливим потекли.
Як сон легкий, як привид дальній,
За ними радість моментальна,
А разом з нею суєта,
Війна, любов, печаль моральна
Й палкої юності мета.

           _ _ _

Татарів ворог і поляків,
Я часто, як Палій Нетяга,
Водив преславних гайдамаків,
Шукав чи смерті, чи звитяги.

Бувало коні прудконогі
В степах і тихих, і глухих,
Там, де ні житла, ні дороги,
Мчать вихром вершників лихих.
З любов'ю прагнучи до волі,
Бадьорі й радісні сну,
Повітрям снідали у полі,
Муку жували вівсяну.
В наскокам смілих і звитяжних
Зірки світили в шлях протяжний.
Чи буйний вітер, чи могила,
А ми, як грізна хмари сила,
Раптово із усіх сторін
Летіли з криком, як на крилах,
На вражий змовницький загін.
Ватаги чужаків громили,
Міста і селища у прах
І в землі ворога носили
Жахне спустошення і страх.
Повсюди вороги втікали
І, боячись ганебних пут,
Стидку данину віддавали
За дружби нестійкої жмут.
Якось, захоплений з відваги,
Я на чолі шибай - ватаги
Безстрашних юних козаків
Пішов натовпи ворогів.
Тягнувся бій до ночі. Ляхи
Уже змішався бій в рядах
І, ставши в лави на горбах,
Нам поле віст упали зляку.
Аж чуєм кремінців дикий крик...
Аж степ і стогне і трясеться.
З усіх сторін, як на шашлик,
Орда приязна несеться...
В одну хвилину хмари стріл
В ватагу нашу засвистали,
Дарма триматись я хотів,
Все більш нас вороги стискали..
Нарешті, я залишив бій.
Мив степ і дикий, і пустий
У розсип швидко відбігали...
Погоню чуючи і гнів,
Відчув я рану в час мізерний,
Стрілою ж на коні летів,
Боявсь попасти в брам мерзенний.

Вже хижі ханові сини
За мною гнатись перестали
Вже грань моєї сторони,
Вже хутори здаля мелькали,
Вже світло бачив я в хатах,
Вже думав, що пригнався?
Як раптом кінь мій (який жах!)
Дивацько став і захитався.
І на межі землі й спокою
Він гримнув у траву зі мною.

Один в степу біля могили,
З конем загинулим своїм,
Під небозводом голубим
Лежав я марний і журливий.
Котився градом піт з чола,
А з рани кров струмком текла...
Даремно поміч викликав
Чи кволий голос подавав -
В степу пустельнім він зникав,
Заледь родившись, помирав.

Було все тихо. Лиш могила
Тужливо з вітром говорила.
Самітний, білий, мов рукав,
Дворогий місяць випливав,
Світив спокійно в морок ночі.
Я вже, здавалось, помирав.
Вже, заглядаючи у очі,
Над мною хижий крук літав.
Аж чую шерех з-за могили
І бачу: чарівної сили
Козачка молода стоїть.
Схилившись лячно наді мною,
На мене з тихою журбою
І з жалем ніжности глядить.

О незабутня мить утіхи!
Про тебе спогади ясні
На зло недолі й уві сні
І тут приносить радість тиху.
Я не забув її з тих пір.
Солодкі зустрічі чудові,
Ласкаві згадую розмови
І добрий жалісливий зір.
Ще в тямці радість діви ніжна,
Коли страждальця плавно, ніжно
Несли під захист на долівку,
До батька дівчини в домівку.
А як турботливо ходила
Вона за страдником слабим
І серця почуттям живим
Мої бажання всі ловила!
Я всі утіхи пережив
З очей козачки чорнооки,
В її словах я ласку пив
І тамував свій біль жорстокий.

У час безсоння злих ночей
Вона принишкло в приголов'ї
Сиділа з тихою любов'ю,
Не звожячи сяйних очей.
У час полегшення боління
Вона виходила збирати
Траву у полі та коріння,
Щоб ними друга лікувати.
Щаслива надійшла пора!
Вона мене від ран зцілила,
Любов'ю душу полонила,
І я міцний устав з одра.
Недовго ми любов ховали,
Ми скоро жар сердець своїх
Її батькам повідкривали
І на союз сердець прохали
Благословення шлюбу в них.

Три роки бурею промчались
Під дахом хати у батьків,
Ні разу ми не розлучались.
В пустелях зоряних степів,
У колі жвавих малюків,
На лоні миру й милострастя,
З козачкою чудових брів
Вповні відчув я силу щастя.
Похмурий гетьман нас любив,
Як дід, кохав і діток милих
І, врешті-решт, із місць журливих
В Батурин нас переманив.

Своєю чергою все йшло.
Я в щасті жив, та ось на зло
Чудових днів моїх не стало.
Нещастя з Карлом в Русь прийшло,
На Україні все повстало.
Усі летять у бій страшний,
Лише, мов морок пресумний,
Чоло Мазепи виглядало.
З-під брів його навислих став
Горіти пломінь дикий.
Похмурий з нами, він мовчав
І тихо, байдуже сприймав
Полків парадні в полі крики.
Провину скритої нудьги  
Дарома я відгадати п'явся.
Мазепа від людей ховався,
Мовчав і шикував полки.
Раз якось пізньою порою
У свій двірець мене завів.
Заходжу й чую: "Я хотів
Давно розмовитись з тобою.
Я таїну хотів відкрити,
Та чи запевниш ти мене,
Що можеш ти, як стій, себе
За Україну положити?"
"Готовий жертву я принести, -
Запевнив я, - за край похилий
Віддам дітей, дружину милу,
Не хочу лиш позбутись чести".
      В Мазепи очі заблищали,
Як на світанку ночі мла.
З його похмурого чола 
Злетіло хмурище печалі.
Мені стис руку і сказав:
"Я України бачу сина,
Давно-давно громадянина 
Я в Войнаровськім відгадав.
Я не люблю сердець холодних:
Вони не люблять України,
Вони не люблять дідівщини,
Ніщо для них тягар народний.
Чуттів не дано їм високих,
В душі у них немає сили,
І від колиски до могили
Вони лакеї хамів злобних.
Ти не такий, і я все бачу:
Твої чуття і добру вдачу....
Сказавши, що "над все люблю
Вкраїну-матінку свою",
Жоною, дітками й собою,
Як личить юному герою,
Ти жертвувать готовий тут...
А я, а я горю від помсти,
Її рятуючи від пут,
Я й честь кладу у жертву просто.
І вже домовитись пора:
Шаную я царя Петра,
Та під покірній Батьківщині,
Йому я ворог вже віднині!..
Цей крок зухвалий, знаю я,
Та кличе в бій нас боротьба!
Хай буде програ чи життя,
Хай буде слава чи ганьба!
Та я рішивсь: нехай недоля
Погрожує землі безладдям,
Вже близький час, кінець сваволі,
Вже скоро бій із самовладдям!

Початком лиха ця була
Розмова з гетьманом фатальна.
З тих пір утіха вся пройшла,
З тих пір, о земле незвичайна,
Лиш ти всю душу зайняла!
Довіривсь я Мазепі сміло
І, друг вітчизни, друг добра,
Поклявся я боротись вміло
Проти Великого Петра.
Я може якось помилявся,
Сприйнявши заздрощів обман,
В злобі сліпій надмір зазнався,
Бо цар ввижався, мов тиран.
Можливо, пристрасті піддавшись,
Не міг ціни я дать йому,
Можливо справи не пізнавши,
Я бачив в нім злобу одну...
Недружній долі підпокірний,
Тепер тягну я вибір свій
Далеко в стороні чужій.
Чи можу бути я спокійний?
В мені горить палка душа,
Я жити хочу лиш для краю.
Надія ж - слава і війна! 
Та ос навіки пропадаю -
Країна ця мені чужа.
Як тінь, повсюди сум за мною,
Згаса вогонь в моїх очах,
І тану я, мов лід весною,
Бо біль душі ще не зачах.
Тягар душі моїй гарячій
Вести з неробством денний змаг
Й до часу знати, мов побачить,
Недолі крученої жах.
Тягну недолю в цій пустині,
Ховаю сум в душі своїй,
В тайзі вже бачу домовину,
А не в могилі степовій.
Чому, чому в бою кривавім,
Кружлявши гордо на коні,
Не стрів я смерти у Полтаві?
Чому у славі чи в неславі
Не впав у рідній стороні?
Гай-гай, помру в цім царстві ночі!
Віщує доля так мені.
Помру я - і сніги земні
Вигнанця вкриють мертві очі!"

      ЧАСТИНА ДРУГА

Уже світанок пронесло,
Мороз стріляв в ярах діброви,
У небі сірому текло
Світило дня, мов куля крові.
Та в юрту день не проникав,
Крізь віти дерева в морозі,
Ледь-ледь на вікнах в перемозі
Самітний промінь тихо сяв.
А друзі милі ще сиділи
Вогонь згасав сяйним ладком,
Дрова соснові вже дотліли,
Лиш вуглики жаркі ясніли,
Слабким вмираючи клубком.
Мандрівець слуха непорушно
Балачку страдника гірку,
І часто гнів його зворушить,
Сльозину видушить палку...

"Чи бачив ти, як на весні,
З полону вирвавшись, скажена
В ярах крутих несеться Лена?
Коли руйнує всі завади,
Ламає крижані громади
Чи, знявши дикий гук,
Димиться і гребні здимає,
А скелі з ревом відриває
І їх несе, мов пташку крук,
Із шумом в поле невідоме?
Ми так кайдани в битви громі
Зняли й на поклики вождів
Погнались битися за справу,
Помчались боронити право
Синівських, батьківських степів.

В дорозі до грімкої слави
Життя я юне не щадив,
Степи я кров'ю зчервонив
І свій булат в бою та крові
Об кості руські затупив.

Мазепа з північним героєм
Давав в Украйні бій за боєм.
Димились скровлені поля,
Тіла розкидані лежали,
Вовки і пси їх розривали,
Здавалась трупом вся земля!
Та марно ми губили сили:
Петрів їх розум подолав.
Час бою згубного настав,
І ми вітчизну загубили.
Полтавський бій, як грім гримів,
Та в лютій битві Карл дотепний
Петра уперше не здолав,
Розбитий вперше, утікав.
Услід йому - полки Мазепи.

Спливе без віддиху п'ять днів
Втікали ми поміж степів -
Боялись ворога погоні.
Уже замучені вкрай коні
Служити відмовлялись нам.
Вночі терпіли стужу й гам,
Знесилені удень від чвалу,
Ледь-ледь сиділи верхи ми...
Якось вночі, серед пітьми,
Задля хвилинного привалу 
Вже за Дніпром спинились ми.
Глухий синівся степ довкола,
Покрила блідий місяць мла,
Рвучи на клоччя тишу кволу,
Ріка шуміла в берегах.
Це там на повсті простій, грубій,
Схиливши голову в сідло,
Присталий Карл дрімав під дубом.
Вояків хмара там було.
Мазепа побіч варти, хворий,
Здаля, на почорнівшім пні,
Сидів в глибокій тишині
І, з видом хмарним і суворим,
Від серця відкривавсь мені:
      "О, як зрадливе наше благо!
О, як підвладні ми недолі!
Дарма в душі горить відвага:
Не мати нам святої волі.
Одна хвилина все рішила,
Одна хвилина погубила
Навіки вирій рідний мій -
Надію, щастя, супокій...
Невже мені свій дух скорити?
Не буду долі я рабом!
І як з недолею не битись,
Коли змагався я з Петром?
Так, Войнаровський, я пізнаю,
Бо ще жива душа моя,
Всі спроби, всі спромоги я,
Щоб рідному служити краю.
Спокійний я в душі своїй,
Петро і я - обидва праві,
Як він, і я живу для слави,
В добро вітчизні дорогій".

Замовкнув він. В очах засяло.
Чудовий розум ще не згас.
Тріскучі дрова догорали.
Мазепа ліг... Аж ось до нас
Двох бранців козаки пригнали.
Підвівся сивий вождь злегка,
Неспокій стиха хмарив душу,
Спитав, поглянувши зворушено:
"Новина з Краю в нас яка?"

"Я із Батурина недавно, -
Один із бранців промовляв, -
Народ Петра благословляв
І, перемогу стрівши славну,
На радощах бенкетував.
Тебе ж, Гетьмане, яко Юду,
Вже українці лають всюди.
Двірець твій, твориво живе,
Був відданий на розкрадання.
Ім'я прославлене твоє
Тепер і лайка, і знущання!"

Схиливши голову живу,
Мазепа гірко посміхнувся,
Приліг мовчазний на траву
І в плащ широкий загорнувся.
Ми всі із співчуттям живим,
За гетьмана кипучи мстою,
Стояли мовчки перед ним,
Прибиті злою новиною.
Ми шанували в нім отця
Вождя нагороду в нім відкрили.
До нього рвалися серця,
Ми Україну в нім любили.
Не знаю я, чи він бажав
Народ звільнити України,
Чи трон собі звести жадав -
Не вірив він мені таїни.
До вдачі хитрого вождя
За десять літ я добре звикнув,
Та як не намагався я, -
Думок його я не прокинув.
Він не любив від юних літ
Думок своїх пускати в світ.
І, друже, повторю: не знаю,
Що він приготовляв для Краю,
Та знаю ( Серце відхиля
Любов, рідню і клич природи) -
Його убив би перший я,
Коли б він став проти свободи.
їНа сході сонця знову в путь,
Погнались ми у степ тужливий.
Гнітила груди каламуть,
І серце юне затужило,
Коли минали ми межу
Країни рідної в чужу!
У грі чуттів, у млосній тузі
Я, мов дитина, заридав
Й, піднявши грудку в поля смузі,
На хрест з любов'ю прив'язав.
      "Можливо, - думав я в риданні, -
Я в Україну не вернусь!
Хай грудка ця у сумуванні
Мене і чужині розважає,
Розраду принесе якусь
І Україну нагадає..."
Гай - гай! передчуття збулось:
Веління долі самовладним
З тих пір прегарний край відрадний
Мені побачить не вдалось...
В краю глухім, в краю безводнім,
Де тільки зрідка ковила
Росла в степу чужім, безплоднім,
Ми мчались, мчалась курява,
Ми коней змучених загнали.
Страждав увінчай втікач, 1)
Летіла шведів горстка в скач.
В Бендери турка ми вступали.
Тут гетьман у недугу впав,
Він безперервно трепетав
І, погляд кидаючи бистрий,
Мене і Орлика гукав.
І, задихаючись, впевняв,
Що бачить Кочубея й Іскру.
      "Он - он вони!.. А з ними кат!
Он їх звели уже на плаху.
Там стогону й плачу Сократ...
Готовий виконавець муки...
Ось підкотив він рукави,
Узяв уже сокиру в руки...
Удар! - нема вже голови
Та ще й другої!.. Помирають...
Поглянь, як страшно очі сяють!.."

То з жахом іноді з одра
Він кидався мені в обійми!
      "Я бачу лютого Петра!
Прокляття чую я злодійні!
Дивись: в свічках он сяє храм,
З кадильниць в'ється фіміам...
Митрополит, суворий зором,
Оповіщає разом  з хором:
"Мазепі, зрадникові роду,
Прокляття вічне від народу!"

То трясся тілом без зупинку,
То бачив часто в ніч глуху
Страждальця Кочубея жінку
І їх заблукану дочку.
У муках цих, немов сновида,
Молитву в голос він читав,
То гірко плакав і ридав,
То дикий зір навколо кидав,
Як божевільний, реготав.
То, прокидаючись порою,
Він очі, сповнені журбою,
На нас тужливо повертав.

В дев'ятий день якось зробилось
Надвечір хворому трудніш.
Лежав знеможено, безсило
І дихав рідше і слабіш.
Хворобу зносячи тихіш,
Хотів сховати, мабуть, муку...
До нього кинувсь я, взяв руку.
Гай - гай! Вона уже була
Тяжка, холодна, ледь жива!
Дивились очі непорушні,
Як мертвеці з сирих могил,
Та враз, зібравши рештки сил,
Підвівся ще раз він з подушки.
Метнувши поглядом палким:
"О Петре! Україно! - крикнув.
Та голос в нім завмер за цим,
Він знов упав, чолом поникнув,
На мене кволий зір вп'ялив
Й земний навіки дух спустив...
Без сліз, чуття, мов камінь зимний,
Перед померлим я стояв,
Я розум, пам'ять утрачав -
То сум мене ударив дивний...

Ось скорбний похорон настав:
Сам Карло, хмурий і похилий,
Вождя Вкраїни до могили
З вояцтвом шведським проводжав.
Козак і швед в журбі ридали,
Любили палко всі його...
О друже! Ми передбачали,
Що тут з Мазепою ховали
Надію Краю свойого.
Гай-гай! Останню честь вождеві
Заледве я віддати зміг.
Жалі ж віддавши злому дневі,
Я з горя тяжко хворий зліг.
Я став тоді на край могили,
Та в серці загорілась кров,
У тілі поновивши сили,
І став терпіть я муки знов!

Бендери вже огидні стали,
Покинув їх я й полетів
Від земляків і від степів
Розбити темряву печалі.
Але даремно. Фатум злий,
Як дух ворожий і чужий,
За мною з краю в край носився.
Мене схопили вороги,
І я в засланні опинився,
Де вічний ліс, тайга, сніги...

Багато збігло літ в засланні.
В глухій і дикій стороні
Рятунку віра, сподівання
Горіли довгий час в мені.
Я привикав до злої долі.
Про Україну і своїх,
Здаля від ворогів моїх,
Я часто марив мимоволі.
А що в країні дорогій?
Кого в Петрі (петлю чи друга?)
Вона знайшла в біді своїй?
Де сльози ллє моя подруга?
А друзі? Чи побачу їх?
Отак в душі спочин хвилевий
Я у вигнанні руйнував
І, від нудьги і дум непевних,
Лишивши місто в горах темних,
В ліси і нетрі мандрував.
В моїй журбі, в моїй незгоді
Здававсь утішним шум лісів.
Були відрадні в непогоді
Виття бурані, плеск валів.
У пору бурі гамувала
Борня стихій борню душі,
Вона наснагу повертала
І на хвилиночку в глуші
Душевні муки тамувала.

Раз якось коло юрти я
Схиливсь на сосну одиноку,
А буревій шумів здаля,
Тріщав мороз, як в ніч жорстоку.
Переді мною скелі й ліс
Тягнулись пасмом безберіжним,
Здаля, як з морем, з степом сніжним,
Здавався темний небозвис.
Від юрти тальник кучерявий
Під снігом слався. Серед гір,
На схилі, видно чорний бір
І берег Лени величавий.
Враз бачу: молодиця йде,
Дахою вбогою прикрита,
І в'язку дров ледь-ледь несе,
Журою й працею прибита.
Біжу. І що це?.. Пізнаю
В нещасній цій, в мороз і хугу,
Козачку степову мою,
Мою прекрасну в ній подругу.

Почувши про біду мою,
Вітчизну кинувши свою,
Пішла мене шукать в засланні.
І, друже, ось, в чужім краю,
Знайшла мене в лихім стражданні.
Багато стріла в самоті
Відомих страдників закутих,
Та не могла мене знайти...
Гай-гай! Я тут в числі забутих.
      Закон велить мовчать, хто я.
Начальник сам того не знає.
Про те, обачний знічев'я,
Ніхто в Якутську не питає.
І добра жіночка моя,
Побита долею жорстоко,
Блукати змушена була,
Терпіти біль в душі високій.

Ой, чи казати, друже мій,
Тобі про радощі печальні
Для мене й жінки в стрічі цій
В краю глухім, в країні дальній?

Ожив я з нею. Діток же
Я не знайшов при ній уже.
Отця і матері страждання
Їм не судив пізнать творець.
Вони, не бачивши вигнання,
Спожили радісний кінець.

Вернувся з жінкою моєю
Душі сумної тихий мир.
Все легше становилось з нею,
Нудьги спадав болючий вир.
Та, ох! Зламало горе фею.
Як сон, пропало щастя враз,
Недуга розлучила нас.
Забравшись в серце, груди милі,
З весною почала зближать
Її до смертної могили.
Мені судив творець пізнать
всю доброту душі вже в друге
Моєї страдниці - подруги.
В недузі, зморена й марна,
Завжди турботливо вона
Свої терпіння скрити бралась,
Все жартувала, посміхалась,
Про давні говорила дні,
Про помилок діток... Мов у сні,
Життя до неї поверталось
З проривом теплого чуття,
Та часто... щоб не бачив я,
Вона сльозами заливалась.
Щоб їй життя і сили повернуть,
До неба я молився марно.
Нещастя вже не підвернуть,
Настав для серця час примарний!
      "Мій любий, - прорекла вона, -
Я помираю, друже рідний,
Нас тут терза печаль страшна,
Та ще  є краща сторона,
І ти душею її гідний.
Ми знов побачимося там,
Дарунок жде нас за страждання,
нема там муки ні вигнання.
Не розлучити нас катам!"
Вона замовкла. Враз помітно
В очах вогонь згасати став,
Кінець зідханню вже настав.
Вона, всміхнувшися привітно,
Зів'яла в цвіті юних літ
Дочасно у краю невтішнім,
Як на стеблі засохлім цвіт
В хатині душній, незатишній.

Один від юрти тільки крок
Тепер лежить сумний горбок.
Коли вечірній вітер віє,
На нім у тишині сиджу
І в чудотворних диво мріях 
Літа минувшини буджу.
Все воскресає течією:
Мазепа, друзі і війна,
І з непророчною душею
Покійна страдниця - жона.

О друже! Пам'ять про подругу
Бадьорість мужу в душу ллєє
Він байдужіше смерти жде
І плаче солодко за другом.

Як часто споминаю я
Біля холодної могили
Голівку, усмішку, ім'я,
Гарячий розум, образ милий!
Я якою пристрастю вона,
Високих подумів сповна,
Свій Край приречений любила,
З якою жвавістю про край
В своїм вигнанні, мов про рай,
Вона зі мною говорила!
Непогамована печаль
Її сушила тяготою...
Її біди не знав москаль -
Вона ніякою порою
Того, хто Краєві ніс жаль,
Ніколи втішить не хотіла
Ані зітханням, ні сльозою.
Вона могла, вона уміла
Жоною й патріотом буть
І жар добра в душі прегарній
На зло недолі самоправній
В своїм терпінні не забуть.

З Її відходом у пропастя,
Я віру й щастя загубив,
Багато горя пережив.
Однак життя таким закутий,
Як боягузик, не просив
Рятунку в смерті і покути.
Не раз я смерть стрічав в бою,
Вона над мною пролітала
І купи трупів залишала
У полі, в рідному степу.
Але не був я дивоглядьком
І не тремтів ні раз в душі,
Не забував, ідучи на бій,
Що друг мені Мазепа й дядько.
До Брута здавна я привик -
Заступник Риму добровільний,
Душею справді завжди вільний,
А в ділі справді бойовик.
Та гідний він й за це картання -
Вояків добрих погубив,
Ворожі злі перемагання
Він самогубством утвердив.
Ти бачиш сам, як я страждаю,
Життя цього я маю в щерть,
Була б легкою мені смерть.
Життя і смерть я зневажаю...
Та серце просить ще в мені
Віддати рідній стороні
Любов свою. А друг народу
Врятує бідних земляків -
Мов скарб прокорених батьків,
Воскресне давнішня свобода..."

Вже Войнаровський замовкав:
Зникав в обличча морок жалю,
В очах сльозини заблищали,
І він молитися почав.
Гість - академік відгадав,
Чому страждалець цей молився,
Він сам невільно просльозився
І руку другові подав, -
В душі, від смутку повній сили,
В ознаку дружби до могили...

               _ _ _
Минали дні у рік сумний,
Зима вже знову прилетіла
Й рукою сніжною покрила
Природу в саван сніговий.
В пустелі мандрів каламутній
Вигнанця вчений полюбив,
Нудьгу і смуток з ним ділив,
Про Україну ж незабутню,
Як вірний син, у мріях снив.

Одного дня у смутнім полі,
В кишені з вісткою про волю
До юрти в лісі поспішав.
Мороз тріщав у млі порою,
А олень рівною стрілою
Його на скорих нартах мчав.
Вже бачить поза перевалом,
Крізь віття у глуші лісній,
Дашок самітний і простий
З напівзруйнованим парканом.
  "З яким запалом передам
Цю вістку: скінчене скитання!
Мій друже, кинь цей край вигнання!
      Лети у рідний Край і Храм!
Там ждуть тебе, в Краю прекраснім,
Благословення земляків
І коло друзів з духом ясним,
І мирний дім твоїх батьків!"
Так добрий Міллер віддавався
Думкам в дорозі сили літ.
І ось добіг він до воріт,
До юрти тихої пригнався.
Ніхто зустріть його не йде.
Заходить в двері. Промінь сонця
Крізь сніг і лід злегка паде
І стиха хмуре світло ллє.
Порожня юрта. Вид віконця...
Лиш морок зимний тут живе.
  "Яка тут пустка! - вчений дума, -
Що ж ти, вигнанцю мій задумав?"
Терплячи дум похмурих гін,
Увесь збентежений журою,
Іде на шпиль могильний він.
Що ж бачить він перед собою?
Під набік схиленим хрестом,
З на груди спущеним чолом,
Як скорбний пам'ятник могили,
Вигнанець, хмурий і похилий,
Сидить на згірку гробовім
В заціпенінні льодовім.
В очах мороз і лід кончини,
Як мармур, світиться чоло,
І від сусідньої долини
Вже мертвеця до половини
Пухнатим снігом занесло.

                             1823 - 1824

Для читачів, які цікавляться
українською славною, але трагічною
минувшиною переклав цю поему
автор цієї книжки




Hosted by www.Geocities.ws