Д. Чубові
Коли присниться степ, повіє духом волі,
Сідаю на коня і їду вдаль віків,
І бачу чорний шлях і валки чумаків,
Кріпацтва лядський жах і плечі наші голі.
Минає довга ніч, на ранок Поле Дике
Біжить у далечінь, в безмежжя степове.
Мовчить самотній дуб, могутня тінь пливе,
В яругах хвощових ні гомону, ні крику.
Нараз мій сивий кінь напряг чутливі вуха,
Рвонувся шпарко в скач, і я вже знав чому.
У тишу чарівну, глибоку і німу,
Ввірвавсь не хижий звір, а людолов - псяюха.
І я вже не втечу, аркан уп'явся в шию.
У степ хоробрий кінь без вершника побіг.
Він вістку понесе, шукаючи доріг
У зоряні віки, в Полтаву й Коломию.
Невже я ще живу? Копита б'ють у груди.
То коні яничар вистукують з могил.
В уяві блиск шабель і золотих вудил,
І дикий крик на мене звідусюди.
Я бачу чисту кров, гарячу і не винну,
Що ллється у траву з глибоких людських ран.
Я чую крик татар, я бачу ятаган
Й атаку козаків, раптову і не впинну.
Дивлюсь на смертний бій, мушкетний і
шабельний,
Вже трупи без голів лежать уздовж і вшир,
Мурза тікає в Крим, покинувши ясир,
За ним женеться страх, холодний і смертельний.
Зненацька чорна ніч на степ упала глухо
І в темряву густу вгорнула грішний світ.
А потім з року в рік, без сонця сотні літ,
Навпомацки пливли Десна, Дніпро, Синюха.
Так снився мені степ, багатий і роздертий.
На правім боці лях, на лівім - москалі.
І хоч поїла ржа мушкети і шаблі,
Та доля не дала мені в степу померти.
Сьогодні випав дощ і звеселіли трави,
В коріннях струмом бє в віках пролита кров.
І буйно пророста у зарослях дібров
Цвітання степове козацької держави.
І вперше за віки прозріло скуте місто,
Вже синьо - жовтий стяг підносять шахтарі,
Співають " Отче наш" і діти, й матері,
І щастя розцвіта над Києвом барвисто.
Втіка від мене сон. Мені так легко жити!
Сідаю на коня і їду в даль степів.
Спустошені вони, та вже лунає спів
І весело біжить мій кінь білокопитий.
16 квітня 1992
