КРИМСЬКІ СОНЕТИ

          АКЕРМАНСЬКІ СТЕПИ
                            Мандрую в далях степового океану…
                            Як човен по воді погоди запашної,
Мій віз пливе у хвилях зелені рясної,
Минає квітів острівки, траву багряну.

Смеркає вже. Не видно шляху ні кургану.
Шукаю в темнім небі зірки провідної.
Здаля сяйнула хмарка в ніжнім супокої:
То світлий плин Дністра, то лямпа Акерману.

Зупинка.Тихо як! Десь журавлі курличуть.
Не вздрів би їх ніде і сокіл гострозорий.
Колишиться в стеблі метелик таємничий,

А вуж сковзький повзе, в поспішності нескорий.
Я слух напружив так, що вчув у тихій непокорі
І голос із Литви.Рушай! Ніхто не кличе.

,,…Минає квітів острівки, траву багряну…"-
В Україні, особливо на побережжях Чорного 
                                    моря,
ростуть літньоїпори гінкі кущі квітучого 
                                   бур'яну,
що вносять розмаїтність у привабливу красу
                                     степу.




                    Н А В Е Р Х О В И Н І  Т А Р Х А Н К У Т
Уже тріпоче стяг на вітрі чародійно
І грає ніжно хвиля чиста нестудена.
Отак про юне щастя мріє наречена.
Прокинеться, зітхне і знову спить спокійно.

Неначе хоругви, як втихне бій звитяги,
Дрімають паруси.Немов до хвиль прикуте,
Гойдається судно, в баталії здобуте.
Зітхнув матрос. Ічути з гурту сміх розваги.

О море! Утвоїйводі, краси оздобі,
Живе поліп, що спить на дні в години
                                   хмурі,
Звиває щупальці у затишку знестями.

О мисле! Гідра згадки є в твоїй утробі,
Вона дрімає в пору зла й лихої бурі,
А серце в тиші рве їдкими пазурями.


Тарханкут - мис у Криму, на Тарханкутському
                      Півострові.

Мис -           частина суші, яка гострим кутом входить
                      у водний простір моря, озера чи річки.


Тархан -       у минулому феодал, власник земель,
                     звільнених від податків.


Поліп(зоол.) - кишкопорожнинна істота, що на
                      одному кінці має присоски, а на
                      другому - рот. ,,Йому здавалося, що до
                      боку його причепився якийсь поганий 
                       слизняк, поліп, холодний та ціпкий"
                                ( Франко, ІІІ, 441, 1950, Київ ).
                

 

                                           П Л А В Б А
               Шумить вода.Густіш снують морські примари.    
               Немов павук рвучкийв сплетіння павутинах,
     Моряк поліз, завис на шнуркових драбинах,
 Готовий на веління лізти аж під хмари.

Бушує буря. Корабель зірвавсь шалеий,
Ривком скаженним вдерся в піняві хуртечі,
Чолом рвонувсь у хмари й вітру порожнечі,
Роздер гребні навпіл, як вихор навіжений.

І мій ширяє дух у збуреній стихії,
Уява  нап'ялася, вітрила мов прозорі.
Невільний крик душі звільнив мене від страху.

На груди корабля я падаю в надії,
Що від моїх зусиль плавбу він цю прискорить.
Мені так люба, я тремчу щасливим птахом.




                               Б У Р Я 
Вітрила впали, клекіт, свист і рев стихії,
Стерно тріщить, читання, помп зловісні звуки,
Отання линва зникла кріз матроські руки,
Вже гасне сонця круг, і меркнутьз ним надії.

Звитяжний виє вихор, а на мокрі гори, 
Що круто зносяться до хмар з морської піни, 
Немов солдат, що з низовин штурляє стіни, 
    Навально смерть іде, бере судно у шори.

    Півмертві он лежать, а ті ламають руки, 
    Прощаються навік в передчутті розлуки, 
    Молитву шепче хтось, нехоче марно вмерти.

    Один лиш пасажир сидить і небоїться вмерти,
              Гадає: щастя має той, хто, наче витязь,
Прощатися має з ким чи Богові молитись.



         
              Б А Х Ч И С А Р А Й
Порожня і пуста Гіреєва оселя!
Чолом башів замітані присіння й ганки,
Колись держави трон і любощі приманки,
Тепер гадюки, саранча, німа пустеля.

По вікнах в'ється плющ, лозина винограду
Мережить стін класу, затьмарює склепіння, 
Р у ї н а ? пише сміло про людське творіння,
Рукою Валтасара сковує принаду.

А в залі вабить око різблена оздоба,
Гарему водограй ще цілий, як і вчора, 
Сльозою шепче жур-вода, руїн жалоба:

О де кохання нині, слова і опора?
Вам жити б у віках, до вас моя шаноба,
Минувся глум, живе джерельна непокора.


Бахчисарай - місто в Криму; колишня столиця Гіреїв,
              кримських ханів; лежить у долині,
              оточиній горами.


Валтасар - останній цар Вавілону. У Біблії, в "Книзі Даниїла",
               є опис банкету Валтисара, на якому він довідався з
               пророцтва, що в незабарі загине. Убитий в час зайняття 
               Вавілону перським військом.


"Чолом башів…" - точніше: Тюрбанами башів замітані й ганки". 
               Тюрбан - це чоловічий головний убір, що низько звисає 
               своїми краями. Краї звисали ще нижче, коли баші низько 
               кланялися перед ханом.
                                


                     Б А Х Ч И С А Р А Й  У Н О Ч І         
              Розходяться з мечеті вірні мусульмани,
Ізану спів погас у тиші вечоровий,
Забилося ніжне серцезірці пурпуровий,
Бо срібний князь до неї тулить ріг рум'ний.

Горять в гаремнім небі вічні зір світила, 
Біліє сніжна хмарка приязно між ними,
Завершує красу крайками золотимми,
Нагадує на хвилях лебедині крила.

Лягає тінь від мінарету й кипарисів,
Темніють над горою велетні граніту,
Немов дияволи, запрошені Евлісом

На суд, на раду чорну чи нічну візиту.
Буває: з їх верхів баским конем Фариса
Зринає блискавиця й лине в світ блакиту.

Мечеть - мусульманський храм.


Мінарети - тонкі стрільчасті башти, що зносяться вгору
                 на кожному розі мечеті; на половині своєї
                 височини вони обведені галереєю.


Ізан  - наспівний заклик, що ним оповісники
             скликають мусульман на молитву, стоячи
             на галереї.


Евліс  - люципер у магоментан.


Фарис - арабський лицар.



                   ГРОБНИЦЯ ПОТОЦЬКОЇ
     В краю весни, в садах і розкоші, й цвітіння
       Зів'яла ти, трояндо, хвилі бо минулі,
 Від тебе линучи, немов хмаринки чулі,
 Вселили в юне серце спогадів проміння.

На північ аж до Польщі сяють світлі зорі.
Чому громада їх в такій великій силі?
Чи погляд твій палкий, ще поки згас в могилі,
Лишив сліди ясні в небесному просторі?

О полько! Скоро скінчу дні і я в жалобі…
Землі хай грудку хтось мені на груди кине!
Мандрівців часто чути при твоєму гробі.

Немов бальзам, у серце рідне слово лине.
Поет, складаючи тобі пісні в шанобі,
Згадає може і мене, як Польщі сина.


Гробниця Потоцької - у Криму існує переказ, що цей пам'ятник був
           споруджений ханом Курім-Гіреєм на могилі невільниці, 
           яку він дуже кохав. Була то ніби українського міста Умань.


"Мандрівців часто чути при твоєму гробі - тут поет, насамперед, 
            мав на увазі польських мандрівців-прочан і просто 
            відвідувачів з Польщі та польської колонії Одеси.


                                   Б А Й Д А Р И 
Звільняю поводи, і кінь летить, як птиця,
Минаю поле, ліс, в байракахзвірів хижих,
Сп'яніти хочу в цих міжгірських дивовижах,
Що миготять в очах, як в небі блискавиці.

Коли ж спітнілий кінь не слухає веління
І гасне тихий день, круті темніють гори,
Як у свічаті снів, так і в моєму зорі
Снуються дива мрій і марива, й видіння.

Вночі я незасну, в морські пірнаю хвилі,
Шипить кипучий вал і в берег б'ється гуком.
До нього я хилюсь, вперед простягши руки.

На мене йде вода, гуде в безладній силі.
Хай думка тут моя, як човен, мов пір'їна, 
Загубиться на мить і в забуття порине.


Байради - чудова долина, що веде до південного берегу Криму.


Свічадо - дзеркало, люстро.



                         А Л У Ш Т А  В Д Е Н Ь 
              Проснулася гора,  туманні зникли шати, 
              Шумить намазом лан, колосся кришталеве,
              Вклонився низько ліс, гілля його травневе
Спускає у росу рубіни і гранати.

Цвіте пахка земля, игтять над нею квіти,
Знялись мотилі, веселкою заграли,
Алмази криють синь, немов морські корали, 
Злетіли сарани зелені малахіти.

А там, де скеля з хвиль замріє головою,
Де море береги віками б'є безкраю,
Як тигра хижий звір, у піні світло грає,

Несе руїну стихійною рукою.
А далі - лебеді колишуться на хвилі,
Гойдаються човни на тихім небосхилі.


Алушта - чудове місце в Криму, якого ніколи не 
              сягають північні вітри: місце, де навіть у 
              листопаді можна відпочити в холодку під
              волоськими горіхами.


Намаз   -  щоденна п'ятиразова молитва в Ісламі.


Малахіти - тут зелений колір різних відтінків.



            
                                     АЛУШТА ВНОЧІ
               Свіжішає ітерець, спадаєденна спека,
               На Чатир - Даг з небес пливе світило світу
 І трощиться в скалки об твердоту граніту.
Дивує мандрівця краса чужа, далека.

Темніють пасма гір, в долинах ніч теміє,
Дзюрчать, немов у сні, потоки в пітьмі гаю,
Повітря лиє пах ( то квіти пісню грають ),
До серця промовля, а таїну леліє.

Дрімають під крилом п'янкої ночі й тиші,
Та будить тут мене яскравість метеору,
В потопі золотім земля вогнями дише.

О ноче чарівна! Ти будиш кров бадьору
І на любаски кшталт даруєш ніжну ласку,
Коли ж дрімаю знов, даруєш і любаску.


Чатир-Даг -  Шатро - гора, височенне верхів'я гірського
                      хребта Яйла, що перерізує південну частину
                      Кримського півострова.


    
                                    МАНДРІВНИК
Внизу простягся край розкішний і багатий,
Блакить ясна вгорі, довкола гарні люди.
Чому ж моя душа так важко палить груди,
Летить у далину, яку давно  втратив?

Литво! Твої ліси спіали веселіше,
Ніж солов'ї байдар, салгірських сіл дівчата.
Грузька драговина, мов казка снів хрещата,
Від кримських гір, долин, ярів мені миліша.

Далеко я тепер. Летів сюди стрілою.
Чому ж зітхаю так, в думках живу з тією,
Яку в Литві лишив і тихе щастя з нею?

Там ніг моїх сліди вже вкрились бугилою
І про любов мою їй шепчуть повсякденно,
Але вона чи згадає мене натхненно?


Байдари     -  чудова долина, що веде до південного
                      берега Криму.


Литва - тут ідеться, очевидно, про Білорусь яку в той час 
               не тільки в той    
               час не тільки Міцкевич називав Литвою.
               Насправді, батьківщиною поета була не
               Литва і не Польща, а Білорусь.

             

               РУЇНИ ЗАМКУ В БАЛАКЛАВІ         
       Ці замки дорогі, що в залищах німіють,
 Звільнили й берегли тебе, невдячний Криме!
 Спочили на горі, змія живе між ними,
  І зліші від змії тут люди багатіють.

На вежу тихо йду, гербів шукаю сліду,
Читаю напис цей, ім'я можливо знане
І сильне, як гроза, комусь у війнах дане,
Обвите лисом так, що не пізнати виду.

Тут греки з Атен різьбив на камені оздоби,
Тут італійський меч розбив монгольську силу,
Тут шлях до Мекки вів, читавсь намаз шаноби,

Тепер шуліка злий літа при темнім гробі,
Як в місці, що вмирав, навіки йде в могилу,
Де вічно з голих веж звисає стяг жалоби.


Балаклави - стародавнє місто біля Севастополя. Над 
      затокою тієї ж назви лежать, як пише А. Міцькевич,
      руїни замку, що його збудували греки, які прибули
      сюди з Мілету,
      стародавнього міста в Малій Азії; пізніше
      генуезці поставили на цьому місці фортецю 
       Цембало.

Мекка - священе місто мусульманів і місце їхнього 
       паламництва в Саудівській Аравії.


Намаз - щоденна п'яти разова молитва в Ісламі.


                         
                           А Ю - Д А Г 
 Люблю з Ведмідь - гори поглянути у прірву,
Як спінені вали то в чорні береги
Веселим громом б'ють, то мов ясні сніги
Розсипаним дощем вганяються у вирву.
Зустрівши мілину, розіб'ються на хвилі, 
Як армія китів, обляжуть берег з бою,
Залишать перлів ряд і мушлі за собою,
Відпливши в моря глибин, малюючи на силі.

Поете молодий, в твоєму серці юнім
Спалахує не раз шаленний клекіт бурі,
Та ліру ти береш - і ніжно грають струни,

Зникаю в забуття думки гіркі, похмурі, 
Лишається пісень нев'януче стебло,
Вінок безсмертя й слави на твоє чоло.


Аю-Даг - Ведмідь - гора на південному березі
      Криму. Височина: 572 метри.



                          Я С Т Р У Б
Сердешний яструб… грізні хмари його збили,
Закинули з небес у край чужий, далекий.
Упав на щоглу він, де грає моря клекіт,
Заледве стряхонувсь і розпускає крила.

Його не схопить тут ніяк рука безбожна,
Вмостивсь безпечно так, немов у хащах лісу.
Він - гість, Джованно! Добра в нас людина
                                     кожна
 стрічає гостя хлібом убіді, не бісом.

Згадай мої, згадай свої страшні події,
У вихорах життя ти бачила страхіття,
Калічився і я у бурях лихоліття…

Для чого ж ці слова, нащо пусті надії?
Сама живеш а біді, а другим ставиш сіття…


Джованною А.Міцькевич називає графиню Кароліну Собанську,
що їхала до Одеси в тій самій групі царських ,, сановників",
що й Міцькевич, шпигуючи за поетом. Справа в тім, що графиня,
дещо раніше, також була переслідувана царською поліцією.

Яструб - ,, сердешний яструб… грізні хмари його
                 збили" - та це ж  сам поет - засланець.




Hosted by www.Geocities.ws