Коли сонливість в кожнім слові
І думка спить, не ожива,
А сни придатні, світанкові,
Вкриває хвища снігова...
Коли в землянці зауральній
Немає навіть каганця,
Лиш вогник з печі розважальний
Теплом жахтів до лиця...
Коли мороз оскаженілий
Лякає шалом синіх днів,
А пальці й щоки почорнілі
У серці будять біль і гнів...
Коли за каторгу здається
І кожен день, і кожна мить,
А серце юне млосно б'ється,
Про Україну мрійно снить...
Тоді солдати з сіл козацьких,
Нащадки вславлених співців,
Із нар вкриваються зненацька
На поклик сурем і гравців.
І стук, і грюк і штовханина -
Ще хвиля, дві, і всенький рій
З землянки рветься мов пружина,
Летить між сосни в сніговій.
Чи бачив хто, як снігом білим
Вмивається козак рвучкий?
Червоні груди понікуди
Від сніжних дотиків жорстких.
Мороз січе, на п'ятдесятку
За п'ятдесятку часто йде...
Вже рій погнався "на зарядку",
Почався сто двадцятий день.
А над Дніпром зловісні круки
Сліпця прозрілого клюють
Женуть на північ і на муки,
Козацьке серце в шмаття рвуть.
А над Дніпром Козацька мати
Синів на марне в гості жде.
Чи ж треба буде воювати,
Коли на круків грім гряде?!
