Вдивляючись у даль зимову,
Обличчям припаду до скла.
М. Руденко
Сиджу над віршами твоїми,
Мов над молитвами хилюсь,
Губами спраглими своїми
До них у захваті тулюсь.
А сльози очі заливають,
Спадають на твої рядки.
Твої терпіння серце крають,
Нестримні збуджують думки.
У нетрях марних і віджилих
Все-есесерної глуші
Прозріння напинає жили,
Вогонь святий горить в душі.
І знов читаю, упиваюсь
Красою слів, немов вином,
І знов з задуми прокидаюсь
Перед засніженим вікном.
За ним зима кує морози,
І завірюха день і ніч...
Не мерзнуть, о, не мерзнуть сльози,
З прозрілих не поллються віч.
Стоїш, як мур. А кат лютує,
Бо Мур не хилить голови,
Не пада в ноги, а глузує
З старого Маркса і Москви.
Тобі відкрилися раптово
На Правду очі в душній млі,
Коли дозріло в серці Слово
Про Сонце й Бога на Землі.
В той день помер навіки-вічні
Парторг, сліпець і політрук
І пробудився титанічний
Зі сну колишній шахтарчук.
Господар Кам'яний здригнувся,
І впало на морози скло,
Пішов у світ, не похитнувся,
В сніжинах кам'яне чоло...
