Закурів сніговій,
Криє Чуту, Верхівку і Валки...
Люботин, Огульці
Ледве дишуть від стужі всю
ніч.
Вже не підуть у бій
І не вийдуть з глибокої балки
Ці безвусі бійці,
Не відкриють зморожених віч.
Сніг лягає на балку, мов сіть,
Криє трупи людини простої.
Хто не знає жахливих страхіть,
Не читає хай вістки лихої.
Визволитель вертався назад,
Гнав на захід зеленого змія.
І під гул польових канонад
В тужнім серці скресала надія.
Сяє радість з просвітлих очей,
Всі дороги запруджено людом.
Зустрічають жаданих гостей,
Ніби з неба даровано чудо.
"Вам тут добре жилось, не в снігу.
Бач, як сяють обличчя веселі!
Ми ж за землю б'ємось дорогу -
Зникли в далях зелені шинелі".
Йдуть в атаку звитяжні бійці,
Йдуть в атаку на кулі у груди.
"Прощавайте навік, Огульці!
Прощавайте згорьовані люди!
А як ніч залягла за вікном,
В кожні двері вривалися гості:
Дикий Смерш, комісар, виконком...
Часто чувся за яром і постріл.
Смерш ускочив у села, мов хорт,
Кожну хату обнюхав печальну.
"Хто він був? Визволитель чи чорт?"
Діти в мами лякливо питали.
Він зганяв на майдани мужчин,
По сімнадцять було їм в ту пору,
День чи два муштрував і учив,
Споряджав на зелену потвору.
"Нехай ворог загине страшний!" -
Комісар перед хлопцями крикнув.
Впала тиша на поклик гучний
Тільки в задніх рядах хтось кахикнув.
Комісар, мов той звір, заричав:
"Хто бухикає там? Що за зрадник?!"
Вийшов з ряду хвацький парубчак,
Не брехун, не мудрун, не вигадник.
"Ця рушниця стара аж на трьох,
Не здолати нам змія страшного.
Його кулі свистять, мов горох,
З автомата смертельно-рвучкого".
Не вжахнувся верткий комісар,
Скерував на ряди очі косі:
"Цей солдат не крутій, не бунтар,
Не помре й у фашистськім горосі!
А коли боягуз чи крутій, -
Комісар прокричав наостанку, -
А коли побоїться йти в бій,
То дорога одна - тільки в балку!"
Мертва тиша скувала ряди,
Кожен знав, хто лежить у тій балці.
Всюди смерть - хоч іди, хоч не йди
Як не вдень, то вночі або вранці.
До Полтави чотири йшли дні
Без спочинку, без сну і без їжі.
Там їх стріли ворожі вогні,
Штурмували есесівці хижі.
Утікали лиш ті, хто вцілів,
Від Полтави до білого міста.
А як ранок утретє збілів,
Добігало до валок їх триста.
Тут їх стрів комісарський вогонь.
"Земле рідна, прийми наші душі!
Змії пруться за нами вдогонь,
Перед нами завили катюші!"
А коли вже розвіявся дим,
Їх зігнали до дикої балки.
Вітер віяв сніжком молодим,
І ридали на віддалі Валки.
Знов почули розмову німу
Юні в страсі німім побратими.
Підійшов аж над яму саму
Головач, що з бровами рудими.
"Тут постріляні руси в снігу...
Нам служили незмінно і вірно,
Боронили Европу Нову...
Послужіть же і ви нам покірно!
Їхні трупи в ярузі лежать,
Їм підвестись на ноги несила,
Їх чекає свята благодать,
Поховаємо ж їх у могилах!"
Не посмів не скоритись ніхто,
Чорна смерть пролітала над ними.
І було їх п'ятнадцять і сто,
Молодих живучих побратимів.
Вже останній спустився у яр,
Вже передні підносили трупи.
Раптом вибух! Пекельний пожар!
В них впиналися кулі, мов струпи.
Збився в небо пронизливий плач:
"Рідна мамо, не хочу вмирати!"
Щось у балку гарчав головач,
Торохтіли у низ автомати.
Божевілля зі снігом сплелось.
Скільки крику було, скільки крови?
Ось востаннє зайойкав ще хтось,
І вже трупи лежали готові.
Пролилось, розлилось море сліз
Материнських у чорному горі.
Реготав у Берліні харциз,
І казались в кремлі людомори.
"Де ж ти був, українче, в той час?
Чому рвуть твоє тіло заблуди?
Невже дух у віках твій погас?
Чи схололи в снігах твої груди?"
"Я усюди бував та не чув
І не знав, не відчув і не бачив.
Я безкрилим Яремою був,
Жив глухим і німим і не зрячим.
Я учився, як мокре горить,
Бо служив віковічним забродам.
Коли ж волі світилась блакить,
Сам себе воював у незгоді".
Сором серце випалює вщерть,
Геть у землю скеровує очі.
Де ти ходиш, заблукана смерть?
Чом життя моє в муках волочиш?
"Говори, говори, докажи
Цю подію страшну без відчаю!
Друже мій, ти її збережи:
Їй нема ні початку, ні краю!"
Довідка:
Лютий 1943 року.
Есесівці, перекинуті з
Франції на Східній
фронт, швидким темпом
ішли від Полтави до
Білгороду. Полонених не
брали.
