( Українська баляда)
З бесідки, із саду біжить воєвода
У замок, бо кличе і злість, і тривога.
Завісу відкинув, де ложе дружини,
Поглянув, здригнувся, - не бачить нікого.
Похнюпивши очі, руками тремкими
Покручує вуса, обурено дума,
На ложе й не гляне, відкочує поли,
Волає до себе на поміч Наума.
" Козаче - лайдаче, чому це при брамі
Вночі не чатує ні пес, ні служака?
Візьми мою торбу, янтарку гайдуцьку,
Здійми і рушницю з настійного гака".
Взяли вони зброю, до саду закрались,
Там саме, де хміль обростає бесідку.
На лавці дерновій біліє щось в тіні,
То в льолі сиділа коханка - лебідка.
Рукою очиці волоссям закрила,
А перси сховала під ткань сорочини,
З обличчя зіпхнула долоні пестливі
В ногах, у колінах якогось мужчини.
Він тисне коліна і мовить:
Кохана!
Я все уже втратив, усе я утратив!
Твоє і зітхання, і ручок стискання
Купив наперед воєвода багатий.
Я палко кохав тебе, серце, роками,
Готовий у тузі й кохання померти.
Він туги не знає, бряжчить гаманцями,
А ти продалася йому аж до смерти.
Вночі він пірнатиме в пух лебединий
І лоба старого до лона тулити,
І з уст червоненьких і щічок рум'яних
Мені заборонені ласощі пити.
Конем вороним я, як місяць засяє,
Гасатиму в холод, у дощ без вагання,
Тебе щоб вітати зітханням гарячим
І ласки бажати тобі на прощання".
Вона ж ще не слуха, він шепче вуху
Та скарги, та клятви, то мрії надійні,
Аж поки від муки спустилися руки
Й вона похилилась до його в обійми.
Присіли в малині козак, воєвода,
Рвонули з - за паса смертельні набої,
Відкрили зубами, набили руками
І порох, і кулі завзяті герої.
Козак тихо мовить:
" О пане, не можу,
Боюся, мов чорта, стріляти в ту дівку.
Курок я відводив, та страх перешкодив,
Сльоза покотилась на панську гвинтівку".
" Тихіше, гайдуче, твій пан тебе учить:
Ось порох лещинський, ляклива худобо,
Підсип до запалу, очисти кресало,
Стріляй у ту дівку, або собі в лоба.
Помалу... та вище... чекай мого стрілу,
Стріляй спершу в пана, нема в тому шкоди".
Козак не чекає, бах - бах на всю силу,
Не схибив, бо стрелив у лоб воєводи.
