Михайло Костянтинович АЛЕКСАНДРОВСЬКИЙ

Mikajelo (Michaelo) Kostjantinovitsch Aleksandrovskie

На початку 1933 р. Й. В. Сталін остаточно зневірився у здатності тогочасного українського керівництва самостійно справитися з його планом викачування хліба з України. Недовір’я «вождя народів» знайшло вияв у постанові ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 р.: «ЦК вважає встановленим, що парторганізації України не впоралися з покладеним на них завданням щодо організації хлібозаготівель і виконанням плану хлібоздачі, незважаючи на трикратне зменшення і без того зменшеного плану». Цією постановою були усунуті зі своїх посад секретарі найбільших обкомів ЮП(б)У: Дніпропетровського — В. А. Строганов, Одеського — М. М. Майоров, Харківського — Р. Я. Терехов. їхнє місце зайняли «більш тверді» партійці: другим секретарем ЦК КП(б)У та першим секретарем Харківського обкому партії був призначений секретар ЦК ВКП(б) П. П. Постишев, на посаду третього секретаря ЦК КЇІ(б)У перевели члена редколегії газети «Правда» М. М. Попова, першим секретарем Дніпропетровського обкому партії став секретар ЦК КП(б)У М. М. Хатаєвич, крісло першого секретаря Одеського обкому КП(б)У зайняв перший секретар Кримського обкому ВКП(б) Є. І. Вегер¹.

Дратувала Сталіна і робота свого свояка С. Ф. Реденса на посаді голови ДПУ України. Ще 11 серпня 1932 р. у своєму листі до секретаря ЦК ВКП(б) Л. М. Кагановича він відзначав, що «справи на Україні вкрай погані... Погано з лінією ДПУ. Реденсу не до снаги керувати боротьбою з контрреволюцією у такій великій та своєрідній республіці, як Україна... Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні набагато сильніша, ніж гадає Реденс чи Косіор», і вважав за доцільне повернути В. А. Балицького в Україну на посаду голови ДПУ, залишаючи його за сумісництвом заступником голови ОДПУ СРСР, а його заступником зробити С. Ф. Реденса².

Задум Сталіна був реалізований постановою Політбюро ЦК ВКП(б) «Про особливоуповноваженого ОДПУ на Україні» від 25 листопада 1932 p.: «Зважаючи на особливу державну важливість швидкого поліпшення роботи органів ОДПУ на Україні та з огляду на наявність у т. Балицького великого досві ду української роботи, ЦК ВКП(б) постановляє: запропонувати ОДПУ надіслати у якості особливого уповноваженого ОДПУ на Україні терміном на 6 місяців заступника голови ОДПУ т. Балицького з підпорядкуванням йому повпреда ОДПУ України т. Реденса та всього апарату ОДПУ України, зобов’язавши т. Балицького кожні дві декади подавати до ЦК ВКП(б) коротку доповідь про роботу органів ОДПУ України»³.

Своїми рішучими та жорсткими діями в Україні особливоуповноважений ОДПУ остаточно переконав Сталіна у думці про те, що краще за нього ніхто тут порядок не наведе, і 17 лютого 1933 р. постановою ЦК ВКП(б) Балицький був призначений оловою ДПУ УСРР із збереженням посади заступника ОДПУ СРСР. Наступного дня Політбюро ЦК КП(б)У погодилося з цим рішенням своїх московських хазяїв⁴, а 20 лютого вийшов відповідний наказ ОДПУ СРСР про затвердження нового-старого голови.

За спогадами сучасників, повторне «переведення Балицького у 1932 році в Україну важко відбилося на його настрої, він знову вважав себе незаслужено ображеним. Тоді і згодом Балицький неодноразово говорив, що він “переріс український масштаб”, що у якості голови ДПУ УСРР він більше сидіти не може, але що просуватися йому не дають»⁵. Образа образою, але Всеволоду Аполлоновичу не лишалося нічого іншого, як повертатися назад до Харкова й заново формувати свою команду з осіб «особисто йому відданих і здатних беззаперечно виконувати будь-які його вказівки та розпорядження»⁶.

Керівний склад ДПУ УСРР зазнав істотних змін. Другим заступником Балицького замість Ф. Я. Леонюка став І. М. Леплевський (з посади начальника особливого відділу ОДПУ СРСР)⁷; Ф. А. Леонюк очолив Одеський обласний відділ замість Ю. М. Перцова⁸; колишній повпред ОДПУ по Івановській промисловій області В. Т. Іванов став начальником Донецького обласного відділу ДПУ замість М. Б. Гроссмана, а 3. Б. Кацнельсон, який перед цим працював заступником повпреда ОДПУ по Московській області, замінив на посаді начальника Харківського обласного відділу ДПУ М. М. Тимофеева⁹; начальником оперативного відділу ДПУ УСРР замість Й. Я. Каплана-Казбека призначили колишнього заступника Донецького обласного відділу ДПУ П. Г. Шостака-Соколова; особливий відділ, яким за сумісництвом керував заступник голови ДПУ УСРР Ф. Я. Леонюк, очолив начальник 1-го відділка цього ж підрозділу Л. О. Іванов¹⁰. Сталися зміни і в керівництві секретно-політичного відділу ДПУ УСРР — 21 березня 1933 р. замість Ю. Ф. Кривця його начальником став М. К. Александровський.

Михайло Костянтинович Александровський народився 1 травня 1898 р. в селищі Волошки Кустинської волості Ровенського повіту Волинської губернії в міщанській єврейській родині дрібного лісового службовця¹¹.

Саме на Волошки, як місце свого народження, вказував Александровський в усіх офіційних документах, тому твердження деяких дослідників про те, що він походив із Рівного, є помилковим¹². Існує версія, що справжнє прізвище Александровського було Юкельзон¹³, але в його особових документах відомості про зміну прізвища відсутні¹⁴.

У 1907—1915 pp. батько Александровського постійної роботи не мав, і родині «жилося доволі кепсько»¹⁵. За власним зізнанням, Михайло «виховання дістав посереднє, обивательське. Через відсутність будь-яких шкіл освіту отримав домашню...¹⁶ Систематичної освіти не отримав ніде і ніколи. Дуже багато читав, що трапиться, без усякої системи і без усякого керівництва»¹⁷.

На початку Першої світової війни Александровський-старший остаточно розорився, родина «у зв’язку з близькістю кордону та пересуванням військ (у тому числі і німецьких частин) і пов’язаною з цим погромною хвилею» стала біженцями, а Михайло, за власним зізнанням, «змушений був шукати роботу, оскільки глибока старість батька та відсутність працівників у родині (я — єдиний син) накладали на мене обов’язки годувальника. Поступив на роботу до земського союзу у 15-му році на канцелярську роботу. Через непідготовленість через деякий час був звільнений. Перебивався такими-сякими письмовими роботами до 16-го року»¹⁸ у «різноманітних організаціях, які виникли у зв’язку з війною: склади, загони, лікарні»¹⁹.

За твердженням Б. Шрифтова-Шрифтелика (у 30-х pp. — прокурор із спеціальних справ Прокуратури УРСР), у Рівному канцелярист Александровський познайомився з майбутніми заступником прокурора ДПУ УСРР Л. А. Крайнім (Карпиловським) і чекістом 3. Б. Кацнельсоном²⁰. Втім, про перебування останнього у Рівному відомостей немає²¹.

Про свою подальшу долю Александровський писав так: «Коли спілка міст, розширяючись, відкрила прийом співробітників, поступив табельником до санітарно-технічного загону, де пропрацював до Лютневої революції.

Лютнева революція визволила з київської в’язниці моїх двох краян, мого шурина Соколова та знайомого Біненбойма (перший працює у Всеукраїнській спілці, а другий в Наркоматі харчової промисловості СРСР), які сиділи з соціал-демократами більшовиками, згодом видними діячами Київського губернського парткомітету та Українського уряду, Крейсбергом Ісаком, Маргулісом та іншими...²² З березня 17-го року працюю в армійській організації Особливої Армії (міста Рівне та Луцьк), разом із тодішніми керівниками (Михайловим та іншими)...²³

Будучи начитаним і захоплюючись подвигами терористів Желябова, Каракозова, Каляева та інших, зовсім не розбираючись у партійних розбіжностях, а вважаючи всі підпільні партії революційними, я (через 6 років, не мудруючи, кажу), овіяний цим героїчним уявленням про революційні партії, під впливом Соколова та Біненбойма, які вже перебували у партії РСДРП (більшовиків) 1-го травня 1917 р. вступаю в партію (квиток Київського обласного парткому). З того часу у мене починається партійно- просвітницьке листування з т. Яновською або Янковською (здається, член обласного комітету)²⁴. Починаю активно працювати серед робітників майстерень технічного загону, вже у яскраво вираженому більшовицькому дусі за інструкціями Києва. Обираюсь до комітету і проводжу разом із революційною частиною комітету операцію проти старої адміністрації, внаслідок чого начальник матеріально-господарської частини кінчає життя самогубством. Після цього — реакція. Скориставшись цим випадком, адміністрація підняла демагогічну тривогу та, звинувативши нас у його смерті, звільнила зі служби всю «опозицію» і, у першу чергу, мене без права вступу до санітарно-технічного відділу комітету Південно-Західного фронту. Виїхав до Києва, в обласний комітет, сподіваючись там на якусь роботу. Мені було вказано на бажаність роботи поближче до фронту. І я, використавши свої старі знайомства по спілці міст, потрапляю назад, але вже не до технічного відділу, а до епідемічного загону (куди ніхто ходити не бажав) у місто Торчин Волинської губернії (у 7 верстах від фронту). Жовтень мене застав у Торчинському гарнізонному комітеті, де доводилося зустрічатися з т. Михайловим, колишнім начальником відділу по боротьбі з бандитизмом ВУЧК, який працював тоді у фронтовому комітеті...²⁵

При несподіваному приході німців (кінець лютого 1918 р. — Авт.) я разом з усіма був арештований...²⁶ але завдяки чисто інтимній історії був звільнений через деякий час. Не маючи жодних партійних зв’язків, а розгардіяш був тоді неабиякий, іду до Москви, де такий же безлад. Пропонують відправитися на кордон до німецької повстанської бригади. їду. Зустрічаюсь з петроградським більшовиком, який їхав у підпілля до Києва (загинув в Угорщині, куди був посланий ЦК у 1920 p.). їду. Працюємо у Мікалевицькому районі Київської організації. Під час революції в Німеччині, нерішучості німців при перших ознаках винниченко-петлюрівського наступу та розгубленості гетьманців, піднімаємо повстання, яке скінчилося вбивством 33-х офіцерів і привело до заняття ділянки петлюрівцями. В цей час Київська організація піднімає повстання на Подолі, яке жорстоко придушується, як наслідок цього — розгубленість. Прибулий з Києва до Мікалевичів Юкельзон (псевдонім — Волинський) радить тікати, дає явку в Рівному до Северина та Борева (останній зараз працює в Наркоматі здоров’я), і я виїжджаю. Це — початок 1919 року.

У Рівному — організація слабка, переважають інтелігенти, очолюють її два представники Волинського губкому... Петлюрівська контррозвідка хапає робітників пачками та поодинці, використовує шомполи та електричні штучки, деякі зникають. Селянство та населення налаштовані до петлюрівців вороже. Партизани-більшовики купками наступають залізницею з боку Сарн. Армія радянська — з боку Гомеля. У місті розгубленість. Сили петлюрівців в армії «командувача Південно-Західного фронту» Оскілка — вчителя-молокососа, який страждав на манію величності. Потрібно її розкласти. Зв’язавшись з армією, нам вдається перетягнути на свій бік частину команди панцирного автомобільного загону за обіцянку погосподарювати у казначействі. Більшовики підступають. Петлюрівці починають чергову евакуацію. Панцерна команда, з якою я зв’язаний, згодна на все, аби їй гарантували свободу при більшовиках. Пропоную ревкому захопити місто (до ревкому, окрім більшовиків, входили ще ліві есери та єврейська соціал-демократична робітнича партія «Паолей Ціон» — майбутні комуністи). Але через побоювання єврейського погрому, невпевненість у панцерному загоні та малі сили моя пропозиція відхиляється. Та це не завадило петлюрівцям влаштувати погром і різанину. Був ватажком повстанського загону, що діяв у петлюрівському тилу, учасником партизанського загону, який зайняв Сарни»²⁷.

24 травня 1919 р. червоні війська увійшли до Рівного. Був утворений Рівенський повітовий революційний комітет, який мав 13 відділів, зокрема управління: земельне, продовольче, праці, фінансове, юридичне, народного господарства, народної освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення. їх очолювали комуністи. Всі дії ревкомів були спрямовані на встановлення радянської влади у селах повіту, здійснення соціально-економічних і культурних перетворень. Ревком подавав допомогу Червоній Армії, організовував боротьбу з кримінальним бандитизмом, селянськими повстаннями та партизанськими загонами армії УНР²⁸. У Рівному Александровський обіймав посади повітового комісара юстиції, начальника судово-кримінального розшуку, голови судово-слідчої комісії²⁹.

Про подальші етапи свого життя він згадував так: «Заняття Рівного поляками (14 серпня 1919 р. — Авт.) та їхній швидкий наступ погнали нас у ЦК до Києва. Отримано призначення до 3-го Київського цитадельного полку. Але того ж вечора, 31 серпня 1919 p., денікінці з одного боку, а петлюрівці з іншого оточують Київ. Починається обстріл Бендерських казарм, де стояв полк. Командири кудись зникли. Деморалізований мало не тритисячний полк громить склади, нав’ючує себе обмундируванням і харчами і тікає безладно на Поділ, аби вийти на Чернігівське шосе. Спроби політпрацівників організувати полк потопали у загальному галасі. Гвинтівки кидалися, патронташі спорожнялися для того, щоб наповнити їх цукром, цукерками та іншим барахлом, яке валялося на Дарницькому шляху. Не доходячи Дарницького мосту, приблизно о 12-й годині ночі, з’явилися денікінські козаки, яких полк гучно вітав. Ми, група у 8 чоловік політпрацівників, кинулися у ліс на гору і повернулися до Києва, за жахливих умов приставши до групи, яка йшла з окопних робіт. Переночувавши у дворі по Малій Васильківській, на другий день подався до брата, який жив у Києві. У Києві зв’язався з підпіллям, організував свою «десятку», куди і входили Туманов (теперішній комісар штабу 7-ї дивізії), Гель- фонд (нині — командир панцирного потяга) та ряд інших. Після заняття червоними Києва (16 грудня 1919 р. — Авт.) був призначений заступником військкома 1-го продовольчого полку з викачування продрозверстки та боротьби з бандитизмом. Потім був військкомом того ж полку»³⁰.

Збереглася характеристика Александровського від 15 квітня 1920 p.: «Є одним із організаторів полкового комуністичного осередку, користувався його повною довірою та повагою. Так, наприклад, був обраний до партійної трійки з керівництва партійною роботою у полку. Був обраний членом президії комуністичного осередку Опродкомарма 12-го та 1-го продовольчого полків. Йому доручили проведення всієї культурно-просвітницької роботи в полку, обравши його головою культурно-просвітницької комісії. При виборах'відповідальних товаришів як до Київської ради робітничих і селянських депутатів, так і на загальну міську конференцію і комуністичний осередок, і весь полк ще раз підкреслили йому свою довіру, обравши його і до ради, і на конференцію. Ті ж товариші-комуністи в момент небезпеки революції уповноважили його стати інформатором бойового революційного органа Республіки — особливого відділу армії»³¹.

Офіційним же «хрещеним батьком» Александровського в органах радянської державної безпеки став член РВР 12-ї армії М. І. Муралов, за рекомендацією якого у травні 1920 р. Михайло Костянтинович був переведений до особливого відділу 12-ї армії уповноваженим з інформації³².

У липні того ж року його призначають уповноваженим з інформації особливого відділу 7-ї стрілецької дивізії³³, яка наступала на Рівне. У складі дивізії Александровський брав участь у боях на Рівненському напрямку з шістнадцятитисячною третьою Російською армією генерала Б. С. Перемикіна та загонами Б. В. Савинкова; у листопаді 1920 р. в районі Овруча бився з Російською народною добровольчою армією генерала С. Н. Булака-Булаховича³⁴. 1 грудня 1920 р. Александровського підвищують до начальника інформації особливого відділу 7-ї стрілецької дивізії³⁵, і він бере участь в боях з армією H. І. Махна піц Золотоношею та численними повстанськими загонами у Полтавській губернії³⁶.

Подробиць про чекістську діяльність Александровського в особливому відділі 7-ї дивізії поки що виявити не вдалося, зате маємо такі атестації: «Перебуваючи членом осередку, завжди ретельно ставився до виконання партійних завдань — відвідував усі збори, працював на недільниках, будучи більш розвинутим політично, робив доповіді на зборах осередку та загальних зборах. Був висунутий осередком кандидатом у члени Полтавської міської ради, до якої і пройшов на загальних зборах червоноармійців та співробітників особливого відділу і революційного трибуналу»³⁷.

«Під час тривалої спільної роботи на фронті та в тилу переконався, що він, як людина бездоганно чесна, веде зразковий спосіб життя, як комуніст — не бюрократ, політично добре розвинутий, може цілком займати посаду більш відповідальну, ніж начальник інформації дивізії»³⁸.

Останній документ, підписаний заступником начальника особливого відділу 7-ї дивізії, не лишився не поміченим. 1 квітня 1921 р. Михайло Костянтинович виїздить у службове відрядження у ВУЧК до Харкова, де його залишають для роботи у центральному апараті³⁹. Спочатку Александровський займався суто паперовою роботою у секретно-оперативній частині ВУЧК (з 21 травня 1921 р. — помічник начальника підвідділу обробки інформації, з 1 серпня 1921 р. — т.в.о. начальника підвідділу обробки інформації, з 1 січня 1922 р. — посередник та старший обробник матеріалів)⁴⁰.

Судячи з усього, зарекомендував він себе вправним діловодом, і його перевели на більш відповідальну, але ж таки канцелярську роботу у тій же секретно-оперативній частині ДПУ УСРР: з 1 березня 1922 р. — т.в.о. секретаря, з 18 травня 1922 р. — помічник секретаря, з 15 червня 1922 р. — т.в.о. секретаря, з 4 липня 1922 р. — технічний секретар, з 14 липня 1922 р. — т.в.о. секретаря⁴¹.

І ось раптом 1 вересня 1922 р. Александровського призначають начальником економічного відділу секретно-оперативної частини ДПУ УСРР⁴². Чим був викликаний такий кар’єрний стрибок, невідомо. Можливо, Михайло Костянтинович виявив неабиякі здібності, можливо, це пов’язано з певними кадровими проблемами, які існували на той час в українському ДПУ. Адже в червні 1922 р. внаслідок масових народних заворушень проти радянської влади було утворено повноважне представництво ДПУ в Правобережній Україні у Києві, якому підпорядковувалися Київський, Волинський, Подільський, Чернігівський, Одеський та Миколаївський губернські відділи ДПУ⁴³, і з Харкова до Києва виїхала велика група досвідчених працівників на чолі з начальником секретно-оперативної частини ДПУ УСРР Ю. Г. Євдокимовим.

Якщо ж Александровський дійсно був знайомий з Кацнельсоном (вони могли познайомитися і в 1920 р. в особливому відділі 12-ї армії, який і очолював Кацнельсон⁴⁴), то можна припустити, що саме останній сприяв цьому призначенню, оскільки з 20 липня 1922 р. виконував обов’язки начальника економічного управління ДПУ РРФСР і мав доручення Ф. Е. Дзержинського переглянути весь штат співробітників і залишити лише здатних до роботи⁴⁵.1 як би там не було, але без благословення Кацнельсона злет Александровського був би неможливий.

Існує думка, що економічні відділи у складі центрального апарату ДПУ УСРР відновили своє існування лише на початку 1923 року⁴⁶. Втім, особові справи українських чекістів свідчать про існування цих підрозділів уже восени 1922 р. Так, в одному з документів зазначалося: «З початком нової економічної політики тов. Александровському доручається сформувати та керувати економічним відділом ДПУ УСРР»⁴⁷.

Про конкретні справи Александровського на посаді начальника економічного відділу відомостей немає. Відомо лише, що з 24 по 30 жовтня він був у службовому відрядженні у Москві, а 20 грудня 1922 р. дістав від керівництва ДПУ УСРР не вельми блискучу характеристику: «Фактично керував роботою, виявляв уміння добирати працівників та керувати ними. Відношення до партійних органів пасивне, дисциплінований. Використовувати на більш відповідальній роботі можливості немає. Марксистську систематичну освіту не отримав. Вміння орієнтуватися в політичній обстановці не виявив. Є практиком марксизму. Політична витримка є, ухилів не було. Енергійний, наполегливий у проведенні прийнятих рішень. Володіти собою вміє. Визнавати свої помилки не вміє. Ставлення до товаришів по партії товариське. Схильності до склок не має. Адміністративні здібності не виявлені»⁴⁸.

Отже, не дивно, що вже наступного дня Александровський «здав справи та посаду начальника економічного відділу і призначений заступником начальника того ж відділу»⁴⁹. Усунення з керівної посади змусило його зробити певні висновки. І якщо в його характеристиці, датованій лютим 1923 p., відзначалося «ставлення до підлеглих ділове. Як марксист теоретично розвинений посередньо... До партійного життя інтересу не виявляє. Може бути використаний на роботі губернського масштабу»⁵⁰, то в атестації від 5 вересня того ж року Михайло Костянтинович заслужив просто ідеальні відгуки: «Ініціативний товариш, енергійно керує роботою. Виявляє вміння добирати працівників та керувати ними. Організував економічний відділ. У таємній роботі провів низку розробок. Здоровий, цілком працездатний. Керував справою Брянського заводу ЦІСП. Слід лишити на роботі в тій же галузі. Енергійний, дисциплінований. Наполегливий. Витриманий. Помилки свої визнає і намагається їх виправити. Чудовий товариш. Ставлення до підлеглих добре. Відносини з вищими інстанціями добрі. Цілком грамотний та політично розвинений товариш»⁵¹.

1 березня 1924 р. після реорганізації економічного відділу в економічну частину ДПУ Александровський був призначений : начальником її 1-го відділу (торгівля та промисловість). Крім того, оскільки начальник економічної частини ДПУ УСРР Й. М. Блат не мав офіційного заступника, то Михайлу Костянтиновичу доводилося замішати його на час відпусток, хвороб та відряджень. Зокрема, 22 серпня 1924 р. Александровський замінив Блата у комісії по сприянню Донбасу⁵².

Свої обов’язки він виконував добре, і восени 1924 р. голова ДПУ УСРР В. А. Балицький у своєму наказі сповіщав весь особовий склад, що «Колегія Об’єднаного державного політичного управління СРСР за поданням ДПУ УСРР за заслуги перед Республікою, виявлені у боротьбі з контрреволюцією у всіх її вйдах і проявах, нагородила Почесним знаком ВЧК— ДПУ нижченаведених товаришів:

1. Бистрих Миколу Михайловича — начальника прикордонної частини ДПУ.

2. Блата Йосифа Михайловича — начальника ЕКЧ ДПУ.

3. Щербинського Льва Хомича — керуючого справами ДПУ.

4. Іванова Василя Тимофійовича — заступника начальника СОЧ ДПУ.

5. Богдановича Петра Андрійовича — т.в.о. начальника Південного окружного відділу ДПУ.

6. Ємельянова Олександра Олександровича — помічника начальника прикордонної частини ДПУ.

7. Добродицького Миколу Івановича — начальника контр- розвідувального відділу СОЧ ДПУ.

8. Бачинського Миколу Станіславовича — начальника ад- мінвіоділу ДПУ.

9. Александровського Михайла Костянтиновича — начальника 1-го відділу ЕКЧ ДПУ.

10. Горожанина Валерія Михайловича — начальника секретного відділу СОЧ ДПУ.

11. Устьянцева Павла Петровича — чергового коменданта ДПУ.

12. Лінде Едмунда Едуардовича — співробітника резерву ДПУ.

13. Івоніна Павла Петровича — заступника начальника ОВ УВО.

Вітаю ветеранів-чекістів з отриманням такої високої нагороди, висловлюю упевненість, що всі вони і надалі будуть так само стійко виконувати важкі обов’язки у захисті Жовтневих завоювань і будуть гідними носіями звання почесних чекістів»⁵³.

Додамо, що Александровському дістався знак «Почесний працівник ВЧК—ДПУ» за номером 132, що свідчить про його великі оперативні заслуги. Які саме, авторові поки що з’ясувати не вдалося, як і не вдалося з’ясувати, чому саме 7 квітня 1925 р. він був зарахований у резерв, та причини, з яких він був переведений до резерву призначень ДПУ УСРР зі збереженням попереднього грошового окладу⁵⁴.

Відправляючи Александровського до резерву призначень, керівництво ДПУ УСРР атестувало його доволі неоднозначно: «Є фактичним керівником і виявляє ініціативу. Вміє добирати працівників і керувати ними. Має організаторські та адміністративні здібності, поганий секретник. Працездатний, але інколи байдикує. Енергійний, та дисциплінований. Наполегливий у проведенні прийнятих рішень. Вміє володіти собою. Витриманий. Не завжди вміє визнавати свої помилки. Ставлення до товаришів по службі та підлеглих — фамільярно-товариське. Любить в роботі показати зовнішній блиск. Є можливість використати на посаді начальника окрвідцілу»⁵⁵.

8 липня 1925 р. Михайло Костянтинович був «відряджений у розпорядження Катеринославського губернського відділу ДПУ на посаду начальника Запорізького окружного відділу ДПУ». 14 липня він прибув на місце подальшої служби й приступив до виконання посадових обов’язків⁵⁶.

Адміністративний центр округи Запоріжжя на той час ставав одним із індустріальних центрів республіки. Швидкими темпами зростало і його населення (1923 р. — 44 000 мешканців, 1926 р. — 56 000, у тому числі 47,3% українців, 25,9% росіян, 20,5% євреїв, 3% німців)⁵⁷. Саме індустріалізація округи і визначила, на нашу думку, переведення сюди «спеціаліста з промисловості» Александровського.

Перші кроки начальника Запорізького окружного відділу ДПУ особливого захоплення у голови ДПУ УСРР не викликали. В атестації Александровського від 1 січня 1927 р. Балицький відзначав: «Оперативну роботу знає, але керує нею недостатньо. Користується авторитетом в парторганізації. До певної міри переоцінює свої можливості. Політично розвинений. Лишити на посаді, яку займає»⁵⁸. Як бачимо, атестація не вельми приємна. Особливо на фоні блискучих характеристик більшості начальників окрвідцілів ДПУ. До того ж сучасники відзначали, що «Александровський шукає дешевих ефектів»⁵⁹.

«Підмочену» репутацію слід було виправляти. І вже 12 лютого 1927 р. Запорізьким окрвідділом ДПУ разом із особливим відділом була проведена ліквідація «Загону по визволенню селян». Були заарештовані командир загону Довгальов, його помічники Бондаренко, Бут, Курдинов, Оникієнко, Руднєв, Третяк та інші. Під час обшуку у Довгальова вилучили чернетку антирадянських відозв, листи та шифри. Під час слідства з’ясувалося, що мета організації — об’єднання селянства для боротьби з комуністичним режимом. Довгальов на допитах відверто заявляв, що з впровадженням нової економічної політики більшовики перестали захищати інтереси трудящих, і цим пояснював власну антирадянську діяльність⁶⁰.

У березні 1927 р. на правому березі Дніпра вище міста Запоріжжя розпочалося будівництво Дніпровської гідроелектростанції (Дніпрогесу або Дніпрельстану). Масштаби будівництва найбільшої на той час європейської електростанції вражали уяву сучасників. Величезні маси людей, тисячі новітніх машин, кранів і екскаваторів, небачені досі архітектурні технології — все це привертало увагу не тільки комуністів-ентузіастів і комсомольців- добровольців. Літератори та кінематографісти розхвалювали Дніпрельстан як тільки могли. На будівельно-монтажних роботах розгорнулося заочне змагання з американським капіталізмом. На Вільсоновській гідроелектростанції в США обсяг бетонних робіт протягом одного сезону склав 380 000 кубометрів. На Дніпрельстані вирішили: «Даєш 500 000 кубометрів бетону за сезон!». Дали 550 000! На «бетонну лавину» директора Дніпрельстану О. В. Вінтера з’їздилися подивитися з усього світу. Так, лише у 1928 р. «будівництво сторіччя» відвідали: із Запоріжжя — 10 063 туристи, з інших міст України — 11 700, з Москви — 2593, з Китайської східної залізниці — 45, студентів-українців з Канади — 29, туристів з Норвегії — 5. На екскурсію відводилося два дні. Найсуворішим чином обмежувалося фотографування⁶¹.

Втім, ДПУ не стільки боролося з підступами імперіалістів (західні спеціалісти брали активну участь в плануванні Дніпрельстану), скільки нагнітало шпигуноманію серед радянських громадян. Александровський підготував матеріали про засміченість будівельників Дніпробуду «підозрілим та ворожим елементом» для Балицького, а той 15 червня 1928 р. зробив з цього приводу спеціальну доповідь на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У. Рішення Політбюро довгі роки зберігалося в особливій папці:

1. «Вважати за необхідне приступити до негайного відповідного очищення апарату Дніпробуду від елементів, указаних в записці т. Балицького.

2. Доручити тг. Балицькому, Майорову разом з Косіором визначити порядок і форми проведення цієї роботи.

3. Очищення повинно проводитися в порядку звичної роботи самою адміністрацією Дніпробуду»⁶².

«Підозрілий елемент» не лише звільняли з роботи, але й кидали за ґрати. Александровський з гордістю писав, що «за кількістю арештованих за 1928 рік — 234 чоловіка — наш секретно-оперативний відділ лишив далеко позаду аналогічні нам окружні відділи (Миколаїв, Луганськ, Сталіно, Артемівськ, Маріуполь та інші). Інформування поставлено добре за всіма головними галузями роботи»⁶³.

Найгучнішою операцією, проведеною запорізькими чекістами під керівництвом Александровського у 1928 p., була. справа так званого «Запорізького обласного повстансь.кого комітету», члени якого начебто підгримували зв’язок із закордонним петлюрівським центром⁶⁴. Звітуючи про цю операцію, начальник Запорізького окружного відділка ДПУ писав:

«Недавно нами закінчено слідчу справу «Запорізького обласного повстанського комітету», проведену у нас під назвою «Підозрілі». Справа ця стисло зводиться до наступного. Група колишніх активних петлюрівців, влаштувавшись на Дніпробуд, створила там українську шовіністичну контрреволюційну організацію і через деякий час широко розгорнула роботу на теренах нашого, ніпропетровського, Криворізького, Вінницького та Тульчинського округів, де були створені осередки та розгалуження. Організація обласного повстанського комітету неодноразово намагалася зв’язатися з диверсійною бандою отамана Бойчука, яка оперувала на теренах Вінницького та Тульчинського округів, проводила антирадянську агітацію серед селян і робітників, планувала пограбування Дніпробуду, намагалася заручитися агентурою на заводі військової промисловості (ДАЗ № 29), районах нашого округу (Гуляйполе та Кам’янка). Всього по справі арештовано 27 чоловік з усіх округів, із загальної кількості фігурантів розробки — 94 чоловік. Агентурною та слідчою розробкою та ліквідацією цієї справи були безпосередньо зайняті начальник секретно-оперативного відділу тов. Гришин Г. А. (Клювгант-Гришин Г. А. — Авт.) та зшовноважений контррозвіду-вального відділу тов. Гришин Г. Й. (Гришин-Шенкман Г. Й. — Авт.)»⁶⁵. Справу 27 членів «Запорізького обласного повстанського комітету» розглядала Колегія ОДПУ СРСР⁶⁶, 9 з них були розстріляні⁶⁷.

Характеризуючи роботу начальника секретно-оперативного відділу Запорізького окружного відділу ДПУ Григорія Аркадійовича Клювганта-Гришина, Александровський відзначав, що той «за своє півторарічне перебування у Запоріжжі значно

просунув оперативну роботу секретно-оперативного відділу, внаслідок чого була ліквідована низка розробок:

1. «Соціалісти» — група з 3-х чоловік, з них два сини колишнього голови СРП. Мали тенденцію до терору. Намагалися налагодити друкарську техніку та випускати звернення. Проводили агітаційну роботу серед робітників Дніпробуду. Піддані суду надзвичайної сесії Верховного суду.

2. «Наполегливі» — організація «Визволення України». Проводила широку відступницьку агітацію, готуючи виступ на випадок інтервенції та (збираючись. — Авт.) об’явити комуністів і комсомольців поза законом. Мали тенденцію до експропріації. Проходило 15 фігурантів, арештовано 10. Під час обшуку вилучена шовіністична література та зброя. Засуджені до різних термінів надзвичайною сесією окружного суду.

3. «Учень» — учнівська організація з п’яти чоловік «Визволення України» в педагогічному технікумі. Намагалися схилити до втягнення комсомольців. Програма шовіністичного штабу. Мала тенденцію до розповсюдження листівок, заготувала та віддрукувала декларацію.

4. «Дивний» — польське шпигунство. Фігурантів по справі 7 чоловік, з них 3 — перебіжчики. Засуджені особливою нарадою ОДПУ на Соловки та адміністративне заслання.

5. «Терор» — польське шпигунство. Фігурантів два чоловіки, з них один — польський шпигун і один бандит, двічі засуджений до розстрілу. Взяті по дорозі на Дніпробуд зі зброєю та двома бомбами»⁶⁸.

Крім того, у 1929 р. Александровський звітував про ліквідацію контрреволюційного гуртка «Провідна зірка», арешт Т. Рубана та В. Охотникова, які мали за мету звільнити Україну з-під впливу Москви»⁶⁹.

Розробляли у Запорізькому окрвідцілі і місцеву філію «Спілки визволення України», за причетність до якої лише 17 вересня 1929 р. в окрузі було заарештовано 11 чоловік⁷⁰. У доповідній записці голові ДПУ УСРР «Про підсумки роботи по викриттю українського контрреволюційного підпілля по Україні у зв’язку зі справою “СВУ”», датованій 1 грудня 1929 p., заступник начальника секретного відділу ДПУ УСРР О. Й. Абугов і начальник 2-го відділка цього ж відділу Б. В. Козельський писали, що під Час слідства у Запорізькому окружному відділі ДПУ «викрито кілька антирадянських шовіністичних груп», з яких заслуговують на увагу:

1. Викладачі середніх і вищих шкіл Запоріжжя Салтан, М. Кметь, О. Кметь, Квітка, Ващук, Гнатищак «у більшості своїй галичани, які мали петлюрівське минуле, колишні учасники контрреволюційних петлюрівських організацій, являли собою тісно згуртовану групу, яка проводила шовіністичну роботу в школах і серед студентства». Члени цієї групи були пов’язані з київськими професорами, «близькими до СВУ», — Рудницьким і Синявським.

2. Група, до складу якої входили колишні члени Української комуністичної партії Шудрик, Ткалич, Спиця та Герасименко. Під час обшуку в одного з них було знайдено програму, «з якої було видно, що вони вербували до організації, котру вони створювали, молодь у місті та на селі. Група ставила завдання проводити своїх однодумців у низові сільські організації КП(б)У, забезпечивши таким чином «достатнє представництво селян у КП(б)У». Більшість членів групи походили з села Жеребець, «у якому була потужна укапістська організація».

3. «Група шовіністично налаштованих інженерів» Гаврун і Сорокін, яка свого часу підтримувала проект Дніпробуду, складений інженером Могилком. «Ця група зв’язалася з харківськими українцями-інженерами (Граціанським) і з членом «СВУ» київським професором Веселовським... За даними київського слідства, інженерний гурток «СВУ» цікавився Дніпробудом і розцінював проект Могилка як такий, що більш відповідає інтересам України. Розробка ведеться у напрямку виявлення інженерної лінії «СВУ» на Дніпробуді»⁷¹.

Втім, довести до суду «запорізьку філію СВУ» не вдалося. Чому так сталося, зараз сказати важко. Чи то арештовані надто впертими виявилися, чи слідчі були «некваліфікованими». Нам здається більш вірогідною друга версія. Недаремно ж Алексан- дровський писав, що керівник слідства Клювгант-Гришин «української мови не знає та слабо віддається її вивченню, української преси майже не читає»⁷².

«Реабілітувався» Александровський під час проведення форсовано-примусової колективізації та «розкуркулення». В своєму наказі за № 74 від 31 березня 1930 р. Балицький повідомляв підлеглих: «19 березня 1930 р. органами ДПУ УСРР при активній участі бідноти і селянського активу закінчена операція по виселенню куркульства з районів суцільної колективізації на Україні. Незважаючи на виняткову стислість термінів підготовки, відсутність досвіду у проведенні такого роду масової роботи а також значну складність самої роботи вся операція по виселенню куркульства в Україні проведена цілком успішно: робота закінчена в строк, намічена за планом контрольна цифра виселення куркульських господарств у цілому перевиконана. Найбільш успішно і чітко виконали роботу по виселенню куркулів такі окрвідділи ДПУ: Криворізький, Харківський, Дніпропетровський, Миколаївський, Одеський, Запорізький, Херсонський, Полтавський, Прилуцький.

У перерахованих округах до проведення виселення були вжиті вичерпні попередні організаційно-оперативні заходи і проведена цілком достатня підготовча робота, що забезпечило планове, безперебійне проведення операції і значною мірою запобігло можливим ексцесам і протидії виселенню...

Разом з тим необхідно відзначити, що з боку окремих окр- відцілів помічена недостатня передбачливість, розгубленість і навіть викривлення. Куп’янським і Ізюмським окрвідділами операція була проведена вкрай недбало, з порушенням цілої низки основних директив. Зовсім була відсутня правильна фільтрація намічених до виселення людей»⁷³.

За словами Александровського, «значною мірою робота з підготовки та самого виселення лягла на плечі»⁷⁴ Клювганта-Гришина, який також «керував придушенням відкритих куркульських волинок на Запоріжжі»⁷⁵. Александровський відзначав Клювганта-Гришина, а Балицький відзначав Александровського.

На честь десятиріччя органів ЧК—ДПУ у грудні 1927 р. ВУЦВК нагородив велику групу українських чекістів, серед нагороджених бойовою зброєю був і начальник Запорізького окружного відділу ДПУ⁷⁶. Втім, така нагорода багатьом виявилася замалою, оскільки більш заслужені чекісти отримали тоді орден Трудового Червоного Прапора УСРР та «почесну бойову зброю».

У 1928 р. Запорізький окрвиконком вдруге порушив перед президією ВУЦВК питання про нагородження Михайла Костянтиновича орденом Червоного Прапора, оскільки «з переходом на роботу до Запорізької округи тов. Александровський домігся виняткових наслідків щодо очищення округи від контрреволюційних та бандитських елементів, наведення революційного ладу в місті та окрузі, придушення активності куркульських та антира- дянських гуртків, очищення радянського та кооперативного апаратів від розкладницького та злочинного елементів. Окрім усього цього, беручи широку участь в партійному та політичному житті округи, тов. Александровський піднімає авторитет органів ДПУ і особисто користується любов’ю та повагою робітничої маси, про що свідчить факт обрання його членом бюро окружкому, президії міської ради та окрвиконкому»⁷⁷.

Це клопотання було підтримано найвищим керівництвом, і після довгих узгоджень 3 квітня 1930 р. Александровський був нарешті нагороджений орденом Червоного Прапора за № 1392.

Невдовзі після свого тріумфу 29 серпня 1930 р. Михайло Костянтинович був зарахований до запасу ДПУ УСРР і відбув до Москви навчатися в інституті червоної професури. Він давно бомбардирував керівництво листами, в яких обгрунтовував необхідність підняття власного освітнього рівня: «Стосовно своєї роботи частогусто доводиться відчувати свою недостатню загальноосвітню підготовленість, будучи не в силах іноді охопити та розв’язати те чи інше виникле серйозне питання. Поєднувати свою нинішню роботу з навчанням — ніяк немислимо. Лишити остаточно свою роботу, з якою я зрісся, немає бажання та доцільності. Таким чином, як в інтересах навчання, так і для удосконалення — доцільно перекинути мене терміном на 2 роки на партійну роботу, яку, безперечно, можна поєднувати з навчанням для того, щоб після закінчення цього терміну повернутися знову до своєї роботи в ДПУ»⁷⁸.

Зараз важко сказати, чи був він щирим, коли писав ці рядки. Можливо, справді відчував брак знань, можливо, просто хотів перейти на іншу роботу. Як би там не було, але вчитися його послали. Правда, невдовзі знову закликали під чекістські прапори — 15 вересня 1931 р. Александровського призначили начальником 6-го відділка Особливого відділу ОДПУ СРСР. Чим він конкретно займався на Луб’янці, нам поки що встановити не вдалося. Відомо лише, що з 27 вересня 1931 р. по 22 грудня 1932 р. він працював начальником 5-го відділка та за сумісництвом виконував обов’язки помічника начальника особливого відділу І. М. Леплевського.

В Москві Михайло Костянтинович був мимоволі втягнутий в боротьбу між новим першим заступником голови ОДПУ СРСР І. О. Акуловим та В. А. Балицьким, з одного боку, та головою ОДПУ СРСР В. Р. Менжинським і його другим заступником Г. Г. Ягодою, з другого боку.

Я. В. Письменний, який обіймав на той час посаду начальника відділу центральної реєстрації ОДПУ СРСР, пізніше згадував про те, як українські чекісти підтримували свого шефа «у тій боротьбі, яка велася між Балицьким і Акуловим, з одного боку, і Менжинським і Ягодою, з другого боку. Це був період зростання незадоволення Балицького ставленням до нього з боку керівництва партії. Він був незадоволений своїм становищем третього заступника голови ОДПУ. Він вважав, що повинен займати більш значне самостійне становище. Окрім того, він побоювався безрезультатності своєї боротьби, оскільки вважав Акулова м’яким та нерішучим, особливо в складних умовах московського апарату, а тому вважав його непідходящим для себе партнером»⁷⁹. Про «чублення між Балицьким, Ягодою та Аграновим» згадав у своєму виступі на лютнево-березневому Пленумі ЦК ВКП(б) 1937 р. і М. І. Єжов⁸⁰.

Отже, не дивно, що при першій-ліпшій нагоді Менжинський та Ягода випхнули з Москви Балицького наводити порядок в Україну, а вслід за ним відправили і його вірних зброєносців. 22 грудня 1932 р. був відряджений до Харкова і Алек сандровський.

Чим займався Михайло Костянтинович у перші тижні свого перебування в столиці України, де оселився за адресою: вулиця Каразінська, будинок 6, квартира 7, поки що встановити не вдалося, але існує довідка про продовольчі труднощі та вражені голодуванням райони України від 12 березня 1933 p., яку підписав помічник начальника секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Александровський (до речі, факт перебування Александровського на цій посаді в його особовій справі не відображений). У цьому документі зазначається, що за даними, які надійшли у лютому— березні, продовольчі ускладнення зафіксовані у 738 населених пунктах 139 районів, в яких голодують 11 067 родин. Від голоду померло 2487 чоловік, 17 308 голодуючих важко хворіють. Зафіксовано 28 випадків людожерства та 13 випадків трупоїдства⁸¹.

У крісло начальника секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Алексавдровський сів 21 березня 1933 р. Заступником начальника відділу продовжував працювати Б. В. Козельський, а на посаду помічника начальника відділу був призначений Б. В. Рогачов (з посади секретаря Особливого відділу ОДПУ СРСР).

Першочерговим завданням Александровського було виконання основних положень оперативного наказу Балицького за № 2 від 13 лютого 1933 p., у якому той повідомляв підлеглих, що «аналіз ліквідованих справ говорить про те, що у даному випадку ми зустрілись з єдиним, ретельно розробленим планом організації збройного повстання на Україні до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої “Української незалежної республіки”», і поставив перед ДПУ УСРР «найближче основне та головне завдання... — забезпечення весняної сівби»⁸².

Для виконання цього наказу районні відділи ДПУ розвантажувалися від «малоперспективних справ», а їм на допомогу відряджалися співробітники обласних відділів ДПУ. Причому до районів, у яких діяли «повстанці та шпигуни», надсилалися співробітники особливих від ділів, до промислових районів з великими радгоспами — співробітники економічних відділів, до всіх інших — співробітники секретно-політичних відділів ДПУ⁸³.

Голова ДПУ УСРР особисто визначав напрямки головних ударів по українському селянству, наказував вишукувати ворогів навіть там, де місцеві органи ДПУ не мали жодних розробок, вимагав «у всіх випадках терористичні акти розглядати виключно як акти політичного характеру»⁸⁴.

Разом із Постишевим Балицький об’їхав голодуючі райони республіки⁸⁵ і вживав на місцях рішучих та жорстких заходів. Це дозволило йому згодом казати у вузькому колі, що його разом з Постишевим послали рятувати Україну, яку за його відсутності довели до загибелі⁸⁶. Про те, як він рятував рідну землю, голова ДПУ УСРР розповів у своєму виступі на другій Донецькій обласній партконференції у січні 1934 р. Там Балицький заявив, що ліквідація прориву у сільському господарстві республіки змусила «очистити радгоспи і колгоспи від чужих і ворожих нам елементів і переглянути керівні районні кадри». За десять місяців 1933 р. було «замінено більш міцними працівниками 237 секретарів райпарткомів, 249 голів райвиконкомів, 158 голів районних контрольних комісій»⁸⁷. Відзначимо, що більшість з цих функціонерів позбулися своїх посад саме з подачі підлеглих Александровського.

Комуністи ніколи не визнавали своїх помилок. Ось і тоді вони вирішили, що у всіх бідах винні «приховані вороги» та «українські буржуазні націоналісти». Саме їхнім пошуком і зайнявся начальник секретно-політичного відділу ДПУ УСРР разом з партійним керівництвом республіки.

Ще у грудні 1932 р. розпочалися арешти членів «великої, широко розгалуженої контрреволюційної націоналістичної «Української військової організації» («УВО»), яка мала за мету повалення радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення в Україні фашистської диктатури»⁸⁸. Балицький вважав, що справа «УВО» «заслуговує на найсерйознішу увагу та потребує бойових оперативних темпів для її подальшої ліквідації й розгрому»⁸⁹.

Навесні 1933 р. для проведення слідства у справі «УВО» було сформовано так звану «ударно-слідчу групу» на чолі з Александровеьким. Заступником начальника групи був призначений заступник начальника особливого відділу ДПУ УСРР В. П. Карелін (пізніше його замінив на цій посаді заступник начальника СПВ ДПУ УСРР Б. В. Козельський). До складу «ударно-слідчої групи» входили співробітники ДПУ УСРР: начальник оперативного відділу П. Г. Шостак-Соколов і його заступник М. Ю. Аміров; заступник начальника іноземного відділу С. І. Самойлов; начальник 2-го відділка СПВ С. М. Долинський і його помічник О. М. Шерстов; оперуповноважені СПВ J1. М. Безчинський, Я. Л. Герсонський, С. А. Пустовойтов, І. Й. Соколов-Шейніс, С. С. Чистов; уповноважені СПВ Г. М. Бордон, С. М. Міллер, М. І. Проскуряков, В. В. Руднєв, Д. В. Шелюбський; секретар СПВ А. Цукерман, оперуповноважені особливого відділу С. С. Бренер, О. Г. Герчиков, М. П. Дальський-Білоус, В. Л. ПисаревФукс; уповноважений особливого відділу Ф. Т. Овчинников; оперуповноважений оперативного відділу С. Р. Березін-Геверц; М. Блюман (спеціально був відкликаний для проведення слідства з посади начальника СПВ Одеського облвідділу ДПУ); заступник коменданта Л. І. Лельоткін; начальник спецкорпусу тюрми І. Г. Нагірний. Були серед членів групи і фахівці з областей; начальник 4-го відділка СПВ Одеського облвідділу ДПУ 3. Н. Глєбов-Юфа і оперуповноважений Дніпропетровського облвідділу ДПУ Б. Г. Грінер.

Ударно-слідчі групи з викриття «УВО» були створені в усіх обласних відділах ДПУ УСРР (окрім Молдавської АСРР):

Київський облвідділ ДПУ: начальник СПВ М. Г. Чердак і його помічник С. І. Гольдман; оперуповноважені СПВ Б. І. Борисов-Коган, Погребинський; уповноважені СПВ Г. І. Коркунов, М. П. Погребний, А. 3. Ямпольський, М. 3. Ямпольський; начальник 2-го відділка особливого відділу М. О. Бутаров; уповноважені особливого відділу Єршов, Пономарьов, Г. Л. Ракита, В. М. Яковенко;

Одеський облвідціл ДПУ: начальник СПВ Г. Б. Загорський і його помічник А. М. Симхович; начальник 2-го відділка СПВ М. О. Григоренко; оперуповноважені СПВ 3. Д. Ліфшиць, Чаплій, Ю. М. Толкачов; уповноважені особливого відділу Е. А. Шперлінг, Белов, Брінер; уповноважений економічного відділу Г. П. Рудницький; помічник уповноваженого іноземного відділу Вольфін;

Вінницький облвідціл ДПУ: начальник СПВ І. Я. Бабич і його помічник С. С. Брук; начальник 4-го відділка СПВ Л. Г. Вольський-Гітлер; оперуповноважені СПВ М. Д. Грушевський і Левін; помічник уповноваженого СПВ О. Д. Гречихін;

Дніпропетровський облвідділДПУ: начальник СПВ М. І. Говлич і його помічник Я. С. Хозе; начальник 2-го відділка СПВ Д. Г. Лифар; уповноважені СПВ С. І. Гапонов і Похилов;

Харківський облвідціл ДПУ: начальник СПВ Г. М. Осинін- Вінницький і його помічник Л. Т. Якушев; начальник 2-го відділка СПВ Б. Я. Лисицький; оперуповноважені СПВ М. І. Виш- невецький і Б. К. Цвєтухін; уповноважений СПВ Ф. А. Цвєтухін;

Чернігівський облвідціл ДПУ: начальник СПВ М. І. ПІе- лудченко і його помічник Гудзь; начальник 2-го відділка Беляновський; оперуповноважений СПО С. І. Дрібинський;

Донецький облвідціл ДПУ: начальник СПВ С. І. Заславський і його помічник М. М. Герзон, уповноважені СПВ Ви- соцький та Кесс;

Кам’янець-Подільський прикордонний загін ДПУ: начальник І. Б. Шумський, уповноважені СПВ С. М. Співак і Хейфман⁹⁰.

Наведені склади ударно-слідчих груп дозволяють не тільки поіменно назвати співробітників ДПУ УСРР, які були причетні до фабрикації справи «УВО», але й зрозуміти, з якого саме контингенту вибирали слідчі її вигаданих членів, адже працівники секретно-політичного відділу розробляли, як правило, інтелігенцію та селянство, а співробітники особливого відділу — військовослужбовців і осіб, яких підозрювали у підготовці повстання.

Справа «УВО» завдала нищівного удару головним чином по вихідцях з Галичини. Цьому сприяв наказ Балицького: «Особливу увагу звернути на членів «УВО», які пролізли до партії та прибули із-за кордону з фіктивними партійними квитками братерських компартій. Вони, як встановлено слідством, є найбільш активними організаторами підпілля, шпигунства та диверсій»⁹¹.

За ініціативою голови ДПУ УСРР питання про комунісгів- галичан розглядалося 31 травня 1933 р. на засіданні ЦКК КП(б)У, на якому багато з них було виключено з партії. Ще через 8 днів Політбюро ЦК КП(б)У погодилося із вищезгаданим рішенням, назвавши заарештованих «групою сімнадцяти», хоча фактично у доданому до рішення списку зафіксовано 31 особу⁹².

10 жовтня 1933 р. заступник начальника секретно-політичного відділу Б. В. Козельський склав обвинувальний висновок у справі «УВО», по якій проходило 76 чоловік. Александровський з ним погодився, а Балицький через 10 днів затвердив⁹³.

У наказі ДПУ УСРР № 452 від 23 вересня 1933 р. Балицький відзначав, що незважаючи на «виняткову оперативну складність цієї справи, значну розгалуженість організації, а також наявність цілого кубла різцих контрреволюційних течій і орієнтацій у її складі, слідство було проведено в мінімально короткий термін. Завдано нищівного удару по контрреволюційному підпіллю. Успіхи по розгрому «УВО» були досягнуті виключно завдяки революційній відданості, чекістській оперативній чіткості та самовідданості у роботі всіх працівників... які працювали по справі “УВО”». Цим же наказом всім учасникам ударно-слідчих груп було висловлено подяку від імені колегії ДПУ УСРР⁹⁴.

Викривши та заарештувавши «основні сили “УВО”», керівництво секретно-політичного відділу ДПУ УСРР почало розпускати серед підлеглих чутки про існування нового центру організації⁹⁵. Отже, «УВО» з повною підставою можна назвати «гумовою організацією», до якої «додавали» так званих учасників протягом кількох наступних років. За деякими даними, лише у 1933—1934 pp. у цій справі було засуджено щонайменше 148 осіб⁹⁶.

Цікаво, що згодом один із слідчих у справі «УВО» Григорій Миколайович Бордон, будучи заарештованим, заявить на допиті, що «внаслідок діяльності... Козельського та Александровського ще в 1933 році було приховано від партії існування на теренах СРСР підпільного троцькістського терористичного центру, пов’язаного із закордонними контрреволюційними організаціями. Про існування троцькістсько-зинов’євськош терористичного центру стало відомо наприкінці 1933 року завдяки таким обставинам. У справі «Української військової організації», яка на той час знаходилася в стадії ліквідації, був арештований прибулий з Німеччини та осілий на Дніпропетровщині бойовик УВО, провокатор однієї з братерських компартій — член ЦК КПЗУ Ернест-Теслюк-Горін. На слідстві він повідомив, що прибув до СРСР за дорученням контрреволюційної організації, маючи завдання встановити зв’язок із Зинов’євим і Каменевим — керівниками підпільного троцькістського центру на території СРСР. Ці свідчення він дав в усній формі Овчинникову Федору, але Александровський та Козельський категорично заборонили Овчинникову не лише писати, але і розмовляти на цю тему. Таким чином, так і лишилося невідомим, які конкретні завдання він мав... Одночасно з цим арештований Теслюк почав давати свідчення про велику диверсійну роботу, яку провів він на Дніпропетровщині за завданням закордонного центру. Але від цих свідчень його, на вимогу Козельського та Александровського, також відвели та взяли тільки другорядні «шумкістські» та «розламівські» справи по лінії КПЗУ»⁹⁷.

Перервемо цитування та відзначимо, що видному діячеві компартії Західної України М. М. Теслкжу вдалося вижити у пеклі сталінських концтаборів і добитися у 1956 р. своєї повної реабілітації⁹⁸. Отже, вже сам факт його арешту 11 травня 1933 р. та засудження до 10 років позбавлення волі дійсно були «провокацією» співробітників секретно-політичного відділу. Якщо ж слідчому Федору Тимофійовичу Овчинникову дійсно вдалося взяти у спантеличеного Теслюка відомості про зв’язок з Г. О. Зинов’євим і Л. Б. Каменевим, то Александровський з Козельським справді могли наказати слідчому не фіксувати цих даних. Начальник секретно-політичного відділу та його заступник добре засвоїли чекістське правило: «кожна жертва має свого ката». Розробляти таких зубрів, як Зинов’єв і Каменев, мала лише Луб’янка, а у периферійних чекістів були зовсім інші завдання. Що ж стосується «великої диверсійної роботи» дніпропетровського викладача Теслюка, то якщо такі свідчення й були, то вони або викликали сумнів навіть у таких вправних фальсифікаторів, як Александровський та Козельський, або не вкладалися в їхню схему. Для чекістів куди важливіше було ще розробляти зв’язки «націонал-комуніста» О. Я. Шумського.

На нашу думку, можна вірити і словам Бордона про те, що від заарештованого керівника кафедри Інституту радянського будівництва П. І. Демчука та наукового працівника ВУАМЛІНу М. І. Свідзинського та інших, «відомих своїми троцькістськими виступами у 1926 p., свідчення також «бралися» лише у лінії націоналістичній і зовсім не торкалися троцькістського підпілля»⁹⁹. Слід пам’ятати, що органи радянської держбезпеки були лише слухняним знаряддям в руках комуністичної партії, чітко виконували всі її замовлення і ніколи не виходили з-під її контролю. І якщо 1933 р. головним завданням КП(б)У було остаточне латання хребта українізації, то розпорошувати свої сили на фабрикацію інших справ чекісти просто не мали ні сил, ні бажання.

Під проводом Постишева та Балицького Александровський брав активну участь в довершенні погрому українського відродження. Символами цього погрому стали самогубства наркома освіти М. О. Скрипника (7 липня 1933 р.) та письменника Миколи Хвильового (13 травня 1933 p.).

Хвильовий з 1930 р. перебував на формулярному обліку ДПУ УСРР, хоча його постаттю чекісти цікавилися і раніше. Навколо Хвильового завжди гуртувалося багато українських патріотів, які сприйняли його самогубство як трагічний сигнал. Збереглася записка Александровського з приводу цього самогубства, в якій, зокрема, наведено слова Майка Йогансена, підслухані інформатором ДПУ: «Смішна аналогія йде мені у голову: є трафаретик — «9 січня цар розстріляв самодержавство». У травні Хвильовий теж розстріляв, але не себе, а дещо більш важливе і значне...»¹⁰⁰.

В лютому 1933 р. Скрипника усунули з посади наркома освіти, а невдовзі проти нього було розгорнуто шалену політичну кампанію. «Драматурги» з секретно-політичного відділу ДПУ почали тлумачити діяльність Скрипника і особливо діяльність його оточення виключно як «шкідницьку», «контрреволюційну» і навіть «шпигунську». Саме підлеглі Александровського, вибиваючи із заарештованих людей з найближчого оточення наркома освіти (професора Харківського інституту профосвіти О. І. Бадана-Яворенка та помічника вченого секретаря Наркомату освіти М. В. Ерстенюка) відомості про їхню причетність до «УВО», підштовхували Скрипника до домовини.

Брав участь начальник секретно-політичного відділу і в боротьбі з уже мертвим Скрипником. 21 липня 1933 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення «Про архів т. Скрипника», у якому записано: «Доручити комісії у складі тг. Кіллерога, Александровського (ДПУ) і Білоцерківського (ЦКК) розібрати архів т. Скрипника, скласти опис і доповісти ЦК»¹⁰¹.

Протягом лише 1933 р. в обласних управліннях народної освіти за політичними мотивами було замінено 100% керівництва, у районних — 90%. Понад 4000 вчителів були звільнені зі шкіл як «класововорожі елементи». З 29 директорів педагогічних вузів звільнили 18 чоловік, роботу втратили також 210 викладачів¹⁰². Про причини їхнього звільнення досить цинічно повідав у листопаді 1933 р. на Пленумі ЦК КП(б)У новий нарком освіти B. П. Затонський: «Декого ми самі виганяємо, декого ДПУ забере»¹⁰³. Забирали саме підлеглі Александровського.

У грудні 1933 р. В. А. Балицький порушив перед П. П. Постишевим клопотання про представлення до нагороди орденом Червоного Прапора заступника голови ДПУ УСРР К. М. Карлсона, М. К. Александровського, Б. В. Козельського, уповноваженого секретно-політичного відділу ДПУ УСРР С. А. Пустовойтова, начальника економічного управління ДПУ УСРР C. С. Мазо, начальника Іноземного відділу ДПУ УСРР В. П. Кареліна. У листі на ім’я другого секретаря ЦК КП(б)У, зокрема, зазначалося, що «за останній рік органами ДПУ УСРР завдано рішучого удару по контрреволюції, яка здійснювала на Україні широку руйнівну роботу... Ліквідовано найбільш крупні контрреволюційні організації:

1. Українську військову організацію («УВО»);

2. Польську організацію військову («ПОВ»);

3. Організацію українських есерів;

4. Заколот у сільському господарстві та інше»¹⁰⁴.

Це, сказати б, найбільш примітні справи, а були й такі, які просто неможливо навіть перелічити. Наприклад, тільки в грудні 1933 р. і в січні 1934 р. у колгоспах України ліквідовано 85 так званих «контрреволюційних куркульських угруповань», внаслідок чого репресовано близько 400 чоловік, переважно керівних працівників¹⁰⁵. Крім «УВО» та «ПОВ», невдовзі була сфабрикована справа про так званий «Блок українських націоналістичних партій (УКП, боротьбистів, есерів, есдеків та ін.)», який, за словами Балицького, являв собою «пряму агентуру міжнародної контрреволюції, в першу чергу німецького і польського фашизму»¹⁰⁶.

Звернемо увагу на те, що в списку найбільш заслужених чекістів відсутнє прізвище заступника голови ДПУ УСРР І. М. Леп- левського, який у 1933 р. теж попрацював ударно — ліквідував «антирадянський «Союз визволення батьківщини від комуністів», повстансько-петлюрівські націоналістичні організації, «УВО» і ряд великих шпигунських організацій та емісарів іноземних розвідок». Річ у тім, що у другій половині 1933 р. різко загострилися стосунки між Балицьким і Леплевським. Чому це сталося, зараз точно сказати важко. В своєму листі-доносі наркому внутрішніх справ СРСР М. І. Єжову та наркому внутрішніх справ УРСР І. М. Леплевському від 26 червня 1937 р. О. Й. Броневий писав, що начальник Харківського облвідцілу ДПУ 3. Б. Кацнельсон «сам і через Рубінштейна (мав великий вплив на Балицького) обробляв Балицького, що, мовляв, Леплевський виживає Балицького і досяг того, що справив враження в апараті у ряду керівних працівників НКВС, у тому числі й у мене склалося враження, що це дійсно так»¹⁰⁷.

У 1956 р. колишній співробітник оперативного відділу ДПУ УСРР Й. Г. Ґудзь напише військовому прокурору, що у 1933 р. секретар Леплевського Е. О. Інсаров та його шурин — оперуповноважений іноземного відділу ДПУ Д. І. Джирін «вели серед працівників розмови, заявляючи, що всі успіхи ДПУ в оперативній роботі є результатом оперативності Леплевського. Ці розмови дійшли до Балицького, який негайно віддалив Леплевського з України... Під час від’їзду Леплевського на вокзалі із тих, хто проводжав, нікого не було, крім Амірова-Пієвського (заступника начальника оперативного відділу ДПУ УСРР. — Авт.). Леплевський до нього звернувся в озлобленому тоні з такими словами: «Я від’їжджаю з України, але я ще сюди повернуся і з усіма розрахуюсь»¹⁰⁸.

Разом із Леплевським, який 5 січня 1934 р. був призначений повпредом ОДПУ по Саратовському краю, покинула Україну і велика група чекістів, серед яких був і колишній начальник особливого відділу ДПУ УСРР Л. О. Іванов.

Новим начальником особливих відділів ДПУ УСРР та Українського військового округу 15 грудня 1933 р. був призначений Михайло Костянтинович Александровський. Йому підпорядковувалися особливі відділи обласних ві дділів ДПУ та особливі відділи всіх військових з’єднань на терені УСРР. Після розділу 17 травня 1935 р. Українського військового округу на Київський та Харківський військові округи наказом НКВС СРСР № 00216 від 10 червня 1935 р. були сформовані єдині апарати: особливий відділ ГУДБ НКВС по Київському військовому округу — особливий відділ УДБ НКВС УСРР; особливий відділ ГУДБ НКВС по Харківському військовому округу — особливий відділ УДБ УНКВС по Харківській області)¹⁰⁹, і Александровськийстав начальником особливих відділів УДБ НКВС УСРР і ГУДБ НКВС Київського військового округу. Йому, як начальнику особливого відділу НКВС УСРР, продовжували підпорядковуватися особливі відділи всіх обласних УНКВС, і в тому числі особливий відділ УНКВС по Харківській області. Таким чином, Михайло Костянтинович контролював не лише Київський, але і Харківський військові округи.

Слід відзначити, що на роботу особливих відділів в Україні суттєво впливала особиста дружба В. А. Балицького з командуючим військами Українського (пізніше — Київського) військового округу Й. Е. Якіром. Голова ДПУ УСРР вважав, що працівники особливих відділів в дивізіях та корпусах повинні дружити з командирами, інколи він навіть усував з посади невгодних командуючому військовим округом чекістів. Так, за настійною вимогою командира 8-ї механізованої бригади Д. А. Шмідга Якір домігся від Балицького зняття начальника особливого відділу цього військового з’єднання М. І. Холмова¹¹⁰.

Новий начальник особливого відділу швидко зрозумів специфіку своєї нової роботи і перш за все налагодив стосунки з командуючим округом. Військові відзначали, що «між Александровським та Якіром були близькі приятельські відносини. Александровський часто бував у Якіра вдома»¹¹¹.

Що ж стосується стилю роботи Михайла Костянтиновича, то цікаві нотатки з цього приводу лишив начальник української міліції М. С. Бачинський: «Александровський працював так, щоб не псувати відносин з командуванням, і такою настановою була просякнута робота всіх особливих органів в Україні. Вважалося за благо, якщо особісти в дивізіях і корпусах живуть дружно з командуванням. Особливий відділ округу користувався різними благами в штабі, ставив своїх співробітників у залежність від військового відомства. У Александровського був, як говорив Балицький, академічний ухил. Він багато вивчав, аналізував, але справжньої оперативної роботи не було. Александровський особисто працював мало, весь час він проводив у штабі, учився і т. ін.»¹¹².

Лишимо на совісті Бачинського закиди стосовно «слабкої оперативної роботи», оскільки цю характеристику Александровському він давав уже будучи заарештованим. В іншому ж ця характеристика, на нашу думку, відповідає дійсності.

Політика «узгодження позицій» з військовим керівництвом була особливо важливою для чистки армії від підозрілих елементів. Існує офіційна чекістська статистика про «боротьбу з троцькістською контрреволюцією по Київському та Харківському військових округах». Згідно з нею всього «за контрреволюційну діяльність» там було заарештовано: у 1935 р. — 620 військових, з них за контрреволюційну троцькістську діяльність — 384 чоловіка (14 командирів і політпрацівників; 341 — молодший командир і червоноармієць; 29 вільнонайманих); у 1936 р. — 558 військових, з них за контрреволюційну троцькістську діяльність — 406 чоловік (49 командирів і політпрацівників; 309 — молодших командирів і червоноармійців; 48 вільнонайманих).¹¹³

Слід особливо відзначити, що ініціатива викриття більшості військових троцькістів належала на той час політичним управлінням військових округів, але бували і винятки.

5 липня 1936 р. у Києві було затримано (а фактично заарештовано) і незабаром відправлено до Москви комдива Д. А. Щмід- та¹¹⁴. Через два дні «взяли» начальника штабу 18-ї важкої авіаційної бригади майора Б. І. Кузьмичова; 15 серпня — командира і військового комісара 25-ї стрілецької дивізії, комбригам. Й. Зюка; 2 вересня — заступника командуючого Харківським військовим округом комкора С. А. Туровського; 2 вересня — коменданта і військового комісара Летичівського укріпленого району комдива Ю. В. Сабліна¹¹⁵.

Що було першопричиною арештів цих червоних командирів і яку роль в їх падінні відіграли керовані Александровським особісти НКВС, поки що не з’ясовано. На нашу думку, все ж можна погодитися зі словами заступника начальника особливого відділу НКВС УСРР, майора державної безпеки Ю. І. Бржезовського, які наводить у своїх спогадах «Особливий рахунок» комбриг І. В. Дубинський: «Тут ми всі причепилися до окружного особіста. Спитали, що він знає про «справу» Шмідта.

— Чесне слово, нічого, крім того, що знаєте ви. Не вірите, — болісно посміхнувся особіст, — клянуся маткою боскою ченстоховською... Шмідт — це не наша, московська розробка. Я солдат. Наказали — я його взяв, відвіз Ягоді та Гаю (начальник особливого відділу ГУДБ НКВС СРСР, комісар державної безпеки 2-го рангу. — Авт.) до Москви»¹¹⁶.

Можна також погодитися з думкою тих дослідників, які вважають, що причини цих арештів «значною мірою пов’язані з ходом слідства у справах «Антирадянського об’єднаного троцькістсько-зинов’євського центру» та «Паралельного антирадянського троцькістського центру»¹¹⁷.

Москва неохоче ділилася з Києвом тонкощами «своєї кухні», НКВС УСРР не поспішав ділитися своїми розробками з НКВС СРСР. «Щодо НКВС Союзу у Балицького завжди було “ми” та “вони”», — свідчив згодом М. С. Бачинський¹¹⁸. Така «холодна війна» пояснювалася неприязними відносинами між Балицьким і Ягодою.

За словами начальника особливого відділу УНКВС по Одеській області, капітана державної безпеки А. М. Ратинського, «Александровський категорично забороняв писати в Москву. Адресовані до Москви папери не підписувалися ні Розановим (начальник УНКВС в Одеській області. — Авт.), ні Чердаком (заступник начальника УНКВС в Одеській області. — Авт.), і кожного разу за терміновим запитом доводилося довго їх умовляти або ж надсилати папери без їхнього підпису.

У 1935 або у 1936 р. після двох повідомлень у Москву у справах болгар-терористів я отримав із особливого відділу НКВС УСРР папір, в якому мене за це сильно лаяли. З цього питання так розійшлися, що у папері написали: “При повторенні подібних випадків про вашу поведінку буде докладено наркому”.

Я у відповідь написав особистого листа Александровському, у якому обурювався подібною постановкою питання і просив указати мені, на підставі яких директив я повинен робити виняток для центрального апарату і не відповідати на запити, в той час як будьякому районному апарату я повинен відповідати»¹¹⁹.

Начальник відділка особливого відділу УДБ НКВС УСРР, старший лейтенант державної безпеки П. П. Галдін «сказав, що існує така традиція — писати виключно наркому. До Москви ж писати не можна, оскільки це розглядається як «капання» на наркома»¹²⁰.

Балицький, насамперед, контролював справи, по яких проходили «троцькісти», до числа яких легко могли потрапити ті чи інші партійні, радянські та військові функціонери. Після відповідних консультацій «проблемну кандидатуру» або починали посилено проробляти, або виводили з-під удару. Так само чинили і підлеглі Балицького, зокрема Александровський. Збереглося чимало свідчень про те, як Михайло Костянтинович забороняв брати свідчення проти певних осіб.

За свідченням оперуповноваженого особливого відділу НКВС УСРР Г. М. Бордона у середині 1936 p., коли Александровський разом із оперуповноваженим А. С. Літманом відпочивав у Сочі, він отримав від арештованих «румунських шпигунів» — голови Радіокомітету УСРР М. Книжного-Пасевича та І. Бокала відомості про Л. М. Сороцького «як про людину непорядну, в сенсі його зв’язків з сигуранцою, і як про троцькіста. Пер винні свідчення Книжного з цього приводу я зафіксував в одному з протоколів допиту. Александровський викликав мене до себе в кабінет і сказав: “Свідчення про Сороцького фіксувати непотрібно, а всі примірники протоколів, де він фігурує, — знищити”. Після цього я Книжного допитувати з цього питання припинив, а свідчення Бокала не фіксував»¹²¹.

Таке рішення Александровського цілком зрозуміле, адже дивізійний комісар Лев Мойсейович Сороцький був на той час начальником політвідцілу Управління прикордонної і внутрішньої охорони НКВС УСРР, членом ВУЦВК та Ревізійної комісії ЦК КП(б)У. Мав він, правда, чимало темних плям у біографії, бо у 1920 — 1922 pp. перебував на підпільній роботі в Румунії (Бессарабії) та Чехословаччині. До того ж він дійсно у 1923 р. голосував за платформу Троцького, про що у 1936— 1937 pp. відкрито говорив на партійних зборах НКВС УРСР. Сороцький притягався до партійної відповідальності і за затиск критики¹²², що не завадило йому отримати ордени Трудового Червоного Прапора України та Червоної Зірки. Від Багацького часто вимагали прибрати Льва Мойсейовича з НКВС, з чим нарком категорично не погоджувався, заявляючи, що той йому в управлінні прикордонної охорони «вкрай потрібен»¹²³.

Чи міг Александровський, який добре знав ціну «зізнанням» заарештованих, йти з компроматом на Сороцького до Балицького? Зрозуміло, що ні. Подібних свідчень чимало, і хоча дали їх заарештовані чекісти «заднім числом» та під примусом слідчих, відкидати їх не слід, оскільки з великою долею ймовірності можна припустити, що вони дійсно мали місце. Як, вочевидь, мали місце і факти «прикриття» Александровського іншими чекістами.

Зокрема і той, який навів у своїй заяві від 28 липня 1937 р. заарештований помічник начальника СПВ УДБ НКВС УРСР, старший лейтенант державної безпеки М. О. Григоренко: «Мною були взяті свідчення від... Атола про зв’язки Александровського з Кіллерогом та Атолом... Коли я передав протоколи про Александровського Бруку (на той час начальник відділку СПВ НКВС УСРР. — Авт.), то сказав: “Вам Кіллерог (колишній завідувач агітаційно-пропагандистського відділу ЦК КП(б)У. — Авт.) повинен розповісти про Александровського більше”. Брук якось зам’явся і нічого визначеного не відповів... Агол говорив про зв’язки Кіллерога з Александровським значно раніше, ніж я взяв свідчення. Я доповідав раніше Бруку та Рахлісу. Вони мені сказали зачекати, а потім веліли взяти окремий протокол. Куди подівся протокол від Брука, я не знаю»¹²⁴.

Майор державної безпеки П. М. Рахліс, який очолював сек- ретно-політичний відділ НКВС УСРР у 1936—1937 pp., теж на допиті заявив, що не взяв від заарештованих троцькістів — члена-кореспондента АН УСРР М. X. Орлова та Лейбмана — відомості про їхній зв’язок з Александровським¹²⁵.

Втім, такі складнощі під час слідства виникали лише у справах «прихованих троцькістів». З іншими ж різновидами «ворогів народу» все було набагато простіше.

В 1933 p., майже паралельно зі справою «Української військової організації» в секретно-політичному та особливому відділах ДПУ УСРР була сфабрикована справа «Польської організації військової» («ПОВ»), яка «проводила активну шпигунську, диверсійну, терористичну та повстанську роботу з метою повалення диктатури пролетаріату на Україні» та «відторгнення УСРР від Радянського Союзу і захоплення її польським імперіалізмом»¹²⁶. За словами начальника польського відділка особливого відділу ДПУ УСРР Н. Ш. Новаковського, всю роботу по розгрому «ПОВ» в Україні очолювали особисто Балицький і Александровський¹²⁷.

Антипольська кампанія ставила під підозру навіть деяких чекістів польського походження. Серед останніх опинився і помічник начальника особливого відділу ДПУ УСРР Юліан Ігна- тович Бржезовський. Підчас партійної чистки 1934 р. співробітниця Ємець повідомила партколектив, що, за словами колишнього чекіста Б. О. Потажевича, Бржезовський у 1920 р. під час наступу поляків збирався вкрасти державні кошти і втекти до Польщі. Бржезовський відкинув ці обвинувачення й заявив, що в той час був уповноваженим особливого відділу 12-ї армії і ніякого відношення до коштовностей не мав. Працював він у той час під керівництвом відомого чекіста Й. М. Островського, який його добре знав. М. К. Александровський разом з начальником відділка особливого відділу ДПУ УСРР А. К. Левковичем взяли під захист свого колегу, якого «охарактеризували як старого перевіреного крупного працівника — особіста, доброго партійця». Окрім того, «тов. Александровський змалював обстановку роботи особливого відділу на польському фронті у 1920 р. на прикладах керівництва т. Островського і заявив, що вважає обвинувачення т. Бржезовського необгрунтованим»¹²⁸.

22 лютого 1936 р. Балицький підписав «Орієнтування щодо польської роботи», яке разом із матеріалами «Волинського центру “ПОВ”» було розіслано на місця. Співробітники НКВС УСРР інформувалися про концепцію справи «Волинського центру “ПОВ”» (мав готувати активні націоналістичні кадри для використання їх під час інтервенції з боку Польщі; максимально розвивати націоналістичні почуття польського населення, пропагуючи ідеї Великої Польщі у кордонах 1772 p.). Водночас зазначалося, що після ліквідації згаданої контрреволюційної організації у 1934 — 1935 pp. виник київський центр «ПОВ», що складався із закордонних емісарів, які прибули в СРСР по партійних каналах. «З огляду на особливу значущість залучених матеріалів — як орієнтування в подальшій роботі по поляках, — пропоную їх вивчити, ознайомивши оперативний склад», — завершував цю настанову Балицький¹²⁹.

Фантазії особістів у розслідуванні справи «ПОВ» заходили інколи так далеко, що Александровському доводилося їх стримувати. Він заборонив старшому лейтенанту державної безпеки А. С. Літману фіксувати свідчення заарештованихпомічника завідувача культурно-пропагандистського відділу Й. М. Конецького та В. Ю. Сасюка про зв’язок їхньої шпигунської групи з «московською групою Уншліхта»¹³⁰. Копати під старого чекіста Й. С. Уншліхта, який на той час був секретарем ЦВК СРСР, було ще зарано.

Після масових партійних кампаній по викриттю «шкідників» серед національних меншин у квітні—липні 1934 р. ДПУ УСРР, в основному силами керованих Александровським особливих відділів, «завдало значного удару по найбільш активних фашистських елементах, які проводили контрреволюційну роботу... У порядку оперативного натиску проведені репресії по відношенню до фашистського активу в національних колоніях і районах»¹³¹. Вже 22 травня 1934 р. Балицький звітував про арешт «поки що 85 чоловік, переважно пасторів, сектантських проповідників, кистерів, осіб із церковного активу, куркулів» та про підготовку арештів «ще майже 60 чоловік»¹³².

У червні 1934 р. другий секретар ЦК КП(б)У П. П. Постишев і голова РНК УСРР П. П. Любченко надіслали Й. В. Сталіну листа, у якому просили дозволу на проведення ще більш рішучих каральних акцій щодо тих, хто проводив «фашистську роботу»¹³³. У Москві справу «німецьких фашистів» було взято під контроль, і вже 17 липня 1934 р. заступник наркома внутрішніх справ УСРР 3. Б. Кацнельсон і начальник особливого відділу УДБ НКВС УСРР М. К. Александровський у директиві № 87569 повідомляли начальників обласних УНКВС та прикордонних загонів про те, що відтепер всі слідчі справи щодо «гітлерівської поліції» слід направляти на розгляд особливої наради при НКВС СРСР¹³⁴.

У 1934 р. Особливий відділ НКВС СРСР «викрив» контрреволюційну організацію, яка працювала «під прикриттям німецьких газет». Філії цієї організації хлопці Александровського викрили і в Україні. В редакціях харківських газет співробітники НКВС «виявили фашистську групу, яка протягувала в друковані органи контрреволюційну та троцькістську пропаганду». Були заарештовані німецькі політемігранти, які займали відповідальні посади в системі «Нацменвидавництва»: редактор газети «Дас Нойє Дорф» Соболевич, завідувач робсількорівського відділу цієї ж газети Ф. Банходл, редактор газет «Юнг Штурме» та «Ді Тромпете» Р. Кноре, член редколегії журналу «Штурм-шлітте» Д. Щеленберг, редактори німецьких газет О. Ротермель, К. Фосс, Ф. Шнейгельбергер¹³⁵.

Незважаючи на певні «успіхи» своїх підлеглих у боротьбі з фашистами, В. А. Балицький у своїй директиві від 15 листопада 1934 р. зазначав: «Ще не викрито і глибоко не зачеплено контрреволюційне підпілля. У зв’язку з цим пропонується:

З метою остаточного знищення німецького контрреволюційного підпілля, яке проводить шпигунсько-диверсійну роботу, вжити репресивних заходів щодо контрреволюційних та антирадянських елементів, застосовуючи проти них арешти та висилки, домагатися винесення смертного вироку найбільш злісним...

Звернути найсерйознішу увагу на ретельність і якість слідчої роботи у німецьких справах, забезпечити цілісність слідства щодо кожного, заарештованого вичерпними оперативними заходами. Зокрема, практикувати допити свідків, які можуть викрити злочинну діяльність обвинувачених, особливо свідків із місцевого радянського активу, які добре знають антирадянську та контрреволюційну роботу обвинувачених»¹³⁶.

Репресії проти радянських німців з кожним роком посилювалися. У директивному листі за № 60727 від 5 травня 1935 р. помічник начальника особливого відділу С. І. Самойлов та начальник відділка цього ж відділу J1. І. Ривлін наказували начальникам відділів обласних УНКВС приступити до ліквідації фашистських організацій в німецьких колоніях на Одещині та розгорнути слідство у Дніпропетровській області, відшукати і заарештувати 88 колишніх працівників сільськогосподарської концесії «Друззаг»¹³⁷.

Балицький весь час наголошував на існуванні в Україні «німецьких та польських фашистів» і у своєму виступі на січневому (1936 р.) Пленумі ЦК КП(б)У повідомляв, що фашисти намагаються створити свої опорні пункти на Правобережній Україні та в Донбасі¹³⁸.

Для послаблення «опорних пунктів фашистів» ще з 20 лютого по 10 березня 1935 р. з прикордонних районів Київської області було виселено 5475 польських і німецьких родин, а з прикордонних районів Вінницької області 2854 такі родини. Втім, така зачистка Правобережної України не задовольняла наркома внутрішніх справ СРСР Г. Г. Ягоду, який 27 жовтня 1935 р. писав голові Раднаркому СРСР В. М. Молотову: «Проведене переселення значною мірою очистило прикордонні райони... від контрреволюційних... націоналістичних (польських і німецьких) та антирадянських елементів. Внаслідок того, що під час весняного переселення 1935 р. контингент переселених з прикордонних районів Вінницької області був порівняно невеликий, у ряді прикордонних районів Вінницької області до цього часу залишалися значні кадри контрреволюційних польських націоналістичних елементів, перебування яких в прикордонних районах, з точки зору зміцнення кордонів, треба визнати небажаним»¹³⁹.

У Києві з розумінням поставилися до побоювань московських інтернаціоналістів і наприкінці 1935 р. створили спеціальну комісію ЦК.КП(б)У, до якої увійшли: перший заступник голови РНК УСРР Я. С. Шелехес, секретарі ЦК КП(б)У М. М. Попов і М. Й. Литвин, М. К. Александровський, наркомзем Левицький, заступник начальника політуправління КВО Н. Й. Орлев та Шувалов¹⁴⁰. Під їх керівництвом з 5 по 15 січня 1936 p. з 13 районів Вінниччини «без особливих ускладнень» в Харківську та Донецьку області було виселено 1500 родин¹⁴¹. Але і цього виявилося замало, лише під керівництвом начальника особливого відділу УНКВС по Вінницькій області, капітана державної безпеки А. І. Геплера у другій половині 1936 р. з прикордонних районів було депортовано 5233 польські і німецькі родини¹⁴².

20 липня 1936 р. у телефонограмі начальникам обласних УНКВС Балицький повідомляв, що слідство по німцях гальмується, що начальники питаннями якісної слідчої роботи не займаються, і наказував «посилити темпи оперативної та слідчої роботи по німецькій лінії з урахуванням ретельного, ще більшого викриття ролі та діяльності німецьких консульств, особливо за останні роки¹⁴³.

Виходячи з настанов наркома, лише в Донбасі під керівництвом заступника начальника УНКВС по Донецькій області, майора державної безпеки Г. Б. Загорського у 1936 р. було викрито 5 «німецьких диверсійних груп»: «Вузол» — уАртемівському, Гор- лівському, Костянтинівському, Краматорському, Постишевському і Марийському районах Донецької області, Дніпропетровській області, на Кавказі, у Закавказзі та в Сибіру, заарештовано близько 50 чоловік, 8 розстріляні; «Авторитет» — у Костянтинівні, Слов’янську, Київській області і Закавказзі, заарештовано близько 40 чоловік, 7 розстріляні; «Педагоги — зрадники» — на оборонних підприємствах Слов’янського, Краматорського і Костянтинівського районів, засуджено 16 чоловік; «Кільце» — на оборонних підприємствах Артемівського, Слов’янського, Краматорського і Костянтинівського районів та в колгоспах Олександрівського, Краматорського і Костянтинівського районів, заарештовано понад 80 чоловік; «Люксембуржці» — у Червоному Лучі, заарештовано понад 100 чоловік»¹⁴⁴.

Плідно працювали й інші підлеглі Александровського. Так, начальник особливого відділу УНКВС по Донецькій області, старший лейтенант державної безпеки В. М. Орловський-Горощик ліквідував «німецькі контрреволюційні фашистсько-диверсійно-повстанські організації»: «Редактор» на чолі з політемігрантом Гольцем; «Переліт» на заводах Дзержинського та Краматорського районів на чолі з Г. Беком, 6 чоловік розстріляно, ще 12 засуджено; «Радисти» на чолі з Герценом і Вольфом, заарештовано близько 100 чоловік; «Інтеграл» на чолі з іноземним спеціалістом Р. Слезачеком¹⁴⁵.

Сам же Александровський у лютому — серпні 1936 р. зайнявся створенням справи так званої «Національної спілки німців на Україні». За його версією, ця організація була створена ще на початку 20-х років. Очолювали її завідуючі німецькою секцією ЦК КП(б)У Гохштегер і Гебгарт. Під час слідства вся робота німецької секції ЦК КП(б)У стала подаватися як ворожа. «Спілка» поширювала свій вплив на всю Україну, мала філії на Волині, Дніпропетровщині, Одещині та в Донбасі. Особливий відділ НКВС викрив зв’язки «Спілки» з так званим «Всесоюзним центром» фашистської організації у Москві, яка «координувала контрреволюційну роботу всіх німців у масштабі всього Радянського Союзу». 16 жовтня 1936 р. військовий трибунал Київського військового округу засудив на смерть 7 керівників цієї організації, інші отримали 10 років таборів.

Незважаючи на те, що кілька обвинувачених в суді від своїх свідчень відмовилися, для Александровського справа «Національної спілки німців на Україні» завершилася справжнім тріумфом. Були репресовані десятки німців, які народилися в Україні та служили в царській армії; вихідці з Німеччини та Австрії, які у 1914—1918 pp. потрапили у полон і лишилися в СРСР, іноземні піддані, які приїхали в Україну працювати¹⁴⁶.

Одним із слідчих у цій справі був Г. М. Бордон, який, будучи арештованим влітку 1937 p., повідав про особливості цього процесу: «У березні чи квітні 1936 р. я був залучений до слідчої роботи по справі «Національної спілки німців на Україні». Ознайомившись з цією справою, а потім з архівними матеріалами обліково-статистичного відділу, я побачив, що ця справа не викрита особливим відділом, а була відома ще в 1934 p., але не ліквідована з невідомих мені причин. По цій справі зібрали з усієї України сім-вісім чоловік, назвали організацію «шпигунсько-диверсійно-повстанською» і, не взявши ні шпигунських, ні диверсійних, ні повстанських кадрів або конкретних дій, підняли навколо великий галас, за яким, по суті справи, приховувалася повна бездіяльність щодо викриття дійсної диверсії та шпигунства німців на Україні. Скомбінована Александровським доповідна записка керівництву ЦК ВКП(б) була не чим іншим, як зухвалою, суцільною оманою. Причому спеціальні витяги для цієї доповідної записки брали у заарештованих за заздалегідь заготовленим Александровським конспектом Літман, я та Штеренберг. У цій справі мали місце ще два факти, які заслуговують на увагу».

Бордон також розповів, що начальник особливого відділу НКВС УСРР заборонив Аркадію Семеновичу Літману фіксувати свідчення Гебгарта «про антирадянську поведінку співробітників НКВС СРСР і, особливо, їхніх дружин під час відвідин Берліна» і йому особисто оформляти свідчення Гохштегера стосовно зв’язку керівника «Спілки» Гебгарта «із закордонними троцькістськими організаціями. Я почав фіксувати ці свідчення, але розвивати їх Александровський заборонив, відповівши на мої заперечення, що я не розумію «політичної» суті справи»¹⁴⁷.

Безпосереднім керівником слідства у справі «Національної спілки німців на Україні» був помічник начальника особливого відділу НКВС УСРР, капітан державної безпеки Самійло Ісакович Самойлов-Бесидський. Документальним же оформленням документів займався секретар відділу, молодший лейтенант державної безпеки Леонід Маркович Воля-Гойхман. Останній ще під час роботи оперуповноваженим секретно-політичного відділу Дніпропетровського обласного відділу ДПУ зарекомендував себе як «грамотна людина і універсальний дописувач різних доповідних записок». Його літературний талант був помічений заступником начальника Дніпропетровського облвідділу ДПУ Абрамом Володимировичем Сапіром, який спочатку наблизив Волю-Гойхмана до себе, а потім, у 1934 p., рекомендував Александровського на посаду секретаря особливого відділу ДПУ УСРР¹⁴⁸.

Не забував начальник особливого відділу НКВС УСРР Михайло Костянтинович Александровський і про «українських націоналістів». 1—4 лютого 1936 р. військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні розглянув справу чергової «контрреволюційної націоналістичної української організації»:

«Особливим відділом Управління державної безпеки НКВС і Київського військового округу викрита і ліквідована контрреволюційна організація. В процесі слідства установлено, що зазначена контрреволюційна організація, ставлячи перед собою завдання повалення радянської влади на Україні та створення буржуазної «незалежної» української республіки, протягом кількох років проводила контрреволюційну діяльність у напрямках:

а) добору та об’єднання контрреволюційних націоналістичних кадрів української інтелігенції;

б) виховання в націоналістичному контрреволюційному дусі української молоді;

в) впровадження контрреволюційних націоналістичних ідей у широкі кола українського населення шляхом агітації та використання преси і літератури, готовлячи таким чином кадри до відкритого виступу проти радянської влади;

г) терористична діяльність проти керівників радянської влади та комуністичної партії.

В своїй діяльності організація була пов’язана із закордонними українськими контрреволюційними колами і мала свої розгалуження на Україні — в Харкові, Чернігові, Донбасі та Москві.

Керівне місце в ідеологічному та практичному керівництві всією діяльністю групи займали: Зеров Микола Костянтинович — професор-літературознавець, Лебідь Ананій Дмитрович — викладач літератури та української мови, Филипович Павло Петрович — викладач української літератури»¹⁴⁹.

По цьому ж процесу окрім П. П. Филиповича, Б. К. Пили- пенка, М. К. Вороного, М. К. Зедова, Д. 3. Лебедя було засуджено педагога J1. І. Митькевича. Йому пощастило вижити і повідати через двадцять років про механізм фальсифікації справи підлеглими Александровського: «Від мене вимагали, щоб я оббрехав себе та інших, нібито я належав до «терористичної організації», на чолі якої стояв Максим Рильський... Я твердо вирішив померти, але не підписувати жахливої брехні на себе та інших... Я на суді винним себе не визнав, як не визнав і Лебідь А. Д. Решта визнали себе винними, але коли ставили питання конкретно, то нічого конкретного сказано не було... Цікавий сам факт встановлення «терористичної організації». На суді було оголошено, що на квартирі Максима Рильського у присутності Зерова, Филиповича і якогось молодого поета було прочитано вірш, здається, Франка, «Так посідаймо на голих лавах, та подумаймо по вбитих братах...», а оскільки це було після розстрілу 16 письменників, які визнали себе терористами, то, значить, і люди, які знаходилися у кабінеті Максима Рильського, також терористи.... Після суду мене викликав начальник особливого відділу (Александровський. — Авт.)... і почав: “Ми, зрозуміло, не віримо жодному слову Пилипенка, але вас необхідно ізолювати...” Мені зараз зрозумілий процес суду. Це була ставка на знищення української інтелігенції»¹⁵⁰.

Цікаві подробиці про фальсифікацію цієї справи співробітниками особливого відділу НКВС УСРР лишив Бордон:

«У травні 1935 р. я як позапартійний був звільнений з апарату НКВС і до лютого 1936 р. в системі НКВС не працював. У лютому 1936 р. був запрошений Алексавдровським і призначений оперуповноваженим особливого відділу УДБ НКВС УРСР. Спочатку працював в українському відділку. Там в той час у слідчому виробництві знаходилася справа так званої «Української національної соціалістичної партії». У цій справі я ніякої участі не брав, але Бондаренко з відвертим цинізмом заявив мені, що назву цієї організації вигадано Александровським, що в дійсності ніякої націонал-соціалістичної партії там не було, а була просто група української націоналістично налаштованої інтелігенції. Сама ж справа створена таким чином, що арештували агента секретно-політичного відділу — професора Филиповича і перевели його первинні повідомлення на свідчення (первинні, тому що Филипович був нещодавно завербований)»¹⁵¹.

Тепер стає зрозумілим, чому поведінка відомого українського поета-неокласика, перекладача і критика П. Филиповича у Соловецькому таборі НКВС так дивувала інших в’язнів. «Складалося враження, що тюрма й Соловки ні на кого не вплинули так, як на Филиповича. Виглядав змученим, розбитим і розгубленим, як ніхто з його товаришів. Завжди був похмурий і самотній... Серед товариства його майже ніколи не бачили», —писав у своїй книжці «Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933—1941 pp.» колишній в’язень С. Підгайний¹⁵².

Скоріш за все, Филиповича мучило сумління. Чи згадував він свої колись написані рядки:

«Вийшов і я, бо мушу,

Вийшов та крикнув сам:

«Хто проміняє душу?

Душу свою віддам»¹⁵³.

Хто знає. Важко сказати, за які земні блага «віддав свою душу» Филипович Александровському та Козельському, але чекісти пожертвували ним при першій же нагоді.

Отже, в своїй повсякденній роботі Александровський широко використовував агентів-провокаторів. Зрозуміло, що жодна із спецслужб, навіть найдемократичніших країн у світі, в принципі не може існувати без агентури. Річ лише в тому, як ця агентура використовується. Одна справа, коли агент проникає до ворожої групи та ліквідовує її, і зовсім інша, коли агент цю ворожу групу спочатку створить сам, а потім ліквідує. Радянський Союз був щільно оплетений агентурою, яка показала себе у всій красі у 1937—1938 pp., коли сотні тисяч невинних радянських громадян були засуджені за брехливими доносами. Всі ці «пильні громадяни» з’явилися не на рівному місці, їх довго й наполегливо готувала комуністична система.

Одним з таких агентів-провокаторів був колишній академік Української Академії наук Володимир Олександрович Юринець. За словами Бордона, «найбільш значні провокаційні справи» були проведені Александровським і Козельським через завербованого у 1933 р. професора Юринця, який працював згодом під прізвиськами «Зірка», «Федоров», «Федя» та «Іванов». На початку 1934 р. особливим відділом була «ліквідована українська терористична група» на чолі з журналістом Я. Є. Ковальчуком. Заарештовані у цій справі особи заявляли слідчому М. П. Бондаренку-Гольдману, що «їх організував і направляв на терор Юринець», але оскільки останній був агентом ДПУ, Александровський ці свідчення фіксувати заборонив. «Невдовзі на ряді слідчих справ, в розслідуванні яких я брав безпосередню участь, я переконався, що Юринець веде велику провокаційну роботу, організовуючи терористичні групи», — визнавав згодом Бордон¹⁵⁴.

Більш докладно про роботу агентів-провокаторів секретно-політичного відділу, які розпочали свою діяльність під керівництвом М. К. Александровського,— В. О. Юринця, А. А. Біленького-Березинського, І. Й. Карбоненка, Є. М. Бородчак, — ми розкажемо в нарисі про Б. В. Козельського.

Як і під час своєї роботи в секретно-політичному відділі, Александровський вимагав від співробітників особливого відділу, щоб у протоколах допитів заарештованих «у терористичних справах... Балицький незмінно фігурував як об’єкт терористичних намірів»¹⁵⁵. Той же Бордон свідчив: «По більшості справ з української контрреволюції арештовані давали свідчення про підготовку ними терору проти керівників партії, але не називали об’єктом терористичних намірів Балицького В. А. У всіх цих випадках Козельський і Александровський буквально наказували, щоб поряд із керівниками партії фігурував у свідченнях Балицький. Інакше протоколи допитів не приймалися. Арештовані казали про підготовку терактів над Косіором і Постишевим, але я і Бондаренко вписали в протоколи допитів за наказом Алек- сандровського прізвище Балицького»¹⁵⁶.

Слід сказати, що з підлеглими Александровський не завжди знаходив спільну мову. Його колишній помічник в особливому відділі С. Т. Карін-Даниленко у 50-ті роки характеризував його як людину «малограмотну та самозакохану». Александровський не слухав порад Каріна-Даниленка, і вони часто конфліктували. Довелося Сергію Тарасовичу йти до Балицького й проситися в інший відділ. Нарком прохання виконав.

У 1934 р. Александровський позбувся ще одного заступника — Володимира Петровича Кареліна, до речі, особистого друга Каріна-Даниленка. Спочатку, 22 листопада, колишній есер¹⁵⁷ Карелін, який за сумісництвом з посадою заступника начальника особливого відділу НКВС УСРР обіймав і посаду начальника іноземного відділу НКВС УСРР, перестав працювати в особливому відділі й зосередився на роботі в іноземному. Наступного ж року Кареліна стали інтенсивно проробляти партійною організацією, яка почала цікавитися його грошовими комбінаціями, і навіть постало питання про його виключення з партії. Довелося йому терміново залишати Україну і перебиратися до Мінська до Леплевського на посаду начальника особливого відділу НКВС Білоруської СРР¹⁵⁸.

Був незадоволений своїм становищем і оперуповноважений Захарій Бенедиктович Зінько-Флейшман: «З 1929 р. я працював у центральному апараті ДПУ УРСР в обстановці родинності, кругової поруки, підлабузництва та побутового розкладу. Комплектування апарату та висування проходили за принципом земляцтва, взаємної підтримки один одного, приховування злочинів та підпорядкування всієї оперативної роботи своїм груповим інтересам. Не маючи зв’язків, а отже, і підтримки серед цієї категорії осіб, я тривалий час знаходився на низовій роботі, що, у свою чергу, призвело до загострення стосунків з начальницьким складом і, особливо, з Письменним і Александровським. Я бачив, що керівництво мене буквально третирує, і не за роботу, як я вважав спочатку, а за мою відокремленість від наближених до нього осіб»¹⁵⁹.

Зате найвище керівництво високо цінувало Михайла Костянтиновича: 29 листопада 1935 р. йому було присвоєно спеціальне звання старшого майора державної безпеки, яке дорівнювало загальновійськовому званню комдива, 14 лютого 1936 р. на честь 15-ї річниці прикордонної охорони НКВС СРСР він був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Таку ж нагороду отримали тоді і комісар державної безпеки 1-го рангу В. А. Балицький та начальник Управління прикордонної і внутрішньої охорони НКВС УСРР, комдив А. Г. Лєпін. Слід зауважити, що наркома внутрішніх справ УСРР не влаштовувала робота головного українського прикордонника, якого при будь-якій нагоді він піддавав нищівній критиці. У цьому Балицького активно підтримував Александровський, який постійно твердив про необізнаність комдива зі станом справ у військах. Робилось це з метою усунення Лєпіна з України¹⁶⁰. Втім, цьому підступному задуму не довелося збутися, бо ситуація в НКВС СРСР різко змінилася.

Увечері 25 вересня 1936 р. Александровського викликали до приймальні наркома і повідомили, що новим наркомом внутрішніх справ СРСР став секретар ЦК ВКП(б) М. І. Єжов. Про це Балицького щойно поінформував Поєтишев, який спеціально приїхав до свого приятеля, щоб обговорити цю новину. Наступного дня український нарком провів з приводу цього призначення спеціальну нараду. Присутні помітили, що Балицький чимось засмучений, під час доповіді не було властивих йому посмішок, а на закінчення він заявив, що тепер «вухо потрібно тримати гостро». Незабаром в його роботі з’явилася відчутна прохолода, він став рано від’їжджати додому, а інколи взагалі не з’являвся в Наркоматі. Для вирішення оперативних питань до нього на квартиру стали їздити заступник наркома, комісар державної безпеки 2-го рангу 3. Б. Кацнельсон; начальник управління робітничо-селянської міліції, директор міліції М. С. Бачинський; начальник транспортного відділу, капітан державної безпеки Я. В. Письменний; начальник економічного відділу, комісар державної безпеки 3-го рангу С. С. Мазо. Повертаючись від наркома, вони говорили, що у того «убивчий настрій» і все залежить від того, як пройде його зустріч з Єжовим. Казали, що Балицький зробив дурість, коли свого часу не захотів бути головою Раднаркому УСРР та не поїхав до Москви заступником наркома шляхів сполучення СРСР. Після повернення з Луб’янки український нарком став розповідати, що його добре зустрів Єжов і що швидше за все він скоро стане першим заступником наркома внутрішніх справ СРСР замість комісара державної безпеки 1-го рангу Я. С. Агранова¹⁶¹.

Для того ж, щоб виправдати високу довіру найвищого керівництва, НКВС УСРР слід було покращити свою роботу. Цьому мала сприяти низка кадрових змін, які торкнулися і Александровського.

Наказом НКВС СРСР від 28 листопада 1936 р. економічний відділ ГУДБ був розформований, на його базі був створений контррозвідувальний відділ, до якого перейшла і частина особливого відділу¹⁶². В НКВС УСРР контррозвідувальний відціл був створений наприкінці грудня 1936 p., і до його складу, окрім співробітників колишнього економічного відділу і працівників кількох відділків особливого відділу, влилися співробітники ліквідованого іноземного відділу НКВС УСРР. Про напрямки роботи цього найбільшого в Наркоматі підрозділу можна судити по назвах відділків контррозвідувального відділу У НКВС по Харківській області: 1-й — західний, 2-й — польський, 3-й — середньоєвропейський і східний, 4-й — український, 5-й — біла контрреволюція, 6-й — оборонна промисловість, 7-й — важка промисловість, 8-й — легка промисловість, 9-й — сільськогосподарський, 10-й — інформативний, оперативно-обліковий (без номера).

Поки Михайло Костянтинович займався організацією нового підрозділу в НКВС УРСР, в його долі стався крутий поворот — 11 січня 1937 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) за пропозицією наркома оборони СРСР, маршала К. Є. Ворошилова він був призначений першим заступником начальника IV (розвідувального) управління генерального штабу робітничо-селянської Червоної Армії. На цій посаді він замінив корпусного комісара А. X. Артузова, якому так і не вдалося найти спільної мови з начальником військової розвідки комкором С. П. Урицьким, який пізніше свідчив: «Призначення Александровського в розвідувальне управління відбулося цілком поза мною. Коли я отримав згоду наркома оборони на звільнення Артузова, він (Ворошилов. — Авт.) мав низку переговорів в Наркоматі Єжова про заміну Артузова. Називали різні кандидатури, в тому числі і Александровського»¹⁶³.

Відразу після цього рішення Політбюро Урицький заявив Ар- тузову, що Ворошилов вирішив замінити того «більш молодим і витривалим співробітником»¹⁶⁴. Здається, що «молодість і витривалість» були чи не єдиним козирем Михайла Костянтиновича у порівнянні зі своїм попередником. До свого переведення в розвідувальне управління РСЧА в 1935 р. Артузов чотири роки очолював іноземний відціл ОДПУ—НКВС СРСР і добре знав специфіку зовнішньої розвідки. Александровський же взагалі у своїй службовій діяльності розвідувальною діяльністю ніколи не займався. До того ж ніяких іноземних мов він не знав (в анкетах писав, що володіє лише єврейською та російською мовами).

Переведення Александровського до Москви заднім числом було узгоджене і з Політбюро ЦК КП(б)У, члени якого 20 січня опитуванням ухвалили постанову: «У зв’язку з переходом т. Александровського М. К. на іншу роботу звільнити його від обов’язків начальника 3-го відділу УДБ НКВС УРСР»¹⁶⁵. Також опитуванням 13 березня було прийнято ще одну постанову «про т. Александровську Г. А.», дружину Михайла Костянтиновича було звільнено «від роботи заступником голови українського радіокомітету в зв’язку з від’їздом до Москви»¹⁶⁶.

В Москві Александровські поселилися в так званому «будинку уряду» або «будинку на набережній» по вулиці Серафимовича, 2. Сам же Михайло Костянтинович став власником службового кабінету в знаменитому двоповерховому «шоколадному будинку», розташованому у Великому Знаменському провулку за номером 17. У чотири поверховій будівлі за тією ж адресою розміВ. А. Балицький, 1937 р. щувалися відділи розвідувального управлін-ня штабу робітничо-селянської Червоної Армії: 1-й відділ — західний; 2-й відділ — східний; 3-й відділ — військово-технічна розвідка; 4-й відділ — військово-морська розвідка; 5-й відділ — розвідувальні відділи військових округів та флотів; 6-й відділ — радіорозвідка; 7-й відділ — дешифрувальний; 8-й відділ — вій¬ськова цензура; 9-й відділ — монгольсько-сіньцзянський; 10-й від¬діл — спеціальної техніки; 11-й відділ — зовнішніх відносин; 12-й відділ — адміністративний; таємно-шифрувальне відділення та відділення «А» (активні заходи та диверсії). їхньою роботою і керував Михайло Костянтинович.

На початку роботи лютнево-березневого Пленуму ЦК ВКП(б) нарком оборони К. Є. Ворошилов звернувся до секретаря ЦК ВКП(б) А. А. Андреева з проханням видати перепустки на пленум групі значних військових командирів, серед яких був і М. К. Александровський, що свідчить про те високе становище у партійно- радянській ієрархії, яке останній займав на той час. На записці Ворошилова є відмітка «Виконано»¹⁶⁷.

Лютнево-березневий Пленум (1937 р.) ЦК ВКП(б) став переломною подією у підготовці та розв’язанні широкої кампанії по репресуванню не тільки «недобитих контрреволюціонерів і націоналістів», але і проти партійно-радянсько-військової еліти. Учасники пленуму, як штатні, так і позаштатні, не тільки не чинили опір його злочинному курсу, але й активно підгримували його. Переважна більшість з них загине у сталінських катівнях, у тому числі і всі дванадцять «позаштатних протеже» Ворошилова. Хто знає, може, у свої останні години вони згадували слова популярної пісні часів Громадянської війни: «Ми самі копали могилу свою...».

Ситуація в розвідувальному управлінні складалася не кращим чином. Урицький, позбувшись досвідченого та кваліфікованого Артузова, зрубав сук, на якому сидів. Тепер усі побачили його слабку компетентність як розвідника. Це визнавав і сам Урицький, зізнавшись на партійних зборах, що «розвідники ми всі з вами поганенькі»¹⁶⁸. Александровський тут нічим не міг допомогти своєму начальнику, і невдовзі Урицького змінив колишній військовий радник республіканської армії в Іспанії, армійський комісар 2-го рангу Я. К. Берзін. Розвідувальним управлінням тим часом прокотилася хвиля репресій: 21 квітня заарештували колишнього начальника 1-го відділу, корпусного комісара О. О. Штейнбрюка¹⁶⁹; 13 травня — колишнього заступника начальника управління А. X. Артузова, 16 травня — начальника 2-го відділу, корпусного комісара Ф. П. Каріна, 29 травня — начальника 5-го відділу, комбрига В. Г. Богового; ЗО травня — начальника відділу зовнішніх відносин, комкора А. І. Геккера¹⁷⁰. У «шоколадному будинку» почали активно виявляти їхні зв’язки.

Тривожні вісті надходили і з України. 14 травня 1937 p., коли у ресторані київського готелю «Континенталь» за вказівкою з Москви був заарештований Бржезовський, який користувався цілковитою довірою не лише в Александровського, але й у Балицького. Саме Бржезовському, а не новому начальнику особливого відділу НКВС УРСР, майору державної безпеки І. Ю. Купчику, український нарком доручив готувати ту частину своєї доповіді Єжову, в якій мова йшла про розгром троцькістів у армії, для чого на квартиру особіста були звезені облікові документи особливого відділу¹⁷¹. Все це давало підстави Бржезовському хвалитися перед співробітниками тим, що «тов. Багацький вважає його своїм першим консультантом з військових справ»¹⁷².

Заарештованого Бржезовського відразу етапували до Москви. Навздогін за арештантом до Москви полетіли 15 рапортів співробітників НКВС УРСР про підозрілу поведінку свого колишнього колеги, про те, що той без усякої потреби збирав відомості про кількісний стан, техніку та фінансове становище Червоної Армії і завалював окремі оперативні розробки¹⁷³.

Зрозуміло, що арешт колишнього підлеглого підривав репутацію Михайла Костянтиновича. І цим скористалися «доброзичливці». Один з них, капітан державної безпеки Й. І. Ключкін, писав: «Я бачив, як Бржезовському довіряв Александровський, у якого Бржезовський протягом 4-х років був найближчим помічником і був з ним у найближчих стосунках. Така найвідповідальніша робота, як виселення з прикордонних районів фашистського елемента, була покладена на Бржезовського. Чому цей сліпець, за спиною якого орудував ворог, не несе відповідальності?»¹⁷⁴

Про свою останню зустріч з Александровським розповів згодом начальник транспортного відділу НКВС УРСР, майор державної безпеки Я. В. Письменний: «31 травня я виїхав до Москви у відрядження. Днів через три після неодноразових дзвінків до мене у готель «Селект» Александровського я заїхав до нього в розвідувальне управління РСЧА, де бачився з ним і розмовляв протягом приблизно 20 хвилин. Він поспішав на засідання військової ради. У цій короткій розмові Александ- ровський мені висловив свої побоювання відносно можливості свого арешту у зв’язку зі справою Якіра. Крім того, він сказав, що становище дуже важке, що йому потрібно ще раз більш докладно переговорити, і просив мене заїхати до нього. Я не поїхав, побоюючись виявити свій зв’язок з ним»¹⁷⁵.

Обставини, за яких було репресовано Александровського, вимагають подальшого вивчення. Його карна справа знаходиться в Росії і є недоступною для українських дослідників. За офіційною ж довідкою КДБ СРСР, він був заарештований 8 липня 1937 р. у Москві¹⁷⁶. Нам же здається, що взяли Михайла Костянтиновича, можливо, трохи раніше, наприкінці червня, і ось чому.

4 липня 1937 p., дізнавшись про те, що його вивели зі складу ЦК КП(б)У, пустив собі кулю у скроню особистий друг Александровського — начальник УНКВС по Харківській області Соломон Самійловіч Мазо. У доповідній записці на ім’я заступника наркома внутрішніх справ УРСР, комісара державної безпеки 3-го рангу В. Т. Іванова помічник начальника УНКВС по Харківській області, капітан державної безпеки Я. А. Пан писав: «Нервувати Мазо почав з арешту співробітників НКВС УРСР (Рубінштейна, Шостака-Соколова), але, на мою думку, особливо сильно його збентежив арешт Письменного та чутки про арешт або про можливий арешт Александровського... Повторюю, що заслуговує на особливу увагу його хвилювання з приводу арешту Письменного та Александровського, що, безперечно, повинно бути враховано під час слідства. Проводячи обшук на квартирі Мазо, у мене склалося враження, що Мазо, напевно, до обшуку готувався. Ми, наприклад, при наявності великої кількості листів не знайшли жодного листа Козельського, Письменного і Александровського. Я не маю фактів, але гадаю, що вони не могли не листуватися»¹⁷⁷. Цей лист датується 5—7 липня 1937 р. — саме тоді Іванов прилетів до Харкова розслідувати обставини самогубства Мазо¹⁷⁸, тобто сталося це до офіційного арешту Александровського. Це по-перше.

По-друге, заарештований помічник начальника секретно- політичного відділу НКВС УРСР, капітан державної безпеки С. С. Брук, розповідаючи про свою останню розмову з С. С. Мазо, відзначив: «З липня 1937 р. я приїхав до Харкова у службове відрядження. В той же день в службовому кабінеті мав з Мазо бесіду. Він перервав мою службову доповідь і спитав: “Ти краще розкажи, як б’ють заарештованих співробітників”. Я зробив здивований вигляд. На що Мазо мені сказав, що факти биття йому добре відомі і що відома поведінка заарештованих на слідстві, зокрема Соколова, та тут же додав: “Я не дамся!” Я спитав: “Хіба ти очікуєш на арешт?” Мазо відповів: “Якщо Письменному і Александровському дадуть у боки, то вони наговорять усе, що завгодно!”¹⁷⁹.

Мазо добре розбирався в людях і знав справжню ціну своєму приятелю Александровському. Про те, як останній поведав себе під час слідства, розповів згодом начальник відділу пожежної охорони НКВС УРСР, каштан державне» безпеки С. Т. Карін Даниленко: «Без будь-яких підстав, не пред’являючи ордера на арешт, за розпорядженням наркома внутрішніх справ країни Леплевського мене арештували. Одинадцять місяців я просидів у Лефортово, потім у Бутирках. Слідство висунуло мені дике обвинувачення — участь у змові Балицького,... участь у підпільній націоналістичній організації та шпигунство на користь однієї з іноземних держав. Пред’явивши ці обвинувачення, слідство вимагало від мене свідчень, указавши, що коли “свідчень не буде, будемо бити... На прокуратуру, суд не надійтеся. Ми маємо санкцію робити з вами що завгодно”. Майже місяць я був у так званій обробці... Заявляли: якщо я не дам свідчень, заарештують всю мою родину.

Потім помістили в одну камеру з Александровським, який займався моєю «слідчою обробкою». Він заявив мені: “Дайте свідчення, які вимагають від вас. Не мучте себе. Все одно вас покалічать і змусять дати, час такий. А якщо не дасте, то вас, перш ніж розстріляти, після вироку будуть мучити. Розстріляють хоч так, хоч так. Краще дайте свідчення, нехай розстріляють нормально!”».

За словами Каріна-Даниленка, Александровський це говорив, «як людина, що перенесла ці муки. “Я сам дав на себе і на інших вигадані свідчення”, — сказав мені Александровський. Я запитав у нього: “І на мене ви дали свідчення?”. Александровський відповів: “Ні, на тебе я не давав свідчень, адже їх не вимагали. Але якби вони шмагали, дав би свідчення і на тебе”»¹⁸⁰.

Сергію Тарасовичу Каріну-Даниленку вистачило сил і мужності нічого не підписати і вийти на свободу. Але не завада мужня поведінка на слідстві врятовувала життя. Яскравий приклад тому — доля начальника УНКВС по Вінницькій області капітана державної безпеки Григорія Аркадійовича Клювганта-Гришина. 20 еерпня 1937 р. він був заарештований як учасник троцькістської організації. 18 місяців він заперечував свою вину та писав у своїх заявах, що є чесним комуністом-чекістом і вірить у правду. Лише 13 квітня 1939 р. Клювгант-Гришин дав потрібні слідчим свідчення про те, що був втягнутий шротами до троцькістського угруповання. Але при оголошенні йому обвинувального вироку через два тижні винним себе визнав повністю. На суді ж 2 червня 1939 р. заявив, що винним себе не визнає і обмовив себе тому, що всю правду хотів розповісти суду. Сказав він, зокрема, і таке: «Я пробув у партії 17 років. В 15 років 11 місяців пішов добровільно у РСЧА, брав участь у боях, маю поранення правої руки. З 17-ти з половиною років працюю в органах ЧК—ДПУ—НКВС. Розпочав свою службу червоноармійцем і дійшов до начальника УНКВС. Я прошу у суду правильно та всебічно дослідити матеріали моєї справи. Всі свідчення засновані на обмові та самообмові. Я ніколи не був ворогом, не зраджував Батьківщини та не бажав реставрації капіталістів. Я знав плоди капіталізму і все своє свідоме життя боровся за радянську владу. Я прошу суд правильно зважити мою вину і перевірити всі матеріали справи». Військовий трибунал військ НКВС Московського округу перевіряти справу не став і 2 червня 1939 р. засудив Г. А. Клювганта-Гришина за статтями 58—1 «а», 58—8, 58—11 Карного кодексу РРФСР на смерть¹⁸¹.

Александровський звинувачувався у тому, що з 1925 р. був учасником троцькістської організації у місті Запоріжжі й підтри¬мував організаційний зв’язок з групою троцькістів, зокрема з О. М. Певзнером, J1. С. Ахматовим, М. М. Кіллерогом, М. В. Михайликом та іншими. За сценарієм слідчих, Александровський 1935 року увійшов до складу керівної терористичної змови у НКВС України, до якої він був завербований Балицьким і ста¬вив за мету здійснення військового перевороту.

Як видно із поданої Александровським заяви (без дати), він визнав себе винним у тому, що був учасником змови, до якої був втягнений Якіром влітку 1936 р. Вся робота учасників організації, відзначав далі у заяві Александровський, за останні 2—3 роки проводилася під кутом зору захисту змовників від викриття, на яких спиралися у своїй роботі Якір та Балицький. Він назвав змовниками особливоуповноваженого НКВС УРСР, капітана державної безпеки H. Л. Рубинштейна; начальника контррозві- дувального відділу НКВС Узбецької PCP, майора державної безпеки П. М. Рахліса; заступника наркома внутрішніх справ УРСР, директора міліції М. С. Бачинського; начальника УНКВС по Одеській області, старшого майора державної безпеки О. Б. Розанова; начальника УНКВС по Донецькій області, старшого майора державної безпеки Д. М. Соколинського, С. С. Мазо та Я. В. Письменного.

На допиті 18 липня 1937 p., а також на наступних допитах Александровський дав розгорнуті свідчення про свою антирадянську троцькістську роботу, яку він проводив як троцькіст з 1925 р. Саме в той час він нібито зустрічався з Л. Д. Троцьким та обговорював з ним питання антирадянської роботи. У 1935 р. Балицький (а не Якір, як було написано Александровським у заяві) завербував його до змови. Під час вербування Балицький назвав учасників змови: С. С. Мазо; М. С. Бачинського; Я. В. Письменного, О. Б. Розанова, Д. М. Соколинського, П. М. Рахліса, В. Т. Іванова, М. Г. Джавахова, начальника оперативного відділу НКВС УРСР П. Г. Шостака-Соколова та Л. М. Сороцького. В антирадянські плани змовників був утаємничений секретар ЦК КП(б)У М. М. Попов, який схвалив тактику змовників на об’єднання з іншими антирадянськими організаціями. Вербуванням змовників займалися чотири чоловіки: Мазо, Письменний, Сороцький і Бачинський. Александровський також заявив, що зі слів Бали- цького йому було відомо про приналежність співробітника секретно-політичного відділу С. А. Пустовойтова до борбистів і зв’язок його з націоналістами¹⁸².

На той час, коли Михайло Костянтинович давав ці свідчення, вже була щиросерда заява голови «змови в НКВС УРСР» Всеволода Балицького, який 17 липня у заяві на ім’я Єжова писав: «У цій записці я спробую викласти основні моменти моєї злочинної діяльності.

1. Насамперед я прямо заявляю — я учасник антирадянської троцькістсько-фашистської військової змови. До цієї змови я утягнений Якіром після відомої обробки наприкінці 1935 року.

2. Український центр військової змови складався з таких осіб: Якіра, Попова М. М., Шелехеса, Вегера, Демченка і мене, Балицького. За висхідною лінією наша українська змова входить до складу всесоюзної антирадянської військової змови, яка керувалася Гамарником і Тухачевським. Причому керівна роль у всесоюзній військовій змові належала не Тухачевскому, а Гамарнику. Гамарник, у свою чергу, був пов’язаний з керівними центрами троцькістів і правих. По нисхідній лінії в усіх областях України серед керівних партійних і радянських працівників були учасники змови, головним чином з числа колишніх троцькістів і правих.

3. Переходячи до політичної кваліфікації змови, виходячи з тих задач, які нами висувалися, я повинен заявити, що змова наша за своїм політичним напрямком та його змовницькими зв’язками була правотроцькістсько-фашистською. Наша змова була військовою у тому сенсі, що керівництво в центрі і на Україні йшло по лінії військовій (Гамарник — Якір). По суті він же був зв’язаний з рядом цивільних троцькістських і правих ліній.

4. Паралельно нашій змові та в тісній зв’язці з нею діяла антирадянська українська націоналістична організація на чолі з Хвилею, Триліським і Лісовиком. Українська націоналістична організація була пов’язана з українськими антирадянськими центрами в Німеччині та Польщі.

5. Основною метою змови було повалення центрального керівництва партією та країною збройним шляхом. Якби цього до початку війни здійснити не вдалося, то у задачі змови входило створення всіх необхідних умов для поразки Радянського Союзу у війні з Німеччиною, Японією та Польщею. З цією метою по лінії армійській проводилася широка шкідницька робота щодо послаблення моці Червоної Армії на основних стратегічних напрямках (Новгород-Волинський — Житомир), Коростенський напрямок, Летичівський укріплений район. Робота керованого мною Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР у своїх головних оперативних напрямках була також поставлена на службу цим завданням змови.

6. Учасники змови:

a) військові: начальник штабу КВО комдив Бутирський; заступник командуючого військами КВО комкор Туровський; начальник політуправління КВО — Амелін; його заступник Орлов; командир корпусу комдив Григор’єв; командир корпусу комдив Демичев; командир корпусу комдив Гермоніус; комбриг Зюка, комкор Саблін;

б) чекісти: колишній мій заступник Іванов Василь, колишній мій заступник по міліції Бачинський; колишній начальник особливого відділу Александровський, начальник транспортного відділу Письменний, начальник Харківського облуправління Мазо, начальник Одеського обласного управління Розанов.

За моєю вказівкою Бачинський повинен був обробити й завербувати до змови начальника Київського обласного управління Шарова. Про те, чи завербував Бачинський Шарова, я у Бачинського спитати не встиг»¹⁸³. Як бачимо, Балицький особисто накреслив слідчим план, за яким вони мали розробляти інших учасників змови.

Не забували про Александровського і в Україні. 24 липня 1937 р. Політбюро ЦК ВКП(б) на своєму засіданні виключило «зі складу членів ЦВК УРСР як ворогів народу: Александровського М. К., Сороцького Л. М»¹⁸⁴, а від заарештованих українських чекістів вимагали компромат на Александровського. Що ті й робили.

Заарештований заступник наркома внутрішніх справ УРСР Микола Станіславович Бачинський повідомив: «Наявність безпринципних угруповань, побутовий розклад Балицького та нас, його оточення, створили обстановку, за якою стали формуватися антипартійні розмови, які переростали в контрреволюційні і в Наркоматі, і в клубі, і на дачі. І всюди Балицький — центр уваги, а ми, його приспішники, аплодуємо кожному його слову. Від Балицького часто можна було чути антипартійні розмови, а пізніше і контрреволюційні на адресу керівників партії та уряду. Причому він не соромився навіть на дачі серед дружин працівників. Ці його контрреволюційні настрої із року в рік поглиблювалися. Про тов. Косіора він завжди відгукувався негативно, висміюючи його в зарозумілому тоні, вдавався в оцінку його якостей як секретаря ЦК. Про себе він неодноразово, казав, що робота в якості наркома внутрішніх справ не задовольняє його, що він її переріс, що йому потрібний більший масштаб, що він повинен стати секретарем ЦК КП(б)У і т. д.

Розповідаючи неодноразово про засідання ЦК ВКП(б), на яких він іноді був присутнім, він говорив, що там особливо кидається в очі, які члени Політбюро дрібні люди. Що там відчувається лише воля Сталіна, а члени Політбюро — люди без своєї думки. У зв’язку з цим Балицький вельми негативно відгукувався про товаришів Кагановича, Орджонікідзе та Ворошилова. Зокрема про Ворошилова він казав, що за нього працює обізнаний у справах Тухачевський, а Ворошилов лише влаштовує парадні обіди, приймаючи закордонних представників і т. д.

Щодо НКВС Союзу у Балицького завжди було «ми та вони». Це не змінилося і після приходу в НКВС Єжова. Була лише різниця у тому, що раніше Балицький казав, що «при Ягідні наплювати», а тепер «треба підтягнутися по господарству та фінансах, а то можна влипнути в історію». Про заступників Фриновського та Бєльського він говорив відкрито вороже: «У мене, мовляв, Фриновський був оперативним комісаром, а тепер вони нами командувати будуть!».

Усі ці антипартійні, контрреволюційні розмови щодо керівництва партією та країною по відношенню до керівництва НКВС СРСР все більше й більше розкладали верхівкову частину НКВС України. Ми стали відриватися від партії і служити у першу чергу Балицькому. Балицький став затуляти від нас партію, став затуляти ЦК КП(б)У. Таким чином верхівкова частина НКВС України — Кацнельсон, Мазо, Бачинський, Козельський, Александровський, Письменний, Рубінштейн, Семенов, Рахліс, Бржезовський, Цикліс — фактично стала контрреволюційним угрупованням, яке звільнилося з-під впливу ЦК КП(б)У, стало служити не її центральному апарату, а Балицькому»¹⁸⁵.

Заарештований особливоуповноважений НКВС УРСР Наум Львович Рубінштейн показав, що «навколо Балицького знаходилася група осіб, яка складалася з мене, Бачинського, Цикліса, Александровського, Письменного, Чирського та інших. Ця група складалася з антирадянських переродженців і аферистів, займалася систематичними великими політичними та державними злочинами. Ми добирали до апарату угодних нам осіб, політично скомпрометованих осіб, змазували та покривали злочини наших прихильників, фальсифікували справи й піддавали гонінню неугодних нам осіб». Рубінштейн зазначив, що Александровський — це «тип закінченого кар’єриста», який «оперативною роботою займався мало»¹⁸⁶, і що «приблизно 2 місяці тому Бачинському стало відомо, що брат Александровського на прізвище Юкельзон у 1919 р. Київським військовим трибуналом був розстріляний як царський провокатор. Бачинський про це сказав Балицькому, але ніяких заходів не було вжито¹⁸⁷».

Більш докладно розповів «про ворожу роботу» Александровського заарештований колишній начальник Запорізького міського відділу НКВС, капітан державної безпеки Михайло Григорович Джавахов: «Особливе місце серед змовників займав Александровський. Він за своєю сушо був абсолютно чужий чекістському колективу, не кажучи вже про те, що він ніколи не проводив вільний час серед чекістського колективу, не знаходячи в ньому для себе задоволення. Його зв’язки з викритими нині ворогами свідчать про дійсні причини цього. За складом своїм це був пан, вправний царедворець. В 1936 році, будучи деякий час з Александровським у Хості, я знав про його зустрічі там з троцькістами Фурером, Зоріним, викритим нині ворогом народу — колишнім секретарем ЦК ЛКСМУ Андрєєвим і Шелехесом. Вони приїздили у Хосту до Александровського, вели з ним якісь бесіди, зміст яких мені невідомий, оскільки я участі у них не брав.

Мені добре відомо, що у 1928 чи у 1929 р. Александров- ський за рішенням Балицького їздив за кордон (куди саме, не знаю) разом із Самойловим — колишнім секретарем Запорізького окружкому КП(б)У, який згодом виявився організатором і керівником організації правих у Запоріжжі.

Александровський як учасник змови підтримував за своїм службовим становищем постійний зв’язок з Київським військовим округом, зокрема з Якіром. Він разом з Балицьким усунув на вимогу Якіра неугодних командуванню начальників особливих органів.

Вважаю за необхідне повідомити одну свою думку, хоча ніхто мені про це не казав. Існуюча в НКВС УРСР змова не могла виступити з локальним завданням захоплення влади. Я вважаю, що Александровський був з’єднуючою ланкою між змовою в НКВС УРСР та контрреволюційною змовою у штабі Київського військового округу»¹⁸⁸.

Заарештований заступник начальника секретаріату НКВС УРСР, полковий комісар Леонід Ігнатович Стрижевський повідомив, що «навколо Балицького була група наближених до нього осіб, його радників, які користувалися великим впливом у НКВС і посилено культивували навколо Балицького ореол вождя. До цього найближчого оточення належали: Кацнель- сон, Бачинський, Рубінштейн, Письменний, Александровський, Козельський, Євгеньєв...¹⁸⁹

Серед оточення Балицького була група осіб, які були широко відома як такі, що розклалися, відірвалися вщ партії та припустили ряд анти партійних вчинків. До цієї групи належали: Александровський, Рубінштейн, Письменний, Бржезовський. Незважаючи на те, що на них надходили різні матеріали, незважаючи на те, що члени колективу робили спроби викрити їхнє антипартійне нутро, я, за вказівкою Балицького та Кацнельсона, приховував ці матеріали й не давав можливості викрити їх по партійній лінії... Так було зроблено зі справою Рубінштейна та Александровського, на яких надійшов ряд компрометуючих матеріалів. На Александровського, крім того, були свідчення про його великі зв’язки з викритими троцькістами. Балицький дав мені вказівку не допустити обговорення цього питання у партійному порядку»¹⁹⁰.

Дійсно, Стрижевський, як заступник секретаря парткому НКВС УРСР, мав розслідувати численні зв’язки Александровського з заарештованими троцькістами, але за вказівкою Бали- цького «сміття з хати не виносили».

Заарештований начальник політуправління КВО, армійський комісар 2-го рангу М. П. Амелін на допитах визнав, що «Якіру та мені не важко було вживати своєчасних заходів по збереженню троцькістів у партії та в наших частинах округу», за допомогою близького приятеля командуючого КВО Алек- сандровського «ми про цих людей з ним домовлялися»¹⁹¹.

І це обвинувачення на адресу Александровського, на нашу думку, відповідає дійсності. В Червоній Армії чимало командирів починали свою військову кар’єру під командуванням Л. Д. Тро- цького. Дехго з них у «дружньому колі» міг дати оцінку діяльності Льва Давидовича, яка не співпадала з офіційною. Через численних інформаторів це ставало відомо особістам, і вже від них залежало, що робити з новоспеченими троцькістами. Немає сумнівів у тому, що Александровський повідомляв цей компромат Якіру і разом з ним вирішував долю «троцькіста».

Заарештований оперуповноважений контррозвідувального відділу НКВС УРСР Георгій Миколайович Бордон: «Залучений я у члени контрреволюційно-шпигунської організації в серпні чи вересні 1935 року колишнім начальником особливого відділу КВО Александровським Михайлом Костянтиновичем. При залученні мене до контрреволюційної організації, коли я спитав, хто є членами цієї організації та яку мету ставить перед собою організація, Александровський мені відповів, що до складу організації входять керівники партії та органів НКВС, зокрема назвав М. М. Попова, який був на той час третім секретарем ЦК КП(б)У. Про мету Александровський казав лише, що необхідно «рятувати революцію», оскільки Комінтерн і ЦК ВКП(б) проводять лінію, згубну для революції не тільки в СРСР, але і в міжнародному масштабі. Александровський говорив, що незабаром все повинно змінитися. При цьому сенс подальшої бесіди буй такий, що ці зміни повинні відбутися внаслідок зміни керівництва ЦК ВКП(б) і Комінтерну і що на це спрямована діяльність цієї контрреволюційної організації. На питання Александровського, чи згоден я беззаперечно виконувати вказівки організації, які я буду отримувати через нього, я відповів згодою і в подальшій своїй практичній роботі ці настанови виконував.

Таким чином, учасником контрреволюційної шпигунської організації я є з 1935 року. Моєму вступу до контрреволюційної організації передували ті обставини, що в процесі моєї роботи в колишньому ДПУ УСРР під безпосереднім керівництвом Козельського Бориса Володимировича (як я пізніше дізнався — члена нашої контрреволюційної організації) у Александровського М. К., я виразно бачив контрреволюційні, провокаційні дії з їхнього боку, але, завдяки існуючій обстановці в апараті колишнього ДПУ УСРР, замовчував їх. Своєчасна ж сигналізація про їхню діяльність допомогла б партії викрити всю їхню злочинну контрреволюційну діяльність ще у 1933 р..., обманюючи партію, приховуючи від неї організоване троцькістське підпілля, Козельський і Александровський направляли роботу апарату ДПУ на створення видимості боротьби з контрреволюцією шляхом організації дутих і прямо провокаційних справ»¹⁹².

Заарештований начальник санітарного відділу УНКВС по Харківській області Г. К. Герекке назвав Александровського «німецьким шпигуном», якого німці нібито «завербували на фунті надмірного залицяння до жінок»¹⁹³. Про «аморальну поведінку» Михайла Костянтиновича розповів на допиті і начальник карного розшуку України А. Я. Аузен — мовляв, той зустрічався з балериною легкої поведінки Середою¹⁹⁴.

Про моральне падіння Александровського пізніше свідчив і С. М. Цикліс, який на допитах показав, що: «усі ми, учасники групи, були зовсім розкладені у побутовому відношенні. Оргії, випивки, розважальні поїздки, гульня з жінками легкої поведінки заповнювали наш час... На бенкетах, які давав Балицький, постійно були присутніми Кацнельсон, Карлсон, Бачинський, Лєпін, Александровський, Мазо, Козельський, Краукліс, Чирський, Письменний, Рубінштейн, я — Цикліс, Джавахов, Морозов, Аміров, Словинський, Євгеньєв... Були ще офіційні бенкети, на які запрошувалися, зокрема, Косіор, Постишев, Якір, Любченко та інші. Наприкінці бенкету залишалися Балицький, Кацнельсон, Бачинський, Рубінштейн, Євгеньєв, Чирський, Лєпін, Семенов, з дружиною якого Балицький був у інтимному зв’язку, і Постишев залишався. І банкет перетворювався на суцільну пиятику. У цих пиятиках брали участь і дружини»¹⁹⁵ .

До карної справи Александровського додані копії протоколів допитів арештованих С. С. Брука, М. О. Гришренка, Г. М. Бордона, начальника оперативного відділу Управління прикордонної і внутрішньої охорони НКВС У PCP М. Г. Кулеші, Л. Г. Стрижевського, Л. А. Крайнього, П. Г. Шостака-Соколова, М, Г. Джавахова, І. Н. Дубового, які викривали його як одного з учасників змови¹⁹⁶.

Викривали Александровського, викривав і Александровський. Причому справа Михайла Костянтиновича була на особистому контролі самого Сталіна. Ознайомившись з протоколом допиту Александровського від 8 серпня 1937 p., Сталін написав М. І. Єжову: «Арештувати: 1) Каширіна (начальник управління бойової підготовки Наркомату оборони, командарм 2-го рангу. — Авт.), 2) Дубового, 3) Якимовича (начальник головного управління лісової охорони та лісових насаджень при РНК СРСР. — Авт.), 4) Дорожного (чекіст) 5) та інших». У цьому протоколі позначки «арештувати», «взяти» були зроблені Сталіним проти ЗО прізвищ¹⁹⁷.

13 листопада 1937 р. Й. В. Сталін, Л. М. Каганович, К. Є. Ворошилов і В. М. Молотов затвердили список колишніх співробіт нйків НКВС, які мали бути засуджені на смерть. До нього увійшли: заступник начальника розвідувального управління РСЧА, старший майор державної безпеки М. К. Александровський; начальник УНКВС по Кіровській області, старший майор державної безпеки P. І. Аустрін; начальник УНКВС по Далекосхідному краю, комісар державної безпеки 1-го рангу В. А. Балицький; начальник Головного управління шосейних доріг НКВС СРСР, комісар державної безпеки 1-го рангу Г. І. Благонравов; начальник УНКВС по Челябінській області, старший майор державної безпеки Й. М. Блат; начальник 9-го (спеціального) відділу ГУДБ НКВС СРСР, комісар державної безпеки 3-го рангу Г. І. Бокій; начальник УНКВС по Калінінській області, старший майор державної безпеки В. Р. Домбровський; О. В. Жемчужников; заступник начальника УНКВС по Красноярському краю, майор державної безпеки В. І. Крестьянкін; начальник 3-го (контррозвідувального) відділу ГУДБ НКВС СРСР, комісар державної безпеки 2-го рангу Л. Г. Миронов; помічник прокурора СРСР Й. Ф. Прусс; начальник УНКВС по Оренбурзькій області, старший майор державної безпеки H. М. Райський; нарком внутрішніх справ Татарської АРСР, комісар державної безпеки 3-го рангу П. Г. Рудь; перший заступник начальника УНКВС по Саратовському краю, комісар державної безпеки 3-го рангу І. І. Со- сновський; начальник 3-го (контррозвідувального) відділу НКВС УРСР, комісар держбезпеки 3-го рангу В. А. Стирне; начальник управління робітничо-селянської міліції НКВС Білоруської PCP, майор державної безпеки А. П. Шийрон¹⁹⁸.

Слід відзначити, що після затвердження таких списків справи співробітників НКВС, на відміну від справ інших радянських громадян, уже не розглядалися на засіданнях Військової колегії Верховного суду. Колишніх чекістів просто розстрілювали. Тобто у цих випадках підписи Й. В. Сталіна та його найближчого оточення мали силу остаточного вироку і не потребували формальної легітимації. Такий механізм засудження колишніх співробітників отримав назву «особливого порядку». Ось як про це говорилося у висновку, підготовленому головою парткомісії при ЦК КПРС М. М. Шверником у 1963 p.: «Рішення про розстріл колишніх співробітників НКВС, деяких військових працівників і державних діячів, які були у списках, оформлялися не в суді, а у так званому «особливому порядку» — комісією у складі Вишинського або його заступника Рогинського, Ульріха та Єжова або його заступника Фриновського»¹⁹⁹.

Михайло Костянтинович Александровський був засуджений на смерть 15 листопада 1937 р. за обвинуваченням у зраді Батьківщини, тероризмі та контрреволюційній діяльності і того ж дня розстріляний у Москві.

24 грудня 1957 р. військовим трибуналом Кавказького військового округу він був посмертно реабілітований.

ПРИМІТКИ:

ПРИМЕЧАНИЯ:

Notes:

Erklärungen:

Observations:

Nota Bene:

1. Голод 1932 — 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів / Кер. кол. упоряд. Р. Я. Пиріг. — К., Політвидав України, 1990. — С. 51.

2. Сталин и Каганович. Переписка. 1931 — 1932. — М., РОССПЭН, 2001. — С. 273 — 274.

3. Лубянка. Сталин и ВЧК — ГПУ — ОГПУ — НКВД. Архив Сталина. Документы высших органов партийной и государственной власти. Январь 1922 — декабрь 1936. — М., МФД, 2003. — С. 340.

4. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 1. — Спр. 281. — Арк. 194.

5. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — On. 1. — Спр. 445886 — ФП. — Т. 3. — Арк. 93.

6. ДА СБУ, Київ. — Спр. 43787 ФП. — Арк. 40.

7. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — On. 1. — Спр. 281. — Арк. 194.

8. Там само. — Арк. 195.

9. Там само. — Спр. 282. — Арк. 12.

10. Шаповал Ю. 1., Золотарьов В. А. Всеволод Балицький: особа, час, оточення. — К., Стилос, 2002. — С. 199.

11. ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 20. — Арк. 3; ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174. Арк. 7, 19, 25, 28.

12. Білокінь С. І. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 pp.). Джерелознавче дослідження. — К., 1999. — С. 107.

13. Білокінь С. Масовий терор. — С. 107.

14. ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 20; ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174.

15. ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174. — Арк. 19.

16. Там само. — Арк. 28.

17. Там само. — Арк. 29.

18. ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174. — Арк. 25

19. Там само. — Арк. 19.

20. Білокінь С. Масовий терор. — С. 107.

21. Шаповал Ю. І., Пристайко В. І., Золотарьов В. А. ЧК—ГПУ—НКВД в Україні: особи, факти, документи. — К., Абрис, 1997. — С. 485—486; Петров Н. В., Скоркин К. В. Кто руководил НКВД. 1934—1941: Справочник. — М., Звенья, 1999. — С. 228—229; Золотарьов В. А. ЧК—ДПУ—НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919—1941. — Харків, Фоліо, 2003. — С. 123—159.

22. ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174. — Арк. 25.

23. Там само. — Арк. 19.

24. Там само. — Арк. 25.

25. Там само. — Арк. 26.

26. Там само. — Арк. 19—

27. Там само. — Арк. 25— 26.

28. Великий Жовтень і Громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. — К., УРЕ, 1987. — С. 489.

29. ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174. — Арк. 26.

30. Там само.

31. Там само. — Арк. 41.

32. Там само. — Арк. 26.

33. ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. —Спр. 20. — Арк. 4 зв.

34. ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174. — Арк. 34.

35. ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 20. — Арк. 4 зв.

36. ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174. — Арк. 34.

37. Там само. — Арк. 41.

38. Там само.

39. ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 20. — Арк. 4 зв.

40. Там само.

41. Там само.

42. Там само.

43. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917—1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. — К., Либідь — Військо України, 1994. — Кн. 1. — С. 80.

44. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 343. — Арк. 27.

45. Мозохин О. Б. ВЧК—ОГПУ. Карающий меч диктатуры пролетариата. — М., Яуза, Эксмо, 2004. — С. 74.

46. Окіпнюк В. Т. Державне політичне управління УСРР (1922—1934): історико-юридичний аналіз: Монографія. — К., НА СБУ, 2002. — С. 25.

47. ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174. — Арк. 34.

48. Там само. — Арк. 41.

49. ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 20. — Арк. 4 зв.

50. ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174. — Арк. 41.

51. Там само.

52. ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 20. — Арк. 4 зв.

53. ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174. — Арк. 20.

54. ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 20. — Арк. 4 зв.

55. ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174. — Арк. 42.

56. ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 20. — Арк. 4 зв.

57. Енциклопедія Українознавства. — Т. 2. — Львів, 1993. — С. 750.

58. ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174. — Арк. 47.

59. Там само. — Арк. 48.

60. Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20—ті роки. — К., 2000. — С. 145.

61. Попов Г. Днепровский монстр // Корреспондент. — 2004. — № 47. — С. 72.

62. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 16. — Спр. 4. — Арк. 335—335 зв.

63. ДА СБУ, Вінниця. — Спр. 7542. — Т. 2. — Арк. 23.

64. Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні. — С. 132.

65. ДА СБУ, Вінниця. — Спр. 7542. — Т. 2. — Арк. 38.

66. Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні. — С. 132.

67. ДА СБУ, Вінниця. — Спр. 7542. — Т. 2. — Арк. 23.

68. Там само. — Арк. 39.

69. Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні. — С. 159.

70. Там само. — С. 139.

71. Пристайко В. І., Шаповал Ю. I. Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти. — К., Інтел, 1995. — С. 175—176.

72. ДА СБУ, Вінниця. — Спр. 7542. — Т. 1. — Арк. 18.

73. ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174. — Арк. 31.

74. ДА СБУ, Вінниця. — Спр. 7542. — Т. 1. — Арк. 22.

75. Там само. — Арк. 18.

76. Награды правительства УССР работникам ГПУ // Пролетарий. — 1927. — 28 декабря.

77. ДА СБУ, Київ. — Спр. 2174. — Арк. 48.

78. Там само. — Арк. 19.

79. ЦЦАГОУ. — Ф. 263. — On 1. — Спр. 44539 ФП. — Арк. 93.

80. Ежов Н. И. Выступление на Пленуме ЦК ВКП(б) 03.03.1937 // Вопросы истории. — 1995. — № 2. — С. 19.

81. Голод 1932—1933 років на Україні. — С. 429—431.

82. ІЦ УВС ХО. — Ф. 48. — On. 1. — Спр. 1. — Т. 3. — Арк. 3—4.

83. Там само. — Арк. 4.

84. Там само. — Арк. 10.

85. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор/ Пер. з англ. — Київ, Либідь, 1993. — С. 273.

86. ДА СБУ, Одеса. — Спр. 25468. — Т. 1. — Арк. 48.

87. Васильєв В. 30—е годы на Украине // Коммунист, 1990. — № 17. — С. 78.

88. ІЦ УВС, Харків. — Ф. 48. — Оп. 1. — Спр. 1. — Т. 1. — Арк. 97.

89. Там само. — Т. 3. — Арк. 7.

90. Там само. — Т. 1. — Арк. 97—98.

91. Там само. — Т. 3. — Арк. 7.

92. Шаповал Ю. І. Україна 20—50—х років: сторінки ненаписаної історії. — К„ 1993. — С. 146—147.

93. Пристайко В., Пшенніков О., Шаповал Ю. Соловецька трагедія —1938 років: причина і наслідки // Остання адреса. Розстріли солове цьких в’язнів з України у 1937—1938 роках. — Т. 1. — К., 2003. — С. XLIV.

94. ІЦ УВС, Харків. — Ф. 48. — Оп. 1. — Спр. 1. — Т. 3. — Арк. 7.

95. Наше минуле. — К., 1993. — С. 138.

96. Шаповал Ю. І. Україна 20—50—х років. — С. 132.

97. Наше минуле. — К., 1993. — С. 112—113.

98. Остання адреса. — Т. 1. — С. 405.

99. Наше минуле. — К., 1993. — С. 112—113.

100. Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937— роках. — Т. 1. — К., 2003. — С. 121, 139.

101. ЦЦАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 284. — Арк. 81.

102. Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція. (20—30—і роки). — К., 1991. — С. 83—85:

103. ЦЦАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 421. — Арк. 144.

104. Там само. — Спр. 2886. — Арк. 87—88.

105. Там само. — Оп. 101. — Спр. 1391, — Арк. 2.

106. XII з’їзд КП(б)У. 18—23 січня 1934 p.: Стеногр. звіт. — Харків, 1934.—С. 119.

107. Наше минуле. — 1993. — № 1. — С. 72.

108. Там само. — С. 53

109. Божко О. Особливі відділи в системі органів державної безпеки (1918— 1946 pp.) // 3 архівів ВУЧК—ГПУ—НКВЦ—КГБ. — 2001. — № 2. — С. 290.

110. ДА СБУ, Київ. — Спр. 50045 ФП. — Т. 1. — Арк. 159—161.

111. Кокін С., Пшенніков О. Без строку давності («Викриття» органами НКВС «Військово-фашистської змови у Червоній Армії») // 3 архівів ВУЧК—ГПУ—НКВЦ—КГБ. — 1999. — № 1/2. — С. 200.

112. ДА СБУ, Київ. — Спр. 37318 ФП. — Арк. 50.

113. Кокін С., Пшенніков О. Без строку давності // 3 архіву ВУЧК— ГПУ—НКВД—КГБ. — 2000. — № 2/4. — С. 116.

114. Кокін С., Пшенніков О. Без строку давності. До 60—річчя «викриття» органами НКВС «Військово—фашистської змови у Червоній Армії» // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 1998. — № 1/ 2. — С. 140.

115. Сувениров О. Ф. Трагедия РККА 1937—1938. — С. 54, 380, 390, 405, 459.

116. Дубинский И. В. Особый сет. — М., Воениздат, 1989. — С. 185.

117. Кокін С., Пшенніков О. Без строку давності. До 60-річчя «викриття» органами НКВС «Військово-фашистської змови у Червоній Армії» // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 1998. — № 1/2. — С. 140.

118. ДА СБУ, Київ. — Спр. 50045 ФП. — Т. 1. — Арк. 32.

119. ДА СБУ, Одеса. — Спр. 25468 ФП. — Т. 2. — Арк. 119.

120. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 44539 ФП. — Арк. 286.

121. Там само. — Арк. 386.

122. Там само. — Арк. 402—406.

123. ДА СБУ, Київ. — Спр. 50045 ФП. — Т. 1. — Арк. 44.

124. ЦДАГОУ. — Ф 263. — Оп. 1. — Спр. 45886 ФП. — Арк. 72—73.

125. Там само. — Спр. 33032 ФП. — Т. 24. — Арк. 9.

126. Рубльов О., Репринцев В. Репресії проти поляків в Україні у 1930—ті роки // 3 архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 1995. — № 1, 2. — С. 120.

127. ДА СБУ, Київ. — Спр. 72106 ФП. — Арк. 26—27.

128. ДАХО. — Ф. 99. — Оп. 3. — Спр. 354. — Арк. 427.

129. Рубльов О., Репринцев В. Репресії проти поляків. — С. 140.

130. Наше минуле. — К., 1993. — С. 116.

131. ДА ФСБ РФ. — Спр. 11554, — T. 2. — Арк. 401 зв.

132. ЦДАГОУ. — Ф1. — Оп. 101. — Спр. 1393. — Арк. 11.

133. Євтух В. Б., Чирко Б. В. Німці в Україні. — С. 60.

134. ДА ФСБ РФ. — Спр. 11554. — T. 2. — Арк. 401 зв.

135. Ченцов В. В. Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 1920—е — 1930—е годы. — М., 1998. — С 81

136. ДА ФСБ РФ. — Спр. 11554. — Т. 2. — Арк. 402—403 зв.

137. Там само. — Арк. 401—403.

138. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 472. — Арк. 70.

139. Жезицький В. Масові депортації населення Поділля (друга половина 30—х pp. XX ст.) // 3 архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 1997. — № 1/2. _ С. 128.

140. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 16. — Спр. 12. — Арк. 354.

141. Жезицький В. Масові депортації населення Поділля. — С. 129—130.

142. ДА СБУ. Чернігів. — Спр 1723. — Арк. 24.

143. ДА ФСБ РФ. — Спр. 11554. — T. 2. — Арк. 401—402 зв.

144. ДА СБУ, Донецьк. — Спр. 108143. — Арк. 11—12.

145. ДА СБУ, Донецьк. — Спр. 4476. — Арк. 22—23.

146. Ченцов В. В. Трагические судьбы. — С. 90 —91; Наше минуле. — К„ 1993. — С. 94.

147. Наше минуле. — К., 1993. — С. 115—116.

148. ДА СБУ, Київ. — Спр. 67032 ФП. — Арк. 98—99.

149. Остання адреса. — Т. 1. — С. 251.

150. Пристайко В., Пшенніков О., Шаповал Ю. Соловецька трагедія 1937—1938 років: причина і наслідки//Остання адреса. Розстріли солове— цьких в’язнів з України у 1937—1938 роках. — Т. 1. — К., 2003. — С. XLV.

151. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 44539 ФП. — Арк. 384.

152. Остання адреса. — Т. 2. — К., 2003. — С. 968.

153. Филипович П. Поезії. — К., 1989. — С. 54.

154. Наше минуле. — 1993. — № 1. — С. 114.

155. ЦДАГОУ. — Ф 263. — On. 1. — Спр. 44539 ФП. — Арк. 94.

156. Наше минуле. — К., 1993. — С. 115.

157. ДАХО. — Ф. 99. — Оп. 3. — Спр. 365. — Арк. 422.

158. ДА СБУ, Київ. — Спр. 72106 ФП. — Арк. 29.

159. Там само. — Спр. 59881 ФП. — Арк. 124.

160. Там само. — Спр. 57428 ФП. — Арк. 132.

161. Там само. — Арк. 256 зв.—257.

162. Наказ НКВС СРСР № 00383 від 28.11.1936.

163. Горбунов Е. А. Военная разведка в 1934—1939 годах // Свободная мысль. — 1998. — № 3. — С. 55.

164. Гладков Т. Награда за верность — казнь. — М., Центрполиграф, 2000. — С. 501.

165. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 438. — Арк. 42.

166. Там само. — Арк. 58.

167. Сувениров О. Ф. Трагедия РККА. — С. 58.

168. Горбунов Е. А. Военная разведка в 1934—1939 годах. — С. 57.

169. Колпакиди А., Прохоров Д. Внешняя разведка России. — СПб. — М., 2001. — С. 394.

170. Сувениров О. Ф. Трагедия РККА. — С. 377, 382, 402.

171. ДА СБУ, Київ. — Спр. 43296 ФП. — Арк. 114.

172. Там само. — Арк. 112.

173. Там само. — Арк. 283—284.

174. Там само. — Арк. 112.

175. ЦДАГОУ. — Ф 263. — Оп. 1. — Спр. 44539 ФП. — Арк. 99—100.

176. ДА СБУ, Київ. — Спр. 70117 ФП. — Т. 3. — Арк. 76.

177. ЦДАГОУ. — Ф 263. — Оп. 1. — Спр. 45886 ФП. — Т. 3. — Арк. 101—102.

178. ДА СБУ, Харків. — Спр. 9880. — Арк. 32.

179. ДА СБУ, Чернігів. — Спр. 56297 ФП. — Арк. 123.

180. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 45886 ФП. — Арк. 318.

181. Золотарьов В. А. ЧК—ДПУ—НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919—1941. — X., Фоліо, 2003. — С. 234—235.

182. ДА СБУ, Київ. — Спр. 70117 ФП. — Т. 3. — Арк. 76—77.

183. Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 257—258.

184. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 440. — Арк. 28

185. ДА СБУ, Київ. — Спр. 50045 ФП. — Т. 1. — Арк. 30—33.

186. ЦДАГОУ. — Ф 263. — Оп. 1. — Спр. 44539 ФП. — Арк. 22.

187. ДА СБУ, Київ. — Спр. 50045 ФП. — Т. 1. — Арк. 144.

188. Там само. — Арк. 159—161.

189. Там само. — Арк. 168.

190. Там само. — Арк. 173.

191. Кокін С., Пшенніков О. Без строку давності («Викриття» органами НКВС «Військово-фашистської змови у Червоній Армії») // 3 архівів ВУЧК— ГПУ—НКВД—КГБ. — 1999. — № 1/2. — С. 200.

192. Наше минуле. — К., 1993. — С. 114.

193. ДА СБУ, Харків. — Спр. 031106. — Арк. 34.

194. ЦДАГОУ. — Ф 263. — Оп. 1. — Спр. 45886 ФП. — Арк. 176.

195. ДА СБУ, Київ. — Спр. 57428 ФП. — Арк. 239, 247 зв., 261.

196. ДА СБУ, Київ. — Спр. 70117 ФП. — Т. 3. — Арк. 77.

197. Реабилитация. — С. 299.

198. Сталинские расстрельные списки. — CD, «Мемориал», 2002.

199. Там само.

При першій можливості:

При первой возможности:

À la première occasion:

Bei nächstbester Gelegenheit:

At the First Opportunity:

Борис Володимирович КОЗЕЛЬСЬКИЙ

Boris Volodimirovitsch Kozelskije

Після призначення 15 грудня 1933 р. М. К. Александровського начальником особливих відділів ДПУ УСРР та Українського військового округу обов’язки начальника секретно—політичного відділу ДПУ УСРР став виконувати Б. В. Козельський. Є всі підстави вважати, що голові ДПУ УСРР В. А. Балицькому було зовсім не просто провести його на цю посаду. Адже офіційний наказ про призначення Козельського начальником секретно—політичного відділу Управління державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР вийшов лише 9 листопада 1934 p., а відповідний наказ НКВС СРСР з’явився аж 16 січня 1935 p.! Таким чином у «виконуючих обов’язки» Борис Володимирович проходив майже тринадцять місяців — небувалий випадок у тогочасній практиці.

Забігаючи наперед; відзначимо, що саме робота Козельського на посаді начальника секретно—політичного відділу ДПУ—НКВС УСРР у 1933—1935 pp. стане одним з головних чинників, які обумовили у 1937 р. швидке падіння, здавалося б, всемогутнього комісара державної безпеки 1—го рангу Балицького, і що, незважаючи на нищівну критику, нарком внутрішніх справ УРСР буде до останнього боронити свого улюбленця.

6 травня 1902 р. у місті Проскурові у єврейській родині тридцятирічного Вольфа Давидовича та дев’ятнадцятирічної Ганни Мойсеївни Голованєвських народився хлопчик, якого назвали Бернардом і якому судилося увійти в історію радянської держбезпеки під іменем Бориса Володимировича Козельського.

Пізніше Козельський—Голованєвський характеризував свою родину як «дрібнобуржуазну»¹ і повідомляв, що його батько наприкінці XIX сторіччя служив рядовим в царській армії, працював у приватних друкарнях, а у 1912 — 1917 pp. був співвласником дрібної друкарні у Проскурові, на якій працювали 5 — 6 найманих робітників. У 1918 р. Вольф Голованєвський перебрався до Києва і влаштувався завідувачем друкарні управління Подільської залізниці, а з 1920 р. — працював у видавництвах «Пролетарська правда», «Комуніст» та інших. Мати

./..

© ARENAS