Юхим Фомич КРИВЕЦЬ

Jokim (Jochen) Fromitsch KRIVETS

Deputy director of Department of Economics, (ДПУ УСРР) DPU UkrSRR

 

Призначений 31 липня 1931 р. третім заступником голови ОДІТУ СРСР В. А. Балицький забрав із собою велику групу ке­рівних українських чекістів, серед яких був і начальник секрет- но-політичного відділу ДПУ УСРР Г. С. Люшков. Новому голо­ві ДПУ УСРР С. Ф. Реденсу довелося по суті заново формувати керівне ядро центрального апарату. Після довгих консультацій 20 вересня 1931 р. начальником секретно-політичного відділу ДПУ УСРР був затверджений Ю. Ф. Кривець, який мав досить рідкісний чекістський стаж — з 1918 р. (у 1920 р. лише у 1,55% українських чекістів був подібний1), носив на грудях орден Чер­воного Прапора і вважався «одним із найактивніших працівни­ків ЧК-ДПУ»2.

 

Юхим Фомич Кривець народився 10 березня 1897 р. у ро­дині білоруського робітника-залізничника3. У всіх автобіогра­фіях місцем свого народження вказував Варшаву4, але в деяких документах з його особової справи зазначалося, що він похо­див з села Кривці Ляцької волості Лідського повіту Віденської губернії5 (нині Республіка Білорусь).

 

Дитинство та юність провів у місті Двінську Вітебської гу­бернії (нині Даугавпілс, Латвія), де закінчив спочатку початко­ве, а потім міське училище. Місячної зарплатні батька у 12— 16 карбованців не вистачало для утримання родини з шести чоловік, і у п’ятнадцять років Юхим почав працювати перепи­сувачем у Двінському повітовому з’їзді мирових суддів, зароб­ляючи від 5 до 25 карбованців на місяць. Старанність та акурат­ність молодого канцеляриста були оцінені належним чином, і у серпні 1914 р. його переводять письмоводителем до повітового окружного суду з місячним окладом 35 карбованців.

 

При евакуації мешканців Двінська у серпні 1915 р. Юхим ра­зом з батьком-чорноробом артилерійської майстерні виїхав до Брянська і почав працювати спочатку письмоводителем міської управи, а з лютого 1916 р. — машиністом-переписувачем на Брян­ському Арсеналі6. 15 травня 1916 р. він достроково призивається на військову службу і після кількох місяців муштри у 209-му пі- запасному полку у складі маршового батальйону шиздить з Ярославля на Буковину. Втім, воювати в Карпатах з румунськими військами рядовому 97-го Ліфляндського піхотного полку Кривцю ве довелося. Провівши всього кілька днів у окопах, він тяжко захворів і був евакуйований у тил7.

 

Про подальші етапи свого життя він згодом писав так: «На початку 1917 р. одужав і був залишений при канцелярії 812-го зведеного госпіталю в Черкасах. Після місячної відпустки через хворобу близько чотирьох місяців працював в Управлінні Брянського повітового військового начальника, поки не був у жовтні того ж року звільнений з військової служби взагалі.

 

Знаходячись уже в Брянську (з травня 1917 p.), я через брата (секретар губернського бюро РСДРП — більшовиків) зв’язався з партійною організацією і швидко був залучений до революційної роботи, увійшов до лав партії і перебуваю в ній безперервно до цього дня. Ні до яких інших партій або угруповань не належав. Після звільнення з військової служби працював помічником сек­ретаря заводського комітету Брянського Арсеналу. З групою товаришів... перебував в організованій цією групою фракції РСДРП — більшовиків при спілці службовців Арсеналу. Взимку був обраний до Міськради за більшовицьким списком8.

 

У березні 1918 р. переїхав до Катеринослава, де не лишився й поїхав до Камишина, оскільки батько був туди евакуйований з Двінською артилерійською майстернею, де він працював чор­норобом9. У Камишині служби не знайшов, три місяці нічого не робив10 і потім при новій евакуації переїхав до Ржева, де на протязі 10 днів у жовтні 1918 р. працював начальником міліції 2-го району міста. Звідти був відкликаний Брянською ЧК»11.

 

Брянська повітова надзвичайна комісія була організована 5 ве­ресня 1918 p., її головою був призначений Олександр Миколайо­вич Медведев12, заступником голови — Гнат Фомич Кривець13.

 

Напевно не без протекції рідного брата Юхим і був призна­чений 25 жовтня 1918 р. головою колегії слідчих, а згодом — завідуючим юридичним відділом Брянської повітової ЧК14. Се­ред численних справ брянських чекістів у 1918—1919 pp. слід виділити придушення антирадянського заколоту солдатів 34-го та 35-го полків Брянського гарнізону і селянських повстань у Великотопальській та Лакомобудській волостях, ліквідацію за особистим наказом Ф. Е. Дзержинського підпільної анархістської майстерні з виготовлення вибухівки15. Проводився в повіті і червоний терор. Так, у шостому номері «Щотижневика надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією та спекуляцією» за 1918 р. повідомлялося, що Брянською повітовою надзвичайною комісією розстріляні 9 грабіжників і секретар військового комісаріату за розтрату народних грошей16.

 

У Брянську Ю. Ф. Кривець працював до 15 грудня 1919 p., а потім за розпорядженням ВЧК був переведений до Полтавської губчека17. Сталося це згідно із спеціальним рішенням ЦК РКП(б) перекинути в Україну значну кількість чекістів з Росії18. Серед відряджених був і співробітник транспортного відділу ВЧК Г. Ф. Кривець, але взяти участь в організації транспорт¬них органів ЧК в Україні йому не судилося — у Харкові він захворів на висипний тиф і помер19.

 

На початку січня 1920 р. Ю. Ф. Кривець разом з великою групою російських чекістів прибув до Полтави, але тут їх, як виявилося, ніхто не чекав. Місцеві комуністи зустріли москов-ських гостей вороже і відразу стали клопотати перед ВЧК про їхній відклик, мотивуючи це тим, що вони не знають української специфіки і не впораються з роботою, оскільки, за словами члена Полтавського губкому КП(б)У Ю. Г. Миронова, «український чекіст повинен мати особливий «нюх» і, виходячи вранці на вулицю, повинен встановити, чим пахне місто». Головою ревкому Я. Н. Дробнісом було скликано нараду, яка підтримала це рішення20. Але позбутися непрошених гостей полтавцям не вдалося. Тепер, за словами начальника секретнооперативного відділу Полтавської губернської ЧК І. М. Біксона, «губчека не стала більше займатися ловлею дрібних спеку¬лянтів і дрібних злодюжок, а поставила собі за мету боротьбу з контрреволюцією, звідки б вона не виходила, і стала поступо¬во втручатися у всі галузі життя Радянської Республіки»21.

 

Судячи з усього, в Полтаві на той час було не все гаразд з дотриманням так званої революційної законності, оскільки 17 квітня 1920 р. інструктор-організатор особливого відділу 14-ї армії І. М. Жебеньов (він же В. М. Гарін) «відбув у службове відрядження по обстеженню та встановленню фактів і незаконних дій Полтавської губернської ЧК»22. На жаль, нам поки що не вдалося з’ясувати результати цієї поїздки. Втім, відомо, що протягом 1920—1921 pp. четверо голів Полтавської губернської ЧК позбулися своєї посади за різноманітні посадові злочини:

 

Яків Мойсейович Баскаков (очолював Полтавську надзвичайну комісію з грудня 1919 р. по травень 1920 р.) — звільнений за підозрою у хабарництві;

 

Василь Іванович Іванов (голова Полтавської губернської ЧК у травні—липні 1920 р.) — у липні 1920 р. був звинувачений у безпідставному розстрілі за спекуляцію кількох полтавчан23;

 

Станіслав Сергійович Любомирський (т. в. о. голови Пол­тавської губернської ЧК з 12 грудня 1920 р.) — заарештований у грудні 1920 р. «за посадові злочини»24;

 

Георгій Федорович Рудаков (очолював Полтавську губерн­ську ЧК з серпня 1920 р. по травень 1921 р.) — заарештований 31 травня 1921 р. за незаконне вивезення з міста трьох вагонів реквізованого майна25.

 

Правда, ніхто з голів Полтавської губчека засуджений не був, усі невдовзі були виправдані і продовжували працювати в органах пролетарської держбезпеки. Зовсім інакше склалася доля голови Зіньківської повітової ЧК Левка Христового. З не­відомих причин на початку травня 1920 р. цей колишній ко­мандир червоного ескадрону був заарештований, але втік із зіньківської в’язниці, зібрав повстанський загін і бився проти червоних загонів, поки не склав свою буйну голову на околиці села Мала Загрунівка травневого дня 1921 року26.

 

У Полтаві Кривець працював півтора року, обіймаючи в різний час посади слідчого, заступника завідувача юридичного відділа, уповноваженого з контрреволюції, секретаря колегії губернської ЧК, від якої у 1920 р. отримав свою першу наго­роду — золотий годинник з написом «За зразкову постановку справи та енергійну роботу»27.

 

«Енергійна робота» чекістів часто закінчувалася смертним вироком для обвинувачених. За підрахунками дослідників на ос­нові вивчення архівних справ, маємо таку дуже неповну та фраг­ментарну статистику полтавських розстрілів у 1920 p.: ЗО квіт­ня — 10 осіб, 18 червня — 9,2 липня — 8,16 липня — 15,1 серп­ня — 32, 9 серпня — 42, 14 серпня — 6, 18 вересня — 40, 9 жовтня — 45, 14 жовтня — 14, 20 жовтня — 12, 28 листопа­да — 32, 11 грудня — 19. 13 січня 1921 р. страчено 8 чоловік, 20 січня того ж року — 3428.

 

В своїй книжці «На шляху до термідора» Г. 3. Бесєдовський наводить такі слова голови Полтавської губчека В. І. Іванова: «Найтяжче — виконувати смертні вироки. Скажу вам правду, я вже рік працюю головою надзвичайної комісії, а жодного разу не був присутнім під час розстрілів. Боюся, що потраплю до божевільні. А ось заступник мій, Заборенко, той обов’язково є присутнім при розстрілах — вимоги інструкції. Виконавцем у нас комендант, матрос Гуров. Він нещодавно ювілей спра­вив — три тисячі людей розстріляв. Говорить, що дійде до п’яти тисяч і кине. Але вже і він здавати став. Доводиться його напоювати кожного разу. Нещодавно з п’яних очей хотів Заборенка застрелити. Ледве вирвали. Увечері кожної суботи у нас тут у дворі справжнє пекло. Засуджених саджають у підвал флігеля біля паркана і звідти ведуть через двір до погреба, де роз­стрілюють. Крики як на бійні. Заборенко хотів вставляти кляпа в рот, щоб не кричали, але я заборонив. Це вже зовсім би ви­глядало, як звичайне вбивство»29.

 

Виникає питання, чи можна довіряти цим словам одного з перших радянських втікачів на Захід, написаним у стилі кра­щих давньогрецьких і давньоримських істориків? Нам здаєть­ся, що певною мірою так. Григорій Зиновійович Бесєдовський у 1920 р. був досить помітною фігурою в Полтаві і обіймав по­сади голови губернського лісового комітету, був членом прези­дії Полтавського губернського раднаргоспу, редактором газети «Більшовик», обвинувачем місцевого губернського ревтрибу­налу і мав інформацію з перших рук. В. І. Іванов, В. М. Забо­ренко і Гуров (був комендантом Полтавської губчека і в пер­шій половині 1919 р.) — справжні історичні особи.

 

Наведемо ще один уривок зі спогадів Бесєдовського про рі­шучу боротьбу полтавських чекістів з хабарництвом у радян­ських установах, яке процвітало через низьку заробітну платню: «Грошима ніхто не брав. Брали 10 фунтів муки, фунт цукру, навіть пару підметок для взуття. Губчека боролася з цими зло­вживаннями, нещадно розстрілюючи співробітників... Щоден­но зникали кілька працівників, а через кілька тижнів їхні прі­звища з’являлися в списках розстріляних з позначкою «за хабар». Так розстріляли голову губернського поліграфічного відділу, старого робітника-друкаря, за хабар у власника дру­карні десяти фунтів муки. Разом з ним розстріляли ще п’ятьох співробітників його відділу, які взяли по одному фунту цукру. Агенти губчека цілий день вешталися по будівлі ради народно­го господарства, тероризуючи співробітників»30.

 

З 30 липня 1921 р. Юхим Фомич працює уповноваженим з контрреволюції Київської губернської ЧК, колегія якої вже З листопада «за труди та революційну енергію по ліквідації Мотовилівської контрреволюційної організації» винесла йому подя­ку. У березні 1922 р. в Києві Крйвець брав участь у ліквідації «Козачої ради Правобережної України» та «Петлюрівської контр­розвідки», керував розробкою та розгромом «8-го повстанського району»31. Ці гучні справи по розгрому українського підпілля ще чекають своїх дослідників, а поки що наведемо офіційні довідки.

 

«Козача рада Правобережної України» була організована 5 серпня 1921 р. у місті Біла Церква Київської губернії і невдов­зі була затверджена С. В. Петлюрою як центр інформаційної роботи на Правобережжі. Але така роль не задовольнила керів­ників організації, і вже у вересні 1921 р. вони вирішили розши­рити свою компетенцію і діяти як центр з підготовки повстання в Київській, Волинській, Одеській та Миколаївській губерніях. Головою «Козачої ради» обрали службовця Білоцерківської ко­операції П. Гайдученка (Гонта); начальником інформаційного бюро — підполковника арміїУНР М. JIозовика; уповноваженим пошти та телеграфу — М. Симака; командуючим повстанськи­ми силами на Північно-Східному фронті Правобережної Ук­раїни — T. І. Бесарабенка; командуючим Північно-західним фронтом — працівника повітової спілки кооперації І. Федірціва-Шамуленка; генеральним писарем — Г. Григоренка. Остан­ній залучив до «Козачої ради» співробітників штабу 45-ї ра­дянської стрілецької дивізії Ф. Т. Галянта, В. П. Виговського, М. М. Малика та І. Ф. Велика, які добували для повстанців то­пографічні військові карти й повідомляли інформацію про на­ради у штабі. Лозовик та Симак завербували у Києві А. Гудимович, яка складала антирадянські прокламації і зв’язала членів «Козачої ради» з повстанцями в Чернігівській та Полтавській губерніях, залучила до підпільної роботи секретаря Київської церковної ради І. Тарасенка та його дочку Марію. «Козача рада» встановила зв’язок з «8-м повстанським районом» та з «УНРів- ською підпільною контррозвідкою в Києві» й готувала збройне повстання навесні 1922 року32.

 

«8-й повстанський район» був створений у Таращанському повіті Київської губернії влітку 1921 р. прибулим з Польщі по­ручником армії УНР М. Якубовичем. Він почав формувати повстанську дивізію і поділив свою бойову ділянку на три під­райони. Першим підрайоном, до якого входили Таращанський та Сквирський повіти, командував отаман Куравський (Богун); другим підрайоном (діяв у Білоцерківському та Канівському повітах) керував хорунжий Питеренко (Яструб); третій підрайон (охоплював терени Звенигородського та Черкаського повітів) підпорядковувався отаману Титаренку-Кузьменку33. Справжні­ми членами підпільної організації були і таращанські чекіс­ти — секретар політбюро В’ячеслав Савицький та уповноваже­ний Адам Дударець34.

 

У серпні 1921 р. закордонний центральний штаб УНР від­рядив до Києва старшину М. Афанасьева, який незадовго до цього закінчив контррозвідувальні курси у Польщі. Завдяки батькові та сестрам він швидко легалізувався у Києві. Через деякий час до міста з метою створення підпільної контрроз­відки УНР прибув колишній полковник Генерального штабу В. Алексеев, який під іменем Г. Мосейчука за допомогою дру­жини вступив на службу до радянської військової устайови. Він розшукав Афанасьева, домовився з ним про спільну робо­ту по збиранню розвідувальних даних, до якої пізніше вони залучили М. Харченка, Е. Бренейсена, П. Фесаї, П. Піонтека та інших. Зібрані дані Алексеев у зашифрованому вигляді ре­гулярно відсилав до Польщі. На початку 1922 p., довідавшись про існування «Козачої ради», полковник Алексеев установив з нею зв’язок й невдовзі став помічником контррозвідки при штабі «Козачої ради»35.

 

Всі ці повстанські організації розроблялися чекістами упро­довж досить тривалого часу і були ліквідовані майже миттєво. 27 березня 1922 р. заступник голови ДПУ УСРР В. А. Балиць- кий звітував заступнику голови ДПУ РРФСР Й. С. Уншліхту про ліквідацію петлюрівської організації «Перша Козача рада Правобережної України»: «політичне забарвлення — україн­сько-самостійницьке... Зв’язок з українською професурою і українською інтелігенцією Чехівським, Василенком, Веселов- ським». Усього за цими справами заарештували 814 чоловік, з них до суду було віддано 245 чоловік, а керівників розстріляно36.

 

Голова Київської губернської ЧК Я. А. Лівшиць, незважаючи на свій «партизанський дух, недисциплінованість, зарозумілість, схильність до склок та угруповань», вважався «одним із кращих» співробітників ВУЧК. Він належним чином оцінив енергію та здібності свого підлеглого і 8 березня 1922 р. призначив Кривця начальником секретного відділу (СВ) та заступником начальника секретно-оперативної частини (СОЧ) Київського губернського відділу ДПУ і невдовзі порушив клопотання перед Колегією ДПУ УСРР про нагородження Юхима Фомича маузером з напи­сом за «вміле проведення розробок і слідства у справах Повстан- кому 8-го району та Козачої ради»37.

 

Одним із головних напрямків роботи СВ ДПУ була бороть­ба з антирадянськими партіями шляхом безкровних репресій, із застосуванням заходів ізоляції та висилання. Добре розвинена агентура дозволяла чекістам не лише боротися з активними проявами їхньої діяльності, але й керувати внутрішньопартій­ними сварами, що сприяло подальшому розкладу організацій. У травні співробітники Київського СВ брали участь в арешті 37 делегатів 3-го Загальноросійського з’їзду сіоністської народ­ної фракції «Цейрей-Ціон»38, а у серпні під керівництвом на­чальника СВ ДПУ РРФСР Т. П. Самсонова ліквідували з’їзд правих есерів-терористів39. На посаді начальника СВ Юхим Фомич зарекомендував себе як «працівник незамінний, ретель­ний і енергійний», але слабо політично розвинений40 і 22 ве­ресня 1922 р. був переведений на посаду начальника контррозвідувального відділу (КРВ) Київського губвідцілу ДПУ, а СВ очолив П. М. Рахліс, який спеціалізувався на розробці політич­них партій і мав великі зв’язки у Київській парторганізації.

 

Новостворені КРВ ДПУ (співробітників яких називали кро- кістами) боролися зі шпигунством, білогвардійською контррево­люцією і змовами, бандитизмом, контрабандою та незаконним переходом кордону. Кривець хутко взявся за справу і вже у пер­ший місяць своєї роботи ліквідував «Київський повстанський район» — підпільну організацію, що діяла на території Київсько­го та Білоцерківського повітів41. Втім, на посаді начальника КРВ він пропрацював недовго і вже 1 грудня 1922 р. пересів у крісло заступника начальника відділу, азі лютого 1923 р. взагалі став звичайним уповноваженим КРВ. Таке пониження по службі зо­всім не означало того, що Кривець погано справлявся зі своїми обов’язками, просто на цей час Київський губернський відділ ДГТУ практично припинив самостійне існування і всі керівні по­сади в ньому за сумісництвом стали займати начальники від­повідних підрозділів Повноважного представництва ДПУ на Правобережній Україні (ПП ДПУ ПУ). Та і сам губвідділ очолю­вав повноважний представник ДПУ на Правобережній Україні Юхим Георгійович Євдокимов, який і призначив начальником Київського КРВ начальника КРВ ПП ДПУ ПУ Миколу Галактіоновича Ніколаєва-Журида.

 

Цей син конотопського міщанина-домовласника, предки якого походили з Французького кантону в Швейцарії, мав за плечима курс юридичного факультету Київського університету та Одеську школу прапорщиків. Він неодноразово під виглядом білого офіцера закидався у ворожий тил для проведення роз­відувальної та диверсійної роботи, брав участь в боях під Киє­вом, Рівним, Здолбуновом, Гомелем та на польському фронті42. Попри чималі заслуги перед революцією у 1921 р. Ніколаєв-Журид був виключений з більшовицької партії «як інтелігент та чужорідний елемент»43. Зрозуміло, що він мріяв повернути собі партійний квиток, майже «згорав» на роботі і вже встиг блиску­че провести операцію по захопленню групи холодноярських ота­манів на чолі з JI. 3. Завгороднім44.

 

Начальником організаційно-адміністративної частини Ки­ївського губвідділу ДПУ став працювати секретар ПП ДПУ ПУ Михайло Петрович Фриновський — учасник ліквідації «На­ціонального центру» та анархобандитів у Москві, захоплення махновського штабу в Харкові та холодноярських отаманів у Звенигородці45 розстрілів полонених врангелівців у Криму та 359 вояків УНР під Базаром46. Зазначимо, що київське знайом­ство з Фриновським згодом відіграє, на нашу думку, ключову роль у подальшій долі Кривця.

 

Невдовзі до штату Повпредства ДПУ на Правобережній Ук­раїні були зараховані Микола Васильович Гриневський-Осадчий, Григорій Львович Заярний та Петро Йосипович Погиба. Цю трійцю об’єднувало спільне минуле — всі вони свого часу служили в армії УНР і воювали проти червоних у складі пов­станських загонів, потім перекинулися до більшовиків і, ряту­ючи власне життя, видали їм чимало своїх колишніх братів по зброї. Значну роль відіграли вони і в операції захоплення свого колишнього командира — генерал-хорунжого Ю. Тютюнника. Безпосередньо керував цією операцією Ніколаєв-Журид.

 

У квітні 1923 р. Кривець бере участь в розробці та ліквідації «Полтавського губернського повстанського комітету», «Лубен­ського окружного повстанського комітету», «Київського район­ного повстанського комітету при об’єднаному повстанському комітеті Лівобережжя України»47. Відзначимо, що він не тільки розробляв операції по знешкодженню українського національ­ного підпілля, але й брав особисту участь у захопленні багатьох повстанців, виявивши при цьому неабияку кмітливість та від­вагу. Так, однієї ночі Кривець із двома чекістами вистежив пов­станського отамана, якого потрібно було захопити живим. Ота­ман ліг коло самих дверей так, що ніхто не міг зайти в кімнату, не збудивши його. Руки він тримав у кишенях, набитих зброєю. Але отаман прорахувався. Він не зважив на одну дрібницю — двері відчинялися не в кімнату, а на вулицю. Тихо підкрався Кривець до дверей... Кожна мить здавалася вічністю. Ривок! І повстанець був взятий без жодного пострілу. Кривець брав особисто і начальника штабу повстанського загону отамана І. Трейка в Білій Церкві. Начштабу повстанців завжди ходив з двома револьверами, але коли його несподівано оточили чекіс­ти, то він зміг зробити лише один постріл і здався.

 

За успішну боротьбу з українською контрреволюцією на Київщині Ю. Ф. Кривець був нагороджений 23 січня 1923 р. срібним годинником від ВУЦВК, а 7 травня того ж року орде­ном Червоного Прапора48. Слід відзначити, що найвищу наго­роду країни Кривець отримав разом зі своїми керівниками — Євдокимовим, Фриновським та Ніколаєвим-Журидом.

 

Після від’їзду останніх до Ростова-на-Дону та скасування ПП ДПУ ПУ Кривець перебрався до Харкова і з 18 серпня 1923 р. став працювати уповноваженим КРВ СОЧ ДПУ УСРР, а 23 квітня 1924 р. був призначений помічником начальника цього ж відділу М. І. Добродицького.

 

З 17 по 25 вересня 1924 р. ДПУ УСРР було проведено все­українську операцію щодо ліквідації «контрреволюційного еле­мента», що проходив у справах контррозвідувальних відділів, а також чимось скомпрометованого і «всілякого підозрілого еле­мента», яким були петлюрівці, члени українських антирадян- ських партій, колишні білі офіцери, емігранти антирадянського ухилу, колишні члени «Союзу російського народу», колиш­ні жандарми, поліцейські, монархісти, кадети і взагалі особи, помічені в антирадянській діяльності. У Харкові за одну ніч з 16 на 17 вересня заарештували 157 чоловік, здійснили 162 об­шуки; у Київській губернії в ніч з 22 на 23 вересня здійснили 450 арештів, зокрема у самому Києві — 217. Усього в Україні заарештували 1292 чоловік, здійснивши 911 обшуків. По гу­берніях ці цифри склали: Харківська — 258 арештованих і 354 об­шуки; Київська — 320 і 194; Полтавська — 161 й 113; Волин­ська — 120 і 65; Чернігівська — 86 і 67; Подільська — 60 і 100; Одеська — 180 і 120; Донецька — 64 і 62. Підсумовуючи її на­слідки, В. А. Балицький інформував ЦК КП(б)У: «Вся сила удару впала головним чином на дворянсько-буржуазні, контр­революційні верстви». Частину арештованих вислали в адміністративному порядку за межі України, а більшість віддали до суду49.

 

Про роботу Кривця в КРВ ДПУ УСРР яскраво свідчать його атестації, складені Добродицьким за 1923—1925 pp.: «Є фактич-ним керівником по петлюрівщині, українських партіях і бандитизму. Виявляє велику ініціативу, особливо у роботі по партіях. Добрий організатор по КРВ, адміністративних здібностей не виявляє. Вельми здібний та цінний робітник, спеціалізується з українського руху. Працездатність — чудова. Енергійний, вельми дисциплінований. Достатньо наполегливий, витриманий та холоднокровний. Трохи замкнений. У стосунках зі своїм начальством рівний, дисциплінований, без підлабузництва та підлесливості. Мовчазний, мало говорить, не полюбляє довгих роздумів, у роботі виявляє потрібну конспірацію...50

 

Старої школи чекіст. Прекрасний агентурник. Роботу любить. Виявляє ініціативу. Має великі заслуги у секретній роботі. Головним чином по петлюрівщині. Чудово знає український рух... За вдачею трохи відлюдний і малотовариський... Самостійно керує роботою. Добирати і керувати робітниками вміє. Організаторські здібності є. Як адміністратор слабуватий. Дуже добрий працівник. Всебічно знає секретно-оперативну роботу. Працездатність добра... Помилки свої визнає і робить з них відповідні висновки. Ставлення до товаришів по службі і до підлеглих добре. Користується загальною повагою як начальник і як товариш. Політична підготовка добра... Є керівником оперативної роботи КРВ. Роботу знає чудово... В особистому житті дещо слабохарактерний... Вельми скромний... Дуже добрий оперативний працівник, чудово знає всі галузі роботи КРВ, має великий практичний досвід в агентурній і слідчій роботі... Розбирається в людях, вміє добирати працівників і керувати ними»51.

 

27 травня 1925 р. надзвичайна сесія Харківського суду (голова — В. М. Горожанин, члени — Зуб і Ю. Ф. Кривець при секретарі Вольфсоні) засудила на 10 років відомого отамана А. О. Гулого-Гуленка52. Як бачимо, Кривець і начальник секретного відділу ДПУ УСРР Горожанин не лише вели слідство у справах «українських контрреволюціонерів», але й самі їх судили.

 

Одним із напрямків роботи Кривця була «розробка» академіка М. С. Грушевського. Після повернення із-за кордону видатний український історик і державний діяч весь час перебував під пильним оком спецслужб, які намагалися використати його у своїй брудній грі проти української інтелігенції. Це чудово ілюструє лист ДПУ УСРР, який надійшов 26 березня 1924 р. до Київського губернського відділу ДПУ, де зазначалося: «...першорядну важливість і значення для нас має посилення незгод у верхах української шовіністичної громадськості, зокрема з найсильнішою нині групою проф. Єфремова та всередині ... Найважливішим є оточити мережею ваших людей Єфремова, якийявляє для нас реальну небезпеку. До речі, про «мережу наших людей». Наскільки нам відомо, досі у вас в академічних колах таємного працівника не було (якщо не брати до уваги «Запорозького»), тому просимо негайно повідомити характеристики цих таємних співробітників і надіслати їхні анкети.

Начальник СОЧ ДПУ УСРР Іванов

Начальник КРВ ДПУ Добродицький

Уповноважений 5-ї групи Кривець»53.

 

Те, що прізвище скромного уповноваженого стоїть поряд із найвищими керівниками ДПУ УСРР, на нашу думку, красно­мовно свідчить про те, хто насправді був «мозковим центром» операції та сіяв розбрат поміж видатними українцями Сергієм Єфремовим та Михайлом Грушевським.

 

І якщо в характеристиці від 29 жовтня 1924 р. зазначалося, що Кривець «може бути висунутим помічником начальника відділу ДПУ УСРР, але для посади начальника йому не виста­чає адміністраторських здібностей, занадто м’який та поступ­ливий», то у грудні 1925 р. вже констатувалося, що «він може бути начальником відділу ДПУ УСРР»54.

 

Але перейти на самостійну керівну роботу йому не судило­ся — 16 грудня 1925 р. він був призначений помічником на­чальника Київського окружного відділу ДПУ С. І. Западного. Відзначимо, що за існуючим штатним розкладом у ДПУ УСРР не було посади заступника начальника окружного відділу, а був лише помічник начальника, який безпосередньо керував усією оперативно-чекістською роботою.

 

На нашу думку, Кривець був відправлений до Києва саме як спеціаліст з українських справ, який безпосередньо «розробляв» академіка М. С. Грушевського та особисто здійснював перлюст­рацію його кореспонденції55. І дійсно, цікавитися тим, що пи­шуть видатному історику, продовжував і в Києві. Так, наприклад, 12 січня 1927 р. він разом із начальником СВ Київського окруж­ного відділка В. С. Гражулем направив начальнику СВ ДПУ УСРР В. М. Горожанину листа з повідомленням про перлюст­рацію кореспонденції академіка56.

 

Зі своїм завданням у Києві Кривець справився блискуче і за оперативні успіхи у 1927 р. був нагороджений знаком «Почес­ний працівник ВЧК—ДПУ(У)» за № 427. Наступну свою наго­роду — маузер з надписом «За нещадну боротьбу з контррево­люцією» від Колегії ОДПУ СРСР Юхим Фомич отримав уже в Одесі57, де працював з 21 жовтня 1927 р. помічником начальни­ка Одеського окружного відділу ДПУ І. М. Леплевського.

 

Ізраїль Мойсейович швидко спрацювався з Юхимом Фомичем і невдовзі дав йому таку атестацію: «За час роботи по­казав себе з точки зору оперативно-організаційної роботи з хорошого боку. У роботі виявляє належну ініціативу і посидю­чість. Стосунки з підлеглими нормальні. Особливо позитивна сторона — скромність та невипинання себе. Бере участь у партроботі, є членом бюро партосередку та членом Одеської кон­трольної комісії»58.

 

Під керівництвом Леплевського і Кривця в Одеському окрузі у 1926—1929 pp. «було ліквідовано велику кількість шпигунських мереж закордонної румунської агентури, ряд кутеповських агентів-терористів і монархічних організацій. Була викрита й лікві­дована велика петлюрівська організація та Одеська філія «СВУ» на чолі з М. Слабченком. Крім того, в Одесі була розроблена й ліквідована велика шкідницька справа у Радторгфлоті, фігуранти якої були пов’язані із закордонними шкідницькими центрами, а також розгромлена потужна троцькістська опозиція»59.

 

Слід сказати, що боротьба з «українською контрреволюцією» завжди була головним напрямком у роботі керованих І. М. Леплевським чекістських органів. Зокрема й в Одесі, де він очолював окружний відділ ДПУ у 1925—1929 pp. У 1926 р. Одеса нарахову­вала 420 900 мешканців (кількісно росіяни становили 38,7%, єв­реї — 36,5%, українці — 17,4%, поляки — 2,4%, німці — 1,3%). У місті українізувалися школи, вищі навчальні заклади та наукові заклади, зростала українська преса й поширювалася видавнича справа60. Така ситуація не задовольняла противників «україніза­ції», про що свідчить лист начальника секретного відділу Оде­ського окрвідділу ДПУ Д. М. Медведева:

 

«Загальне ставлення до українізації з боку професури, за винятком небагатьох «щирих» українців, які українізувалися в наш час у зв’язку з необхідністю залишитися на службі, різко негативна, причому мотивація такого ставлення в окремих осіб цілком різна...

 

  1) ЗАГАЛЬНОКУЛЬТУРНА. Українська культура так слабо розвинена, а в галузі науки, мистецтв і літератури настільки нижча загальноросійської, що впровадження її там, де отрима­ла розповсюдження російська культура з її високохудожньою мовою, означало б повний регрес, відступ назад на 200 років.

 

2) ЛІНГВІСТИЧНА. Мова, яку збираються ввести у якості державної на Україні, не є мовою населення, вона йому на три чверті чужа, оскільки вона штучно переноситься з Галичини, низку наукових термінів і назв повсякденних предметів взято з німецької, угорської та інших мов. Тому не диво, що українці, навіть з числа «щирих», змушені вивчати цю мову, і вона дається їм з великим трудом. Селяни ж цієї мови зовсім не розуміють.

 

  3) ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНА. Якщо під Україною як етнографічним цілим розуміють Поділля, Волинь, Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Харківщину та Катеринославщину, то тут заперечень немає. Але якщо приєднують Новоросію, то слід зробити ряд застережень. По-перше, цей край історично завжди був нерівним, спочатку являв собою незаселений степ, і з однаковим правом його можна називати Литовським, Польським, Турецьким. По-друге, у більш пізні часи він служив пристановищем для селян-утікачів як Великоросії, так і ук­раїнського походження (звідси численні села з чисто росій­ськими назвами). По-третє, колонізація Новоросїі, яка розпо­чалася з епохи Катерини II, створила тут калейдоскоп найріз­номанітніших народів і народностей. Серби, німці, болгари та інші. Але якщо з такими застереженнями ще можна визнати Новоросію частиною України, то про Одесу, виразно інтерна­ціональне за складом населення місто, цього рішуче сказати не можна. Тут відсоток українців дуже малий, і цей відсоток на­стільки перемелений загальноросійською культурою, що май­же повністю вважає себе росіянами, і в родині розмовляють російською».

 

Закінчує Медведев цей антиукраїнський трактат так: «Вихід із ситуації, що склалася: якщо з державних міркувань необхідна українізація Одеси, то її слід було б провадити при дотриманні певних умов. І, у всякому разі, поступово, адже будь-яка інша українізація призведе до невдоволення, ремствування, інколи до саботажу, затримання просвіти, що не в інтересах влади»61.

 

Як бачимо, майбутній Герой Радянського Союзу та славет­ний партизан наводить такі ж аргументи супротивників ук­раїнізації, що й нині. Нічого більш аргументованого за вісім­десят років українофоби видумати не змогли.

 

Слід відзначити, що свою чекістську кар’єру Медведев по­чинав у Брянську (як і Крнвець) під началом свого рідного брата Олександра — голови тамтешньої ЧК. Про свої стосунки зі старшим братом Дмитро Миколайович згодом писав: «Я з грудня 1920 р. з братом Олександром не бачився і ніякого зв’язку з ним не мав. Я чув, що Олександр пристав до «робіт­ничої опозиції» з брехнею на партію, що він жив певний час у Берліні, що був заарештований нібито за те, що, працюючи в берлінському торговому представництві, встановив там під­пільну друкарню й випускав журнал групи «Робітнича прав­да»... У 1928 році, працюючи в Дніпропетровську начальником секретного відділу та встановивши, що колишні учасники «ро­бітничої опозиції» у більшості своїй пристали до троцькістів, я дійшов висновку, що і мій брат Олександр не може при такій ситуації не брати активної участі в боротьбі проти партії... Я просив, щоб мене направили до Москви на розшуки брата Олександра з легендою про те, що я нібито за троцькістські вагання виключений з партії і звільнений з органів ЧК. Я вва­жав, що, маючи досвід в партійній роботі, я в найкоротший термін зумію увійти в довіру до Олександра й розробити його та його зв’язки. В цьому мені було відмовлено»62.

 

Активну антиукраїнську позицію займав і наступник Мед­ведева на посаді начальника секретного відділу Одеського ок­ружного відділу ДПУ П. М. Рахліс, який у своїй директиві від 15 березня 1927 року наказав підлеглим відстежувати та висвіт­лювати:

 

1. Настрої серед української інтелігенції, Її ставлення до подій внутрішнього життя країни та зовнішньої політики СРСР, до радянських свят і відомих українських діячів.

 

  2. Українські товариства, комісії (по українізації), установи.

 

  3. Українські партії (осіб, які перебували в «українських антирадянських партіях» — УСДРП, УПСР, УПСС, УПСФ, партії «хліборобів»).

 

Керуючись цим та іншими циркулярами, співробітники Одеського окрвідділу ДПУ провадили активну агентурну робо­ту серед української громадськості міста. Чекісти поділяли ук­раїнську громаду Одещини на три групи: прогресивну біль­шість, яка стояла на радянських позиціях; міщансько-обива­тельську, яка мала релігійний ухил і боролася за автокефалію української церкви; шовіністичну. Серед ознак «українського буржуазного націоналізму» секретні співробітники наводили і такі «убивчі аргументи»: «в повсякденному спілкуванні віддає перевагу українській мові»63.

 

Боролися одеські чекісти і з розкрадачами державного май­на. Так, наприклад, у 1928 р. Кривець та начальник 4-го від­ділка окрвідділу С. Д. Савін сповіщали керівництво про резуль­тати попереднього слідства у справі підпалення експортного маслозаводу та злочинну діяльність членів правління одеської «Молочарспілки»64.

 

ЗО червня 1929 р. Леплевський рапортував Балицькому: «По­відомляю, що цього числа справу та посаду начальника Оде­ського окрвідділу ДПУ та начальника 26-го прикордонного за­гону здав тимчасово призначеному на цю посаду тов. Кривцю»65. Втім, усидіти в кріслі начальника останньому не вдалося, бо голова ДПУ УСРР, мабуть, вважав, що той ще не доріс до самостійної керівної роботи, і направив до Одеси заступника начальника Управління прикордонної охорони та внутрішніх військ О. О. Ємельянова.

 

Приїзд нового начальника збігся у часі з розгортанням слід­ства у справі одеської філії «Спілки визволення України», яким безпосередньо керував начальник секретного відділу окрвідділу В. М. Блюман. Оскільки Ємельянов упродовж останніх шести років присвятив себе виключно справам прикордонним, то кура­тором слідства був Кривець. Розібравшись з ворогами на націо­нальному фронті, одеські чекісти взялися за ворогів на фронті економічному. Наприкінці грудня в Одесі було проведено масове вилучення грошей і коштів у «злісних недоплатників» окружному фінвідділу. Для проведення масових обшуків за 1500 ордера­ми було залучено 1100 робітників од верстата, 300 міліціонерів і 200 чекістів. Під час операції було вилучено понад 100 000 карбо­ванців, велику кількість золотих речей та коштовностей загальною вартістю близько 1 ООО ООО карбованців66.

 

Боротьба з непма нами не заважала одеським чекістам постачати керівництво ДПУ УСРР дефіцитними іноземними речами. На пасажирських пароплавах близькосхідної лінії завжди був чекіст-зв’язківець, який возив пошту і купував необхідні товари. По прибутті пароплава до порту начальник Одеського окрвідцілу ДПУ або його Ю. Ф. Кривець, кінець 1920-х pp. помічник давали розпорядження контрольно-пропускному пункту пропустити зв’язківця з товарами, які інколи привозили і на замовлення Кривця67.

 

Юхим Фомич брав активну участь і в загальносоюзній опе­рації щодо масового висилання куркулів і 22 лютого 1930 р. звітував секретарю Одеського окружкому КП(б)У І. А. Мусульбасу: «Проведення операції по масовому виселенню кур­кульства вимальовується так: контрольні цифри, встановлені планом виселення по двох станціях посадки (Єреміївка та Затишшя), виконані у частині родин із перевищенням. Розрив, що намічався в процесі проведення завантаження ешелонів, між контрольними цифрами кількості родин і кількістю лю­дей, був ліквідований наступною додатковою розверсткою та вилученням куркульських родин до повного завантаження еше­лонів»68. На 12 березня 1930 р. з Одеського округу було висла­но вже 1293 родини у кількості 5561 чоловік69.

 

За існуючою традицією, чекісти, які добре зарекомендували себе в Одесі, переводилися на більш відповідальну роботу. Так сталося і з Кривцем. В черговій атестації, яку підписали члени центральної атестаційної комісії ДПУ УСРР — заступник голови ДПУ УСРР К. М. Карлсон (голова комісії), начальник Особли­вого відділу Українського військового округу і начальник УПО і ВДПУ УСРР М. М. Бистрих і начальник адміністративно-організаційного управління ДПУ УСРР М. С. Бачинський, відзна­чалося: «Тов. Кривець добре знає всі галузі чекістської роботи. В органах ЧК—ДПУ весь час перебуває на відповідальній опера­тивній роботі... Енергійний, витриманий. Політично розвину­тий. Посаді помічника начальника окрвідцілу цілком відповідає. Висувається на посаду начальника Інформвідділу ДПУ УСРР»70.

 

9 травня 1930 р. Ю. Ф. Кривець був призначений началь­ником Інформаційного відділу (ІНФВ) ДПУ УСРР. На цій по­саді він змінив Г. С. Люшкова, який очолив секретний відділ ДПУ УСРР замість В. М. Горожанина. На нашу думку, це при­значення відбулося не без протекції начальника секретно-оперативного управління ДПУ УСРР Леплевського, який добре вивчив здібності свого одеського помічника.

 

Зазначимо, що у переїзді Кривця до Харкова, можливо, була ще одна причина. Колишній співробітник інформаційного відді­лу Одеського окрвідцілу ДПУ Г. Н. Шмушко розповів на допиті у 1938 p., що після призначення О. О. Ємельянова до Одеси тодішній начальник контррозвідувального відділка П. Г. Шостак-Соколов говорив йому, що «Леплевський невдовзі буде при­значений головою ДПУ УСРР, оскільки його брат займає поміт­не становище в Москві. Ми ж, залишаючись в Одесі, повинні дати бій Ємельянову та угробити його, бо це «знаменитий солдафон». “Проваливши роботу окрвідцілу, — говорив Шостак-Соколов, — покажемо авторитет Леплевського, а Ємельянов на все життя запам’ятає Одесу”. Організовували саботаж та «італій­ські страйки»... Ми збиралися разом (називаючи себе «одеси­тами») і вирішували питання про те, що саботаж потрібно про­водити тонко, щоб не провалитися. Внаслідок цього до Одеси приїздив Балицький, скликав оперативну нараду, де заявив, що Ємельянов себе не виправдав і завалив роботу, а апарат саботує, й обіцяв розігнати. Після наради ми були повністю задоволені тим, що угробили «солдафона». Хтось сказав: «дехто і з нас по­летить», на що Шостак-Соколов відповів: “Не хвилюйтесь, поки Леплевський живий, нас скривдити не дасть”. В тому ж 1930 р. почалися масові перекидання працівників Одеського окрвідцілу, як правило, з підвищенням»71.

 

Вже 26 травня 1930 р. Леплевський та Кривець підписують «Інструкцію про постановку інформаційно-вивідувальної ро­боти окружних відділів ДПУ УСРР», де так визначають функції ІНФВ:

 

«Щодо лінії інформації

 

1.                                ІНФВ, виконуючи одне з найважливіших завдань апара­ту ДПУ в області політичної інформації, зосереджує на ній ос­новну увагу. З цією метою проводить глибоке висвітлення по­літичних настроїв усіх прошарків населення як міста, так і села, робітників, селян, інтелігенції, учнів, службовців, колиш­ніх партизан, нацменшин, своєчасно сигналізуючи про проце­си, що відбуваються, та явища, що назрівають.

2.                                Систематично інформує ДПУ УСРР і відповідні окружні організації про вагання та зміни в політичному стані всіх со­ціальних прошарків.

3.                                Своєчасно сигналізує про серйозні політичні події, що наростають, та про активні антирадянські прояви.

4.                                Спеціально вивчає політико-економічні процеси, що на­зрівають, серед усіх соціальних прошарків міста та села.

5.                                Веде облік та статистику активних антирадянських про­явів, найважливіших подій і типових явищ по всіх об’єктах.

6.                                ІНФВ узагальнює весь матеріал щодо політстановища округу або окремої дільниці на підставі даних, добутих всіма підрозділами СОУ.

 

У підсобній роботі

 

Широка оперативна інформація, яка повинна живити спе­ціальні відділки ДПУ.

Систематичне висвітлення всього підоблікового спеціаль­ним відділкам елемента.

Виявлення необлікованих кадрів куркульсько-контррево- люційного активу на селі, у промисловості та в місті.

Підробний облік осіб, що проходять за матеріалами ІНФВ (концентруються в реєстраційній групі).

 

Виконання завдань усіх частин апарату ДПУ. У всійпід­собній роботі ІНФВ мають установку на виявлення конкрет­них політичних і економічних справ, а також відхилень, зло­вживань і дефектів у радянському, кооперативному та інших апаратах і на виробництві.

 

По лінії оперативній

 

1.                                Заводить агентурні обробки у порядку перевірки первин­них матеріалів щодо куркульської контрреволюції та антира- дянського елемента.

2.                                Веде роботу з оперативної профілактики, вживаючи за­ходів до видалення класово-чужого елемента та куркульства на підприємствах у місті та на селі, з низового радянського, ад­міністративно-судового та кооперативного апаратів, проводя­чи цю роботу в необхідних випадках, а зовсім не у порядку кампаній...

 

Усуває перегини та викривлення у низовому радянському, кооперативному апараті, шляхом інформаційної постановки питань у відповідних органах начальниками окрвідцілів»72.

 

Кривець швидко налагодив роботу відділу, і вже 9 листопада 1930 р. Леплевський із задоволенням відзначав, що він «добре знає оперативну роботу, прекрасно орієнтується щодо питань агентурної роботи. У роботі начальника ІНФВ ДПУ УСРР вже себе показав, особливо щодо частини організаційної як добрий організатор і керівник. Політично розвинений, орієнтується в обстановці. Особливо цінне те, що добре знає село»73.

 

Високу оцінку дістали й інші співробітники ІНФВ ДПУ УСРР. Наприклад, начальник 2-го відділка Б. С. Глузберг, який «провів чималу організаційну роботу щодо уточнення та вдо­сконалення методів інформаційної роботи, провів ряд спеці­альних положень з організації інформації на селі і у промисло­вості. Під час слідства у справі «Весна» був начальником групи

 

оперативної техніки, зумів цю складну роботу у короткий тер­мін налагодити та поставити на відповідну висоту»74.

 

Співробітники ІНФВ ДПУ УСРР брали активну участь і в розслідуванні справи «Українського національного центру» («УНЦ»), і з санкції Кривця потрапило за грати чимало членів цієї вигаданої чекістами організації. Так, наприклад, 12 лютого 1931 р. до Юхима Фомича звернувся начальник 1-го відділка Б. В. Рогачов (Цифранович) за дозволом на арешт харківсько­го театрального діяча Є. Филиповича75.

 

20 березня 1931 р. Кривця призначили заступником началь­ника Київського оперативного сектора ДПУ. У Києві на той час завершувалося Слідство у справі «Весна», і Юхим Фомич встиг, як кажуть, на «роздачу пирогів». 26 травня 1931 р. він разом з начальником Київського оперативного сектора В. Т. Іва­новим і начальником особливого відділу цього ж сектора Г. Б. Загорським підписав обвинувальний вирок у справі «Всесоюзної військово-офіцерської контрреволюційної організації в Києві “Весна”». Суду підлягали 121 чоловік, 17 з яких пропонувалося розстріляти76.

 

Як ми вже зазначали, 20 вересня 1931 р. Кривець був призна­чений начальником секретно-політичного відділу ДПУ УСРР. Повернувшись до Харкова, Юхим Фомич був обраний ще й сек­ретарем партійного комітету ДПУ УРСР.

 

Його прихід у секретно-політичний відділ збігся у часі із завершенням слідства у справі «УНЦ», обвинувальний вирок по якому склали т. в. о. йачальника СПВ Б. В. Козельський та начальник другого відділка цього ж відділу С. М. Долинський, а затвердив 21 жовтня 1931 р. заступник голови ДПУ УСРР К. М. Карлсон77. Доводив же справу до суду вже сам Юхим Фомич.

 

Про те, які ще завдання доводилося розв’язувати йому по роботі, можна судити з назв циркулярів СПВ ОДПУ СРСР, які розсилалися на місця: «Про роботу серед куркульства, віднов­леного у правах громадянства», «Про забезпечення інформу­ванням відхідників», «Про роботу серед молоді, виключеної із вузів і технікумів», «Про постановку обліку всіх куркульських господарств», «Про агентурну роботу щодо виявлення політич­них настроїв і контрреволюційних формувань серед працівни­ків літератури», «Про посилення агентурного обслуговування промислових підприємств», «Про розгортання роботи по кад­рах “колишніх людей”», «Про оживлення агентурно-оператив­ної роботи по есерах»78.

 

Під пильним оком Юхима Фомича та його хлопців, як і ра­ніше, перебували українські митці, зокрема видатний кіноре­жисер О. П. Довженко. Так, у листопаді 1932 р. Кривець разом з Долинським рапортували начальнику секретно-політичного відділу ОДПУ СРСР Г. А. Молчанову: «На додаток до нашого № 1200 від 5 листопада 1932 р. повідомляємо, що нами про фільм «Іван» були поінформовані директивні інстанції, унаслі­док чого була виділена спеціальна комісія з нашим представни­ком для перегляду та вилучення з картини найбільш політично невитриманих кадрів. Зараз по Україні картина демонструється у виправленому вигляді. Крім того, у центральному органі «Ко­муніст» дана вичерпна критика картини «Іван». Додаток: копія рецензії та перелік видалених з картини кадрів»79.

 

Молчанов був не впевнений у якісній роботі своїх україн­ських колег і тому доручив переглянути довженківського «Іва­на» своєму головному експерту з питань культури — оперупов- новаженому 4-го відділка СПВ ОДПУ СРСР Миколі Хри­стофоровичу Шиварову. Син болгарського телеграфіста перші 22 роки свого життя провів на історичній батьківщині у Бол­гарії, де 2 роки навчався на юридичному факультеті Софій­ського університету. У 1921 р. перебрався до Радянської Росії, знайомство з якою розпочав з двомісячного сидіння в тюрмі Бакинської ЧК. Потім був скрипалем державного оркестру Азербайджану, місяць навчався у військово-медичній академії Червоної Армії, працював у державному видавництві в Криму. У лютому 1922 р. — січні 1924 р. працював в органах ДПУ Криму, був на господарській роботі та паралельно два роки навчався у Сімферопольському університеті. У грудні 1924 р. перебрався на Луб’янку, де спеціалізувався на журналістах та письменниках, а для підвищення фахового рівня закінчив у 1931 р. літературне відділення інституту імені Покровського80.

 

Цей «високий та красивий чоловік, попри невелику лисину та тупуватий, короткий ніс», і був тим самим сумнозвісним, у московських літературних колах «Христофоровичем із Луб’янки». Особистий друг російських письменників П. А. Павленка та О. О. Фадеева, він контролював столичну богему, писав «вис­новки» на твори А. П. Платонова, вів справу поетів О. Е. Ман­дельштама81 і М. О. Клюева. Але цього разу Шиваров дати свій фаховий висновок не міг і скаржився Молчанову: «Текст фільму на українській мові, тому мені недосяжний у своїй основній частині: момент вербування робітничої сили в селі для Дніпробуду та найважливіші моменти, які говорив герой фільму — Іван. Ось чому із впевненістю дати кінцеву оцінку я не можу»82.

 

Але головним напрямком діяльності Кривця у 1932 р. була боротьба з непокірним українським селянством. 19 листопада 1932 р. була проведена нарада начальників обласних відділів ДПУ УРСР, на якій було ухвалене рішення нанести оператив­ний удар по «контрреволюційних центрах, які організовують саботаж і зрив хлібозаготівель». Передбачалося заарештувати 3425 громадян. З них по лінії «української контрреволюції» — 1180, по «білій контрреволюції» — 247, по «польській контрре­волюції» — 341, по «національній контрреволюції» — 540, по «сільській контрреволюції» — 812, по «церковниках і сектан­тах» — 420, по «контрреволюційних групах промисловості» — 63, по «шкідництву в сільському господарстві» — 13 583.

 

Як бачимо, більшість із цього списку належала до контин­генту СПВ, і заарештовувати їх мали керівники цих підрозділів в областях: І. Я. Бабич — у Харківській, В. М. Блюман — в Оде­ській, М. І. Говлич — у Дніпропетровській, С. І. Заславський — у Донецькій, Д. М. Медведев — у Київській, Г. М. Осинін-Він-ницький — у Вінницькій, М. І. Шелудченко — у Чернігівській.

 

Під керівництвом Д. М. Медведева секретно-політичним від­ділом Київського обласного відділу ДПУ була сфабрикована справа «Української революційно-демократичної спілки», яка нібито готувала збройне повстання восени 1932 р. 19 членів цієї вигаданої організації розстріляли, а 55 чоловік засудили до різних термінів покарання. Всі вони були реабілітовані ще у ра­дянський час84.

 

Не сиділи без діла й інші підлеглі Кривця. Так, наприклад, помічник начальника секретно-політичного відділу М. М. Герзон «у 1931—1932 pp. успішно ліквідував ряд крупних контрре­волюційних повстанських організацій у Донбасі (справи «То­пографи», «Підривники», «Брати»)»85.

 

Всього ж у 1932 р. «щодо операції на селі по лінії СПВ» було заарештовано 19 244 особи, у тому числі 8145 осіб за 1607 груповими справами та 11 079 так званих одинаків. Опуб­лікована статистика репресій трохи різниться за цифрами щодо загальної кількості заарештованих, але не стає від цього менш цікавою і дає чітке уявлення про конкретну роботу керованого Кривцем відділу у 1932 році.

 

Щодо видів злочину розподіл 19 347 заарештованих був та­ким: «розкрадання та розбазарювання — 6396; антирадянська агітація — 6196; саботаж та опір хлібозаготівлям — 2838; участь в куркульсько-повстанських організаціях — 844; церковно-сек­тантська контрреволюція — 738; шкідництво в колгоспах — 451; терор та підпали — 400; викривлення в роботі радянсько­го апарату — 322; втеча куркулів із заслання — 322; українська контрреволюція — 294; розкрадання колгоспного майна — 267; масові виступи — 19; інші злочини — 310.

 

За соціальним станом 19 224 репресованих під час «операції на селі» 1932 р. розподілялися таким чином: середняки — 4586; рядові колгоспники — 4212; куркулі — 3232; завгоспи та комір­ники колгоспів — 1062; службовці — 965; голови колгоспів — 871; члени правлінь колгоспів — 867; бухгалтери та рахівники — 758; бідняки — 670; робітники — 533; бригадири — 514; служителі релігійних культів — 183; голови сільрад — 167; інші — 19 22486.

 

С. Ф. Реденс позитивно оцінював роботу «одного із нкй-активніших працівників органів ЧК—ДПУ, стійкого, відданого чекіста» Кривця і «на відзнаку 15-річчя за довголітню, бездоганну роботу і активну боротьбу з контрреволюцією, шпигунством і бандитизмом» добився його нагородження бойовою зброєю від ВУЦВК87.

 

У принципі, це була не така вже й висока нагорода, адже на честь п’ятнадцятиріччя ЧК—ДПУ масово роздавали знаки почесного працівника ВЧК—ДПУ нового зразка (серед наго­роджених цим знаком у грудні 1932 р. були і підлеглі Кривця — І. Я. Бабич та Д. М. Медведев), а найбільш заслужені отримували союзні або республіканські ордени.

 

Скромна нагорода настрій Юхиму Фомичу не піднесла. Його робота не задовольнила заступника голови ОДПУ СРСР В. А. Ба- лицького, який в останні дні листопада 1932 р. приїхав в Ук­раїну для наведення порядку і швидко з’ясував, що в респуб­ліці існує «організований саботаж хлібозаготівель та осінньої сівби, організовані масові крадіжки у колгоспах і радгоспах, терор по відношенню до найбільш стійких і витриманих ко­муністів та активістів на селі, перекидання десятків петлюрів­ських емісарів, розповсюдження петлюрівських листівок», і зробив висновок про «безумовне існування на Україні органі­зованого контрреволюційного повстанського підпілля, яке по­в’язане із закордоном та іноземними розвідками, головним чи­ном польським генеральним штабом»88.

 

Особливо роздратувало Всеволода Аполлоновича зволікан­ня з розкриттям «Української військової організації» та низки повстанських організацій. Він наказав Кривцю «переглянути табель звітності райапаратів під кутом зору максимального роз­вантаження їх від надмірної звітності. Особливо розробити звіт­ність обласних відділів і районних апаратів на весь час підго­товки та проведення сівби для максимального скорочення звіт­ності районних апаратів... У процесі розробки та слідства по всіх справах обов’язково точно встановлювати політичне мину­ле та партійну приналежність всіх учасників, що проходять по справах і розробках. Особливо ретельно розробляти зв’язки всіх колишніх есерів і УПСР’ів, як місцеві, так і закордонні»89.

 

На допомогу йому були кинуті відповідальні працівники Особливого відділу ОДПУ СРСР — помічник начальника від­ділу М. К. Александровський та секретар відділу Б. В. Рогачов. Обидва стали помічниками начальника секретно-політичного відділу ДПУ УСРР.

 

І знову Кривець, на думку Балицького, не впорався з робо­тою, і тому коли він 20 лютого 1933 р. став головою ДПУ УСРР, то вже наступного дня зняв Кривця з посади і відправив заступ­ником начальника Дніпропетровського обласного відділу ДПУ. Довелося Юхиму Фомичу здавати справи М. К. Александров- ському та виїжджати до Дніпропетровська разом із щойно при­значеним начальником особливого відділу А. В. Сапіром допо­магати новому першому секретарю обкому М. М. Хатаєвичу та начальнику облвідцілуДПУ Я. К. Крауклісу виконувати план хлі­бозаготівель.

 

Розпрощався зі своїм місцем і новоспечений почесний че­кіст Д. М. Медведев, який згодом писав: «Раптом до Новоград-Волинського був направлений без будь-яких пояснень. Вияв­ляється, повернувся на Україну В. А. Балицький, і йому знадо­билося моє місце, адже він розставляв свої кадри»90.

 

Як і в інших областях України, на Дніпропетровщині лю­тував голодомор. Районні апарати ДПУ області під виглядом медичних оглядів для виявлення епідемічних захворювань про­вели роботу щодо виявлення точних розмірів голоду. За дани­ми дослідження 35 районів області чекісти з’ясували, що голо­дом «уражено 336 сільських рад, голодує 6436 сімей, в них 16 211 чоловік мають на ґрунті голоду ознаки опухання; 1700 чо­ловік померли від голоду»91.

 

Пізніше, пояснюючи походження своїх нібито «антирадян- ських поглядів», Кривець заявить: «Сумніви у правильності політики партії у мене почали виникати ще у 1933 році, коли у ряді міст України мали місце серйозні продовольчі усклад­нення, які супроводжувалися смертністю населення. У деяких селах це виявлялося особливо гостро, і відсоток смертності до­сягав дуже великих розмірів. Це та призначення високих хлі­бозаготівельних планів, які у деяких містах України самі при­зводили до утворення продовольчих ускладнень, викликало у мене незадоволення та невіру у політику ВКП(б). Непосиль­ними здавалися мені також виробничі плани для підприємств державної промисловості, які призводили до нервування гос­подарників, спричиняли собою хронічну штурмівщину та при­зводили до високої собівартості продукції. Поширене серед населення незадоволення недостатністю продукції легкої про­мисловості, у свою чергу, викликало у мене нерозуміння лінії партії на обмеження асигнування цієї галузі промисловості. Я ні з ким не ділився цими настроями, довгий час переживав їх у собі, виношував ці сумніви, слідкуючи за подальшим хо­дом практичної державної політики»92.

 

На нашу думку, цим свідченням можна вірити. Як можна вірити і спогадам Абрама Володимировича Сапіра: «До Дніпро­петровська прибув у лютому 1933 р. Тут непотрібно було шукати приводу для політичної розмови, оскільки сама ділова (чекіст­ська) обстановка створювала такі приводи щоденно». Начальник секретно політичного відділу М. І. Говлич «звинувачував ке­рівництво партії в труднощах на селі». Начальник 1-го відділка секретно-політичного відділу І. М. Стрижевський, працюючи «з документами про негативні прояви серед робітників», кри­тикував політику партії. Оперуповноважений секретно-політичного відділу Л. М. Воля-Гойхман, складаючи «доповідні за­писки», які були наповнені, зрозуміло, великою кількістю негативних проявів серед колгоспників, часто задавав питання: «звідки це все йде?»93.

 

17 серпня 1933 р. Політбюро ЦК КП(б)У затвердило Я. К. Кра- укліса начальником Чернігівського облвідцілу ДПУ, а колиш­нього повноважного представника ОДПУ по Нижньо-Волзько­му краю П. Г. Рудя — начальником Дніпропетровського обл­відцілу ДПУ94. Останній пробув у Дніпропетровську кілька днів і несподівано був відкликаний до Москви. Поки шукали нову кандидатуру, дніпропетровськими чекістами керував Кривець. Керував недовго, бо вже 28 вересня 1933 р. начальником Дніп­ропетровського облвідцілу ДПУ був призначений С. Н. Миро­нов, який перед цим служив заступником повпреда ОДПУ по Казахстану. Безумовно, це було проявом певної недовіри до Кривця як до самостійного керівника з боку Балицького та Хатаєвича.

 

У Дніпропетровську Юхим Фомич пропрацював до 11 бе­резня 1934 р. — того дня він був призначений заступником начальника Економічного управління ДПУ УСРР, яке очо­лював С. С. Мазо. З новим начальником у Кривця склалися службово-офіційні відносини, і самостійно питань оператив­ного характеру він не вирішував95.

 

Головним напрямком роботи економічного відділу ДПУ/НКВС УСРР була боротьба зі шкідництвом та економічним шпигун­ством. Недоліки у будівництві та експлуатації ряду підприємств хімічної та вугільної промисловості, аварії, вибухи, пожежі та залізничні аварії, про які йшла мова у матеріалах більшості справ, дійсно мали місце. Ці факти тоді ж перевірялися від­повідними компетентними органами, комісіями та розгляда­лися спочатку не як результат навмисних дій, а як наслідок порушення виробничої та технологічної дисципліни, низької якості роботи. Втім слідчі НКВС навмисно використовували ці факти, кваліфікуючи їх як шкідницько-диверсійну діяльність з боку обвинувачених.

 

Прикладом цього служать аварії на Горлівському азотно­туковому комбінаті у 1934—1935 pp. Причини їх свого часу ретельно розслідувалися. У зв’язку з вибухом повітророзпо­дільного апарата в цеху аміачної селітри у листопаді 1935 р. з Москви до Горлівки приїздила державна комісія та комісія ЦК профспілок. Комісії працювали паралельно, незалежно одна від одної, і зробили висновок, що вибух стався унаслідок гру­бого порушення інструкції з техніки безпеки, халатності та не­розпорядливості інженерно-технічного персоналу. За виявлену халатність були засуджені до різних термінів позбавлення волі завідувач цеху Халезов, змінний інженер Крушельницький і завідувач цехової лабораторії Хімізов. За обвинуваченням у ха­латності притягалися інженери Драч та Сичков, але їхні справи у процесі слідства були припинені.

 

У 1936 p. економічний відділ HKBC УСРР знову підняв справи про ці вибухи та перекваліфікував їх у диверсійно- шкідницькі акти, за що Халезов, Крушельницький та Драч були розстріляні96. Про те, як це сталося, згадував у 1956 р. професор Гальперін, який очолював цю експертну комісію, і у 1956 р. повідомив: «Нам було заявлено співробітниками НКВС, що питання про зловмисну організацію вибухів сумнівів не викликає, оскільки арештовані самі зізналися у здійсненні ни­ми злочинів. Нам було підкреслено, що зловмисний характер вибухів доведений (нам були пред’явлені протоколи допитів) і що нам, відповідно, потрібно лише підтвердити технічну мож­ливість здійснення таких вибухів. Виходячи із цієї настанови та керуючись пред’явленими нам протоколами допитів ареш­тованих, беручи до уваги технічні можливості здійснення таких вибухів та вказівки співробітників НКВС про необхідність дати відповідь на всі пред’явлені нам питання, ми й підписали акт експертної комісії»97.

 

У вересні 1936 р. економічний відділ НКВС УСРР ліквідував «німецьку контрреволюційну диверсійно-повстанську організа­цію», осередки якої були виявлені на оборонних підприємствах Артемівська, Дніпропетровська, Костянтинівки, Краматорська, Слов’янська, у німецьких колоніях Донбасу та Дніпропетровщини. В обвинувальному висновку зазначалося, що організація сфор­мувалася ще у 1931 р. із німців, колишніх поміщиків, великих куркулів, учасників каральних загонів, колишніх білих, колиш­ніх учасників розгромлених контрреволюційних організацій — «Спілки голландських вихідців», «Всесоюзного центру німців баптистів»98.

 

Восени 1935 р. всі співробітники ГУДБ НКВС СРСР прохо­дили атестацію у зв’язку з наданням спеціальних звань. Харак­теризуючи роботу заступника начальника економічного відділу УДБ НКВС УСРР Юхима Кривця, український нарком писав, що це «старий, досвідчений оперативний працівник. Добре знає і любить агентурну роботу. Має низку оперативних заслуг. Ціл­ком відповідає посаді, яку займає. Намічається мною на більш значну роботу», і пропонував присвоїти йому звання — старший майор державної безпеки99. Союзний нарком Г. Г. Ягода з цією пропозицією не погодився і підписав 12 грудня 1935 р. наказ про надання Кривцю звання лише майора держбезпеки.

 

«Більш значної роботи» довелося чекати майже рік. 16 жовтня 1936 р. комісар держбезпеки 3-го рангу Мазо був переведений начальником УНКВС по Харківській області, а на його місце 5 листопада 1936 р. був призначений Кривець. Чим була викли­кана тритижнева затримка з офіційною «коронацією» Юхима Фомича, сказати важко. Можливо, Москва не погоджувалася з його кандидатурою, можливо, Балицький прораховував якісь ва­ріанти. Начальником економічного відділу він пропрацював лише півтора місяця. Наприкінці грудня економічний та іноземний відділи УДБ НКВС УРСР були розформовані, а на їхній базі було створено контррозвідувальний відділ, і, як визнавав сам Юхим Фомич, «Балицький мене не лишив начальником цього найбіль­шого оперативного відділу, а затвердив на цю посаду колишньо­го начальника Особливого відділу Александровського»100.

 

16 грудня 1936 р. Ю. Ф. Кривець очолив УНКВС по Чер­нігівській області замість старшого майора держбезпеки М. М. Ти­мофеева, а ще через чотири дні на нього чекала ще одна знамен­на подія — йому було надано звання старшого майора державної безпеки. Згідно з «Положенням про проходження служби на­чальницьким складом Головного управління державної безпеки НКВС Союзу PCP» майори держбезпеки мали прослужити у цьо­му званні не менше 5 років, але в «окремих випадках при наяв­ності видатних успіхів в оперативній роботі або особливих заслуг» нарком внутрішніх справ СРСР міг присвоїти їм чергове звання раніше101. Про «видатні успіхи» та «особливі заслуги» Кривця у 1936 р. ми можемо лише здогадуватися.

 

У Чернігові Юхим Фомич, за власним зізнанням, «розку­сив» обком, де були троцькісти,102 але повністю розгромити чернігівських троцькістів Кривець не встиг, бо 23 січня 1937 р. був призначений начальником УНКВС по Дніпропетровській області замість старшого майора державної безпеки Д. М. Соколинського, призначеного начальником 3-го (контррозвіду вального) відділу УДБ НКВС УРСР.

 

Здавши в Чернігові справи своєму зміннику — майору дер­жавної безпеки П. Г. Шостаку-Соколову (призначений з поса­ди заступника начальника робітничо-селянської міліції НКВС УРСР), Ю. Ф. Кривець перед від’їздом до Дніпропетровська був прийнятий комісаром держбезпеки 1-го рангу В. А. Балицьким. Український нарком внутрішніх справ наголосив на необхідності тісної взаємодії з першим секретарем обкому КП(б)У, членом ЦК ВКП(б) М. М. Хатаєвичем та говорив про недопустимість сварок із авторитетним партійним функціонером, «щоб не зла­мати собі голову». Нарком також радив «не перегинати палицю» й особливо «не чіплятися до працівників партійно-радянського апарату» і спиратися у роботі на заступника начальника УНКВС С. М. Долинського й начальника Запорізького НКВС М. Г. Джа- вахова, яких він добре знав і яким цілком довіряв103.

 

Довіряв, попри грізний наказ НКВС СРСР № 015 від 5-го лютого 1937 p.: «Призначеного наказом № 1243 від 21 грудня 1936 року на посаду начальника оперативного відділу УДБ НКВС УРСР — колишнього начальника 25-го Молдавського прикордонного загону — капітана державної безпеки Джавахова М. Г. — за розвал роботи в загоні від посади начальника оперативного відділу УДБ НКВС УРСР — відсторонити і використовувати на менш відповідальній роботі»104.

 

Балицький, по-перше, пам’ятав, що ще 29 серпня 1936 р. за відмінну роботу в прикордонному загоні Джавахов був на­городжений наркомом внутрішніх справ СРСР золотим годин­ником. І хоча це рішення приймав ще Ягода, на годиннику вже красувався підпис Єжова. По-друге, розглядав це як чер­гову інтригу проти себе з боку нового союзного керівництва.

 

Прибувши до Дніпропетровська, Кривець оселився в служ­бовій квартирі — двоповерховому старовинному особняку з кі­нозалом та більярдною105 — і за допомогою капітана державної безпеки Долинського, якого добре знав по роботі в СПВ ДПУ УСРР, став входити в курс справ.

 

Долинський розповів, що «Хатаєвич є дуже самовладною людиною, не терпить жодних заперечень і не тримає біля себе працівників, які не підкоряються повністю його авторитету. І хоча з Соколинським у Хатаєвича були добрі стосунки, органи НКВС він не любить, частенько дозволяє собі знущатися над чекістськими матеріалами та вельми дратівливо ставитися до арештів відповідальних партійних і радянських працівників». Заступник радив своєму начальнику бути дуже обережним у сво­їх стосунках з лідером дніпропетровських комуністів і особливо не лізти на рожен щодо арештів — «не слід надто виставляти свою стару голову наперед». Кривець погодився зі своїм заступ­ником, пообіцяв узгоджувати з ним свої дії й почав ближче знайомитися з співробітниками, оскільки ядро апарату управ­ління складалося з людей, йому невідомих106.

 

2-й (оперативний) відділ очолював старший лейтенант держ­безпеки Цаль Липманович Качановський-Цалєв, з яким Кривцю вже доводилося працювати. Факт особистого знайомства у даному випадку був надзвичайно важливим, оскільки співробіт­ники цього підрозділу займалися не тільки охороною, зовніш­нім спостереженням; агентурно-інформаційною та розшуковою роботою, проведенням арештів та обшуків, але й інформуванням свого начальства про настрої та подробиці особистого жит­тя обласного керівництва.

 

3-м (контррозвідувальним) відділом керував старший лейте­нант держбезпеки Наум Борисович Березовський, якого Юхим Фомич добре знав по роботі в центральному апараті і з яким був на «ти». Заступником Березовського був старший лейтенант держбезпеки Олександр Олександрович Лукін — відомий ра­дянському читачеві як автор книжок «Тиха Одеса», «Співробіт­ник ЧК», «Дівчина із Ржева», «Микола Кузнецов». Про основ­ні напрямки роботи контррозвідників можна судити з назв їхніх відділків: німецьке, польське, середньо-європейське, ук­раїнське, біла контрреволюція, оборонна промисловість, важка промисловість, легка промисловість.

 

Начальником 4-го відділу працював капітан держбезпеки Олександр Олександрович Волков — людина в НКВС УРСР нова. До осені 1936 р. він працював у Ростові-на-Дону, звідки його вижили начальник УНКВС по Азовсько-Чорноморському краю Г. С. Люшков і його помічник М. А. Каган. Відділки під­розділу розробляли правих троцькістів, антирадянські політич­ні партії, українську контрреволюцію, радгоспи, село, вузи, церкву та секти.

 

Начальником 5-го (особливого) відділу УДБ УНКВС по Дніпропетровській області був капітан держбезпеки Яків Юхимович Флейшман — учасник ліквідації отаманів: Лиха та Чуприни на Поділлі; Музики, Кравченка-Вовка та Я. О. Щириці-Мамая на Черкащині; Трейка і Кравченка-Пугача на Київщині; Черевика-Лютого на Полтавщині; петлюрівського 8-го Повстанського ко­мітету у Таращанському та Богуславському повітах. Під його особистим керівництвом були викриті: «куркульська повстан­ська» (100 чоловік), «петлюрівсько-повстанська» (50 чоловік) та «білогвардійська офіцерська терористична» організації та низова периферія «Спілки визволення України» у Кременчуцькому ок­рузі; контрреволюційна молодіжна група «УНДО» у Глобинському районі; «петлюрівсько-повстанські організації» у Звенигород­ському та Уманському районах107. Але були на рахунку Якова Юхимовича й інші «подвиги»: виключався із партії за пияцтво; звинувачувався в дискредитації влади та бандитизмі, розкра­данні таємних фондів і у привласненні вилучених контрабанд­них котикових шкурок108. Відділки 5-го відділу окремо роз­робляли: штаби і розвідувальні відділи; моторизовані та спе­ціальні частини; кавалерію, піхоту та вузи; авіацію та склади; Тосавіахім та начальницький склад запасу; війська НКВС і ро­бітничо-селянську міліцію; мобілізаційні відділи.

 

6-й (транспортний) відділ, очолюваний капітаном держбез­пеки Михайлом Яковичем Кларовим-Соловейчиком, мав так звані оперпункти на кожній станції і самостійно проводив слідства по секретно-політичній та контррозвідувальній лінії. Лише у лютому 1937 р. на залізничному транспорті Дніпропет­ровської області було репресовано 157 чоловік «по німецькій контрреволюції»109.

 

Начальником відділу кадрів працював старший лейтенант держбезпеки Борис Соломонович Борисов-Вільнер, начальни­ком Управління робітничо-селянської міліції — капітан міліції Ераст Іларіонович Дербенцов. Саме цих людей і повів у наступ на різноманітних ворогів першої в світі країни робітників і се­лян «чекіст-орденоносець» Ю. Ф. Кривець.

 

Напрямком головного удару спочатку обрали «прихованих троцькістів». Ще у 1936 р. з Москви надійшла директива про те, щоб керівники обласних УНКВС особисто взялися за без­посереднє керівництво боротьбою з троцькізмом і рішуче ви­кривали підпілля на місцях, а не чекали наводок з центру. Кривець добре розумів, до чого можуть привести неконтрольовані арешти номенклатури, і домовився з Долинським при роботі по троцькістських і правих кадрах «дотримуватися великої обережності при арештах і при ліквідації розробок не починати з арештів більш-менш самостійних працівників»110, тобто діяти за перевіреним принципом «коли бажають дуба повалити — валять молодняк».

 

Але користуватися порадами свого заступника Кривцю до­велося недовго — через два місяці спільної роботи Долинського відрядили до Східно-Сибірського краю (заарештований 5 серп­ня 1937 p., засуджений на смерть 8 лютого 1938 p., страчений), і з тих пір майже рік посада заступника начальника Дніпропет­ровського облуправління УНКВС була вакантна.

 

У березні від’їхав з міста і призначений другим секретарем ЦК КП(б)У М. М. Хатаєвич. Новий перший секретар обкому КП(б)У Н. В. Марголін міцного коріння в області не мав і го­рів бажанням відзначитися у викритті правих і троцькістів, він навіть звернувся з листом до всіх секретарів міських і район­них партійних комітетів області з проханням не давати партій­них доручень робітникам УДБ УНКВС і не викликати їх на різні засідання та наради, оскільки це заважає чекістам боро­тися з контрреволюцією111.

 

Тепер весь тягар щодо викриття правотроцькістського під­пілля ліг на плечі Волкова, про що той згодом звітував: «Незва­жаючи на тяжкі обставини боротьби в Дніпропетровську, де на посади секретарів обкому КП(б)У пробралися троцькісти, де все бюро обкому складалося із запеклих троцькістів і правих контр­революціонерів, мені вдалося наполегливою та сумлінною пра­цею досягти повного їхнього викриття. Ми встановили, що всі обласні, міські та більшість районних керівних органів захопили у свої руки учасники правотроцькістського підпілля. Потрібна була неймовірно рішуча боротьба, щоб пробити стіну опору з викриттям ворогів. Цей опір організував Хатаєвич у Дніпропет­ровську, не давав розвороту навіть і тоді, коли виїхав до Києва та пробрався на більш високий пост секретаря ЦК КП(б)У. На­полегливість у боротьбі, більшовицька переконаність у правоті справи партії, яку ми виконували, допомогли нам пробити і цю стіну. Якщо бути об’єктивним, то і начальник Управління, і кож­ний співробітник, особливо IV відділу, скаже, що моя роль у такій погромній боротьбі була зовсім не останньою. Я працював не покладаючи рук, не жаліючи свого здоров’я, і вкладав у цю справу всі сили та енергію, не маючи відпочинку. Я брав собі найважчу справу, яка вимагала величезного завзяття і, я б ска­зав, мистецтва обійти ворога... Я виконував доручену мені пар­тією справу сумлінно і тільки в інтересах партії»112.

 

Викриття троцькістів вимагали і від співробітників інших відділів УДБ. Під час травневої наради у Києві помічник началь­ника 3-го відділу УДБ НКВС УРСР, капітан державної безпеки А. В. Сапір закинув Н. Б. Березовському, що у того зовсім немає справ по троцькістах у промисловості. Той знизав плечима і від­повів: «Ну що ж, раз бажаєш, коли потрібно — значить, будемо перебудовуватися»113. У запалі боротьби «за скальпи троцькістів» між дніпропетровськими чекістами траплялися суперечки, після однієї з них, що сталася в кабінеті начальника УНКВС, Волков і Березовський навіть не віталися.

 

Втім, лише на троцькістах Кривець не зациклювався, нама­гався працювати «творчо», а натхнення, як справжній більшовик, черпав у партійній пресі і 16 квітня видав директиву: «Зобов’яжіть весь начальницький та оперативний склад УДБ та міліції ретель­но вивчити розміщену в газеті «Правда» статтю Отто Віндта «Ні­мецька таємна військова розвідка» і доповідайте негайно про факти та осіб, підозрюваних у причетності до шпигунства»114.

 

Перші три місяці роботи в Дніпропетровську Юхим Фомич, через завантаженість по роботі, з міста нікуди не виїздив, але раптом 11 травня шифрованою телеграмою був викликаний до Києва на термінову оперативну нараду. Тут Балицький повідо­мив присутніх про своє призначення начальником УНКВС по Далекосхідному краю «для зміцнення керівництва чекістською роботою» і заявив, що новий нарком внутрішніх справ, воче­видь, буде призначений не скоро, а тимчасово очолить НКВС УРСР комісар держбезпеки 3-го рангу В. Т. Іванов, на якого всі начальники УНКВС повинні спиратися у своїй практичній ро­боті і якому потрібно більше довіряти. Останнє зауваження Ба- лицького було не випадковим. В НКВС В. Т. Іванова вважали «політиканом, хитрим лисом, який завжди крутив і нашим і ва­шим». Часом у нього траплялося охолодження в стосунках з Ба- лицьким, але біля свого шефа він тримався міцно. Після наради всі поїхали на дачу НКВС, де відбулася неофіційна частина: про­щальний обід і прогулянка по Дніпру115.

 

Слід відзначити, що призначення Балицького на Далекий Схід, за свідченням начальника 6-го (транспортного) відділу НКВС УРСР Я. В. Письменного, було для українського нар­кома «несподіваним, і прийняв він це дуже болісно. У зв’язку з цим призначенням Балицький був дуже розстроєний»116. За­смучені були й українські чекісти, для яких, за словами на­чальника відділка 4-го відділу УДБ НКВС УРСР, старшого лейтенанта державної безпеки М. О. Григоренка, від’їзд нар­кома був «великою несподіванкою... У всьому наркоматі бук­вально паніка була». Більше за всіх панікував помічник на­чальника секретно-політичного відділу, капітан державної без­пеки С. С. Брук, який почав складати списки співробітників на виїзд в Хабаровськ до Балицького117.

 

Через два тижні Кривець знову прибув до столиці Радян­ської України на XIII з’їзд КП(б)У, серед делегатів якого був 31 співробітник НКВС УРСР. Тут він дізнався про арешти маршала М. М. Тухачевского, командарма 1-го рангу Й. Е. Якіра та інших військових керівників і зрозумів, що вектор репресій змінюється у зовсім несподіваному напрямку.

 

Остаточно переконався Юхим Фомич у правильності цієї думки після того, як наприкінці першої декади червня до Киє­ва прибув М. П. Фриновський у супроводі групи московських чекістів. Цей візит лубенських гостей був обумовлений нака­зом Єжова за № 00321 від 7 червня 1937 p.: «Для виявлення та розгрому шпигунських, шкідницьких, диверсійних, змовниць­ких троцькістських та інших контрреволюційних груп на тери­торії УРСР, а також у частинах РСЧА Київського, Харківсько­го військових округів і укріплених районів відрядити в УРСР мого першого заступника комкора тов. Фриновського, комі­сара державної безпеки 1-го рангу тов. Дерибаса і начальника 5 відділу ГУДБ, комісара державної безпеки 2-го рангу тов. Леп- левського»118.

 

Пізніше Кривець згадував, що «Фриновський оголосив про справжні причини зняття Балицького, тобто за погану роботу українського НКВС, у зв’язку з цим обстановка в НКВС УРСР різко змінилася. Після від’їзду Фриновського і в центральному апараті НКВС УРСР, і в областях були проведені арешти ряду керівних працівників»119.

 

На той час дніпропетровські чекісти вже мали перші жерт­ви — 17 травня «за участь у польській контрреволюційній націо­налістичній організації і проведення шпигунської діяльності» був заарештований заступник начальника Відділу місць ув’язнення лейтенант державної безпеки М. Б. Родал. Нікого не здивував той факт, що «польський націоналіст» був варшавським євреєм, який у пошуках кращої долі перебрався до СРСР120.

 

21 червня 1937 р. Фриновський знову виступив перед ук­раїнськими чекістами й повідомив про результати викриття військово-фашистської змови: «Все, що було викрито досі, меркне у порівнянні з тими справами, які викриті сьогодні... Що ж я виявив на Україні? Насамперед, я вважаю, що загаль­них висновків із викритих справ український апарат УДБ і його колишнє керівництво не зробило. Оскільки у попередній період керівники українського апарату намагалися подати себе дещо ізольовано у Радянському Союзі — це було перенесено і на цей етап, коли викрито це зілля...

 

Все це призвело до одного — до недооцінювання ворога на сьогодні. Все це породжувало самовдоволення в цілому у ко­лективі, елементи повного самозаспокоєння. Звідси в робо­ті почалося розмагнічування, зниження активності. За таких умов побачити ворога, який добре замаскувався, надзвичайно важко. Немає жодного елемента, який би мобілізував апарат на активну роботу... Удар по ворогу я застав в апараті у вас в інерт­ному стані. Якщо порівнювати з нашим центральним апаратом і апаратом УНКВС по Московській області, то я б назвав стан вашого апарату напівсплячкою... Ділянка правих у вас зовсім не викрита. Почали трохи ворушитися в Харкові, Дніпропет­ровську, і то лише на днях, у найближчі дні. Але це, товариші, ще тільки елементарний початок...

 

Кадри контрреволюційної організації в армії. Ось коли ви подивитеся зараз, після того, що вже викрито, що виходить? В українських округах — майже одному з перших округів усього Радянського Союзу, серед військових були проведені арешти троцькістів... Після того, як ватажки були забрані до центру, за кло­потанням особливих відділів Харківського військового округу і Київського військового округу була отримана санкція на велику кількість командирів, політпрацівників і начальницький склад частин українських військових округів, що проходять по матеріа­лах. Але жодної справи оперативно-результативної в Україні не­має... А фон у цих округах який? Я вважаю, що засміченість на­чальницького складу РСЧА в цих 2-х округах найбільша, особли­во колишніми троцькістами і особливо в Київському окрузі...

 

Мене ось викликано ним (Єжовим. — Авт.) до Москви, і я буду змушений йому розповісти все те, що я виявив тут. Його це трохи здивує, бо такого кепського стану оперативної робо­ти, я повинен вам прямо сказати, ні я, ні тов. Єжов зовсім не очікували... Тепер кілька слів про апарат всередині наркомату вашого. Вважаю, те, що викрито у центральному апараті, мож­ливо, і не має прямої та тотожної схожості у вас. Але давайте підемо таким шляхом: поляки мають у вас емісарів усередині. Значення України дня вас усіх зрозуміле, тож обговорювати це питання не доводиться. Скажіть, які підстави гадати й думати, що український апарат не має всередині себе польської аген­тури? Я собі в жодному разі не можу уявити, щоб поляки не мали в системі прикордонної охорони, прикордонних округів, прикордонних областей своєї агентури... Я глибоко перекона­ний, і ми... разом із вами, кращою частиною парторганізації і апарату НКВС України, доведемо, що тут облаштувалися рези­денти, найбільші з них»121.

 

Після прочухана, влаштованого начальником ГУДБ НКВС СРСР, активність українських чекістів значно пожвавішала. Ще у травні 1937 р. із НКВС УРСР в обласні УНКВС наді­йшов наказ про негайну ліквідацію всіх активних розробок по всіх лініях і про зосередження всіх сил апарату на слідстві. У зв’язку з цим серед заарештованих було багато комуністів із партійного та радянського активу, які звинувачувалися у при­четності до правотроцькістської організації. Результати слід­ства систематично повідомлялися у Київ122.

 

2 липня в своєму службовому кабінеті був заарештований секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У П. К. Вєтров. Ко­ли через два дні бюро обкому КП(б)У ухвалювало рішення про виключення з партії новоспеченого «ворога народу», на волі лишалося тільки чотири члени Дніпропетровського обласного бюро партії: перший секретар Н. В. Марголін; другий секретар М. І. Нікітченко; завідувач промислово-транспортного відділу обкому О. Й. Пузиревський та Ю. Ф. Кривець. Перших трьох візьмуть того ж 1937 р. У своїй «троцькістській діяльності» Вет­ров зізнається вже через тиждень123.

 

26 червня 1937 р. був прийнятий циркуляр НКВС СРСР за № 46 про посилення агентурно-оперативної роботи серед ви­ключених з партії, в якому рекомендувалося створити при всіх У НКВС спеціальні відділки та групи з кваліфікованого опера­тивного складу для роботи серед виключених з партії, вести їхній облік і активізувати роботу серед цієї категорії населення124.

 

УНКВС по Дніпропетровській області майже щоденно зві­тувало в НКВС УРСР про проведену роботу. Так, 13 червня в столицю пішло повідомлення: «По третьому відділу. Справа «Аншлюс—Лейпціг». Арештований Ганзен показав про свою причетність до диверсійної організації, до якої був залучений резидентом розвідки Діком... Ганзен показав про шпигунську діяльність Діка, про передачу Діком німецькому консульству шпигунських свідчень, про свій особистий зв’язок із секретарем консульства Штреккером. По справі отримані додаткові свідчення Діка про шкідницьку роботу на заводі «Комунар»...

 

По шостому відділу. У справі «Вербувальники» встановле­ний ряд нових учасників німецької шпигунсько-диверсійної організації, завербованих агентом гестапо Шнайдером, які про­водили диверсійну роботу на Дзержинському металургійному заводі та Сталінській залізниці. Слідством викрита диверсійна група на станціях, які прилягали до заводу»125.

 

Наступного дня дніпропетровці вже звітували про арешт ди­версійної групи з п’яти чоловік, що діяла за завданням агента німецького консульства Друшеля; про справу «Букет», по якій 17 заарештованих зізналися у сво'ій приналежності до німецької шпигунської організації, очолюваної інженером-консультантом заводу в Маріуполі Кніппенгом; про справу німецької шпигун­ської організації «Друзі», по якій було заарештовано 15 чоловік; про диверсійну групу на Запорізькому залізничному вузлі на чолі з бригадиром Енсом; про створену німецьким підданим Фотелем «контрреволюційну німецьку організацію»126.

 

У зразках добових рапортів, які надсилав НКВС УРСР на місця, завчасно визначалася приблизна кількість осіб, що під­лягали арешту. Наприклад, по німецькій контрреволюції у черв­ні цифра становила 100 чоловік. На місцях слідчим залишало­ся лише підставити цифри та прізвища до відповідних бланків: «Заслуговують на увагу свідчення таких обвинувачених: а) Аре­штований по Ротфронтівському району німець (прізвище) дав свідчення, що з такого-то року був учасником німецької повстанської організації і входив до штурмового загону, був завер­бований тим-то (вказати прізвище, арештований або встанов­люється)»127.

 

Про роботу дніпропетровських чекістів «по німецькій лінії» у першій половині 1937 р. можна судити з «Довідки про оператив­ну діяльність т. в. о. начальника 1-го відділка 3-го відділу УДБ УНКВС, молодшого лейтенанта держбезпеки Сапожникова Яко­ва Самійловича за період з 1 січня по 1 червня 1937 року», скла­деної начальником 3-го відділу УДБ УНКВС, старшим лейтенан­том держбезпеки Березовським та затвердженої Кривцем:

 

«ОБ’ЄКТИ ОБСЛУГОВУВАННЯ — національні німецькі та змішані райони області. Спостерігає і надає практичну до­помогу периферійним органам в агентурно-оперативній ро­боті. Має на контролі 34 агентурні справи з периферії. У місті Дніпропетровську має на зв’язку 7 чоловік агентури. У березні цього року провів вдале вербування агента, який працює по агентурній справі «МІМІКРІЯ».

 

СЛІДСТВО. Брав участь у слідстві по ліквідованій контр­революційній диверсійній терористичній організації в Запо­ріжжі (справа «АНШЛЮС»). Брав участь у слідстві по справі ліквідованої групи учасників «НСНУ» в Косіорівському райо­ні. Вів і закінчив слідство по ліквідованій агентурній справі «ГЕГНЕРШАФТ» (контрреволюційне терористичне та шпи­гунське угруповання). Зараз проводить слідство по справі гру­пи німецьких розвідників, перекинутих з Німеччини з контр­революційними розвідувальними завданнями»128.

 

Цей звіт ліг на стіл вже новому наркому внутрішніх справ УРСР, комісару держбезпеки 2-го рангу І. М. Леплевському, який невдовзі викликав на першу доповідь начальників УНКВС так званих «промислових областей»: Харківської — С. С. Ма­зо, Донецької — Д. М. Соколинського, Дніпропетровської — Ю. Ф. Кривця. Даючи вказівки по роботі, нарком заявив, що у широкому наступі на ворогів не слід боятися проводити масові арешти й застосовувати до заарештованих биття і що він уже ввів фізичну обробку у практичну роботу центрального апарату НКВС і радить робити те саме і в областях129.

 

Збереглися промовисті свідчення про те, як новий нарком внутрішніх справ УРСР впроваджував «прогресивні методи слідства» в НКВС Молдавської АСРР. Помічник начальника 3-го відцілу УДБ НКВС УРСР А. В. Сапір свідчив, що коли «до Тирасполя приїхав Леплевський, він скликав велику нара­ду і давав установку «не церемонитися з ворогом»... дозволив застосовувати биття до 2—3 арештованих»130.

 

Слова Сапіра доповнює молдавський чекіст Маглеваний: «Після наради по кабінетах став ходити Леплевський і показу­вати, як потрібно арештованих бити. До його приїзду, коли стало відомо, що Леплевський їде, відвели окремі чотири кімнати... і посадили туди слідчих із заарештованими. І щойно Леплевський увійшов, у цих кімнатах на арештованих почали кричати й криками зустріли Леплевського. Це йому дуже спо­добалося, і він сказав, що так і потрібно допитувати»131.

 

Низенький та худорлявий Леплевський особисто впрова­джував «прогресивні» методи слідства, лупцюючи заарештова­них на очах у підлеглих. Особливо діставалося «членам змовни­цької організації в НКВС УРСР», яку нарком почав викривати з перших днів свого перебування у Києві. За ґрати потрапило чимало чекістів, були серед них і особисті друзі Кривця — за­ступник начальника адміністративно-господарського управлін­ня НКВС УРСР, капітан державної безпеки О. М. Берман, на­чальник УНКВС по Чернігівській області, майор держбезпеки П. Г. Шостак-Соколов. 4 липня в Харкові застрелився комісар державної безпеки 3-го рангу С. С. Мазо.

 

Безпосередньо справами заарештованих чекістів займалася ударна група під керівництвом особливоуповноваженого НКВС УРСР, капітана державної безпеки В. М. Блюмана, але Леп­левський особисто курирував слідство, давав дозвіл на зане­сення до протоколу тих чи інших прізвищ і особисто допитував багатьох заарештованих. Під час допитів Рубінштейн і Шос­так-Соколов заявили наркому про причетність до змови Крив­ця. Втім, арешт начальника Дніпропетровського УНКВС не входив у плани Леплевського. Він тут же назвав заарештованих чекістів «падлюками, що збираються оббрехати чесну люди­ну», а Шостака-Соколова навіть ударив по обличчю. Зрозумі­ло, що після таких вагомих аргументів обидва чекісти взяли свої слова назад132.

 

Приблизно в той же час у Москві заарештований В. А. Ба- лицький наполегливо просив свого слідчого — помічника на­чальника 5-го відділу ГУДБ НКВС СРСР, капітана державної безпеки М. О. Листенгурта занести до протоколу його свідчен­ня про належність до військово-фашистської змови Леплев­ського, але нарком Єжов робити це не дозволив133.

 

Хвиля репресій прокотилася і по Дніпропетровському УНКВС. За ґрати потрапили: М. Г. Джавахов (його взяли 9 серпня); на­чальник відділку УДБ Криворізького міського відділу НКВС, лейтенант держбезпеки О. Е. Маркович; начальник Казанков- ського райвідділу НКВС, лейтенант держбезпеки І. А. Етінгоф; помічник оперуповноваженого Дніпродзержинського районно­го відділу НКВС А. Є. Котлярський134.

 

26 червня Кривець особисто заарештував «за зв’язок з воро­гами народу в Ростові» капітана державної безпеки О. О. Вол­кова. Цей арешт був несподіванкою як для начальника УНКВС, так і для начальника 4-го відділу, який працював натхненно і завзято, доповідаючи керівництву: «Тепер ми досягли того, що вся керівна верхівка правотроцькістського підпілля, весь актив

 

схоплений, посаджений під замок. Ми нанесли вирішальний удар по правотроцькістському підпіллю, і в наших руках ключі до повного викриття всіх учасників підпілля... Всі факти вико­ристовувалися для того, щоб допомогти викрити і в інших об­ластях України і Радянського Союзу. Немало ми допомогли Україні і за останній час. Особисто я досяг викриття величез­ного законспірованого підпілля у Куйбишеві, учасники якого розповзлися по всьому Радянському Союзу і пробралися навіть в апарат ЦК ВКП(б) і ЦВК Союзу»135. Але Москві було видні­ше. Кривець дозволив Волкову написати заяву на ім’я Єжова і наступного дня відправив на Луб’янку.

 

Діставалося й іншим чекістам. Березовського «проробляли» за батька, який до революції працював підрядчиком будівельних робіт і використовував найману працю, за засудженого чоловіка сестри та заарештованого родича136. Качановського-Цалєва «за зв’язок з контрреволюційним троцькістським та іншим антира- дянським елементом» ледве не виключили з партії137. Дербенцов став каятися в приховуванні від партії факту свого перебування в Білій армії. Після рапорту Леплевському останнього відправили в запас138, а на його місце прислали колишнього начальника особ­ливої інспекції УРСМ НКВС УРСР, капітана міліції Дятлова.

 

Сталися в керівництві Дніпропетровського УНКВС і інші зміни: 2-й відділ очолив лейтенант державної безпеки Ісак Са- мійлович Гохфельд-Ісаков; 4-й відділ — капітан державної без­пеки Михайло Савович Здуніс (добре відомий Кривцю по ро­боті в Полтаві та Одесі); Запорізький міськвідціл — полковник Ігор Борисович Шумський.

 

У липні 1937 р. 6-ті (транспортні) відділи УДБ республі­канських, крайових і обласних НКВС реорганізовувалися в до­рожньо-транспортні відділи (ДТВ) ГУДБ НКВС, які знаходи­лися в адміністративних центрах відповідних залізниць і під­порядковувалися безпосередньо 6-му відділу ГУДБ НКВС СРСР. У Дніпропетровську став діяти ДТВ ГУДБ НКВС залізниці імені Сталіна на чолі з Самуїлом Ісаковичем Самовським139. З 25 серпня 1937 р. по 15 листопада 1938 р. цим підрозділом лише по так званій «польській операції» було відправлено на смерть 308 чоловік140.

 

7 липня у Москві було заарештовано другого секретаря ЦК КП(б)У Хатаєвича141, а ще через тиждень на стіл Сталіна ліг лист від дніпропетровського комуніста Кулякіна про підозріле оточен­ня заарештованого, який закінчувався словами: «...я у цілковитій певності повинен заявити про те, що тов. Хатаєвич не байдужий до зрадницької роботи». Ознайомившись з цим доносом, Сталін наказав арештувати голову міськвиконкому І. Федяєва і наказав першому секретарю Дніпропетровського обкому КП(б)У Марголіну: «Прошу звернути увагу на записку Кулякіна. Суворо пере­вірте осіб, відмічених у записці»142.

 

28 липня Марголін повідомив Сталіна про реагування на цей донос. Кулякін був викликаний на бесіду до секретаря обкому. За результатами цієї розмови перший секретар Дніп­ропетровщини доповідав генеральному секретарю ЦК ВКП(б), що 20 чоловік, названих у листі Кулякіна, дійсно виявилися «ворогами народу». Із відмічених Сталіним керівних праців­ників області 7 чоловік уже були заарештовані, а один виклю­чений з партії і його арешт готувався. 2 чоловіки вибули з області, і їхня подальша доля була невідома Марголіну143. Цей епізод зайвий раз підкреслює, що головним ініціатором ре­пресій в країні було найвище партійне та радянське керівництво, яке визначало й спрямовувало чекістські удари на влас­ний народ.

 

Одним із головних завдань, яке довелось вирішувати ук­раїнським чекістам влітку 1937 p., було викриття філій «вій­ськово-фашистської змови в Червоній Армії» в областях. Про те, як це відбувалося на Дніпропетровщині, розповідає довідка за підписом Кривця:

 

«Унаслідок оперативно продуманих умілих та наполегливих допитів особисто т. Флейшманом заарештованого командира 123-го стрілецького полку Овчаренка були отримані вельми цінні розгорнуті свідчення про наявність у частинах 7-го стрі­лецького корпусу антирадянської військово-фашистської ор­ганізації під керівництвом комкора 7-го стрілецького корпусу Рогальова Ф. Ф. Тов. Флейшманом на підставі свідчень зааре­штованого Овчаренка були вірно організовані оперативно-слід­чі заходи та широко розгорнута операція по викриттю всієї ор­ганізації. Наступною активною участю у допитах всіх основних заарештованих: комкора Рогальова, начальника штабу Скрастіна, помічника начальника штабу Саввіна, Орлова (майор І. Г. Орлов — начальник першої частини штабу корпусу. —Авт.), комдива Волкова (комбриг Г. Д. Волков — командир 41-ї стрі­лецької дивізії. — Авт.), начальника політвідділу 41-ї стрілець­кої дивізії Градусова, полковника Скрипника та інших, вірним оперативним керівництвом всім слідчим апаратом 5-го відділу тов. Флейшман забезпечив успіх подальшого слідства та викрит­тя широко розгалуженої антирадянської військово-фашистської організації у всіх військових частинах 7-го стрілецького корпу­су, мобілізаційному окрузі та окремих спецчастинах Дніпропет­ровського, Запорізького та Криворізького гарнізонів. Проведе­ним слідством також викрита вся практична контрреволюційна та шкідницька діяльність організації, а також глибоко законспі­ровані диверсійно-бактеріологічна та терористична групи. Всьо­го виявлено активних учасників військово-фашистської змови 319 чоловік, з яких вже заарештовано 268 чоловік, у тому числі весь керівний склад штабів усіх дивізій 7-го стрілецького кор­пусу, командирів полків та батальйонів.

 

Одночасно викриті та ліквідовані:

 

а)        антирадянська диверсійно-терористична організація у кор¬пусному учбовому центрі 7-го стрілецького корпусу, якою керував майор Автономов;

 

б)        викрита широко розгалужена антирадянська військово-троцькістська організація у системі Тосавіахіму, якою керував голова обласного товариства Бендельсон та Достов. Усього по справі виявлено активних учасників 52 чоловіка, з них заарештовано 37 чоловік. По цій же справі викрита глибоко законспірована терористична група, що готувала низку вбивств керівників партії та уряду, зокрема тт. Косіора та Кагановича;

 

в)        викрито вельми серйозну бойову терористичну організацію, керовану колишнім начальником Аероклубу Лантухом і головою міськради Мірошниченко, яка готувала вбивство тов. Сталіна у Москві;

 

г)        у цей же період ліквідована широко розгалужена орга¬нізація з числа працівників військкомату та начальницького складу запасу, керована Чорносвитовим, Гринштейном та іншими. Організація готувала здійснення терактів над тт. Сталіним, Молотовим і Калініним;

 

д)        викрита і ліквідована серйозна бактеріологічна диверсійна організація у військових частинах 41-ї стрілецької дивізії під керівництвом колишнього комдива Волкова, начальника сандиву Галкіна та інших. Організація нараховувала до ЗО активних учасників. Усі заарештовані та засуджені. Організація готувала масові отруєння військовослужбовців;

 

є) викрита і ліквідована диверсійна бактеріологічна організація у 2-му запасному кавполку, керована начальником ветери¬нарної служби Младковським, лікарями Шанським, Фесиком та іншими. Шляхом розповсюдження гострозаразних хвороб і бактерій (сибірська виразка та інші) організацією готувалося масове виведення з ладу кінного складу. Одночасно проводилася робота по розповсюдженню серед стратегічної кінноти гострозаразної хвороби з метою виведення з ладу та послаблення кінноти РСЧА у цілому:

 

ж)       викрита серйозна контрреволюційна організація, до складу якої входила більшість райвійськкомісарів. Слідством викрита вся практична контрреволюційна та шкідницька робота в системі мобілізаційних апаратів та у мобілізаційному окрузі 7-го стрілецького корпусу (справа полкового комісара Бородуліна, райвійськкома Шухмана, Богатирьова, Яблонського та інших);

 

з)        одночасно 5-м відділом викрито групу шпигунів-диверсантів польських, німецьких та інших розвідувальних органів у кількості 36 чоловік.

 

Всього внаслідок усієї оперативно-слідчої роботи викрито активних учасників військово-фашистської змови 319 чоловік, з них:

 

1.                         Заарештовано — 268 чоловік.

2.                         Заслухано Військовою колегією та розстріляно — 95 чо­ловік.

3.                         Заслухано виїзною сесією ревтрибуналу Харківського військового округу — 20 чоловік. З них: розстріляно — 14 чоловік, засуджено на різні терміни — 6 чоловік.

4.                         Підготовлено до слухання та затверджено Москвою — 44 чоловіка.

5.                         Закінчується — 73 справи.

6.                         У стадії слідства — 26 справ»144.

 

Це було написано восени 1937 p., а влітку 1939 р. Юхим Фомич розповів, якими саме методами його підлеглий Флейш- ман досяг таких «разючих» успіхів: «З метою отримання слідчо­го прориву на армію я штовхнув його на зрадницький, ворожий метод слідства. Я тоді запропонував йому по слідству з першою групою заарештованих за будь-яку ціну отримати свідчення. Для цього до заарештованих застосовувалися тривалі допити та масове биття. У подальшому до другорядних військових праців­ників застосовувалися такі ж методи допиту. Весь час я здій­снював тиск на Флейшмана у цьому напрямку, заохочуючи всі його злочинні методи роботи. Одного разу він навіть різко зі мною заговорив, що все це призведе до масових перегинів, але я послався йому на Київ і Москву, де такі методи застосовува­лися, послався на приклад інших областей, де слідчим шляхом викривають дуже широкі військово-змовницькі організації. Та­ким чином, спотворені методи укоренилися у 5-му відділі...145

 

Одного разу він, при обговоренні ходу слідства у нього у відділі та свідчень арештованих, якось наївно поставив питан­ня про те, що всі, хто зізнався, серед причин свого незадово­лення партією та урядом обов’язково посилаються на неза­довільні матеріально-побутові умови начальницького складу. Замість того щоб роз’яснити правильне розуміння цього пи­тання, я заявив щось подібне до того, що оскільки всі про це говорять, значить, це так... При читанні протоколів в його при­сутності я робив, нібито про себе, зауваження про поширення антипартійних настроїв в армії серед командного складу та не­здатності до оборони країни такої армії. Говорив я про широ­ку популярність троцькістів і правих. Флейшман вислуховував мої репліки, як правило, без зауважень...146

 

Я гостро поставив перед Флейшманом питання про необ­хідність будь-що досягти виявлення військової змови. Оскільки він сам по собі був людиною недалекою, мені це не становило труда. Прорив на армію вдався лише внаслідок застосування до першої групи заарештованих тривалих допитів, стійок і биття, а до арештованого полковника Овчаренка застосовувалися різ­ні знущальні методи допитів. Коли він якось висловив переді мною побоювання про можливість масових перегинів, я заспо­коїв його... Після того, як вдалося отримати свідчення про на­явність військово-змовницької організації у частинах 7-го кор­пусу, то шляхом застосування незаконних методів слідства було безпідставно заарештовано ряд військових працівників... У від­повідності до моїх вказівок Флейшман і надалі продовжував за­стосовувати у себе у відділі спотворені методи слідства»147.

 

Спотворені методи слідства полягали, наприклад, у тому, що комдива Ф. Ф. Рогальова не тільки нещадно били з першо­го дня арешту, але й почепили на гімнастерку фашистські від­знаки й водили по кабінетах, показуючи усім як ворога148. За обвинуваченням у військовій змові лише у 122-му стрілецько­му полку 41 -ї стрілецької дивізії у жовтні 1937 р. — січні 1938 р. було заарештовано та розстріляно шістьох командирів149. Не забули і про сім’ї заарештованих командирів — лише за друге півріччя 1937 р. в області заарештували 114 дружин учасників військової змови150.

 

У зв’язку з проведенням у серпні 1937 р. масових операцій щодо так званих «колишніх людей» (куркулів, членів «антира- дянських» партій, білогвардійців, жандармів і царських чинов­ників, бандитів, реемігрантів, учасників «антирадянських орга­нізацій», церковників, сектантів і кримінальників-рецидивістів) згідно з наказом НКВС СРСР за № 00047 були створені респуб­ліканські, крайові та обласні трійки і затверджений їх персональ­ний склад. До складу трійки УНКВС по Дніпропетровській області «першого скликання» увійшли: Ю. Ф. Кривець (голова), перший секретар Н. В. Марголін та обласний прокурор М. С. Цвік. На проведення операції по «куркулях» для Дніпропетровської об­ласті було встановлено ліміт на розстріл 1000 чоловік і засуджен­ня 2000 чоловік. Слід відзначити, що у своєму листі Сталіну від 23 липня 1937 р. Марголін звітував, що «по Дніпропетровській області намічено орієнтовно для вилучення за першою категорією куркульського та ворожого елемента 1500 чоловік і кримінально­го елемента 1000 чоловік. За другою категорією куркульського та ворожого елемента 2000 чоловік і кримінального елемента 1000 чо­ловік». Як бачимо, Москва суттєво зменшила апетити дніпропет- ровців по першій категорії в 2,5 раза, по другій в 1,5 раза. Втім, протягом 1937 р. ця «квота» невпинно збільшувалася, і внаслідок проведення операції за наказом 00147 Дніпропетровщина недо­рахувалася 6800 своїх мешканців (з них 2600 були розстріляні)151.

 

Пізніше Юхим Фомич розповість, як виконувалися ці роз­нарядки: «Я не контролював апарат в обстановці форсованого розгрому правотроцькістського підпілля, допускав арешти ок­ремих партійних і радянських робітників за недостатніми ма­теріалами. До партійних, радянських і військових робітників застосовувалися жорсткі методи допитів, фальсифікація слід­чих матеріалів. Все це... я заохочував. Унаслідок цього як у Дніпропетровську, так і на периферії було багато необгрунто­ваних арештів. Трійка працювала ненормально, суворо не пере­вірялася куркульська приналежність осіб, які підлягали засу­дженню, і тому у ряді випадків засуджувалися за 1-ю та 2-ю ка­тегоріями особи, які не підлягали розглядові на трійці.

 

У порядку підготовки справ на трійку в районах, безсумнів­но, застосовувалося битгя заарештованих, яке супроводжува­лося примусовими зізнаннями, і відповідно підтасовувалися показання свідків. Слухаючи справи на трійці, я відчував і ро­зумів, що не може все бути так гладко, як це відбито в матеріа­лах справ, але не реагував, а продовжував розглядати справи та штампувати їм вироки. Таких фіктивних справ найбільше було по Мелітопольській (найчисленнішій) опергрупі, якою керував і перевіряв роботу районів начальник 11-го відділу облуправ­ління Резников.

 

Згодом такі ворожі справи щодо куркульської операції поча­лися в Запорізькій групі, керівником якої офіційно був началь­ник міськвідцілу Шумський, а фактично справами для трійки займався та возив справи до Дніпропетровська для доповіді на трійці його заступник Янкович»152.

 

Заступник начальника Запорізького міського відділу НКВС старший лейтенант держбезпеки Семен Олександрович Янко­вич у 1937 р. особисто керував оперативною слідчою групою по розгрому польського шпигунсько-диверсійного фашист­ського підпілля, за приналежність до якого було репресовано понад 600 чоловік. Окрім того, під його керівництвом були «викриті»: контрреволюційна організація в системі сільського господарства, яка здійснювала бактеріологічні диверсії по зни­щенню коней; польська шпигунська диверсійна резидентура з 9 чоловік на заводі № 9; контрреволюційна організація в про­мисловості Запоріжжя з 17 чоловік; ряд контрреволюційних троцькістських організацій, до яких входили 29 чоловік153.1, як зазначалось в одному з документів, «поряд із цим т. Янкович безпосередньо керував і особисто брав участь у виконанні ви­років у порядку наказу Народного комісара внутрішніх справ Союзу PCP № 00485 і за рішенням Спецколегії Облсуду, Три­буналу та Особливої трійки УНКВС (понад 1000 чоловік)»154. Отже, понад 1000 чоловік власноручно розстріляв цей «добре розвинений, політично грамотний, морально стійкий, витрима­ний, дисциплінований член партії»155 — син одеського биндюж­ника, який за 18 років служби в органах держбезпеки п’ять разів нагороджувався бойовою зброєю156.

 

Відзначимо, що згідно з таємним наказом наркома внут­рішніх справ СРСР «всі речі заарештованих після проведення етапних робіт по першій категорії» повинні були спалюватися з «метою конспірації»157. Але з початком масових операцій Ян­кович наказав старшому наглядачеві міськвідцілу Г. Я. Дорову знімати з усіх розстріляних верхній одяг та костюми. Вахтер Сабанський обшукував трупи, збирав гроші, на які організову­валася вечеря з випивкою у тій же кімнаті, де проводилися розстріли. Янкович роздавав речі забитих членам розстрільної команди Дорову, Сабанському, Мащенку, Савичеву, Новико­ву, а найкращі забирав собі158.

 

У серпні 1937 р. почалися так звані «масові» або «альбомні» операції (польська, німецька, латиська, харбінська), які прово­дилися в основному співробітниками 3-го відділу під керів­ництвом Н. Б. Березовського. Про специфіку проведення цих операцій Кривець розповідав так: «Завдяки необмеженій довірі з мого боку та повній безконтрольності в роботі по цих опера­ціях прищеплювалися ненормальні методи слідства: широкий арешт громадян без матеріалів, тривалі допити, стійки, камер­на обробка, биття, знущання над заарештованими, фальсифі­кація слідчих матеріалів. Це спричиняло до самообмови навіть тих громадян, ворожа робота яких не була виявлена. Зазвичай всі вони потім в альбомному порядку засуджувалися за пер­шою та другою категоріями. Я, зі свого боку, підписував аль­бомні довідки без перевірки, створюючи тим самим атмосферу безкарності та легкої можливості просувати в Москві для роз­гляду довідки по тих справах, які були злочинно оформлені (отримання свідчень незаконними методами).

 

Березовський, як безпосередній керівник роботою по цих операціях і слідством по них, не міг, звичайно, не знати про те, що робилося у нього у відділі... Він же просунув на трійку справу трьох інженерів Дніпродзержинського металургійного заводу, які зізналися у шкідництві лише на тій підставі, що вони колишні білі. Свою перевірку я обмежив переглядом ма­теріалу в справі, але глибше не перевіряв.

 

У масовому отриманні свідчень шляхом незаконних ме­тодів допиту особливо виділявся начальник німецького відділ­ка 3-го відділу — Сапожников»159.

 

Молодший лейтенант держбезпеки Яків Самійлович Сапож­ников добре розумівся на німецьких справах, бо виріс у німець­кій колонії Альт-Насау на Катеринославщині, закінчив німецьку школу, кілька років працював наймитом у місцевих німців-селян і навіть одружився з німкенею. Мав він і особисті причини пал­ко ненавидіти колишніх білогвардійців — у 1919 р. під час єврей­ського погрому офіцери Дроздовського полку на смерть забили його матір. У 1937 р. Сапожников особисто провів слідство у справах «диверсійно-шпигунської та терористичної організації» з 14 чоловік в промисловості Запоріжжя; «диверсійно-терорис­тичної організації» з 34 чоловік в німецьких національних райо­нах; «Гегнершафт», по якій проходило 16 німецьких розвідників; справу 11 німецьких підданих, які «проводили шпигунсько-роз­відувальну роботу за завданням німецьких розвідувальних органів...». Кривець із задоволенням констатував, що по цих справах «всі обвинувачені зізналися та засуджені» і що взагалі «тов. Сапожников особистим керівництвом і активною участю в слідстві забезпечив високу якість роботи у масовій спецоперації по ні­мецькій контрреволюції. З числа заарештованих 1836 чоловік переважна кількість (до 1400 чоловік) зізналися. Винятково дис­циплінований та енергійний оперативний працівник. Добре знає слідчу роботу. За активну роботу з ліквідації фашистських шпи­гунсько-диверсійних організацій тов. Сапожников у 1936 р. на­городжений НКВС УРСР бойовою зброєю»160.

 

Продовжимо розповідь Кривця про його діяльність на Дні­пропетровщині у 1937 p.: «Такою, що створена хибними мето­дами слідства, слід вважати справу 11-го відділу облуправління про польську нелегальну радіостанцію, оскільки зізнання у цій справі були отримані внаслідок биття всіх трьох заарештова­них. У тому ж 11-му відділі намагалися створити і справу не­легальної троцькістської радіостанції, витискаючи для цього відповідні свідчення у заарештованого начальника спецвідділу облуправління зв’язку Сельського.

 

По лінії 5-го відділу на порушення наказу № 00447 про кон­тингенти, що підлягають розгляданню на трійці, мною були роз­глянуті справи 10 чи 11 працівників Тосоавіахіму, яких звинува­чували у приналежності до військово-фашистської організації...

 

В облуправлінні і в периферійних органах допускалися і ши­роко застосовувалися биття та фальсифікація слідчих матеріалів. Унаслідок цього виявився великий відсоток зізнань (фіктивних). Для підкріплення цих зізнань відповідно і оформляли справу, ту­ди ж підтасовувалися фіктивні свідчення свідків, особливо широ­ко це застосовувалося по куркульській операції...161

 

З червня місяця 1937 року агентурна робота була згорнута до мінімуму, зв’язок з мережею порушувався, а інколи навіть цілком переривався. Керівництво периферією у цій справі було припинено. Агентурна робота так і не була відновлена до са­мого мого від’їзду з Дніпропетровська»162.

 

Внаслідок такого керівництва Кривця обласним УНКВС в 1937 р. у Дніпропетровській області було репресовано 17 127 чо­ловік. З них 8053 українця, 3689 німців, 3026 поляків, 880 росіян, 209 білорусів, 188 татар, 69 євреїв, 67 румунів, 37 латишів, 21 ли­товець, 20 естонців, 11 іранців, 4 башкири, 3 туркмени, 3 вірме­ни, 2 грузини та 915 чоловік інших національностей163. Стосовно «політичного забарвлення» заарештованих на Дніпропетровщині у 1937 р. маємо такі офіційні цифри: «троцькістів» — 747; «есе­рів» — 29; меншовиків — 14, анархістів — І164.

 

Представників «антирадянських партій» та «буржуазних на­ціоналістів» розробляли співробітники 4-го відділу. Відзначаю­чи роботу начальника 3-го відділка цього чекістського підроз­ділу старшого лейтенанта держбезпеки Абрама Иосифовича

 

Шнайдера, Кривець писав 30 листопада 1937 р.: «Провів слід­ство по справах учасників контрреволюційних націоналістич­них організацій на 26 чоловік, з яких зізналися 25 чоловік. Слідством у справі Дреуса та Нестерця була викрита розгалу­жена контрреволюційна націоналістична організація та облас­не керівництво цієї організації (Таран, Легкий). Крім того, працюючи над основними арештованими (Бухиник, Євреїнов) у справі «Гниль», добився розгорнутих свідчень про терорис­тичну та шпигунську діяльність учасників української фашист­ської організації серед професури з дійовими зв’язками в Хар­кові, Сталіно, Москві та Ленінграді»165.

 

Глибоко символічно, що справа «фашистської організації професури» з легкої руки чекістів отримала назву «Гниль», адже вождь світового пролетаріату В. І. Ленін дуже полюбляв вживати термін «інтелігенція, що прогнила». Головними фігу­рантами у ній були професори Дніпропетровського гірничого інституту І. П. Бухиник та Г. Є. Євреїнов. Ю. Ф. Кривець осо­бисто керував слідством і виявив шпигунську організацію, «яка поставила за мету повалення радянської влади за допомогою Німеччини та встановлення фашистського режиму в країні, а також здійснювала шкідницьку діяльність»166.

 

Що ж стосується вищезгаданого «українського націоналіс­тичного контрреволюційного підпілля», то його керівником у Дніпропетровській області чекісти зробили завідуючого облас­ним відділом народної освіти С. М. Крупка, а його помічни­ками — завідуючого обласним відділом місцевої промисловості B. С. Легкого та завідуючого відділом шкіл і науки обкому КП(б)У C. Д. Тарана167. Від викладача середньої школи П. Л. Нестерця слідчі дістали прізвища 23 змовників, а від T. К. Дреуса — 7168. Підлеглі Кривця з 4-го відділу УДБ швидко з’ясували, що ук­раїнські націоналісти «спрямовували контрреволюційну роботу на створення умов поразки СРСР у майбутній війні і відторгнен­ня України, відповідно до чого проводилися заходи політичного характеру, як-от: 1) велася широка підривна і розвідницька робо­та в промисловості і сільському господарстві; 2) готували теро­ристичні акти проти керівників партії та уряду; 3) велася активна націоналістична і поразницька агітація, метою якої було спрово­кувати трудящих на масові прояви невдоволення і озлоблення політикою партії та радянською владою»169.

 

Слід особливо відзначити, що і за часів «єжовщини», коли тисячами розстрілювали «троцькістів, військових змовників і різноманітних шпигунів», репресовані члени «українського на­ціоналістичного підпілля», як завжди, займали перше місце се­ред «членів різноманітних контрреволюційних формувань». Не була винятком і Дніпропетровська область, де лише з 1 жовтня 1936 р. до 1 липня 1938 р. було заарештовано 8118 «українських націоналістів» 17°.

 

Як завжди, боротьба з українською контрреволюцією була на особливому контролі Кривця. Так, наприклад, він особисто на­діслав листа начальнику П’ятихатського райвідділу НКВС, сер­жанту державної безпеки І. І. Багну, де повідомлялося: «Свід­ченнями керівників викритої нами української націоналістичної контрреволюційної організації церковників митрополита собор­но-єпископської орієнтації Крамаренка Макарія та священика Шпиля М. Є. встановлено, що ними до цієї організації втягнутий священик села П’ятихатки Шарай Костянтин... Враховуючи це, священика Шарая Костянтина негайно арештуйте. Арешт попе­редньо погодьте з районним прокурором. Вживіть всіх заходів до викриття та ліквідації закладеного Шараєвим українського націо­налістичного осередку в П’ятихатському районі»171.

 

У цьому листі яскраво простежується стиль роботи Кривця. Отець Шарай ще не заарештований, його провину не доведе­но, конкретну «контрреволюційну діяльність» не з’ясовано, але Юхим Фомич вже переконаний, що священик є фундатором «націоналістичної організації».

 

З листопада без санкції прокурора був заарештований пер­ший секретар Дніпропетровського обкому партії Марголін. Зараз важко сказати, яку саме роль в його арешті відіграв Кривець. Можливо, Натана Веніаміновича «взяли» внаслідок оперативних розробок НКВС УРСР або НКВС СРСР. Можливо, до цього арешту приклав руку і начальник Дніпропетровського облуправ­ління НКВС, хоча це малоймовірно — долі партійних функціонерів такого високого рівня вирішували на найвищому рівні.

 

Допитували Марголіна на Луб’янці співробітники 4-го від­ділу ГУДБ НКВС СРСР: начальник відділка, майор державної безпеки 3. Н. Глєбов-Юфа; заступник начальника відділка, старший лейтенант державної безпеки JI. О. Влодзимирський та оперуповноважений, лейтенант державної безпеки В. С. Аба­кумов (майбутній начальник «Смершу» та міністр державної безпеки СРСР). Допитували так, що 27 листопада 1937 р. аре­штант здійснив у камері невдалу спробу самогубства — нама­гаючись задушити себе за допомогою двох носових хустинок. Під час слідства Марголін назвав учасниками троцькістської організації 35 осіб, з яких 27 взагалі не дали ніяких свідчень проти нього, 4 відмовилися від своїх свідчень у суді, а 4 дали свідчення проти першого секретаря Дніпропетровського обко­му вже після його арешту. Причому «дізналися» вони про во­рожу роботу Марголіна зі слів інших осіб, які, в свою чергу, ці свідчення не підтвердили. Втім, така нісенітниця нікого не зди­вувала — 8 лютого 1938 р. Військовою колегією Верховного су­ду СРСР Н. В. Марголін був засуджений на смерть «за активну троцькістську діяльність» і страчений172.

 

Арешт Марголіна підняв нову хвилю арештів серед партійно­го та радянського керівництва області. 4 листопада був заареш-

 

тований завідувач промислово-транспортного відцілу Дніпропетровського обкому партії О. Й. Пузиревський. Вже через оди­надцять днів після арешту він написав покаянну заяву на ім’я Кривця, у якій визнав себе членом контрреволюційної троць- кістської організації. За вказівкою Кривця начальник 4-го (сек­ретно-політичного) відділу УНКВС Здуніс сфабрикував справу про потужну та розгалужену обласну контрреволюційну троць- кістську організацію з чітко продуманою структурою, визначе­ним розподілом обов’язків і запобіжними заходами на випадок провалу. Керівником організації зробили Хатаєвича. Останній нібито наказав на випадок провалу створити «запасний центр», до якого входили заступник голови облвиконкому М. І. Нікіт- ченко, обласний прокурор М. С. Цвік, завідуючі відділами обко­му П. В. Валов і О. Й. Пузиревський. «Запасний центр» повинен був... примусити ЦК ВКП(б) припинити масові арешти! І якщо не допоможуть мирні методи, то перейти до терору. Головними «терористами» виявилися: голова профспілки заводу імені Пет- ровського М. М. Жеребилов, голова профспілки гірників Украї­ни О. І. Карпов, секретар парткому заводу імені Дзержинського М. М. Рафаїлов173.

 

19 грудня 1937 р. «за зразкове та самовіддане виконання най­важливіших урядових завдань» Юхим Фомич був нагороджений орденом Леніна174. Відзначимо, що формально першим кавале­ром цієї найвищої нагороди Радянського Союзу в НКВС УРСР був І. М. Леплевський, але отримав він її 22 липня 1937 р. за викриття військове-фашистської змови у Червоній Армії. Су­то ж за «українські справи» за часів «єжовщини» таку нагороду отримали лише троє українських чекістів — Ю. Ф. Кривець; на­чальник УНКВС по Донецькій області, старший майор держбез­пеки Д. М. Соколинський та начальник УНКВС по Одеській області, комбриг М. М. Федоров.

 

Разом з Ю. Ф. Кривцем дістали свої нагороди ще два спів­робітники УНКВС по Дніпропетровській області: начальник 5-го відцілу УДБ Я. Ю. Флейшман (орден «Знак Пошани») і начальник тюрми УДБ, лейтенант державної безпеки Н. Ц. Тур- бовський (орден Червоної Зірки).

 

Про ударну роботу Флейшмана у 1937 р. ми вже писали, а чим же уславився Наум Цальович Турбовський? Тим, що, судячи з усього, власноручно виконував вироки! Наприклад, 28 грудня 1937 р. Турбовський разом з секретарем УНКВС, сержантом дер­жавної безпеки Юровським та прокурором Собком підписали акт про виконання смертного вироку над священиком К. Г. Ша- раєм (Шараєвим)175.

 

Серед нагороджених орденом Червоної Зірки був і О. О. Вол­ков. На допитах в Москві він тримався мужньо, все заперечував і у вересні 1937 р. був звільнений за особистою вказівкою М. П. Фриновського і повернений на оперативну роботу. Після звільнення Волков заїхав до Дніпропетровська, де кілька днів жив на квартирі у Кривця, а 26 листопада 1937 р. він був призначений начальни ком секретно-політичного відділу УНКВС по Київській області. Своїм звільненням О. О. Волков мав завдячувати не тільки особистій мужності та об’єктивності слідства, але і своєму «північно-кавказькому походженню».Не відставало від своїх московських хазяїв і керівництво УРСР. У цієї «союзної республіки» на той час вже відібрали право на власний орден Трудового Червоного Прапора УСРР, тому «за зразкове виконання відповдальних завдань уряду, активну боротьбу з контрреволюцією і охорону інтересів рудящих» республіканський ЦВК УРСР нагородив групу співробітників УНКВС по Дніпропетровській області:

 

золотими годинниками — помічника начальника управлін­ня, капітана державної безпеки М. О. Ізвєкова; заступника на­чальника 4-го відділу старшого лейтенанта державної безпеки JI. Г. Вольського-Гітлера; начальника 3-го відділка 4-го відді­лу, старшого лейтенанта державної безпеки А. Й. Шнайдера; начальника Дніпродзержинського міського відділу лейтенанта державної безпеки В. М. Папермана;

 

бойовою зброєю начальника відділка 4-го відділу, лейтенан­та державної безпеки Й. Й. Чернявського-Ольшанецького;

 

цінними подарунками з грамотами — начальника Запорізького міськвідділу НКВС, полковника І. Б. Шумського; співробітника цього ж міськвідділу Г. Я. Дорова, сержанта державної безпеки М. А. Арупонова, сержанта державної безпеки М. Г. Шклярова176.

 

Вшанували чекістів і в рідному місті — «за зразкове виконан­ня завдань уряду, активну боротьбу з контрреволюцією та охоро­ну інтересів трудящих» Дніпропетровський обласний виконав­чий комітет нагородив Ю. Ф. Кривця цінним подарунком177.

 

Що стосується «правиці» Юхима Фомича — Н. Б. Березов- ського, то йому довелося задовольнитися підвищенням у зван­ні та розповідями про те, як він підім’яв під себе дніпропет­ровського прокурора із спецсправ і змусив його видати чисті підписані та проштамповані бланки на проведення арештів. За цими документами начальник 3-го відділу проводив арешти направо й наліво, а останній бланк використав для арешту саме того прокурора, який ці бланки видав.

 

У грудні 1937 р. у відбулися вибори до Верховної Ради СРСР першого скликання. Народними обранцями стали кілька де­сятків співробітників НКВС, з яких Україну репрезентували лише четверо — І. М. Леплевський; начальник Управління при­кордонної та внутрішньої охорони, комдивА. Г. Лєпін; М. М. Фе­доров і депутат від П’ятихатської виборчої дільниці «більшо- вик-чекіст, який завдав багато міцних ударів тричі мерзенним бандам троцькістсько-бухарінської і буржуазно-націоналістич- ної сволоти» Ю. Ф. Кривець.

 

На початку січня 1938 р. Юхим Фомич у числі інших депу­татів виїхав на першу сесію Верховної Ради СРСР. Справи де­путатські багато часу не займали, і він щоденно провідував у готелі хворого Леплевського, який майже не міг ходити. Під час однієї з таких зустрічей український нарком розповів, що був на доповіді у Єжова і просив його призначити Кривця своїм за­ступником у НКВС УРСР. Іншого разу Ізраїль Мойсейович, бу­дучи не в гуморі, розповів, що на прохання наркома шляхів сполучення Л. М. Кагановича Єжов запропонував йому очоли­ти 6-й (транспортний) відділ ГУДБ НКВС СРСР, але оскільки йому ця робота не подобалася, він відмовився. Питання розгля­дали в ЦК ВКП(б), і невдовзі це призначення все ж відбулося.

 

Повідав Леплевський Кривцю і про те, як минулого літа не взяв на нього компромат від Рубінштейна та Шостака-Соколо­ва : «Я до вас добре ставлюся, а тому з особистих і політичних міркувань не бажав вашого провалу і погибелі... так що ви це врахуйте». Після цих слів Кривець, за власним зізнанням, «пі­шов як убитий і два дні ходив сам не свій»178.

 

Настрій Юхиму Фомичу трохи підняв Й. В. Сталін, який 21 січня 1938 р. на прийомі депутатів Верховної Ради СРСР у Кремлі підняв тост: «За органи пильності у всесоюзному мас­штабі, за чекістів, за найменших і великих! Серед чекістів у нас є десятки тисяч героїв, і вони ведуть скромну, корисну роботу. За чекістів маленьких, середніх і великих! (Оплески. Вигуки «Ура!» і «Хай живе товариш Єжов!»). Не поспішайте, товариші, квап­ливість — річ погана, сидіть тихо, заспокойтесь. Я пропоную тост за всіх чекістів і за організатора та голову всіх чекістів — товариша Єжова». (Бурхливі оплески)»179.

 

Після закінчення першої сесії Верховної Ради Леплевський в Україну вже не повернувся, а до Києва прибув новий нарком внутрішніх справ, комісар держбезпеки 3-го рангу О. І. Успен­ський. Він відразу ж скликав нараду начальників обласних уп­равлінь НКВС, на якій ніяких доповідей не заслухував, а дуже довго говорив сам. Успенський докладно зупинився на ліквідо­ваній ним в Оренбурзькій області військово-білогвардійській організації у 7 тисяч чоловік і поставив питання про прийняття заходів до викриття подібних організацій в Україні180.

 

Невдовзі до Києва прибув з інспекційною перевіркою на­чальник УНКВС поиЛенінградській області комісар держбез­пеки 3-го рангу М. Й. Литвин, а у середині лютого до столиці Радянської України завітав сам генеральний комісар держбез­пеки М. І. Єжов.

 

На нараді в НКВС УРСР союзний нарком піддав критиці оперативний склад Наркомату за проведення операції по кур­кулях. Він відзначив, що в управліннях процвітала гонитва за кількісними показниками під час масових операцій і що, на його думку, не було розгромлено керівництво націоналістич­них, білогвардійських і шпигунських організацій. Єжов був незадоволений тим, як проводилася операція в прикордонних районах, обласних центрах і містах, у промисловості та на тран­спорті. Величезним недоліком був вельми низький відсоток арештованих, які не зізналися, що призводило до репресій осіб, які не визнали свою провину181.

 

Єжов піддав критиці підготовку арештів осіб, виключених із ВКП(б), яких за оперативним обліком проходило понад 10 ти­сяч. Не був, на його думку, підставою для репресій і факт пе­ребування в австро-німецькому полоні під час Першої світової війни. Адже в Україні проживало близько 2 500 000 колишніх бранців182.

 

Єжов охарактеризував усю попередню роботу українських чекістів як штукарство, удар по одинаках і відзначив повну від­сутність роботи по викриттю організованого антирадянського підпілля. Він був особливо невдоволений слабкою роботою щодо викриття українського, польського та німецького анти­радянського націоналістичного підпілля, наголошуючи на то­му, що в Україні збереглися петлюрівські, махновські та де- нікінські антирадянські кадри. Він повідомив присутніх, що для очищення республіки від ворогів народу при УНКВС ство­рюються особливі трійки, та запропонував начальникам облас­них управлінь скласти кількісний ліміт справ, які вони вважа­ють необхідним пропустити через трійки УНКВС183.

 

Не встиг Кривець намітити план перебудови роботи УНКВС для виконання завдання нового керівництва, як наприкінці лютого його знову викликали до Києва. Успенський повідомив його про відкомандирування до Москви для призначення на­чальником УНКВС в одну з областей Російської Федерації, про завтрашній приїзд його змінника — майора державної безпеки П. А. Коркіна і запропонував після здачі справ знову при­бути до Києва для подальшого направлення у розпорядження Москви.

 

Здавши справи Коркіну, Кривець заїхав до Києва і знову був прийнятий наркомом та його заступником, старшим майором державної безпеки О. М. Радзивилівським. Після корот­кого прощання Кривець зайшов до відділу кадрів, взяв коман­дировочне відрядження й відбув до Москви184.

 

З тяжким серцем їхав Кривець до Білокам’яної, бо дуже добре знав, що нове призначення часто означало арешт. Прав­да, його переведення з України можна було розглядати у кон­тексті кадрової політики Успенського, який протягом 6 днів, з 26 лютого по 3 березня, змінив усіх без винятку начальників обласних УНКВС185, і це трохи заспокоювало.

 

На Луб’янці його прийняв сам нарком. Під час п’ятнадця- тихвилинної бесіди Микола Іванович повідомив Юхима Фомича про призначення начальником УНКВС по Орджонікідзевському краю та розповів про жахливі події, що там відбулися у 1937— 1938 pp., коли внаслідок масових безпідставних арештів та битгя арештованих колишнім начальником УНКВС, майором держ­безпеки П. Ф. Булахом було скоєно чимало лиха. Це неподоб­ство слід було негайно припинити й звільнити невинно заареш­тованих, а у подальшому не припускати подібного свавілля. На питання Кривця про те, як бути з биттям заарештованих, Єжов відповів: «Я нічого не маю проти того, щоб бити ворога» і відзна­чив, що оперативний удар майже не торкнувся козачих районів. Кривець сказав, що при такому стані у краї він вважає недоціль­ним залишати на посаді заступника начальника УНКВС, капіта­на держбезпеки П. П. Вольнова. На що нарком відповів, що той лишається у нього заступником, але «не на все життя». Після цього Кривець попросив взяти з собою до Ворошиловська Березовського і ще 3—5 дніпропетровських чекістів. Єжов погодився, і на цьому прийом закінчився186.

 

Цікаво, що, за словами Ю. Г. Євдокимова, «Єжов після знят­тя Булаха з роботи говорив, що “Булах хороший та «свій» хло­пець, але перестарався не за розумом”».187 А начальник відділ­ка 4-го відділу ГУДБ НКВС СРСР, майор державної безпеки Г. М. Лулов згадав слова П. Ф. Булаха про те, що начальник УНКВС Орджонікідзевського краю, «будучи одного разу на доповіді у т. Єжова, виклав йому свій «план» реалізації його директив про нанесення «нищівного» удару по контрреволю­ції. Цей план складався з кількох стадій розгрому... Спочатку підлягали репресіям секретарі райкомів партії, потім голови райвиконкомів, потім працівники кооперації, далі йшли пра­цівники інших галузей. І Єжов цей план схвалив»188.

 

Потім Кривця викликав Фриновський. Перший заступник наркома теж доповів про безчинства північнокавказьких че­кістів, добряче лаяв Булаха, запропонував «розчистити» (тобто звільнити) заарештованих і не припускати більше повторення свавільств. Рекомендував також ознайомитися у заступника особливоуповноваженого НКВС СРСР, майора державної без­пеки Є. О. Тучкова з матеріалами про виявлені хиби у слідчій роботі УНКВС по Орджонікідзевському краю. Фриновський, як і раніше Єжов, пропонував Кривцю телефонувати, якщо виникнуть питання189.

 

Тучков змолоду уславився перемогами над «контрреволюцій­ним духовенством» і «перековкою» патріарха Тихона, а тепер наставляв на шлях соціалістичної законності своїх заблудлих ко­лег. Він ознайомив Кривця з результатами своєї поїздки до Орджонікідзевського краю та виявленими там чекістськими «пере­гинами», розповів про наказ керівництва підготувати матеріали на арешт найбільш злісних свавільників. Тучков заявив, що вже намітив з десяток жертв і чекає чергової доповіді для отримання санкції на їхній арешт. При цьому охоронець закону наголосив на тому, що, на думку керівництва, широкі арешти співробітни­ків, які припускали порушення законності, недоцільні190.

 

Пізніше за матеріалами Тучкова був підготовлений документ про роботу УНКВС по Орджонікідзевському краю, у якому, зо­крема, відзначалося, що «крайовий і районний апарати НКВС проводили арешти за випадковими неперевіреними свідченнями, на підставі явно хибних свідчень арештованих. Разом зі справж­німи ворогами арештовувалися ні в чому не повинні чесні ра­дянські люди, кращі колгоспники, чесні партійці... При прове­денні слідства робітники крайового апарату та районних відділів НКВС піддавали арештованих жорстокому биттю та знущанню, застосовуючи при цьому найхитромудріші способи. Побитих арештованих поміщали потім у загальні камери, де змушували їх демонструвати сліди биття з тим, щоб загрозою биття вплинути на інших арештованих. До биття залучали осіб, які не мали ні­якого відношення до слідства. Побитих арештованих водили на лікування до міських амбулаторій. Давали їм побачення з члена­ми родин». На Луб’янці ці факти розглядали як свідому дискре­дитацію органів НКВС і зробили висновок, «що всі описані вище злочинні дії були справою рук класових ворогів, які проникли до апарату управління НКВС по Орджонікідзевському краю»191.

 

Завітав Кривець і до начальника 1-го відділу (охорона ке­рівників партії та уряду) ГУДБ НКВС СРСР комісара держбез­пеки 3-го рангу і. Я. Дагіна з проханням охарактеризувати апа­рат УНКВС по Орджонікідзевському краю, яким той керував у 1934—1937 pp. Дагін спочатку в загальних рисах розповів про особливості краю і дав позитивну характеристику апарату, на­голосивши, що з числа його колишніх підлеглих вийшов ці­лий ряд нинішніх начальників обласних УНКВС: Архангель­ського — майор державної безпеки В. Ф. Дементьев, Горьків- ського — майор державної безпеки І. Я. Лаврушин, Новоси­бірського — старший майор державної безпеки Г. ф. Горбач, Омського — капітан державної безпеки К. М. Валухін, Харків­ського — капітан державної безпеки Г. Г. Телешев. Наркоми внутрішніх справ Азербайджанської PCP — старший майор державної безпеки М. Г. Раєв і Кримської АРСР — майор держав­ної безпеки А. І. Міхельсон теж були північнокавказцями.

 

Свою розповідь про колишніх підлеглих Дагін розпочав із заступника начальника УНКВС П. П. Вольнова, якого харак­теризував надзвичайно позитивно, заявивши, що це хоча і мо­лодий, але швидко прогресуючий та дуже тямущий працівник з великим досвідом контррозвідника і чудовим знанням ро­боти. Начальник відділу охорони також висловив упевненість у тому, що Вольнов Кривцю безперечно сподобається192.

 

У свої неповні тридцять чотири роки заступник начальника УНКВС по Орджонікідзевському краю, капітан державної без­пеки Петро Павлович Вольнов мав великий оперативний (в ЧК з квітня 1920 р.) та партійний стаж (з січня 1923 р.) і 19 грудня 1937 р. отримав орден Червоної Зірки та звання капітана дер­жавної безпеки. Про те, якою ціною було досягнуте це визнан­ня, Вольнов згодом розповів так: «На час мого призначення начальником 3-го (контррозвідувального) відділу у відділі вело­ся слідство у справі японського шпигуна Кропачова. Замість виявлення шпигунської діяльності Кропачова від нього були отримані відомості про існування групи, яка нібито готувала терористичний акт проти колишнього голови крайвиконкому Пивоварова. Останній вже був на той час заарештований як ворог народу. Бачачи абсурд і явну неправдивість цих свідчень, я запропонував передопитати Кропачова. Після чого за допомо­гою конвеєрних допитів та тривалих стійок були отримані свід­чення про підготовку терористичного акту проти тодішнього секретаря крайкому ВКП(б) Євдокимова... Абсолютно ніяких даних про терористичну діяльність Кропачова та названої ним групи в УНКВС не було, і свідчення про терор взяли у гонитві за «модними справами» та з метою показати себе...193 Застосу­вання масового биття арештованих почалося приблизно з по­чатку вересня 1937 р. Осередком пропаганди поголовного биття всіх арештованих був 4-й відділ УНКВС... працівники якого в присутності начальників районних відділів НКВС показували, як потрібно бити і як потрібно добиватися свідчень від арешто­ваних. Били чим попало і як попало, з різноманітними знущан­нями. Головними «молотобійцями», як їх називали в Управлін­ні, були молодший лейтенант державної безпеки В. С. Перерва, сержант державної безпеки О. JI. Брусиловський, сержант державної безпеки П. Й. Бідокінь, Кожадей. Керував биттям на­чальник 4-го відділу Крилов. У 3-му відділі поголовним биттям займалися лейтенанти держбезпеки А. М. Дрейзін та О. Г. Доб- ровольський, молодший лейтенант держбезпеки П. П. Марчен­ко. Керував биттям Домбровєров, причому в усіх цих осіб не було таких заарештованих, які б не давали свідчень...194 Я особисто давав санкції на застосування цих гострих методів у суво­ро індивідуальному порядку за поданням начальників відділів. Але апарат, дивлячись на те, що коїлося у 4-му відділі, крім дозволів, бив арештованих з власної ініціативи»195.

 

Позитивної характеристики Дагіна удостоїлися також на­чальник 4-го відділу, старший лейтенант державної безпеки В. М. Ковальов та начальник 1-го відділу УДБ, капітан держав­ної безпеки Г. О. Саламов. Про начальника 3-го відділу, стар­шого лейтенанта державної безпеки В. 3. Домбровєрова мова не йшла, оскільки його збиралися притягти до відповідальності за свавілля у роботі. Крім того, Дагін рекомендував Кривцю пого­ворити з начальником 11-го (водного) відділу, старшим лейте­нантом державної безпеки М. О. Янкушенком та начальником відділка Кармазиною, які були зв’язані з низами і могли дати інформацію про настрої рядових оперативників196.

 

Ми не знаємо, чи розповіли Єжов з Фриновським Кривцю про справжні причини падіння його попередника, а полягали вони не лише у порушенні соціалістичної законності. У 1936— 1938 pp. нове керівництво НКВС СРСР висунуло на керівні посади велику групу так званих «північнокавказців», або «євдо- кимовців» — чекістів з найближчого оточення відомого чекіста Ю. Г. Євдокимова. І ось один із «євдокимовців» Булах посмів взяти свідчення на свого вчителя Євдокимова та своїх колишніх товаришів по службі, за що і був усунутий Фриновським з посади197.

 

Під час свого восьмиденного перебування у Москві Кривець двічі — у день приїзду та від’їзду — заходив до Леплевського у транспортний відділ ГУДБ НКВС СРСР. Слід зазначити, що Ізраїль Мойсейович почував себе на Луб’янці не вельми ком­фортно. Начальник відділка 4-го відділу ГУДБ НКВС СРСР, капітан державної безпеки М. М. Герзон згодом свідчив:

 

«Леплевський казав, що перебуває у тривожному стані й від­чуває недовіру Єжова до себе. Він мені сказав: “Зараз тут Ко- сіор, підтримку від нього я мати буду. Але це добре, якщо не будуть викриті мої люди в Україні. Я не можу бути спокійним, коли бачу, що не сьогодні-завтра Єжов скаже про мене своє останнє слово. Навіть Косіор у ситуації, що склалася, звинува­чує одного Єжова. У результаті невірної політики губляться всі старі кадри”. Леплевський був переповнений озлобленням про­ти Єжова. Він допускав щодо Єжова ненависницькі випади»198.

 

Перша зустріч Кривця з Леплевським була нетривалою — хвилин 10, бо той збирався на процес правотроцькістського блоку, за ним зайшов його заступник — старший майор держ­безпеки М. Л. Андреев, вони вдягайся й поїхали. Під час дру­гої Леплевський почував себе погано і лежав на канапі, але боліло у нього не тіло, а душа — на днях заарештували його рідного брата, заступника прокурора СРСР Г. І. Леплевського. Правда, про це він Кривцю не сказав, а попросив його взяти з собою начальником 1-го або 2-го відділу його родича, капітана держбезпеки Д. І. Джиріна, якого Успенський зняв з посади начальника оперативного відділу УДБ НКВС УРСР. Кривець міг це зробити, бо 2-й відділ за сумісництвом очолював началь­ник 11-го відділу Янкушенко, але не захотів, збрехавши про відсутність вакансії199. Леплевський рекомендував особливо на рожен не лізти, але і не лишатися пасивним, попросив заходи­ти під час московських візитів200. З тим і розпрощалися.

 

Більше вони не зустрілися. 26 квітня 1938 р. М. П. Фринов- ський підписав ордер N° 2457 на проведення арешту та обшу­ку начальника 3-го (транспортного) Управління НКВС СРСР І. М. Леплевського, який мешкав за адресою: Москва, вулиця Серафимовича, будинок 2, квартира 12201. Колишній нарком внутрішніх справ УРСР добре знав правила гри і майже відразу написав щиросерду заяву на ім’я М. І. Єжова, у якій розповів, як він став на шлях зради справи партії:

 

«Учасником правої троцькістської антирадянської органі­зації я являюся з 1932 p., примкнув я до цієї організації під впливом Леплевського Григорія (заступник прокурора СРСР, рідний брат І. М. Леплевського. — Авт.). До 1932 р. на най­більш гострих етапах життя партії та країни я завжди вагався і сумнівався у правильності політики партії... Вперше про існу­вання нелегальної організації правих, яка ставила своїм зав­данням повалення радянської влади та відновлення капіталіз­му в СРСР, я довідався у 1932 р. від Леплевського Григорія. Тоді ж він мені повідомив, що на чолі цієї організації стоять Бухарін, Риков і Томський і що він, Леплевський Григорій, підтримував безпосередній зв’язок з центром правих в особі Рикова, Рудзутака і Шмідта...202 У 1934 р. мене призначили наркомом НКВС Білорусії. Від Леплевського Григорія мені було відомо, що в Білорусії орудує права організація під керів­ництвом Голодіда, Бенека, Червякова та інших... Я покривав діяльність правих у Білорусії... У середині 1937 р. я був переве­дений на роботу в Україну і невдовзі довідався, що Балицький заарештований203, Працюючи у минулому в Україні, я вже тоді насадив там в апараті ДПУ велику кількість правих, троцькістів. Після арешту Балицького почалося очищення апарату НКВС України від його кадрів. Я розпочав посилено громити кадри Балицького і залучив до цієї справи свої кадри»204.

 

На допиті 22 травня 1938 p. І. М. Леплевський докладно роз­повів «про суть своїх тяжких злочинів» в Україні: «Взагалі не громити контрреволюційні кадри було неможливо. Низові пар­тійні організації почали рішуче й послідовно очищуватися від зрадників і дворушників. Багато матеріалів, обходячи нас, йшли до ЦК, тому дуже часто ми не знали і губилися, на які ділянки антирадянського підпілля наносити удар і які зберегти... Виходя­чи з цього, я став завдавати окремих ударів по деяких верхівках правотроцькістських і українських націоналістичних організацій.

 

При цьому громили ми тих, кого через обставини, що склалися, приховувати вже було не можна, наприклад Любченка, Хвилю, Порайка та інших. Водночас до певної міри почали бити і кур­кульську контрреволюцію. Причому під час масових операцій ми свідомо прихоплювали багато людей невинних, чесних радян­ських людей. Це робилося з метою показу рішучої боротьби з контрреволюцією, з метою показу великих цифр205. Операція по ліквідації польського підпілля була мною проведена таким чи­ном, що вона (операція) по суті не зачепила організовану поль­ську контрреволюцію. Під виглядом ліквідації польського під­пілля було арештовано понад ЗО тисяч чоловік... Роботу на ко­ристь Польщі я проводив за прямим завданням Косіора»206.

 

В протоколах допитів Леплевського серед численних пріз­вищ учасників чергової змови в НКВС УРСР немає прізвища Кривця, але чому так сталося, невідомо. Можливо, Ізраїль Мойсейович до останнього покривав свого колишнього під­леглого. Можливо, Леплевському просто заборонили давати свідчення проти Юхима Фомича.

 

15 березня Кривець виїхав з Москви, але по дорозі до адміністративного центру Орджонікідзевського краю Вороши- ловська (нині — м. Ставрополь) заїхав до Дніпропетровська, куди прибув по обіді наступного дня. Потрібно було забрати дружину, зібрати деякі речі та документи. З приводу від’їзду свого попередника П. А. Коркін влаштував на своїй квартирі гучний бенкет, на якому були присутні всі начальники відділів та їхні заступники, а також деякі начальники відділків207. Ось тільки Я. Ю. Флейшмана серед присутніх не було з поважної причини — на той час він уже був заарештований.

 

Новим начальником 5-го (особливого) відділу УНКВС по Дніпропетровській області став Я. С. Сапожников, який вже встиг за перші місяці 1938 р. ліквідувати «диверсійну організа­цію на металургійному заводі імені Дзержинського. Ця органі­зація була створена німецькою розвідкою і проводила підривну шпигунську роботу у промисловості (арештовано 7 інженерів). На початку 1938 р. забезпечив розгром німецьких контрреволюційних організацій у змішаних районах області (Синельни- ковський, Андріївський, Васильківський та інші). По справі «Контакт» отримав свідчення від основного арештованого Цимана Віктора, який виявився агентом польської та німецької розвідок. Циман з контрреволюційними завданнями був пере­кинутий до СРСР у 1923 p., створив у ряді районів Дніпропет­ровської області широко розгалужену шпигунсько-повстанську організацію (виявлено 25 чоловік учасників). Завербував 3-х аген­тів для закордонної роботи»208.

 

З притаманною йому енергією Сапожников взявся за ро­боту в особливому відділі, і невдовзі на стіл начальника Дніп­ропетровського УНКВС Коркіна ліг такий документ: «Після арешту ворога народу Флейшмана я був начальником УНКВС призначений тимчасово виконуючим обов’язки начальника 5-го відділу УДБ УНКВС.

 

З приходом на роботу у 5-й відділ я зіткнувся з фактом іс­нування в останньому повного затиску критики та самокрити­ки, довідався, що Флейшман по-варварськи ставився до під­леглого оперативного складу, ігноруючи та буквально зриваю­чи партійно-масову роботу в партгрупі.

 

Я виявив, що ворожий стиль роботи Флейшмана полягав у дискредитації наших органів тим, що він у гонитві за славою (чим, зрозуміло, маскував свою ворожу роботу) удавався до арештів ні в чому не винних комуністів.

 

Оперативні працівники, які ставили перед ним питання про те, що той або інший член партії заарештований абсолют­но без матеріалів і що немає ніяких перспектив у слідстві, як правило, отримували від нього таку відповідь: “Ці старі ко­муністи — вороги, тому нехай сидять”.

 

Мною були звільнені особи, які утримувалися 8—10 міся­ців під вартою:

 

1.                        Бойко, член партії з 1918 року, робітник заводу імені Дзер- жинського. Був арештований за розпорядженням Флейшмана за те, що Бойко у 1933 році працював разом в одному цеху з одним із згодом заарештованих за антирадянську діяльність.

2.                        Рабинович, колишній прикордонник, член партії. Був ре­пресований за те, що він кілька років служив на кордоні.

3.                        Соколов, член партії з 1919 року, активно викривав во­рогів, та інші.

 

Серйозні звинувачення щодо начальницького складу запа­су були законсервовані, Флейшман забороняв їх розглядати. За короткий час після арешту Флейшмана за зазначеними мате­ріалами були викриті агенти іноземних розвідок, перекинуті в наш Союз зі спеціальним завданням»209.

 

І хоча прізвища Кривця у цій довідці немає, всім було зро­зуміло, що «ворог народу Флейшман» міг творити таке безза­коння лише за потурання тодішнього начальника УНКВС. Та­ким чином у досьє на Кривця з’явилися перші сторінки про порушення ним соціалістичної законності.

 

Сам же Юхим Фомич, за іронією долі, мав відновлюва­ти соціалістичну законність в Орджонікідзевському краї, який включав на той час терени сучасного Ставропольського краю Російської Федерації, Черкеську та Карачаївську автономні об­ласті і Кизлярський автономний округ.

 

Наприкінці березня у місцевих газетах з’явилося повідом­лення «Тов. Кривець Юхим Фомич — начальник Управління НКВС СРСР по Орджонікідзевському краю»:

 

«У зв’язку з виїздом тов. Булаха П. Ф. за межі краю, на­чальником Управління НКВС СРСР по Орджонікідзевському краю призначений старший майор державної безпеки, депутат Верховної Ради СРСР тов. Кривець Ю. Ф.

 

Тов. Кривець Юхим Фомич народився в 1897 році в родині робітника-залізничника. Закінчив міське училище в місті Двін­ську. З п’ятнадцятирічного віку став Займатися самостійною працею (працював канцеляристом). У 1916 і 1917 pp. служив у старій армії рядовим. Після повернення з армії у вересні 1917 ро­ку вступив до лав ВКП(б). З 1918 року працює в органах ВЧК— ОДПУ-НКВС спочатку в Брянську, а потім, з 1920 року, весь час на Україні. Перед призначенням до Орджонікідзевського краю тов. Кривець обіймав посаду начальника управління НКВС по Дніпропетровській області. Тов. Кривець нагороджений: двічі го­динниками; двічі бойовою зброєю, почесним знаком ОДПУ, ор­деном Червоного Прапора і орденом Леніна за зразкове виконан­ня особливих урядових завдань і виявлений при цьому героїзм. Тов. Кривець обраний депутатом Верховної Ради СРСР від П’ятихатського виборчого округу Дніпропетровської області»210.

 

Північнокавказькі чекісти зустріли нового крайового на­чальника насторожено, оскільки чудово розуміли, що зняття з посади Булаха нічого доброго не віщує, та побоювалися, що обвинувачення в перегинах торкнеться не лише їхнього колиш­нього патрона, але і його підлеглих. Обстановка загострилася до краю, страх і нервозність поселилися в стінах управління. Спів­робітники резонно вважали, що Кривець розпочне свою роботу з ретельного просіювання та чистки крайового апарату НКВС. Вже одна зовнішність нового начальника не вселяла в підлеглих ніякої довіри — похмурий, зосереджений погляд та ділова неба­гатослівність. Правда, на відміну від свого попередника, Юхим Фомич виявився досить привітним зі співробітниками нижчої ланки й не соромився подавати їм руку. Втім, така зовнішня миролюбність Кривця не розтопила криги недовіри з боку підлеглих, більшість з яких при одній його появі в коридорах уп­равління нібито за командою розбігалася по своїх кабінетах.

 

Свою роботу в Орджонікідзевському краї Кривець почав із знайомства з оперативною обстановкою. Зачинившись зі своїм заступником у кабінеті, він входив у курс поточних справ. Упро­довж кількох годин Вольнов доповідав про політичний та со­ціально-економічний стан краю, розповідав про обстановку в районних відділах НКВС, знайомив з цифрами та перспектив­ними розробками. Внутрішня тюрма УДБ була переповнена, проблему заарештованих розв’язали за рахунок міської в’яз­ниці Ворошиловська, де політв’язні займали цілий корпус. Ба­гато заарештованих сиділо по кілька місяців без допитів і слід­ства. Оперативно-слідча робота в краї була повністю завалена, останні місяці співробітники намагалися лише кількісно вико­нати спущені рознарядки ГУДБ НКВС СРСР, зовсім не турбу­ючись про якість слідства. Секретаріат УНКВС був завалений скаргами родичів заарештованих і засуджених. Головні ж «пере­гини» в оперативно-слідчій роботі, на думку Вольнова, поляга­ли у «масових необгрунтованих арештах так званих учасників правотроцькістського підпілля; поголовному битті заарештова­них, головним чином у районах, унаслідок чого із арештованих вибивалися дикі, неправдоподібні свідчення щодо кількості учасників правотроцькістських груп без усякого обґрунтування викриття; смертних випадках після побиття»211.

 

Після перших днів своєї роботи Кривець надіслав Єжову листа, в якому рапортував про встановлення ним численних фактів порушення соціалістичної законності, фальсифікації слідчих справ, по яких уже відбулися рішення про розстріл: «Унаслідок перевірки переважна більшість справ про широке правотроцькістське підпілля в районах розпалася і саме існу­вання правотроцькістської організації в таких районах, як Солдато-Олександрівському (було 237 арештованих), в Ізобилен- ському (92), ИІпаковському (28), Старо-Мар’ївському (44), Ново-Олександрівському (56) та інших, матеріалами слідства встановити не вдалося... Що ж собою являють звільнені з-під варти? Це у переважній більшості районний та сільський радянсько-партійний актив, агротехнічний персонал земельних органів, колгоспів і радгоспів»212.

 

Через пару днів у крайовому УНКВС сталися перші непри­ємності. Кривець з Вольновим саме обговорювали в кабінеті перспективи розвантаження ворошиловської в’язниці від заареш­тованих, коли задзвонив телефон. Піднявши слухавку, Юхим Фомич почув голос Фриновського. Комкор наказав нагайно за­арештувати й етапувати до Москви кількох «перегинщиків-чекістів». Услід за телефонною вказівкою на ім’я Вольнова наді­йшла офіційна телеграма, і 20 березня заступник начальника УНКВС підписав шість ордерів на арешт своїх підлеглих: на­чальника 3-го відділу В. 3. Добровєрова; помічника начальника відділка 4-го відділу, сержанта держбезпеки П. І. Білоконя; на­чальника Єсентукського міського відділу, лейтенанта державної безпеки М. А. Сорокіна; начальника Старо-Мар’ївського райвід­ділу, молодшого лейтенанта державної безпеки Л. 3. Писаренка; начальника Ново-Олександрівеького райвідділу, лейтенанта дер­жавної безпеки Г. А. Парфьоненка; начальника Солдато-Олександрівського райвідділу, молодшого лейтенанта державної без­пеки О. П. Світличного.

 

Слід зазначити, що Добровєров з 1936 р. носив на своїх грудях знак почесного чекіста, а Світличний ще у Громадян­ську війну отримав орден Червоного Прапора, що для чекістів районного рівня було дивиною. Невдовзі до цієї шістки «зліс­них порушників соціалістичної законності» приєднався началь­ник окремого дорожньо-транспортного відділка НКВС станції Мінеральні Води, старший лейтенант державної безпеки Д. Вербицький. Арешти тривали три дні, і 23 березня колишніх че­кістів тюремним вагоном відправили до Москви.

 

Втім, незважаючи на проведені арешти, найодіозніші учас­ники зачистки Орджонікідзевського краю у 1937 р. залишали­ся на свободі. Так, наприклад, колишній начальник 4-го відді­лу крайового УНКВС, капітан державної безпеки М. Д. Кри­лов продовжував працювати заступником начальника УНКВС по Читинській області, де вже встиг заробити орден Червоної Зірки. І це попри те, що начальник Читинського УНКВС, ма­йор державної безпеки Г. С. Хорхорін характеризував свого заступника «як любителя не в міру випити» і знав про те, що Крилов під час відвідин однієї із забайкальських прикордон­них застав напився п’яним і влаштував тривогу213.

 

Недаремно ж казали, що за Крилова ручається сам Фриновський! Інакше як пояснити той факт, що московські слідчі не відреагували на такі зізнання Г. А. Парфьоненка від 31 берез­ня 1938 p.: «Я був свідком багатьох сцен під час допиту ареш­тованих у 4-му відділі УНКВС по Орджонікідзевському краю. Це було у другій половині жовтня та першій половині листопа­да місяця. Майже в усіх кабінетах 4-го відділу вночі стояв не­ймовірний шум... Били в основному палицями. Особливо відзна­чилися при цьому співробітники 4-го відділу: Крилов, Перерва та Александріді, сержанти держбезпеки Білокінь та Брусилов- ський. Я був свідком того, як били палицями арештованих Агєєва та Лівшиця (колишні помічники прокурора), колишнього голову райвиконкому Яблонського, колишнього завідувача районного земельного відділу Мішина, багато арештованих з Труновського та Євдокимовського районів, прізвища яких я не знаю. Особливо запам’ятав, як били у 24-му кабінеті. Одного із заареш­тованих били палицями на підлозі. У нього були зв’язані руки назад. Тут же, у кабінеті, стояли у черзі два-три заарештованих зі зв’язаними руками. Як тільки побитий зізнавався, під палиці лягав наступний... Особливу активність у битті виявляли кур­санти Харківського військово-прикордонного училища... Кур­санти били будь-кого, аби перед ними був заарештований»214.

 

А що ж головний проводир репресій у краї майор державної безпеки П. Ф. Булах (який, до речі, народився й виріс у Хар­кові)? Прибувши до столиці, Булах з дружиною оселився в го­телі «Москва», який на той час був перевалочним пунктом для командированих чекістів, тут же проживали безквартирні пра­цівники центрального апарату НКВС. Кожного ранку Булах ме­тодично йшов на Луб’янку. Спочатку намагався потрапити на прийом до Єжова, але той і чути не хотів про «злісного перегин­щика». Не потрапивши до наркома, Булах якимось чином все ж таки зустрівся з його першим заступником. Комкор Фринов- ський зустрів свого колишнього улюбленця добірним матом, обу­рювався вчиненими тим безчинствами й повідомив, що його доля «буде вирішуватися на самім верху». Потім Фриновський, пославшись на крайню зайнятість, виставив Булаха з кабінету й попросив надалі у дрібницях не турбувати. Збентежений Булах продовжував кожного ранку з’являтися на Луб’янку, але в Нар­коматі, здавалося, про нього забули. Більше того, численні зна­йомі та товариші намагалися уникнути зустрічі з ним і со­ром’язливо відводили очі. Один з них, помічник начальника відділу охорони ГУДБ НКВС CPGP з агентурної роботи, майор держбезпеки H. Т. Зарифов, пізніше згадував: «Знаючи обста­новку, яка склалася навколо нього, я намагався уникати зустрі­чей з ним, але Булах зухвало зайшов до мого кабінету. Він за­явив, що був у заступника наркома і що його там міцно лаяли у присутності якихось співробітників центру. Тут він, обурюю­чись поведінкою Фриновського, заявив приблизно таке: “Поду­маєш, лається тепер. Корчить із себе незайману дівчину, нібито не знав раніше і не сам давав такі вказівки!” Він також ображав­ся на Єжова, який раніше захищав його, а тепер відвернувся і не хоче його приймати. Бачачи, що розмови заходять далеко, я позбувся Булаха під приводом термінової поїздки».

 

Арештували Булаха вранці 25 квітня в готельному номері. Його дружина, Галина Савівна, пізніше згадувала: «При арешті чоловіка, коли його виводили, я спитала Петра Федоровича, який він скоїв злочин. Він відповів, що антипартійного, антира- дянського злочину він не здійснив, а припустився помилок у роботі. У мене не було підстав йому не вірити, оскільки його виховала Радянська влада. З простого неосвіченого хлопця він дійшов до керівника великого управління, і важко повірити, щоб у 1938 р. він перекинувся до ворожого табору». Протримався Бу­лах недовго і вже через чотири дні написав заяву на ім’я Єжова, яку розпочав зі стандартної фрази: «Замітаючи сліди свого анти- радянського минулого (служба у Керенського в ударному ба­тальйоні і служба у Петлюри та гетьмана), я пробрався у партію та органи ОДПУ—НКВС для того, щоб зробити безпечним своє майбутнє, зробити кар’єру, не лишаючи при цьому думки про те, щоб рано чи пізно нанести шкоду партії та Радянській владі».

 

Про те, як досягалися ці свідчення, згодом розповість Ус­пенський: «На питання Й. В. Сталіна, на підставі яких мате­ріалів заарештований Булах, Єжов заявив, що на Булаха, як на німецького шпигуна, дає свідчення Дейч. Після приїзду з ЦК у моїй присутності Єжов викликав Шапіро і дав йому завдання допитати Дейча і добитися від нього свідчень, що Булах — ні; мецький шпигун»215.

 

Арешт «перегинщиків» та падіння Булаха викликали у бага­тьох співробітників справжній шок, бо ніхто не знав, кого на­звуть своїми спільниками колишні чекісти, а нині вороги наро­ду. Після приїзду Кривця ніхто вже не називав свого колиш­нього опального шефа на прізвище, ім’я, по батькові. Хтось у розмові випадково назвав Булаха за ініціалами — «П. Ф.», так і повелося. Паралізовані страхом співробітники не могли діста­ти від заарештованих потрібних свідчень, бо боялися бити!

 

Отже, не дивно, що коли Кривець викликав до себе з до­повіддю начальника Молотовського райвідділу НКВС, сержанта державної безпеки О. І. Марченка, той з переляку застрелився. Для з’ясування причин самогубства на місце подій відрядили особливоуповноваженого старшого лейтенанта державної без­пеки Р. О. Ейсерта, який з’ясував масові факти свавілля та без­законня з боку небіжчика та його команди. Цей випадок ще більше скував ініціативу північнокавказьких чекістів, заважаю­чи їхній «нормальній, результативній роботі».

 

Панічний настрій північнокавказьких чекістів Кривець ви­користав для наближення до себе Вольнова та начальника сек­ретно-політичного відділу Ковальова216, яких запевнив: «Я не маю намірів гробити вас, але Москва сама веде слідство щодо викривлень Орджонікідзевського краю, і від неї цілком буде залежати, як широко будуть притягатися співробітники, які так чи інакше причетні до викривлень»217.

 

Північнокавказькі чекісти всіляко намагалися заручитися підтримкою Кривця і «стукали» один на одного. Особливо тут відзначився начальник Іпатівського райвідділу НКВС, лейте­нант державної безпеки Г. М. Добикін. Приїжджаючи з райо­ну, він завжди намагався лишитися наодинці з начальником крайового управління й підлабузницьки повідати про грішки товаришів по службі. Про свавілля ж самого Добикіна серед співробітників ходили легенди. Як оперативник він ніякої цін­ності собою не являв, але був дріб’язковим, підлим і заздріс­ним. Він не цурався красти особисті речі та гроші арештова­них, але особливо уславився тим, що змушував заарештованих жінок вступати з ним у статеві стосунки. Обурені мешканці Іпатівського району неодноразово скаржилися на Добикіна і в Ворошиловськ, і в Москву. Отож Добикін хвилювався за свою долю недаремно і, заробляючи індульгенцію, топив колег. Об­міркувавши ситуацію з Вольновим, Кривець 1 квітня призна­чив Добикіна начальником міського відділу НКВС в Єсенту­ках, цілком слушно вирішивши, що той виконає будь-який його наказ.

 

Інтуїція не підвела Кривця. Добикін працював на славу. І його ставили за приклад іншим. Про це, зокрема, свідчить наказ Кривця від 31 липня:

 

«4. Відзначаючи задовільне розгортання слідства у справі повстанського руху міським відділом Єсентуків (начальник місь­кого відділу — лейтенант ДБ т. Добикін), необхідно в найближ­чі дні з’ясувати наявність організованих зв’язків між обвинува­ченими Спесивцевим, Мельниковим та іншими з ядром ке­рівної повстанської організації в Єжово-Черкеську.

 

5. Начальник П’ятигорського міського відділу (лейтенант ДБ т. Малашов) і начальник Кисловодського міського відділу (капітан ДБ т. Саламов) до цього часу не включилися в роботу по розгрому повстанського козацького підпілля. Тт. Саламову і Малашову негайно намітити конкретні оперативні заходи з урахуванням козацького підпілля. План оперативних заходів негайно висилайте мені».

 

Ознайомившись з апаратом УНКВС, Кривець об’їхав пери­ферію, причому у сільських районах збирав «кущові наради» (до одного куща входило по 5—8 районів). При обстеженні пери­ферійних органів він переконався у тому, що ряд районів у викривленні оперативно-слідчої роботи зайшли надто далеко і самі з розчисткою заарештованих не впораються. Отож було надіслано у ці райони крайових оперативних працівників для вивчення справ і перевірки матеріалів218. Тільки за перші два тижні свого перебування у Ворошиловську Кривець переглянув близько 500 кримінальних справ і звільнив понад 600 заарешто­ваних. Багато це чи мало? Згідно із зведенням про НКВС СРСР, датованим квітнем 1938 p., загальна кількість заарештованих по Орджонікідзевському краю з серпня 1937 р. по квітень 1938 р. становила 14 727 чоловік. Враховуючи інтенсивну роботу крайо­вої трійки та регулярну висилку «альбомних» довідок на особливу нараду, до приїзду Кривця ця цифра значно зменшилася шляхом масових розстрілів і «путівок» у табори, але у в’язниці залишалося близько 5000 заарештованих по лінії УДБ.

 

Втім, звільняти всіх невинно заарештованих Кривець не по­спішав. Він добре розумів, що всю провину за необгрунтоване звільнення покладуть на нього. Тому, відмовляючись звільняти того чи іншого в’язня, Юхим Фомич простодушно казав Воль- нову: «А біс його знає, ворог він чи не ворог». Невдовзі Кри­вець взагалі відмовився візувати постанови про звільнення за­арештованих, доручивши ці функції своєму заступнику, заявив­ши, що «Булах наплодив нікчемних справ, по яких навіть людей не засадиш — нехай тепер сам розбирається».

 

Така ж картина була і в районах. Так, наприклад, у Благодар- ненському райвідділі НКВС матеріали по «правих» скінчили вже до 14 січня 1938 p., але слідчі справи в УНКВС не розглядали до 26 листопада і двічі повертали начальнику райвідділу Ємельянову на доопрацювання. Новий начальник Старо-Мар’ївського НКВС, сержант державної безпеки О. Г. Золотухін з’ясував, що з 52-х арештантів 23-х потрібно звільнити, і поїхав з цим до Во- рошиловська. Але ні про які звільнення Вольнов і слухати не хотів і погрозливо заявив підлеглому: «Це ваша думка чи думка арештованих про їхнє звільнення? Ідіть і оформляйте справи на спецколегію, а про звільнення цих ворогів і не мрійте!». Довело­ся цим «ворогам» просидіти в камерах ще 8 місяців, після чого всі вони були звільнені через брак доказів.

 

Відновлюючи «соціалістичну законність» у краї, Кривець добре розумів, «що аналогічні викривлення мали місце і в ін­ших областях і що з лихої нагоди на Орджонікідзевському краї це так болісно відбилося... що найбільше винувата Москва, яка по суті сама штовхнула периферію на цей шлях... і подала сама приклад широкого биття заарештованих і в справах масових операцій створила повну безконтрольність... що спочатку Мос­ква збиралася виносити розстріли по «альбомних» справах на­віть не за більш-менш ґрунтовними довідками, які надсилали­ся до Москви, а просто за списками». Досвідчений чекіст ба­чив «і схожі помилки крайкому (масові виключення комуністів, масові санкції на арешт комуністів і т. п.), і що «у цій справі і ЦК не може зняти з себе відповідальності»219.

 

Відновлення «соціалістичної законності» полягало і в тому, що биття заарештованих тепер проводилося лише з дозволу Кривця і тільки в крайовому УНКВС, а до заарештованих ста­ли широко застосовуватися безперервні допити, які тривали до 2-х діб220. Юхим Фомич добре пам’ятав невдоволеність Єжова слабкою боротьбою з козачою контрреволюцією в краї і 22 квіт­ня підписав директиву «Про розгортання розгрому козачого контрреволюційного підпілля в краї», у якій регламентував ос­новні напрямки роботи УНКВС на найближчий період221.

 

Очолити розгром «білокозачих формувань» було доручено новому начальнику 3-го відділу — капітану державної безпеки Н. Б. Березовському, який прибув до Ворошиловська напри­кінці квітня. Переїзд із Дніпропетровська дався йому нелегко: «Коркін пропонував мені залишитися. Дружина їхати до Воро­шиловська відмовлялася, пропонувала не їхати і не бути «хвос­том». Я упродовж півмісяця вагався, не знаючи, що мені ро­бити. Тим більше, що в цей час майже через день по телефо­ну дзвонив Кривець, питав мене, коли я приїду. Давши згоду Кривцю на переїзд до Ворошиловська, мені було незручно від­мовлятися, і я погодився»222.

 

Приїзд Березовського збігся з черговою московською пере­віркою на чолі з секретарем партійної колегії Комісії партійного контролю ЦК ВКП(б) М. Ф. Шкірятовим і начальником 4-го (секретно-політичного) відділу 1-го Управління НКВС СРСР, старшим майором державної безпеки В. Ю. Цесарським. Як на­чальник УНКВС Кривець повинен був супроводжувати високих московських гостей під час їхніх поїздок по краю, але він цього чомусь не зробив і відсиджувався у Ворошиловську, за що Шкірятов його добряче сварив, примовляючи: «Що ти за начальник управління, якщо не поїхав з нами у райони, наче це тебе не стосується?». Внаслідок роботи комісії було звільнено з-під варти близько 70 чоловік та заарештовано молодшого лейтенанта дер­жавної безпеки Б. С. Потаніна, чиї підлеглі восени 1937 р. забили на смерть інструктора райкому партії І. І. Литвиненка.

 

Після від’їзду комісії Кривець разом з Березовським енер­гійно взявся за очищення краю від козачої контрреволюції. Останній швидко увійшов у курс справ і, ознайомившись з результатами спецоперацій, заявив підлеглим: «Такий край, а взяли ви сльози!» і став передавати дніпропетровський досвід биття223. Але робив це Березовський лише з письмового дозво­лу начальника УНКВС. Коли начальник 6-го відділка Першин доповів йому, що один із заарештованих не бажає давати по­трібні свідчення, Березовський запропонував підлеглому напи­сати рапорт Кривцю з проханням дати дозвіл на застосування засобів фізичного впливу. Через два-три дні рапорт Першина повернувся з лаконічною резолюцією: «Застосування дозволяю», і скоро заарештований дав розгорнуті свідчення.

 

Після цього співробітники стали сміливіше звертатися до на­чальника УНКВС з подібними проханнями, і той, як правило, давав своє «добро», інколи навіть даючи конкретні рецепти. Так, на одному з рапортів Кривець наклав таку резолюцію: «Дозволяю два рази вдарити по морді». Сам Березовський, як правило, ру­коприкладства сторонився, але під час допитів «особливо упер­тих» і у нього бували «нервові зриви»: одного разу Наум Борисо­вич без усякого дозволу побив заарештованого Оганникова, але того невдовзі розстріляли, і цей факт не набув розголосу224.

 

До того ж далеко не всі творчі розробки дніпропетровського дуету подобалися північнокавказцям. Так, Г. М. Добикін піз­ніше згадував: «Коли мною в Єсентуках була викрита козача контрреволюційна організація, не пам’ятаю, з якого питання, я виїхав до Кисловодська. Я мав свідчення арештованих в Єсен­туках по Кисловодську, що там глибокі політичні настрої серед козаків і концентрація білого козацтва... Саламов спитав: “Ну як, організацію викрив? Чув, балакають про це”. Я йому від­повів, що свідчення ми добули цікаві, багато повстанців прожи­вають у Кисловодську, і я дивуюсь, що ви їх досі не заарешту­вали. Тоді Саламов почервонів і у брутальній формі відповів: “Ви у себе в Єсентуках викривайте організацію, а ми у Кисловод­ську без ваших свідчень і допомоги обійдемося”. Причому, за нашими свідченнями, вони у Кисловодську жодної людини не арештували, незважаючи на те, що мали повну можливість. Ме­ні стало образливо слухати таке брутальне поводження зі мною, і я виїхав з Кисловодська. Коли Дубинін (заступник начальника Кисловодського міськвідцілу НКВС і відділу охорони крайового УНКВС) приїхав в Єсентуки, я сказав йому, що в П’ятигорську та Кисловодську не ведуть боротьби з організованою контрре­волюцією серед терського козацтва. На це Костянтин Дубинін відповів: “Саламов плював на це. Що для Саламова Кривець або Березовський? Саламов має прямі вказівки з Москви. Для ньо­го Дагін все зробить. Ти ж знаєш, що йому пропонували посаду заступника наркома в Баку, і він відмовився, не хоче брати на себе відповідальність. Саламов задоволений, що працює
у Кисловодську”»225.

 

Саламов тримався з Кривцем досить незалежно, оскільки був на короткій нозі з багатьма керівниками центрального апарату НКВС СРСР і пишався своєю роботою на Луб’янці: «До центрального апарату НКВС я прийшов у грудні 1936 року, коли на зміну Ягоді був призначений М. І. Єжов. За час своєї роботи був присутній на багатьох секретних оперативних нарадах, які проводив Єжов. Був свідком арешту Ягоди, його заступників і начальників відділів. Був присутнім при арешті Бухаріна і Рикова, був свідком допитів Ягоди, Бела Куна, П’ятницького та інших. Був свідком подій у Горькому, коли застрелився на­чальник Управління НКВС Погребинський і був знятий секретар Горьківського обкому партії М. М. Каганович (брат JI. М. Ка­гановича). Був присутнім майже на всіх судових процесах — Тухачевського, П’ятакова, Радека. У грудні 1936 року був присутній на засіданнях VIII Надзвичайного з’їзду Рад. Крім то­го, я знав про самогубство Орджонікідзе, брав участь в його похороні. Бував на прийомах у Георгіївському залі Кремля та під час парадів на Красній площі коло мавзолею Леніна. У 1937 р. резидент розвідувального управління РСЧА Семе­нов, знаходячись в Іспанії, був викритий у зв’язках з інозем­ною розвідкою. З великим трудом його вдалося викликати на явку в управління. Його арешт доручили мені, що я і виконав разом із порученцем Ахановим... Після самогубства Курсько­го я звернувся до наркома Єжова і попросив його направити мене працювати на Північний Кавказ. Він не заперечував і запропонував мені посаду народного комісара внутрішніх справ у Північній Осетії. Ледве умовив його не посилати мене до Осетії, де у мене було багато родичів і ворогів. Тоді Єжов запропонував своєму секретареві Дейчу скласти комісію з при­йому у мене справ контррозвідувального відділу (всі ключі від сейфа та письмового столу Курського були у мене), а ме­не призначив начальником Кисловодського міського відділу НКВС та за сумісництвом начальником 1-го відділу (охоро­ни) УНКВС»226.

 

Втім, «прощав» Кривець не лише Саламова, а й інших. Так, під час «козацької операції» начальник крайового УНКВС на­казав начальнику Суворовського району, молодшому лейтенанту державної безпеки Г. К. Глобальченку арештувати 15 козаків-обліковців. Глобальченко пізніше свідчив: «При цьому слід представити контингент обліковців у той час, коли за на­казом НКВС СРСР № 00442 у 1937 р. було проведено масове вилучення контрреволюційного елемента. Якщо вони і заслу­говували на нашу увагу, то лише за соціальним і політичним минулим. Справжньої контрреволюційної роботи вони не про­водили, відомостей про це районний відділ не мав. Але було наказано їх заарештувати і всім висунути обвинувачення за стат­тею 58 пункт 11. Від арештів я відмовився, за що отримав у наказі сувору догану з попередженням і був негайно перекину­тий в Молотовський район».

 

11 травня 1938 р. Кривець видав наказ: «Операція з розгро­му організованої діяльності німецької розвідки у відповідності до наказів Наркома внутрішніх справ — Генерального коміса­ра державної безпеки — т. Єжова №№ 00447 і 00233 по всьому краю проведена незадовільно. Проведеною операцією:

 

а) не викрита організована робота німецьких розвідуваль­них органів. Величезна більшість проведених слідчих справ яв­ляли собою «одинаки» або локальні групи;

 

б) у містах та районах з великим німецьким прошарком на­селення операція зачепила лише незначну кількість контрре­волюційного елемента;

 

в) слідство у проведених справах зовсім не викрило діяль­ність німецьких розвідувальних органів по насадженню пов­станського підпілля («штурмові загони» особливо у німецьких колоніях). Резидентура та «довірені особи не виявлені»;

 

г) не виявлені контрреволюційні формування серед німець­кої молоді, незважаючи на ту велику роботу, яку проводить німецька розвідка серед цієї категорії;

 

д) за наявності незаперечних інтересів по лінії організації те­рористичної та диверсійної роботи, яку виявляє німецька розвід­ка до таких міст, як Кисловодськ, П’ятигорськ, Єсентуки, та до залізничного вузла Мінводи, операція саме в цих містах провале­на (Кисловодськ надав 16 альбомних довідок; П’ятигорськ — 15; Єсентуки — 4; Мінводи — 24).

 

Провал німецької операції стався через несерйозне став­лення з боку начальницьких органів до виконання наказів НКВС СРСР №№ 00447 і 00233; повного ігнорування агентур­ної роботи та недооцінювання тієї великої підривної роботи, яку проводить німецька розвідка на теренах СРСР.

 

Перед нашими органами стоїть нині завдання негайно ви­правити допущену помилку в недооцінці німецької роботи, під­готувати наявні оперативні матеріали з таким розрахунком, щоб у найближчі дні завдати нищівного удару по організованій під­ривній діяльності німецької розвідки. Для чого пропонуємо:

 

1.                        Негайно активізувати роботу всієї агентури по виявленню та розробці німецьких обліків та агентурних справ, що ведуться.

2.                        Шляхом вивчення архівних матеріалів і проведених слід­чих справ виявити весь контрреволюційний елемент, в першу чергу: консульські зв’язки; організаторів німецької допомоги; осіб, які навчалися в Німеччині та виїздили до Німеччини в період 1921—37 pp.; німецьких підданих; політичних емігран­тів та перекинчиків; зв’язки ліквідованих нашими органами шпигунів і резидентів; проповідників; військовополонених; працівників німецьких комендатур і каральних загонів; переклада­чів та зв’язки іноземних спеціалістів; інший контрреволюцій­ний елемент, що активно себе проявляє.

3.                        1 червня цього року надати у 3-й відділ УДБ списки на всі облікові категорії із зазначенням матеріалів, що компрометують.

4.                        Начальникам органів негайно організувати роботу щодо створення агентури, здатної вести роботу щодо виявлення та розробки організованої діяльності німецької розвідки на тере­нах нашого краю.

 

Про всі заходи та проведені вербування повідомити на моє ім’я доповідною запискою до 1-го червня. Цю директиву про­робити на нарадах оперативного складу міських відділів і район­них відділів»227.

 

У зв’язку з початком широкомасштабної операції по нім­цях в УНКВС було проведено оперативну нараду з начальни­ками тих районних відділів НКВС, де проживало німецьке на­селення. Проводив нараду Н. Б. Березовський, який заявив присутнім: «Доведено, як двічі по два чотири, що буржуазні держави засилають одна до одної в тил шпигунів, диверсантів, а іноді і вбивць, дають їм вказівки пролазити до установ і під­приємств цих держав, створювати тилову мережу і при необ­хідності підривати їм тил, щоб ослабити та підірвати їхню міць... Чи не правильно буде з точки зору марксизму припусти­ти, що в тили Радянського Союзу буржуазні держави повин­ні засилати вдвічі та втричі більше шкідників, диверсантів і убивць, ніж у тили будь-яких буржуазних держав?»

 

Після цих марксистських настанов Березовський почав за­слуховувати доповіді начальників районних відділів про підго­товлені матеріали по німцях. Доповіді не задовольнили началь­ника контррозвідувального відділу, і він брутально накинувся на підлеглих: «Наш край населений німцями. Серед них багато шпигунів і диверсантів, створені повстанські загони. Ми в цьо­му плані нічого не робимо!». І тут же звернувся до начальника Мінводського райвідділу НКВС, молодшого лейтенанта держ­безпеки І. К. Гатила: «Мінводське районне відділення повин­не дати на арешт як мінімум 250 чоловік. У вас там під боком 14 ООО арійців блаженствує, а ви нам підсовуєте 37 чоловік на арешти!». Гатило заявив, що такі цифри виконати не зможе, оскільки у нього є матеріали лише на 37 чоловік, які він і по­дав. На що Березовський заявив: «У вас там цілі штурмові за­гони існують, а ви просто не бажаєте їх помічати!».

 

Після цього начальник контррозвідувального відділу разом зі своїм заступником А. М. Дрейзиним стали роздавати началь­никам райвідділів контрольні цифри на арешти, погрожуючи страшними карами за їхнє невиконання. Але периферійні чекіс­ти відразу заявили, що виконати ці рознарядки не зможуть. Так, начальник Шелковського райвідділу НКВС, сержант державної безпеки К. С. Алейников скаржився, що його «німецькі ресурси повністю вичерпані», оскільки минулого року в районі вилучили понад 50 чоловік куркульсько-білогвардійського підпілля і тепер арештовувати більше нікого. Вислухавши підлеглого, Березов­ський вилаявся і заявив, що Алейников «свідомо ллє воду на куркульський млин, замість того щоб підготувати до арешту 25—30 терористів і викрити фашистський повстанський загін»228.

 

Цей епізод доповнює тодішній начальник Лібкнехтівського райвідділу НКВС, лейтенант держбезпеки А. С. Кузенков: «На нараді ставилася мета піддати арешту певні категорії осіб з чис­ла німецького населення. В першу чергу це стосувалося всіх ко­лишніх проповідників і організаторів отримання грошової допо­моги з Німеччини. Щодо деяких категорій осіб Березовський вимагав конкретних репресій незалежно від наявності даних, що компрометують. Коли начальниками райвідділів називалися цифри, на скільки чоловік є матеріали, Березовський заперечу­вав: “мало, ви повинні дати стільки й стільки”. Мені запропо­нували арештувати 60 чоловік, але більше ніж 25 я підготувати не міг через абсолютну відсутність компромату».

 

Невдовзі на оперативну нараду завітав начальник УНКВС зi своїм заступником. У своїх коротеньких виступах вони бру­тально вимагали від підлеглих якомога більшої кількості ареш­тів. Підбиваючи підсумки, Кривець звернувся до присутніх: «Ви свідомо не бажаєте вести боротьбу з контрреволюцією, і якщо не виправите цього становища, то вас самих будуть су­дити за статтею 58 пункт 7 як за організований контрреволю­ційний саботаж». І на підтвердження серйозності своїх слів Юхим Фомич наклав по 5 діб арешту «розумникам» Кузьмі Алейникову та Андріану Кузенкову. Після начальника УНКВС слово взяв Вольнов, який повідомив присутніх, що секретар ЦК тов. Єжов вимагає масового, нещадного знищення тих, кого ворог використовує і може використовувати проти СРСР. «Десять невинних розстріляємо на одного винуватого, але забез­печимо безпеку заводів тилу!» — завершив він. На цьому опе­ративна нарада була закрита, і начальники райвідділів роз’їха­лися на місця виконувати вимоги керівництва.

 

Через тиждень, 17 червня, Кривець та Березовський зібрали на нараду начальників відділів НКВС курортних містечок з най­більшою концентрацією іноземців, які перебували на обліку. На оперативному обліку у начальника П’ятигорського міськвідцілу НКВС, лейтенанта держбезпеки Б. К. Малашова перебувало 600 іноземців, 200 з яких, на думку начальника УНКВС, підля­гали арешту. Але Борис Малашов був готовий «взяти» лише 25 іноземців, про що згадував так: «Втім, згоди на арешт 100 чо­ловік я не дав і був змушений погодитися на гумову формулу “арештувати максимальну кількість, виходячи з оперативних сил і термінів операції”. Разом з тим Кривець мене і начальника Кисловодського міськвідцілу Саламова попередив, що вони при­їдуть на місця і особисто перевірять, які у нас є можливості... Неприємності ці були досить ймовірними, оскільки серед спів­робітників ходили чутки, що Кривець і Березовський в Дніпропетровську арештували багато співробітників НКВС та постріля­ли їх. Свою погрозу Кривець виконав. Невдовзі після оператив­ної наради до П’ятигорська прибув Березовський і сам перерив весь наш облік... «знайшов» 1000 чоловік і на цій підставі, вже з цифрами в руках, наполягав на всеохопному розширенні арештів за наказом № 00485».

 

Оцінюючи своє керівництво масовими операціями в Орджонікідзевському краї, що проходили влітку 1938 p., Кривець по­казав: «Робота по них була зосереджена у 3-му відділі УНКВС. Перед початком цієї операції ми з Березовським домовились, що за дво- або тримісячний термін, що лишився до закінчення опе­рації (до 1 серпня), потрібно провести максимально можливу для переробки кількість арештів і особливо по курортній групі. А оскільки значна кількість заарештованих буде з недостатньо конкретними матеріалами, то при слідстві буде потрібно засто­сувати серйозний тиск на заарештованих із застосуванням для цього тривалих допитів. На практиці це набуло широкого розмі­ру і супроводжувалося рядом інших свавіль із побиттям заареш­тованих, отриманням вимушених зізнань, тобто самообмов. Не­критичне ставлення до таких свідчень призвело до засудження невинних людей за самообмовами. При інструктуванні міських відділів курортної групи (Кисловодськ, П’ятигорськ, Єсентуки, Желєзноводськ) ми з Березовським підійшли з ворожою уста­новкою і вимагали від них значно більшої кількості арештів, ніж вони погоджувалися прийняти, виходячи з наявності підготовле­них матеріалів... Цю картину доповнювало і занедбання агентур­ної роботи. За весь цей час через агентурою не було викрито жодного серйозного ворожого формування»229.

 

Під осінь 1938 р. зусиллями Кривця та Березовського через жорна трійки було пропущено понад півтори тисячі чоловік. В процесі розгрібання «карних справ булахівського періоду» через перевантаженість в роботі трійки виявився потужний «затор».

 

Співробітники 4-го відділу під керівництвом Ковальова про­довжували розбиратися зі старими справами, серед яких багато виявилися «розстрільними». Всі вони незабаром пройшли че­рез керовану Кривцем трійку.

 

Характеризуючи свою роботу у той час, Юхим Фомич піз­ніше був змушений визнати такі факти своєї «конкретної во­рожої роботи»:

 

«У Мінводському районі ще Булахом (у контакті з ворогом народу, колишнім першим секретарем крайкому партії Серге- євим, згодом заарештованим) було проведено виключення з партії цілого ряду комуністів із числа партійного активу. Нез­важаючи на явну незадовільність матеріалів, які були проти них, розгляд цієї справи та виправлення ворожої провокації Булаха були відкладені в довгий ящик і затягнулися до січня 1939 p., а 18 комуністів марно Сиділи під вартою.

 

Те ж саме можна сказати і по Медвежанському району, по якому внаслідок тієї ж ворожої настанови затягування розчи­щення справи призвело до того, що ряд заарештованих, у тому числі і комуністів, просиділи під вартою багато зайвого часу, а потім все ж таки були звільнені.

 

Справа правотроцькістської організації в Наутському ра­йоні, по якій внаслідок перевірки з’ясувалося, що така органі­зація фактично не існувала, що колишній начальник райвідді­лу Штин підробив протоколи свідчень колишніх секретарів райпарткому Гейфмана і Калачова, також лишалася неприпи- неною. Гейфман і Калачов лишалися під вартою. Справи на інших учасників було направлено до суду, яким вони були за­суджені до різних термінів ув’язнення, в тому числі і до роз­стрілу як учасники правотроцькістської організації.

 

По справі ліквідованої у 1938 р. ворожої групи з числа ке­рівних працівників крайкому застосовувалися незаконні мето­ди слідства, які виявилися у тривалих допитах.

 

Кілька справ по Так званих штурмових загонах у німецьких селах свідомо оформлялися слідством як штурмові загони. Зо­крема, такий випадок мав місце у справі, яку вів слідчий Глобальченко. Йому Березовський чи Дрейзин прямо запропону­вали оформити групу заарештованих як штурмовий загін, що і було зроблено.

 

Те ж саме можна сказати і про справу так званої польської військової організації, де, по суті, ніякої організації насправді не було.

 

Безсумнівно, велика кількість таких справ припадає на оди­ночні справи, по яких внаслідок застосування ворожих методів засуджувалися замість справжніх ворогів народу чесні радянські люди.

 

Справа козацької контрреволюційної організації в основі своїй правильна й серйозна. Вона також супроводжувалася застосуванням слідчого свавілля, внаслідок чого цілий ряд ко­заків були оформлені членами організації. Хоча насправді їх роль обмежувалася контрреволюційними розмовами. Щодо деякої частини заарештованих їхня провина не була доведена об’єктивними доказами. Отже, значною мірою цю справу слід вважати «липовою». З іншого боку, велика кількість осіб, яка пройшла за свідченнями арештованих, досі не затримана.

 

Слід зупинитися на справі правої організації в Киздярському районі. Справа знаходилася до січня 1939 р. на стадії ще розгорнутого слідства. Арештований Стариков, який підтвер­див свідчення колишнього секретаря райпарткому Етіна, зго­дом від своїх свідчень відмовився. Свідчення ці і до відмови не викликали довіри. Так що цілком ймовірно, що й ця справа виявиться фіктивною.

 

Під цим кутом зору слід звернути увагу і на шкідницьку диверсійну групу, яка діяла у Невинномиську на підприємстві з первинної обробки шерсті. Перше свідчення у цій справі було отримано, здається, від Бергера, шляхом застосування биття. Справа на січень 1939 р. знаходилася у стані слідства»230.

 

Влітку 1938 р. Кривця обрали депутатом Верховної Рада Ро­сійської РФСР та членом пленуму Орджонікідзевського крайкому ВКП(б), що свідчило про його високий авторитет в краї. Висту­паючи на численних партійних нарадах, Юхим Фомич націлював комуністів на нещадну боротьбу з різноманітними ворогами:

 

«Рік, що минув з часу другої крайової партконференцїї, для нашої партійної організації характерний тим, що партійна ор­ганізація за цей період часу отримала великі успіхи у справі викорчовування ворожих агентів, які пролізли до партійних, радянських і господарських апаратів нашого краю.

 

Вороги народу намагалися завдати нашому господарству значних збитків. Основне шкідництво було спрямоване по лінії тваринництва. Безпосереднє практичне керівництво шкіднице твом у тваринництві здійснювалося ворогами, які засічи в кра­йовому керівництві. Шкідники всіляко зривали сівбу багато­річних трав, зменшували кормову базу, намагалися довести худобу до повного виснаження.

 

Троцькістсько-бухаринські та буржуазно-націоналістичні шпигуни та диверсанти шкодили також на ідеологічному та культурному фронтах, і в області національної політики. В на­ціональних районах і областях вони під маркою коренізації засмічували радянський і партійний апарати буржуазно-націо- налістичними, соціально чужими елементами...

 

Наслідки шкідництва у нас в краї ліквідуються дуже пога­но. Я вважаю, що в цій царині перед нашою партійною органі­зацією стоять такі практичні завдання: мобілізувати всі партор- ганізації на скорішу ліквідацію наслідків шкідництва, на ви­криття ворогів народу, всіх без винятку»231.

 

Тим часом у Москві над єжовськими гвардійцями почали згу­щатися хмари. 23 жовтня 1938 р. перший заступник наркома внутрішніх справ JI. П. Берія надіслав Й. В. Сталіну протокол допиту колишнього начальника Головного управління шосейних доріг НКВС СРСР, комісара держбезпеки 3-го рангу Д, М. Дмит- рієва. Цей протокол унікальний тим, що заарештований, між ін­шим, викривав «змовницьку діяльність» одного із своїх слідчих — начальника 3-го (контррозвідувального) відділу ГУДБ НКВС М. Г. Ніколаєва-Журида. Викривав так переконливо, що ознайо­мившись з цим документом, генеральний секретар ЦК ВКП(б) наказав заарештувати Ніколаєва-Журида232.

 

Люди з найближчого оточення наркома внутрішніх справ СРСР стверджували, «що Ніколаєв та його група були для Єжова найнадійнішими і в той же час найбезпринципнішими, готовими на все. Вони не соромилися ніяких засобів, йшли на пряму фаль­сифікацію справ і свідчень»233. Пізніше Єжов, щоправда, характе­ризував Ніколаєва-Журида як «продажну шкуру, яку потрібно купувати»234. 1 купував, надаючи тому високі посади та ордени. За часів «єжовщини» Ніколаєв-Журид послідовно очолював опера­тивний, особливий і контррозвідувальний відділи ГУДБ НКВС СРСР, отримав звання комісара держбезпеки 3-го рангу, був на­городжений орденами Леніна та Червоного Прапора. Саме Ніколаєву-Журиду Єжов доручив інсценувати спробу свого ртутного отруєння. Перед розробкою легенди Ніколаєв-Журид отримав консультацію про умови можливого отруєння ртутпо у начальни­ка Військової академії хімічного захисту, корпусного комісара Я. Л. Авіновицького, після чого в оббивку м’якої меблі кабінету Єжова втер ртуть і дав на аналіз. Працівник НКВС Саволайнен, який мав доступ до кабінету наркома, шляхом систематичного биття «зізнався» у підготовці «ртутного отруєння». Після арешту Саволайнена у під’їзд його будинку була підкинута банка з ртут­тю, яку потім «знайшли» чекісти. Спроба отруєння Єжова фі­гурувала серед обвинувачень на процесі «Антирадянського пра- вотроцькістського блоку» у березні 1938 року235.

 

Кавалер ордена Леніна та трьох орденів Червоного Прапо­ра Микола Галактіонович Ніколаєв-Журид був заарештований 25 жовтня. Як з ним працювали колишні колеги, здогадатися не важко. Редактор часопису «Новий мир» І. М. Гронський згадував про те, що сидів в одній камері з рідним братом Ні­колаєва-Журида. Останній «не міг самостійно надягти ні со­рочки, ні піджака, оскільки шкіра на його спині у багатьох місцях була порвана». Крім зізнань в антирадянській організа­ції начальник радянської контррозвідки швидко зізнався і у шпіонажі на користь кількох європейських держав: Німеччини з 1918 p., Польщі з 1923 p., Франції з 1926 року236.

 

Після арешту Ніколаєва-Журида водночас були заарешто­вані і його підлеглі — колишні вояки армії УНР: 25 листопада — співробітник 3-го відділу ГУДБ НКВС СРСР П. Й. По­гиба; 26 листопада — курсант 1-го Управління НКВС СРСР Г. JI. Заярний; 27 листопада — начальник 3-го відділка міліції УНКВС Орджонікідзевського краю, лейтенант міліції М. В. Гри- невський-Осадчий. їх розстріляли у 1939 році237.

 

5 листопада був заарештований начальник охорони НКВС СРСР І. Я. Дагін, у партійній характеристиці якого ще зовсім недавно писалося «політично грамотний, хоча великої теоре­тичної підготовки не має; ухилів від більшовизму ніколи не припускав і не має; цілком витриманий партійно; добрий ад­міністратор, з ініціативою та самостійністю; користується ве­ликою популярністю серед співробітників»238.

 

Багаторічний начальник охорони Берії P. С. Саркісов зго­дом свідчив, що відразу по приїзді до Москви його шеф неод­норазово особисто допитував арештованих у лефортовській в’язниці. За вказівкою Берії він та інший слідчий поклали на підлогу арештованого Дагіна, побили його гумовими палиця­ми, після чого той відразу зізнався у тому, що є учасником антирадянської організації в НКВС СРСР239.

 

9 листопада 1938 р. заарештували заступника наркома водно­го транспорту СРСР Ю. Г. Євдокимова. За свідченням Г. Я. Тро­їцької, дочки друга Євдокимова — Я. А. Лівшиця, приїхав за ста­рим чекістом до будинку № 2 по Великому Кисільному провулку особисто Берія. У Лаврентія Павловича були свої рахунки з Юхи­мом Григоровичем, і при арешті він злобно вдарив Євдокимова по хворій нозі240. Того ж дня взяли і дружину Євдокимова Ма­рину Карлівну, за сином — учнем 204-ї московської школи — прийдуть через півроку.

 

Падіння Євдокимова та його команди трохи «розв’язало» руки Кривцю, і тепер він міг з’ясовувати їхні контрреволюцій­ні зв’язки в краї, не боячись зачепити когось із недоторканних. Невдовзі після арешту Дагіна Кривець швидко написав у Мос­кву рапорт про злочинні зв’язки начальника Кисловодського міськвідділу Г. О. Саламова з щойно викритим ворогом наро­ду. Тепер у Юхима Фомича був шанс поквитатися із зухвалим осетином за його гордість і незалежність.

 

Саламова заарештували 6 грудня 1938 р. у Кисловодську, Причому «брати» його приїздив заступник начальника 3-го спец­відділу ГУДБ НКВС СРСР Ш. О. Церетелі, якому Л. П. Берія доручав особливо делікатні справи, наприклад арешт М. І. Єжо- ва та М. П. Фриновського241, таємне вбивство повпреда СРСР у Китаї І. Т. Бовкуна-Луганця та його дружини242.

 

Про приїзд Церетелі Кривця завчасно попередили по теле­фону. Луб’янка з дрібниць не турбувала. Занепокоєний при­буттям у край московських гостей (чи лише за одним Саламовим приїхали?) начальник Орджонікідзевського УНКВС забез­печив швидке відправлення арештанта до Москви. На цей раз, здається, пронесло, і тепер Кривець міг спокійно займатися... відновленням соціалістичної законності у краї. Робив він це відповідно до партійних настанов.

 

14 листопада 1938 р. Й. В. Сталін надіслав на місця таємного листа за № П 4384, де сповіщав про постанову ЦК ВКП(б) про зміцнення партійного контролю над співробітниками органів внутрішніх справ. Віднині всі відповідальні працівники НКВС підлягали обліку, перевірці та затвердженню. Згідно з цією по­становою на кожного співробітника була заведена особова спра­ва, яка зберігалася в крайкомі ВКП(б). Партійні органи мали провести ретельну перевірку взятих на облік чекістів, вивчити їхні особові справи, матеріали спеціальних перевірок. Сталін від­значав, що «у результаті цієї перевірки органи НКВС повинні бути очищені від ворожих людей, які обманним шляхом проник­ли в органи НКВС, від осіб, які не заслуговують політичної дові­ри». Перший секретар обкому партії віднині має систематично надсилати до ЦК ВКП(б) докладні записки, де крім результатів перевірки мав відзначати «всі факти про недоліки в роботі ор­ганів НКВС і засміченість їх чужими та ворожими людьми»243.

 

До числа останніх Кривець одним з перших заніс оперупов- новаженого УНКВС по Черкеській автономній області молодшо­го лейтенанта державної безпеки H. К. Ченського. Влітку 1938 р. колосальний потік листів і заяв від родичів арештованих і репре­сованих змусив Кривця прибрати його з посади начальника Ар­хангельського району, аби не дратувати ображених. Втім, це не допомогло — занадто сильно Ченський наслідив. 17 листопада його заарештували за численні порушення соціалістичної за­конності. Никифор Кузьмич не заперечував своїх злочинних дій, але заявляв, що лише виконував наказ керівництва крайового УНКВС. 4 липня 1939 р. Ченський був засуджений до 10 років позбавлення волі. Такий вирок здався йому занадто суворим, і він написав касаційну скаргу про пом’якшення покарання. Справу переглянули, і Ченського засудили до... розстрілу244.

 

17 листопада 1938 р. вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слід­ства»245. Після отримання цього документа Кривець, вочевидь, вирішив трохи притримати ініціативу своїх хлопців, оскільки, за твердженням оперуповноваженого Георгієвського районно­го відділу НКВС, молодшого лейтенанта державної безпеки М. Я. Сєркова, «в крайовому Управлінні НКВС били арешто­ваних і застосовували стійки, фабрикуючи справи, весь 1938 р. до листопада місяця, до моменту виходу в світ рішення ЦК партії та Раднаркому».

 

Ордер на арешт Кривця був підписаний у Москві 23 січня 1939 p., але, на відміну від багатьох інших периферійних керівни­ків, «брали» Юхима Фомича не в Москві, а у Ворошиловську. Причому робили це особисто новий начальник УНКВС по Орджонікідзевському краю В. С. Панков і новий заступник началь­ника УНКВС Д. П. Шевченко. Це були чекісти «беріївського при­зову» з партійних працівників, які ще навіть не встигли отримати спеціальних звань і мали чекістський стаж один-два місяці246.

 

Того ж дня у Ворошиловську взяли і Вольнова, який вже через три дні став співпрацювати зі слідством і свідчити про масові порушення соціалістичної законності у краї247.

 

Опинившись за фатами, Юхим Фомич майже півроку муж­ньо відкидав усі звинувачення у своїй причетності до контррево­люційної змови в НКВС УРСР. Нічого не повідомляли слідству про його «ворожу діяльність» і колишні співробітники УНКВС по Орджонікідзевському краю. Так, на допиті 22 липня 1939 р. Г. О. Саламов, відповідаючи на запитання слідчого: «Що вам ві­домо про антирадянську діяльність Кривця Ю. Ф.?», відповів: «Фактів антирадянської діяльності Кривця я не знаю. Від Крив­ця мені відомо, що він був у близьких стосунках з Люшко- вим — колишнім начальником секретно-політичного відділу ДГ1У України. Зі слів Вольнова — Кривець був у добрих відно­синах з Леплевським і Ушаковим, які нині заарештовані. Ок­рім того, Кривець з України... до Орджонікідзевського краю... перетягнув ряд працівників, зокрема Березовського... Кривець і Березовський — нерозлучні друзі. Березовський мав на Крив­ця особливий вплив. Від начальника відділка Добровольського мені було відомо, що на Березовського з України прислали справу, по якій той притягався до відповідальності за маро­дерство. Крім того, сестра Березовського замужем за троцькіс- том і перекинчиком (засуджений). І незважаючи на все це, Бе­резовський незабаром по приїзді в УНКВС на роботу був об­раний секретарем партійного комітету УНКВС»248.

 

Нарешті, зломлений морально і фізично, Кривець заявив на допиті 4 липня 1939 р. старшому слідчому слідчої частини НКВС СРСР, лейтенанту державної безпеки Образцову: «Усвідомивши всю марність заперечення перед слідчими органами, я визнаю себе винним у тому, що з 1935 року являвся учасником антира­дянської змовницької організації, що існувала в органах Нар- комвнусправ України, де проводив активну ворожу роботу...249.

 

Обставини мого вербування такі. В один із звичайних робо­чих днів, після закінчення моєї службової доповіді, Мазо затри­мав мене у своєму кабінеті й почав вести зі мною розмову спо­чатку про різні газетні новини, потім перейшов до загальних питань, говорив про ненормальний стан у промисловості, про невиконання поставлених урядом виробничих планів, про про­довольчі ускладнення 1933 p., що все це тяжко відбивається на країні в цілому і на масах населення. Оскільки я на протязі цієї тривалої розмови не давав йому ніякої відсічі, а навпаки, в ок­ремих місцях прямо висловлював свою згоду, Мазо поступово перейшов далі і заявив, що так довго тривати не може, що аналогічні настрої широко поширені серед партійного та радян­ського активу і що, зокрема, таких настроїв дотримується навіть Балицький. Мазо говорив, що в цьому напрямку ведеться певна підготовка і що на черговому партійному з’їзді загальний курс буде змінений, розшириться демократія, склад Центрального Комітету значно обновиться і до влади прийде правотроцькістський блок. Після тривалої розмови Мазо відкрито мені заявив, що в органах НКВС існує змовницька організація і що «мені, як працівнику, що поділяє антирадянські погляди, необхідно бути разом з ними і вести роботу за їхньою вказівкою». На пропози­цію Мазо я дав згоду...

 

Завдання нашої організації, за словами Мазо, полягало в тому, щоб забезпечити сприятливий розвиток подій у зазначе­ному напрямку. Для цього нам, чекістам, не варто заважати розвитку подій, що наростають, і не стимулювати роботи еко­номічних органів по викриттю ворожих організацій у промис­ловості. Не робити сильного натиску у цьому напрямку по об­ластях. З усіма висунутими ним положеннями я згодився і по­годився взяти до виконання його настанови на гальмування оперативно-слідчої роботи. Мазо мені також запропонував не розгортати роботи по українських промислових центрах...»

 

Учасниками змови в НКВС УРСР Ю. Ф. Кривець назвав (подається остання посада перед арештом. — Авт.) начальника УНКВС по Далекосхідному краюВ. А. Балицького, начальника 4-го відділу УДБ НКВС УРСР О. Й. Абугова, заступника началь­ника розвідувального управління РСЧА М. К. Александровського, заступників наркома внутрішніх справ УРСР М. С. Бачинсь- кого та В. Т. Іванова, начальника Томсько-Асинського табору НКВС К. М. Карлсона, заступника начальника УРСМ НКВС УРСР Я. 3. Камінського, заступника начальника ГУТАБ НКВС СРСР 3. Б. Кацнельсона, начальника секретно-політичного від­ділу УДБ НКВС УРСР Б. В. Козельського, начальника УНКВС по Харківській області С. С. Мазо, начальника 6-го відділу УДБ НКВС УРСР Я. В. Письменного, начальника 3-го відділу УДБ НКВС Узбецької PCP П. М. Рахліса, начальника УНКВС по Одеській області О. Б. Розанова, особливоуповноваженого НКВС УРСР H. JI. Рубінштейна, т. в. о. начальника 3-го відділу УДБ НКВС УРСР С. І. Самойлова-Бесидського, заступника начальника управ­ління прикордонної охорони НКВС УРСР П. В. Семенова, на­чальника УНКВС по Чернігівській області П. Г. Шостака-Соколова, начальника Шосдорлагу М. Г. Чердака, начальника відділ­ка 3-го відділу УДБ НКВС УРСР Ф. М. Чечерського, начальника УНКВС по Сталінградській області М. Д. Шарова, начальника Запорізького міськвідцілу НКВС М. Г. Джавахова, співробітника УНКВС по Східно-Сибірському краю С. М. Долинського250. (За­значимо, що всіх «змовників», окрім майора державної безпеки М. Г. Чердака, на той час уже не було серед живих.)

 

«Зізнався» Юхим Фомич і в тому, що особисто завербував у змовники колишнього помічника начальника економічного відділу НКВС УРСР, капітана державної безпеки О. І. Рикліна, а також Я. Ю. Флейшмана та Н. Б. Березовського. Розпові­даючи про обставини вербування останнього, Кривець додав: «Мною також був завербований до змовницької організації і Березовський — колишній начальник 3-го відділу.

 

Виказуючи йому увагу, підіймаючи його авторитет, я по­ступово наближав його до себе, підкреслював своє ставлення до нього, часто радився з ним із питань, які не мали відношен­ня до 3-го відділу. Іноді увечері або вночі, коли до мене в ка­бінет ходило менше працівників, я розповідав йому різні нови­ни, які доходили з апарату НКВС УРСР, новини з обласного партійного та радянського апарату, вів загальну розмову з ме­тою спровокувати його.

 

Коли мова йшла про питання, пов’язані зі станом в країні та партії, я почав застосовувати різні довірчі обмовки, які зво­дилися до узагальнених розширених тлумачень окремих нега­тивних явищ. Говорив також репліки, що не все так у нас добре, як про це пишуть газети, і т. п.

 

Спочатку він робив вигляд, що не помічає моїх обмовок, але я продовжував свою лінію, доки, нарешті, він в окремих випадках не почав підтакувати та погоджуватися з моїми заува­женнями. Тоді я став виявляти себе рішучіше і нарешті прямо йому заявив, що приховувати, мовляв, нічого, що при існую­чому стані в партії своїх справжніх настроїв уголос не виказує ніхто, але недовіра до нинішнього стану речей дуже поширена серед партійного та радянського активу. Ряд дуже значних лю­дей з числа партійних і радянських працівників і навіть праців­ників НКВС поділяють ці настрої.

 

Я говорив йому, що багато чого з критичних висловлювань троцькістів і правих тепер підтверджується життям — з цим він погодився.

 

Я нагадав йому, що він є сином підрядчика, що чоловік його сестри висланий за польський націоналізм і що при існу­ючому ставленні до вихідців із соціально чужого середовища перспективи у нього завжди будуть мізерні.

 

Він підтвердив, що чітко собі це уявляє. Тоді я сказав, що хочу з ним поговорити цілком конфіденційно, і отримав згоду.

 

Я розповів Березовському, користуючись збіжністю наших загальних політичних настроїв, про те, що становище ненадій­не, що відповідна робота з підготовки змін у країні ведеться, що на черговому партійному з’їзді обновиться склад ЦК ВКП(б) і до влади прийде правотроцькістський блок, який рішучими за­ходами різко змінить загальний стан як у питаннях промисло­вості та сільського господарства, так і в питаннях підняття загального рівня добробуту мас.

 

Березовський слухав усе це з великою увагою. Я спитав його, чи вважає він правильним такий розвиток подій, і отри­мав ствердну відповідь.

 

Того разу ми більше не розмовляли з цього питання, але через кілька днів ми знову мали з ним тривалу розмову (було це приблизно у першій половині травня 1937 року).

 

Після кількох переказів минулої бесіди я почав робити вис­новки із всього вищесказаного і зробив таку заяву, що при нинішніх обставинах та існуючих перспективах неправильно було б заважати сприятливому розвитку подій. Навпаки. При позитивному відношенні до майбутніх змін становища слід всі­ляко сприяти успіху цієї справи. Не остання роль тут належить співчуваючим з числа працівників НКВС.

 

Я сказав йому, що сам особисто, як учасник змови в ор­ганах НКВС, притримуюсь такої лінії, не збираюся стимулю­вати в цьому напрямку тиск на оперативну роботу, рекомен­дую те ж саме робити і йому, приєднавшись до нас. У якості практичних завдань указав, зокрема, на недоцільність приди­ратися до господарників та особливо до тих, хто відомий як колишній троцькіст або правий.

 

Не слід форсувати розгортання відповідних розробок, а більше обмежуватися так званою «економічною інформацією», тобто періодично випускати зведення про непорядки на під­приємствах і т. п.

 

Березовський, слухаючи мене, в окремих місцях підтакував. Коли ж я закінчив і спитав його думку з усього сказаного, то от­римав відповідь, що все сказане мною логічне та послідовне, що він зрозумів вірність таких висновків і буде проводиш рекомен­довану мною лінію, сподіваючись при цьому на мою підтримку. Підтримку я гарантував. На цьому, в основному, ця вирі­шальна розмова закінчилася.

 

Але невдовзі після цього саме розгорнулася робота по викор­човуванню ворожих організацій в промисловості, яка співпала, до того ж, з періодом масових так званих «альбомних» операцій, У зв’язку з цим і завдання, які я поставив перед Березовським, видозмінилися. Ми домовилися викликати невдоволення населення політикою партії та радянською владою, насаджувати в роботі різноманітні викривлення (незаконні арешти без мате­ріалів, битгя арештованих, тривалі допити, знущання і т. п.)»251.

 

«Змовники» Риклін та Флейшман вже майже рік покоїлися у Биківні, і слова Кривця не мали для них ніякого значення, а от Березовський боронив своє життя як міг і рішуче заперечу­вав усі твердження свого колишнього шефа. Наведемо уривок з протоколу його допиту від 15 грудня 1939 року:

 

«Питання: Свідченнями арештованого ворога народу Крив­ця ви викриті у приналежності до підпільної змовницької антирадянської організації та у ворожій підривній роботі в орга­нах НКВС...

 

Відповідь: Свідчення Кривця від початку до кінця брех­ливі.

 

Питання: Невже між вами та Кривцем були ворожі від­носини, які давали останньому підстави оббрехати вас?

 

Відповідь: Ворожих відносин між мною та Кривцем не було. Навпаки, наші відносини один до одного були нормаль­ними. Але, тим паче, свідчення Кривця — провокаційні, і чим вони викликані, я не знаю.

 

Питання: Не свідчення Кривця провокаційні, а ви не маєте намірів давати правдиві свідчення про вашу злочинну роботу в системі органів НКВС. Це підтверджується рядом свідків, які викривають вас. Що ви на це скажете?

 

Відповідь: Я можу навести ряд фактів, які спростовують свідчення Кривця про мою причетність до змовницької органі­зації. Кривець показує, що він завербував мене до організації у травні 1937 року. Причому на цій даті він наполягав на очній ставці зі мною. Між тим, я з 22 квітня по 4 чи 5 травня 1937 ро­ку перебував на лікуванні в лікарні і на роботу зовсім не ходив. Після одужання я до 11—12 травня брав участь у районній та міській партійних конференціях. 14 травня я разом зі своїм заступником виїхав до Києва на оперативну нараду начальни­ків 3-х відділів УДБ, де я пробув приблизно до 20—23 травня. Повернувшись з Києва, я Кривця в Дніпропетровську не за­став, оскільки він виїхав на всеукраїнську конференцію до Києва, звідки повернувся у червні місяці. У травні 1937 року я знаходився з Кривцем у суто офіційних взаємовідносинах, і ні­яких особистих зв’язків у мене з ним не було.

 

Питання: У той період, коли ви знаходилися на район­ній та міській партконференціях, невже ви зовсім не займали­ся виробничою діяльністю та не відвідували будівлю Управлін­ня НКВС?

 

Відповідь: У цей період я виробничою роботою майже не займався, але до будівлі Управління НКВС заходив.

 

Питання: Отже, зустрічі з Кривцем у цей період не ви­ключені?

 

Відповідь: Короткочасні зустрічі з Кривцем могли бути.

 

Питання: Ви показали, що у травні 1937 року знаходилися з Кривцем у суто офіційних відносинах. Так це було чи навпаки?

 

В і д п о в і д ь: Я підтверджую викладене вище, що у той час знаходився з Кривцем у суто офіційних відносинах і ніяких офіційних зв’язків у мене з ним набуло.

 

П и т а н н я: Ви показуєте невірно. Слідство має у своєму роз­порядженні матеріали про те, що у Дніпропетровську, працюючи разом з Кривцем, ви були з останнім у доволі близьких взаємовід­носинах і, фігурально кажучи, були його «правицею»...

 

Відповідь: Я продовжую стверджувати, що у травні 1937 ро­ку між мною та Кривцем ніяких особистих взаємовідносин не було.

 

Питання: А свідок Файнштейн в протоколі від 4 листо­пада цього року показав про ваші відносини з Кривцем у той час: «Вважаю своїм обов’язком повідомити про Березовського. Він протягом тривалого періоду працював з Кривцем, нині ре­пресованим. Ні для кого не було таємницею, що Березовський був правицею у Кривця». Як ви зараз будете визначати свої взаємовідносини з Кривцем?

 

Відповідь: Ще раз заявляю про те, що до травня 1937 року мої взаємовідносини з Кривцем складалися виключно на служ­бовому ґрунті і ніяких особистих відносин у мене з ним не було. Я не був у нього жодного разу вдома.

 

Питання: Свідчення свідка Файнштейна підтверджують­ся свідком Климовим Г. І., який у протоколі від 13 листопада цього року показав: «Березовський у своїй практичній роботі викривлював лінію партії, будучи одним із організаторів ви­кривлень в УНКВС по Дніпропетровській області. Березов­ський був правицею... Кривця, під керівництвом якого з осені 1937 року в УНКВС почали викривлювати лінію партії в опе- ративно-слідчій роботі». Чи будете ви зараз заперечувати справж­ній характер ваших взаємовідносин з Кривцем?

 

Відповідь: Підтверджую, що окрім службових взаємовід­носин з Кривцем ніяких інших відносин між мною та Кривцем не було.

 

Питання: А ваш зв’язок з Кривцем на ґрунті ворожих викривлень в оперативно-слідчій роботі?

 

Відповідь: Ніякого зв’язку з Кривцем на ґрунті ворожої роботи у мене не було. У практичній діяльності я діяв у від­повідності до наказів НКВС.

 

Питання: Ви показуєте невірно. Слідство має матеріали про те, що між вами і Кривцем був змовницький зв’язок, як між двома учасниками однієї і тієї ж організації. Пропоную дати правдиві свідчення з цього питання.

 

Відповідь: Ніякого контрреволюційного зв’язку між мною і Кривцем не було»252.

 

Що ж, Березовський добре засвоїв першу заповідь радян­ського заарештованого: «чим більше скажеш, тим менше отри­маєш; нічого не скажеш — нічого не отримаєш» — і цим вря­тував своє життя.

 

Розповіді Кривця про антирадянські вислови «чекістів-змовників» дають яскраву оцінку радянського суспільства людьми, які знали його, як ніхто інший. Так, Шостак-Соколов «говорив про відсутність справжньої демократії в партії та радах, про низький життєвий рівень, про арешти, що продовжуються... про неув’язку норм хлібоздачі з особистими потребами колгоспни­ка, про недостатнє виробництво промислових товарів широкого використання»253. Рубінштейн «глузував з Комінтерну, вважаю­чи, що той провалився на міжнародній арені»254, а Риклін вва­жав, «що радгоспи поглинають величезні державні кошти»255.

 

На допиті 10 липня 1939 р. Кривцю були пред’явлені справи на «учасників військово-фашистської змови у Дніпропетровську» співробітників Тосоавіахіму А. X. Березовського, А. Я. Берн­штейна, А. Б. Духовного, В. І. Жукова, І. К. Карпа, С. І. Карпа, Ф. С. Карпа, Ф. JI. Левинського, JI. М. Раскіна, М. Є. Славінера, С. П. Тахінова, JI. 3. Фельдмана. На питання слідчого, на якій підставі він пропустив ці справи через трійку, Кривець за­явив, що хоча ці справи згідно з наказом № 00447 не підлягали розгляду на трійці, але по узгодженню з НКВС УРСР він пропус­тив їх через трійку, і всі ці люди були розстріляні256.

 

Заявив Юхим Фомич і таке: «Я несу відповідальність за всі випадки свідомого засудження невинних трійкою за час моєї роботи в Дніпропетровській області і Орджонікідзевському краї. Загальна кількість розглянутих трійкою у Дніпропетровську — 8000 чоловік, а в Орджонікідзевському краї близько півтори ти­сячі. Альбомних довідок по Дніпропетровську було направлено до Москви 2000 або більше, а в Орджонікідзевському краї кіль­ка сот»257.

 

Судову справу по звинуваченню Ю. Ф. Кривця у злочинах, передбачених статтями 58—7, 58—8 та 58—11 Карного кодексу Російської РФСР, 25 січня 1940 р. розглядала на закритому засі­данні Військова колегія Верховного суду СРСР у складі: голо­ва — армвійсьюорист В. В. Ульріх; члени — бригвійськюристи JI. Д. Дмитрієв і О. Г. Суслін; секретар — війсьюорист 2-го рангу М. В. Козлов. На питання Ульріха, чи визнає він себе винним, Кривець відповів, що винним себе визнає повністю. Всі свої свід­чення на попередньому слідстві підтверджує і більше доповнити судове слідство нічим не має. В своєму останньому слові Юхим Фомич просив суд при визначенні йому міри покарання врахува­ти його позитивні дії в той час, коли він уже перебував у змовни­цькій організації, — розгром троцькістів у Чернігові та Дніпро­петровську, викриття М. М. Хатаєвича258.

 

Суд «позитивні сторони» не врахував і засудив Юхима Фо­мича Кривця на смерть. Наступного дня, 26 січня 1940 p., ви­рок було виконано.

 

В один день з Кривцем було засуджено й розстріляно ще кількох значних «єжовців»: колишнюю начальника відділу обо­ронної промисловості Головного економічного управління НКВС СРСР, майора державної безпеки Л. Й. Рейхмана (якого також визнали членом «змовницької організації в НКВС УРСР, завер­бованим Мазо); колишнього наркома внутрішніх справ Біло­руської PCP, майора державної безпеки О. О. Насєдкіна; ко­лишнього наркома внутрішніх справ Киргизької PCP, полков­ника І. П. Лоцманова та колишнього начальника УНКВС по Кіровській області, каштана державної безпеки В. І. Юревича.

 

Автор висловлює подяку досліднику зі Ставрополя Володимиру Володимировичу Парфьоненку за допомогу у написанні цього нарису.

 

ПРИМІТКИ:

ПРИМЕЧАНИЯ:

Notes:

Erklδrungen:

Observations:

Nota Bene:

 

1.           Отчёт Центрального Управления Чрезвычайных Комиссий при Совнаркоме Украины за 1920 год. — Харьков, 1921. — С. 37.

2.           Архів Управління Федеральної Служби Безпеки по Ставропольському краю (А УФСБ СК). — Спр. 13432. — Арк. 54.

3.           А УФСБ СК. — Спр. 13432. - Арк. 61.

4.           ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. - Оп. 7. — Спр. 818. — Арк. 5.; ДА УФСБ СК. — Спр. 13432. — Арк. 61, 68.

5.           Центральний державний архів Федеральної Служби Безпеки Російської Федерації. — Службова картка на Кривець Ю. Ф.; А УФСБ СК. — Спр. 13432. - Арк. 54; ЦЦАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 818. — Арк. 1.

6.           А УФСБ СК. — Спр. 13432. — Арк. 61, 68.

7.           ЦЦАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 818. — Арк. 5.

8.           А УФСБ СК. — Спр. 13432. — Арк. 68-69.

9.           ЦЦАВОВУУ. — Ф. 288. - Оп. 7. — Спр. 818. — Арк. 5.

10.         А УФСБ СК. — Спр. 13432. — Арк. 61.

11.         ЦЦАВОВУУ. — Ф. 288. - Оп. 7. — Спр. 818. — Арк. 5.

12.         Гладков Т. К. Медведев. — М., Молодая гвардия, 1985. — С. 46 — 50.

13.         А УФСБ СК. — Спр. 13432. - Арк. 69.

14.         ЦЦАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 818. — Арк. 5.

15.         Гладков Т. К. Медведев. — С. 43.

16.         ВЧК уполномочена сообщить. — Жуковский, М., Кучково поле, 2004. — С. 264.

17.         ЦЦАВОВУУ. — Ф. 288. - Оп. 7. — Спр. 818. - Арк. 5.

18.         Маймескулов JI. Н., Рогожин А. И., Сташис В. В. Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918 — 1922). — Харьков, Основа, 1990. — С. 56.

19.         А УФСБ СК. — Спр. 13432. — Арк. 69.

20.         ЧК—ГПУ—НКВД в Україні: особи, факти, документи // Ю. Шаповал, В. Пристайко, В. Золотарьов. — К.: Абрис, 1997. — С. 202—203.

21.         Там само. — С. 203.

22.         ЦЦАГОУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 516. —  Арк. 3 зв.

23.         Органи державної безпеки на Полтавщині (1919 — 1991). — Полта­ва, 2005. — С. 27.

24.         ЦЦАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — 912. — Арк. 9 зв.

25.         Органи державної безпеки на Полтавщині. — С. 27.

26.         Там само. — С. 28.

27.         А УФСБ СК. - Спр. 13432. — Арк. 69.

28.         Органи державної безпеки на Полтавщині (1919—1991). — Полта­ва, 2005. — С. 33.

29.         Беседовский Г. 3. На путях к термидору. — М., Современник, 1997. — С. 18-19.

30.         Там само. — С. 25.

31.         А УФСБ СК. - Спр. 13432. — Арк. 13, 14.

32.         Голенков Д. Л. Крушение антисоветского подполья в СССР. — Кн. 2. — М., Политиздат, 1978. — С. 225 — 226; Пролетарская правда. 1922 — 2 апреля.

33.         Там само. — С. 226 — 227; Пролетарская правда. — 1922. — 2 апреля.

34.         Органи державної безпеки Київщини у фотографіях та документах (1919 — 1991) / Автор-упорядник О. І. Шевченко. — К., 2004. — С. 89, 91.

35.         Там само. — С. 89. Голенков Д. JI. Крушение антисоветского подполья в СССР. — Кн. 2. — М., Политиздат, 1978. — С. 228—229; Пролетарская правда — 1922. — 2 апреля.

36.         Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті ро­ки. — К., 2000. — С. 86.

37.         А УФСБ СК. - Спр. 13432. — Арк. 24.

38.         Отчет о полугодичной деятельности ГПУ УССР. (Январь — июнь1922 года) // 3 архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ. — 1997. — № 1 / 2. — С. 351 359.

39.         ДА СБУ, Харків. — Спр. 2551. — Арк. 8.

40.         А УФСБ СК. - Спр. 13432. — Арк. 14.

41.         Там само. — Арк. 13.

42.         Абрамов В. Контрразведка. Щит и меч против Абвера и ЦРУ. — М., Яуза, Эксмо, 2006. — С. 253; Воронов В. Ю., Шишкин А. И. НКВД СССР: Структура, руководящий состав, форма одежды, знаки различия. 1934 — 1937 гг. — М., ООО Издательский дом «Русская разведка», 2005. — С. 270.

43.         Російський центр збереження історичних документів новітньої іс­торії (РЦЗІДНІ). — Реєстраційний бланк члена ВКП(б) № 248232.

44.         Коваль Р. Повернення отаманів гайдамацького краю. — К., ДІОКОР, 2001. — С. 207-213.

45.         На боевом посту. (Орган Политотдела дивизии имени Дзержинско­го). — 1928. — 9 декабря.

46.         Верига В. Листопадовий рейд. — К., 1995. — С. 140—141.

47.         А УФСБ СК. — Спр. 13432. — Арк. 13.

48.         Там само. — Арк. 61.

49.         Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті ро­ки. — С. 106-107.

50.         ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 818. — Арк. 6.

51.         А УФСБ СК. — Спр. 13432. — Арк. 14.

52.         Коваль Р. М. Коли кулі співали. — Київ—Вінниця, «Державна кар­тографічна фабрика», 2006. — С. 284.

53.         Пристайко В. І., Шаповал Ю. І. Михайло Грушевський і ГПУ— НКВД. — С. 134-135.

54.         А УФСБ СК. — Спр. 13432. — Арк. 15.

55.         Шаповал Ю. І. Україна XX століття. — С. 302.

56.         Органи державної безпеки Київщини — С. 136.

57.         А УФСБ СК. - Спр. 13432. — Арк. 15,

58.         Там само. — Арк. 30.

59.         ДА СБУ, Київ. - Спр. 1309. — Арк. 6.

60.         Енциклопедія Українознавства. Т. 5. — Львів, 1996. — С. 1819.

61.         Зинько Ф. 3. Кое-что из истории Одесской ЧК. — Одесса, 1998. — С. 89-91.

62.         Хинштейн А. Е. Подземелья Лубянки. — М., ОЛМА — ПРЕСС Образование, 2005. — С. 343—344.

63.         Бриндак О. Війна без переможця: репресивна діяльність радян­ських каральних органів на Одещині в 20 — 30-ті роки // Одеський марти­ролог. — Одеса, 1999. — Т. 2. — С. 726.

64.         Файтельберг-Бланк В. Р., Шестаченко В. В. Бандитская Одесса. — Книга 2. «Перевертыши». — Одесса, Оптимум, 2001. — С. 395.

65.         ДА СБУ, Київ. - Спр. 1309. —  Арк. 27.

66.         Одесский мартиролог. — Т. 2. — С. 559—560.

67.         Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГОУ). — Ф. 263. —  Оп. 1. — Спр. 37281-фп. — Арк. 78 — 80.

68.         Одесский мартиролог. — Т. 2. — С. 583.

69.         Винниченко І. І. Україна 1920 — 1980-х: депортації, заслання, ви­слання. — К.: Рада, 1994. — С. 20.

70.         А УФСБ СК. - Спр. 13432. — Арк. 17.

71.         ДА СБУ, Київ. - Спр. 67398. — Т. 2. — Арк. 180 — 181.

72.         Інформаційний центр УВС Харківської області (ІЦ УВС ХО) — Колекція документів. — «Инструкция о постановке информационно-осведомительной работы окружных отделов ГПУ УССР. — Харьков, ГПУ УССР, 1930. — С. 5— 6.

73.         А УФСБ СК. — Спр. 13432  — Арк. 126.

74.         ДА СБУ, Одеса. — Спр. № 1498. — Арк. 7.

75.         Пристайко В. I., Шаповал Ю. І. Михайло Грушевський: Справа «УНЦ» і останні роки (1931— 1934). — С. 166.

76.         Обвинувальний висновок у справі «Всесоюзної військовоофіцерської контрреволюційної організації» у частинах Київського гарнізону (справа «Вес­на»), ліквідованої органами ДПУ УСРР у 1930 — 1931 pp. 26 травня 1931 р. // З архівів ВУЧК — ГПУ — НКВС — КГБ. —  2002. —  № 1. — С. 330-376.

77.         Пристайко В. I., Шаповал Ю. І. Михайло Грушевський: Справа «УНЦ». — С. 198— 225.

78.         Папчинский А. А., Тумшис М. А. Щит, расколотый мечом. НКВД против ВЧК.                — М.: Современник, 2001. — С. 123 — 124.

79.         Попик В. Під софітами секретних служб. Документи з папки фор­ муляра на О. П. Довженка // 3 архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ. — 1995. — № 1/2. — С. 257.

80.         РЦЗІДНІ. — Реєстраційний бланк члена ВКП(б) № 1257184.

81.         Лекманов О. Мандельштам. — М., Молодая гвардия, 2004. — С. 166.

82.         Попик В. Під софітами секретних служб. — С. 258.

83.         Ковтун Г. К., Войналович В. А., Данилюк Ю. 3. Масові незаконні репресії 20-х — початку 50-х років на Полтавщині // Реабілітовані істо­рією. — Київ — Полтава, Рідний край, 1992. — С. 15.

84.         За сценарієм ДПУ (Кримінальна справа «Українська революційно- демократична спілка»). Документи та матеріали. Упорядник Т. Ф. Григор’єва. - К., 2004. - С. 307-358.

85.         ДА СБУ, Київ. — Спр. 4476. — Арк. 99 — 100.

86.         Нікольський В. Репресивна діяльність органів ГПУ під час голодомору в УСРР (1932-1933 pp.) // 3 архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ. — 2001. — № 2. — С. 478 — 479.

87.         А УФСБ СК. - Спр. 13432. - Арк. 54-55.

88.         ДА УВС ХО. - Ф. 48. - Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 3.

89.         Там само. — Арк. 5, 7.

90.         Шаповал Ю. І., Золотарьов В. А. Всеволод Балицький: особа, час, оточення. — К., Стилос, 2002. — С. 200.

91.         Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів / Кер. кол. упоряд. Р. Я. Пиріг. — К.: Політвидав України, 1990. — С. 406.

92.         А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 202—203.

93.         ДА СБУ, Київ. — Спр. 67032 ФП. — Арк. 94 — 98.

94.         ЦДАГОУ. - Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 284. — Арк. 168 — 169.

95.         А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 55.

96.         Викторов Б. А. Без грифа «секретно». Записки воєнного прокуро­ра. — М., 1990. — С. 209.

97.         Реабилитация: Политические процессы 30 — 50-х годов. — С. 227.

98.         Ченцов В. В. Трагические судьбы. — М., Готика, 1998. — С. 84.

99.         А УФСБ СК. — Спр. 13432. — Арк. 43

100.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 216.

101.       Кокурин А. И., Петров Н. В. Лубянка. ВЧК — ОГПУ — НКВД — МГБ — МВД—КГБ. 1917 — 1960. — М., 1997. — С. 215.

102.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 269.

103.       Там само. — Арк. 217 — 218, 223.

104.       ДА СБУ, Запоріжжя. — Спр. № 3153. — Т. 2. — Арк. 2.

105.       Яковенко М. М. Агнесса. — М., Звенья, 1997. — С. 64.

106.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 218 — 219, 222.

107.       ДА СБУ, Дніпропетровськ. — Спр. 4904. — Арк. 370 — 374.

108.       Там само. — Арк. 43.

109.       Ченцов В. В. Трагические судьбы. — С. 99.

110.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 220.

111.       За відсутністю складу злочину. До історії політичних репресій 20-х — початку 50-х у Дніпропетровському гірничому інституті. — Дніпропетровськ, НГАУ, 2000. — С. 64 — 65.

112.       ДА СБУ, Полтава. — Спр. 19533. — Т. 1. — С. 14 — 15.

113.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 87.

114.       Ченцов В. В. Трагические судьбы. — С. 136.

115.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 221.

116.       ЦДАГОУ. - Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 45886 ФП. — Арк. 69.

117.       Там само. — Арк. 172.

118.       Лубянка: Органы ВЧК — ОГПУ — НКВД — НКГБ-МГБ-МВД-КГБ. — С. 586.

119.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 2209, 218, 221.

120.       ДА СБУ, Київ. — Спр. 701117-фп. — Т. 3. - Арк. 18-19.

121.       Черушев Н. С. Удар по своим. — С. 371 — 375.

122.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 237.

123.       Терещенко Р. Чесний партієць, що заслуговує повної довіри // Відроджена пам’ять. Книга нарисів. — Дніпропетровськ, 1999. — С. 167.

124.       Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. 1937 — 1938. — М., МФД, 2004. — С. 642.

125.       Ченцов В. В. Трагические судьбы. — С. 103.

126.       Там само. — С. 103—104.

127.       Там само. — С. 104.

128.       ДА СБУ, Дніпропетровськ. — Справа 3740. — Арк. 338.

129.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 240 — 241.

130.       ДА СБУ, Київ. — Спр. 67032 ФП. — Арк. 456.

131.       Там само. — Арк. 455

132.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк.            241— 243.

133.       ДА ФСБ РФ. — Спр. 975505. — Т.            1. — Арк.              181.

134.       ДАУВС ХО. — Ф. 48. — On. 1. — Порція 6. — Спр. 31. — Арк. 70 зв, 73.

135.       ДА СБУ, Полтава. — Спр.           19533. — Т. 1. — С. 15—16.

136.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк.            101 — 102.

137.       Там само. — Арк. 138.

138.       ЦДАГОУ. — Ф. 263. — On. 1. — Спр. 33032 — фп. — Т. 24. — Арк. 46 — 47.

139.       І Ц УВС ХО. — Колекція документів. — Наказ НКВС УРСР № 321 від 19.08.1938.

140.       Петров Н. В., Рогинский А. Б. «Польская операция» НКВД 1937 —  1938 гг. // Репрессии против поляков и польских граждан. — М., Звенья, 1997. — С. 43.

141.       Расстрельные списки. Донское кладбище. 1934 — 1941. Выпуск 1. — М., 1993. — С. 170.

142.       Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 245 — 246.

143.       Там само. — С. 646.

144.       ДА СБУ, Дніпропетровськ. — Спр. 4904. — Арк. 34 — 37.

145.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 229.

146.       Там само. — Арк. 229—230.

147.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 236.

148.       Ченцов В., Іваненко В. Комкор // Відроджена пам’ять. — Дніпро­петровськ, 1999. — С. 434.

149.       Сувениров О. Ф. Трагедия РККА 1937 — 1938. — М., ТЕРРА, 1998. — С. 90.

150.       Ченцов В., Іваненко В. Комкор. — С. 435.

151.       Бажан О., Войналович В. Війна проти власного народу // Літера­турна Україна. — 1993. — 29 липня.

152.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 234 — 235.

153.       ДА СБУ, Дніпропетровськ. — Спр. 7056. — Арк. 3.

154.       Там само. — Арк. 3 — 4.

155.       Там само. — Арк. 2.

156.       Там само. — Арк. 28.

157.       ДА СБУ, Запоріжжя. — Спр. 38810. — Арк. 22.

158.       Там само. — Арк. 216 — 218.

159.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 234 — 235.

160.       ДА СБУ, Дніпропетровськ, — Справа Me 3740. — Арк, 3 — 4.

161.       А УФСБ ЄК. — Спр. 7836. — Арк. 237 — 239.

162.       Там само. — Арк, 239 — 240,

163.       Нікольський В. Статистика політичних репресій 1937 р. в Укра­їнській PCP// 3 архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ. — 2000. — № 2/4 — С. 103 — 112.

164.       Нікольеький В. М. Боротьба органів держбезпеки на Україні про­ти альтернативних політичних партій та течій у 1937 р. // Збірник науко­вих праць. Серія «Історія та географія», — Вип. 6, — Харків, «ОВС», 2000. — С. 183.

165.       ДА СБУ, Харків. — Спр. 04757, — Арк, 20.

166.       Ченцов В., Єлінов І. Арещт і засудження безпідставні // Відродже­на пам’ять, — Дніпропетровськ, 1999, — С, 149 — 155,

167.       Ченцов В. Ідеолог українського націоналізму // Відроджена па­м’ять. — Дніпропетровськ, 1999. — С. 109.

168.       Чабан М. Останнє прохання — не роздумати з родиною // Відро­джена пам’ять. — Дніпропетровськ, 1999. — C. 372 — 373,

169.       Ченцов В. Ідеолог українського націоналізму. С, 109 — 110.

170.       Там само. — С. 113.

171.       Чемерис В, Священик, син священика // Відроджена пам’ять. — Дніпропетровськ, 1999. — С. 528.

172.       Реабилитация: как это было: Документы Президиума ЦК КПСС и другие материалы. — М., МФД, 2000. — Т. 1. — CD,

173.       Терещенко Р, Друг Миколи Островського // Відроджена пам’ять, — Дніпропетровськ, 1999 — С 408 — 411.

174.       О награждении тт. Бермана Б, Д., Каруцкого В. А., Кривей Е. ф„ Лупекина Г. А., Соколинского Д. М., Федорова H. Н. и других, Поста­новление Центрального Исполнительного Комитета Союза ССР // Прае» да. — 1937. — 20 декабря,

175.       Чемерис В, Священик, єни священика // Відроджена пам’ять, — С. 531.

176.       Вісті. — 1937. — 20 грудня.

177.       А УФСБ СК, — Справа 13432, — Арк. ИЗ.

178.       А УФСБ СК, — Спр, 7836, — Арк. 241 — 243,

179.       Лубянка, Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД.  — С. 464

180.       А УФСБ СК, — Спр. 7836, — Арк. 245,

181.       Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 657.

182.       Там само.

183.       ДА СБУ, Полтава, — Спр. 19533, — Т. 1. — Арк. 65.

184.       А УФСБ СК, — Спр. 7836. — Арк. 249.

185.       Щ УВС ХО. — Колекція документів, — Накази НКВС СРСР № 485 від 26.02,1938 та № 501 від 03,03.1938.

186.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк, 49 — 51.

187.       Жуковский В. С. Лубянская империя НКВД. 1937 — 1938, — М., Вече, 2001. — С. 213.

188.       Реабилитация: как это было. — Т. 1. — CD.

189.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 51.

190.       Там само. — Арк. 51.

191.       Лубянка, Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 658.

192.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 55.

193.       ДА ФСБ РФ, — Спр, 975505. — Т. 1. — Арк, 210 — 211.

194.       Там само. — Арк. 219.

195.       Там само. — Т. 1. — Арк. 20 — 21.

196.       А УФСБ CK. — Cnp. 7836. — Арк. 55.

197.       ДА ФСБ РФ. — Спр. 975505. — Т. 1. — Арк. І82.

198.       ДА СБУ, Київ. — Спр. 70117 ФП. — Т. 2. — Арк. 108 — 109.

199.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 45.

200.       Там само. — Арк. 45.

201.       ДА ФСБ РФ. — Спр. 13557. — T. 1. — Арк. 1.

202.       Там само. — Арк. 8.

203.       Там само. — Арк. 9.

204.       Там само. — Арк. 10.

205.       Там само. — Арк. 42.

206.       Там само. — Арк. 43.

207.       ДА СБУ, Запоріжжя. — Справа 38810. — Арк. 97.

208.       ДА СБУ, Дніпропетровськ. — Справа 3740. — Арк. 97.

209.       ДА СБУ, Дніпропетровськ. — Спр. 4904. — Арк. 9 — 10.

210.       ОрджоникидзеВская правда. — 1938. — 29 марта.

211.       ДА ФСБ РФ. — Спр. 975505. — Т. 1. — Арк. 69.

212.       Реабилитация: как это было. — Т. 1. — СО.

213.       Соловьев А. В. Тревожные будни забайкальской контрразведки.  —  М., Русь, 2002. — С. 135.

214.       ДА ФСБ РФ. — Спр. 975505. — Т. 2. — Арк. 1 — 4.

215.       Хинштёйн А. Ё. Подземелья Лубянки. — С. 239.

216.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 257.

217.       Там само. — Арк. 260—261.

218.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 257.

219.       Там само. — Арк. 259.

220.       ДА ФСБ РФ. — Спр. 975505. — Т. 1. — Арк. 74 — 75.

221.       А ФСБ СК. — Колекція документів. — Приказ УНКВД по Орджоникидзевскому краю № 1562/2 «О развертывании разгрома казачьего контрреволюционного подполья в крае» от 22 апреля 1938 г.

222.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 27.

223.       ДА ФСБ РФ. — Спр. 975505. — Т.1. — Арк. 113.

224.       А УФСБ СК. — Спр. 7836.          — Арк. 114.

225.       Там само. — Арк. 97.

226.       Рукописні спомини Г, О. Саламова, надані азтору В. В, Парфьо- ненком.

227.       А УФСБ СК. — Колекція документів. — Директива по УНКВС Оpджонікідзевського краю № 1756/2 від 11 травня 1938 p.

228.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 116-119.

229.       Там само. — Арк. 153—154.

230.       Там само. — Арк. 265 — 268.

231.       ОрджоникидзеВская правда» — 1938. — 15 июня.

232.       Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 602.

233.       Рыбчинский А. Командарм Белов // Расправа. Прокурорские судь­бы. — М., 1990. — С. 185.

234.       Наумов В., Краюшкин А. Последнее Слово Ежова // Московские новости. — 1994. — № 5.

235.       Реабилитация: Полит, процессы 30 — 50-х годов. — С. 238.

236.       Жуковский В. С. Лубянская империя НКВД. — С. 230.

237.       Сталинские расстрельные списки. — CD, Мемориал, 2002.

238.       Попутько А. Л., Христин Ю. Н, Именем ВЧК. — Ставрополь, 1988. — С. 76.

239.       Сухомлинов А. В. Кто вы, Лаврентий Берия? — М., Детикгив-Пресс, 2003. — С. 94.

240.       Ибрагимов О. И. Жизнь и судьба чекиста Евдокимова // Новости разведки и контрразведки. — 1996. — № 8. — С. 6.

241.       Столяров К. А. Палачи и жертвы. — М., ОЛМА — ПРЕСС, 1997. — С. 264.

242.       Сухомлинов А. В. Кто вы, Лаврентий Берия? — С. 210.

243.       Кубанская ЧК: Органы госбезопасности Кубани в документах и вос­поминаниях. — Краснодар, 1997. — С. 144 — 145.

244.       Парфененко В. В., Крицкий В. И. Чекисты Ставропольской губер­нии. — Рукопис.

245.       Исторический архив. — 1992. — № 1. — С. 125 — 128.

246.       Петров Н. В., Скоркин К. В. Кто руководил НКВД. 1934 — 1941. — М., 1999. — С. 331; РЦЗІДНІ, реєстраційний бланк члена КПРС № 05479374.

247.       ДА ФСБ РФ. — Спр. 975505. — Т. 1. — Арк. 20 — 21.

248.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 152 — 153.

249.       Там само. — Арк. 201.

250.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 207 — 209.

251.       Там само. — Арк. 225—228.

252.       Там само. — Арк. 311—314.

253.       Там само. — Арк. 212.

254.       Там само. — Арк. 213.

255.       Там само. — Арк. 215.

256.       ДА СБУ, Київ. — Спр. 47838-фп. — Арк. 461.

257.       А УФСБ СК. — Спр. 7836. — Арк. 270.

258.       Там само. — Арк. 269.

 

 

При першій можливості:

При первой возможности:

ΐ la premiθre occasion:

Bei nδchstbester Gelegenheit:

At the first Opportunity:

 

Михайло Костянтинович АЛЕКСАНДРОВСЬКИЙ

Mikajelo (Michaelo) Kostjantinovitsch ALEKSANDROVSKIJE

Director of Special Department. UDB NKVS UkrSRR

 

На початку 1933 р. Й. В. Сталін остаточно зневірився у здат­ності тогочасного українського керівництва самостійно спра­витися з його планом викачування хліба з України. Недовір’я «вождя народів» знайшло вияв у постанові ЦК ВКП(б) від 24 січ­ня 1933 р.: «ЦК вважає встановленим» що парторганізації Украї­ни не впоралися з покладеним на них завданням щодо організа­ції хлібозаготівель і виконанням плану хлібоздачі, незважаючи на трикратне зменшення і без того зменшеного плану». Цією постановою були усунуті зі своїх посад секретарі найбільших об­комів КІЇ(б)У: Дніпропетровського — В. А. Строганов, Одесько­го — М. М. Майоров, Харківського — Р. Я. Терехов. їхнє місце зайняли «більш тверді» партійці: другим секретарем ЦК КП(б)У та першим секретарем Харківського обкому партії був призначе­ний секретар ЦК ВКП(б) П. П. Постишев, на посаду третього секретаря ЦК КП(б)У перевели члена редколегії газети «Правда» М. М. Попова, першим секретарем Дніпропетровського обкому партії став секретар ЦК КЛ(б)У М. М. Хатаєвич, крісло першо­го секретаря Одеського обкому КП(б)У зайняв перший секретар Кримського обкому ВКП(б) Є. І. Вегер1.

 

Дратувала Сталіна і робота свого свояка С. Ф. Реденса на посаді голови ДПУ України. Ще 11 серпня 1932 р. у своєму листі до секретаря ЦК ВКП(б) Л. М. Кагановича він відзначав, що «справи на Україні вкрай погані... Погано з лінією ДПУ. Ре- денсу не до снаги керувати боротьбою з контрреволюцією у такій великій та своєрідній республіці, як Україна... Пілсуд- ський не дрімає, і його агентура на Україні набагато сильніша, ніж гадає Реденс чи Косіор», і вважав за доцільне повернути В. А. Балицького в Україну на посаду голови ДПУ, залишаючи його за сумісництвом заступником голови ОДПУ СРСР, а його заступником зробити С. Ф. Реденса2.

 

Задум Сталіна був реалізований постановою Політбюро ЦК ВКП(б) «Про особливоуповноваженого ОДПУ на Україні» від 25 листопада 1932 p.: «Зважаючи на особливу державну важ­ливість швидкого поліпшення роботи органів ОДПУ на Україні

 

./..

 

png new.gif

© ARENAS