Спогад
Холодне серце як згадаю
Про ноги босі у стерні.
Так страшно робиться мені!
І я в душі тремчу безкраю,
Хисткі думки перебираю
І бачу, ніби на картині:
Штанці в латках і ноги сині
В ріллі, в піску, у хащах гаю,
В росі, в болоті, в кропиві,
Курчата на червоних литках
І ступні в ранах, ледь живі,
Солодкий сон на сірих свитках,
Коли у полі в хмарну ніч,
Жбурнувши втому з утлих пліч,
Ми пасли коней вороних.
А сині ноги? Ми про них
Крізь сон не знали і не чули.
Вони ж про нас давно забули,
З-під свиток простяглись в траву
І задубіли знічев'я.
Любиш говірку братву,
У ніч таку не раз і я
І жарти слухав і пісні,
Які не сняться й уві сні.
Коли ж гасилися вогні
І сон казки шептав мені,
Я швидко забував про ноги
І в сні губився від знемоги.
Кімнати дві для вчителів
Та коридор і зала гола.
Оце й уся тодішня школа.
За нею невеличкий хлів
І нужник, збитий із дощок,
Паркан довкола і тополі,
Бляшаний дах, малий садок...
Почався рік, а я у полі
Топчу ріллю за бороною
Або нерівною ходою
За кіньми ледве волочусь.
Мене привіз сюди дідусь,
До праці милої привчав -
Мені десятий рік минав...
Коли ж верталися додому,
В ногах я чув болючу втому.
Тоді ж, по маминій вечері,
Коли вже Курі білопері
На сідалі нічнім поснули,
Щоб знати більш про день
минулий,
Я миттю вибіг на дорогу,
Летів до хлопців, мов спрожогу.
О дивні, дивні мої ноги!
Тепер без болю і тривоги
Несли мене, немов стрілу,
Велику яму і малу
Долали, ніби й не було
Її на стежці чи дорозі.
Аж ось і хлопці вже на розі,
На вигін збіглися за мить.
Один говорить, той кричить,
І все лепечуть лиш про школу,
А я припрошую Миколу
Усе доладно розказати.
І ось Микола мій завзятий
Мене до сліз розворушив:
"Така учителька хороша!
На ній розпрочудова ноша,
А як говорить пре ласкаво!
Як тихо, голосно і жваво
Оповідання про Тараса!
( Це є у нас такий поет!)
Сміялась, рюмсала вся класа...
Його малюнки і портрет,
І все, і все таке, як в нас.
А виростав малий Тарас
Отак точнісінько, я к м и.
Ховавсь від світу в бур'янах,
Бо був з кріпацьких сіромах,
Світив подертими штаньми
І бігав босий, як і ми.
Але учився він охоче,
Сидів над книжкою до ночі
І славним став на цілий світ,
Лишив для нас він Заповіт
Учись, думати, читати...
Проклятий цар його за грати
За правду й вірші посадив..."
Була для мене дивом з див
Вечірня розповідь Миколи,
І серце кликало до школи.
На ранок діти, ніби бджоли,
Гули, вертілись біля школи.
Та ось яка учителька моя!
До мене йде, моє ім'я
Вже знає. Каже йти за нею,
І я з завзятістю всією
Спішу - спішу, щоб не відстати.
Мене завівши до кімнати,
Розмову починає гречно,
Приємно, дружно і сердечно.
Я покірно перед нею
Стою з наївністю своєю,
Дивлюсь на неї, як на диво.
Вона ж ласкаво і чутливо
Говорить про вчорашній день,
Про жмут проспіваних пісень,
Про те, чого і як навчились...
Та ось з задуманим лицем
Пита: "Чи будеш продавцем
Книжок, паперу, олівців?
Сказали діти, - в школі цій
Найкраще можеш рахувати".
Засяяв я від щастя:
"У мене все продасться!" -
Сказав і стримано замовк...
У неї очі, наче шовк...
Невільно опустила їх,
На ноги глянула мої.
Мій чобіт, дідів, довгуватий,
Її увагу привернув.
Таку цікавість я збагнув,
І гордий власністю чобіт,
Про кілька їх старих приміт
Я шанобливо оповів -
На це не бракувало слів:
Як бачите, обидва праві,
Халяви довгі, недіряві
Далеко за коліна йдуть.
І тут не втому справжня суть,
Що в них пірнають мої ноги,
А в тім, що не топчу дороги,
В сльоту, босоніж, до знемоги,
Коли дощі її заллють,
Як небо вкриє каламуть,
Бо вже ці чоботи м о ї...
Дідусь і тато їх мені
Подарували по одному...
Ходжу тепер не завжди босий,
А вже заноситься на осінь".
Шкільний дзвінок дзелень - дзелень,
Науки розпочався день.
Учителька на швидкоруч
Дає мені до краму ключ.
І я, схопивши шаньку в руки,
Спішу до залі і науки.
Отак у Займищі малому
Кінчав я початкову школу.
Сім верст ходив до Ярошівки,
Щодня туди, щодня назад.
Три роки школи невпопад
У пору голоду й мандрівки
Морили ноги і легені,
Коли бувало мало вчені
Малечу вчили вчителі.
Мої задавнені жалі
Ще й досі в серці тихо тліють,
Та я не можу й не посмію
Тієї школи заганьбити,
Бо там уперше в гожий день
Відчуло серце сумовите
Велику тягу до пісень
І вже напевно й поготів
Любов гарячу до віршів.
І я завдячую ногам,
Які мене носили там,
Які носили й у Дмитрівку,
Де вперше стали на бруківку.
Чи сніг, чи дощ, чи літня спека,
А ця доріженька далека
Ногами крилася щодня.
В той час ми рвались до знання,
І забувалася стерня
І дика в полі біготня.
Роки спливли у тій Дмитрівці,
Як сніг веселий із горбів,
І ми вже на старій бруківці
Старого Києва... Зігрів
Він душі наші, а не ноги.
Його стежки, його дороги
Ми протоптали без чобіт.
І я уклінно шлю привіт
Моїм спортовим черевикам,
Які давно уже згнили.
Без них освітньої хвали
Не знав би зроду я й довіку.
У сніжнім грудні, в сороковім,
Летів мій поїзд до Москви,
В години пізні, присмеркові
Останні диму рукави
Пустив у небо і завмер.
До війська звозив з України
Синів козацьких добру зміну
Всевладний, грізний есесер.
І ось уперше я в Москві,
З якої лиха вікові
Розносив вітер по землі,
Душив народи у петлі.
Два дні мене носили ноги
По всяких дивах-дивовижах,
Хоча й по площах по розлогих
В той час гуділа хвища хижа.
У Третьяковській галереї
Я бачив - Грозний душить сина,
А в під кремлівськім мавзолеї
Лежить зачохлена людина.
Теліп-теліп, і поїзд їде,
Два тижні клига за Урал.
А я читаю то журнал,
То вголос рідну "Енеїду",
З Енеєм плачу і сміюсь.
А побіч то якийсь дідусь,
То хвалькуватий лейтенант
Регочуть, хоч не чули й слова
Полтавського в своїй землі.
Для них я хлопець, а не франт,
І запашна вкраїнська мова
Цвіла, мов квітка на стеблі.
Пробачте, я забув про ноги...
Вони, скажу вам, без підмоги
Злягли й дрімають на мішку.
Пройшовши путь в житті важку,
Вони, здається, чи не вперше
Відчули спокій на два тижні.
І я, їх вволю розпростерши,
Заснув у позі дивовижній.
Урал, Урал... І море снігу.
Сухий мороз. Чужа зима.
Росії не ввібрати в книгу,
Вона півсвіту обійма.
Бігом, бігом - війна не жде!
Я знов біжу, я знов у школі.
Війна гряде, війна гряде!
Росії мало України,
Для неї замалий Сибір.
Вона до смерти, до загину,
Як вічно невситимий звір,
З усіх сторін, з усіх орбіт
Летить за жертвою своєю.
Тією жертвою
є світ.
А ми дивилися на неї,
І нас проймав глумливий страх...
Вона ж на глиняних ногах!
А світ боїться мумії цієї?
Бо що вона без н а ш и х н і г?
Стара бабуся при дорозі?
Чи черепаха на морозі,
Що ноги вперла в білий сніг?
Не знали ми, що світ прадавний
Свої вже губить хоругви,
Що він хоч сильний і державний,
Але не має голови.
