( на київськім вокзалі)
Не смійтесь, будь ласка,
не смітйесь!
Сльозину зітру я, всміхнуся...
Це так пробилось мені,
в очах моїх... дивні вогні.
Я тут появилась,
хоч тут не родилась,
і солодко, й млосно в душі.
Я вперше на рідній Землі!
Зі мною і дітки малі,
і друзі хороші,
валізки і гроші...
А тіло моє
підхоплює сила,
не знала мені.
Я йду, мов у сні.
Дітки зі мною,
друзі за мною...
а десь за стіною
місто шумить,
трамваї десь дзвонять...
Спиняюсь на мить,
І ось на пероні
візочків і кошиків ряд.
Іду навздогад,
тихенько молюся.
"Добридень, бабусю!
Почім огірочки?"
Бабуся у зморшках,
а руки у вузлах,
і щоки тремтять,
а очі горять...
Купую у неї і груші,
і сливи.
"А хто Ви, властиво?" -
бабуся питає.
"З далекого краю,
не з України!
Додому ж душа привела..."
Бабусь може з десять
мене обступають,
а очі їм сяють.
Мене оглядають,
немов якесь диво.
О часе блаженний,
Хвилино щаслива!
До діток щебечуть,
А в ручки по яблучку,
А в ручки по сливці,
Мені - чорнобривці!
За слово козацьке
дітей пригортають,
мене вихваляють...
Та час проминає,
на потяг чекає...
Бабуні з вузлами
махають руками:
"Бувайте здорові!
Бувайте щасливі!"
Прощайте, бабуні,
старенькі красуні...
О часе блаженний,
О часе крилатий,
Я їду додому,
У рідні Карпати!
