Поема
У перекладі Григорія Вишневого
The power and glory of the war
Faithless as their vain votaries, men,
Had pass'd to the triumphant Czar*
B y r o n
П Р И С В Я Т А
Тобі - та чи торкнуться звуки
Сумної музи вух твоїх?
Чи втямиш ти душею муки,
Сердечні помисли мої?
І чи поетова присвята,
Як деколи його любов,
Без відгуку, як тінь крилата,
Мине невизнаною знов?
Пізнай, у крайнім разі, звуки,
Бувало милі в час утіх,
І думай, що у дні розлуки,
В зрадливій долі снів моїх,
Твоя безжалісна пустиня,
Твоїх розмов останній звук -
Єдиний скарб, одна святиня,
Любов моїх душевних мук.
________________________
*Сила і слава війни, зрадливі, як і їхні суєтні
прихильники, люди, перейшли на бік переможного
царя. Байрон (англ.)
П І С Н Я П Е Р Ш А
Багатий, славний Кочубей.1
Луги безмежні у вельможі…
Там табунами день - у - день
Пасуться коні без сторожі.
Полтави хутори кругом2
Оточені його садками…
Багатий всяким він добром -
Єдвабом, хутром і зерном -
На видноті і під замками.
Та гордість багача й калим
Не в конях бистрих, довгогривих,
Не в золоті, що дарує Крим,
Не в хуторах садів дрімливих.
Пишається дочкою він,
Красунею оцих сторін.3
Нема в Полтаві на красу
Дівиць Марії рівних. Брови,
Її красу я пронесу,
Як запах квітів у діброві.
Немов тополя молода,
Вона струнка. Її хода -
То плавність лебедя тоді,
Коли пливе він по воді,
То сарни жвавої порив…
У неї груди - диво з див,
А на чолі, як хмарка гожа,
Коси чорніє вабний звив.
Зорею сяють її очі,
Уста шаріють, ніби рожа.
Однак, не лиш краса дівоча
(Хвилевий цвіт!), не помах вій
створили в людях шану їй.
Марія вславилась собою
І скромністю, і головою.
Зате зальотних женихів
Вкраїна шле їй і Росія.
Та від заміжжя ланцюгів
Втіка налякано Марія.
Відмова женихам усім -
Сам гетьман шле вже їй сватів.4
Старий.Обтяжений роками,
Війною, клопотом, трудами.
Чуття ж киплять у нім, і знов
Мазепа звідує любов.
Раптово серце моложаве
Палає й гасне. В нім любов
Відходить то приходить приходить знов -
Чуття то кволе, а то жваве.
Уже не б'ється так послушно,
Не так палає почуттями,
Закам'яніле вкрай роками,
Гетьманське серце відчайдушне.
Уперто, повагом воно
В гарячій пристрасті зросло.
Вже пізній жар не прохолоне,
Зі смертю в безвісті потоне.
Не сарна утіка до схову,
Орла почувши в лячну мить, -
Чекає батьківського слова
Марія в сінях і тремтить.
Аж ось, обуренням прибита,
До неї ати йде сердита.
Схопивши руку їй, рече:
,, Безстидник! Старець нечестивий!
Скажи, о Боже милостивий,
Що від гріха він не втече!
Він другом, батьком мусить бути
Своїй хрещениці сповна.
Безумець! Хоче, щоб вона
За жінку стала в баламути!"
Марія затряслась. Лице
Смертельна блідність хутко вкрила.
І вже холодна і безсила
Упала діва на крильце.
Вона проснулась, але знову
Закрила очі - і ні слова
Не каже. Мати і отець
Їйдушу прагнуть звеселити,
Палким чуттям своїх сердець
Думки з туману воскресити.
Даремно. І вже два дні
Ридала тихо, як у сні.
Марія не пила, не їла,
Блукала бліда аж до ранку.
Не спала. Вже аж на світанку
Її світлиця спорожніла.
Ніхто не знав, коли і як
Вона пішла. Лише рибак
Чув кінський тупіт серед ночі,
Козацьку річ, слова дівочі.
На ранок - слід восьми підків
Хтось бачив на росі лугів.
Не тільки перший вабить пух
Та чуб юнацький, русий.
Буває й старця сильний дух,
Рубці чоло і сиві вуса
Розбудять про красу думки,
Уявні пристрасні гадки.
Фатальна вістка долетіла
До вуха Кочубея вмить:
Дочка вже зовсім знавісніла,
В обіймах лиходія спить!
Яка ганьба! Лише батьки
Не вірять чуткам залюбки.
Тоді лиш істина відкрилась
І оганьбила отчий дім,
Тоді лиш правда прояснилась
Про зрадну душу, наче грім,
Тоді лиш тільки стало явно,
Чому втікала самоправно
Вона з родинних ланцюгів,
Нудила світом і зідхала,
І на вітання женихів
Мовчанням гордим відвічала;
Чому на гетьмана вважала,
Коли розмова звеселяла
І чаша пінилась вином;
Чому вона завжди співала
Отих пісень, що він складав,
Коли ще світ його не знав
І слава ще його не знала;
Любила кінний ряд вона
І бранний дзвін літавр, і крики,
Бо ж там бунчук і булава
Малоройського владики…6
Ще знаний Кочубеягін,
Багато друзів має він,
Свою обмити може славу
І збаламутити Полтаву;
Зненацька посеред двірця
Він може помстою отця
Вразити гордого злочинця;
Він може певністю руки
Штрикнути… та не ці думки
Хвилюють серце доброчинця.
Була неспокою пора,
Коли Росія моложава
В змаганні зріла як держава,
Мужніла з генієм Петра.
Суворий був у штуці слави
Її учитель: не один
Урок раптовий і кривавий
Завдав їй шведський паладин.
Але в спокусах слави й кари,
Перетривавши долі вдари,
Росія скріпила. Так кується
Булат, який в бою не гнеться.
Живучи в славі нерозважній,
Сковзав у прірву Швед відважний,
Ішов на древню він Москву,
Змітаючи Петра дружини,
Як вихор пил жене в долині
І хилить спилену траву.
Він шляхом брів, де слід полишив
Могутній ворог в наші дні,
Коли в падінні славно вижив
Муж долі в відступах вогні.7
Україна глухо бунтувалась.
Давно в ній іскра загоралась.
А друзі злої давнини
Чекали людної війни,
Вимогу кидали чванливо,
Щоб гетьман розірвав зв'язки.
Їх розум, в хахваті вузький,
Чекав на Карла, як на диво.
Навкруг Мазепи розлягався
Бентежний крик: пора! пора!
Старий же гетьман залишався
Слухняним підданим Петра.
Суворість маючи звичайну,
Спокійно далі вів Україну.
Здавалось, чуткам потурав,
Байдужно в мирі пирував.
,,Що ж гетьман? - юнці говорили, -
Недужий він, уже старий.
Тяжба і роки погасили
В нім давній запал молодий.
Чому недужою рукою
Тримаєш нашу булаву?
Тепер наскочити б війною
На нам ненависну Москву!
Коли б старий це Дорошенко8
Чи Самойловичмолодий,9
Чи наш палій, чи Гордієнко 10 11
Тримали уряд військовий,-
В снігах, у чужині жахливій
Не згибали б козаки
І в Україні нещасливій
Уже б звільнилися полки".12
Отак, палаючи свавіллям,
Кипіла юність на дозвіллі,
Жадливо прагнучи до змін,
Забувши давній час і плін,
Старі Богданови незгоди,
Бої успішні та угоди
І давніх предків славний чин.
Та старість діє обережно,
Непевно дивлячись на світ,
Готує задум незалежно,
Щоб скинути морський гніт.
Хто в моряглибину пірнає,
Що вкрив її нерушно лід?
Хто знає таємничий хід,
Дорогу до душі пізнає
Лукаво? Його мотив -
Це плід пригашений чуттів,
Що криються в душі глибокій.
І задум найдавніших днів,
Можливо, зріє одинокий.
Хто зна? Що злости в ньому більш,
Ще серце в нім стає хитріш,
То розум в нього більш простий,
З людьми в розмовах неверткий.
Як він уміє легко й гречно
Серцями правити безпечно,
Думки читати й берегти,
Чужі секрети віднайти!
Який довірливий, брехливий,
Як добродушно на балах
Старий Мазепа балакливий,
Любується в минулих днях,
То волю славить із свавільним,
Паплюжить владу із цивільним,
То перед злобним сльози ллє,
А з дурнем мудру річ веде!
Небагатьом у світі звісно,
Що дух його не знає стриму,
Що чесно недругами чи злісно
Накине шкоду невидиму,
Що кривди зроду ні одної
Нікому він не дарував,
Що, ніби в злому перепої,
Нитки злочинности снував.
Що він не відає святині,
Що він не знає милостині
І що не любить він нічого,
Що кров проллє, неначе воду,
І що ненавидить свободу.
Нема Батьківщини для нього.
Давно вже задум страхітливий
Таємно вигрів злий старик
В душі своїй. Та зір кмітливий
Ворожий зір його проник.
,, О ні, хижаче хитрий, згубний! -
Скрегоче Кочубей рвучкий,-
Я дім твій пощаджу нешлюбний,
В'язницю зрадної дочки.
Ти не зітлієш від пожару,
Ти не загинеш від удару
Меча козацького, о ні!
В руках московських ти катів,
В крові, у марних виправданнях,
На дибах, в корчах, катуваннях
Ти проклянеш і день, і час,
Коли дочку хрестив у нас,
І пир, коли пошани чашу
Тобі я повну наливав,
І ніч, коли голубку нашу
Ти, яструб хижий, заклював!…"
Так! Був час: із кочубеєм
Дружив Мазепа. В добрі дні
Мов сіллю, хлібом і Єлеєм,
Чуттям ділилися вони.
Їх коні у полях звитяги
Ганяли рядом крізь вогні.
Нерідко здружені добряги
Вели розмови, наче в сні.
Та з Кочубеєм гетьман скритний
Душі заблудженої спритно
Безодню ледве відкривав
І про прийдешні дивні зміни,
Переговори України
Неясним словом натякав.
Так, Кочубей йому був вірний,
В той час єдиному йому.
Тепер, лютуючи безмірно,
Лише воланню одному
Послушний він. Він серцем любить
Єдину гадку- і не спить:
Загине сам, життя загубить,
За зганьблену дочку помстить.
І ось злобу він, як хворобу,
У серці глибоко сховав.
"В безсилім горі, він до гробу
Тепер думки покерував.
Він зла Мазепі не бажає,
Бо винна лиш дочка одна.
Та він дочці також прощає:
Хай богу дасть отвіт вона.
Укривши всю сім'ю ганьбою,
Забувши небо і закон…"
Між тим лихою головою
Він друзів кличе в свій притон,
Шукає спільників відважних,
Стійких і непродажних.
Вже й жінка знає, як годиться,13
Що муж в глибокій таємниці
Донос вночі страшний складає,
І гнівом вражена сповна,
Нетерпелива вкрай жона
Завзято мужа спонукає
У тиші ночі. В ліжку сна,
Як дикий дух, йому вона
Про помсту шепче, докоряє
І плаче. Клятви вимагає…
І в мареві жахних ночей
Клянеться хмурий Кочубей.
Удар готовий. Милий Боже,
Вже й Іскра смілийз ним іде.4
Обидва певні: "Переможем!
Падіння ворога гряде!
Та хто ж без острахху посміє,
На користь спільного добра,
Донос про зраду лиходія
В Москву доставити зуміє,
До ніг сердитого царя?"
Один з полтавських козаків,
Нелюбих дівчині прекрасній,
Її ще з молодих років
Любив коханням непогасним
Хай вечір, ранок, а він там,
Де річки чути шум і гам ,
Де тінь полтавської черешні,
Бувало, він Марію ждав
І в млості радісно сприймав
Короткі зустрічі сердешні.
Він безнадійно полюбив,
Не турбував її мольбою.
Відмови б він не пережив…
Коли наїхали товпою
До неї женихи козацькі,
Він сумно з полку віддалився
Коли ж раптово і дивацько
Марії сором сповістився,
Упав на душу величаву,
Марія й тут, наперекір,
Над ним втримала звичне право.
Коли ж хьтось хай і випадково
Йому Мазепу споминав,
Він блід і болісно, раптово
У землю очі опускав.
----------
Хто це під небом осяйним
Так пізно їде на коні?
Чий кінь під ним невтомно грає
І степ прямцем, навскісно крає
Козак трима на північ шлях,
Його не мучить сон,ні страх
Ні в чистім полі, ні вдіброві,
Ні в переправі маневровій.
Як скло, булат його блищить,
Мішок у пазусі дзвенить.
Без спотикання кінь пасує,
А вітер гривою вирує.
Червінці добрі для гінця,
А меч- розвага молодця,
Завзятий кінь- розвага дужчика,
Та шапка внього найдорожча.
За шапку все він проміняв-
Булат, червінці і коня,
Він шапку невіддасть без бою,
Впаде за неї головою.
Чому ж так нею дорожити?
Тому, що в нійдонос зашито,
Донос на злого лиходія
Цареві б то від Кучубія.
Мазепа ще про те не знає,
Він страху жодного не має
І сміло лихо нам готує.
З ним повноважний єзуїт 15
Народ до бунту приготує,
Мазепі ж трон хиткий віщує.
Як злодії в чужій коморі,
Вночі ведуть переговори,
Цінують зраду між собою,
Складають текст універсалів,16
Царя торгують головою,
Мінжують клятвами васалів.
Якийсь там старець у двіреуь
Незвісно як, відколи ходить,
І Орлик, гетьманів ділець,17
Його приводить і відводить.
Уяюди скритно сіють труту
Його таємні, спритні слуги:
То на Дону козацькі к р у г и
З Булавами заводять смугу.18
Десь будяк диких орд відвагу,
То за порогами Дніпра
Страхають степову ватагу
Самодержавництвом Петра.
Мазепа всюди зір тримає,
Листи пускає з краю в край,
Загрозно, тихо направляє
Він на Москву Бахчисарай.
Король його в Варшаві слуха,
А з-під Очакова паша,
У війську Карл і цар.Не сплюха
Його лукава, зла душа.
Він думку думкою розвине,
Точніш наводить свій удар,
В нім воля злости ще не гине,
Не гасне ошщуканства жар.
Та як здригнувся він, прив'янув,
Коли на нього раптом глянув
Падучий грім, коли йому,
Москви врагові, не кому ж,
Вельможі Півночі прислали 19
В Полтаві писаний донос
І, замість істинних погроз,
Як жертві, ласку розсипали.
Гидуючи уявною маною,
Донос лишивши без уваги,
Сам цар запроданця втішав
І злобу шумну про тюрягу
Угамувати обіцяв.
Мазепа вдавано, покірно
Цареві присяга сумирно.
"І знає Бог, і знає світ:
Він, бідний гетьман, двадцять літ
Служив цареві серцем вірним.
Його ж щедротою безмірно
Піднятий в гору без принад…
Яка сліпа, безглузда злоба!…
Хіба йому тепер, при гробі,
Вдаватися до диких зрид,
Закварити правдиву славу?
Та ж він прохання Станіслава
Про поміч згнівано відкинув,
Відкинув україни злий вінець,
Листи ж таємні під кінець
Цареві відіслав по чину.
Та ж він залицяння хана
І цар городського султана
Глухим бував. Не докоряв,
А з ворогами за царя
Готовий шаблею був битись,
Життя і праці нежалів,
І нині злобний недруг смів
Його на старість оганьбити!…"
Так довго друзів грали ролю!…
І, слізьми криючи сваволю,
У зимній грубості своїй,
Їх страти хоче лиходій… 22
Чієї страти? Дух страчаний!
Чию дочку в обійнях має?
Та в серці сумному стискає,
Тамує нарікання спляче.
Говорить він: "у суперечку
Чому вступає цей безумець?
Він сам, зухвалий вільнодумець,
На себе зв'язує вервечку.
Куди біжить, натяжши віжки,
Надії де нема нітрошки?
А чи… але дочки любов
Життя отцеві невідкупить,
Коханець гетьманові вступить,
Бо вже моя прольється кров".
Маріє бідна, о Маріє,
Черкаських дочок покрасуня,
Незнаєш ти, якого змія
На грудях ніжиш, як чаклуня.
Яка це сила невідома
Тебе привабила до гнома,
В прірву сорому втягла,
Тебе ж у жертву віддала?
Його вкриває сивина
І зморщок зольна глибина,
Його блискучий впалий зір,
Усім підозрам в перекір,
Тобі найбільше до вподоби:
Забути матір ти змогла,
Заради ложа і жадоби
Ти з дому батька утикла.
Старик чудовими бровами
Тебе до краю вчаклував,
Своїми тихими словами
В тобі сумління він приспав.
На нього ти зачаруванням,
З сліпого дивного кохання,
Вже очі зводиш із- під вій,
Тобі приємний сором твій.
І з ним у дикій насолоді,
Ти горд, як чесноти дар.
Ти сорому тендітний чар
Згубила в ложі верховоди…
Та що про стид пусьті слова
Чи пліток людська злісна піна,
Коли схиляється в коліна
До неї горда голова,
Як гетьман з нею забуває
Своєї долі труд і шум
Чи таємниці свіжих дум
Їй, діві ніжній, відкриває?
І днів невинних їй не жаль…
Та душу їй сама печаль
Порою хмарою вкриває:
Вона сумних побіля себе
Отця і матір уявляє.
Вона крізь сльози бачить їх,
В бездітній старості самих
Й на скарги їх, мабуть вважає…
О, хай би знала вже вона,
Що Україна все вже знала!
Але смертельна таїна
Від неї в заховку трималась.
ПІСНЯ ДРУГА
Мазепа хмурий.Глузд його
Покрила хмара не видима.
Марія ніжними очима
Глядить на влюбленця свого.
Вона, обнявши за коліна,
Йому шипоче про любов.
Та дарма:в нього чорна кров,
Любов її нічим не змінить.
Біля дівиці неуважно
Він зимно опускає зір,
На ласку, їй наперекір,
Сприйма слова її мовчазно.
Та це вже кривда, дивина…
Слоьзу ковта, встає вона
І каже гнівно нелюб`язно:
"Послухай, гетьмане, тобі
Я віддала усе на світі.
Кохання вибравши собі,
Одне я мала на приміті:
Твою любов.Заради неї
Я щастя втратила своє,
Та я нічого не жалію!
Згадай: страшний не спокій був
В ту ніч, як стала я твоєю,
Чому ж тепер мене не любиш?"
Мазепа
Яка несправедлива ти!
Забудь неспокою думки.
Ти підозрінням серце губиш
Ні, душу спрагнену твою
Хвилює пристрасти принада.
Маріє, вір. Тебе люблю
Я понад славу, понад владу.
Марія
Брехня: чомусь хитруєш ти.
Чи так давно любились дружно?
Не можеш ласки ти знести,
Тобі вона вже осоружна.
Ти цілий день серед старшин,
В пирах, я ж нуджу світом.
Ти довгу ніч сидиш один
Чи, може, з старцем, з єзуїтом.
Любов усмирена моя
Стрічає зимна гордрвиня.
Ти пив недавно, знаю я,
За Дульської здоров'я. Це новина.
А хто ця Дульська?
Мазепа
Може ти
Ревнуєш? Чи ж мені на старість
Потрібна горда скнарість
Краси й пустої пишноти?
Чи ж стану я, старик вусатий,
Ці ланцюги ганьби тягати
Й жінок обманом спокушати?
Марія
Ні, скажи ти без вагання
І просто, прямо поясни.
Мазепа
Маріє, досить вивіряння,
Мої ти мусиш знати сни.
Давно задумали ми справу.
Тепер вона кипить у нас.
Тепер ми в полі без угаву,
Війни за волю близький час.
Без волі милої і слави,
Без провідної голови
Жили під ласкою Варшави
І самовладної Москви.
Та Україні за державу
Настала битись вже пора:
І прапор вольностей кривавих
Я зводжу вгору на Петра.
Готове все: зі мною в згоді
Обидва королі стоять.
І скоро в битвах за свободу,
Можливо, трон поставлю я.
Надійних друзів я вже маю:
Княгиня Дульська помагає,
А єзуїт та старець цей
Мій задум до кінця доводять,
І через руки їх доходять
Листи, веління королів.
Оце й усі мої признання.
Чи вже підозри й вивіряння
Розвіяв я?
Марія
О друже мій,
Ти будеш цар в землі своїй!
Твоїм сивизнам так пристане
Корона царська!
Мазепа
Постій,
Не все звершилось. Буря гряне.
Чи знаєш ти, що жде мене?
Марія
З тобою я не знаю страху -
Могутній ти! О друже мій,
Трон буде твій.
Мазепа
А може плаха?..
Марія
І я на плаху, коли так.
Життя без тебе я не знаю.
О ні, ти носиш влади знак.
Мазепа
Мене кохаєш?
Марія
Чи кохаю?
Мазепа
Скажи: отець чи чоловік
Тобі дорожчий?
Марія
Ти мій навік.
До чого запит цей? Тривожить
Мене даремно він. Сім'ю
Забути прагну я свою.
Її звела я у ганьбу. А може
(Яка жахлива думка ця!)
Прокляття буде від отця...
Скажи, за кого?
Мазепа
Чи дорожчий
Я за отця? Мовчиш...
Марія
О Боже!
Мазепа
Що ж? Відвічай.
Марія
Скажи ти сам.
Мазепа
Скажу: було б ось треба нам,
Йому й мені, померти нагло.
А ти б суддею в нас була,
Кого б ти в жертву віддала,
Кого б тобі спасти забагло?
Марія
Ах, досить! Серця не вражай!
Спокусник ти.
Мазепа
Ти відвічай!
Марія
Ти зблід... Яка страшна розмова...
О, не гнівись! Я всім готова
Тобі у жертву, вір. Не вмер
Мій дух. Страшні слова ти сієш.
Вже годі
Мазепа
Пам'ятай, Маріє,
Що ти сказала ось тепер.
----------------------------------------
Спокійна українська ніч.
Прозоре небо. Сяють зорі.
Своїх відкрити сонних віч
Повітря не здола. І море
Листви посріблених тополь.
А місяць гордий, як король,
На Білу Церкву сипле світло.
Сади гетьманські вже розквітли,
І давній замок дахом світить.
І тихо, тихо все кругом.
Та в замку шепіт і неспокій.
В самітній вежі під вікном,
В зажурі думній і глибокій,
сидить в колодах Кочубій
І клапоть неба бачить свій.
Назавтра страта. Та без страху
Він дума про жахливу плаху.
Життя лиш болісний полон.
Що смерть йому? Бажаний сон.
Готовий він у гріб кривавий.
Дрімає він. Та, Боже правий!
Упасти до злодійських ніг,
Як смирне і німе створіння,
Царем попухне під батіг,
У стан ворожий на прокління.
Життя згубити, гонор теж,
Вести на плаху друзів з веж,
Над гробом чути їх прокляття,
Коли зведе сокиру кат
І засміється супостат,
І смерті кинутись в розп'яття,
Не завіщаючи нікому
Злоби до злодія такого!..
Згадав свою стару Полтаву
І коло друзів та сім'ї,
Минулих днів багатство й славу,
Дочки заніжені пісні
І отчий дім, де він родився,
Де знав і труд, і мирний сон,
І все, чим у житті живився,
Що все лишив не так давно.
Але чому?
Та ключ іржавий
В замку скрипить, і знов, без змін,
Нещасний думає: це він!
Ось на шляху моїм кривавім
Мій вождь, під прапором хреста,
Гріхів могутній покоритель,
Духовний лікар і служитель
За нас розп'ятого Христа,
Його священну кров і тіло
Приніс мені, та я скріплюсь
І приступлю до смерти сміло,
У вічності життя знайдусь!
І з сумом дивним і сердечним
Готовий бідний Кочубій
Перед Всесильним, Безкінечним
Відкрить журбу в мольбі своїй.
Та не пустельника святого,
Він гостя пізнає другого.
Жорстокий Орлик перед ним,
Його з обуренням гірким
Страждалець горісно питає:
"Який жорстокий чоловік!
Чому останній мій нічліг
Мені Мазепа відбирає?
Орлик
На допит мій відповідай!
Кочубей
Я вже сказав. Прощай!
Лиши мене!
Орлик
Твого признання
Пан гетьман хоче.
Кочубей
Давно зізнався я в усім,
Що він хотів. А показання
Мої брехливі. Я брехав.
І рацію пан гетьман мав.
Оце й усе.
Орлик
Скажи мені,
Що ти нечесно збагатів,
Що скарб в Диканьці затаїв.23
Єдиний скарб? А може ні?!
Приходить край твого життя,
Маєток твій без вороття
Військову збагатить скарбницю.
На це є право, не дурниця,
І твій останній довг: Скажи,
Де скарб захований лежить?
Кочубей
За вами правда: Скарбів три
Я радісно давно зарив.
І перший скарб - це честь була,
Її тортула відняла.
А другий скарб мій невідрадний -
Це гонор доньки невідплатний.
Я день і ніч над ним дрижав.
Мазепа скарб оцей украв.
Та приберіг я скарб останній,
Мій третій скарб, священну мсту,
Її до Бога понесу.
Орлик
Забудь ці мрії на прощання,
Йдучи тепер на той світ,
Думок не треба нам сорочих,
На час на жарти, а на звіт,
Коли нових тортур не хочеш.
Кочубей
Який ти хлоп!
Чи допит скінчиш ти безглуздий?
Лягти дай спершу мені в гроб,
Тоді з Мазепою калюжним
В мої маєтки миттю йди,
Руйнуй мої доми й сади,
Мої пивниці розкривай,
Мій спадок в друзки розбивай.
Візьми туди й дочку мою,
Вона сама все розкаже,
Сама всі скарби вам покаже.
Та ради господа молю,
Лиши тепер мене в покої.
Орлик
Де гроші ти сховав? Кажи!
Не кажеш? Гроші де? Вкажи?
Бо доведеш до муки злої...
Мовчиш? Тож, на тортури! Кат!!!24
Прийшов і кат...
О ніч терпіння...
Та де ж це гетьман лиходій?
Куди утік від мук сумління
Душі жорстокої крутій?
Не знає ні про що дівиця,
Заснула солодко в світлиці
І тихо у перині спить.
Схиливши голову, сидить
Мазепа схудлий і понурий,
В його душі думки вирують,
Одна у поперек другій:
"Помре безглуздий Корубій,
Рятунку вже нема. Що ближче
Ціль гетьмана, то більший гін
До влади мусить мати він,
То перед ним хилитись нижче
Повинна мста - життя секрет.
Донощик і його клеврет
Помруть".
Та глянувши на ложе,
Мазепа думає: О Боже!
Що буде з нею, як вона
Почує слово вирішальне,
Недолетіле ще до спальні.
Але скандальна новина
Вже скоро вибухне. Сокира
Упавши зранку, загримить
По Україні. Голос виру
Людського збуриться за мить!
О, бачу я: кому недоля
Призначили тягти тягар,
Хай не боїться той сваволі,
Не кличе жінки під удар.
До воза запрягти не можна
Коня і сарну боязку.
Тепер плачу в хвилину кожну
За необачність дань тяжку...
Все, що ціни собі не знає,
Все, чим життя легким буває,
Сердешна принесла у дар
Мені старому. І, о Боже!
Який готую їй удар?!
І бачить він: на тихім ложі,
Де шум найменший ще не втих,
Як сон її леліє мрійно...
Уста відкрились. Благодійне
Грудей зітхання молодих...
А завтра, завтра... Затремтівши,
Мазепа відвертає очі,
Встає і, сіни перебрівши,
У сад виходить серед ночі.
Спокійна українська ніч.
Прозоре небо. Сяють зорі.
Своїх відкритих сонних віч
Повітря не здола. І море
Листви просріблених тополь.
І місяць гордий, як король...
Та мрії дивні і сумні
В душі Мазепи: зорі ночі,
Як свідки строгі і пророчі,
Сміються з нього навдогад.
Тополі, ставши тісно в ряд,
Хитають сумно головою,
Як судді, шепчуться собою,
А ночі тепла літня тьма
Задушна, як парна тюрма.
Враз... тихий крик... стогнання гін,
Здається, з замку чує він.
То мабуть, зойк перестороги
Чи інший звук, чи звір завив,
Тортури зойк чи плач сови -
Лиш тільки дивної тривоги
Перемогти не зміг старик
І на протяжний тихий крик
Завив тим другим, давнім криком,
Яким він у розвагах дико
Поля баталій був стряхав,
Коли Забіла з гамалієм
І він... і він із Кочубеєм
У браннім полум'ї скакав.
Зорі багряної стяга
У небо руку простяга.
Сяйнули доли, згірки, ниви,
Верхи гаїв і хвилі рік.
Лунає ранку шум грайливий,
І вже проснувся чоловік.
Марія рівномірно дише,
Солодкий сон її колише.
Той сон легкий - це хтось хапком
Зайшов і ніг її торкнувся.
Вона просулась, і притьмом
Зі сміхом зір її зіткнувся
Від сяйва променів стрімких.
Марія руки простягнула
І в млості зніжено шепнула:
"Мазепо, ти ?.." Та з уст не тих
Говорить хтось. О Боже милий!
Здригнувшись, бачить постать хилу
Своєї матері...
Мати
Мовчи!
Не видай нас. Я у ночі
Сюди пробралась обережно
З одною слізною метою.
Сьогодні страта. Ти мольбою
Їх лютість стримаєш безмежну.
Рятуй отця!
Дочка ( злякано)
Який отець?
І що за страта?
Мати
Чи ти й донині
Не знаєш?.. Ні, ти не в пустині,
В палатах ти. Тож знаєш ти,
Як тяжко смертника спасти,
Як гетьман ворогів карає,
Як цар Мазепу поважає...
Та бачу: змучену сім'ю
Ти забуваєш для Мазепи.
Тебе я сонну застаю
У день і суду, і халепи,
Коли читають смертний вирок,
Коли нагострюють сокиру...
Отямся, донечко Маріє,
Біжи, впади йому до ніг,
Спинити страту він би зміг.
Катам твій погляд руки зв'яже,
Сокиру можеш ти відвести
Рятунку слово гетьман скаже:
Для його ти позбулась чести,
Батьків і Бога.
Дочка
Що зі мною?
Отець... Мазепа... смерть -
з мольбою
В палатах матінка моя -
Невже з ума схибнулась я?
Чи це лиш мрії?
Мати
Бог з тобою,
Ні, ні, не мрії, а... хрести.
Невже ніяк не знаєш ти,
Що батько твій, занадто гнівний,
Падіння дочечки не зніс
І, помсти здишався, наївний
Москві на гетьмана доніс,
Що в муках болісних, кривавих
Признавсь про наміри лукаві,
В ганьбі безглуздого наклепу,
Як жертва дивної халепи,
Попав у горе х головою,
Що перед раттю військовою,
Коли його не порятує
Десниця праведна господня,
Він буде страчений сьогодні,
Що тут тепера він ночує
В тюремній вежі.
Дочка
Боже, Боже!
Сьогодні! - бідний мій отець!
І діва падає на ложе,
Як пада задубілий мрець.
Шапки кругом. Списи блискочуть,
Б'є бубон. В'ються сердюки, 25
У лави зводяться полки.
Товпа шумить. Серця тріпочуть.
Дорога, як гадючий хвіст,
Народу повна, комашиться.
У полі вже стоїть поміст.
На нім гуляє, веселиться
Неситий кат і жертви жде,
То в руки вимиті бере
Грайливо не легку сокиру,
Жартує з простолюдням щиро.
В гримучий гомін все злилось:
І крик, і лайка, сміху клопіт.
Аж ось кричання пронеслось -
І змовкло все. Лиш кінський тупіт
Донісся, як далекий грім.
У колі сердюків - горою -
Вельможний гетьман з старшиною
Скакав на жвавім воронім.
А там, по київській дорозі,
Тягнувся віз. В масткій тривозі
На нього - тисяча очей...
На ньому, скріплений у вірі,
Зі світом, небом, Богом в мирі
Сидів невинний Кочубей.
З ним Іскра, тихий і байдужий,
Недолі відданий, послушний.
Спинився віз. І рознеслось
Моління звуків громогласних,
З кидил диміння піднялось.
За спокій душ мужів нещасних
Мовчазно молиться народ -
За душі ворогів. І от
Ідуть вони. Зійшли на плаху.
З хрестом лягає Кочубей.
Немов у гробі, тьма людей
Мовчить. Сокира блись з розмаху,
І покотилась голова.
Все поле ахнуло. Так само
Упала друга, ніби в яму,
І кров'ю вкрилася трава.
І, з серцем злобним, наче згуба,
Схопивши голови за чуба,
Катюга ними стряхонув,
Товпу безжалісно вжахнув.
Збулася страта. Люд трагічний
Іде у розсип до села
І про свої турботи вічні
Гуторить тихо, спроквола.
Пустіє поле у знемозі.
Тоді з'явились на дорозі
Дві жінки, змучені украй,
Їх гнав кудись страшний відчай.
Вони, здавалось, поспішали
До місця страти повні шалу.
"Вже пізно", - хтось до них сказав
І в поле пальцем показав.
Там фатум ний поміст ламали,
Молився в чорних ризах піп,
На воза обережно клали
Два козаки дубовий гріб.
Летіла кінна в степ товпа,
Зникав Мазепа в даль безмежну,
І серце краяла бентежно
Якась жахлива пустота.
З ним вівся всякий обережно.
Ні слова не промовив він.
Його спітнілий гнався кінь.
Питає вдома: "Де Марія?"
Слова у відповідь пливуть
Глухі і повні безнадії,
Як повна страху каламуть.
Іде до неї. І заходить
В світлицю тиху і пусту -
В садок іде, в сум'ятті бродить,
Знаходить лиш траву густу.
В кущах, де синь лежить спокійна,
Все пусто, тихо, без слідів -
Втекла! - він кличе слугів рвійно,
Своїх надвірних сердюків.
Вони летять. Хропуть їх коні -
Рознісся дикий клич погоні,
У даль женуться молодці
На всі шляхи, у всі кінці
Летять хвилини у надії,
Та не вертається Марія.
Ніхто не бачив і не чув,
Чому і як вона втікала...
Мазепа мовчки в вуса дув.
Прислуга втихла і дрижала.
Отруту в грудях несучи,
Замкнувся гетьман, кленучи...
В світлиці, сам, у пітьмі ночі,
Сидів він, не стуливши очі,
Терпінням втомлений стократ.
Розіслані на ранок слуги
Самі вернулись до палат.
Ледь коні рухались. Попруги,
Підкови, шори, чепраки, -
Було все піною покрите,
В крові, розгублене, побите,
Та ні один з них не приніс
Про бідну діву добру вість.
І слід її перебування
Пропав, немов порожній звук,
А мати в темряву вигнання
Забрала горе, повне мук.
П І С Н Я Т Р Е Т Я
Душі глибокий, рвійний жаль
Летить відважно в синю даль,
Вождя Вкраїни не зупинить.
Міцніє віра день за днем,
Він з гордим шведським королем
Стосунки дружні сміло ширить.
Щоб одурити - час наспів -
Ворожі очі підозріння,
У колі вірних лікарів,
На ложі фальшу, не терпіння,
В молитві просить одужіння.
Плоди жаги, війни, тяжби,
Хвороби, дряхлости, печалі,
Предтечі смерти, прикували
Його до ложа. Не з журби
Він може дикий світ лишити,
Молебень прагне відслужити.
Він архіпастиря зове
До ложа вдаваної смерти,
Й на тіло немічне, простерте
Єлей таємний вже пливе.
А час минав. Москва даремно
Гостей чужих чекала ревно,
Готуючи на них руїну
Поміж могил старих, в полях,
Як раптом Карл змінив свій шлях,
Пішов війною в Україну.
І день настав. Встає одра
Мазепа, цей страждалець хворий,
Цей труп живий летить з двора,
Уже не стогне, вже бадьорий,
Могутній ворог він Петра.
Тепер керує він полками,
Старечі плечі вже розпрямив,
Маха палашем на Десні,
Ганяє прудко на коні.
Життя старе, пре повне жару...
Як давній хитрий кардинал,
Що римську натягнув тіяру,
Прямий, здоровий, юний став.
На крилах вістка пролетіла.
Вкраїна журно зашуміла:
"Царя покинув, перейшов
До шведа Карла з бунчуком!"
Вже полум'я криваве дише,
Встає за вольницю зоря -
Війна народна.
Хто опише
Обурення і гнів царя?
Гримить анатема в соборах:
То вид Мазепи кат здира,26
То гучна рада - вільні збори -
Вождя нового вибира.
З країв пустельних Єнісею
Родини Іскри, Кочубея
Поспішно вернуті Петром.
Він з ними сльози проливає
І їх ласкаво наділяє
Новою честю і добром.
Мазепи ворог без вагання,
Старий Палій, верта з заслання
На Україну, в царський стан.
І гасне бунт осиротілий,
У страті гине Чечель смілий27
І запорозький отаман.
А ти, аматор битви й слави,
Ти на шолом зміняв вінець,
Твій близько день, ти вал Полтави
Здаля побачив накінець.
І цар туди пігнав дружини.
Вони, як буря, прибули -
Два табори серед рівнини
Один другого облягли.
Не раз побитий в битві смілій,
Завчасно кров'ю оп'янілий,
З бійцем бажаним на кінець
Так грізний сходиться боєць.
І зозла бачить Карл-гусарин
Уже не розпростерті хмари
Нещасних з Нарви втікачів,
А хід полків струнких, блискучих
І ряд твердих, стійких штиків
Та він сказав: назавтра бій.
У шведа сон, не чути й слова,
Лиш у палатці, у одній,
Ведеться в шепоті розмова.
"Ні, Орлику, вже ти не смій...
Ми поспішили не до речі:
Цей крок зухвалий, друже мій,
Ганьба впаде на наші плечі.
Пощезла, бач, мета моя.
Що зробиш? Був я легковажний,
На Карлі помилявся я.
Він хлопець смілий і відважний,
Зіграти декілька боїв,
Звичайно, може він успішно,
Крулевську він вечерю їв,28
Йому від зриву бомби смішно.29
Не згірш московського стрільця
Прокрастись до чужого стану,
Донського вбити верхівця,
За рану підхопити рану.30
Та не йому вести війну
З самодержавницьким титаном.
Як полк, фортуну навісну
Вести він хоче барабаном.
Сліпий, упертий, нетерплячий,
Пихатий, вітряний, гарячий,
Бог зна якому щастю вірить.
Він сили ворога нові
Досягненням колишнім мірить -
Зламає роги він свої.
Ганьба: хоробрий цей бродяга
Мене на старість захопив.
Мене сліпив його порив,
Щаслива і швидка затяга,
Як діву боязку".
Орлик
Змагання
Вже скоро. Щастя не спливло.
Ще можна відвернути зло:
З Петром в стосунки без вагання
Вступити треба. Нами битий,
Захоче миру цар неситий.
Мазепа
Запізно. Знаю, - руський цар
Зі мною миру не захоче.
Давно засвідчилась пророче
Моя недоля. Під Азовим
Було це. Я з царем нервовим
Вночі у штабі пирував:
Вином кипіла повна чаша,
Кипіла з нею мова наша.
Сміливе слово я сказав.
Гостей вразила ця спокуса,
Цар лютий чашу упустив
І за мої сивучі вуса
Мене з погрозою схопив.
Невзмозі гніву показати,
Про помсту я присягу дав,
Носив її, як в лоні мати
Дитину носить. Час настав.
Про мене згадок цілу хмару
Цар берегтиме до кінця,
Йому я післаний в покару,
Колючка царського вінця.
Міста б віддав він царські, пишні,
Щоб тільки гетьмана вжахнути,
Щоб знову, як у дні колишні,
Мазепі вуса смиконути.
Та ще живуть для нас надії,
Кому втікать, рішить зоря".
Замовк і закриває вії
Зрадливець руського царя.
Палає схід, зорею тканий,
І по долині, й на горбах
Гримлять гармати. Дим багряний
Кільцями грає в небесах,
Тікає вдаль лякливий птах.
Полки ряди свої зімкнули,
В кущах розсипались стрільці,
Гармати б'ють, голосять кулі,
Багнетів зводяться кінці.
Сини невгнутої звитяги,
Йдуть шведи в полум'ї відваги,
Кіннота хвилями летить,
Піхота рине вслід за нею,
Важкою твердістю своєю
Її порив стрімкий кріпить.
У битві простори фатальні
Гримлять, палають тут і там.
Та явно щастя вирішальне
Служити починає нам.
Стрільбою зранені дружини
Впереміш падають у прах.
Відходить Розен крізь тіснини,
Палкий здається Шлипенбах.
Відгоним шведів крок за кроком,
І славі їхніх прапорів,
Під Божим добросердним оком,
Пропасти нагло час назрів.
Тоді, чуттям палким повитий,
Лункий роздався крик Петра:
"За діло! З Богом!" І з шатра
Петро виходить в колі свити.
Жахливий вид, а очі сяють,
Чіткий наказ, швидка хода,
Чудовий він, таких немає,
Він Божа ласка і гроза.
Іде. Йому коня підводять.
Танцює щирий кінь, баский,
Вогонь понюхавши жаский,
Тремтить, очима косо водить,
Летить у полі, під вогнем,
Могутній гордий верхівцем.
Вже скоро південь. Сонце сяє.
У полі битва спочиває,
Здаля гарцюють козаки,
У лави знов стають полки.
Замовкла музика грімлива,
На пагорках, поміж дерев,
Гармати припинили рев,
Луною потряслась долина:
Здалека гримнуло у р а -
Полки побачили Петра.
То він прогнався між полками,
Могутній з радости, як тур,
Палали очі від нестями,
За ним спішив придвірний гурт -
Оці пташата гнізд Петрових,
У змінах долі вибухових,
В труді державства і війни,
Його і друзі, і сини:
І Шереметів благородний,
І Брус, і Боур, і Ріпнин,
І, в щасті балакун безрідний,
Напівдержавний дворянин.
І перед синіми рядами
Своїх невстрашених дружин,
Як жертва рятівної драми,
На ношах, білий, наче дим,
Лихий на рану, Карл з'явився.
Вожді героя йшли за ним.
В думки він тихо заглибився.
Бентежний зір відобразив
Це незвичайне хвилювання.
Здавалось, Карла закрутив
Бажаний біль у здивування...
Враз кволим помахом руки
На москаля пустив полки.
І з ними царські враз дружини
Зійшлись у димі, на рівнині:
І вдарив бій. Полтавський бій!
В вогні, в розпеченому граді,
Де трупів падали громади,
Над впалим роєм свіжий рій
Багнети зводить. Наче хмара,
Кіннота рветься, не отара,
Мечами, шаблями звучить,
З пліч голову збива за мить.
Скидаючи тіла на купи,
Чавунні кулі криють трупи,
Між ними скачуть, ще раз б'ють,
Вогнем шиплять і кров'ю ллють.
Москаль і швед - рубає, коле,
Бій барабанний, крики в полі,
Гармати, тупіт жеребців
І пекло, й смерть з усіх кінців.
Серед тривоги й хвилювання
На битву зором почування
Спокійно дивляться вожді,
Хоч вже нема струнких рідів,
Звіряють прогру й перемогу,
Говорять в тиші про підмогу.
Он край московського царя
Хто воїн цей під сивизною?
Козак трима його рукою.
Він битву заздрісно звіря
І оком досвідним козацьким
Він оглядає поле хвацько.
Вже на коня не сяде він,
Заслаб в Сибірі сиротою.
На поклик Палія до бою
Не хлинуть козаки з руїн.
Чому заграли в нього очі
І гнівом, ніби млою ночі,
Старе покрилося чоло?
Можливо, він в диму побачив
Мазепу-ворога, і вмить
Збудився в серці гнів козачий,
Руці ж вже зброї не вхопить.
Мазепа у думках глибоких
Дививсь на битву з піль широких
У колі гордих козаків,
Стійких старшин і сердюків.
Враз постріл. Гетьман обернувся.
У Войнаровського в руках
З мушкета сивий дим війнувся.
Лежав убитий на грудках
Козак. Закровлений валявся.
А кінь, у піні й куряві,
Почувши волю, дико гнався,
Сліди лишаючи в траві.
Козак на гетьмана зарвався,
Крізь битву з шаблею в руках,
З страшною лютістю в очах.
Під'їхав гетьман і озвався
До нього словом. Та козак
Уже вмирав. Оцей дивак
Грозив зрадливцеві Росії.
Вмирав безумний молодик,
Ім'я коханої Марії
Ледь белькотав його язик.
Та близько час звитяги.
Вже шведи б'ються без відваги.
О славен час! О славна мить!
Один ще бій - і швед біжить.31
Услід кіннота вже пустилась,
В гонитві тупляться мечі,
І трупами вся даль покрилась,
Як чорним роєм саранчі.
Петро пирує. Гордий, ясний
І слави повний зір його.
І царський пир його прекрасний.
Під крики воїнства свого
В шатрі своїм він пригощає
Своїх вождів, вождів чужих.
Він бранців схоплених ласкає
І за навчителя своїх
Здоров'я чашу піднімає.
А де ж найперший, знаний гість?
Де перший, лютий наш учитель,
Якого довгочасну злість
Змирив Полтави покоритель?
А де ж Мазепа? Де плебей?
Куди утік Іуда в страсі?
Чому король не між гостей?
Чому зрадливець не на пласі?32
На конях, в далях степових,
Король і гетьман мчаться в робах.
Біжать. зв'язала доля їх.
Полон близький, пекуча злоба
Наснагу Карлові дають.
Він ногу ранену свою
Забув. З тяжкою головою
Втікає. Москалі за ним.
А слуги віддані товпою
Ледь можуть бігти темпом цим.
Лягає степ повільним спадом,
Колише думку про розгром,
Скакає гетьман з Карлом рядом.
Стрічають хутір... І притьмом
Мазепа начебто злякався
І мимо хутора прогнався,
Втікав, немовби зляку звір.
Можливо, цей спустілий двір
І дім, і сад осиротілий,
Відкриті двері в сивий степ
І дому верх закіптявілий
Були пригадкою халеп...
Невинности святої згубник!
Пізнав садибу перелюбник,
Де ти, вином терпким гарячий,
В родиннім колі предобрячім,
Сміявся в гуморі дзвінкім?..
Чи ти пізнав садибу земну,
Де милий ангел проживав,
І сад, з якого в нічку темну
Її ти вивів в степ... Пізнав!
Нічна Покрова степ вкриває.
На горах синього Дніпра,
У скелях, сторожко дрімає
Росії ворог і Петра.
Колишуть мрії сон героя,
Загин Полтави він забув.
Та сон Мазепи смутний був,
В нім темний дух не знав спокою.
Раптово в затишку нічнім
Його десь кличуть. Він збудився.
Хтось грізний, з поглядом німим,
Над ним тихенько нахилився.
Жахнувся він, і разом з тим
Над ним з розбитою косою
І помарнілою красою,
В лахмітті, схудла і сумна
Стоїть під місяцем страшна...
"Це ти, Маріє чародійна?.."
Марія
Ох, тихо, друже! Пізній час.
Вже мати й батько сплять спокійно...
Стривай... почути можуть нас.
Мазепа
Маріє, серденько Маріє!
Отямся! Боже! Навісна?!
Марія
Послухай... хитрощів подія!
Їх дивна розповідь смішна!
Вона мені самій сказала,
Що вмер мій дорогий отець,
І тихо-тихо показала
Сивучу голову - творець!
Куди тікати від злоріччя?
Подумай: бідна голова
Була ніяк не чоловіча,
А вовча, - бачиш: не вона!
Чим одурити захотіла!
Не сором їй мене страхать?
Чомуж отак? Щоб я не сміла
З тобою нині утікать!
Чи можна?
З горем пре глибоким
Коханець прислухавсь жорстокий.
У неї думка лиш одна:
"Одначе ж, - гомонить вона, -
Я тямлю поле... свято шумне
І чернь... і неживі тіла...
Я з матір'ю на свято йшла...
А де ж був ти? з тобою різно
Чому вночі скитаюсь я?
Ходім додому, бо вже пізно.
Ох, бачу, голова моя
Болить від думання пустого.
Тебе приймала за другого.
Ти вже старий. Лиши мене...
Потворний ти, а він прекрасний.
В його очах горить любов,
В його словах ласкава ніжність,
У вусах - біла, біла свіжість,
А на твоїх засохла кров!.."
І з диким сміхом завищала,
Подібно сарні молодій
Стрибнула й далі пострибала,
Сховалась в темноті нічній.
Спадала тінь. Вже схід яснів,
Вогонь козачий пломенів.
Вже люди кашу готували.
Драбанти у воді Дніпра
Спочилих коней напували.
Проснувся Карл. "Ага! пора!
Вставай, Мазепо! Вже світає".
Та гетьман вже не спить давно.
Нудьга, нудьга його з'їдає.
У грудях дух - гірке вино.
І мовчки він коня сідлає,
Скакає з білим королем,
І страшно зір його там сяє
В прощанні з рідним рубежем.
___________
Сто літ минуло. Що лишилось
Від сильних, гордих цих мужів,
Жагою сповнених вождів?
Їх покоління вже віджилось,
А з ним пропав кривавий слід
Зусилля, перемог і бід.
В меті північної держави,
В країні війн, берез, дубів,
Поставив ти, герой Полтави,
Величний пам'ятник собі:
Той край, де ряд млинів крилатий
Парканом мирним оточив
Бендер пустельні перекати,
Де бродять буйволи рогаті,
Де воїн скошений спочив, -
У затишку, давно забутім,
Держить три ступені земля,
Поросли мохом каламутним,
Як знак про Карла короля.
З них відбивав герой безумний,
Один з товпи домашніх слуг,
Турецький наступ велешумний
І кинув шаблю під бунчук.
І марно там привідець хилий
Шукав би гетьмана могилу.
Забутий гетьман з давніх пір!
У молитовній лиш святині
Раз в рік анатему донині
Співа, гримить соборний збір.
Та збереглася ще могила,
Де двох страждальців прах спочив,
Де давніх могилок почин.
Їх мирно церква захистила.33
Росте в Диканьці давня рать
Дубів, насаджених у полі,
Вони про страчених на волі
Донині внукам гомонять.
Дочка злочинниця... легенди
Мовчать про неї. Перебенді
Про муки і тяжкий кінець
Не згадують своєю грою.
Вони у тьмі. Лише порою
Сліпий український співець,
Коли в селі живе обхідно,
Він пісню гетьмана бреньчить,
Козачкам юним принагідно
Про діву грішну гомонить.
