Пливуть тумани, і синіє млосний морок,
Спливають мляві сльози із рясних дерев,
Але вже чути птичий крик і звіра рев,
Верхів'ям забілів за річкою пригорок.
Жену у далеч зір, і думка пломеніє,
Надія будить душу образом ясним,
Світліє день, і в слід за промислом живим
Зневіра завмира і серце лагідніє.
Не віриш, друже... Бачу я твою досаду.
Не йди на цю хистку, наміряну принаду.
Ти звик стояти твердо на міцних ногах.
Я ж полечу на срібних крилах по за море,
Не спинить лету щастя, ні найгірше горе,
І Їй, святій, до ніг впаду, як мертвий
птах.
