ВИКОНАВЦІ БІЛЬШОВИЦЬКОГО МАСОВОГО ТЕРОРУ В УКРАЇНІ У 1919 — 1930-х РОКАХ

ІНДИВІДУАЛЬНІ ШТРИХИ ДО КОЛЕКТИВНОГО ПОРТРЕТА

ИСПОЛНИТЕЛИ БОЛЬШЕВИСТСКОГО МАССОВОГО ТЕРРОРА В УКРАИНЕ В 1919 — 1930-х ГОДАХ

ИНДИВИДУАЛЬНЫЕ ШТРИХИ К КОЛЛЕКТИВНЫЙ ПОРТРЕТ

Les performance artistique du terreur de masse en Ukraine, crée par les bolchevique en 1919 — 1930

Une touche individuelle a un portrait collectif

Die artistischen Aktionen des bolschewistischen Massenterrors in der Ukraine ab 1919 — 1930

Einen individuellen Schliff zu einem kollektiven Porträt

The artistic performance of mass terror in Ukraine, created by Bolshevik 1919 — 1930

An individual touch to a collective portrait

Важливим жанром науково-популярної літератури, який викликає жвавий інтерес у фахівців і широкого загалу, є історична біографістика. Це й зрозуміло, адже історію в усіх її іпостасях творять конкретні люди. їхні інтереси, прагнення, суспільна діяльність і долі є складовими історичного процесу і відбивають його характерні особливості.

Останнім часом в Україні та за кордоном з’явилося багато цікавих публікацій з такої специфічної тематики, як біографії чекістів — співробітників радянських органів державної безпеки, зокрема періоду 1917 — 1941 років. Користуючись документами недосяжних раніше архівів, дослідники отримали можливість створити своєрідний колективний портрет більшовицьких «лицарів плаща і кинджала». До того ж багато хто з самих цих персонажів, яким вдалося пережити лихі часи, чимало розповіли про свою бурхливу і різнопланову професійну діяльність.

Слід сказати, що завдання описати життєвий шлях багатьох з чекістів є досить непростим. Адже в діяльності органів ВЧК— КДБ тісно переплелися класичні для будьякої спецслужби функції і завдання (лінії роботи) зі здійсненням масового терору проти «представників ворожих експлуататорських класів», «класового ворога», «ворогів народу», «антирадянських елементів ».

Як же підходити до висвітлення чекістської теми? Напрацьований дослідниками досвід свідчить, що при викладі біографій чекістів необхідно дотримуватися двох головних принципів: принципу історизму, тобто наведення фактів з біографії не йбстрактно-ізольовано, а в конкретно-історичному контексті, іа принципу об’єктивності — поціновуючи діяльність тієї чи іншої особи із врахуванням зазначеної специфіки функцій радянських органів держбезпеки.

При цьому можливе застосування двох методів. Один — у стилі сухих біографічних довідок з викладом, по суті, лише анкетних даних і послужного списку. Друщй — життєпис з еле-ментами психологічного портрета, з розкриттям деяких рис морального обличчя, з «намацуванням» мотивів діяльності, так би мовити, «стилю життя і поведінки», в контексті конкретно- історичних обставин. З огляду на необхідність осмислення історичного та професійного досвіду, звичайно, слід віддати перевагу другому методу. Саме він дає змогу наблизитися до розуміння того, що ж було визначальним у практиці органів держбезпеки 1920 — 1930-х років — їх соціальний статус і функції чи суб’єктивні чинники — ідеологічні імперативи та індивідуальні психологічні особливості співробітників.

Саме такий підхід і метод демонструє у своїх працях В, Золотарьов. Колись він поставив собі за мету підготовку повноцінного біографічного словника (або довідника), що містив би відомості про всіх співробітників органів держбезпеки, життя і діяльність яких були пов’язані з Україною. Створення такого довідника стало б одним з етапів підготовки узагальненої історії органів держбезпеки України радянського періоду.

Початок роботи в цьому напрямі було покладено заснуванням у науково-документальному журналі «З архівів ВУЧК —  ДПУ — НКВД — КГБ» рубрики «Чекісти 20 — 30-х: матеріали до біографічного словника». У перших двох номерах журналу, що вийшли друком у 1994 — 1995 pp., В. Золотарьов навів біографічні відомості про 41-го чекіста — від оперативного уповноваженого районного відділу до голови Державного політичного управління (ДПУ) і наркома внутрішніх справ УРСР. Критерієм при відборі цих персоналій було те, що вони також стали жертвами репресій. Труднощі об’єктивного характеру (передусім відсутність первинної архівної інформації) не дали змоги тоді автору уникнути неточностей.

Тоді ж разом з Ю. Шаповалом В. Золотарьов написав політичні біографії багаторічного керівника органів держбезпеки Радянської України В. Балицького (газета «Літературна Україна» №№ 36, 37 за 1992 p., «Український історичний журнал» №№ 4 — 6 та 7, 8 за 1993 р.) та його заступника К. Карлсона («Український історичний журнал» № 1 за 1996 p.); повпреда ДПУ по Правобережній Україні Ю. Євдокимова (журнал «Розбудова держави» № 1 за 1995 p.).

Водночас з’явилися публікації про керівників органів ДПУ — НКВС УСРР — УРСР* В. Балицького, М. Бачинського, Ф. Слі- саренка, І. Леплевського, І. Сєрова, підготовлені іншими авторами за документами архівних кримінальних справ, що зберігаються у галузевому Державному архіві Служби безпеки України. Однак деякі з цих публікацій страждали «дитячими хворобами» новонародженого жанру. їх зміст і тональність свідчили про поверхове сприйняття авторами архівних документів, недостатнє врахування специфіки їх походження, що іноді перетворювало трагічні сторінки нашої історії в трагікомічний фарс.

Наприклад, розкриваючи «фрагменти спрямувань» наркома внутрішніх справ УРСР В. Балицького, автори однієї із статей дійшли висновку, що той «був не проти, щоб перехопити лаври у Пілсудського» — утворити за прикладом Польщі незалежну Українську державу на чолі із собою. Після такого «відкриття» читачу залишалось лише сприйняти цю особу — багаторічного голову ДПУ і наркома внутрішніх справ УСРР — УРСР, одного з організаторів більшовицького масового терору 1919 — 1937 pp. і голодомору 1932 — 1933 pp. в Україні — ледве не як нового героя українського національно-визвольного руху. Подібні версії, «освячені» посиланнями на документи Державного архіву СБ України, могли лише заплутати читача.

Суттєвим кроком у становленні чекістської біографістики стала книга В. Пристайка і Ю. Шаповала «Михайло Грушевський і ДПУ — НКВД. Трагічне десятиліття: 1924 — 1934» (К., Україна, 1996).Окрім основної частини, у книзі був довідковий розділ «“Грушевськознавці” з ДПУ — НКВД: життя і доля», в якому наводилися біографічні дані про 17 співробітників ДПУ — НКВС з числа «антигероїв» книги. Вперше в літературі з історії масових політичних репресій 1920 — 1930-х років були висвітлені не лише об’єкти-фігуранти оперативних розробок і кримінальних справ тих років, але й їх суб’єкти-розробники.

Подальший свій розвиток ця тема отримала у новій книзі згаданих авторів, до яких долучився і В. Золотарьов, — «ЧК —  ДПУ — НКВД в Україні: особи, факти, документи» (К., Абрис,  1997). Перший її розділ «Портрети» складався з чотирьох нарисів про чекістів-високопосадовців (В. Балицького, — Ю. Єв- докимова, К. Карлсона, І. Леплевського), а третій розділ «Біографічні відомості про чекістів» містив дані про 183 співробітників ДПУ — НКВС. І хоча даний матеріал не був позбавлений деяких вад, тим не менш він став фундаментом подальших напрацювань В. Золотарьова.

Ретельно опрацьовуючи архівні документи радянських органів держбезпеки, у тому числі і ті, що зберігаються у Службі безпеки України, він налагодив творчі контакти з іншими українськими і російськими дослідниками, збираючи буквально по крихті необхідну інформацію. Ледве не найбільшою проблемою при цьому було знайти фотографію тієї чи іншої особи, але справа невпинно просувалася вперед. Знання автора набували ґрунтовності, творчі здобутки збільшувалися, Майже у кожному номері журналу «З архівів ВУЧК — ДПУ — НКВД — КГБ» з’являлися біографічні статті про чекістів, серед яких були: начальникУРСМ НКВСУРСР (улипні — листопаді 1937 р.), майор держбезпеки Я. Камінський (№ 1/2 за 1998 р.); заступник наркома внутрішніх справ УРСР (у квітні—липні 1937 р.), комісар держбезпеки 3-го рангу В. Іванов (№ 1/2 за 1999 p.); начальник УНКВС по Харківській області (у жовтні 1936 — липні 1937 pp.) комісар держбезпеки 3-го рангу С. Мазо (№ 2/4 за 2000 p.); начальник УНКВС по Дніпропетровській області (у січні 1937 — лютому 1938 pp.), старший майор держбезпеки Ю. Кривець (№ 1 за 2003 р. — спільно з В. Парфьоненком).

Матеріали про життєвий шлях співробітників ДПУ — НКВС УСРР, написані В. Золотарьовим, з’явилися і в інших наукових виданнях. Так, журнал «Історія в школах України» (№ 4 за 1998 р.) опублікував статтю «Харківський слід партизана (Невідомі сторінки біографії Героя Радянського Союзу Д. Медведева)», а в збірці Харківського університету внутрішніх справ «Актуальні, проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених» (№ 5 за 1999 р.) надруковано нарис «Начальник Головного управління робітничо-селянської міліції УСРР П. В. Семенов».

Далі настала черга монографічних видань В. Золотарьова, які вийшли одне за одним: «Всеволод Балицький: особа, час, оточення» (К., Стилос, 2002, — спільно з Ю. Шаповалом); «ЧК — ДПУ — НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919 — 1941» (Харків: Фоліо, 2003), «Олександр Успенський: особа, час, оточення» (Харків: Фоліо, 2004), — та біографічних нарисів у журналі «В мире спецслужб»: про першого начальника секретно-політйчного відділу ДПУ УСРР (у квітні — серпні 1931 р.) Г. Люш- кова (№ 3 за 2004 р.) та голову ДПУ УРСР (у серпні 1931 — лютому 1933 pp.) С. Реденса (за травень 2006 p.).

Нова книга В. Золотарьова відрізняється від попередніх передусім тим, що автор структурував біографічні матеріали про чекістів за характерною типовою ознакою — за часом їх перебування на посаді начальника одного із ключових відділів центрального апарату ДПУ — НКВС.

Йдеться про осіб, що обіймали у різні роки посаду начальника секретно-політичного відділу (СПВ), згодом — 4-го відділу ДПУ — УДБ НКВС УСРР — УРСР. Саме на цей відділ у 1930-ті роки було покладено завдання боротьби з внутрішніми «політичними ворогами», і, відповідно, його співробітники несуть історичну і юридичну відповідальність за більшість безпідставних масових політичних репресій.

Від 1931-го до 1940 року начальниками відділу були Г. Люшков, Ю. Кривець, М. Александровський, Б. Козельський, П. Рахліс, О. Абугов, М. Герзон, А. Хатеневер, С. Гольдман, О. Яралянц, JI. Павличев. Автор пропонує увазі читача галерею портретів перших чотирьох з них. З особливостей їхніх біографій звернемо увагу лише на спільне в життєвих фіналах — кйЛЙИ отримав кулю. Ю. Кривець та М. Александровсьедй були розстріляні своїми ж колегами. Б. Крзельський покінчйв життя самогубством, а Г. ЛюшКоїі, рятуючи життя, став зрадником, але не набагато довше від інших затримався на цьому світі — був розстріляний у серпні 1945 року японцями.

Ці люди за існуючих історичних і життєвих обставин та завдяки індивідуальним якостям стали потрібними тоталітарному  режиму. Вони створили, здавалося б, багатторазовий запас міцності комуністичної системи, фізично ліквідувавши реальних, але переважно вигаданих її «ворогів». І вони цією ж системою були знищені. Таким є один з уроків радянської історії.

* УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка) — офіційна назва Радянської України до 1937 року.

Коментувати

комментировать

Kommentar

Commentary

5 березня 2006 р. минуло 75 років із дня утворення у складі Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) СРСР секретно-політичного відділу. Цей оперативний підрозділ було створено згідно із цілком таємним наказом тодішнього голови ОДПУ СРСР В. Р. Менжинського за номером 95/54 «з метою посилення агентурно-оперативної роботи щодо контрреволюційних елементів міста та села, які активізуються, а також поліпшення постановки справи політінформації не лише інформаційної мережі міста та села, але і даних, отриманих у результаті оперативної діяльності». На новостворений підрозділ покладалися завдання агентурно-оперативної розробки колишніх членів так званих «антирадянських партій», партійної опозиції, творчої інтелігенції, церкви, національних рухів, селянства¹.

Секретно-політичний відділ перебрав на себе функціональні обов’язки колишніх секретного та інформаційного відділів, став потужним апаратом політичного розшуку, який мав впроваджувати в життя один із ключових принципів радянської внутрішньої політики — виявлення та знищення інакомислячих. Незважаючи на постійні твердження радянських партійних вождів Про те, що каральні органи пролетарської диктатури не мають нічого спільного з царською охранкою, більшовики насправді перейняли та удосконалили досвід своїх «минулих гнобителів», створивши досконалий орган тотального контролю за населенням.

Боротьба з «антирадянськими елементами» була одним з головних напрямків роботи комуністичних спецслужб з першого дня їхнього існування. Чекісти вели нещадну боротьбу з внутрішнім ворогом держави проти ворожих радянському «уряду політичних партій, угруповань, організацій та окремих осіб, які намагалися повалити владу, замінити уряд або домагалися проведення небажаних для уряду реформ»². З 20 грудня 1917 р. цю функцію було покладено на Відділ боротьби з контрреволюцією Всеросійської надзвичайної комісії (ВЧК); з 24 лютого 1919 р. — на секретний відділ ВЧК; з 3 червня 1919 р. — на секретно-оперативний відділ ВЧК; з 14 січня 1921 р. — на секретний відділ ВЧК (згодом — державного політичного управління (ДПУ) — ОДПУ СРСР); з 5 березня 1931 р. — на секретно-політичний відділ ОДПУ СРСР; з 10 липня 1934 р. — на секретно-політичний відділ Головного управління державної безпеки (ГУДБ) Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) СРСР; з 25 грудня 1936 р. — на 4-й відділ ГУДБ НКВС СРСР; з 28 березня 1938 р. — на 4-й відділ 1-го управління (державної безпеки) НКВС СРСР; з 29 вересня 1938 р. — на 2-й відділ ГУДБ НКВС СРСР; з 26 лютого 1941 р. — на 3-є управління Народного комісаріату державної безпеки (НКДБ) СРСР; з 31 липня 1941 р. — на 3-є управління НКВС СРСР; з 14 квітня 1943 р. — на 2-е управління НКДБ СРСР; з 28 червня 1946 р. — на 3-й і 5-й відділи 5-го управління міністерства державної безпеки (МДБ) СРСР; з 6 грудня 1949 р. — на 5-е управління МДБ СРСР; з 14 березня 1953 р. — На 4-е управління Міністерства внутрішніх справ (МВС) СРСР; з 18 березня 1954 р. — на 4-е управління Комітету державної безпеки (КДБ) СРСР; з 11 лютого 1960 р. — на 2-е Головне управління КДБ СРСР; з 25 липня 1967 р. — на 5-е управління КДБ СРСР; з 11 серпня 1989 р. — управління «З» КДБ СРСР³.

Зміна структури та функціональних обов’язків органів радянської держбезпеки є, на нашу думку, кращою ілюстрацією та поясненням тих або інших особливостей та напрямків репресивної політики комуністичного керівництва, адже на різних етапах радянської історії у ролі «антирадянського елемента» виступали різні прошарки та верстви населення. Спочатку це були дійсні вороги радянської влади, до яких, правда, часто залучали людей просто з підозрілим минулим або непролетарським походженням; потім — члени різноманітних партій і національна інтелігенція і, нарешті, вільнодумці серед самих комуністів.

Вже з 1927 р. ОДПУ стало активно залучатися до внутрішньопартійної боротьби та «устами його голови В. Р. Менжин- ського тихо, але виразно повідомило, що буде у розпорядженні ЦК ВКП(б)»⁴. Більш відвертим був голова ДПУ УСРР В. А. Балицький, який у травні 1927 р. на оперативній нараді роз’яснив Підлеглим, у якій установі вони працюють: «Я повинен сказати ще про те, що таке апарат ДПУ... Це той орган, який повинен беззастережно виконувати волю Центрального комітету, яка передається через його голову. Якщо є наказ стріляти у натовп, незалежно від того, хто б там не був, — відмовитесь — розстріляю усіх. Треба беззаперечно виконувати мою волю, а якщо будете мітингувати, я цього не дозволю, і ЦК партії сказав: «Тримайте апарат ось так. І такого роду штучки не дозволяти в апараті», тому що Центральному комітету партії потрібен міцний, монолітний апарат, який виконує волю партії»⁵.

Саме здатність без вагань виконувати будь-яку волю партії і стала на довгі роки головною вимогою для співробітників радянської держбезпеки, яких у той час влучно називали «ме чоносцями партії». Причому політичне минуле спочатку не відігравало ніякої ролі у службовій кар’єрі чекіста — тільки особиста відданість справі Леніна—Сталіна. Наведемо такий красномовний приклад. У 1928 р. був виключений з партії секретар комсомольського^ осередку Київського інституту народного господарства С. Й. Броневий (батько народного артиста Росії Леоніда Броневого), брат якого, О. Й. Броневий, на той час очолював 2-й відділ економічного управління ДПУ УСРР і був чи не єдиним чекістом, якого В. А. Балицький називав на нарадах просто на ім’я — Саша. Саша і звернувся за допомогою до голови ДПУ УСРР. «Опозиціонера-троцькіста» не тільки захистили від переслідувань, але й взяли на роботу до... ДПУ. Згодом С. Й. Броневий з гордістю відзначав, що, «працюючи в ДПУ в Києві, брав активну участь у розгромі троцькістської опозиції, особисто заарештовуючи троцькістів, які очолювали опозицію в інституті народного господарства та втягнули мене до опозиції»⁶.

Зазначимо, що на той час боротьба з троцькістською опозицією вже втратила характер боротьби за владу і перетворилася в кампанію переслідування та відвертого цькування опозиціонерів. Причому тон тут задавали зовсім не чекісти, а свідомі члени ВКП(б), які викривали троцькістів де тільки могли⁷. Чому ж так цькували колишніх товаришів по партії?

Відповідь на це питання лежить не лише в політичній, але й в економічній площині. Зрив хлібних заготівель у 1927 — 1928 pp. поставив під загрозу зриву плани економічних перетворень у Радянському Союзі та постачання великих промислових центрів продовольчими товарами з села. Тому більшовицьке керівництво знову вдалося до перевірених та надійних методів боротьби з селянством — примусового викачування хліба. Простота та висока ефективність цих апробованих ще під час Громадянської війни методів на початковому етапі «розкуркулювання» породила у більшовиків ілюзії переваг адміністративно-командних методів керівництва економікою і стала виправданням політичних репресій як найсуттєвішого засобу розв’язання економічних проблем, яких після ліквідації НЕПу ставало все більше й більше. Всі ж свої помилки і труднощі комуністи завжди пояснювали не власними прорахунками, а ворожими підступами. І чим більших невдач зазнавала економічна політика ЦК ВКП(б), тим більше розгорталася істерія про засилля шпигунів, диверсантів, націоналістів, які заважали будувати першу в світі країну робітників і селян.

Тому невипадково у 1928 р. Й. В. Сталін проголосив тезу про подальше загострення класової боротьби в процесі соціалістичних перетворень і необхідність розправи з «чужими елементами». Ці слова «батька народів» стали визначальними у роботі всіх партійних та каральних органів СРСР, зокрема й органів державної безпеки, які під керівництвом комуністичної партії почали придушувати найменші прояви вільнодумства та опозиційності. Радянські ідеологи почали формувати у широких прошарків населення психологію «мешканців обкладеного соціалістичного табору».

Виходячи з таких настанов партії та уряду, успіх у боротьбі з «мерзенними наймитами імперіалізму» — шкідниками, опозиціонерами та буржуазними націоналістами, — розглядався як запорука успішного економічного розвитку СРСР. Країною прокотилася низка гучних показових процесів проти шкідників («Шахтинська справа») та націоналістів (справа «Спілки визволення України»). Особливу занепокоєність більшовицького керівництва викликало село. Примусова колективізація викликала не лише масове незадоволення хліборобів, але й призвела до масових збройних виступів. Комуністи не бажали вірити в те, що обурення селянства викликали їхні незграбні дії, й почали шукати «підбурювачів» серед «колишніх людей», «націоналістичної інтелігенції» і партійних опозиціонерів.

Отже, організація секретно-політичного відділу ОДПУ СРСР саме у 1931 р. була зумовлена, насамперед, згортанням внутрішньопартійної демократії та національної політики більшовиків, підготовкою остаточної колективізації села. Секретно- політичний відділ ДПУ УСРР був організований 5 квітня 1931 р. і в 1931—1934 pp. працював у Харкові — тодішній столиці Української Соціалістичної Радянської Республіки. У цей складний та трагічний для українського народу час саме співробітники секретно-політичного відділу ДПУ УСРР вели слідство, а точніше, фабрикували найбільш резонансні справи «Українського національного центру», «Української військової організації», «Справи боротьбистів», «Польської військової організації», за якими були засуджені сотні українських письменників та діячів культури. Українській культурі та мові було завдано такого нищівного удару, від якого вони не можуть оговтатись і понині. Саме співробітники секретно-політичного відділу були на вістрі боротьби української партійної організації за виконання сталінського плану хлібозаготівель, яка призвела до голодомору 1932 — 1933 pp., який Верховна Рада України нарешті визнала актом геноциду проти народу України.

Ця книга присвячена чотирьом чекістам — начальникам секретно-політичного відділу ДПУ УСРР у 1931 — 1934 рр. Г. С. Люшкову, Ю. Ф. Кривцю, М. К. Александровському та Б. В. Козельському, які у зазначений період жили та працювали в Харкові. Залежність від тоталітарної комуністичної системи стала для них особистою трагедією. Всі четверо були винні в брутальному порушенні законності та загибелі тисяч безвинних радянських громадян. При цьому ніхто з них за своєю природою не був злодієм, хоча і завдав людям багато лиха. Вони лише ретельно, а часом занадто ретельно, виконували вказівки найвищого керівництва країни.

Будучи заарештованим, колишній начальник Запорізького міського відділу НКВС лейтенант державної безпеки Б. П. Бол- дін, який сім років пропрацював у секретно-політичному відділі, визнав: «Ми були жертвою ворожої провокації, яка подавалася нам від імені партії. Тепер ясно, що всі ці масові арешти, трійки та їм подібне призвели мене на лаву підсудних. Хіба партія веліла нам проводити масові арешти без розбору та уточнення матеріалу? Це вороги скористалися нами, використали для своєї мети, ми сліпо вірили, думали, що робимо добру справу»⁸.

Чекісти, як головні виконавці «великого терору», були занадто небезпечними свідками, щоб партійні вожді, котрі були головними ініціаторами масових репресій, залишили їх в живих. І коли над героями цієї книги занесли караючого меча, то всі вони не виявили міцності духу та готовності померти за свої комуністичні переконання, яких, скоріш за все, й не мали.

Так уже склалося в нашій історії, що в політичній боротьбі стало звичайною справою концентрувати ненависть до свого опонента, втілюючи його в найогиднішому типі ворожого табору. Російські революціонери ототожнювали царизм із жандармами; більшовики малювали поляків виключно в образі «панів», а фашистів — в образі «гестапівців». Та і супротивники комунізму уявляли типового більшовика неодмінно чекістом, демонізуючи цей образ та наділяючи його якимись надзвичайними негативними рисами⁹. Ось і страшні роки комуністичного тоталітаризму асоціюються в уяві переважної частини громадян лише зі свавіллям працівників ВЧК — ОДПУ — НКВС. Тому і реабілітація репресованих співробітників радянської держбезпеки викликає обурення у багатьох дослідників¹⁰. В той же час посмертна реабілітація відомих партійних, радянських і військових діячів, на совісті яких теж чимало невинно загублених душ своїх співвітчизників, сприймається суспільством набагато спокійніше і не викликає стільки протестів.

На нашу думку, така ситуація сприяє спрощеному уявленню про наше минуле та грає на руку тим, хто намагається відбілити комуністичні ідеали: мовляв, усе було у нас добре, і лише негідники Г. Г. Ягода, М. І. Єжов та Л. П. Берія чинили свавілля, але партія їх суворо покарала. Тому, як влучно відзначає проф. Ю. І. Шаповал, «зараз потрібні подальші наукові розвідки про механізм функціонування органів держбезпеки, їх місце та роль у системі комуністичної державності, про тих, хто працював у цих органах, хто спрямовував їхню діяльність, визначав її характер. Хоча навряд чи варто довго пояснювати, якими необхідними є такого роду розвідки для об’єктивного розуміння багатьох сторінок радянської історії»¹¹.

Шляхи чекістської долі були круті і непередбачувані, але завжди співробітники держбезпеки були дисциплінованими бійцями комуністичної влади і, всупереч твердженням хрущов- ської відлиги та горбачовської перебудови, ніколи не виходили з-під партійного контролю. Навіть за лихої пам’яті 1937 — 1938 pp. У той час, як відомо, при обласних управліннях НКВС працювали так звані «трійки», до складу яких входили начальник управління, перший секретар обкому партії та обласний прокурор. Переважна більшість з них невдовзі розділили долю своїх жертв. І що ж відбувалося після XX з’їзду КПРС? Прокурорів просто посмертно реабілітували, партійних секретарів реабілітували та увічнювали їхню пам’ять у статтях, назвах вулиць та гранітних монументах, а чекістів зробили єдиними винуватцями сталінського свавілля.

З 50-х років XX століття існує, на наш погляд, не зовсім правова система, коли при розгляді реабілітаційних справ на засуджених на смерть за участь у різноманітних змовах співробітників НКВС їхні вироки просто перекваліфіковують за іншими статтями, причому роблять це без усякого суду. Службовцям Феміди, нарешті, потрібно зрозуміти, що коли навіть незаперечний злочинець був колись засуджений за злочини, яких він не скоював, то над ним лишається лише суд Божий, а неправедний вирок, якщо ми розбудовуємо правову державу, все одно має бути відмінений.

ПРИМІТКИ:

ПРИМЕЧАНИЯ:

Notes:

Erklärungen:

Observations:

Nota Bene:

¹ Лубянка: Органы ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МВД-КГБ. 1917 — 1991. Справочник. Под ред. акад. А. Н. Яковлева; авторы-сост.: А. И. Ко- курин, Н. В. Петров. — М., МФД, 2003. — С. 532 — 534.

² Турло С. С., Залдат И. П. Шпионаж. — М., 2002. — С. 394.

³ Лубянка: Органы ВЧК — ОГПУ — НКВД — НКГБ — МГБ — КГБ. 1917 — 1991. — С. 229-230.

⁴ Плеханов А. М. ВЧК — ОГПУ в годы новой экономической политики. 1921 — 1928. — М., Кучково поле, 2006. — С. 440.

⁵ Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. — К., 1999. — С. 48.

⁶ Державний архів Харківської області (ДАХО). — Ф. 99. — Оп. 3. — Спр. 364. — Арк. 409 — 410.

⁷ ДАХО. — Ф. 61. — Оп. 1. — Спр. 247. — Арк. 23 — 24.

⁸ Державний архів Служби безпеки України (ДА СБУ), Запоріжжя. — Спр. 38810. — Арк. 47.

⁹ Туркул А. В. За Святую Русь! (Дроздовцы в огне). — М.: Издательство имени святителя Игнатия Ставропольского, 1997. — С. 125 — 126, 136 — 137, 271 — 274.

¹⁰ Білокінь С. Прошу вас розпочати контрреволюційний процес проти злочинців // Слово. — 2000. — № 1.

¹¹ Шаповал Ю. І. Історія спецслужби в особах// Золотарьов В. А. ЧК — ДПУ — НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919 — 1941. — Харків: Фоліо, 2003. — С. 3.

При першій можливості:

При первой возможности:

À la première occasion:

Bei nächstbester Gelegenheit:

At the first Opportunity:

"Генріх Самійлович ЛЮШКОВ"

4 квітня 1931 р. голова ДПУ УСРР В. А. Балицький підписав наказ за номером 92:

§ 1

З метою об’єднання та посилення агентурно-оперативної роботи щодо контрреволюційних елементів міського та сільського населення, які розгортають свою діяльність, а також для поліпшення використання матеріалів інформації та даних, що отримуються в результаті оперативної роботи, НАКАЗУЮ:

Секретний та Інформаційний відділи ДПУ УСРР та відповідні відділки оперативних секторів і Молдавського відділу злити та реорганізувати у секретно-політичний відділ ДПУ УСРР і, відповідно, секретно-політичні відділки секторів і Молдавського відділу.

§2

Структуру та функції секретно-політичного відділу ДПУ УСРР і секретно-політичних відділків секторів і Молдавського відділу визначити положенням і штатами, що оголошуються.

§ З

Функції інформаційного відділу щодо лінії секретної роботи політичного контролю передати у центрі оперативному відділу ДПУ УСРР; у Київському, Одеському, Дніпропетровському та Сталінському секторах — спеціальним працівникам. В інших секторах і в Молдавському відділі — одному з працівників за сумісництвом. Зазначені працівники підпорядковуються безпосередньо начальникам секторів або їхнім помічникам.....

./..

© ARENAS/France-Autriche