Присвячую Пані Марії М.
Ковшик - її дітям і внукам на
спомин.
О мудра, о шляхетна Пані,
Я бачу, ніби на екрані,
Терпіння Ваші й доброту,
Душі бездонну гіркоту,
І днів згорьованих надії,
І милі задушевні мрії,
Що вітром рознеслись в степу.
Отак, як в ніч глуху й сліпу,
Зникають зорі поміж хмар...
Ваш серця пломенистий жар
До щастя прагнув, і тоді,
Бувало, в горі, у біді
На день чи два урізнобіч
Щезала горобина ніч.
Світилась радість над Сулою
І чародійною рукою
Зганяв журбу з ясних очей,
Робив легким тягар грудей
Той невидимий чародій,
Що, всупереч недолі злій,
Веде людей в житті земнім,
У світі власнім і чужім,
Веде, за руку мов дитину,
А Вас, як бідну сиротину,
Я сиротино назвав
Уперше Вас без ясних прав,
А щоб усе було при місці,
Ми поведемо мову й вісті
Про те, що спогади підкажуть,
Поему цю букетом зв'яжуть.
Л У Б Н І
І
У першій християнства рік,
Де від Дніпра неподалік
Сула між хащами лилась,
На верхніх схилених Валах,
Де бився з ханом Святослав,
Князь Володимир заснував
Фортецю проти східних орд,
Які з зухвалості й погорд
До хліборобних християн,
Нащадків степових слов'ян,
Ішли навальною війною,
На мури дерлись сараною.
Фортецю князь назвав Лубнями,
Чомусь не верхніми валами,
Які на диво збереглись,
Стоять тепер, як і колись.
В віках немало див буває.
Читач цікавий, певно, знає,
Як пильний правди слідопит,
Що ці вали позводив скит.
Він українцем став пізніше,
Наш брат прадавній, найрідніший.
В часи далекі люд тулився
До сили, князя і громади,
Попід фортецями селився,
Поближче до міцної влади.
Тут місто виросло спроквола,
Недавно де пустеля гола
Живила звіра, не людину,
У дощ, у спеку, в хуртовину.
Літа минали чередою,
Прийшов сюди Батий з ордою.
Лишивши від Лубнів руїни
І смерть, і сльози, і біду,
Глухий на горе України,
Пігнав до Києва орду.
Життя ж ніколи не вмирає,
Хто смерть приніс, той сам помер.
Лубнів краса вже знову сяє,
Як і колись, так і тепер.
Та Україна не зазнала
Життя спокійного ніколи.
Сюди корона заблукала -
Шляхтич озброєний, та голий.
І за валами, й за Сулою
Козацтво билось із ляхвою..
Там дух пронісся молодий
І Наливайка, й Лободи.
І, врешті вибухнув вулкан,
Пішов на ворога Богдан.
До сонця знісши булаву,
Розбив заблукану ляхву.
Та лиш на мить одну, єдину,
У пору вільну, голубину,
Лубні зідхнули над Сулою,
Бо скоро вдерлась кабалою
На них загониста Москва.
Козацька впала булава.
Життя ж є вічне, несмертельне,
Москви завзяття голобельне
Його спинити не могло.
Нестримне пісні джерело
І Дум козацьких знаменитих,
Звитяжних, мужніх, сумовитих
Живило душу у віках.
Ніщо для нього дивний страх!
Де шабля гостра пощербилась,
Там пісня в небо стрімко билась,
Надія в серці не вмирала,
До волі тяга не згорала.
А час минає, час пливе,
Лубні вже місто полкове.
І вже не валка чумаків,
А двадцять сотень козаків
Ідуть на Крим Чумацьким шляхом.
Не спиниш їх ніяким страхом!
І "За світ встали козаченьки"
Уперше прогриміло тут
Тоді, як рано-пораненьку
Дорога кликала в маршрут.
Віки минали за віками,
І черга вже прийшла за нами
Лубням продовжити життя.
На світ з'явилося дитя
В моєї мами. Пан-отець
Христини правив... Під кінець
Назвав Марійкою його.
То був початок
страдництва мого.
МАМО МОЯ, МАМО
Сестричка жебонить в садку,
Жучків шукає в холодку...
Присяде, втихне на хвилинку,
На пальчик скручує стеблинку.
Ось раптом зірветься знестями,
Метля на сонечку стьожками,
То за метеликом біжить,
Регоче радісно й за мить
Толочить в захваті траву,
А то залізе в кропиву,
Заплаче з ляку і до мами
Летить і пада зі сльозами
На руки їй, ослаблі дуже.
Здоров'я мамине недуже
Бабусю мучило, й вона
Бере на руки й обійма,
Заносить внучечку до хати,
Цілує, ніби ніжна мати.
Плачу не чути за стіною,
А мати скрушно головою
Хитає, сидячи на лаві.
А я в слабій своїй уяві,
Не бачу горя, ні біди.
Життя ж пливе на всі лади,
Комусь дарує щастя й долю,
Комусь нещастя й купу болю,
А нас ударило, як грім,
У траур обернувши дім.
Закривши очі наостанку,
Матуся вмерла на світанку.
Бабуся плаче, тато впав,
А я тримаюсь за рукав
Бабусин і уся тремчу.
Безноса тут, хоча й не чуть
Її смертельного сопіння.
Її коса, її косіння
Були страховищем для нас...
Людей насходилось в той час
До хати нашої на поміч -
Хто жив здаля, не тільки побіч,
Усяк ділив нестерпний біль,
Бажав розради звідусіль.
Картину пам'ятаю змалку:
Вже гріб лежить на катафалку,
І через всі мої Лубні
Його провозять вороні.
І півчі похоронна пісня,
Процесія прадавня звісна
У пам'ять врізалась навік,
І голомозий чоловік,
Що ніс хреста. Несли й ікони
У самій голові колони.
Не пам'ятаю більш нічого,
Окрім обличчя дорогого,
Що воскресає із пітьми
І серце сповнює слізьми.
О мамо, матінко моя,
Твоя розпалася сім'я...
Не знала я тоді, що трачу
Й тебе ніколи не побачу.
Три рочки повнилось сестрі,
А шість мені о тій порі.
У Б А Б У С І
І знов вертаюся в минуле,
Скажу, що пам'ять принесе,
Коли бабусі серце чуле
Мене любило над усе,
Пишу без плавного порядку,
Що перше попаде на згадку:
Казки, пісні і буйні квіти,
Червоні, білі, розмаїті,
В саду, в городі, під вікном,
І стежка, по якій бігом
Я бігла до чи від воріт,
Густий за садом живопліт,
І дах солом'яний, і ганок,
І завжди з молоком сніданок,
І клечання на стінах білих,
Зелена як була Неділя,
І Спас, Великдень і Різдво,
Бабусі раннє удівство...
Бабусин клопіт і турботи,
Про внучку потайні скорботи...
...Отож, бабуся відвела
( За це їй дяка і хвала)
Мене до школи для дівчаток.
Не був легким шкільний початок,
Але пішло у поміч те,
Що я казки й письма святе
Навчилася читати вдома.
Бабуся мудра і свідома
Про те подбала вже раніше,
Тому й читалося певніше.
Була тоді пора осіння,
З дерев зсипалося одіння,
Губила осінь жовтий лист,
Коли у школі добрий хист
Я проявила в перші дні,
Читаючи книжки шкільні.
Коли ж завіяла зима,
Читала всі книжки сама.
Біжу до школи: раз, два, три !
Біжу на гору і з гори.
Мороз кусає щоки й ніс,
Холодний вітер наукіс
Жене метелицею сніг.
Землі не видно, ні доріг,
Не видно світу, ні людей.
Книжки тулю я до грудей,
Чимдужч, задихана, біжу
Не в рідну школу, а в чужу.
Я не московка, а козачка.
Московська мова, як болячка,
На юне серце, на язик
Душі, одначе, не проник
Отруйний для козачки дух.
У пору бурі й завірюх
Московських на мої Лубні
Палають ще ясніш вогні
Любови до дзвінкого слова,
І розлітається в полову
Московська мова, щойно діти
Біжать надвір погомоніти.
Роки пливуть вперед по волі,
Я вже в Єпархіальній школі,
Та ще далека та мета,
Вона не скора, не проста.
Я хочу вчителькою бути,
Хоч є і труднощі, і скрути.
У школі строга Клясна Дама
Нудну мороку має з нами,
Пильнує чистої вимови,
А ми, дівчата, без намови
Вкидаємо лубенське слово
В читання, пісню чи розмову.
"Не буде в цьому тижні похвали!
Коли ж, ви, баришні, коли
Научетесь людської мови?" -
І Клясна Дама хмурить брови.
Та якось меншали турботи,
І Клясна Дама щосуботи,
Коли кінчався в школі тиждень,
Було, нагоду влучну вижде,
Дівчат похвалить і мене.
Ми вдвох з бабусею жили
Вже з того часу й дня, коли
І тато, й меншенька сестра,
Я вже прийшла на те пора,
В селі сусіднім поселились,
Де вдруге тато одружились.
І я завдячую бабусі,
У щасті, в горі чи у скрусі,
За все, чого вона навчила,
Уже старенька і похила,
Мене свою малу онуку,
За те, що віддала науку,
За добру ласку, хліб і сіль,
За теплу і м'яку постіль.
А час минав, летів стрілою,
Царя у прірву з гловою
Жбурнув. І шарпонув Москвою
Аж так, що гранню голубою
Засяяв Київ. І без бою
Лубні зітхнули над Сулою.
Не стало царської сваволі,
Не стало слів московських в школі,
Докучної не стало Дами,
І вже сидів у клясі з нами
Отець Леонтій Юнаків 1)
І мову українську вів...
І "Мово рідна, слово рідне",
Немов молитва ісповідна,
Вогнем у серці спалахнуло,
У світ зривалося з намулу...
Одного разу з Петрограду
Приїхав дядьо мій. В принаду
Привіз для мене подарунок:
І слово рідне, і малюнок
В книжках Олеся і Тараса...
То був бальзам, була окраса,
Душі моєї, що звільнялась,
Не лиш звільнялась, а й змивалась
З намулу царської Москви,
То дух козацький, ще живий,
Будив зі сну приспалі мрії,
Що їх холодні вітровії
Під сніг змітали на біду...
Зібрались ми тоді в саду,
Уся рідня і щирі друзі,
І вірній українській музі,
Що нам світила, як зоря,
Пісні співали Кобзаря:
"Садок вишневий коло хати",
"Реве та стогне Дніпр широкий".
А ніч спускала довгі шати,
І місяць світлий, кривобокий
Осяяв небо і Лубні.
І пам'ятається мені
І голос дядечка чудовий,
І гомін мирний, вечоровий,
Старі Бортнянського пісні
У сивій ночі тишині.
Я мрію, згадую, молюся -
Сидить в садку моя бабуся
На лавочці одній зі мною
(Вона була уже вдовою)
І казку про минуле тче,
Поклавши руки на плече
Мені малій, на все цікавій.
Бабусин голос пре ласкавий
Мені у пам'яті з тих пір,
Її корсет, її убір
І очі сині, ясній зір,
Очіпок на старий манір,
Сорочки білі рукави,
В котраст до буйної трави,
Де ми в неділю в холодку
Вели розмову гомінку.
Згадавши щось у тій хвилині,
Бабуся мружить очі сині,
Показує рукою в сад,
Де вулики стоять уряд,
І шепче: "Ніби на яву
Картину бачу вікову...
Он там за білим за бузком,
Удень чи вранці, чи смерком,
Де бджоли в'ються золотаві,
Сидить у пасіці, на лаві,
Козак старезний віддалік,
Пантрує сто четвертий рік
Свого життя, що знала Січ,
Коли злітали з утлих пліч
Татарські голови в траву,
Як він і гостру, і криву
Козацьку шаблю наускіс
Спускав на кучми зайд - гульвіс.
Козак столітній - прадід мій,
І ти, Марієчко, зумій
Козацьку славу донести
( Про степ, могили і хрести,
Про дим баталій над Дніпром,
Що ніс звитягу чи погром)
До діток і внучат своїх,
Бо був би нам великий гріх,
Коли б та слава небувала
Холодним попелом припала".
Ідуть до Києва прочани
З лубенських сіл і дальніх міст,
Бабуся їх завжди стрічає
( Частіше це буває в піст),
Ласкаво просимо до господи,
Мені на диво і на подив -
Борщу наварить чавуни,
В макітрах ставить вергуни.
Госте чи двадцять, я чи сорок
Гриби смакують, хвалять кроп.
Не видно м'яса, бо то гріх,
Молитву чути, а не сміх.
Лягають спати на солому,
Гамують подорожню втому.
Оці прочани - Божі люди,
Бабуся рано їх побудить.
Вони встають, і йдуть в дорогу,
Нічого не беруть в підмогу -
Їм воза, ні коня не треба,
А тільки всепрощення Неба
І торбу з хлібом чи сакви.
А після восьмої верстви
Сідають просто у траві
Спочити трохи. Вікові
Ведуть до Києва шляхи
У Лаврі відмолить гріхи.
А я задумаюсь, журюся:
Які гріхи ведуть бабусю
На прощу? Ангела мого?!
Й на поклик серденька свого,
З веління Бога до смирення,
Прошу у бога всепрощення.
ЛУБНІ
ІІ
І знов думки летять до Краю,
Лубні з туману випливають,
Красою грають, мов у сні,
І я не знаю, чи в мені
Є досить вправної снаги
Сули списати береги.
І вже ніякою рукою
Лубнів коханих над Сулою
Не вмістиш на кількох сторінках.
Люблю Лубні як українка,
Отак, як люблять Закарпаття
Далекі, в горах, наші браття,
Де Божий дух в віках пронісся.
Як Мавка Лесина Полісся,
Як Лесю сарівну Волинь...
Орел так любить неба синь
Любов'ю Ніжною в степах
Чи стріху метушливий птах,
Чи зиму й сніг вертка синиця,
Чи в житі сон перепелиця.
Я знаю добре, що не вдасться,
Проте, було б, здається, щастям
Вернутись у святі Лубні,
Забутись там у вічнім сні,
Бо так давно велося в нас,
Як був похований Тарас.
І ось я вдома. Дім Управи
Стоїть у центрі величавий.
Гімназій дві для гімназистів
І семінарія врочиста.
Від центру Плютниці внизу,
Їх повінь залила в грозу...
За згірком далі - залізниця,
Там яр і в цямринах криниця.
Ще далі вулиця широка
І Братська церква превисока.
Від неї недалеко Суд,
Шукає правди в ньому люд
Й ніяк не може віднайти,
І б'ється вічно за грунти.
Наліво з вулиці - лавки,
Де гість сідає залюбки
Сулу оглянути згори
У теплі дні чи вечори.
Там просять щирої хвали
Хатки на березі Сули.
Між ними Школа Вчителів,
І я не знаю, де тих слів
Знайти, щоб сколихнути мрії -
За Садом
правнук Гамалії
Живе і про минуле снить,
Коли думок снується нить.
Лубні - це Київ над Сулою...
Ідіть, прошу я вас, зі мною.
Тут є Хрещатик і Поділ,
І зрідка добрий частокіл,
І Замок давній на валах,
Де Вишневецький жив, як лях.
У центрі для гуляння Сад,
Акацій довжелезний ряд,
Кіно, поліція і ринок,
А на Хрещатику будинок
Гетьманців-Шеметів. Просвіта
І сквер, аптека і крамниці,
І за прилавком молодиці.
І дерев'яна синагога,
І цвинтар, ярмарок, дорога
Пирятинська, Хорольський спуск.
У лісі, далі від спокус,
Замгарський манастир 1), каплиця,
Нова Мазепи на дзвіниця.
В Подолі - козаків нащадки,
Про них не проминути згадки...
На верхніх, на Валах міщани,
А за Лубнями вже - селяни...
А ще Великий парк... Казарми...
В неділю гамір, крик базарний...
Часовня, у кокардах слуги -
Сліди московської наруги...
Життя веселе у труді
Було в Лубнях завжди тоді,
А влітку чи частіш весною
Вечірні співи над Сулою,
Внизу, на приміськім Подолі,
У повній силі й ореолі,
Вечірні хори на мосту
Живили спраглу і просту,
Чутливу душу трударям,
Коли без проби, без програм
Збирались співаки Лубень
Співати прастарих пісень,
Вкладати душу в них гарячу -
Тепер я сню про них і плачу.
І як концерти ті забути?
Таж там на призьбах, щоб почути
Пісень оцих усі Лубні
Сиділи тихо. І мені,
Мені здавалось, що то рай,
Що то небесний люд і край
У вишнях і піснях раює,
Сам Бог життям Лубнів керує...
Дивлюсь на вас, а думка кличе,
А серце квилить бунтівниче,
А серце в старості щемить -
Якби то ви бодай на мить
Почули грім пісень з Подолу,
То вам би очі не додолу,
А ввись у гордощах п'ялись -
Отак було в Лубнях колись!
А щоб доповнити красу,
Згадаю трави і росу,
І береги Сули в лісах,
Де звір малий чи божий птах
Стрічав у захваті світанок,
Коли гаї вкривав серпанок,
А сонце обрій веселило,
Рибалка ж свій ятряний вилов
Тягнув з води, в Сулі по шию...
До речі, правду вам відкрию -
Я спала у той ранній час,
Та зрідка дива тих окрас
З віконця бачила спросоння
Або, бувало, з підвіконня,
У пору ранню, чи вечірню,
Душі піддавшися горінню,
Коли вже добре підросла,
Чекала князя із Засулля...
Пробила серце. А зозуля
Літа кувала, довгий вік
Здаля пророчила в мій бік.
Минало літо по весні,
Минала осінь, як у сні,
Зима звертала на весну,
І ось, заквітчана в княжну,
Я стала з князем під вінець,
Під символ зв'язаних сердець.
Ви князя знаєте не всі...
У справжній силі і красі
Жили ми, як спартанські друзі,
У щасті, в горі чи в недузі.
Та годі. Вже пора кінчати
Поему цю, бо вже три брати
Мої онуки, бач, давно
Поснули від моєї казки.
Їм легше грати в доміно,
Аніж чекати тут розв'язки.
Та я не трачу ще надії,
Бо знаю - збудять їх події,
Що я про них ще напишу.
Тим часом прошу, ні шу-шу!
Бо хлопці сплять глибоким сном...
Ходімо спати й ми гуртом...
Вже пізня нічка, пізній час,
Солодкий сон чекає нас.
___________________
1) МГАРСЬКИЙ ЛУБЕНСЬКИЙ ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР -
ПРАВОСЛАВНИЙ МАНАСТИР НА ПРАВОМУ БЕРЕЗІ СУЛИ, В С. МГАРІ, 6 КМ ВІД
ЛУБЕНЬ. ЗАСНОВАНИЙ 1619 РОКУ. З НАЙБІЛЬШИХ СПОРУД ТУТ Є
ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ СОБОР. В СУЧАСНУ ПОРУ МАНАСТИР ПЕРЕТВОРЕНО НА
АРХІТ. ЗАПОВІДНИК.
