Genrich
(Heinrich) Samijlovich LIUSHKOV
Secret Political Department GPU NKVD UkrSSR
4 квітня 1931
р. голова ДПУ
УСРР В. А.
Балицький підписав
наказ за
номером 92:
Ǥ 1
З метою
обєднання та
посилення
агентурно-оперативної
роботи щодо
контрреволюційних
елементів міського
та сільcького
населення,
які
розгортають
свою
діяльність, а
також для
поліпшення
використання
матеpіалів
інформації
та даних, що
отримуються в
результаті
оперативної
роботи,
НАКАЗУЮ:
Секретний
та Інформаційний
відділи ДПУ
УСРР та
відповідні
відділки
оперативних
секторів і
Молдавського
відділу
злити та
реорганізувати
у
секретно-політичний
відділ ДПУ
УСРР і, вілповідно,
секретнo-політичні
відділки
секторів і
Молдавського відділ.
§ 2
Структуру
та функції секретно-політичного
відділу ДПУ
УСРР і секретно-політичних
відділків
секторів і Молдавського
віддиіу
визначити
положенням і
штатами, що
оголошуються.
§ 3
Функції
інформаціиного
відділу щодо
лінії
секретної
роботи
ролітиного
передати у
центрі
оперативному
відділу ДПУ
УСРР; y Київському,
Одеському,
Дніпропетровському
та
Сталіиському
секторах спеціальним
працівникам.
В інших
секторах і в
Молдавському
відділi одному з
працівників
за
сумісництвом.
Зазначені працівники
підпорядковуються
безпосередньо
начальникам
секторів або
їхнім
помічникам.
§ 4
Начальником
секретно-політичного
відділу ДПУ
УСРР пpизначити
начальника
секретного
відділу Люшкова
Г. С.»1.
Перший
начальник
секретно-політичного
відділу ДПУ
УСРР Генріх
Самійлович
Люшков народився
y лютому 1900 р. в
місті Одесі
тодішньої
Херсонської
губернії2.
Його батько
був
робітником-кравцем,
який «згодом
став дрібним
господарем-ремісником»3.
Авторові не
вдалося
встановити
точне імя Люшкова-старшого,
оскільки
його діти у
радянські
часи своє по батькові
вказували
по-різному:
син Семен
(народився у
червні 1888 р.)
писався
Семеновичем;
дочка Нюра
(вона Ганна
або Мура)
(народилася у
квітні 1899 р.)
Самійлівною;
дочка
Єлизавета
(народилася 19
грудня 1900 р.)
Семенівною4. В
родині
Люшкових був
ще один син Саша,
який був
старший од
Генріха і загинув
у 1919 р. під
Вознесенськом
від рук махновців,
будучи
курсантом
одеських
артилерійських
курсів5.
Про матір
відомостей
більше:
Люшкова
Рахіпь
Соломонівна,
народилася у
1868 р. у місті
Бердичеві
Київської губернії
в родині
кравця-кустаря,
за національністю
єврейка,
освіта
«малограмотна»,
професія
«модистка»6.
За спогадами
Єлизавети
Люшкової,
«мати займалася
домашнім
господарством,
вміла шити,
до заміжжя
вона
працювала за наймом, а потім
допомагала
батькові.
Родина
складалася з
7 чоловік
(пятеро дітей).
Матеріально,
особливо
влітку, жили
погано»7.
Незважаючи
на злидні,
Люшкови
намагалися дати
дітям добру
освіту. Семен
зумів закінчити
хедер, міське
училище,
восьмикласну
гімназію
Гефіна та
зуболікувальні
курси
Марголіна,
підробляючи
весь час уроками8.
Єлизавета з
восьми років
навчалася у
комерційному
училищі, яке,
правда,
кинула у шостому
класі,
«оскільки не
було
матеріальної
можливості
продовжувати
навчання».
Втім, дівчинка
дуже хотіла
вчитися,
наполегливо
навчалася
вдома і
врешті-решт
вступила до
сьомого
класу
гімназії.
Попри те, що
навчання в
гімназії Єлизавета
поєднувала з
викладанням
математики
іншим ученицям,
середній
навчальний
заклад
закінчила із
золотою
медаллю у 1917 р.
Того ж року
вступила на
вищі жіночі
медичні
курси, а
згодом закінчила
і Одеський
медичний
інститут9.
Нюра Люшкова
дістала
«нижчу
освіту», а до
революції
працювала
швачкою10.
Що ж
стосується
Генріха, то з 1908
р. він
навчався у
шестикласному
початковому
казенному
училищі, після
закінчення
якого у 1915 р.
працював
конторником
у конторі та
одночасно
навчався на
вечірніх
загальноосвітніх
курсах, які закінчив
у 1916 р. в обсязі 6
класів
гімназії11.
Цікаво, що в
одній з анкет
він зазначив:
«ніяких мов,
окрім
російської,
не знаю»12.
З 1917 р.
Генріх
працював
переписувачем
в одеській
автомобільній
конторі Суханова і того ж
року, за
власним
зізнанням,
старшим
братом
Сашком «був
утягнутий у революційну
бурю та
вступив до
бойової дружини
соціалістичної
молоді і
потім у липні
1917 р. у партію.
Брав участь в
боях 1 грудня 1917
року та 14 15 16
січня 1918 року
при
захопленні
влади радою.
З наступом
німців та
переходом у
підпілля
залишаюсь в
Одесі та
продовжую
працювати
разом з т.
Корнюшиним (у
1918 1919 pp. член
підпільного
Одеського
комітету
парт тії та
військово-революційного
комітету. Авт.)
та іншими. У
лютому 1919 року
при розгромі
білогвардійцями
підпілля був
заарештований
тоді, коли
направлявся
на явку. З-під
варти втік і,
отримавши
документи
через
Миколаїв,
прибув до Катеринославського
губкому, а
звідти до
загальноміського
комітету до
тов. Амосова
(у 1919 р. член
Катеринославського
губкому партії.
Авт.). Виявив
бажання піти
до Червоної
Армії та був
направлений
під Миколаїв,
після взяття якого
був
зарахований
до 1-го
Миколаївського
радянського
полку червоноармійцем-політпрацівником»13.
Судячи з
цього
фрагмента
автобіографії
Люшкова,
можна
зробити
висновок, що
на початку
березня 1919 р.
він у складі
бригади
отамана М. О.
Григорєва
брав участь у
штурмі Миколаєва,
що його
боронила
10-тисячна
німецька
дивізія генерала
Зак-Гальгаузена.
У березні 1919 р.
партпрацівник
Люшков був
відряджений
до Києва на
Центральні
військово-політичні
курси
Наркомвійськ
України14.
Переїзд до
Києва
врятував
йому життя,
адже
невдовзі
отаман
Григорєв
підняв
повстання
проти радянської
влади під
гаслом «Геть
комуни та
надзвичайні
комісії» і
почав
поголовно
знищувати
комуністів і
євреїв.
Оскільки ж
Генріх
Самійлович
був і тим і
тим, жодного
шансу вціліти
у
григорєвському
війську у
нього не
було.
Центральні
військово-політичні
курси Люшков,
за власним
зізнанням,
«закінчив зі
званням
відповідального
політпрацівника
та потрапив
разом з усіма
випущеними
курсантами
на фронт
проти
петлюрівців
під станцію
Жмеринка»15.
Наприкінці
липня 1919 р. тут
точилися
запеклі бої.
Червоні
намагалися
за будьяку
ціну
утримати
Жмеринку
головні
ворота на
Київ. 26 липня
отаман Юрко
Тютюнник
перейшов у
рішучий
наступ на
місто з двох
напрямків:
дві
повстанські
дивізії насувалися
з заходу
вздовж
залізниці
Деражня
Жмеринка; з
південного
заходу
вздовж
залізниці
Бар
Жмеринка
насувалася
так звана
«Запорізька
Січ» отамана
Юхима Божка.
Завзяті й
уперті бої
точилися аж до
ЗО липня, але
захопити
Жмеринку
війська УНР
не змогли.
Червоні
курсанти
стояли на смерть.
їхню роль у
відстоюванні
жмеринського
плацдарму
мусили
визнавати і
вороги. Так,
генерал-полковник
армії УНР М. О.
Капустянський
писав, що
«на
протязі
чотирьох діб
отамани Ю.
Тютюнник і Божко ведуть
уперті бої і
змушують
червоних відійти
аж до самої
Жмеринки. Наші
частини
наближаються
на 4 6 верст до
самої
станції, але
захопити
Жмеринку не
пощастило
ось із яких
причин.
Більшовики
завзято
боронилися,
ближчі
підступи до
станції
Жмеринка
оплетено
дротами; Жмеринку
захищало три
панцерні
потяги; з
Києва
невеличкі,
але міцні
частини
школа
червоних
командирів
надійшли вчасно.
У нас
відчувався
брак гармат,
панцерних
потягів і
набоїв»16.
Пробувши
з місяць на
фронті,
Люшков, за
власним
зізнанням,
був
відкликаний
та
відряджений
у розпорядження
губвійськкому,
потім був «прикомандировании
до
Київського
губернського
партійного
комітету у
якості помічника
військового
організатора,
брав участь у
придушенні антибільшовицького
повстання
9-го Українського
полку. У
вересні 1919 р.
був відряджений
у
розпорядження
політвідділу
14-ї армії
спочатку до
Брянська, а
потім до 1-ї
окремої
стрілецької
бригади 14-ї
армії, яка
знаходилася
у стадії
формування. З
цією
бригадою
виступив у
вересні на
фронт і до
листопада,
після
поразки
денікінців і
переходу на
відпочинок
до Орла, був призначений
секретарем
політвідділу
бригади.
Невдовзі
бригада була
розформована
і влита до 57-ї
стрілецької
дивізії, де я
був призначений
завідувачем
політвідділу
2-ї бригади.
Після розформування
політвідділу
бригади був
відряджений
до політвідділу
дивізії, а
звідти до
особливого
відділу 57-ї
дивізії на
посаду
уповноваженого
бригадою (це
сталося у
липні 1920 р. Авт.), де і
був на польському
фронті з
усією
дивізією
(Речицький напрямок).
Із особливого
відділу
відряджений
до політвідділу
дивізії, а
звідти у
розпорядження
Одеської ЧК»17.
Свою
роботу в
Одеській
губчека він
розпочав у
повітовому
центрі
Одеської
губернії місті
Тирасполі.
Місцеву
повітову надзвичайну
комісію, а
точніше
«таємний
відділ» з 25
серпня 1920 р.
очолював Марк Борисович
Корнєв (Капелюс),
який у 1918 1919 pp. також
працював у
комуністичному
підпіллі в
Одесі18. Скоріше
за все, він
знав Люшкова
по Одесі й запросив
до себе. У
Тираспольському
повітовому
таємному
відділі
Люшков і
розпочав свою
чекістську
карєру в
Україні: з 15
вересня 1920 р.
він
уповноважений
з військових
справ; з 29
жовтня 1920 р.
т.в.о.
заступника
завідувача підвідділу;
з 18 листопада 1920
р. завідувач
інформаційно-реєстраційної
частини19.
Характеризуючи
його роботу у
Тирасполі, голова
ДПУ УСРР В. А.
Багацький
згодом писав:
«У 1920 р.,
будучи
уповноваженим
по
шпигунству
на
румунському
кордоні у
Тирасполі,
тов. Люшков
ліквідував
цілий ряд
шпигунських
груп,
повязаних з
білогвардійцями
Ємельяновим,
Батуриним та
іншими»20.
23 квітня 1921
р. Люшков
обійняв посаду
т.в.о.
заступника
завідуючого
Вознесенським
таємним
підвідділом21 і
«під час
операції по
боротьбі з
бандитизмом
у
Вознесенському
повіті був
поранений» у
ліву руку22.
Після
поранення
він був
відкликаний
до Одеси, де з 23
травня 1921 р.
став працювати
помічником
начальника
організаційного
відділку
адміністративно-організаційної
частини
губчека23.
Переїзд з
провінції до
губернського
центру
відбувся,
напевно,
завдяки
клопотанням
перед
головою губчека
М. А. Дейчем того ж
таки М. Б. Корнева.
Останній
3 травня 1921 р.
очолив
адміністративно-організаційну
частину
губчека та
добирав команду.
Коли ж 8
червня
Корнєв був
призначений
начальником
секретно-оперативного
відділу та
заступником
голови
Одеської
губчека24, то
Люшков через
три дні
пересів у
його крісло і
став
виконувати
обовязки
начальника
адміністративно-організаційного
відділу
Одеської
губчека25.
Цей
чекістський
підрозділ
займався
питаннями
внутрішньої
організаційної
побудови, дисципліни,
прийомом і
звільненням
співробітників,
винесенням
адміністративних
розпоряджень26.
Потім
була робота в
Одеській
губчека на посадах:
помічника
начальника
організаційного
відділу та
начальника
інспекційної
частини
Одеської
губчека (з 15
липня 1921 p.);
начальника
адміністративно-організаційного
відділу (з 1
листопада 1921 p.);
старшого
інспектора
загальної
адміністративної
частини (з 22
березня 1922 р.)27
та чудові
атестації:
«досвідчений
та випробуваний
організатор
і
адміністратор,
який виявив
себе у цій
площині,
стійкий
комуніст і
добрий
товариш»28.
Серед його
нових
знайомих
слід
відзначити
двадцятирічного
заступника
начальника
особливого
відділу та
начальника
активної
частини губчека
Сергія
Арсентійовича
Бармінського
людину, долю
якої Генріху
Самійловичу
доведеться
вирішувати
через
сімнадцять
років. В історію
України
попович
Бармінський
назавжди
впише своє
імя як один з
організаторів
київського
футбольного
клубу
«Динамо». Одеські
ж чекісти знали
його як
«працездатного,
наполегливого,
посидючого,
сумлінного,
нервового
працівника,
здібного
адміністратора,
не карєриста,
не склочника»29,
який
уславився
«самовідданою
енергією та видатною
стійкістю
при
ліквідації
нальоту банд
на Тирасполь»
у грудні 1921 р. та
викриттям
«румунсько-польсько-української
шпигунської
організації»30.
Одним із
напрямків
чекістської
роботи
Люшкова як
співробітника
адміністративно-організаційного
відділу була
робота з
особовим
складом, а
тут виникало
безліч
проблем. 15
грудня 1921 р. новий
голова
Одеської
губчека С. С.
Дукельський
письмово
звернувся «До
всіх
співробітників
і співробітниць
ОГЧК» і
повідомив, що
«орган революційних
репресій має
бути очищений
від сміття,
докорінно
має бути
перевірений
особовий
склад
Одеської
губчека. Не маючи
можливості
провести
чистку подібно
до
проведеної
кампанії
чистки
партії за
участю
широких трудящих
мас, оскільки
за родом
роботи ми
цього
зробити не мо жемо, ми
обмежимося
чисткою
наших
співробітників
за допомогою
власних сил...
Залізною
мітлою
повинні бути
вичищені всі
негідні
елементи...
Чистці підлягають
всі
позапартійні
співробітники
та
співробітниці
ОГЧК, окрім
колишніх
комуністів,
які залишені
на роботі як
такі, що зазнали
партійної
чистки.
Відповідні
розпорядження
розсилаються
по повітових
чека, ж
організовуються
комісії:
1. По
Тираспольській
почека (повітовій
чека. Авт.) та
ОВР (особливому
відділу
охорони румунського
кордону. Авт.) тт. Пейзнер, Смирнов і
Карасьов
уповноважений
Центральної
комісії т.
Люшков...
Наше
завдання в
цій чистці
виявити той
елемент,
якому не
місце в
бойовому
пролетарському
органі, і цю
обставину повинні
твердо
памятати ті
товариші,
яким доручено
профільтрувати
позапартійну
масу ОГЧК.
Керуватися в
цій відповідальній
роботі лише
інтересами
революції з
повним
усвідомленням
відповідальності
та
серйозності покладених
завдань.
Зведенню
особистих рахунків
не повинно
бути місця. І
в цьому відношенні
необхідно
виявити
виняткову
обережність
та максимум
свідомості»31.
Про
особисте
життя
Люшкова в
Одесі відомо небагато.
Поселився
він окремо
від рідні, у 1921
р. втратив батька.
Його мати
пізніше
свідчила:
«...після
смерті мого
чоловіка я
жила на кошти
старшої
дочки Нюри,
яка
заробляла
шитвом. Трохи
допомагала
мені дочка
Єлизавета,
яка навчалася
тоді та
водночас
заробляла
тим, що давала
уроки; трохи
та інколи
допомагали
Семен і
Генріх, які з
нами в Одесі
не жили»32.
Старший
брат Семен
також був
комуністом. У
19181919 pp. він
працював у
підпіллі у
Миколаєві,
Одесі,
Кривому Розі.
1920 року, будучи
членом
Криворізького
повітового
партійного
комітету,
вступив
добровільно
до Першої
кінної армії,
у складі якої
воював на
польському
та
врангелівському
фронтах.
Потім «був
кинутий на
боротьбу з
бандитизмом
у Запоріжжя,
де захворів
та був
відправлений
на лікування
до Одеси». В Одесі
С. С.
Люшков
працював у
робітничо-селянській
інспекції та
прокуратурі,
а про свої
стосунки з
братом
Генріхом
згодом писав
так:
«...до 1921 p., тобто до
своєї
хвороби, я
був
незаперечним
авторитетом
для брата. З 1921
по 1927 рік, через те
службове
становище,
яке став
займати брат,
він став
цілком незалежним
і
відстороненим
для мене»33.
З 6 червня 1922
р. Люшков
працює
начальником
секретно-оперативної
частини та
заступником
начальника
Первомайського
повітового політвідділу34.
Первомайський
повіт вважався
«вогнищем
бандитського
опору», тут
діяли численні
повстанські
загони та
кримінальні
зграї
різноманітних
отаманів, як місцевих,
так і зайд із
Подільської
губернії.
Особливо дошкуляла
червоним
ватага
відчайдушного
отамана
Орлика, яка
налічувала
до 45 щабель і два
кулемети.
Врешті-решт у
вересні 1922 р.
під час
одного з боїв
Орлик загинув,
а його загін
розпався.
Втім,
продовжували
дошкуляти
червоним
ватаги колишнього
унтер-офіцера
Свища та Р.
Бабія35.
Боротися
з цими
загонами і
довелося
Генріху
Самійловичу.
Робив він це,
судячи з
усього,
непогано,
оскільки в
його нагородному
листі
відзначалося,
що
«у 1922 р. під
керівництвом
тов. Люшкова
була ліквідована
петлюрівська
організація
в Первомайському
повіті, яка
складалася з
осколків
банд
петлюрівських
отаманів Бондарука та інших»36.
ЗО жовтня
1922 р. неподалік
села
Грузького
після двогодинної
перестрілки
було вбито
Бабія та його
помічника
Кушніра.
Знешкодити
отамана вдалося
завдяки
засланому в
загін
чекісту Полікарпу
Поліщуку,
який загинув
під час операції37.
Ліквідації
Бабія надали
всеукраїнського
значення.
Столична
газета «Коммунист» писала 2
грудня:
«Нарешті
спіймано та
вбито одного
з останніх
представників
політичного
бандитизму
Романа Бабія,
який
протягом
трьох років тероризував
місцеве
населення Голован і вського
і
Первомайського
районів. За
зграєю було
понад сто
вбивств. Останні
дні своїх
наскоків
Бабій
«присвятив»
селянам,
які здавали
продовольчі
податки. Цих
селян він
вбивав
цілими
групами,
залишаючи
одного та
наказуючи
йому: «Іди і
скажи, що це
зробив я
отаман
Бабій».
Успіхи в
боротьбі з
повстанцями
на ГІервомайщині
всіляко
підіймали
авторитет
Люшкова, в тогочасній
атестації
якого відзначалося:
«Фактичний
керівник.
Виявляє
характер, колосальну
ініціативу.
Виявляє
вміння
добирати працівників
і керувати
ними. Має
організаторські
та
адміністративні
здібності
повною мірою.
Здібності в
секретно-оперативній
роботі
вельми добрі.
Роботящий,
працездатний
на всі 100%. Має
заслуги за
організаторську
та
оперативну
роботу.
Безумовно
слід лишити
на тій же
посаді. Через
свою працездатність
можна
використовувати
на самостійній
відповідальній
роботі
начальника
відділу. Енергійний
та
дисциплінований.
Наполегливий,
витриманий.
Вміє
визнавати
свої помилки
та робити
висновки.
Ставлення до
товаришів по
службі та до
підлеглих
вельми добре.
Взаємовідносини
з вищими
інстанціями
органів ДПУ
чудові.
Політично
високо
розвинений.
Вміє
виявляти
такт у
підході до
роботи,
чесний, має
суворо
витриману
вдачу»38.
Окрім
безпосередньої
чекістської
роботи,
Люшков
займався й
іншими
справами.
Так,
наприклад, 26
липня 1922 р. він
був
призначений
членом
комісії з
проведення
ревізії у
фінансових
органах39. У
Первомайську
Генріх
Самійлович
працював
недовго, бо
скоро «пішов
у відпустку,
а потім з
санкції ДПУ
УСРР був
відряджений
у Подільський
губвідділ
ДПУ, а звідти
разом з тов.
Підзаходниковим
до м. Камянець»40.
Головою
Подільського
губернського
відділу ДПУ у
той час
працював
знаменитий
латиш Леонід
Михайлович
Заковеький
(справжнє імя
та прізвище
Генріх
Ернестович
Штубіс), який j 1920 1921 pp.
був
начальником
особливого
відділу та секретно-оперативної
частини
Одеської
губчека. Саме
він і викликав
дo себе у
Вінницю з
Одеси
кількох
давніх товаришів
по службі на
чолі з
заступником
начальника
губернського
відділу ДПУ П. І.
Підзаходниковим.
У «групі
підтримки»
був і Люшков.
Зараз важко
сказати, чи
отримав
Генріх
Самійлович
персональне
запрошення
від
Заковського,
чи його
забрав з собою
Підзаходников,
але роль
останнього у
подальшій
долі Люшкова
незаперечна.
22
листопада 1922 р.
Підзаходников
змінив на посаді
начальника
Камянець-Подільського
повітового
прикордонного
вдділка ДПУ
чеха Г. Г.
Чорного-Камінського.
Останній
поки що лишився
у місті над
річкою
Смотрич та
став працювати
начальником
секретно-оперативної
частини і
заступником
начальника
прикордонного
відділка41.
Через три дні
до міста прибув
Люшков, який
був
призначений
уповноваженим
4-ї групи42. 4
січня 1923 р.
Чорний-Камінський
був
перекинутий
до
Проскурівського
повітового
прикордонного
відділка, де
очолив
секретно-оперативну
частину43, а в
його крісло
рівно через
тиждень, 11
січня, сів
Люшков44.
Посаду
заступника
начальника
Камянець-Подільського
повітового
прикордонного
відділка ДПУ
на той час
вже було
скасовано, і
Генріх
Самійлович
писався
просто «начальник
секретно-оперативної
частини». Під
час же
відсутності
начальника
він виконував
його
обовязки. Як
видно з послужного списку
Люшкова, у 1923
р.т.в.о.
начальника
Камянець-Подільського
повітового
прикордонного
відділка він
був з 8 лютого
по 2 березня, з 6
по 11 червня, з 24
червня по 10
серпня. Після
реформування
штатів 1 листопада
1923 р. він був
призначений
уповноваженим
антирадянської
групи, а 25
листопада
того ж року
помічником
начальника
Камянець-Подільського
прикордонного
відділка ДПУ45.
Просуванню
по службі
сприяла
чудова атестація.
«Є фактичним,
безпосереднім
керівником
всієї
секретно-оперативної
роботи. Ініціативу
виявляє
достатньою
мірою. Добирати
керівників
уміє. Має
організаторські
та адміністративні
здібності,
але не
користується
авторитетом
через свою
молодість.
Має великі
здібності у
секретно-оперативній
роботі.
Працездатний.
Але роботі
заважає його
хворобливий
стан хворий
на туберкульоз.
Особливих
заслуг в
секретно-оперативній
роботі не
має, окрім
повсякденних
у боротьбі з
бандитизмом
і різними
проявами
контрреволюції.
Безумовно
слід лишити на
посаді, що обіймає.
В даний
момент ширше
використовувати
неможливо
через
молодість та
хлопячу
зовнішність,
через яку він
не може
викликати до
себе іншого
ставлення, як
до молодшого
товариша, а
не до
начальника.
Енергійний,
дисциплінований,
наполегливий,
витриманий. Володіти
собою вміє.
Від помилок
не відмовляється
і висновки із
ситуації, яка
склалася
через них,
робити може.
Ставлення до
товаришів
добре, до
підлеглих
товариське.
Взаємодія з
вищими
інстанціями
органів ДПУ
добра.
Політично
розвинений.
Як особливу
позитивну
якість слід
відзначити
завзяття до того,
щоб будь-що
досягти
поставленої
мети. Недоліки
не виявлені»46.
Що ж
стосується
конкретних
«виробничих
успіхів»
Генріха
Самійловича,
то про них ми
можемо
дізнатися з
його нагородного
листа: «У
період 1922 1923 pp. під
керівництвом
тов. Люшкова
проведена ліквідація
політичного
бандитизму в
Камянецькому
повіті,
зокрема були
ліквідовані
банди
петлюрівських
отаманів
Хмари, Харченка
та інших.
Того ж року
під його керівництвом
була
ліквідована
банда Гальчевського,
який прибув з
петлюрівськими
отаманами
з-за кордону.
Під час
ліквідації
були вбиті
отамани
Ковбасюк та
інші...
За
успішну
боротьбу з
бандитизмом
повпредством
ДПУ на
Правобережній
Україні тов.
Люшкову була
оголошена
подяка.
Президією Камянець-Подільського
окрвиконкому
представлявся
до
нагородження
орденом
Червоного Прапора
за успішну
боротьбу з
контрреволюцією
та бандитизмом
на Поділлі»47.
Зазначимо,
що «отамани
Хмара і
Харченко» це насправді,
була одна і
та ж людина
Семен Васильович
Харченко,
який увійшов
в історію
українських
визвольних
змагань як
подільський
отаман Хмара.
У липні
(орієнтовно 7
8-го) 1923 р.
Харченко-Хмара
разом із
полковником Яковом Васильовичем
Гальчевським
(отаман Орел)
вже вкотре
перейшли
радянсько-польський
кордон і вирушили
в глиб
Подільської
губернії. їхній
зухвалий
рейд не був
несподіваним
для чекістів,
які через
свою
агентуру вже
контролювали
українську
еміграцію, і
тому час рейду
та
приблизний
маршрут
групи
Орла-Гальчевського
знали48.
Робилося
це через
широко розгалужену
чекістську
агентуру.
Так, один із
найближчих
помічників
Гальчевського
у 1922 р. кубанець
Петро
Йосипович Погиба згодом
став
кадровим
співробітником
ОДПУ НКВС і
служив під
безпосереднім
керівництвом
знаменитого М. Г.
Ніколаєва-Журида
(про якого
мова піде у
наступному
розділі).
Цього ж разу
завдання
чекістам полегшив
повстанець І.
Печелат, який
10 липня зявився
в ДПУ і
повідомив
про
дислокацію
штабу
повстанців,
персональний
склад групи та
їхнє
озброєння.
Під час рейду
група Гальчевського
перебувала у
безперервних
боях, під час
яких зазнала
тяжких втрат:
18 липня на
Керницьких
Хуторах
загинув
сотник М.
Карабчевський;
21 липня в селі
Брусленів
застрелили
отамана JI.
Костюшка; 27
липня в
районі
Віньковців
полонили
важкопораненого
під старшину
В.
Сензюка-Харка;
28 липня у бою
коло
Зінькова чекісти
вбили
сотника Є.
Ковбйсюка та
полонили
поручника Г.
Кохана, 3
серпня
заарештували
сотника
Матвієнка.
Протягом
тижня (з 16 по 23
серпня)
співробітники
ДПУ заарештували
24 мешканців
губернії, які
у минулому
мали звязки
з
Гальчевським.
Але, попри важкі
втрати,
хоробрий отакая
продовжував
збройну
боротьбу з
радянською
владою і лише
в жовтні 1923 р. на
чолі 60 кіннотників
перейшов
Збруч і сховався
у Польщі49.
Підполковник
Харченко-Хмара
лишився для проведення
підпільної
боротьби і
був
заарештований
в
Камянці-Подільському
15 березня 1924 року50.
Після
захоплення
Харченка-Хмари
почався стрімкий
злет Люшкова
щаблями
чекістської
карєри. І
сприяв цьому
злету
начальник Подільського
губернського
відділу ДПУ І.
М.
Леплевський,
за
клопотанням
якого 10 квітня
1924 р. Люшков і
був
призначений
начальником
Волочиського
прикордонного
загону Подільського
губернського
відділу ДПУ51.
Про
специфіку
роботи
прикордонних
загонів
Подільського
губернського
відділу ДПУ
під керівництвом
Леплевського
розкаже
згодом А. М.
Ратинський.
Він показав,
що у 1922 р. у
Волочиську
начальник
прикордонного
поста № 1 Д. М.
Давидов-Малишкевич
відкрив для
чекістів
ресторан, у
якому все,
окрім хліба,
привозилося
з Польщі. Сам
же
Ратинський, за
власним
зізнанням,
працюючи
заступником
начальника
прикордонного
поста в Волочиську
та Гусятині,
активно
займався
контрабандою.
В Гусятині
існувала
закордонна переправа
Подільського
губернського
відділу ДПУ.
По цій
переправі
уповноваженим
Харченком
була
перекинута з
Польщі
родина
дружини Леплевського.
У 1924 р. за
контрабанду
Ратинський був
заарештований
і направлений
до Вінниці,
але
Леплевський
припинив
кримінальну
справу проти
нього й лишив
працювати в
апараті ДПУ52.
Слід
зауважити, що
державний кордон
чекісти
охороняли не
лише заради
ідеї,
оскільки ще 7
жовтня 1921 р.
постійна
нарада по
боротьбі з
бандитизмом
зобовязала
заступника
голови ВУЧК
В. А.
Балицького
«у
семиденний
термін
внести на
розгляд наради
при Раді
народних
комісарів
питання про встановлення
відсоткового
відрахування
з товарів,
відібраних у
контрабандистів,
для
преміювання
співробітників
особливих
відділів»53.
Окрім
Леплевського,
Люшков
безпосередньо
підпорядковувався
новому
начальнику
прикордонної
охорони
Подільського
губвідцілу
ДПУ Йосифу
Станіславовичу
Кіборту, якого
трохи знав по
спільній
службі у 57-й
дивізії як
начальника
особливого
відділу у вересні
грудні 1919 року54.
Обидва
керівники
дали
начальнику
Волочиського
прикордонного
загону ДПУ
Люшкову
чергову
чудову характеристику:
«Заслужений
оперативник-чекіст.
Вміє розбиратися
в обстановці.
Має
авторитет у
підлеглих і у
місцевих
партійних та
радянських
організаціях.
Вміє
володіти
собою,
військової
підготовки
не має,
поводження з
підлеглими
товариське, у
своїх рішеннях
наполегливий,
адміністративні
здібності є.
Стан здоровя
хворобливий.
Політично
підготовлений
задовільно.
Посаді, що займає,
відповідає»55.
Втім,
незважаючи
на таку
блискучу
характеристику,
12 вересня 1924 р.
Генріх
Самійлович
був
звільнений з
посади начальника
прикордонного
загону, а 15
листопада
того ж року
переведений
у
розпорядження
Подільського
губвідділу
ДПУ56. Як
бачимо,
усунення
Люшкова з
посади у даному
разі не можна
трактувати
як
звичайнісіньке
службове
переміщення,
адже нового
місця йому не
підібрали.
Можливо, він
чимось
завинив перед
керівництвом?
На нашу
думку,
причина тут
зовсім в
іншому. У 1924 р. в
ОДПУ СРСР
відбувалася
реорганізація
охорони
кордону на основі
обєднання
прикордонних
оперативних
органів ОДПУ
та
прикордонних
військ,
впроваджувалася
єдина
військова
організація
від округу до
застави.
Охорона
кордону
тепер
покладалася
на окремі
одиниці прикордонні
загони ОДПУ,
які безпосередньо
підпорядковувалися
республіканському
та союзному
керівництву.
В ДПУ УСРР
таких
прикордонних
загонів було
вісім:
19-й в
Олевську,
20-й у
Славуті,
21-й у
Ямполі,
22-й у
Волочиську,
23-й у
Камянці-Подільському,
24-й у
Могилеві-Подільському,
25-й у
Тирасполі,
26-й в
Очакові57.
Якби
Люшков
залишався на
своїй посаді
у Волочиську,
то він став,
так би
мовити,
«чистим
прикордонником».
І хоча у 19201930-ті
роки
працівників
ДПУ УСРР
неодноразово
переходили з
керівних
посад у
прикордонних
військах на
оперативну
роботу та
навпаки, Леплевський
вирішив
зберегти
цінного кадра для
Подільського
губернського
відділу ДПУ
та зрештою 20
листопада 1924 р
призначив
Генріха
Самійловича
начальником
Проскурівського
окружного відділу
ДПУ58, і
невдовзі той
«ліквідував
ряд
шпигунських
груп на
Поділлі»59.
Після
розформування
в Україні
губерній та
утворення на їх
місці
округів
Люшков 1
серпня 1925 р. був
затверджений
на посаді
начальника
Проскурівського
бкружного
відділу ДПУ,
але вже у вересні
1925 р. був
відкликаний
до ДПУ УСРР60.
Здавши
справи
начальника
окрвідділу
своєму
наступнику О.
Д. Шошину,
Генріх Самійлович
7 жовтня 1925 р.
прибув до
Харкова і
того ж дня
був
призначений
начальником
інформаційно-повідомного
відділу
обліково-повідомного
управління
ДПУ УСРР
(російською «информационно-осведомительный
отдел учетно-осведомительного
управления»).
Того ж дня і тим же самим
наказом ДПУ
УСРР № 230
Люшков за сумісництвом
став ще й виконувати
обовязки начальника обліково-повідомного
управління ДПУ УСРР
на час відпустки
В. Т. Іванова.
До обліковоповідомного
управління (ОПУ, російською «УОУ») окрім
інформаційно-повідомного
відділу
входив ще й
відділ політичного
контролю,
який на той
час очолював С. С. Мазо.
На двох кріслах
Генріх
Самійлович
сидів до ЗО
листопада 1925 p., коли
«повернувся
до виконання
своїх обовязків
на посаді
начальника
інформаційно-повідомного
відділу ДПУ
УСРР»61.
Одним із
найважливіших
обовязків
органів ВЧК ОДПУ
була
всебічна
інформація
партійних і
радянських
органів про
внутрішню
обстановку в
країні. Ще на
початку 1921 р. Ф. Е.
Дзержинський
писав, що
чекістам
необхідно
провести
велетенську
інформаційну
роботу, яка
після
закінчення
Громадянської
війни вийшла
на перше місце,
розуміючи
під цим
насамперед
оперативне
спостереження
за всіма
процесами в країні62.
Основними
напрямками
роботи
інформаційних
відділів було
збирання
відомостей
про ставлення
населення до
різноманітних
заходів
радянської
влади, насамперед
до нової
економічної
політики; про
«дрібнобуржуазну
стихію» та її
вплив на
радянський і
партійний апарат,
на
профспілкові
організації
та кооперативи;
про настрої
серед
різноманітних
верств населення.
Обсяг та
напрямки
інформації
постійно
уточнювалися
з
урахуванням
набутого досвіду
та вимог
часу.
З
інформаційними
зведеннями
чекістів знайомилося
суворо
обмежене
коло осіб. ЗО
липня 1925 р.
заступник
голови ОДПУ СPCP Г. Г. Ягода наказав,
щоб
зведення
надсилалися в кожній
губернії або
окрузі лише
інформаційному
відділу ДПУ,
відповідальному
секретареві
губернського
або
окружного
комітету
партії,
секретареві
партійної
контрольної
комісії,
голові
губернського
або окружного
виконкому, губернському
або окружному
прокурору63.
Таким
чином, Люшков
став
своєрідними
«очима та
вухами»
комуністичного
режиму. Під
його безпосереднім
керівництвом
по всій
республіці
збиралася
інформація,
яка сумлінно
оброблялася
й
доповідалася
партійному
та радянському
керівництву
республіки.
Інформаційні
зведення ДПУ
і досі є
безцінним
джерелом для
вивчення
радянської
історії, оскільки
на відміну
від своїх
партійних
керівників
чекісти
писали щиру
правду.
Репресії
проти
селянства з
подачі
чекістів
почали широко
висвітлюватися
в
українській
пресі, що викликало
невдоволення
партійних
функціонерів.
У звязку з
цим у січні 1928 р.
голова ОДПУ
СРСР В. Р.
Менжинський
направив до
Харкова
голові ДПУ
УСРР В. А.
Балицькому
гнівну
телеграму:
«Мені
висловлено
крайнє невдоволення
чекістською
літературою
як шкідливою
для справи
хлібозаготівель.
Припинити
друкування
повідомлень
про наші
операції у
звязку з
хлібозаготівлями.
Проведіть
суворе виконання
нашої
директиви
про заборону
будь-що
друкувати
без нашого
відома по
підлеглих
Вам організаціях»64.
Про те, як
це робилося
на місцях,
красномовно
свідчить
лист «Про
вилучення
документів ЧК
ДПУ з
установ» від 4
лютого 1929 p., який
надіслали
голові
Ізюмського
окружного
виконкому начальник
Ізюмського
окружного
відділу ДПУ Т. Й.
Гладков і старший
уповноважений
інформаційної
групи
Ізюмського окружного
відділу ДПУ К. В.
Матвєєв:
«На
підставі
обіжника ДПУ
УСРР від
31/1 29 року за № 10827 про
порядок
зберігання
матеріалів ДПУ в
радустановах,
Ізюмський
окрвідціл ДПУ прохає в місячний
термін зробити
ретельну
перевірку в
справах
своєї установи
всіх документів,
як таємних,
так і
нетаємних,
надісланих
вам ЧК ДПУ з
дня його
існування.
Всі матеріали,
відношення,
спецзведення
та інші, які знаходяться
навіть в
архівах,
треба розкласти
по роках,
включно до 1928
року. Всі
вилучені матеріали
необхідно
надіслати до
окрвідділу
ДПУ, додаючи
опис
матеріалів
за кожний
рік за
формою:
1) 4.421.
2) Черга та
число.
3)
Короткий
зміст
документа та.
4)
Примітки.
До цієї
роботи
потрібно
поставитися
якнайсерйозніше,
не залишаючи
в установі
жодного
документа з
органів ЧК
ДПУ до 1928 року
включно.
Нагадуємо, що
залишення в
установах
будь-яких
листувань з
органів ЧК
ДПУ суворо
забороняється
і буде
розглядатися
як крадіжка
таємних
мобпланів
(мобілізаційних
планів. Авт.), аж до
притягнення
до
відповідальності
за статтею
Карного
кодексу № 74
осіб, на яких
покладена ця
робота. Всю
цю роботу
треба покласти
виключно на
осіб, допущених
окрвідцілом
до таємного
моблистування
(мобілізаційного
листування. Авт.). Це
відношення
підлягає
також поверненню
з усіма
документами
до окрвідділу»65.
Вилучивши
документи ЧК ДПУ з
радянських і
господарських
установ,
чекісти
почали брати
на облік усіх
громадян. 8 травня 1929
р. новий
начальник
Ізюмського
окружного
відділу ДПУ П. Ф.
Коломийць та
уповноважений
інформаційної
групи
Ізюмського
окружного
відділу С. І. Бутиков
надіслали
на місця
чергову
вказівку:
«Окрвідціл
ДПУ прохає в
3-денний
термін з часу
одержання
цього
відношення
надіслати список
співробітників
особового
складу
дорученої
вам установи,
котрий
скласти за
такою формою.
1)
Прізвище, ім
я та по
батькові.
2) Рік
народження.
3) Національність.
4) Яку
займає
посаду.
5)
Партійність
та
6) В яких
арміях
служив та яку
посаду
займав»66.
На новій
роботі (а з
часом
інформаційно-повідомний
відділ був
реорганізований
у відділ
інформації
та
політконтролю
ДПУ УСРР)
Люшков, за традицією,
мав блискучі
атестації:
«З
роботою
інформаційного
відділу,
незважаючи
на свою
хворобливість,
справляється.
Роботою керує
добре. 01.01.27
Начальник
ОПУ ДПУ УСРР
В. Іванов»67.
«У 1926
р. під його
керівництвом
була
намацана терористична
група, яка
готувала
замах на
голову ВУЦВК
тов.
Петровського.
Тов. Люшков
упродовж
двох з
половиною
років був
безпосереднім
керівником
усієї
інформаційно-повідомної
роботи ДПУ в
Україні і
показав себе
енергійним
та здібним оперативним
керівником...
На честь
десятиріччя
існування
органів ЧК
ДПУ за
бездоганну роботу
в органах ЧК
ДПУ, активну
та енергійну
боротьбу з
контрреволюцією,
шпигунством
і бандитизмом
нагороджений
ВУЦВК
бойовою зброєю
системи
«маузер» з
написом на
золотій дощечці... Голова
Державного
політичного
управління
УСРР В.
Балицький»68.
«Тов.
Люшков
начальник
інформаційного
відділу та
політконтролю.
На
зазначеній
роботі близько
5 років.
Показав себе
добрим,
міцним організатором,
має
адміністративні
здібності,
чудово знає
оперативну
роботу, з достатньою
політичною
підготовкою,
великим
світоглядом.
Має великий такт,
користується
повагою та
авторитетом, зумів
створити в
апараті
здорову, ділову,
товариську
обстановку.
За час його
роботи в
інформаційному
відділі має
великі успіхи
як у
постановці
організаційної
роботи, так і
в реальних
результатах
по оперативній
лінії та у
відповідній
постановці
інформації.
Цілком може
бути висунутий
на керівну
роботу по
іншій
оперативній
галузі.
20/ХІІ 1929
Начальник
СОУ ДПУ УСРР
Леплевський»69.
Серед
працівників
центрального
апарату Генріх
Самійлович
дійсно
користувався
повагою та
авторитетом,
і тому не
дивно, що саме
його ми
бачимо на
посаді
секретаря
партійного
осередку ДПУ
УСРР під час
чергової
партійної
чистки. У
своєму
виступі на
партійних
зборах 2
червня 1929 р. Люшков
доповів
присутнім 209
членам
партії, 43
комсомольцям
та 294 позапартійним,
що:
парторганізація
центрального
апарату
налічує 301
члена (з них 11
жінок), з яких 238
чоловік були
членами
ВКП(б), а 63
кандидатами
у члени ВКП(б).
Троє
українських
чекістів
вступили до
лав
більшовицької
партії до 117 p.,
25 - у 1917 p. , 23-у 1918 p.;
46-у 1919 p.;
36-у 1920 p.;
12-у 1921 p.;
3 - у 1922 p.;
4 - у 1923 p.;
5 - у 1924 p.;
24 - у 1925 p.;
39 - у 1926 p.;
40-у 1927 p.;
41-у 1928 p.;
за
соціальним
походженням
більшість (127
чоловік) становили
вихідці зі
службовців, 112
чекістів
походили із
робітників і
62 із селян;
за
національністю
на першому
місці були росіяни
107 чоловік (35,5%);
на
другому
українці 82
чоловіка (27,2%),
на третьому
євреї 80
чоловік (26,6%);
175
чекістів-комуністів
перебували в
Червоній
Армії під час
Громадянської
війни;
ДПУ УСРР
випускало
дві
російськомовні
газети «На
чеку» та «К ногтю»;
працювало
16 гуртків, на
яких вивчали
матеріали та
рішення
партійних
зїздів,
конференцій
і пленумів.
Гуртки відвідували
327 чоловік (з
них 175
комуністів, 41
комсомолець).
Далі у
своєму
виступі
Люшков
зазначив, що
«будучи ідеологічно
міцним,
партійний
колектив
своєчасно
реагував і
вів боротьбу
з усілякими відхиленнями
від
ленінської
лінії партії як
«вліво», так і
«вправо». В
осередку під
час боротьби
з
троцькістами
було два
випадки
проявів
троцькістських
настроїв
Тепер і
Риклін.
Рикліна
партколектив
перевиховав,
і він є нині
одним із активних
партійців.
Тепер
виключений
не тільки з
партії, але і
з рядів
чекістського
колективу»70.
Ісак
Якович Тепер
це колишній
анархіст, колишній
завідувач
агітаційно-пропагандистського
відділу та
редактор газети
«Путь к
свободе» махновської
армії. У роки
Громадянської
війни він був
завербований
чекістами і
проводив
розкладницьку
роботу серед
повстанців.
За «великі
заслуги у ліквідації
махновського
та
політичного
бандитизму
на Україні»
він був
прийнятий на роботу
до ДПУ УСРР.
На початку 1928 р.
Тепера
звільнили з
ДПУ і
виключили з
ВКП(б) «за приналежність
до
контрреволюційної
троцькістської
фракції».
Через деякий
час Тепер поклявся,
що робота в
ДПУ не буде
використана ним
в інтересах
троцькістського
підпілля, і
знову був
прийнятий В.
А. Балицьким
на роботу в
Харківський
окружний відділ
ДПУ, а потім
був
перекинутий
до Трудової
комуни ДПУ
УСРР
керувати
культурно-просвітницькою
роботою.
Одначе саме 1928 p., після
свого
звільнення з
ДПУ, Тепер
організував
крадіжку з
однієї
радянської
установи 10
пудів
друкарського
шрифту та
спеціального
обладнання.
Це дало
можливість
всеукраїнському
троцькістському
центру
організувати
підпільну
друкарню, яку
згодом
ліквідували
чекісти.
Колегія ОДПУ
СРСР,
враховуючи
добровільну
явку з повинною
І. Я.
Тепера,
засудила
його до 10
років
таборів71.
Що ж
стосується
уповноваженого
економічного
управління
ДПУ УСРР,
члена партії
з 1920 p.,
Олександра
Ізраїлевича
Рикліна, то
комісія з
чистки
констатувала,
що «у 1927 р. були
вагання з
питань
лівого
троцькістського
ухилу. Тов.
Риклін
вважав, що у
партії
великі перегини,
не дають
висловити
свою точку
зору, згоден
був з
опозицією з
селянських
хитань. Хитання
продовжувалися
місяців три»72.
Але
повернімося
до виступу
Люшкова:
«Колектив у
цілому є,
безумовно,
непримиренним
щодо правого
ухилу. В
одному з
своїх
осередків
частин
особливого
призначення
(що не є показовим
для всього
колективу) є
в окремих
товаришів
моменти
нерозуміння
та сумнівів з
питань
політики
партії на
селі. Це
випливає з соціального
складу.
Осередок
особливого
призначення
має 64% селян,
частина яких
звязана з селом
і має невисокий
політичний
рівень.
Правда, це ще
не правий
ухил, але,
враховуючи
соціальне
обличчя
осередків
особливого
призначення,
такі настрої
небезпечні.
Для підсилення
виховної
роботи та
боротьби з
цими
окремими
настроями на
допомогу
осередку
особливого
призначення
кинута група
міцних, політично
підготовлених
товаришів у
кількості 9-й
чоловік»73.
Судячи з
усього
прикомандировані
товариші
непогано
провели
виховну
роботу в частинах
особливого
призначення
ДПУ УСРР, особовий
склад яких
помітно
вирівнявся і
за соціальним,
і за національним
складом.
Наступного
року саме силами
цих
військових
зєднань буде
здійснюватися
депортація
куркулів за
межі України
та
придушення
селянських
повстань.
Ніяких
протестів
серед
військовослужбовців
ДПУ УСРР у
той період
зафіксовано
не було.
Цікавим є
один із
розділів
доповіді
Люшкова під
назвою
«Самокритика
та внутрішня
демократія»: «Розвиток
самокритики
розпочато
своєчасно.
Це: створення
в управліннях
самостійних
осередків;
наближення
всієї
партійно-суспільної
роботи до
мас; взаємне
обстеження
роботи
осередків;
широка
відкрита
звітність осередків
та фракцій;
практика
відкритих і закритих
зборів без
заздалегідь
підготовленого
порядку
денного. Все
це сприяло найбільшому
втягненню
партійних і
позапартійних
мас в
обговорення
всіх питань.
Дві
газети «На
чеку» та «К ногтю», які є в
колективі,
мобілізовували
суспільну
думку
навколо
основних
питань партії
та сприяли
найбільшому
виявленню й
усуненню
недоліків у
роботі
колективу.
Фактів
порушення
внутрішньопартійної
демократії
не було.
Морально-побутовий
стан
колективу
здоровий.
Неетичні
вчинки (10
чоловік) і
порушення партійної
дисципліни
зустрічали
відсіч
всього
колективу.
Поліпшені
житлові
умови,
розгортається
робота щодо
оздоровлення
співробітників,
упорядкована
їдальня,
розширена
санітарна
частина,
поліпшена
клубна
робота...
В царині
українізації.
Бюро провело
таку роботу:
було організовано
11 гуртків з 249
слухачами.
Українізована
газета «На
чеку»
(останній
номер). Але в
царині
українізації
необхідно ще
провести
величезну
роботу, що є
першочерговим
завданням
бюро
партійного
колективу»74.
Стосовно
«українізації»
ДПУ УСРР.
Носила вона
тут суто
формальний
характер
нетривалий
час деякі
накази по особовому
складу та
записи в
особових
справах
співробітників
писалися
українською
мовою.
Причому тодішня
українізована
иачва
чекістських
підрозділів
суттєво
відрізнялася
від тих, які
вживає автор. Так,
«особый
отдел» називався
не особливий
відділ, а
окремий
відділ,
секретний
відділ
таємний
відділ.
Проблем
«українізації
органів»
торкнувся у
своєму виступі
уповноважений
Тимофій
Пилипович
Левченко:
«Питання
украшізації. Нами
ще не все
зроблено в
цій області.
Наприклад,
всі
дописують
газету
«Комуніст»,
але мало хто
читає її.
Розмовляють
українською теж
вельми рідко.
В цій царині
бюро слід зробити
ще багато,
поставивши
це як
першочергове
завдання»75.
Здавалося
б, що виступ
Люшкова
нічим не відрізнявся
від виступів
партійних
ватажків
інших
партійних
осередків,
якби не його
слова про те,
що «бюро
працювало в
напружений
період. Всі
управління
працювали інтенсивно
класова
боротьба на
селі,
хлібозаготівлі,
активність
антирадянського
елемента в
містах,
неухильна
боротьба з
троцькізмом,
шкідництвом
у промисловості,
чистка
апарату.
Розгорнена внутрішньопартійна
демократія
та
самокритика
в специфічних
умовах ДПУ
завдяки
вдалим їі
формам
дисципліни в
органі не
зачепили. Колектив
зробився
міцним,
згуртованим,
боєздатним
чекістським
колективом»76.
Про те, як
партійна
організація
ДПУ УСРР слідкувала
за чистотою
своїх рядів,
можна судити
за тими
доганами, які
оголошувалися
чекістам-комуністам.
Дехто «з мечоносців
партії»
навіть
виключався з
її лав на
кілька років:
начальник
відділка контррозвідувального
відділу Є. А.
Євгеньєв (Шептицький)
«за
незаконне
розподілення
речових
доказів»77;
секретар
президії ДПУ УСРР
Я. В.
Письменний
«як чужий
елемент»78;
уповноважений
В. Й. Ерік «за
бюрократизм»79;
уповноважений
И. Я.
Казбек-Каплан
за «дискредитацію
партії80
замовлення
черевиків
під загрозою
зброї»81;
уповноважений
Ю. Е.
Канєвський
«за відірваність
від мас»82;
помічник
уповноваженого
Р. Я. Розенберг
«за
дозвіл
провезти
контрабанду
співробітникам»83;
уповноважений
М. М.
Хомяков «за
дрібнобуржуазну
психологію»84.
Кілька
українських
чекістів
мали партійні
догани: помічник
начальника
Південного
окружного
транспортного
відділу ОДПУ
О. Й. Осипов
«за
розголошення
партійної
конспірації»85;
завідувач
трудової
комуни ДПУ
УСРР Є. І. Томкевич
«за незаконне
звільнення з
посади та
арешт т.
Байди, за
виявлену
нескромність
на
секретаріаті
при розгляді
справи Байди,
за введення в
оману
секретаріату
окружного
партійного
комітету у
справі Байди»86;
начальник
відділка P. Е.
Штурм-Ліхтенберг
«за недоносительство,
яке
полягало у
тому, що
знайома йому
особа скоїла
злочин, про
який Штурм
згодом
дізнався, але
не доніс»87;
помічник
уповноваженого
М. О. Лін «за
незаконне
використання
двох
стрільців
особливого
призначення»88.
Частині
співробітників
ДПУ УСРР за
всілякі
вчинки було
«поставлено
на вид»:
начальнику
розвідувального
відділу Н. Я. Боярському
«за бюрократизм
і
затискування
співробітників»89;
начальнику
відділка Я. Г.
Скує-Ніколаєву
«за проїзд у
поїзді у
нетверезому
стані»90;
помічнику
уповноваженого
Л. І. Андрееву-Шимку «за
випивку»91;
інспектору
Д. В. Аркадьеву
«за
нетовариське
ставлення»92;
уповноваженому
С. І.
Кисельову
«за випивку»93;
начальникові
відділка P. Е.
Штурм-Ліхтенбергу
«за лайку»94.
Проаналізувавши
дані про
«штрафників»,
можна
зробити
висновок, що
гріхи
молодості ще не
впливали на
карєру чекістів.
Моральні
якості
підлеглих не
вельми
турбували
керівництво,
головною
вимогою була
особиста відданість
та здатність
виконувати
будь-які
накази, а за
це керівництво
та партійна
організація
заплющували
очі на їхні
провини та
завжди брали
під захист.
Про те, як
Люшков
«відмазував»
заслужених
чекістів,
можна судити
з протоколу
«чистки»
начальника
фельдкорпусу
ДПУ УСРР Ю. Д.
Елькіна.
«Елькін
Юхим Давидович.
Єврей,
народився у 1895 p., член
партії з 1918 p.,
партійний
квиток № 0750231, в інших
партіях не
перебував. У 1923
р. був виключений
з партії за
пянку, але
відновлений
у 1925 р. Батько
ремісник-палітурник,
сам робітник-лимар,
стаж 7 років.
До 1917 р.
навчався та працював
за наймом, був у
царській
армії
рядовим. В
органах ЧК ДПУ
з 1917 року. В
Червоній
Армії не був.
У Білій армії
не був.
Партійне
стягнення
осередок закликав
до порядку за
нетактовність
і
брутальність.
Свого
господарства
не має, з
селом не
повязаний.
Партійне навантаження
робота в
«Динамо» та в
житловому
товаристві.
В комісію
надійшли
заяви із
обвинуваченнями
Елькіна: в
безгосподарності;
привласненні
громадських
грошей;
халатному
відношенні
до службових
обовязків;
підлабузництві,
яке вилилося
в піднесенні
подарунків
вищому начальству;
влаштуванні
на службу
своїх родичів
і знайомих та
протегування
їм; проведення
національно-шовіністичної
політики;
отриманні
подарунків
від
підлеглих;
брутальності,
яка доходить
до лайки, та
нетактовності;
затискуванні,
яке
виражається
у вічному
остраху підлеглих
бути
звільненими;
зловживанні
по службі, що
вилилося у
видачу
проїзних
квитків на
залізницю
особам, які
не мають
відношення
до ДПУ, з
корисливою метою;
використання
фельдєгерів
у власних
цілях і
експлуатація
фельдєгерів.
Після
заслуховування
на зборах
дебатів, виклику
кількох
товаришів,
ретельного
розгляду отриманого
матеріалу
осередок
установив, що
обвинувачення,
висунуті проти
тов. Елькіна,
переважно
неправдиві
та
побудовані
на плітках,
висвітлені у
викривленому
вигляді та
носять
більше
чварний
характер. Все
це виходить
головним
чином з боку
осіб, звільнених
з
фельдкорпусу
як
недисциплінованих,
таких, що не
підлягають
виправленню,
та антисемітськи
налаштованих.
Дійсно,
окремі
помилки в
роботі тов.
Елькіна були
припущені,
як-от: видача
залізничних
квитків не співробітникам
ДПУ;
доручення
фельдєгерям;
перевезення
у приватному
порядку
вантажів; купівля
й продаж
мотоцикла та
інші
дрібниці. Це
було
предметом
обговорення
адміністрації
та осередку,
якими були
вжиті заходи
щодо
усунення цих
недоліків.
Усі ці
розмови йдуть
на ґрунті
суворої
дисципліни,
встановленої
тов. Елькіним. До прийняття тов. Елькіним як
начальником
фельдкорпусу,
фельдкорпус
являв собою руїну, де
спостерігалися
спекуляція та
п янство з боку
фельдєгерів.
Зараз же
фельдкорпус являє в цілому
спаяне,
дисципліноване
ядро. Все
ж таки слід
зазначити, що
прояви брутальності
тов. Елькіним ще
не зужиті,
попри
вказівки з
боку
осередку.
Перевірений.
Поставити на
вид за
брутальність»95.
Як
бачимо, всі,
навіть
викриті,
зловживання Елькіна
були
трактовані
Люшковим з
товаришами
як «дрібниці».
Більшість же
пересічних
громадян за
подібні
«дрібниці» не
тільки втрачали
партійний
квиток, але і
йшли під суд.
Втім,
Елькіну
сходило з рук
і не таке. У 1920
році, коли
він працював
комендантом
концтабору в
Пущі-Водиці
під Києвом,
його
близький
приятель,
співробітник
Київської
губчека
Петерман, за
скоєні посадові
злочини був
засуджений
до розстрілу.
Але
Петерману
вдалося
якимось чином
втекти з-під
варти, через
що колегією
Київської
губчека він
був оголошений
поза законом.
Тобто
будь-який
радянський
громадянин,
особливо
комуніст і
чекіст,
вважав за
священний
обовязок
зловити
злочинця або
вбити на
місці. І ось у 1922
р. Елькін,
який «уже
доріс» до коменданта
Київської
губчека,
зустрів Петермана
на вулиці.
Добре знаючи
про те, що його
приятель
перебуває у
розшуку і що
йому «світить
вишка»,
Елькін не лише
не затримав
його, але й
порадив
Петерману
покинути
Київ. Елькін
знав, під
яким прізвищем
і де проживає
у місті Петерман,
але все
покрив.
Петерман
був також у
добрих
стосунках з
тодішнім
начальником
секретно-оперативної
частини
Київської
губчека О. Б.
Розановим.
Останній був
присутній на
засіданні
Київської
губчека при
оголошенні
Петермана
поза законом і
голосував за
це рішення. У 1922
р. Петерман
навідав Розанова у
Чернігові та
попрохав
улаштувати
його на
службу.
Заступник
начальника
Чернігівського
губвщцілу
ДПУ Розанов
злочинця
не заарештував,
а навпаки
повідомив
того про
вирок і порадив
виїхати.
Невдовзі
Петермана
зловили, а
проти Розанова
і Елькіна
завели карну
справу, яку
постановою
слідчого Президії
ДПУ УСРР від 12
лютого 1924 р.
було
припинено у
звязку з
амністією на
честь
річниці
утворення СРСР96.
За
«приховування
державних
злочинців»,
до яких
належав і
Петерман,
радянським
громадянам
загрожувала
сувора кара.
Так, особи, у яких
переховувався
зловлений
Люшковим отаман
Хмара-Харченко,
були
розстріляні,
а чекісти
навіть партійного
квитка не
поклали!
Коментарі, як
то кажуть,
зайві.
Партійна
чистка
центрального
апарату ДПУ
УСРР (голова
комісії Спесивцев, члени К. М.
Карлсон і Потапов) відбувалася
у Харкові з 21
червня по 4
липня 1929 р. На
десяти засіданнях
через чистку
пройшли 292
чоловіка; виключили
з партії 4 (2 з
них вже на
той час були виключені
партійними
осередками);
отримали
сувору
догану 2; поставлено
на вид 7;
запропоновано
брати активнішу
участь у
партійному
житті 1;
відправлений
на низову
роботу 1;
запропоновано
ліквідувати
політичну
безграмотність
11 чоловікам;
зроблено
вказівки 197.
Отже,
голова ДПУ
УСРР В. А.
Балицький
міг бути
задоволений
діями
секретаря
партійної
організації Г. С.
Люшкова, який
допоміг
провести
чистку без
великих
скандалів і
прикрих
неприємностей.
А підстави
для
хвилювання у
Балицького
були. Адже
навесні 1929 р. на
адреси
найбільших
заводів
України, а
також на імя
Й. В. Сталіна
та В. Р.
Менжинського
надійшов
анонімний
лист, який
містив неблаговидні
факти з життя
УСРР. У ньому,
зокрема,
зазначалося:
«В наших
органах
існує велика
сімейщина, відсутні
прямота і до
неймовірних
розмірів
розвинуто дипломатію.
У значних
розмірах
наявний бюрократизм,
утиск, свавілля
та безправя
співробітників.
Дуже поширені
серед
співробітників,
в основному
серед
начальницького
складу:
пиятика,
злочинність
і
барахольство.
З цим не ведеться
належним
чином
боротьба, а
навпаки, все
це
змазується
та
покривається
навіть від
партійних
органів, щоб
не підривати
«авторитету»
органів»98.
А далі в
листі
докладно
висвітлювалися
факти (в
основному
пиятика,
розпуста,
розтрата
казенних
коштів),
називалися
прізвища
керівних
працівників
ДПУ. Згадані
в листі факти
в основному
підтвердилися.
Але все-таки
терміново
скликані відкриті
збори
партійної та
комсомольської
організацій
ДПУ,
оперативного
складу й загону
особливого
призначення
(всього присутніх
було 525
чоловік)
розцінили
лист як «контрреволюційний»,
вимагаючи
«найрішучішої
і нещадної
розправи з
контрреволюційними
агентами»99.
2 березня 1929
р. В. А.
Балицькому
довелося
написати генеральному
секретарю ЦК КП(б)У
С. В. Косіору
листа з поясненнями,
зазначивши,
що деякі
факти в анонімці
взяті з наказів
ДПУ УСРР за
останні 5 6 років,
«хоча
підібрані та
висвітлені
тенденційно».
Він також
повідомляв:
«Мною віддано
розпорядження
про виявлення
авторів
анонімки.
Попередні
дані слідства
дають мені
підставу
вважати, що
анонімку
випущено 1 2
співробітниками
особливого
відділу»100.
Професійне
чуття не
підвело
голову ДПУ
УСРР автором
анонімки виявився
співробітник
особливого
відділу Фомін,
який «за демагогічні,
необгрунтовані
обвинувачення»
був
відправлений
до
концтабору101.
За
«правильну
партійну
поведінку»
Генріха Самійловича
всіляко
заохочували,
зокрема й
туристичними
поїздками за
кордон. Так, 1930
року він
разом із начальником
адміністративного
відділу ДПУ
УСРР H. Л.
Рубінштейном
виїздив до
Стамбула102.
Свою
твердість і
відданість
генеральній
лінії партії
Люшков довів
і під час масового
розкуркулювання
українського
селянства на
початку 1930 р.
Пізніше він
буде
згадувати
численні
епізоди
придушення
загонами ДПУ
стихійних
селянських
виступів,
які
перекинулися
з Правобережної
на
Лівобережну
Україну.
Писатиме про
те, що з Москви
до Харкова, а
потім на
місця йшли
нескінченні
директиви
застосовувати
най жорстокіші
заходи щодо
повсталого
селянства.
Генріх
Самійлович
добре
розумів, що
за спинами
повстанців
зовсім не Г. С. Люшков,
початок 1930-х pp.
ховалися
куркулі та
антира-дянські
елементи, які
нібито
підняли
несвідому
частину
селянства, і
визнавав, що
головною
причиною
заворушень є
недолуга
політика
Сталіна та
доведення її
до логічного
абсурду на
місцях. Він
свідчив, що у
багатьох випадках
було
достатньо
відвертої
розмови з селянами,
аби уникнути
кровопролиття103.
Отже, не
дивно, що
коли у
звязку з
відїздом начальника
секретного
відділу (СВ) ДПУ УСРР В. М.
Горожанина до Москви
постало
питання про
його
наступника,
то вибір
керівництва
впав саме на
Генріха Самійловича,
хоча він і не
мав жодного
досвіду
практичної роботи
по лінії
секретного
відділу. З
травня 1930 р. він
очолив
секретний
відділ ДПУ
УСРР. Цьому
призначенню,
на нашу
думку,
сприяли не
лише особисті
якості
Люшкова, але
й
відсутність
у нього
реальних
конкурентів,
адже Харків
покинув не
лише В. М.
Горожанин, але і
його багаторічний
заступник О. Й. Абугов.
Прихід
Люшкова у
секретний
відділ
збігся з
початком
нової гучної
масової
операції, яка
увійшла в
історію
органів
радянської
держбезпеки
під назвою
«Весна».
Все
почалося з
того, що 14
червня 1930 р.
повноважний
представник
ОДПУ у
Сибірському
краї, начальник
особливого
відділу
Сибірського
військового
округу Л. М.
Заковський
надіслав з
Новосибірська
до
Конотопського
окружного
відділу ДПУ
шифровану
телеграму про
існування на
території
округу «повстанської
організації
на чолі з
куркулем Шкорбатом
Яковом Васильовичем,
яка має
осередки на
Галайбинських
хуторах і
намітила
виступ у
найближчі
дні»104. З цього,
власне, і
почалася
сумнозвісна
чекістська
операція, за
якою у 1930 1931 pp. було
засуджено
кілька сот червоних
командирів
колишніх
офіцерів царської
армії. Значну
роль у
фабрикації
цієї справи
зіграв Г. С. Люшков.
Саме
начальнику СВ ДПУ
УСРР
направив 26
червня 1930 р.
свій звіт
т.в.о. начальника
Конотопського
окрвідцілу
ДПУ Л. Г. Мунвез про
виявлену у
селах і
хуторах Борзнянського
району
«підпільної
організації»
з 50 осіб і
просив «у
терміновому
порядку» його
«вказівок»105.
Із
політичним
забарвленням
та керівництвом
щойно
викритих
змовників
інший конотопський
чекіст
Занченко
визначився
заздалегідь:
«на чолі
даної організації...
стоять
рештки
неліквідованих
учасників
СВУ в Києві,
здійснюючи
своє керівництво
через
місцевого
білого
офіцера Зарубу
Кирила»106.
1 липня
Люшков разом
із
начальником
2-го відділка
СВ ДПУ УСРР С. М.
Долинським-Глазбергом
надіслали до
Конотопа
вказівку про
оперативну
розробку виявлених
контрреволюшйних
угруповань»107.
Того ж дня
Занченко,
розглянувши
«агентурний
матеріал про
організації
куркульства
та
антирадянського
елемента, які
мають за мету
боротьбу з
існуючим
ладом... ухвалив
розпочати
агентурну
розробку, давши
такій назву
«Весна». Т.в.о.
начальника
1-го
(секретного)
відділка Гутман і т.в.о.
начальника
окрвідцілу
Феденюк з цим
погодилися108.
Для
розгортання
слідства до
адміністративного
центру округу
був
відряджений
старший
уповноважений
секретного
відділу ДПУ
УСРР Мойсей Аронович Каган,
який вже 27
липня разом
із Феденюком
затвердив
план
проведення
операції
щодо арешту
осіб,
підозрюваних
за
агентурною
розробкою
«Весна»109.
Перші арешти
пройшли не
зовсім вдало
один з
головних
фігурантів
куркуль Я. В.
Шкорбат втік
разом із
синами від Гутмана, і їхню
долю не
зясовано й
дотепер.
Утім, 31 липня
Феденюк і
Каган
ліквідували
агентурну
розробку
«Весна» та розпочали
слідство у
справі, що
успадкувала
назву
розробки110.
З перших
допитів
заарештованих
«підпільна
організація»
почала
розростатися,
неначе
гумова
кулька, до
якої чекісти
зараховували
все нових і
нових
учасників. А
тут і голова
ОДПУ СРСР В. Р.
Менжинський
своїм наказом
від 9 серпня 1930
р. ne раз
нагадав
підлеглим
про
необхідність
посилення
боротьби зі
шпигунством,
контрреволюційними
і
антирадянськими
пропами у
Червоній
Армії;
зазначав, що
«куркульсько-білогвар-дійські
і
бандитсько-повстанські
контрреволюційні
організації»
намагалися
«встановити
звязки в
Червоній
Армії з метою
отримання
реальної
підтримки та
зброї в
момент
повстання», а
частина
«старих
спеціалістів»
ставала на
шлях «прямого
шкідництва
та
контрреволюційної
роботи»111.
У
контексті
цього наказу
і стали
розробляти
співробітники
ДПУ УСРР членів
«конотопської
організації»,
повязуючи їх
із колишніми
царськими
офіцерами.
Так, 2 вересня
старший
уповноважений
СВ ДПУ
УСРР М. М. Бриччі
разом з
Люшковим
дістали від
колишнього
прапорщика Г. Т.
Обмача
«первинну версію»
відомості
про те, як
навесні 1930 р. у
Борзнянському
районі
виникли
«підпільні селянські
організації»
з куркулів і
селян, незадоволених
«заходами з
проведення
колективізації»112.
Наведемо
два записи
телефонних
розмов між
чекістами
під час слідства
у справі
«Весна». Перша
з них, на нашу
думку,
яскраво
виявляє роль
і місце
Люшкова у проведенні
слідства;
друга
розкриває
стиль його
роботи.
Запис
телефонної
розмови
начальника
Конотопського
окрвідцілу
Пейсаха
Меєровича
Рахліса і
старшого
уповноваженого
СВ ДПУ
УСРР М. А.
Кагана з
секретарем
СВ ДПУ УСРР
Занченком
від 15 вересня 1930
p.:
«При
апараті
Рахліс і
Каган. При
апараті Занченко.
Передаю
розпорядження
тов. Леплевського:
Чернігів,
ДПУ, Сагану.
Конотоп,
ДПУ, Рахлісу
та Кагану.
Приймайте. Для
подальшого
слідства у
справі
«Весна» при
начальникові
СОУ
організована
оперативно-слідча
група у
складі
співробітників
контррозвідувального
та
секретного
відділів під
керівництвом
Люшкова.
З метою
єдності дій
обєднати
Конотопську та
Чернігівську
оперативні групи
з постійним
місцеперебуванням
у Чернігові.
Начальником
групи
призначається
Каган,
заступником
Гампер. Саган
після злиття
груп
надходить у
розпорядження
адміністративно-організаційного
управління.
Злиття
провести у
3-денний термін
з таким
розрахунком,
щоб не
порушити оперативно-слідчої
роботи у
справі.
У цей же
термін
Кагану разом
з Гампером
розробити докладний
план роботи,
склад групи,
розбивку за
функціями,
розподіл
арештованих
з Конотопа,
охорону,
утримання у
Чернігові і т. п., після
чого Кагану,
забезпечивши
чітку роботу
групи, прибути
20/ІХ до
Харкова для
доповіді та
інструктажу.
Начальник
СОУ
Леплевський...
· Занченко:
Я щойно
розмовляв з
Генріхом Самійловичем.
Він передає,
що раніше
намічений
план повинен
виконуватися.
Зокрема, за
наміченим
планом мають
бути
направлені
арештовані
до Харкова...
· Рахліс
і Каган:..
.Завтра
висилаємо до
Харкова 15
арештованих.
· Занченко:
Щойно
отримано
друге
розпорядження
від т.
Леплевського.
Тов. Рахлісу
у справі
«Весна»
негайно
пропоную встановити,
таємно зняти
та доставити
надійним
спеціальним
конвоєм
Григорука
Олександра
Вікентійовича.
Повторюю,
Григорука
Олександра Вікентійовича,
колишнього
службовця
4-го залізничного
полку у
Києві. Нині
військовий представник
станції
Конотоп.
Прикмети:
білявий,
худорлявий,
невисокий на
зріст. Леплевський.
· Рахліс
і К а г
а н: Тов.
Занченко,
передайте
тов. Люшкову, що
всі
розпорядження
прийняті до
негайного
виконання.
Передайте
палкий
привіт тов. Леплевському
та тов.
Люшкову»113.
Запис
телефонної
розмови між
начальником
Чернігівської
оперативно-слідчої
групи ДПУ
УСРР М. А. Каганом
та начальником
СВ ДПУ
УСРР Г. С.
Люшковим від
ЗО вересня 1930 р.
«При
апараті у
Ніжині тов.
Каган, при
апараті в
Харкові тов.
Люшков. Тов.
Каган.
Розглядаючи
старі справи
у Чернігові,
виявив
повідомлення,
що якийсь
Клюзко з
Вертіївки
говорив про
командира
нібито
помічника
командира
полку
Чернишова,
повязаного з
організацією.
Клюзко
повязаний з
організацією
у Вертіївці,
Зрубі. У
свідченнях
Шимка зі
Зруба також проходить
помічник
командира
полку, який
виїхав з Батурина. Цертович
встановив, що
у 19-му полку до
середини
минулого
року служив
помічник
комбата
Чернишов. У
Ніжині
зясував, що
Чернишов Микола
Григорович, 1893
року
народження,
позапартійний,
закінчив
духовну
семінарію та
військове
училище,
поручник 41-го
Симбірського
полку... у 19-му
полку служив
командиром
кулеметної
роти і
помічником
комбата.
Звільнений
за
матеріалами
особливого
відділу як
антирадянський
«лемент. Під
час служби у 19-му
полку був
начальником
учбового
пункту
Вертіївки.
Після
звільнення
відбув до
Києва...
Арештований
Клюзко говорить
зі слів
інших, що він
намічався
керівником
організації.
Поки всі дані
свідчать про
те, що названий
Чернишов
той, про кого
показують Шимко
та Клюзко.
Якщо знайдете
за потрібне
до вечора
буду у Києві для
виявлення та
ліквідації.
Внаслідок
роботи
Ніжинської
групи вночі ліквідували
Вертіївський
загін. Зняли
актив у 10
чоловік.
Підібрали
ряд «хвостів»
у
Дрімайлівці,
Зрубі.
Сновський
загін (21 чоловік)
та Дрітйлівський
(15 чоловік)
зняли
повністю за
наявними
даними.
Сьогодні
оперуємо
загони Крути,
Плиски.
Справа по
зброї, за
повідомленням
Ромейка,
передана у
Чернігів
військовому
слідчому.
Вже доручили
забрати...
Тов.
Люшков.
1.
Відомості
про
Чернишова
заслуговують
на серйозну
увагу.
Здійснимо
заходи для
негайного
встановлення
«знімання у Києві.
Ваш виїзд
вважаю
недоцільним.
2.
Знімання
указаних
вами загонів,
очевидно,
цілком
успішне.
Цдаовжуйте
операцію
далі, уникаючи
непотрібних
арештів.
3.
Продовжуйте
подальшу
роботу щодо
виявлення
звязків у apмії. Y звязку з цим
знову
наголошую на
величезному
значені, яке
надає тов.
Балицький
розробці про розкрадання
зброї. Чнвго
дo 2-го числа
вашу записку,
документально
обґрунтовану
та
міркування з
цього
приводу»114.
Звернімо
увагу на
зауваження
Люшкова про «уникнення
непотрібних
арештів»
вочевидь, чекісти
хапали всіх,
на кого був
хоч якийсь компромат.
Про це
свідчить той
факт, що кількість
заарештованих
у кілька
разів перевищує
кількість
засуджених.
На той
час керівництво
ДПУ УСРР вже
вирішило
розгорнути
на базі
«Весни» гучну
справу про
змову у
Червоній
Армії, для
чого
націлювало
співробітників
на таке:
«Начальнику
опергрупи ДПУ УСРР
т. Кагану (м.
Чернігів) і
всім працівникам
оперативно-слідчої
групи ДПУ
УСРР (м.
Харків).
Вказівка
У процесі
слідства
необхідно
ретельно зясовувати
відношення
кожного
арештованого
до армії (чи
служив і в
йких
частинах
армії, чи є
зрадником і т. п.). Це особливо
важливо у
звязку з тим,
що приналежність
до
територіальних
частин того
чи іншого
члена
організації
може дати нитку
до виявлення
його ролі як
члена організації
в указаних
частинах.
Крім того, в
таких
випадках
слідство має
зясувати, чи
вербувався
він до
організації
саме як
зрадник.
Начальник
СОУ ДПУ УСРР
Леплевський.
Начальник
оперативно-слідчої
групи Люшков.
№ 115835. 2/Х 30 р.»115
14 січня 1931 р.
Люшков склав
обвинувальний
висновок у
справі
«Контрреволюційної
організації
Лівобережний
штаб повстанських
військ
визволення
України» (Борзнянський
центр), у
якому клопотав
про розстріл
12 чоловік.
Леплевський
з цією пропозицією
погодився, і
через три дні
всі обвинувачені
судовою
трійкою ДПУ
УСРР були засуджені
на смерть і
невдовзі
страчені116.
Оцінюючи
роботу
Люшкова у
справі
«Весна», Леплевський
9 листопада 1930 р.
відзначав, що
Генріх
Самійлович
«як на роботі
у
периферійних
органах, так
і на керівній
роботі в центральному
апараті
показав себе
надзвичайно
енергійним,
здібним
оперативним
керівником. У
своїй роботі
дає
правильні
чекістсько-оперативні
та політичні
вказівки й
настанови.
Разом з тим
особисто
бере участь у
практичній
роботі, на
окремих
фактах
повсякденної
роботи
навчає своїх
підлеглих, як
потрібно
працювати.
За
короткий час
своєї роботи
в секретному відділі
має значні
оперативні
досягнення
та заслуги. За
його
безпосередньою
участю
ліквідовано
низку
повстанських
організацій
в Україні.
Особливо
значна його
роль в
ліквідації
та
розгортанні
справи
диверсійно-повстанської
організації
«Весна».
Особисті
виїзди до
районів,
керівництво
агентурою,
результативні
допити ряду
вагомих
обвинувачених
багато в чому
сприяли
розкриттю
справи.
Причому т.
Люшков зумів
дотримати
потрібних
темпів у
роботі.
Добрий
товариш і
партієць,
користується
загальною
повагою, має
широкий
політичний
світогляд»117.
Після
організації секретно-політичного
відділу ДПУ
УСРР Люшков
був
призначений
його
начальником.
Відділ
входив до
складу
секретно-оперативного
управління і
в 1931 1934 pp.
складався з
чотирьох
відділків, на
які покладалися
певні завдання,
викладені в
«Положенні
про секретно-політичний
відділ ДПУ
УСРР і
секретно-політичні
відділки
оперативних
секторів»,
складеному І.
М.
Леплевським
та начальником
адміністративно-організаційного
управління М. С.
Бачинським і
затвердженим
В. А.
Балицьким 4
квітня 1931 року.
1-й
відділок (антирадянські
партії)
відповідав
за:
а)
викриття,
пророблення
та облік
антирадянського
елемента на
виробництві,
висвітлювання
політичних
настроїв серед
робітничого
класу;
б)
насадження
агентури та
викриття і
ліквідацію
терористичних
груп серед
робітничої
молоді на
промислових
підприємствах;
в)
агентурно-оперативне
обслуговування
всіх
навчальних
закладів і
установ, що
обслуговують
промисловість;
г)
розробку
антирадянських
політичних
партій та
антипартійних
організацій
і угруповань
(троцькісти,
анархісти,
меншовики,
бундівці,
сіоністи,
децисти, грузинські
меншовики, дашнаки).
2-й
відділок
(українська
контрреволюція)
вирішував
такі
завдання:
а)
Розробка
антирадянських
українських
партій (УПСР,
УСДРП, УСФ,
УКП,
соціалісти,
самостійники,
хлібороби, колишні
члени
галицьких
політичних
партій);
б)
Розробка
української
контрреволюційної
громадськості
та
емігрантів
із Галичини;
в)
Розробка
ВУАН,
наукових
інститутів
Академії,
наукових
обєднань та
організацій,
що повязані
роботою з
ВУАН;
г)
Розробка
Наркомату освіти
з усіма його
органами
(Головнаука,
Головліт,
Головполітосвіта,
театральні
обєднання);
д)
Розробка
літературних
обєднань,
видавництв,
преси;
е)
Розробка
артистичних
і музичних
кіл, кінообєднань,
музеїв і
бібліотек;
є)
Розробка
загальногромадських
вузів,
української
професури,
українського
міського
вчительства, українського
Червоного
Хреста.
3-й
відділок
(сільська
контрреволюція)
відповідав
за:
а)
викриття і
ліквідацію
куркульсько-повстанських
контрреволюційних
організацій
та
угруповань, нагляд
за куркульськими
родинами,
родинами
страчених і
засланих
куркулів;
б)
викриття та
розробку
контрреволюційних
організацій
та груп, що у
своїй роботі
орієнтуються
на
правоопортуністичний
елемент на
селі;
в)
розробку
«третьої сили
на селі»
колишніх червоних
партизанів;
г)
викриття
контрреволюційних
організацій
серед
сільської
інтелігенції
та молоді
(вчителі,
медичні
працівники,
агрономічний
персонал);
д)
викриття
терористичних
організацій
серед
куркульської
молоді;
е) облік
та
оперативне
реагування
на всі антирадянські
прояви на
селі (масові
виступи,
теракти,
підпали,
листівки);
є)
висвітлення
політичних
настроїв
серед усіх
прошарків
селянства;
ж)
висвітлення
та
оперативне
обслуговування
всіх політичних
і
господарських
кампаній на
селі;
з)
загальне
висвітлення
та
оперативне
обслуговування
Наркомзему
УСРР (окрім
справ по
шкідництву),
Наркомзему
УСРР,
Колгоспцентру,
Радгоспцентру,
сільськогосподарських
кооперацій,
сільських
кредитних
систем та
інших
радянських
установ, які
можуть бути
використані
куркульськими
ідеологами
та
організаціями,
периферійних
органів
союзних та
українських
сільськогосподарських
центрів і
кооперацій,
колгоспів,
радгоспів,
МТС, низового
радянського
апарату;
і)
загальне
висвітлення
та
оперативне
обслуговування
сільськогосподарських
вузів,
технікумів,
курсів
(професура,
агрономічна
інтелігенція
та
студентство),
сільськогосподарських
науково-дослідних
інститутів;
к)
розробку
антирадянських
політичних
партій та
угруповань,
що у своїй
основній
масі
спираються на
село (праві
та ліві соціалісти-революціонери,
народні
соціалісти,
трудовики,
трудова
селянська
партія (кондратьєвці),
трудова
селянська
партія
(масловська
«Селянська
Росія»)).
4-й
відділок
(церковний)
розвязував
такі питання:
а)
Розробка
легально
існуючих
церковних обєднань
(обнойленці,
старословянці,
українські автокефальники,
грузинська
церква,
вірменська
церква,
грецька церква);
б)
Розробка та
викриття
підпільних
церковно-монархічних
контрреволюційних
організацій
та груп
(ультраправославні
підгорківці,
різні братства,
мандрівні
монахи);
в)
Викриття
антирадянського
елемента у церковних
радах;
г)
Агентурно-оперативна
робота серед
віруючих та
викриття
контрреволюційних
елементів, що
групуються
навколо
церкви;
д)
Інформаційне
висвітлювання
та агентурна
розробка
всіх видів
сектантства
(євангелісти,
баптисти,
хлисти,
скопці);
е)
Розробка
єврейських
релігійних
обєднань.
Одночасно
в усіх
оперативних
секторах ДПУ
УСРР створювалися
секретно-політичні
відділки. У Харківському,
Дніпропетровському,
Київському, Одеському
та
Полтавському
оперсекторах
ДПУ ці
відділки
поділялися
на 4 групи:
робітнича,
українська
контрреволюція,
сільська,
релігійно-монархійна.
В інших
оперсекторах
відділки
складалися з
3-х груп
(сільська
робота та
обслуговування
української
контрреволюції
були
обєднані в
одну групу)118.
Першою
справою, якою
довелося
займатися співробітникам
новоспеченого
відділу, була
справа так
званого «УНЦ»
«Українського
національного
центру». Про
існування
цього
чергового контрреволюційно-націоналістичного
центру
Леплевський
та Люшков
рапортували
керівництву
ще у лютому 1931 р.
За їхніми
словами, це
була «велика
контрреволюційна
українська
організація,
яка
очолюється
обєднаним
центром і у
складі якої
представлені
різні
політичні
партії
(соціалістиреволюціонери)
та
громадські
кола.
Організація
широко розгорнула
роботу в
різних
областях
(господарській
та ідеологічній)
кооперація,
промисловість,
наукові установи,
школа,
література,
мистецтво і
т. п. Організація
сконтактувала
свою
діяльність з
військово-офіцерською
організацією,
російськими
меншовиками
та есерами».
Далі у
довідці
зазначалося,
що, за
свідченнями
заарештованого
голови
«Дніпроспілки»
Д. В. Коліуха,
академіком М. С.
Грушевським
і
заступником
начальника промислово-економічного
управління
ВРНГ УСРР
М. І. Шрагом
«була
створена
контрреволюційна
організація»,
та робився
висновок:
«можна
впевнено
вважати, що
окремі розробки
та групові
справи з
української
революції є
розгалуженнями
єдиного
підпільного
українського
центру»119.
Балицький
надав доповідній
Леплевського
та Люшкова неабиякого
значення і
невдовзі
затвердив резолюцію:
«Терміново
намітити
список членів
«УНЦ» з числа
заарештованих...
Здійснити
вербування з
числа
незаарештованих
членів
організації, для
чого в
найкоротший
строк
закінчити
повне
складання
формулярів
на всіх
членів
організації,
які проходять
у справі»120.
Таким чином,
голова ДПУ
УСРР дав
підлеглим
конкретні напрямки
фабрикації
справи «УНЦ», і
робота закипіла.
Під час
розслідування
справи «УНЦ» у
19301931 роках буяй
допущені
грубі
порушення
кримінально-процесуального
законодавства:
окремі
обвинувачені
незаконно
перебували
під афгоюдо 15
місяців;
важливі
процесуальні
документи не
складешся;
багато
протоколів
допитів не
підписувалися;
свідчення
обвинувачених
не перевірялися,
протиріччя
не усувалися;
обвинувачені
з
матеріалами
справи не
знайомилися.
Незаконним
було і
занесення в
провину декотрим
обвинуваченим
фактів
їхньої служби
в минулому в
українському
уряді та
перебування
в
українських
партіях,
оскільки згідно
з постановою Президії
ЦВК СРСР від 2
листопада 1927
року ці їхні
вш перед радянською
владою» були
нібито
забуті. Так, у
пункtax 4 та 7
цієї
постанови
зазначається:
«Звільнити
від подальшого утримання
під вартою
всіх
трудівників,
засуджених
за вироками
судів або
адміністративних
органів за
контрреволюційну
діяльність,
яка мала
місце під час
громадянської
війни, до
першого
січня 1923 року...
Зняти з
особливого
обліку всіх
колишніх
офіцерів і
військових
чиновників білих
армій»121.
При
збиранні компромату на
«українських
буржуазних
націоналістів»
чекісти
втрачали
почуття здорового
глузду. Чого
вартий,
наприклад,
такий
меморандум,
підписаний
Люшковим у
липні 1931 p.:
«Ерстенюк
Микола
Васильович 1892
р. народження,
колишній
поручник
австро-угорської
армії (87 полісу).
Особистий
секретар
наркома
освіти УСРР тов.
Скрипника.
Член
осередку УВО
в наркома освіті.
Брав участь у
підготовці теракту на T.
Скрипника»122.
Упродовж
кількох
років
Ерстенюк
належав до
найближчого
кола
Скрипника,
спілкувався
з ним
віч-на-віч
кожного дня і
міг убити
наркома
будьколи. У 1931 р.
завдяки
такій «липі»
Ерстенюка не
взяли, але
щільно
обклали, вели
півтора року
і врешті-решт
арештували у
справі
«Української
військової
організації».
За
задумом
Балицького,
Леплевського
та Люшкова,
організатором
та ідейним
натхненником
«УНЦ» мав
стати М. С.
Грушевський,
який
спочатку
став давати українським
чекістам потрібні
їм відомості.
Утім, після
розмови 4 квітня
1931 р. з начальником
секретно-політичного
відділу ОДПУ СРСР
Я. С.
Аграновим та
заступником голови
ОДПУ СРСР С. А.
Мессінгом
академік був
звільнений
з-під варти.
А ще
через 11 днів
Грушевський
заявив Агранову, що він не
належить «до
породи
героїв і не
витримав
9-годинного
нічного
допиту. Я
стара людина,
сили мої
давно
підірвані. До
тюрми я був кинутий
у грипозному
стані. Я не
витримав різкого
натиску слідчих»
і «жодної
повстанської
організації,
очолюваної
близькими
йому,
Грушевському,
колами, не
існувало, і
ніяких
повстанських
тенденцій в
середовищі
його
політичних
друзів не
було»123.
Напевно,
після цієї
розмови з
Грушевським
було вирішено
відмовитися
від думки
зробити його героєм
нового
відкритого
процесу та
взагалі
виключити
академіка з
числа
підсудних у
справі «УНЦ», а
це вимагало
від
підлеглих Люшкова
переробки
сценарію.
Втім, ставити
крапку у
справі «УНЦ»
Генріху
Самійловичу
не довелося 17
серпня 1931 р. він
був
призначений
помічником
начальника
секретно-політичного
відділу ОДПУ
СРСР.
Цим
призначенням
Люшков був
зобовязаний не
лише своїй
успішній
роботі, але й
тим великим
змінам, які
відбулися
серед
керівництва
ОДПУ СРСР влітку
1931 року. 6 серпня
1931 р. Політбюро ЦК ВКП(б)
опитом
затвердило
проект листа
секретарям
національних
ЦК, крайкомів
і обкомів
партії, де,
зокрема,
зазначалося:
«Доручити
секретарям
національних
ЦК
нацкомів
партій,
крайкомів і
обкомів дати
розяснення
вузькому
активу
працівників ОДПУ про
причини
останніх
змін у
керівному
складі ОДПУ
через такі
обставини:
1. тт.
Мессінг і
Бєльський
усунуті від
роботи в
ОДПУ, тов.
Ольський
знятий з
роботи в особливому
відділі, а т.
Євдокимов
знятий з
посади
начальника секретно-оперативного
управління з
направленням
його в Туркестан
на посаду
повноважного
представника
на тій
підставі, що:
а) ці
товариші
вели
всередині
ОДПУ цілком
нетерпиму
групову
боротьбу
проти
керівництва
ОДПУ; б) вони
поширювали
серед
співробітників
ОДПУ плітки
про те, що
справа про
шкідництво у
військовому
відомстві є
«дутою» справою,
що зовсім не
відповідало
дійсності; в)
вони
розхитували
тим самим
залізну
дисципліну
серед
співробітників
ОДПУ.
2. Тов. Акулов переведений
на посаду 1-го
заступника
голови ОДПУ,
т. Балицький
на посаду 3-го
заступника
ОДПУ, а тов. Булатов призначений
завідувачем
відділу
кадрів ОДПУ
для того, щоб
укріпити
ОДПУ
партійно-політично
та підняти на
відповідну
висоту справу
формування,
навчання та
розподілу
кадрів ОДПУ.
3. ЦК відмітає
подібні
розмови та
балачки про
«внутрішню
слабкість»
органів ОДПУ
та «невірну»
лінію їхньої
практичної
роботи як
чутки, що
йдуть,
безсумнівно,
із ворожого
табору й підхоплені
через
недолугість
деякими
горе-комуністами»124.
Незважаючи
на постанову
Політбюро ЦК. ВКП(б)
від 5 серпня 1931
р. про
заборону «тт.
Євдокимову,
Реденсу, Балицькому
та іншим
відповідальним
працівникам
ОДПУ, які
пересуваються
з місця на
місце, брати
будького з
близьких їм
працівників
тих областей
та районів,
звідки їх переводять»,125
Балицькому
все ж вдалося
перетягти на
Лубянку
значну
кількість
своїх колишніх
підлеглих.
Так, М. М. Бистрих,
який
очолював
особливий
відділ Українського
військового
округу та
управління
прикордонної
охорони та
військ ДГГУ
УСРР, став
начальником Головного
управління
прикордонної
охорони ОДПУ
СРСР; начальник
СОУ ОДПУ УСРР
І. М.
Леплевський
став спочатку
заступником
начальника
особливого
відділу ОДПУ
СРСР, а через
кілька місяців
очолив цей же
підрозділ; Я.
В.
Письменний,
який був секретарем
колегії ДПУ
УСРР і за
сумісництвом
очолював
обліково-статистичний
відділ ДПУ
УСРР, пересів
у крісло
начальника
відділу
центральної
реєстрації
ОДПУ СРСР;
начальник
адміністративного
відділу ДПУ
УСРР Н. Л. Рубінштейн
став заступником
начальника
відділу
кадрів ОДПУ
СРСР.
Люшков же
змінив на
посаді
начальника
2-го відділка
та помічника
начальника
секретно-політичного
відділу ОДПУ
СРСР І. В.
Запорожця,
переведеного
до
Ленінграда
заступником
повноважного
представника
ОДПУ. Хто
саме
ініціював
його переїзд
на Лубянку,
невідомо.
Можливо, це
був начальник
секретно-політичного
відділу ОДПУ
СРСР Я. С.
Агранов, який був союзним
начальником
Люшкова й
добре знав його
можливості;
може В. А.
Балицький,
якому були
потрібні
свої люди на
відповідальних
посадах у
центральному
апараті; а
може І. М.
Леплевський.
На користь
останньої
кандидатури
є свідчення
тодішнього
секретаря
СОУ ДПУ УСРР
Е. О. Інсарова:
«Повернувшись
з відпустки,
Леплевський
повідомив
мене, що
Балицький
запропонував
йому
підібрати
групу з чоловік
40 чекістів
для того, щоб
забрати їх в
апарат ОДПУ
СРСР»126.
На
підлеглий
Люшкову 2-й
(селянський)
відділок
секретно-політичного
відділу ОДПУ
СРСР покладалися
завдання:
боротьба з
куркульсько-повстанськими
контрреволюційними
організаціями
та угрупованнями;
боротьба з
контрреволюційними
організаціями
та
угрупованнями,
які орієнтувалися
на
правоопортуністичні
елементи;
боротьба з
контрреволюційними
організаціями
серед
сільської
інтелігенції
та молоді
(вчителі,
медичні
працівники
та аграрний
персонал);
боротьба з
терористичними
політичними організаціями
куркульської
молоді;
облік та
оперативне
пророблення
всіх
антирадянських
проявів на
селі (масові
виступи, теракта, підпали,
листівки);
загальне
інформаційне
висвітлення
політичних
настроїв
усіх прошарків
селянства;
висвітлення
та оперативне
обслуговування
всіх
політичних і
господарських
кампаній на
селі;
загальне
висвітлення
та оперативне
обслуговування
низового
радянського
апарату
(сільради,
райвиконкоми);
висвітлення
політичних
настроїв
військового
запасу
Червоної
Армії та
Тосавіахімівського
загалу; загальне
політичне
висвітлення
та оперативне
обслуговування
(окрім
шкідницьких
справ):
наркомземів
СРСР іРРФСР,
Колгоспцентру,
Радгоспцентру;
сільськогосподарської
кооперації;
сільськогосподарської
кредитної
системи,
периферійні
органи союзних
сільськогосподарських
центрів і сільськогосподарської
кооперації,
колгоспи,
радгоспи,
машинно-тракгорні
станції; загальне
висвітлення
та
оперативне
обслуговування
сільськогосподарських
вузів,
технікумів і
курсів як у
центрі, так і
на периферії
(професура,
агрономічна
інтелігенція
та
студентство);
сільськогосподарські
науково-дослідні
інститути;
антирадянські
політичні
партії та
угруповання,
які у своїй
роботі
спираються в
основному на
село: праві
та ліві
соціалісти-революціонери,
народні
соціалісти-трудовики
(ТНСП),
трудова
селянська
партія (масловська
«Селянська
Росія»); трудова
селянська
партія
(кондратівці);
боротьба з
націоналістичною
контрреволюцією:
українська
партія
соціалістів-революціонерів;
українська
партія
соціал-демократів;
українська партія
соціалістів-федералістів;
укапісти, Всеукраїнська
Академія
наук;
білоруські націонал-демократи,
партія
білоруських
соціалістів-революціонерів,
Білоруська
Академія
наук,
білоруські
вищі учбові
заклади127.
Якщо з
функціональними
обовязками
Люшкова як
начальника
відділка
більш або
менш ясно, то
чим конкретно
він займався
як помічник
начальника
відділу невідомо.
Взагалі помічників
начальника
відділу в
секретно-політичному
відділі ОДПУ
СРСР було
двоє. 23 серпня
1931 р.
помічником
начальника
відділу був
призначений
В. М.
Горожанин (за
сумісництвом
він
продовжував
очолювати 1-й
відділок
цього ж
відділу). За
існуючою
тоді практикою
помічники
начальників
відділу
«вели» кілька
відділків,
або
напрямків.
Перебираючись
до Москви,
Люшков, як
кажуть, «йшов
по Івана, а
стрів цигана»
через
кілька тижнів
в СПВ ОДПУ
СРСР
змінилося
керівництво.
Начальник
відділу Я. С.
Агранов, який, власне,
і брав
Генріха
Самійловича
на роботу, 1
вересня 1931 р,
був
призначений
повноважним
представником
ОДПУ в Московській
області, а
його місце
після тривалих
дебатів 17
листопада 1931 р.
посів
Георгій
Андрійович Молчанов (з посади
повноважного
представника
ОДПУ в
Івановській промисловій
області).
Уродженець
Харкова Молчанов в органах
ЧК ДІТУ
України
ніколи не
працював і,
вочевидь, з
Люшковим
знайомим не
був. Ставши
до роботи,
новий
начальник
СПВ ОДПУ влаштував
масштабну
чистку
підрозділу,
але
«українські
кадри» не
чіпав. Люшков
лишився на
своїх
посадах, а Горожанин уже 13
грудня 1931 р. був
підвищений
до заступника
начальника
відділу. Судячи
з усього,
глибокий
провінціал Молчанов зробив у
своїй роботі
ставку на
таких же провінціалів
Горожанина
і
Люшкова, які
не мали
глибоких
коренів і звязків
на Лубянці і,
отже, не
могли його
«підсидіти».
Коли ж 5 липня 1933
р.
Горожанин був призначений
помічником
начальника
іноземного
відділу ОДПУ
СРСР, Люшков
того ж дня
обійняв його
посаду і став
заступником
начальника
СПВ ОДПУ
СРСР.
Скориставшись
прихильністю
Молчанова,
Люшков
перетягнув
до Москви і
свого
вірного
зброєносця М.
А. Кагана. З 16
грудня 1931 р. той
працював
секретарем
відділу, а в 1932
р. став
помічником
начальника
2-го відділка
підрозділу,
яким керував
Люшков. А
після
призначення
Люшкова
заступником
начальника
відділу
Каган зайняв
його місце у
кріслі
начальника
2-го відділка.
Про те,
яке враження
справляв на
старожилів
Лубянки цей
чекістський
тандем, можна
дізнатися зі
спогадів М. П. Шрейдера:
«Люшков
на той час
здавався
доволі скромною
людиною та
непоганим
працівником.
У протилежність
йому Каган
був малоприемною
людиною
та великим
карєристом»128.
У Москві
Люшков
завжди був у
курсі
українських
справ. Зокрема,
у травні
червні 1933 р. він
особисто
допитував О.
Я. Щумського,
намагаючись
зробити з
нього
керівника
«Української
військової
організації».
Він особисто
провадив
очні ставки
Щумського з
Ф. В. Бей-Орловським,
Р. В.
Турянським
та К. А.
Максимовичем,
але зламати
опір «лідера
українських
націоналістів»
не зумів.
Шумський
рішуче
відкидав
висунуті на
його адресу
обвинувачення.
Втім, тверда
поведінка і
послідовність
Шумського,
який так і не
визнав своєї провини,
не врятували
його від
неправедного
суду.
Постановою
колегії ОДПУ
СРСР від 5 вересня
1933 р. його було
вирішено
увязнити у
виправно-трудовий
табір
строком на
десять років129.
Допитував
Люшков разом
із Каганом і
іншого
значного обвинуваченого
у справі «УВО»
керуючого
справами РНК
УСгг П. К.
Солодуба. Під
час допитів
чекісти
просто обдурили
арештованого,
обіцяючи
йому у разі
роззброєння
дуже м яке
покарання,
про що сам
Солодуб
писав так: «На
слідстві
мені заявили
(т. Люшков), що
якби я порвав
свої звязки
у 1931 p., то мене
не притягали
б до
відповідальності...
Але саме
слідство
намагалося
поставити межі
моїй
субєктивній
провині. Коли
я визнав принципову
провину, що,
«будучи
заплутаний,
був втягнутий
і т. д.», оскільки
вважав, що
Україну слід
очистити від
контрреволюційних
елементів, то
слідство в
особі т.
Люшкова
запропонувало
вписати
слова «лише в
тому», тобто
«винен лише в
тому, що,
будучи
заплутаний, я
був втягнутий
і т. д.», що, здається,
я і зробив...
Під час
слідства мені
неодноразово
підкреслювали,
що мірою покарання
щодо мене
буде така,
яка «політично
мене збереже»
тобто
дозволить
повернутися
до лав парти
(стверджу
вали тг.
Люшков і
Каган)...
Спочатку я поставився
до цього недовірливо...
Але, оскільки
слідство
кожного разу
підкреслювало
саме цю міру
покарання,
тобто
адміністративне
заслання... то
я повірив
цьому...
Люшков
заявив, що
ДПУ відомо, що
я добре працював».
Співробітництво
зі слідством
не врятувало
колишнього
керуючого
справами РНК УСРР
5 вересня 1933 р.
колегія ОДПУ
СРСР
засудила
його до 10
років таборів.
Такии вирок
був убивчий
для Солодуба:
«Оголошенім мого
покарання
перевершило
всі мої
сподівання»,
писав він з
Соловків130.
Оскільки
вже мова
зайшла про Соловки, де серед
інших
відбували
покарання
сотні українців,
то слід
зазначити, що
загальне
керівництво
їхньою
агентурною
розробкою
здійснював М.
А. Каган. З
цього приводу
збереглося
чимало документів,
підписаних
ним разом з
Молчановим131.
Сам же
Генріх
Самійлович
продовжував
керувати
агентурною
розробкою
академіка М. С.
Грушевського.
У березні 1934 р.
Люшков і
Каган склали
довідку, у
якій
представили
Грушевського
керівником
української
контрреволюції
у Москві та
членом...
«Російської
національної
партії»132.
Отже,
«український
буржуазний
націоналіст»
став
водночас і
«російським
шовіністом».
Поєднання
таких
несумісних
понять зовсім
не бентежило
ні Люшкова,
ні його
керівництво.
Це було лише
одним з
перших
проявів тих
численних нісенітниць,
які буиним
цвітом
проростуть на
Лубянці в
наступні
роки.
17 серпня 1934
р. Люшков
надіслав
телеграму
начальнику
секретно-політичного
відділу УНКВС
по
Північно-Кавказькому
краю І. Я.
Лаврушину
про необхідність
ретельного
стеження за
академіком,
який
збирався
відпочити разом
із родиною у
Мінеральних
Водах і Кисловодську,
пояснюючи це
тим, що «своє
керівне
становище
серед
українських
націоналістичних
кадрів
Грушевський
зберіг і дотепер.
Він нами
розробляється
у справі
«Старик», по
якій є
перехресні
агентурні
дані про підготовку
втечі
Грушевського
за кордон»133.
На
Лубянці
Генріх
Самійлович
беззмінно пропрацював
пять років,
лише інколи
полишаючи
Москву для
наведення
порядку на
місцях.
Згадаємо про
три його
відрядження
до
Ростова-на-Дону
у 1932 p., до
Ленінграда у
1934 р. та до Києва
у 1936 р.
Північний
Кавказ
Люшков, за
власним
зізнанням,
відвідав у 1932 р.
разом з
секретарем ЦК ВКП(б)
Л. М.
Кагановичем134, щоб
«виробити та
провести
заходи для
зламу
саботажу
сівби та
хлібозаготівель,
організованого
контрреволюційними
куркульськими
елементами
на Кубані»135.
Люшков
поїхав до
Тихорецького
району. На полустанках
його
зустрічали
юрби селян,
які покинули
свої домівки,
та діти,
котрі просили
у пасажирів поїздів
хліба. Після
відвідин
кількох
станиць і
розмов із
козаками
Люшков
зрозумів, що
голодомор не
є наслідком
куркульського
саботажу та
підривної
діяльності
антирадянського
елемента, як
про це
доповідали
місцеві
чекісти.
Головна його
причина злочинна
політика
комуністичного
керівництва,
яка
відбирала у
селян
останнє
зерно.
Повернувшись
до Ростова,
Люшков розповів
Кагановичу
про
жахливий
стан у
станицях, на
що секретар ЦК докинув,
що все це
наслідок
загострення
класової боротьби
на селі.
Селяни, мовляв,
самі у всьому
винні, і якщо
з голоду помре
дві-три
сотні, то
іншим це буде
гарним уроком136.
Увечері 1
грудня 1934 р. Г. С.
Люшков разом
з великою
групою
столичних чекістів
виїхав до
Ленінграда
розслідувати
вбивство
першого
секретаря
місцевого
обкому ВКП(б) С. М.
Кірова.
Перед ними
було
поставлено
завдання перетворити
вбивцю-одинака
Л. В.
Ніколаєва на
члена
«контрреволюційної
терористичної
групи» і
«знайти»
учасників
цієї групи.
Для цього у
лубянських
чекістів було
три зачіпки.
Перша
запис у щоденнику
Ніколаєва
про його
товариські стосунки
зі студентом
Ленінградського
індустріального
інституту І.
І.
Котолиновим
та інженером
Ленінградського
електротехнічного
інституту М. М.
Шатським.
Друга
Котолинов і
Шатський перебували
на обліку в
картотеці
УНКВС по
Ленінградській
області як
колишні
учасники
троцькістсько-зиновєвської
опозиції137.
Третю
зачіпку на
підтвердження
версії «змови»
знайшов
чекіст
Кацафа, який
чергував у
камері при
Ніколаєві.
Вбивця
Кірова
нібито уві
сні (!) сказав:
«Якщо арештують
Котолинова,
турбуватися
не варто, він
людина
вольова, а
ось якщо
арештують
Шатського це
дрібнота, він
усе видасть».
Кацафа
написав
рапорт Агранову, а той
доповів
Сталіну, що
«агентурним
шляхом зі
слів
Ніколаєва
Леоніда
зясовано, що
його
найкращими
друзями були
троцькісти
Котолинов
Іван Іванович
і Шатський Микола
Миколайович...
Ці особи
вороже
налаштовані
до тов. Сталіна...
Котолинов
відомий НКВС
як колишній
троцькіст-підпільник138. I хоча 5
грудня
Ніколаєв
заявив на
допиті, що «не
залучив Котолинова,
оскільки
хотів бути...
єдиним вбивцею
Кірова», того
ж дня
Шатського і
Котолинова
заарештували139.
Саме з
Котолиновим
і довелося
працювати Люшкову.
13 грудня він
зумів вибити
з
арештованого
відомості
про існуючу в
Ленінграді
підпільну
контрреволюційну
зиновєвську
організацію,
яка несе
«політичну та
моральну
відповідальність
за вбивство
т. Кірова
Ніколаєвим»140.
Ці взяті
Люшковим від
Котолинова
зізнання і
призвели до
прориву у
фальсифікації
слідства
щодо справи
вбивства
Кірова. Виникла
справа так
званого
«Ленінградського
центру», 14 «учасників»
якого були
розстріляні
в Ленінграді
29 грудня 1934 р. Чекіст
О. І. Кацафа,
який був
присутній
при розстрілі
засуджених,
пізніше
показав:
«Спочатку
були
розстріляні
Ніколаєв, Шатський,
Румянцев та інші.
Котолинов
лишився
останнім. З
ним стали розмовляти
Агранов і
Вишинський.
Вони йому
сказали. «Вас
зараз розстріляють.
Скажіть-таки
правду, хто і
як організував
убивство
Кірова». На це
Котолинов
відповів:
«Весь цей процес
дурниця.
Людей
розстріляли.
Зараз
розстріляють
і мене. Але
всі ми, за винятком
Ніколаєва, ні
в чому не
винні»141.
Промовисті
подробиці у
справі
Ніколаєва знаходимо
в протоколі
допиту
наркома
внутрішніх
справ УРСР О.
І. Успенського:
«Коли ЦК ВКП(б)
доручили
Єжову та Косареву спостереження
за слідством
у справі про
вбивство С. М. Кірова
і вони
виїхали до
Ленінграда,
то там на
слідстві у
цій справі
вони вже
поводили
себе на очах
у всього
чекістського
апарату, що
брав участь у
слідстві, як
люди, що були
зовсім не
зацікавлені
у додатковому
розслідуванні
цієї справи,
до самих її
коренів. На
слідство у
Ленінград
тоді Ягода послав
найближчих
до нього
змовників: Агранова,
Миронова
Льва, Дмитрієва,
Люшкова та
їхніх
підручних.
Відомо, що
слідство
проведено
було за
участю Єжова
та Косарева так, що
головні
організатори
вбивства С. М. Кірова,
троцькістські
проводирі, не
були відразу
виявлені та
викриті, хоча
у слідства
були дані про
це. Єжов і Косарев у
Ленінграді
пиячили під
час такого
відповідального
доручення їм ЦК ВКП(б).
Коли ж
закінчився
перший етап
слідства і
змовникам із
НКВС вдалося
спочатку замазати
цю справу, то
Єжов у
Ленінграді
організував
банкет для
всіх
учасників
слідства. На
ньому він
напився по
саме нікуди і
став
виголошувати
тости за
таких
змовників, як
Агранов,
Миронов Лев, якого
назвав
«неперевершеним
радянським
розвідником»,
Люшков і Дмитрієв. Про все це мені та Курському
розповідав Миронов Лев,
перебуваючи в Новосибірську
на Кемеровському
процесі»142.
Про
поїздку
Люшкова в
Україну
розповів у лютому
1956 р. на допиті у
військовій
прокуратурі
колишній
оперуповноважений
секретно-політичного
відділу НКВС
УРСР Б. І.
Борисов-Коган:
«Якщо не помиляюсь,
то на початку
1936 р. до Києва
спеціально
приїхали
співробітники
секретно-політичного
відділу ГУДБ
НКВС СРСР
Люшков і
Каган з метою
викрити
троцькістську
організацію
на Україні.
Вони брали
участь у допитах
заарештованого,
здається,
Нирчука (здається,
він був
науковим
працівником,
і справу вели
чи то
Грушевський,
чи то
Григоренко).
Потім нас,
слідчих,
через деякий
час ознайомили
з
протоколами
допиту
Нирчука,
підписаними
Люшковим і
Каганом, в
яких Нирчук
зізнався в
терористичній
організації,
яка готувала
терористичні
акти проти
Косіора, Постишева
та
Балицького»143.
Мова йде про
слідство у
справі
«троцькістсько-терористичної
організації
на Україні»,
тридцять сім
учасників
якої були
засуджені до
розстрілу
Військовою
колегією
Верховного
суду СРСР 21
жовтня 1936 року144.
Після
вбивства
Кірова
вимоги до
охорони керівників
партії та
уряду значно
посилились.
За особистою
вказівкою Сталіна
НКВС було
проведено
ретельну
перевірку
всіх
співробітників
урядових
установ. Під
час
перевірки
виявляли
питання соціального
минулого
співробітників,
їхню участь в
опозиційних
угрупованнях,
лояльність
до радянської
влади.
Ворогів
знайшли
навіть у московському
Кремлі, де
були викриті
«контрреволюційна
терористична
група в
урядовій
бібліотеці
Кремля», «контрреволюційна
терористична
група військових
працівників»,
«контрреволюційна
терористична
група
білогвардійців»,
«контрреволюційна
терористична
троцькістська
група в
комендатурі
Кремля», «контрреволюційна
терористична
група
троцькістської
молоді»145.
«Кремлівська
справа» була
на
особистому
контролі
Сталіна, і на
його стіл
постійно лягали
протоколи
допитів
найзначніших
арештованих.
На деяких з
цих документів
красувався
підпис заступника
начальника
секретно-політичного
відділу ГУДБ
НКВС СРСР.
Так,
наприклад, 7 лютого
1935 р. Люшков і Молчанов добилися
від
заарештованого
Лукянова
таких
зізнань:
«контрреволюційні
брехливі
бесіди
співробітників
комендатури
Кремля за
моєю участю
розпалювали
озлоблені
настрої до
керівництва
партії і тов.
Сталіна». Цей
абзац
сподобався Иосифу Віссаріоновичу,
і він
відмітив
його рискою.
Відомо також,
що
генеральний
секретар ЦК ВКП(б)
ознайомився
і з іншими
витворами люшковського
мистецтва
«зразка» 1935 р.
протоколами
допиту
працівниці
кінокомбінату
О. К. Муханової,
інженера
теплової
електроцентралі
Мосенерго Б.
М.
Розенфельда,
аспіранта поліграфічного
інституту Д. С. Азбеля
та Л. Б.
Каменева
«організатора
підготовки
вбивства тов. Сталіна»
(Люшков допитував
його разом з
Молчановим і
Каганом)146.
Слідство
у
«Кремлівській
справі»
проводилося
необ'єктивно,
з грубими
порушеннями
соціалістичної
законності.
Наприклад, Л.
Б. Каменеву обвинувачення
не
предявлялося
протягом чотирьох
місяців, з
матеріалами
справи він ознайомлений
не був.
«Щиросерді
зізнання» багатьох
обвинувачених
непереконливі
и містять
безліч
протиріч.
Ніяких
обєктивних
доказів, які
о свідчили
про вину
арештованих,
органами
слідства
добуто не
було.
29
листопада 1935 р.
Люшкову було
надано
звання комісара
державної
безпеки 3-го
рангу, яке
дорівнювало
загальноармійському
званню
комкора. На
той час він
уже добре
орієнтувався
в
хитросплетіннях
столичних, як
кажуть
англійці, «
тужень бульдогів
під килимом»
і чітко
зрозумів, хто
є справжнім
хазяїном
НКВС. Тому
під час
суперечок у
справі так званого
«антирадянського
обєднаного
троцькістсько-зинов'енського
центру» між Г. Г.
Ягодою та Г. А.
Молчановим, з
одного боку,
та М. І.
Єжовим і Я. С.
Аграновим, з
іншого, не
вагаючись перейшов
на бік
останніх.
Про
особливості
підготовки
цього процесу
розповідав у
своїх
публічних
виступах навесні
1937 р. комісар
державної
безпеки 1-го
рангу Я. С. Агранов:
«Хибну
антипартшну
лшію у цій
справі займали
Ягода і Молчанов. Молчанов
рішуче
намагався згорнути
цю справу ше
у квітні 1936
року... При такому
стані речей
повне
викриття та
ліквідацію
троцькістської
банди
було б
зірвано, якби
у справу не
втрутився ЦК (Сталін)...
Но моєму
поверненні
після
хвороби Єжов
викликав
мене до себе
на дачу Слід
сказати, що
це побачення
носило
конспіративний
характер.
Єжов передав
вказівку
Сталіна щодо
помилок,
припущених
слідством у
справі
троцькістського
центру, та доручив
ужити
заходів, щоб
викрити
троцькістськии
центр, виявити
явно невикриту
банду та
особисту роль Троцького
влци справі
Єжов
поставив
питання так:
або він сам
скличе
оперативну
нараду, або в
цю справу
втручуся я.
Вказівки Єжова
були
конкретними
й дали вірну
вихідну нитку
для викриття
справи. Саме
завдяки заходам,
вжитим на основі
цих вказівок
Статна та
Єжова,
вдалося викрити
зиновєвсько-троцькістськии
центр. Але
розгортання
слідства на
основі нових
даних
проходило да леко
не гладко.
Глухий, але
впертий опір
чинив
передусім Молчанов,
який
намагався цю
справу
згорнути147.
Опір Молчанова ми за
допомогою т.
Єжова
зламали. У
слідстві
найактивнішу
участь взяли
тг. JI. Миронов,
Люшков,
Слуцький, Б. Берман, Дмитрієв,
і справу було
розгорнуто у
повномy
обсязі»148.
Справа
«антирадянського
обєднаного
троцькістсько-зинов
євського
центру»
розглядалася
Військовою
колегією Верховного
суду СРСР 19 24
серпня у
відкритому
судовому засіданні.
Судили 16
чоловік.
Більшість з
них у минулому
були
організаторами
троцькістської
та
зиновєвської
опозиції, за
що виключалися
з партії,
арештовувалися,
перебували у
тюрмах та на
засланнях. У
цій справі
були
засуджені на
смерть Г. О.
Зиновєв, JI. Б. Каменев,
І. М.
Смирнов та ще
тринадцять
чоловік149.
Через
пять днів
після
завершення
цього процесу,
29 серпня 1936 р.
Люшков був
призначений
начальником
Управління
НКВС по
Азовсько-Чорноморському
краю (включав
терени
сучасних
Ростовської
області та
Краснодарського
краю Російської
Федерації з
адміністративним
центром у
Ростові-на-Дону).
Здавши
справи
своєму
зміннику старшому
майору
державної
безпеки Б. Д.
Берману, Люшков
відбув до
Ростова-на-Дону
приймати справи
у комісара
державної
безпеки 3-го
рангу П. Г. Рудя.
Коментуючи
переїзд
Генріха
Самійловича на
береги
тихого Дону,
комісар
державної безпеки
3-го рангу Д. М.
Дмитрієв
заявив на
допиті 23
жовтня 1938 p., що «Ягода
вирощував з
Люшкова свою
керівну
опору в
керівному
складі НКВС.
Призначення
Люшкова на
посаду
начальника
УНКВС
відповідало
намаганню
Ягоди дати
Люшкову
політичну
школу
керівної обласної
політичної
роботи»150. На
нашу думку, з
цим твердженням
заарештованого
чекіста
можна погодитися
у тій
частині, що
Люшкову для
подальшого
карєрного
росту
справді був
потрібен
досвід
самостійної
керівної
роботи.
Сучасні
російські
дослідники М.
А. Тумшис і О. О.
Папчинський
вважають, що
Ягода, відправляючи
Люшкова до
Ростова-на-Дону,
мав дві мети.
Перша
отримати від
Люшкова компромат на
місцеве
партійне
керівництво
та, насамперед,
на Ю. Г.
Євдокимова, з
яким нарком
внутрішніх
справ СРСР
мав дуже
погані
стосунки.
Друга
позбутися
Люшкова як
чекіста, який
тісно
співпрацював
з М. І.
Єжовим151. На
жаль, ніяких
документальних
підтверджень
своєї версії
шановні
автори не
наводять.
На нашу
думку, Люшков
дійсно мав
завдання «отримати
компромат
на
керівництво»,
але в ракурсі
посилення боротьби
в краї з
троцькістами
та правими.
Та й на
керівництво
якого рангу?
Втім, такі
завдання на
той час отримували
всі начальники
УНКВС.
Боротьба ж із
троцькізмом,
на думку
Москви,
шкутильгала
в АЧК на
обидві ноги.
Це видно з
наказу
наркома
внутрішніх
справ СРСР за
№ 00240 від 15 липня 1936
p., в якому,
зокрема,
зазначалося,
що «начальники
управлінь
НКВС
Сталінградського
та Азовсько-Чорноморського
країв,
Свердловської
та Західної
областей не
виявили
троцькістів,
які провадили
активну
контрреволюційну
роботу»152.
Про те, що
зміна
керівництва
УНКВС в
Ростові-на-Дону
відбулася
насамперед
через
незадовільну
роботу П. Г. Рудя,
побіжно
свідчить і
той факт, що
останній
просто був
усунутий з
роботи і до 9
листопада 1936 p., дня
свого
призначення
начальником
УНКВС у Татарській АСРР, перебував у резерві
призначень. А
хто міг реально посилити
боротьбу з
троцькістами
краще за
заступника
начальника
секретно-політичного
відділу НКВС
СРСР Люшкова?
Що ж до
збирання компромату на
Євдокимова,
то таке припущення
шановних
авторів
здається нам
сумнівним.
Юхим Георгійович
Євдокимов з
січня 1934 р.
працював першим
секретарем
Північно-Кавказького
крайкому
ВКП(б) в Пятигорську,
був членом ЦК ВКП(б)
і нещодавно
отримав
орден Леніна
за успіхи на
господарському
фронті. В
Ростові-на-Дону
він працював
у 1923 1929 pp. та у 1933 p., отож
навряд чи
Люшков міг на
нього «накопати»
щось
конкретне. І
якщо Ягода
справді хотів
повалити
Євдокимова
руками
Люшкова, то він
би послав
Генріха
Самійловича
до
Пятигорська,
а не до Ростова-на-Дону.
Крім
того, призначення
начальника
такого
великого та важливого
крайового
УНКВС, як
Азовсько-Чорноморського,
не могло
відбутися
без санкції
Політбюро ЦК ВКП(б)
та згоди
секретаря ЦК М. І. Єжова, який
на той час
курирував
органи держбезпеки.
Якби Люшков
був справді потрібний
Єжову на
Лубянці для
боротьби з Ягодою,
то він би там
його залишив.
Як би там
не було, але
Люшков
опинився у
Ростові-на-Дону.
На береги
тихого Дону
він прибув у
супроводі
свого
вірного
зброєносця
капітана
державної
безпеки М. А.
Кагана, який 31
серпня 1936 р.
обійняв
посаду
помічника
начальника
УНКВС.
Заступником
начальника
крайового
УНКВС працював
старший
майор
державної
безпеки І. П.
Попашенко. 17
жовтня 1936 р. ще
одним
заступником
УНКВС по АЧК
був призначений
старший
майор
державної безпеки
К. О.
Павлов (з посади
начальника
УНКВС по
Красноярському
краю). І
Попашенко, і Павлов тривалий
час
працювали на
Північному
Кавказі, добре
знали
місцеву
специфіку,
належали до
так званого
«північнокавказького»
чекістського
клану
Євдокимова,
але були мало
знайомі
Люшкову.
Начальником
секретно-політичного
відділу був
капітан державної
безпеки
Олександр
Олександрович
Волков, який до
квітня 1936 р.
працював у
територіальних
відділах
Північного
Кавказу
(остання посада
начальник
Північно-Донського
окружного
відділу
НКВС), але
нюансів
роботи у новому
для себе
напрямку не
знав.
Зрозуміло,
що сам Волков
зовсім
інакше
оцінював
свої ділові
якості і,
згадуючи про
свою роботу в
Ростові, пізніше
писав: «Мене
завжди
посилала
партія на чорнову
роботу, я працював
в основному в
районах, жив
скромно та всього
себе
віддавав
дорученій
мені справі.
Я
відзначався
сумлінністю
і тому
характеризувався
як добрий
працівник. На
велике моє нещастя,
наприкінці
квітня 1936 року
я потрапив до
крайового
апарату НКВС
у Ростові, та
не зрозумів
усієї
механіки
взаємовідносин
апаратних людей,
розбещених
культурою
міста та
зловживаннями.
Я пішов
навпростець,
чесно бажаючи
досягти
успіхів у
роботі.
Вирішальних
успіхів у
Ростові мені
добитися не
вдалося, але
я всього
пропрацював там
5 місяців і з
них близько
3-х місяців
дуже сильно
хворів. Але
якщо
відповідати
за недоліки в
роботі в той
час, то
потрібно
сказати, що
обласний
троцькістський
центр був при
мені
викритий... Я
за натурою
така людина,
що в обстановці
бюрократизму
та підлабузництва,
що їх
створювали
вороги партії,
у мене
виходили
лише
скандали.
Наприклад,
неодноразово
мене
вимагали
усунути...
Шеболдаєв,
Малинов і
Ларін.
Ларін
вимагав
звільнити
мене за те, що
я правильну
та чесну
інформацію
повідомив А. А.
Андрееву про
бездіяльність
Ларіна у
попередженні
вибуху
державного
млина № 1, який
призвів до
великих
людських
втрат...
Шеболдаев вимагав
зняти мене за
те, що я дав
інформацію,
де вказав, що
колишній
член бюро
Чорноморського
окружного
комітету
Морозов
зірвав передвиборну
кампанію на
цементному
заводі. Шеболдаєв
заявляв: «Як
ти смієш
доповідати
на члена
бюро»... Малинов
вимагав мого
усунення з
посади
начальника
Північно-Донського
окружного
відділу, де
ми погано
спрацювалися
з його давнім
приятелем
Лукіним
колишнім
секретарем
окружкому»153.
Упертий
та
принциповий Волков Люшкову
не
сподобався.
Генріх
Самійлович відразу
зрозумів, що
з таким каші
не звариш,
навіть із
концентрату.
Олії у вогонь
долив і
Каган, у якого
з
начальником
секретно-політичного
відділу
склалися
важкі
стосунки.
Розібралися
з Волковим досить
швидко 7
жовтня він
був усунутий
з посади та
відкликаний
у
розпорядження
НКВС СРСР.
На його
місце Люшков
провів свого
старого одеського
знайомого
капітана
державної
безпеки
Григорія Марковича Осиніна-Вінницького
(з посади
начальника
секретно-політичного
відділу
УНКВС
Одеської
області).
Начальником
особливого
відділу
УНКВС по АЧК
і за сумісництвом
начальником
особливого
відділу Північно-Кавказького
військового
округу
Люшков 22
вересня 1936 р.
провів ще
одного свого
знайомого по
ДПУ УСРР
капітана
державної
безпеки Михайла
Митрофановича
Хомякова (призначений
з посади
начальника
особливого
відділу
УНКВС по
Східно-Сибірському
краю).
У вересні
1936 р. змінився і
начальник
економічного
відділу
УНКВС. Замість
капітана
державної
безпеки М. С.
Ямницького
роботою
цього
підрозділу
став
керувати
капітан
державної
безпеки Макс
Рафаїлович
Розенблюм,
який перед
цим очолював
економічний
відділ УНКВС
по
Куйбишевському
краю. Втім, ця
заміна, на нашу
думку, не
була ініційована
Люшковим.
Ямницького
Генріх
Самійлович
добре знав ще
з України, а
от із
Розенблюмом
вони раніше
ніколи не
перетиналися.
Прибув до
Ростова на
посаду
інспектора
при
начальникові
УНКВС і
колишній
оперуповноважений
секретаріату
секретно-політичного
відділу ГУДБ
НКВС СРСР,
лейтенант
державної
безпеки В. К. Зайко.
З Москви
тим часом
надходили
тривожні звістки.
28 жовтня 1936 р. в
своєму
службовому
кабінеті
застрелився
помічник начальника
секретно-політичного
відділу ГУДБ
НКВС СРСР, майор
державної
безпеки Ісак
Вульфович
Штейн. Встановити
точну
причину його
самогубства
не вдалося.
Вочевидь,
самогубця
боявся
відповідальності
за «проколи» в
роботі проти
троцькістів, за
яку той
безпосередньо
відповідав,
очолюючи 1-й
відділок.
Правда, його
родичі називають
зовсім іншу
причину
самогубства:
Єжов,
зайшовши до
кабінету Штейна, застукав
його «на
гарячому» з
якоюсь
жінкою.
Обурений
розпустою
підлеглого,
нарком нібито
наказав
аморальному
чекістові
застрелитися,
що й було
виконано154.
28
листопада 1936 р.
з посади
начальника
секретно-політичного
відділу ГУДБ
НКВС СРСР
зняли Г. А.
Молчанова і
призначили
на його місце
старшого
майора
державної
безпеки В. М.
Курського (з
посади
начальника
УНКВС у
Західно-Сибірському
краї). Ми
достеменно
не знаємо, які
відносини
були між
Люшковим і
Молчановим,
але, виходячи
з того, що
Генріх
Самійлович у
1936 р. зайняв
явну
«проєжовську
орієнтацію»
всупереч
політиці
свого шефа,
можна
припустити, що
в останній
період
стосунки між
начальником
і його
заступником
були не зовсім
теплими.
Можливо,
Люшков і
радів
падінню свого
багаторічного
шефа, але
призначення Курського
не могло його
не засмутити
найвище
керівництво
надало
перевагу не
йому, а якомусь
маловідомому
чекісту-провінціалу!
Люшков
добре
розумів, що
Курський,
діючи за
принципом
«вали все на
попередника»,
може легко
знайти
огріхи в його
лубенській
роботі, і
тому швидко
сфабрикував
справу про троцькістський
центр у АЧК,
до якого
входили
секретар
Ростовського
міського
комітету
партії
Колотилін,
перший
секретар
Таганрозького
міськкому
партії Варданян, перший і
другий секретарі
Шахтинського
міськкому
ВКП(б) Л. Я. Любарський
і Сагоян та
інші. Арешт
кожного з них
викликав
ланцюгову реакцію
нових
репресій і
затягував
петлю навколо
першого секретаря
крайкому
партії Б. П. Шеболдаєва
та
колишнього
начальника
УНКВС П. Г. Рудя,
які
прогледіли
таку
розгалужену
та небезпечну
«ворожу
мережу»155.
Серед
заарештованих
був і
начальник
Таганрозького
міського
відділу НКВС,
капітан
державної
безпеки Є. М.
Баланюк, який
дозволив
одному із
заарештованих
під час
арешту знищити
деякі
документи. З
Баланюка ж
Люшков зробив
члена крайової
троцькістської
організації,
до якої той
був
завербований
Варданяном.
Колишній
перший
секретар
Таганрозького
міськкому
ВКП(б) давав вказівки начальнику
міського
відділу НКВС, яким
матеріалам
давати хід, а
які притримувати.
При цьому Варданян нібито
казав
знайомим:
«Все-таки
доводиться
нам із Женею
зазвичай
деяких
диваків
заарештовувати,
а хто з нами
той не
пропаде»156.
На
грудневому (1936
р.) Пленумі ЦК ВКП(б)
нарком внутрішніх
справ Єжов
повідомив
присутніх про
те, що «по Азовсько-Чорноморській
організації
заарештовано
понад 200 чоловік,
на чолі з
Глєбовим і
Бєлобородовим
та іншими
троцькістами
й
зиновєвцями»157.
Слід
зазначити, що
О. Г.
Белобородов був
заарештований
15 серпня 1936 p., тобто ще
до приїзду
Люшкова в
край. Нагадаємо,
що у 1919 р.
Белобородов був
уповноваженим
Ради
робітничої
та селянської
оборони по
придушенню
козачого повстання
у станиці
Вешенській,
одним з ініціаторів
прийняття
закону щодо
розкозачування,
відзначався
особливою
жорстокістю,
застосовуючи
репресії не
лише проти повстанців,
але й проти
їхніх
родичів і
знайомих158.
Тепер же
«відомий
троцькіст Белобородов»
інтенсивно
оброблявся
не менш
жорстокими,
ніж він сам,
комуністами
Каганом і
Осиніним-Вінницьким.
Кілька разів
його
допитував
особисто й
Люшков, який
вважав Белобородова
ключовою
фігурою у
викритті
троцькістського
підпілля.
За
арештами та
слідством у
Ростові-на-Дону
уважно
слідкував
Сталін, і
коли справа
«дозріла», він
запропонував
розглянути
питання про Азовсько-Чорноморський
крайком на
засіданні
Політбюро,
викликавши
на килим
Шеболдаева. 31
грудня 1936 р.
таке
обговорення
відбулося.
Через день
вийшла
постанова
«Про помилки
секретаря
Азовсько-Чорноморського
крайкому т. Шеболдаева
та
незадовільне
керівництво
крайкомом ВКП(б)»,
яка містила
нищівну
критику на
адресу
крайового
більшовицького
вождя. Шеболдаева
звинувачували
в політичній
короткозорості
щодо ворогів
народу, які
пролізли на
ключові
посади в АЧК.
Левову частку
компромату
на
секретаря
крайкому,
швидше за
все, привезли
з місцевого
УНКВС.
Шеболдаева
звільнили з
посади
першого
секретаря
крайкому і попередили,
що коли
надалі він не
зробить висновків,
то ЦК вживе
більш
суворих
заходів159.
«Більш
суворі
заходи» до
першого
секретаря
Курського обкому
ВКП(б) Б. П.
Шеболдаева
(до речі,
нащадка гетьмана
П. Полуботка)
застосували
через півроку
11 червня 1937
року його
заарештували,
а 3 жовтня
того ж року
засудили на
смерть і розстріляли.
6 січня 1937 р.
відбувся сьомий
пленум
Азовсько-Чорноморського
крайкому
партії. На
ньому з
гострою
критикою Шеболдаева виступив
секретар ЦК ВКП(б) А. А.
Андреев. Він і
запропонував
пленуму
обрати
першим секретарем
крайкому
«вірного
сталінця» Ю. Г.
Євдокимова.
Нового
партійного
крайового
вождя
зустріли
бурхливими
оплесками,
старого
піддали
анафемі.
Присутні запевнили
товариша
Сталіна, що
вони рішуче та в стислий
термін
виправлять
грубі
політичні
помилки, які
мали місце
через
сліпоту, виявлену
щодо ворогів
партії
керівниками
крайкому
ВКП(б) і
Ростовським
міськкомом
партії. Нещадно
розправляться
з
троцькістами,
зиновєвцями
та їхніми
мерзенними пособниками
правими,
з усіма цими
заклятими
ворогами партії
терористами,
диверсантами,
шкідниками,
шпигунами160.
Виконання
останньої
частини
обіцянки
ростовських
комуністів
цілком
лягало на
плечі
начальника УНКВС
Люшкова.
Критика
Шеболдаєва
була настільки
гострою, що
невдовзі Андреев доповідав
Сталіну:
«Справа ще
гірша, ніж це здавалося
в ЦК ВКП(б)
при
обговоренні
питання про
помилки Азовсько-Чорноморського
крайкому»161.
Новий
секретар
Азовсько-Чорноморського
крайкому
ВКП(б) за
роботу в
органах ВЧК ОДПУ
був
нагороджений
рекордною
для чекістів
кількістю
орденів
шістьма. На
його широких
грудях
красувалися
чотири
ордени Червоного
Прапора,
орден
Червоного
Прапора
Туркменської
СРР, орден
Червоного
Прапора
Таджицької
СРР, два
значки
почесного чекіста.
Прикрашав
цей
вражаючий
іконостас
орден Леніна
за
керівництво
Північно-Кавказькою
крайовою
партійною
організацією.
Свій же перший
орден Євдокимов
отримав за
керівництво
«Кримською
ударною
групою», яка
наприкінці 1920
р. зачищала
півострів
від
полонених
врангелівців
та буржуазії.
Під його
безпосереднім
керівництвом,
як
зазначалося
в нагородному
листі, «було
розстріляно
близько 12 тис.
чоловік, з
яких до ЗО
губернаторів,
понад 150
генералів,
понад 300
полковників,
кілька
сотень
контррозвідників,
шпигунів,
внаслідок
чого була
усунута
можливість
появи у Криму
білих банд»162.
Євдокимов
добре знав
місцеву
обстановку, оскільки
у 1923 1929 та у 1932 1933 pp.
очолював у
Ростові-на-Дону
повноважне
представництво
ОДПУ по
Північно-Кавказькому
краю.
Важко
сказати, з
яким серцем
їхав він до
майже
рідного
міста, адже у
чекістських
колах ходили
чутки про те,
що на посаду
першого заступника
Єжова «передбачалася
кандидатура
Євдокимова, і
питання про
нього вже
обговорювалося
на засіданні
Політбюро,
але Сталін
його
кандидатуру
відвів тому,
що Євдокимов,
Шеболдаєв та Лівшиць
разом
ухвалили
рішення, коли
вони всі
працювали у
Ростові
(йдеться про 1932
1933 pp., коли
Євдокимов
був
повноважним
представником
ОДПУ по
Північно-Кавказькому
краю, Б. П.
Шеболдаєв
очолював місцевий
крайком
ВКП(б), а Я. А.
Лівшиць
очолював Північно-Кавказьку
залізницю. Авт.)»163.
І хоча
Сталін до
НКВС
Євдокимова
не пустив, він
запалив
зелене
світло перед
його численними
вихованцями,
які у 1937 1938 pp.
зайняли
керівні
посади як у
центральному
апараті, так
і на місцях,
створивши
так звану
«північнокавказьку»
або
«євдокимівську»
групу.
Ключовою
фігурою по
висуненню
євдокимовців
на ключові
посади під
час лихої
памяті
єжовщини був
комкор
Михайло
Петрович Фриновський,
який з 16
жовтня 1937 р.
працював заступником
наркома
внутрішніх
справ СРСР, а
з 15 квітня 1937 р.
по 8 вересня 1938
р. був першим
заступником
наркома та
начальником
ГУДБ НКВС
СРСР.
Сучасники
підкреслювали
особливу
«близькість
між
Євдокимовим
та
Фриновським,
які йшли
разом ще з
України як
голка з
ниткою».
Комкор
«фактично
зібрав та
висунув при
Єжові
північнокавказьку
групу», а сам
при цьому
«перебував у
затінку»164.
Серед
людей
Євдокимова в
центральному
апараті НКВС
СРСР слід
також
назвати вже
згадуваного
комісара
державної
безпеки 3-го рангу
В. М.
Курського. З 15
квітня до 8
липня 1937 р. (дня
свого
самогубства)
він був
заступником
наркома
внутрішніх
справ СРСР, а
також
очолював
відділи ГУДБ
НКВС: секретно-політичний
(з 28 листопада
1936 p.), відділ
охорони (з 15
квітня 1937 p.),
контррозвідувальний
(з 14 червня 1937 p.). Комісар
державної
безпеки 3-го
рангу М. Г.
Ніколаєв-Журид
обіймав
посади
начальника
відділів
ГУДБ НКВС
СРСР: оперативного
(з 28 листопада
1936 p.);
особливого (з
14 червня 1937 p.),
контррозвідувального
(з 28 березня 1938 p.). Комісар
державної
безпеки 3-го
рангу І. Я. Дагін
з 14 червня 1937 р.
по 5
листопада 1938 р.
керував відділом
охорони ГУДБ
НКВС СРСР.
Комісар
державної
безпеки 3-го
рангу Я. А.
Дейч з 28
листопада 1936 р.
по 16 серпня 1937 р.
очолював
секретаріат
НКВС СРСР.
Велика група
вихованців
Євдокимова
очолювала територіальні
УНКВС (про
них ми
згадаємо у главі
про Ю. Ф.
Кривця) та обіймала
менш високі,
але все ж
таки керівні посади.
Всі вони
вважали
Євдокимова
мало не рідним
батьком, любили
та поважали
його. У 1934 1936 pp.,
очолюючи
партійну
організацію
Північно-Кавказького
краю,
Євдокимов, за
свідченням
місцевих
чекістів, «задавав
тон не лише в
крайкомі, але
і в УНКВС», а начальник
управління І.
Я. Дагін був
лише «ширмою,
«голосом
начальства»165.
Зрозуміло,
що, маючи
такі тили,
Євдокимов почував
себе цілком
незалежно та
впевнено і
став
відігравати
першу роль в
очищенні АЧК
від «ворогів
народу»,
постійно
надсилаючи
до ЦК ВКП(б)
вимоги на
кшталт
«особисто
вважаю за необхідне
поставити
питання про
партійність
Аматуні та
його арешт»166.
Люшков же
вичищав від
«ворогів
народу» не лише
партійні та
радянські
органи, але і
власне УНКВС.
5 лютого був
заарештований
начальник
Новочеркаського
міського
відділу НКВС,
старший
лейтенант
державної
безпеки Д. І. Шаповалов;
20 березня
начальник
Краснодарського
міськвідцілу
НКВС, майор
державної
безпеки С. М. Буда; 26
квітня
начальник
4-го (секретно-політичного)
відділка
Армавірського
міського
відділу НКВС Д. М.
Косовцев; 4
червня
начальник
Армавірського
міського
відцілу НКВС,
капітан
державної
безпеки М. Н.
Лебедєв-Никанорченко.
Схопили
також начальника
Кропоткінського
райвідділу
НКВС,
лейтенанта
державної
безпеки А. Я. Аккермана167,
особливоуповноваженого
УНКВС,
старшого лейтенанта
державної
безпеки Ш. А.
Іллістинова,
капітана державної
безпеки Л. М.
Масальського
та інших.
Спогади
про те, як
Люшков
чистив УНКВС
по АЧК, надовго
лишилися в
памяті
співробітників
радянської
держбезпеки.
В своїй
книжці
«Імперія
страху» офіцер
КДБ Владимир
Анато́льевич Петров, який у 1954 р.
втік до
Австралії,
«обравши
свободу»,
пише, що один
із
ростовських
чекістів розповів
йому в 1949 Р., як
Люшков сварив
керівництво
УНКВС за
кепське
полювання на
«ворогів
народу» та
загрозливо
попереджав:
«Вороги
народу в цій
кімнсіті
тут, тут і тут».
І тут же
наказав заарештувати
кількох
чоловік з
числа присутніх168.
Про перші
результати
роботи цього
«партійно-чекістського
тандему» Євдокимов
відрапортував
27 лютого 1937 р. на
лютнево-березневому
Пленумі ЦК ВКП(б),
де наводив
свідчення
арештованих
Люшковим
партійних
працівників.
На запитання
т. Сталіна: «З
кооптацією
як у вас
справи?», т.
Євдокимов
відповів, за
стенограмою,
так: «Кооптація
у партійних
органах
широко
застосовувалася,
т. Сталін! Із
цих
кооптованих
чимала
кількість
зараз сидить
в органах
НКВС. (Сміх.)»169.
Наводив у
своєму
виступі
Євдокимов і
більш
конкретні
«факти»
шкідництва
«троцькістів»,
які йому
старанно
підготували
чекісти.
Виявляється,
що «вороги,
які засіли у
Ростовській
міській
раді», при
будівництві
шкіл свідомо
не
забезпечували
їх протипожежним
обладнанням.
При цьому, за
словами
Євдокимова,
«шкідники»
казали:
«Нехай навчаються
дітки, а
через деякий
час ми їм влаштуємо
таке вогнище,
що все
населення Ростова
буде
проклинати
радянську
владу до самої
смерті»170.
У
резолюції
лютнево-березневого
Пленуму ЦК ВКП(б)
«Уроки
шкідництва,
диверсій і
шпигунства
японсько-німецько-троцькістських
агентів» Генріх
Самійлович,
який був
присутнім на
пленумі,
почув не лише
високу
оцінку своєї
роботи,
зокрема у
викритті
зрадників-чекістів
Баланюка і Шаповалова,
«котрі
систематично
інформували
учасників
троцькістської
організації
про
матеріали,
які були на
них у НКВС»,
але й відчув
приховану
небезпеку в
абзаці про
злочинну
діяльність
заарештованого
«ворога
народу» Молчанова та
нищівну
критику
Ягоди171.
Він не
міг не
розуміти, що
у багатьох
присутніх на
пленумі
виникає
питання: «А ви,
власне
кажучи, куди
дивилися,
товаришу Люшков,
як заступник
начальника
секретно-політичного
відділу НКВС
СРСР?» Багато
хто тільки й
чекає, поки
він
оступиться.
Недаремно ж
співробітник
УНКВС по
Київській
області лейтенант
державної
безпеки Л. Л.
Ковбасенко
написав
минулого
року заяву про
те, що Григорій
Самійлович
свого часу
дезертирував
з Червоної
Армії172.
Ще одним
ляпасом на
адресу
Люшкова була
заява генерального
прокурора
СРСР А. Я.
Вишинського
про те, що
один із
співробітників
УНКВС по AЧК інструктував
підлеглих таким
чином: «Якщо
допитуєш
обвинуваченого,
і він каже не
те, що тобі
вигідно для
обвинувачeння, став
наголос на
тому, що
вигідно, а що
невигідно
не записуй!»173.
Після
лютнево-березневого
Пленуму ЦК ВКП(б)
почалися
масові
арешти
колишніх керівників
НКВС СРСР на
чолі з Ягодою.
Люшков не міг
не розуміти
того, що
арешти співробітників
центрального
апарату НКВС
СРСР можуть
призвести і
до його
арешту. Що
заважало знесиленому
допитами
колишньому
луб'янському
можновладцю
назвати його
імя? Лише
одне
бажання
керівництва
захистити
Генріха
Самійловича.
І, судячи з
усього, таке
бажання у
Єжова було.
У 1939 р.
колишній
нарком
внутрішніх
справ УСРР О.
І. Успенський
заявить на
допиті, що
«протоколи допитів
Ягоди коригував
сам Єжов,
внаслідок
чого з них
випали Агранов, Берман
Матвій і Берман Борис,
Слуцький
Абрам,
Люшков,
Дмитрієв, Каруцький
і Залін...
Після
арешту Миронова
Льва слідство
у його справі
було
доручено
Листенгурту
Михайлу, дуже
наближеній
людині до
Єжова.
Листенгурт
Михайло мені
розповідав,
що Миронов Лев
відразу
розпочав
давати
свідчення та
видавати
таких змовників,
як Слуцький,
Каруцький,
Люшков,
Дмитрієв, Дейч, Берман Матвій і Берман Борис,
Мінаєв,
Листенгурт
Рафаїл (брат
Листенгурта
Михайла, який
вів
слідство),
Ільїцький,
Ярцев, Апресян
і я. Всі ці
змовники на
той час
арештовані
не були. Єжов
і
Фриновський заборонили
Листенгурту
Михайлу
брати на цих
осіб
свідчення та
продовжували
використовувати
їх на
керівній
роботі в
НКВС»174.
Для того,
щоб тримати
ніс за вітром
і бути у курсі
всіх таємниць
лубенського
двору, Люшкову
був потрібен
надійний та
авторитетний
інформатор і
покровитель.
Такого він
знайшов в
особі
начальника
секретаріату
НКВС СРСР Я. А.
Дейча людини,
яка, за
словами
тодішнього
заступника
начальника
3-го
(контррозвідувального)
відділу ГУДБ
НКВС СРСР О. М.
Мінаєва-Цикановського,
«заслоняла
собою обох
заступників
Єжова
Фриновського
та
Бєльського»175.
Вже
згадуваний
нами Д. М.
Дмитрієв
зазначав, що
«у Москві
Люшков звязався
з Дейчем, з яким
він
встановив
винятково
близькі стосунки,
які могли
спостерігати
всі, хто
контактував
з Дейчем. Люшков,
приїжджаючи
в Москву з
Ростова-на-Дону,
цілі дні
проводить у
кабінеті
Дейча»176.
Відданість
Сталіну та
Єжову Люшков
міг довести
лише ударною
працею. І ось 1
квітня
летить з
Ростова до
Москви
шифротелеграма
Євдокимова:
«Після
ретельної
перевірки
всіх матеріалів
крайкомом і
на підставі
свідчень, які
є в органах
НКВС...
ухвалили
рішення арештувати»:
завідувача
відділу
керівних партійних
органів
Березіна,
завідувача
торгового
відділу
Фалькнера,
помічника
другого
секретаря
крайкому
Ситника,
другого секретаря
крайкому
комсомолу
Макаренка,
членів бюро
крайкому
комсомолу
Меровщикова
і Труніна.
Така
активність
ростовських
товаришів
подобається
товаришу Сталіну,
який
поставив на
розшифровці
свій автограф
«Правильно»177.
Секретар
крайкому
партії не
лише санкціонував
арешти
відповідальних
працівників,
підписуючи
принесені
Люшковим
документи,
але й сам
ініціював
численні
каральні акції.
Так, саме
Євдокимов
виступив з
ініціативою
про
виселення
понад 1000
чоловік
членів родин
арештованих
«ворогів
народу»
троцькістів
і правих. 29
травня він
надіслав
Сталіну
телеграму, у
якій,
зокрема,
відзначав:
«Прошу
доручити
НКВС
провести виселення
родин
арештованих.
Особливо це
потрібно
зробити у
Ростові та
Сочі сичать,
як змії, та
займають
квартири у радянських
будинках»178.
Політбюро
ЦК ВКП(б)
підтримало
ініціативу
Євдокимова. Розглянувши
на своєму
засіданні 8
червня 1937 р. питання
Азовсько-Чорноморського
крайкому
ВКП(б), воно
ухвалило
рішення:
«Доручити
НКВС
провести
виселення з
меж Азовсько-Чорноморського
краю в один
із районів
Казахстану
родин
арештованих
троцькістів
і правих»179.
15 червня 1937
р. Єжов
затвердив
відповідну
інструкцію з
підготовки
та
проведення
операції по
виселенню з
Москви,
Ленінграда,
Києва,
Ростова-на-Дону,
Таганрога,
Сочі. На кожну
особу, яка
підлягала
виселенню,
заводилася
особова
справа.
Секретар
райкому
ВКП(б) мав
підготувати
та підписати
витяг з рішення
партійного
органу із
зазначенням
причин виключення
з партії.
Начальник
УНКВС
подавав компрометуючі
матеріали.
Терміни
проведення
операції встановлювалися
з 25 червня по 25
серпня 1937 року180.
Утім, не
всі
епохальні
задуми
Євдокимова та
Люшкова знаходили
підтримку в
Москві. Так
їм, наприклад,
не вдалося
скомпрометувати
в очах Сталіна
М. О. Шолохова.
Видатний
письменник
давно
знаходився
під софітами спецслужб.
Навряд чи
чекісти
насправді
розраховували
його
арештувати,
бо не могли
не розуміти,
що санкцію на
арешт автора
«Тихого Дону»
може дати
лише Сталін. Шолохов звик
вирішувати
свої проблеми
напряму з
Москвою
через голову
ростовського
керівництва,
що, цілком
зрозуміло, не
могло не дратувати
крайових
функціонерів.
Письменник
неодноразово
скаржився
Сталіну на
крайових
партійних і
радянських
начальників,
і генсек, як
правило,
ставав на бік
Шолохова.
Кому ж із
можновладців
хотілося
мати під
боком такого
«кремлівського
інформатора»?
«Відстежувати»
письменника
співробітники
УНКВС по АЧК
почали ще під
керівництвом
Рудя.
Начальник
Вешенського
райвідділу
НКВС
Меншиков і
другий
секретар райкому
партії
Кисельо»
розгорнули,
за словами Шолохова,
«таку
роботу, що дихати
стало нічим.
До крайкому,
до ЦК посипалися
брехливі
заяви на
Лугового, на мене
та інших
комуністів,
які боролися
з ворожим
керівництвом
крайкому...
Меншиков встановив
систему
підслуховування
телефонних
розмов між
мною та Луговим.
Відкрито
стежив за
нами...
Працювати стало
неможливо»181.
Нарешті М. О.
Шолохов з першим
секретарем
Вешенського
райкому
партії П. К.
Луговим
добилися у Б.
П. Шеболдаєва
переведення
Кисельова та
І. Ф. Меншикова
до іншого
району. Утім,
прислані на
їхнє місце
другий
секретар
райкому
партії Чекалін
і лейтенант
державної
безпеки Д. В. Тимченко
так само
дратували Шолохова та
Лугового182.
Прийнявши
Азово-Чорноморське
УНКВС, Люшков
продовжував
агентурне
стеження за
Шолоховим,
хоча не міг
не знати, що
той був
близьким до
Ягоди,
неодноразово
відвідував
тодішнього
наркома
внутрішніх
справ на
Лубянці.
Коли ж
письменник
приїздив до Москви,
то за ним з
НКВС СРСР
висилали
автомобіль.
Секретар
наркома П. П. Буланов посилав
меблі до
станиці
Вешенської
та надавав Шолохову інші
послуги183.
Репресії
зачепили і
людей з
найближчого
кола
письменника.
Ще 23
листопада 1936 р.
був заарештований
голова
Вешенського
районного заготівельного
комітету П. О.
Красюков.
Осинін-Вінницький
гримав на
нього:
«Мовчиш? Не
даєш
свідчення,
наволоч?
Твої друзі
сидять. Шолохов сидить.
Будеш
мовчати
згноїмо та
викинемо на
смітник, як
падаль!»184
Шолохов та
Луговий
постійно
клопотали
про звільнення
заарештованого
Красюкова.
Про перебіг
подій на
засіданні, де
розглядалося
це питання, Шолохов згодом
писав
Сталіну: «На
бюро
Євдокимов обрушився
на нас і ще
раз повторив
під гомін обурення
присутніх, що
нам ніхто не
давав права
називати
Чекаліна
«шеболдаєвцем»,
а Тимченка
«рудьєвцем», і
на завершення
сказав: Тов.
Люшков з
метою
внесення
ясності у
справу
Красюкова
повідомить
бюро, що
собою являє
Красюков.
Люшков
встав і
заявив:
Красюков
велика фігура
в контрреволюційних
справах на
Дону. Він
бєлобородовський
емісар,
служив
зєднувальною
ланкою між
есерами,
троцькістами
і донською
контрреволюцією.
Про це
свідчать матеріали
слідства,
свідчення
самого
Красюкова.
Ось кого
ви захищали!
патетично
вигукнув Євдокимов,
звертаючись
до Лугового,
Логачова та
до мене»185.
Люшков,
до речі,
приїздив 24
травня на
засідання
Вешенської
районної
партійної
конференції
як представник
крайкому
ВКП(б)186.
Євдокимов
використав
«справу
Красюкова» спочатку
для зняття, а
потім і для
арешту Лугового
та голови
райвиконкому
Логачова. Символічно,
що
заарештовували
шолоховських
друзів прямо
у будівлі
крайкому
партії. 6
червня
секретар
крайкому
Шацький
викликав їх
по черзі до
себе у кабінет
і наказував
присутньому
там чекісту
обшукати
вешенців і
казав:
«Відправляйтеся
до НКВС.
Справа ясна»187.
З Луговим
«працювали»
заступник
начальника
4-го (секретно-політичного)
відділу
УНКВС,
старший лейтенант
державної
безпеки І. В.
Григорєв;
лейтенант державної
безпеки І. В. Маркович і
молодший
лейтенант
державної
безпеки С. В. Кондратьев.
Допитували
по кілька діб
поспіль.
Садовили на
високу лавку
так, щоб ноги не
торкалися
підлоги, і не
давали
встати по 40 60
годин.
Ставили «на
струнко» на 18 годин.
Плювали в
обличчя й не
давали
витертися,
били руками
та ногами,
кидали в
обличчя
недопалки.
Але, попри
нелюдські
муки, Луговий
ні в чому не
зізнавався.
А ось
Логачов не
витримав
натиску
слідчого Марковича, який
кричав на
нього: «Чому
не говориш
про Шолохова?
Він же, б...,
сидить у нас!
І сидить
міцно! Контрреволюційний
писака, а ти
його
покриваєш!».
Бив по
обличчю. На четверту
добу Логачов
підписав усе,
що від нього
вимагали.
Пізніше він
казав Шолохову:
«Дійшов, а
точніше,
довели до
того, що коли
б запропонували
підписати, що
я був
Римським Папою,
і це б підписав.
Хотілося
лише одного:
скоріше
померти»188.
Зрозуміло,
що
домагатися
свідчень
проти Шолохова
співробітники
УНКВС могли
лише з
санкції Люшкова.
На Генріха
Самійловича
ж, швидше за
все, тис
Євдокимов,
який
відверто
заявляв генеральному
секретареві
Спілки
письменників
СРСР В. П.
Ставському,
що «якби це
був не Шолохов
з його
імям, він
давно був би
у нас
заарештований»189.
Утім, Шолохов своїх
друзів у біді
не полишив,
дійшов до Сталіна
і домігся
наприкінці 1937
р. їхнього
звільнення
з-під варти.
Євдокимов
же
продовжував
налаштовувати
партійну організацію
та
чекістський
апарат на
пошуки нових
«ворогів». 10
червня 1937 p.,
відкриваючи
другу
крайову
партійну конференцію,
він, зокрема,
відзначив:
«Озброєні
останніми рішеннями
ЦК і
вказівками
товариша
Сталіна, ми
за останні
місяці
добряче
почистили
наші лави від
ворожих
елементів.
Але це не дає
нам ніяких
підстав для
заспокоєння.
Навпаки,
вчепившись у
ворога, ми
повинні
добити його
до кінця, до
останнього»190.
«Учепившись
у ворога»,
Люшков не
жалів не лише
своїх
однопартійців,
а й вчорашніх
колег.
Головними винуватцями
у
гальмуванні
викриття
троцькістів
і правих у
краї Люшков
вирішив
зробити
колишніх
керівних
співробітників
УНКВС поАЧК. Про те, як
чекісти
підштовхували
один
одного до домовини,
можна судити по справі
О. О.
Волкова.
Так, Б. П. Шеболдаєв
відразу ж після
свого арешту
показав, «що Волков також
являвся
учасником
наших
контрреволюційних
зібрань,
поділяв усі
настанови нашої
антирадянської
організації»191.
М. М.
Малинов
свідчив, що
був «особисто
звязаний з
колишнім
начальником
Північно-Донського
окружного
відділу НКВС
Волковим».
«Звязався я з
Волковим,
казав він, через
Колотиліна
вони були
друзями,
разом працювали.
Колотилін
говорив мені,
що особисто
завербував Волкова. Навесні 1936 р. Волков був
переведений
до Ростова у
якості начальника
секретно-політичного
відділу
УНКВС. Тут мене
звів з Волковим
Колотилін.
Згодом він
регулярно
інформував
мене про всі
матеріали
НКВС».
JI. Й.
Ароцкер
зізнався:
«...з
розмови з
Малиновим і
Березіним у 1936
році мені
стало відомо,
що до
троцькістської
організації
завербований
колишній
начальник
Сальського
оперативного
сектора НКВС Волков, який був
тісно
звязаний з
троцькістською
організацією.
Працюючи вже
у
Північно-Донському
окрузі, Волков був дуже
близько
звязаний з
учасником
троцькістської
організації
Колотиліним
і Щировим.
Тоді ж Малинов
повідомив
мені, що
окрім Волкова
до
троцькістської
організації
входить працівник
крайового
Управління
НКВС Масальський.
Причому
обидва вони Волков і
Масальський,
за словами
Малинова,
створили
троцькістські
групи із співробітників
органів
НКВС».
Найвідвертішим
був О. Г.
Белобородов, який
заявив:
«Я змовчав
про керівний
склад УНКВС
по АЧК Рудя (колишній
начальник
УНКВС),
Попашенка
(заступник
начальника
УНКВС), Гатова
(колишній
начальник
секретно-політичного
відділу), Волкова (колишній
начальник
секретно-політичного
відділу),
Баланюка
(начальника
Таганрозького
відділу
НКВС), які
були активними
учасниками
організації.
Незадовго до
мого арешту
(наприкінці
травня або у
червні 1936 р.)
Ароцкер
попередив
мене, що у
Москві йдуть
арешти
троцькістів,
і порадив
мені бути
обережним і
не їздити до
Москви. Я
спитав
Ароцкера,
звідки йому
це відомо.
Він відповів,
що передав
йому про це Волков
начальник
секретно-політичного
відділу Азовсько-Чорноморського
УНКВС. Це теж
наша людина?
спитав я
Ароцкера. Ну,
так! відповів
останній. Волков входить
до нашої
організації
з Рудем. Я зауважив
Ароцкеру, що
такого
прізвища
раніше не
чув. Ароцкер
відповів: Це
з районної
публіки Рудя.
У нього є ще
дехто у
районах, хто
завербований
до
організації.
Наприклад, ще
Баланюк у
Таганрозі, а Волкова
я знаю ще
по Сальську»192.
Ці
свідчення у Белобородова
взяв
начальник
1-го відділка
4-го відділу
ГУДБ НКВС
СРСР, старший
лейтенант
державної безпеки
М. Г.
Сербинов. Цікаво, що
коли він
восени 1937 р. був
призначений
заступником
начальника
щойно
створеного
УНКВС по
Краснодарському
краю, то
начальник
цього ж управління
І. П. Малкін
лаяв
Сербинова за
те, що той «під
слідство по
справі Белобородова
взяв
свідчення на
Попащенка,
оскільки цей
факт кидає
тінь на
багатьох
чекістів
Північного
Кавказу, в
тому числі на
Євдокимова, найближчим
співробітником
якого був Попашенко»193.
Як
поставився
Євдокимов до компромату
на своїх
колишніх
підлеглих,
невідомо, але
навряд чи він
був у захваті
від дій
Лющкова. А що
ж Генріх
Самійлович?
Сміливо кинув
виклик
могутньому
північнокавказькому
клану?
Навряд.
Начальник
УНКВС по АЧК не
міг не
розуміти, що,
йдучи проти
численних
євдокимовців,
які
контролювали
ГУДБ, він
швидко
зламає собі
шию.
Достатньо
буде північнокавказцям
допитати як
слід когось із
заарештованих
співробітників
центрального
апарату НКВС,
і він
загинув. Нам
здається, що
прикривати
наркома
внутрішніх
справ
Татарської
АРСР,
комісара
державної безпеки
3-го рангу П. Г. Рудя
вже було
неможливо ні
в Москві, ні в
Ростові і
вже 26 червня 1937
р. він був заарештований194.
Зараз важко
сказати, яким
був головний
аргумент для
його арешту
і хто дав
«убивчий компромат», але без
«допомоги»
Люшкова тут
не обійшлося.
Згодом Рудя
етапували до
Ростова-на-Дону,
і тут він
пройшов
через усі
кола пекла.
Взяли і
начальника
4-го відділу
УДБ УНКВС по
Дніпропетровській
області Волкова. Що ж
стосується
начальника
УНКВС по
Куйбишевській
області І. П.
Попашенка, то
свідчення О. Г.
Белобородова
не мали
для нього
ніякого
значення. Він
навіть
згодом
перебрався на
Лубянку, де у
жовтні 1937 р.
березні 1938 р.
очолював
адміністративно-господарське
управління
НКВС СРСР, а у
березнілистопаді
1938 р. керував
оперативним
відділом
НКВС СРСР.
Після
прийняття
принципового
рішення на
засіданні
Політбюро
від 2 липня 1937
року про
розширення
масштабів боротьби
з так званим
куркульством
на місця по
лінії НКВС
була
направлена
директива за
№ 226 про
проведення
обліку куркулів
і
кримінальних
елементів,
поділ їх на
дві
категорії,
узгодження
кінцевих
цифр з
партійним
керівництвом
республіки,
краю або
області. На
Лубянку
надходили
кінцеві
цифри, які
аналізувалися
і, як правило,
завищувалися.
Люшков попросив
«затвердити
намічених до
розстрілу
куркулів 5721
чоловік, кримінальників
923 чоловіка та
заслання
куркулів 5914
чоловік і кримінальників
1048 чоловік»195.
Це була
рекордна
заявка серед
усіх
начальників
УНКВС.
Активність
Люшкова не
лишилася
непоміченою.
Вже 3 липня 1937 р.
вийшла
постанова
ЦВК СРСР про
нагородження
Г. С.
Люшкова, М. А.
Кагана та Г. М.
Осиніна-Вінницького
ор денами
Леніна за
«зразкове та
самовіддане виконання
завдань
Уряду». Ще
девять
ростовських
чекістів
отримали
ордени Червоної
Зірки:
начальник
3-го
(контррозвідувального)
відділу,
капітан
державної
безпеки М. Р.
Розенблюм;
заступник начальника
4-го
(секретно-політичного)
відділу,
старший лейтенант
державної
безпеки І. В.
Григорєв; начальник
Сочинського
міського
відділу,
майор
державної безпеки
І. П. Малкін;
лейтенант
державної безпеки
І. В. Маркович;
начальник
відділка 5-го
(особливого)
відділу О. О.
Соколов;
співробітник
5-го відділу,
сержант
державної
безпеки К. Є.
Сагайдак, І. М. Федоров,
О. Д. Шошин196.
Ще через
місяць
дістануть
нагороди від
Єжова й інші
співробітники
УНКВС по АЧК. 14
чоловік отримають
знак почесного
працівника ВЧК ДПУ
(серед них
начальник
відділка 5-го
відділу,
лейтенант
державної
безпеки І. М.
Євтушенко;
начальник
відділка 3-го
відділу,
молодший
лейтенант
державної
безпеки О. М.
Малкевич;
помічник
начальника
відділка 4-го відділу,
молодший
лейтенант
державної
безпеки О. П. Малахов, т. в. о.
начальника
12-го відділу В. К. Зайко);
20 чекістів
нагородять
бойовою
зброєю (серед
них
начальник
2-го (оперативного)
відділу,
старший
лейтенант
державноїбезпеки
І. JI. Кабаєв
та помічник
оперуповноваженого
5-го відділу
УНКВС по АЧК,
лейтенант
держбезпеки М. П.
Рисенко). Ще 8
співробітників
відзначать
золотими
годинниками,
4 простими
годинниками.
На
нагороджених
чекістів
чекали нові
«відповідальні
завдання
партії та
уряду». 10 липня
1937 р. Політбюро
ЦКВКП(б)
ухвалило
постанову:
«Затвердити
трійки з
перевірки
антирадянських
елементів...
По
Азовсько-Чорноморському
краю у складі
тт. Люшкова,
Євдокимова
та Іванова (І.
У. Іванов
другий
секретар
крайкому
партії Авт.)
(із заміною Кравцовим).
Затвердити
намічених до
розстрілу
куркулів 5721
чоловік,
кримінальників
923 чоловіка та
заслання
куркулів 5914
чоловік і
кримінальників
1048 чоловік.
Дозволити
розгляд у
позасудовому
порядку
справ про
диверсійно-шпигунську
вилазку на
збиранні
хліба із
застосуванням
розстрілу»197.
Того ж
дня на
Політбюро з
подачі
Люшкова та Євдокимова
було
розглянуто
ще одне питання
«Про випадки
масового
отруєння
робітників і
колгоспників
в
Азовсько-Чорноморському
краї»: «З метою
припинення
фактів
масового
отруєння
робітників і
колгоспників
на харчових
підприємствах
та в їдальнях
дозволити по
Азовсько-Чорноморському
краю
проведення з
окремих
справ
судових
процесів із
розстрілом винуватців.
Справи
диверсантів-терористів,
які
організовують
отруєння
робітників і
колгоспників,
дозволити
розглядати у
позасудовому
порядку із
застосуванням
розстрілу»198.
27 липня на
засіданні
президії
Центрального
Виконавчого
Комітету
СРСР всесоюзний
староста М. І.
Калінін нагороджував
Єжова,
Люшкова та
інших чекістів
орденами. В
Москві
Генріх
Самійлович
крім ордена
Леніна
отримав і...
нове
призначення
начальником
УНКВС по Далекосхідному
краю (ДСК).
Пізніше
перший
заступник
наркома
внутрішніх
справ СРСРМ.
П. Фриновський
заявить на
допиті:
«Єжов приховав
від ЦК і Сталіна
свідчення,
прислані з
Грузинського
НКВС на
Люшкова та
інших
змовників при
призначенні
Люшкова
начальником
управління
НКВС ДСК. За
завданням
Єжова мною
була проведена
«перевірка»
цих свідчень
на Люшкова
шляхом
допиту Ягоди.
Допит
свідомо був
проведений з
таким
розрахунком,
що Ягода цих
свідчень на
Люшкова не
підтвердив, в
той час як Люшков
був одним з
найближчих
до нього людей»199.
Сам же
Люшков,
коментуючи
своє
призначення
до Хабаровська,
згодом
стверджував
що приблизно тоді,
коли він був
нагороджений
орденом
Леніна, його
несподівано
викликали до
Кремля. Тут Й.
В. Сталін, М. І. Єжов, В. М.
Молотов і К. Є. Ворошилов
призначили
його
начальником
УНКВС по ДСК та
доручили
йому
«очистити»
Далекий Схід
від шпигунів,
саботажників
і прихованих
ворогів. В
особистій
розмові Й. В.
Сталін поставив
перед
чекістом три
спеціальні
завдання:
спостерігати
за
командуючим
Особливою
Червонопрапорною
Далекосхідною
армією
(ОЧДСА),
маршалом
Радянського
Союзу В. К. Блюхером; заарештувати
колишнього
начальника
УНКВС по ДСК,
комісара
державної
безпеки 1-го
рангу В. А.
Балицького;
ліквідувати
заарештованого
помічника
командуючого
ОЧДСА з Військово-Повітряних
сил, комкора
А. Я. Лапіна. Люшков
нібито
виконав
завдання:
арештував
Балицького;
Лапін
покінчив
життя самогубством
у вязниці; Блюхера поступово
ізолювали
арештами
його друзів і
соратників в
ОЧДСА, Далекосхідному
крайкомі
ВКП(б) і
Далекосхідному
крайовому
виконкомі200.
Чи можна
вірити цим
словам
Люшкова?
Колишній
співробітник
Управління
КДБ по
Хабаровському
краю С.
Ніколаєв,
який
спеціально
займався питаннями
репресій
серед дале косхідних
чекістів,
вважає, що ні,
та наводить
такі
аргументи:
«Ми не маємо
ніяких матеріалів
про
переслідування
маршала. Щодо
завдань, які
стосуються
Балицького і
Лапіна, можна
сказати, що
Сталін таких
завдань
Люшкову не
міг дати з
дуже простої
причини:
наприкінці
червня
Балицький
був відкликаний
з
Хабаровська
і на момент
призначення Люшкова
знаходився
вже в Москві.
Там же був і
Лапін, а спеціалісти
з ведення
«слідства»
вже нещадно
вибивали з
нього
зізнання»201.
За іншими ж
даними, Лапін
знаходився в
хабаровській
вязниці і
там зазнав
жорстоких тортур.
21 вересня 1937 р.
покінчив життя
самогубством,
а у своїй
передсмертній
записці
написав:
«Мені
набридло
жити, мене сильно
били, тому я
дав неправдиві
свідчення та
обмовив
інших»202.
Формально
Люшков був
призначений
начальником
УНКВС по ДСК 31
липня 1937 p.,
але
остаточне
рішення про
його відрядження
до
Хабаровська,
на нашу
думку, виникло
кількома
днями раніше.
Адже у
сумнозвісному
оперативному
наказі
народного
комісара внутрішніх
справ СРСР за
№ 00447 від ЗО
липня 1937 р. Генріх
Самійлович
уже фігурує
як голова судової
трійки по
ДСК. Він
разом із
членами трійки
секретарем
крайкому
ВКП(б) В. В.
Птухою та
прокурором
Федіним мав
розстріляти
5000 та кинути до
таборів 12000
чоловік203.
Велетенський
Далекосхідний
край, до складу
якого входили
Амурська,
Зейська,
Камчатська,
Нижньоамурська,
Приморська,
Сахалінська,
Уссурійська
та Хабаровська
області, а
також
Єврейська
автономна область,
Коряцький і
Чукотський
національні
округи204 та
район
Дальбуду, і
за розмірами,
і за оперативно-тактичним
значенням
був одним із
найважливіших
адміністративно-територіальних
одиниць СРСР.
По дорозі
на місце
призначення
Люшков інструктував
членів своєї
виїзної
бригади, як
їм слід вести
себе на
новому місці:
триматися
гуртом і про
ростовські
справи
мовчати, а
перед самим
Хабаровськом
попередив:
близьких
стосунків з
працівниками
УНКВС по ДСК
не
встановлювати,
оскільки всі
вони будуть
заарештовані205.
Що ж
являло собою
«підозріле»
УНКВС по ДСК
напередодні
приїзду
Люшкова?
Заступником
начальника
крайового
УНКВС та за
сумісництвом
начальником
УНКВС по Хабаровській
області
працював С. І.
Западний,
якого Генріх
Самійлович
добре знав зі
спільної роботи
в
центральному
апараті ДПУ
УСРР. У липні 1928
р. січні 1930 р.
Западний
очолював
обліково-повідомне
управління
ДПУ УСРР і
був безпосереднім
начальником
Люшкова. 3-й
(контррозвідувальний)
відділ очолював
капітан
державної
безпеки С. О.
Динов. Начальником
4-го
(секретно-політичного)
відділу працював
С. М.
Сидоров давній
підлеглий
Люшкова по
2-му відділку
секретно-політичного
відділу
ОДІТУ СРСР206.
Начальником
5-го
(особливого)
відділу УДБ крайового
УНКВС і особливого
відділу ГУДБ НКВС
ОЧДСА працював
старший
майор державної
безпеки С. А. Бармінеький давній
знайомий Люшкова по Одеській губчека. Адміністративно-господарським
відділом керував
старший
лейтенант державної
безпеки О. П. Бубеннов,
відділом
кадрів С. I. Полозов.
Саме
далекосхідні
чекісти першими пізнали на собі
важку руку
нового
начальника
крайового
УНКВС. 8
серпня взяли С. І. Западного,
9 серпня С.
А.
Бармінського
та його дружину
начальника
спеціального
сектора крайового
управління
народної
освіти T. М.
Бармінську.
Бармінський
вже 10 серпня
визнав, що «по
лінії
особливого
відділу він
провів низку
шкідницьких
підривних
заходів, які
сприяли
зриву та послабленню
боротьби
особливих
органів із ворогами»,
та назвав
учасниками
правотроцькістської
організації
багатьох
своїх
товаришів по
службі207.
Того ж
дня Люшков
надіслав
телеграму
Єжову:
«Після закінчення
доби на
допиті
сьогодні, 10,
Бармінський
подав на Ваше
імя заяву
про свою приналежність
до
правотроцькістської
організації
в УНКВС.
Називає як
учасників Дерибаса,
Западного, начальника
відділу
кадрів Полозова, колишнього
начальника
адміністративно-господарського
відділу
Бубенного,
начальника
Приморського
обласного
УНКВС Візеля,
начальника
Амурського
облуправління
Давидова.
Шпигунську
діяльність
поки що заперечує.
Про Полозова я Вам
доповідав як
про
троцькіста і
з Вашої санкції
його
заарештував.
Візель
знятий Вашим
наказом як
троцькіст,
але досі Ваш
наказ не був
виконаний. На
моє питання Дерибас не міг
дати ніякої
відповіді.
Давидов
колишній
білогвардієць,
незважаючи
на вислів
йому
політичної
недовіри
обласною партійною
конференцією
та його
бездіяльність,
Дерибас його не
зняв.
Підозріла
вся поведінка
Дерибаса.
Після
мого приїзду,
незважаючи
на домовленість
по телефону
про особисте
побачення,
попередньо
послав на
розвідку Западного; довго не
зявлявся в
управлінні і,
як встановлено,
виглядав на
суміжній
сходовій
клітці, що робиться
в кабінеті Западного,
де я
проводив
операцію. У
розмові зі
мною виявляв
розгубленість
і роздратування
з приводу
свого зняття,
крайнє зацікавлення
до характеру
свідчень на Западного,
Бармінського.
Дерибас показав
мені
харбінську
газету, де
сказано про
його арешт.
Знаючи про те,
що Западний
допитується
у своєму
кабінеті, Дерибас зявився там,
пояснивши
мені, що
шукав мене.
Заслуговує
на увагу зволікання
Дерибасом
відїзду
на
Далекосхідний
край,
незважаючи
на Ваші
вказівки на
поїздку його
у Владивосток
за сімєю.
Прошу
телеграфувати
санкцію на
арешт Візеля,
Давидова,
Бубенного».
Нарком внутрішніх
справ уже
наступного
дня
переправив цей документ Сталіну,
який і зробив
на телеграмі
власноручну
позначку:
«Молотову, Ворошилову.
Дерибаса доведеться
заарештувати.
Ст.». Адресати
погодилися:
За. В. Молотов К.
Ворошилов»208. 12 жовтня
на засіданні
Пленуму ЦК ВКП(б)
Й. В. Сталін
повідомив
присутніх, що
«Дерибас японським
шпигуном
виявився»209.
Дозвіл на
арешт
Бубенного
Люшков
отримав миттєво
10 серпня
шифротелеграмою
№ 432210.
Того ж дня
взяли начальника
відділу
кадрів УНКВС С. І. Полозова та його
дружину
завідувачку
будинку
відпочинку
НКВС В. П.
Полозову; 15 серпня
дружину С. І. Западного
домашню
господарку О.
К.
Западну-Грундіну;
19 серпня
заступника
начальника
3-го відділу УДБ
УНКВС О. І.
Козакова, 21
серпня
начальника
3-го відділу
УДБ УНКВС С. О.
Динова.
Арештували
також
начальника
УНКВС по
Амурській області,
майора
державної
безпеки Г. О.
Давидова-Катючого,
начальника
УНКВС по
Уссурійській
області, старшого
майора
державної
безпеки О. А.
Пряхіна та
начальника
УНКВС по
Приморській
області,
капітана
державної
безпеки Я. С.
Візеля.
Ініціюючи
арешт
останнього,
Люшков зайвий
раз
страхувався,
оскільки
Візель
працював під
його
безпосереднім
керівництвом
у 1927 р.
начальником
1-го відділка
інформаційного
відділу ДПУ
УСРР і мав
репутацію
«відомого троцькіста»211.
Від свого
колишнього начальника
Яків
Савелійович
Візель нічого
хорошого не
чекав, під
час арешту
зумів приховати
отруту й
отруївся
через кілька
днів після
початку
слідства212.
Генріх
Самійлович
звик
відповідати
за свої
слова, І якщо
він написав
Єжову, що
Сергій
Арсентійович
Бармінський
«поки що
заперечує
свою шпигунську
діяльність»,
то цього
«поки що» потрібно
було
якнайшвидше
позбавитися.
Люшков
пообіцяв, Люшков
зробив уже 17
серпня
Олександр Маркович Малкевич
дістав від
Бармінського
власноручну
заяву, що той
у 19231924 pp.,
працюючи в
Одесі
начальником
особливого відділу
корпусу, був
завербований
в агенти
німецької
розвідки
своїм
начальником
Ф. Ґ.
Клейнбергом,
якому
передав ряд
таємних
даних про
роботу
органів,
характеристики
чекістів і
таке інше.
Далі Бармінський
визнав, що,
коли він
працював «у
Київському
окружному під
пі пі ДПУ, під
впливом Западного у нього
зявилася невіра
у лінію
партії, що
переросла в
антирадянські
настрої», і що
після
переїзду на
Далекий Схід
з 1930 р/ став
працювати на
японську розвідку,
а з 1931 р. за
завданням Дерибаса та Западного
став
проводити
зрадницьку
роботу.
Зокрема,
через Западного
установив
звязок з
німецьким
консульством
у
Владивостоці,
куди
передавав
таємні дані
про ОЧДСА213.
З собою
до
Хабаровська
Люшков
привіз цілу бригаду
ростовських
чекістів, яку
поступово
розставив на
ключові
посади в
крайовому
УНКВС. Так,
майор
державної
безпеки Г. М.
Осинін-Вінницький
став
заступником
начальника
крайового
УНКВС та
начальником
Особливого
відділу ГУДБ
НКВС ОЧДСА; І. JI. Кабаєв
очолив 2-й
(оперативний)
відділ УДБ
УНКВС, В. П.
Крумін 10-й
(тюремний)
відділ УДБ
УНКВС, І. М.
Євтушенко 11-й
(водний)
відділ УДБ
УНКВС. О. М.
Малкевич стане
заступником
начальника
3-го відділу
УДБ УНКВС, а О. П.
Малахов обійме
аналогічну
посаду у 4-му
відділі УДБ
УНКВС. М. І.
Рисенко буде
призначений
заступником
секретаря парткому УНКВС.
Пізніше до
них
приєднаються
майор державної
безпеки М. А.
Каган, який
стане першим
заступником
начальника
УНКВС по ДСК,
старший
лейтенант державної
безпеки В. М.
Сперанський,
який очолить
УНКВС по
Дальбуду, та
старі
знайомі
Люшкова по
службі в
Україні:
капітан
державної
безпеки М. Г.
Ханников
(колишній
начальник
Криворізького
міського
відділу НКВС)
очолить
УНКВС по
Зейській
області;
капітан
державної безпеки
М. І.
Говлич, який
перед цим
працював
заступником
начальника
4-го відділу
УДБ НКВС
УРСР,
очолить
УНКВС по
Амурській області,
а колишній
помічник
начальника
УНКВС по
Саратовській
області,
капітан
держбезпеки Д. М.
Давидов-Малишкевич
очолить 5-й
відділ УНКВС
по Уссурійській
області та
особливий
відділ ГУДБ НКВС
Приморської
групи військ.
Цікаво,
що двоє
останніх
числилися в
«штрафниках».
Давидов-Малишкевич
29 червня 1937 р.
був усунутий
з посади
начальника
Управління
робітничо-селянської
міліції
УНКВС по
Харківській
області і
звільнений в
запас214. Так
покарав його
новий нарком
внутрішніх справ
УРСР, комісар
державної
безпеки 2-го
рангу
Леплевський
за те, що той
давав його
запеклому
ворогу
Балицькому
небажану
інформацію
про роботу
Леплевського
в Білорусії.
Правда,
поквитатися
по-справжньому
українському
наркому з
Давидовим-Малишкевичем
не дали вже 15
серпня 1937 р.
останній був
призначений
помічником
начальника
УНКВС по
Саратовській
області.
Говлич же
взагалі
«прогримів на
всю країну» в
наказі по
особовому складу
НКВС СРСР від
21 червня 1937 р. «за
формулювання
звинувачення
в тероризмі
та контрреволюційних
діяннях, що
не відповідало
дійсності, за
арешт Сухова
та за
наступне
невірне
ведення
слідства по
справі Сухова за необгрунтованими
звинуваченнями
від посади
відлучити та
заарештувати
на 30 діб»215.
Вже на
першій
оперативній
нараді
Люшков відкрито
повідомив
співробітників
про те, що
«Далекий Схід
є оплотом
контрреволюції
на радянській
землі», а на
партійному
зібранні
УНКВС заявив:
«Нам потрібно
знайти такі
форми, щоб
дати
можливість
кожному викрити
ворогів, у
першу чергу
всередині нашого
апарату!». На
підтвердження
своїх слів він
розпорядився
створити
«особливу
бригаду у
справі заарештованих
спів робітників»
на чолі з
Рисенком.
Члени бригади,
до якої
увійшли
також
Євтушенко та
Малкевич,
працювали на
пятому
поверсі
нової
будівлі УНКВС.
Вхід туди
дозволявся
виключно за
спеціальними
перепустками.
Головний
«чекістоїд»
Михайло
Петрович Рисенко
зовні виглядав
ввічливим,
контактним,
мав добрі організаторські
здібності та
досвід
партійної
роботи. Це
притягувало
до нього
людей. А ось
під час
слідства
Рисенко
перетворювався
на
справжнього садиста.
Пізніше він
розповість,
що після арешту
Бармінського
та Западного
Осинін-Вінницький
ділився з ним
своєю програмою:
«Потрібно
культивувати
такі настрої,
що на ДСК
навколо самі
вороги. Коли
ж буде створена
така
суспільна
думка, тоді
заарештуємо
багато людей,
завантажимо
роботою апарат
і створимо
ефект
розгрому
правотроцькістської
змови»216.
Підсумовуючи
перший місяць
роботи
нового
начальника
крайового
УНКВС, перший
секретар
крайкому
ВКП(б) Варейкіс
у своєму
листі
Сталіну від 8
вересня 1937 р.
повідомляв,
що «після
приїзду до
краю нового
начальника
НКВС Люшкова
було викрито і
встановлено,
що також
активну роль
у правотроцькістському
центрі
відігравав колишній
начальник
НКВС Дерибас...
та значна
частина
інших
чекістів»217.
Одним з
небагатьох
керівних
чекістів-далекосхідників,
яким
пощастило
завоювати довіру
нового
керівництва,
був начальник
УНКВС по
Сахалінській
області
комбриг В. М. Дреков. Його
підлеглий 3. Гершевич згадував,
що,
повернувшись
з наради в
Хабаровську, «Дреков багато
розповідав
про те, як добре
його прийняв
Люшков, як
схвалив
діяльність
НКВС на Сахаліні.
Що на нараді
в
Хабаровську
нас зовсім не
сварили, а
тільки
ставили у
приклад.
Схвалили всі
заходи, які
проводилися,
роботу
визнали
доброю, а
політичну
лінію
вірною. І
тому темпи
потрібно не
уповільнювати,
а, навпаки,
підсилювати.
Дреков прямо
заявив:
Комісар
(Люшков. Авт.)
сказав, що
нікому немає
діла до того,
скільки діб я
бажаю допитувати
арештованого,
скільки я
збираюся
його тримати.
Боятися нічого
чесна
людина себе
обмовляти не
буде... До
ворога слід
ставитися
по-ворожому,
а хто цього
робити не
бажає, той
сам ворог...
Комісар
наказав, що
потрібно
перетворити
НКВС в ЧК, щоб
люди боялися
ходити по тім
боці вулиці,
де знаходиться
ваша будівля,
обходили її
стороною.
Дреков говорив і
про те, що
розгляд
справ на
військовій
колегії в
Хабаровську
проходить
без урахування
того, що
обвинувачені
відмовилися
від своїх
свідчень.
Ніхто на це
уваги не
звертає»218.
Сам же Дреков згадав,
що, отримавши
від Люшкова
наказ заарештувати
весь
радянсько-партійний
актив
Сахаліну,
який
проходить за
свідченнями завідувача
лазні
Капустяна,
він відповів:
«Зробити
цього не
можу», але
знову
отримав розпорядження:
«Не вступайте
в дискусію
арештувати!»219
Навівши
порядок у
своєму
господарстві,
Люшков
взявся за
винищування
ворогів в
інших
радянських і
партійних
установах. У
серпні він
видав
директиву
всім органам
держбезпеки
ДСК: «Перед
нами поставлено
завдання
найнещаднішим
чином
громити
банду
антирадянських
елементів, що
осіли в колгоспах,
радгоспах, на
транспорті, у
будівництві,
промисловості,
радянських
установах і
проводять у
них підривну,
диверсійну,
терористичну,
повстанську
та шпигунську
діяльність,
захистити
радянський
народ від
їхніх
підступів та,
нарешті, раз
і назавжди
покінчити з
підлою
підривною
роботою
проти основ
Радянської
держави».
Напевно, з
метою
остаточного
знищення у
краї «навіть
малозначущих
та гаданих»,
але ж
все-таки «ворогів
народу»
Люшков
наказав
заарештовувати
і тих осіб, на
яких хоча й
не було
прямих
доказів, але
все ж таки
існувала
підозра, що
вони також є
«шкідниками».
«Нерідко
матеріали на
осіб, що
викривали
їхню ворожу діяльність,
надходили
вже після
арешту цих осіб»,
зізнається
пізніше на
слідстві
колишній
начальник
особливого
відділу
будівельного
корпусу С. Є.
Ліберман220.
Продовжувалася
зачистка
ОЧДСА.
Заступник
начальника
Особливого
відділу ГУДБ
НКВС ОЧДСА,
капітан
державної
безпеки Л. М.
Хорошилкін
пізніше
свідчив:
«коли до краю
приїхав
Люшков, а
потім і
Каган, вони
неодноразово
звинувачували
мене у тому,
що
московська
бригада
працювала
погано, що
змова в армії
не
розгромлена.
Саме від них
йшла
настанова, що
ДСК ніколи не
чистився
органами
НКВС і що не
очищувалася
від ворогів
Окрема
Червонопрапорна
Далекосхідна
армія. Говорилося,
що на ДСК
господарюють
японці, стосовно
ж армії
давалася
настанова
про те, що
змовники є в
усіх родах
військ, що
вони просякли
в усі пори
армії, що
немає такої
військової
частини, де б
змовники не
звили своє
кубло. Звідси
і пішли так
звані лінії,
які
наказували
шукати
ворогів у
кожній
частині. Мене
довго сварили
за те, що я не
викрив змову
в Окремій Червонопрапорній
Далекосхідній
армії, і, щоб
викрити
змову в
штабі, були
арештовані
Галвін і
Шталь
(заступник
начальника
штабу ОЧДСА,
комбриг. Авт.)...
Люшков і
Каган дали
настанови
допитувати їх
головним чином
про
працюючих у
штабі
змовників. У
той період,
коли допитували
Гаявша і Шталя,
Гуліна і
Магона
(командир 16-го
стрілецького
корпусу,
комдив. Авт.), Люшков
двічі чи
тричі збирав
слідчих, які
вели справи
по цих
арештованих,
і давав настанову
«прорватися
на штаб». Під
цим кутом і допитувалися
арештовані,
від них
вимагали назвати
учасників
змови у
штабі, хоча
ніяких
матеріалів у
нас не було.
Коли
допитувалися
арештовані
робітники політичного
управління
армії
Вайнерос і Рабинович
(начальник
відділу
політуправління
ОЧДСА,
полковий
комісар. Авт.), від мене
Люшков
вимагав
шукати вихід
в
політуправління
армії...
Отримуючи такі
вказівки від
Люшкова та
Кагана, я, в
свою чергу,
давав ці
вказівки
слідчим, що
не могло не
сприяти
створенню
провокаційних
справ і
арешту
невинних. Це
вело до
знищення
кадрів армії»221.
Головним
погромником ОЧДСА
був
Осинін-Вінницький,
який всю провину
за свої
вчинки
згодом
переклав на
начальника
крайового
УНКВС:
«Люшков дав
настанову у
всіх справах
знаходити
масові
звязки з
японцями. Не було
майже жодного
арештованого,
який би не
дав свідчень про
зв язки з
японцями.
Люшков прямо
мені сказав,
що Каган
запропонував
йому цю
«лінію» з тим,
щоб показати
Москві, що
тут міцно
громлять
японські
звязки. Ряд
арештів почали
проводити
без будь-яких
матеріалів, причому
Люшков дав
настанову
брати
переважно
комуністів і
спеціалістів...
За вказівкою
Люшкова ми
дезінформували
Москву
сфальсифікованими
свідченнями
про всілякі
«плани»
японців»222.
Ці
настанови
керівництва
беззастережно
виконувалися
на місцях,
про що
пізніше свідчив
слідчий
Шейнберг-Вишковський,
який зізнався:
«За
завданням
Люшкова,
Кагана,
Осиніна я змушував
підслідних
писати
свідчення
про те, що
вони готували
провокаційні
акти на
кордоні, теракт над Блюхером
та інші
дії, які
підслідні
фактично не
давали...223
Шталя я
отримав у наручниках
від Хорошилкіна.
Я з ним
просидів
цілий день,
наручники з
нього не
зняв, але він
мені не дав
свідчень.
Прийшли
Каган і
Люшков,
побили Шталя й
пішли...
Люшков мені
наказав
заарештувати
дружину
Шталя. Майже
через кілька
хвилин після
цього наказу
Люшкова
Шталь дав свідчення»224.
Особисту
участь
Люшкова у
допитах
заарештованих
військових
підтверджували
і жертви
політичних репресій.
Так, колишній
начальник
інженерних
військ ОЧДСА,
комбриг І. А.
Галвін пізніше
*писав:
«Арештований
я був 22 лютого
1938 р. і був
доставлений
до кабінету
Лібермана.
Спочатку мене
умовляли
Ліберман і
заступник
начальника
УНКВС Каган.
Він
запропонував
мені написати,
що я являюсь
німецьким
шпигуном, що
я перебуваю у
фашистській
організації
і у правотроцькістській
організації.
Я категорично
відмовився
давати такі
свідчення.
Бачачи, що тут
явна
провокація, я
вимагав
військового
прокурора.
Ліберман і
Каган мені
відповіли, що
вони
прокурора на
поріг не
пускають, а
якщо хто з
них
зявиться, то
залишиться у
підвалі.
Ліберман
відповів, що
або я дам свідчення,
або вони
силою
змусять дати
свідчення.
Якщо я не дам
свідчення, то
арештують
мою дружину
та дітей, і я
буду чути
їхній писк у
сусідньому
кабінеті. В
цей час у
сусідньому
кабінеті
стогнала та
кричала
якась жінка.
Я відмовлявся
давати
свідчення. Через
деякий час
зайшов
Люшков, і Каган
мені сказав:
Ось прийшов
член уряду
(малося на
увазі, що
Люшков був
депутатом
Верховної
Ради СРСР. Авт.), невже ви
йому не
вірите, що
свідчення
потрібно
давати,
оскільки
цього
вимагають
уряд і ЦК
партії, і
ці свідчення
потрібні для
викриття
великої троцькістської
організації.
Я також
відмовився.
Люшков
мовчав. Тоді
Каган,
виходячи з Люшковим,
сказав
Ліберману:
Нічого з ним
церемонитися,
дайте йому як
слід у пику.
При цьому
лаявся матом»225.
Цікаво,
що пізніше Люшков
заявить, що
«як масові
арешти серед
цивільних
осіб виявили
величезний
психологічний
тиск на
населення,
так і арешти
в армії
вплинули на
політичні настрої,
військову
дисципліну
та рівень бойової
готовності.
Чистки
Сталіна не
лише спосіб
усунення «політично
небезпечних»
людей, але і
створення
слухняної
армії, як
найважливішої
ланки у
підготовці
до війни»226.
21 серпня 1937
р. Політбюро ЦК ВКП(б)
разом із РНК СРСР
ухвалили
постанову
«Про
корейців»,
яка передбачала:
«З метою
припинення
проникнення
японського
шпигунства у
ДСК... виселити
все
корейське
населення із
прикордонних
районів... До
виселення
приступити негайно
і закінчити
до 1 січня 1938 року...
НКВС вжити
заходів
проти
можливих
ексцесів і
безпорядків
з боку
корейців у
звязку з
виселенням»227.
Заходи
були вжиті, і 29
жовтня 1937 р.
Люшков звітував
Сталіну про
те, що 25 жовтня
того ж року
закінчена депортація
корейців із
Далекосхідного
краю. Всього
було виселено
124 ешелони з
корейцями у
складі 36442 родин,
171781 чоловік. На
Камчатці та в
Охотську ще
лишилося
близько 700
корейців, які
мали бути
вивезені
ешелоном до 1
листопада 1937
року. Вислане
корейське
населення
депортували
до
Узбекистану
(16272 родини, 76525 чоловік)
та
Казахстану (20170
родин, 95256
чоловік)228.
Керівництво
країни
надало цій
операції
неабиякого
значення. 19
грудня 1937 р.
Політбюро ЦК ВКП(б)
ухвалило
постанову:
«За
зразкове та
чітке
виконання
відповідального
завдання
Уряду з
перевезення
оголосити
подяку
начальнику
УНКВС по
Далекосхідному
краю т. Люшкову Г. С., всьому
колективу
співробітників
УНКВС по
Далекосхідному
краю та працівникам
Далекосхідної
залізниці,
які брали
участь у
виконанні
цього
завдання.
Зобовязати
народного
комісара
внутрішніх
справ Союзу PCP і
народного
комісара
шляхів
сполучення представити
до нагороди
працівників
УНКВС по ДСК,
які особливо
відзначилися,
а також
працівників
залізничного
транспорту
Далекосхідної
залізниці»229.
Завдання
партії було
виконано, і 4
лютого 1938 р. «за
зразкове та
чітке
виконання
відповідальних
завдань
Уряду з перевезення»
було
нагороджено
орденом
Червоної
Зірки 17 співробітників
УНКВС по ДСК
(серед них
начальник
УНКВС по
Амурській
області,
капітан державної
безпеки М. І. Говлич
і начальник
УНКВС по
Приморській області,
капітан
державної
безпеки М. Й.
Диментман),
ще 5 чекістів
отримали
орден «Знак
Пошани»230.
Розмах
масових
репресій
призводив до
подальшого
розширення
категорій
репресованих.
14 вересня 1937 р. нарком
Єжов дає
вказівку
Люшкову:
«Дозволяю
розглядати
справи
троцькістів,
які знаходяться
у таборі, на
трійці»231. В
далекосхідних
таборах
знищували не
лише
троцькістів.
1 лютого 1938 р.
Політбюро ЦК ВКП(б)
задовольнило
прохання
НКВС СРСР про
страту ще 12000
засуджених.
Розстріли
треба було
закінчити до
15 квітня 1938 року232.
Формально
трійка УНКВС по
Дальбуду
підпорядковувалась
трійці УНКВС
по
Далекосхідному
краю. Втім,
Люшков скинув
цю роботу на
начальника
УНКВС по Дальбуду
свого
висуванця
Василя
Михайловича
Сперанського.
Той, у свою
чергу, дещо
спростив
роботу цього
судового
органу. За
спогадами
сучасників,
«засідання
трійки у
повному складі
було
рідкістю.
Звичайно
справи
розглядали
Сперанський
Метелєв
(прокурор);
Сперанський
Копопович
(його
заступник)»233.
Для ударної
роботи у
начальника
УНКВС по Дальбуду
був
додатковий
стимул
дворянське походження
та
офіцерський
чин у
царській
армії. I
відпрацьовував,
слід сказати,
непогано. За часів
єжовщини
Сперанський
виріс від молодшого
лейтенанта
до капітана
державної
безпеки,
отримав значок
почесного
чекіста та
обійняв
посаду начальника
УНКВС234.
10 жовтня 1937
р. був
арештований
перший
секретар Далекосхідного
крайкому
ВКП(б) І. М.
Варейкіс. Обставини,
за яких його
було
репресовано,
вимагають
подальшого
вивчення.
Можливо, це була
суто
московська
розробка, і
його взяли за
«старі
справи». Але
сумніватися
в тому, що до
домовини
Варейкіса підштовхнув
саме Люшков,
не
доводиться.
Ще 27
червня він з
Ростова
надіслав М. І. Єжову
заяву заарештованого
М. М.
Малинова про
те, що І. М.
Варейкіс свого
часу
характеризував
Сталіна як
«людину вельми
важку, з якою
дуже складно,
що навіть
деякі члени
Політбюро в
його
присутності
відчувають
себе не
вільно і
нібито в
чомусь винними».
Єжов
швиденько
побіг з цією
заявою до
Сталіна. Генеральний
секретар
уважно її
перечитав,
зробив на ній
надпис: «Т.
Варейкіс! Чи
не бажаєте
ознайомитися
зі
свідченнями
досить
відомого
Малинова?
Привіт. Й.
Сталін» і наказав
розіслати
заяву
Малинова зі
своєю
резолюцією всім
членам Політбюро.
Варейкіс
миттєво
відповів
вождю вірнопідданським
листом, і
інцидент
нібито
замяли235.
Втім,
Люшков не
заспокоївся
і
продовжував топити
Варейкіса. В
своїй
телеграмі
Єжову від 19
вересня про
хід операції
по виселенню
корейців
начальник
УНКВС по ДСК
відзначав, що
незадовго до
арешту
голови
крайвиконкому
М. П.
Вольського
він «отримав
від Варейкіса
на підпис
вказівку
крайової
трійки з виселення,
яка була
підписана
Вольським». «Я вніс
зміни і
заявив
Варейкісу,
доповідав він,
що не
збираюся
ставити свій
підпис разом
із Вольським.
Тільки тоді
цей підпис
був знятий.
Тоді ж
(одночасно з
відправкою
Вам
телеграми,
повідомлено
№ 7900 і № 7905) поставив
питання на
відкритому
засіданні
бюро край кому ВКП(б)
про саботаж переселення
та незадовільне
керівництво
Варєйкіса
цією
важливою
операцією. На
мою вимогу
був
виключений з
партії
секретар
Посьєтського
райкому
ВКП(б) за
саботаж,
оголошено
сувору
догану за
бездіяльність
і зрив
посадки секретарю
Приморського
обкому ВКП(б)
та голові
облвиконкому
та догану
Друскісу
(начальник
Далекосхідної
залізниці. Авт.). Варейкіс
довго
заперечував
проти цих заходів,
але був змушений
погодитися.
Вважаю за
необхідне
докладно
зупинитися
на цій
інформації
Вам. Взагалі
не
відчувається,
що крайком
активно вкл
ючився сам і
мобілізував
парторганізації
на активне
викриття
ворогів або
підхопив
арешти, які
проводить
УНКВС, для виявлення
всіх
звязків. У
всьому цьому
велике значення
має стиль
роботи
самого
Варєйкіса,
який мало
відповідає обстановці
ДСК занадто
багато
піклування
про себе та
свій відпочинок.
Прошу
санкціонувати
арешти начальників
станцій
Дормидонтівка
та Волочаївка.
Арештую
негайно за
повідомленням».
І знову
телеграма
Люшкова
лягає на стіл
Сталіна. І
знову той
пише свою
примітку, але
вже набагато
суворішу: «Т.
Єжову.
Потрібно арештувати:
1) Горкіна
(начальника
прикордонної
охорони по
Посьєте),
2) СтеПіна
(начальника
відділу руху
в
Хабаровську),
3)
Гриневича,
4)
Варєйкіса»236.
Зрозуміло,
що Люшков та
його хлопці
не могли не
відреагувати
на арешт
партійного
вождя краю і
підкидали на
Лубянку все
нові й нові
факти
зрадницької
діяльності
останнього.
Варейкіса зробили
активним
учасником
всіх
розкритих
військових
змов у ДСК.
Потрібні
свідчення
дав і Западний,
який яскраво
описав
звязок
правотроцькістської
організації
з японською
розвідкою237.
Сталін
уважно
слідкував за
розслідуванням
у справі
Варєйкіса та
особисто
направляв
слідство.
«Бити з усіх
сил Рябініна,
чому не видав
Варєйкіса?»
писав генеральний
секретар 13
березня 1938
року238.
Арешт
партійного
керівника
краю викликав
нову хвилю
арештів
серед
далекосхідних
комуністів. У
цій роботі
Люшкова
спрямовував
новий
партійний
керівник
краю Г. М.
Стацевич,
колишній
апаратник
Московського
міськкому
партії, який
встиг у
серпні вересні
1937 р.
покерувати
відділом
кадрів НКВС
СРСР239.
9 грудня 1937
р. Люшков
прибув на
чолі бригади
з шести
чоловік до
Ніколаєвська-на-Амурі.
Він відразу ж
провів нараду,
на якій
звинуватив
оперативний
склад УНКВС
Нижньоамурської
області в
притупленні
пильності і
попередив, що
буде рішуче боротися
з тими, хто у
нові терміни
не зуміє перебудуватися
й працювати
по-новому,
по-єжовськи.
«Такі люди,
пообіцяй він,
будуть
заарештовані
і засуджені
як пособники
ворога!..»
«Пособником
ворога»
виявився
колишній
начальник
нижньоамурського
обласного
УНКВС,
капітан державної
безпеки Л. Ф. Литовський,
якого
заарештували
як «учасника
правотроцькістської
організації»
12 грудня. Але
головного
удару
бригада
Люшкова
завдала по партійних
та
радянських
кадрах
області.
«Необгрунтовані
та масові
арешти,
фальсифікація
слідчих
справ,
злочинні
методи слідства»
так пізніше
буде характеризувати
обстановку в
обласному
апараті
УНКВС його
новий начальник
висуванець
Люшкова,
старший лейтенант
державної
безпеки Я. Л.
Фельдман. Це він
відразу ж
після свого
призначення
попередив
підлеглих, що
слідчий, у
якого можуть
виникнути
сумніви у
щиросердих
зізнаннях
заарештованих,
сам може
опинитися в
одній камері
з
арештованим,
бо добре
засвоїв слова
Люшкова:
«Якщо ти
будеш
допитувати
куркуля
згідно з
кримінально-процесуальним
кодексом, то
багато від
куркуля не
отримаєш. Він
проти
радянської
влади
боровся без
кримінально-процесуального
кодексу»240.
У грудні 1937
р. у
Радянському
Союзі
відбулися вибори
до Верховної
Ради СРСР.
Серед обраних
на
безальтернативній
основі
депутатів
було 57
працівників
НКВС СРСР на
чолі зі своїм
«залізним
наркомом».
Був серед них
і народний
депутат Г. С. Люшков,
якого 27
жовтня 1937 р.
висунули
кандидатом у
депутати
робітники
лісокомбінату
«Амурдержрибтресту»
в
Ніколаєвську-на-Амурі.
Ініціював
висунення
Генріха
Самійловича
у народні
обранці Фельдман. Кандидатура
«пильного чекіста...
була одностайно
підтримана
зборами»241. З
того дня
Люшков став
відомий
широкому загалу
далекосхідників,
його
фотографії
та хвалебні
статті про
нього не
сходять зі шпальт
крайових
газет, він
виступає на
численних
зустрічах з
виборцями,
отримує їхні
«накази», незмінно
включається
до складу
різноманітних
«почесних
президій»,
стоїть на
трибуні разом
із Блюхером і
Стацевичем,
приймаючи
парад військ
хабаровського
гарнізону. «Я
щасливий, що
належу до числа
працівників
каральних
органів»,
заявив він
під час одного
зі своїх
виступів242.
У грудні 1937 p., в той час
як сотні
тисяч
невинних радянських
громадян
страчували в
тюремних підвалах
або кидали в
концентраційні
табори, в той
час коли
мільйони
радянських
громадян
проводили
безсонні
ночі в
очікуванні
свого арешту,
Країна Рад
гучно
вшанувала
20-річчя органів
ВЧК ОДПУ
НКВС. Під час
урочистої
наради, присвяченої
цій
знаменній
події,
Стацевич
відзначив
«складність
роботи
далекосхідних
наркомвнусправців,
які
знаходяться на
кордоні з
іноземною
державою», і
те, що «тут, на
ДСК, довго
діяли вороги
народу крутови,
лаврентьєви,
варейкіси та
інша наволоч,
яка намагалася
продати наш
квітучий
край
Далекого Сходу
японському
імперіалізму.
Наркомвнусправці
ДСК на чолі з
тов. Люшковим
розгромили
шпигунські
кубла, але
капіталістичні
держави будуть
і надалі
засилати до
нас у тил
шпигунів і
диверсантів.
Тому
потрібно ще
вище підняти
пильність і
зіркість,
нещадно
знищувати
всіх ворогів
народу»243.
19 грудня
«за зразкове
та
самовіддане
виконання
найважливіших
урядових
завдань» була
нагороджена
велика група
співробітників
НКВС СРСР,
серед яких
були і
чекісти-далекосхідники.
Орденами
Червоної
Зірки були
нагороджені
І. М.
Євтушенко, І. JI. Кабаєв, В.
П. Крумін, О. П. Малахов, О. М.
Малкевич, М. П. Рисенко,
К. М.
Стрелков, JI. М. Хорошилкін244.
Ознайомившись
зі списками
інших
орденоносців-чекістів
у
центральних
газетах, Люшков
був дуже
неприємно
здивований,
знайшовши
серед
нагороджених
орденом
Червоної
Зірки
Олександра
Олександровича
Волкова
начальника
4-го відділу
УДБ УНКВС по
Київській
області. Як
же Волкову вдалося
вирватися з
лубенських
підвалів?
Врятували
його, а також
інших
обмовлених
Люшковим
ростовських
чекістів І. П.
Попашенка та М. Л.
Гатова
північнокавказькі
друзі, які
працювали в
центральному
апараті НКВС
СРСР. Вони
добре розуміли,
що клубок,
який почав
розмотувати
Люшков, може
зрештою
привести і до
них, і встали
за арештованого
Волкова та
скомпрометованих
Попашенка та Гатова горою.
Для цього
начальник
відділка 4-го
відділу ГУДБ
НКВС СРСР
Тительман
так «допитав»
Малинова,
Шеболдаєва і Белобородова,
що вони
відмовилися
від своїх
попередніх свідчень
стосовно
Попашенка, Гатова і Волкова.
Так, 23
вересня
заарештований
Шеболдаєв
показав:
«Заявляю,
що свідчення Белобородова
і Бріксе,
з яких (за
повідомленням
слідства) виходить,
що я
(Шеболдаєв)
їм
повідомляв
про участь в
контрреволюційній
організації Гатова та Волкова,
не
відповідають
дійсності.
Ні з
Бєлобородовим,
ні з Бріксе
ні про Гатова,
ні про Волкова у мене
розмов не
було. Також
не можу
сказати, що
Рудь повідомляв
мені про
участь Гатова і Волкова в
організації,
хоча він
казав, що в
апараті Управління
НКВС у нього
«надійні»
люди є, але це
з Гатовим і
Волковим він
не повязував»245.
Ці
слова
підтвердив і Белобородов:
«У моїх
попередніх
свідченнях,
які торкалися
працівників
УНКВС по АЧК
учасників
контрреволюційної
організації,
показані
кілька осіб,
у тому числі
Попашенко, Гатов
і Волков. Відносно
цих осіб
вважаю за
необхідне
уточнити й
виправити
мої
попередні
свідчення:
1. Ні з ким з
названих
осіб я не був
особисто
знайомий як з
учасником
контрреволюційної
організації
і нічого конкретного
про їхню
антирадянську
діяльність я не
знаю.
2.
Підставою до
дачі мною
свідчень про
цих осіб
послужили
розмови мої з
Шеболдаєвим,
Рудем,
Ароцкером,
під час яких
прізвища
Попашенка, Гатова та Волкова
хоча і
називалися у
звязку з
їхньою
роботою в
УНКВС, але
прямого та
категоричного
повідомлення
про їхню
контрреволюційну
діяльність
мені ніхто не
робив. Мої свідчення
про
причетність Волкова до
контрреволюційної
діяльності я
дав на
підставі
своїх умови
водів та співставлення
з рядом інших
обставин. По
суті ж справи
повторюю, що
фактів про
їхню
контрреволюційну
діяльність
мені не
відомо і цих
фактів мені
ніхто не
повідомляв»246.
Вже 4
жовтня 1937 р.
начальник
ГУДБ НКВС СРСР
Фриновський
наказав
звільнити Волкова з-під
варти247.
Символічно,
що повернути Волкову партійний
квиток № 0381925 заступнику
начальника
8-го
(обліково-статистичного)
відділу ГУДБ
НКВС СРСР,
капітану державної
безпеки
Зубкіну
наказав...
помічник
начальника
4-го відділу
ГУДБ НКВС
СРСР, майор
державної
безпеки
Ґатов248.
Факт
звільнення Волкова, безумовно,
був для
Люшкова ще
одним тривожним
дзвінком.
Тепер, коли
він завяз на
Далекому
Сході, його
вороги з
Лубянки
розпочнуть з
новою силою
зводити з
ним рахунки,
а він нічого
не буде знати
про їхні
інтриги.
Добре ще, що
Рудя вже
розстріляли
в особливому
порядку!
На
початку
січня 1938 р.
Люшков
прибув до
Москви на першу
сесію
Верховної
Ради СРСР. І
тут знову неприємності:
Фриновський
ознайомив
його з ростовським
компроматом
на
Осиніна-Вінницького,
від якого
нібито завагітніла
таємна
співробітниця
УНКВС по АЧК.
Жінка
розійшлася з
чоловіком і
вимагала від
свого
куратора
аліментів.
Осинін-Вінницький
заперечував
свій інтимний
звязок із
позивачкою, і
оскільки
остання на
час зачаття
була заміжня,
то юридично
довести, що у
неї дитина
була від
чекіста, було
дуже важко.
Але сам по
собі цей факт
компрометував
Осиніна-Вінницького,
і
Фриновський
запропонував
Люшкову
провести
розслідування
на місці,
взявши
матеріали з
собою. Втім,
начальник
УНКВС по ДСК,
ознайомившись
з матеріалом,
заявив, що
хоча і не
надає цій
заяві
особливого
значення, але
вважає, що
розглядати
цю справу в
Хабаровську
не зовсім
коректно.
Оскільки ці
матеріали
надійшли на
Лубянку
офіційно, то
після свого
повернення
до
Хабаровська
він відправить
Осиніна-Вінницького
«на килим» до
Москви249.
Генріх
Самійлович
добре
розумів, до
чого можуть
призвести
тривіальні
звинувачення
в побутовому
розкладі
саме обвинувачення
у моральному
розкладі
сприяли не
просто
падінню багатьох
радянських і
партійних
функціонерів,
а призводили
їх до
домовини. Тим
більше що компромат проти
Осиніна-Вінницького
це, по суті, компромат
проти
його
начальника. І
якщо його
приятель
начальник
УНКВС по
Ростовській
області Я. А.
Дейч дав хід
цій заяві, то
його,
Люшкова, позиції
не такі вже й
непохитні.
Втім, цього разу
все
скінчилося
добре на
Лубянці
повірили
словам
начальника
Особливого
відділу НКВС
ОЧДСА Г. М.
Осиніна-Вінницького,
який рішуче
відкидав
будьякий
статевий звязок
з цією
жінкою.
2425 січня в
Москві
відбулася
нарада
керівників
регіональних
управлінь
НКВС, на якій
Єжов ставив
Люшкова у
приклад
іншим
начальникам
УНКВС за найбільшу
кількість
заарештованих
ворогів у
країні 70
тисяч
чоловік250.
Втім,
незважаючи
на такі
вражаючі
цифри, 31 січня
Люшков рішенням
Політбюро ЦК ВКП(б)
отримав
додатковий
«ліміт» на
знищення 8000 чоловік
та відправку
до таборів 2000
чоловік. Це була
найвища
цифра в
країні.
Навіть НКВС
УРСР
дозволили
розстріляти
«лише» 6000
чоловік251.
Перебуваючи
у Москві,
Люшков не
забував про
справи далекосхідні.
У розмові по
«прямому
проводу» з
Каганом він
наказав
активізувати
допити
арештованих
прикордонників
і чекістів.
Зібравши на
нараду майже
три десятки
чекістів,
перший
заступник
начальника
УНКВС по ДСК
наказав їм до
другої
години ночі
будь-якими
засобами
«привести до
тями» всіх
арештованих,
а пізніше сам
ходив
кабінетами і кулаками
«допомагав»
слідчим у
роботі. В ту
ніч на
пятому поверсі
будівлі крайового
управління
чулися
стогони, крики,
лайка. До
установленого
терміну
«зізналися»
всі
заарештовані252.
Слід
зазначити, що
на той час до
репресованих
чекістів-далекосхідників
додалися
такі «зубри»,
як начальник
УНКВС по Єврейській
автономній
області О. Н.
Лавтаков,
начальник
УНКВС по Ниж-Ньоамурській
області Л. Ф.
Липовський
та його
наступник на
цій посаді С. М.
Сидоров,
заступник
начальника
5-го відділу
УДБ УНКВС по
ДСК, капітан
державної
безпеки Л. М. Богословський,
заступник
начальника
УНКВС по
Сахалінській
області І. Г.
Домарьов, комендант
УНКВС по ДСК Т. П.
Реушев;
начальник
Далекосхідного
табору, майор
державної
безпеки А. Я.
Мартинеллі, заступник
начальника
відділу
кадрів УНКВС
по ДСК С. В.
Хлоплянкін
та інші.
Ротація
керівних
чекістських
кадрів у ДСК
була
настільки
великою та швидкою,
що всі
службові
переміщення
не фіксувалися
у
відповідних
наказах НКВС
СРСР. Зясувати
нових
начальників
контррозвідувального,
секретно-політичного
та іноземних
відділів за
наказами
НКВС СРСР по
особовому
складу
авторові не
вдалося.
Вочевидь, ці
посади були
вакантними,
а обовязки
начальників
відділів виконували
Малкевич 3-го
(контррозвідувального)
та Малахов 4-го
(секретно-політичного).
З лютого 1938 р. Й. В.
Сталін, Л. М.
Каганович, В. М.
Молотов і К. Є. Ворошилов
дали свою
згоду на
засудження
за 1-ю
категорією
ста двадцяти
сімох колишніх
співробітників
УНКВС по
Далекосхідному
краю, серед
яких були і С. І.
Западний, О. К.
Западна-Грундіна,
С. А. Бармінський,
Т. А.
Бармінська, С. І. Полозов, В. П.
Полозова, О. А. Пряхін, Г.
О.
Давидов-Катючий,
С. О. Динов,
С. М.
Сидоров, І. Г.
Домарьов, А. Я.
Мартинеллі,
О. Н. Лавтаков, Л. Ф.
Липовський,
О. І. Козаков,
Л. М. Богословський253.
Через два дні
виїзна сесія
Військової
колеги Верховного
суду
засудила їх
на смерть.
За
розстрілами
своїх
колишніх
колег
безпосередньо
спостерігали
М. А. Каган і Г. М.
Осинін-Вінницький,
що свідчить
про важливість
цього
дійства.
Стративши
одних далекосхідних
чекістів,
Люшков
взявся за
інших. У
березнічервні
1938 р. за ґрати
потрапили ще
понад 20
співробітників
УНКВС по ДСК.
І знову
слідчі на
чолі з
Каганом і Осиніним-Вінницьким
надягали на
заарештованих
наручники та
нещадно
мордували.
Такі явні та
брутальні
дії викликали
обурення
навіть у
досвідчених
чекістів. Під
час однієї з
оперативних
нарад секретар
комсомольської
організації
УНКВС,
помічник
оперуповноваженого
О. В. Федоров почав
говорити про
незаконні
методи слідства
й закинув М. А.
Кагану у
потуранні
свавільникам.
Перший заступник
начальника
УНКВС
брутально
перервав
зухвальця, а
наступного
дня Федорова
заарештували
як «учасника
правотроцькістської
організації».
Більше
місяця
досвідчений
у таких
справах
Рисенко
мордував Федорова, вимагаючи
відомостей
про
«молодіжну
троцькістську
організацію
в УНКВС»254.
Повернувшись
з Москви,
Люшков
заявив на оперативній
нараді, що
Далекий Схід
є
забороненою
зоною і є
рішення
уряду про
всіх осіб,
які не мають політичної
довіри. Після
цього
начальник
УНКВС по
Сахалінській
області
комбриг Дреков розпочав
підготовку
до
депортації з
острова
всього
корінного
населення:
нівхів, евенків,
орочонів.
Дреков на той
час
переживав не
кращі часи.
Москва запросила
Хабаровськ
перевірити
факти про
брутальне
порушення соціалістичної
законності в
УНКВС по
Сахалінській
області. Співробітник
крайового
УНКВС, який
прибув на острів
з інспекційною
перевіркою,
після
розмови з
Дрековим дійшов
висновку, що
ніякого
биття немає,
а є... провокація
з боку
заарештованих.
Бідолахам
показали, що
раніше були
лише «квіточки»,
а «ягідки»
будуть тепер.
Хабаровський
гість за
допомогою
місцевих
чекістів Гершевича, Юрила і
Дорогова так
передопитав
заарештованих,
що ті швидко
зізналися у
брехні на славні
органи НКВС
за завданням
японської
розвідки. Під
час «пошуку істини»
було викрито
чергову
«змовницьку
організацію»,
яку складали
арештанти і...
співробітники
НКВС ті, хто
не подобався
Дрекову255.
Наприкінці
березня
Люшков
надсилає
Єжову
чергову телеграму,
у якій
сповіщає, що
«в органах
суду та прокуратури
краю існує
серйозна
організація
змовників зі
звязками в
Москві. Прошу
санкціонувати
арешт
виявлених
змовників
колишнього
заступника
крайового
прокурора
Звягіна,
працівників
крайової
прокуратури
Дроздова,
Боборикіна
(він
підозрюється
також в
японському
шпигунстві),
працівників
Владивостоцької
прокуратури».
Нарком
передав це
прохання
Сталіну, а
той написав
«За арешт» і
підписався256.
Санкціонував
Сталін 31
березня 1938 р. і
арешт «змовників
у частинах
військово-повітряних
сил
Тихоокеанського
флоту», яких JIюшков
викрив разом із
начальником
особливого відділу НКВС Тихоокеанського
флоту, капітаном
державної
безпеки В. Й.
Осмиловським257.
Здавалося,
що довіра
вождя до
начальника Далекосхідного
УНКВС
безмежна, але
поганих
вістей для
Люшкова
ставало все
більше і більше.
Вже 22 грудня 1937
р. був
усунутий з
посади начальника
УНКВС по
Ростовській
області Я. А.
Дейч258 (за іншими
даними, це
станеться 31
січня 1938 р.)259,
який своєю
нечуваною
жорстокістю
наганяв жах
навіть на
своїх
підлеглих.
Про причину
падіння
Дейча
розповість
згодом О. І.
Успенський:
«Єжов плекав
надію піти у ЦК, а
на посаду
наркома внутрішніх
справ
намічав
Євдокимова. З
Євдокимовим
був у великій
дружбі і
Фриновський,
який вважав
себе вихованцем
Євдокимова.
Коли
Євдокимов
працював на
Північному
Кавказі
секретарем
крайкому, то
Дейч, який
працював на
той час у
Ростові
начальником
УНКВС, отримав
свідчення на
Євдокимова
як на учасника
антирадянського
підпілля і
послав їх Єжову
та
Фриновському.
Вони так
розлютилися
на Дейча, що
Фриновський
заявив мені
особисто, що
він Дейча
розстріляє. І
дійсно, будучи
до цього
людиною,
близькою до
Єжова, а з
Фриновським
просто у приятельських
стосунках,
Дейч
несподівано
був
заарештований.
Заарештований
за те, що
насмілився
піти на Євдокимова»260.
Дейча
заарештували
29 березня 1938 р.
«як учасника
антирадянської
змовницької
організації
в органах
НКВС» і катували
так, що він
помер під час
слідства в тюрмі
27 вересня
того ж року261.
Компромат
на
Євдокимова,
зібраний Дейчем (вочевидь останній
просто не міг
його не
взяти),
неабияк
непокоїв
Єжова та
Фриновського.
Для слідства
у «справі
Євдокимова» у
Ростов-на-Дону
був
відряджений
начальник
УНКВС по Ленінградській
області,
комісар
державної
безпеки 3-го
рангу М. Й. Литвин,
якого Єжов
привів із
собою в НКВС
з посади
другого
секретаря
Харківського
обкому КП(б)У.
Той особисто
лупцював
заарештованих,
примовляючи при
цьому: «Це не я
тебе бю, це
робить
партія моїми
руками».
Литвин зумів
відновити
«чесне імя»
Євдокимова
«від наклепів
ворогів»262,
але Сталін
все ж усунув
останнього з
посади
першого
секретаря
Ростовського
обкому ВКП(б).
Падінню
Євдокимова
чимало сприяв
і Шолохов, який у
своєму листі
до Сталіна
від 16 лютого 1938 р.
просив: «Добренько
придивіться
до
Євдокимова!
Він хитрий
ця стара,
кульгава
лисиця! Зуби
зїв на чекістській
роботі, і щоб
він не бачив
ворожої
роботи з боку
Пивоварова, Кравцова,
Швацького,
Ларіна,
Семякіна,
Шестової,
Лукіна, Касилова
та інших? Не
віриться, т.
Сталін! Але
якщо
Євдокимов не
ворог, а просто
глибокий
капелюх, то
невже такий
керівник
потрібен
нашій
області, у
якій дуже
складна
політична
обстановка,
де так багато
напаскудили
вороги»263.
Тут же
Шолохов викривав і Люшкова:
«У звязку
з цим зараз
мені
хочеться
сказати
кілька слів
про Люшкова.
Все, що
говорив на
тодішньому
засіданні
бюро Люшков,
жодною мірою
не відповідає
дійсності.
Ніколи
Красюков не
був членом
есерівської
організації,
нічого
спільного не
мав, ніколи
навіть в очі
не бачив Белобородова,
з дня
арешту і до
звільнення
не давав
ніяких свідчень.
Люшков
говорив
безвідповідально.
Або він був
введений в
оману своїм
апаратом, або
свідомо
обмовляв
Красюкова з
надією, що
заднім
числом від
Красюкова
вдасться отримати
свідчення,
які
підтверджують
його провину»264.
Відразу
після
відїзду
Євдокимова в
Ростовській
парторганізації
почалися
розмови про
«вороже
керівництво,
яке лишило у
спадщину дві
тисячі
апеляцій
виключених з
партії»265.
Розробка ж Шолохова продовжувалася.
Ініціатором
цього процесу
тепер був, на
нашу думку,
сам нарком
внутрішніх
справ СРСР. І
рухали
Єжовим при
цьому не
тільки
політичні, а
й особисті
мотиви, бо Шолохов на той
час став
коханцем
чарівної дружини
«залізного
наркома»
Євгенії
Соломонівни
Єжової-Хаютіної266.
16 квітня 1938
р.
Фриновський
надіслав до
Хабаровська
Люшкову
шифровку за №
781:
«У звязку
з
призначенням
Кагана в
інший край
терміново
відрядіть
його в наше
розпорядження».
На
прощання друзі
домовилися,
що по приїзді
Каган відразу
ж
зателефонує
до
Хабаровська,
але зробити
цього Мойсей Аронович
не зміг,
оскільки
відразу по
прибутті до
Білокамяної
його
заарештували267.
26 квітня
заарештували
начальника
3-го (транспортного)
Управління НКВС
СРСР І. М.
Леплевського,
який на
допиті 22 травня
1938 р. заявив, що
М. А. Каган був
серед тих, хто
«співчував
троцькістам,
але відкрито
не виступав», а Г. М.
Осінин-Вінницький
«орієнтувався
на нього»268.
Отже, керівні
співробітники
секретно-політичного
відділу НКВС
СРСР майор
державної
безпеки Г. М. Лулов і
капітан
державної
безпеки Ю. С.
Візель
(рідний брат
репресованого
Я. С. Візеля)
хоча не взяли
у І. М.
Леплевського
свідчень про Г. С.
Люшкова, але
«вимазали» (як
тоді казали
чекісти)
людей з його
найближчого
оточення.
І вже 26
травня 1938 р.
Політбюро ЦК ВКП(б)
ухвалило
постанову
«Про
працівників НКВС»:
«4. Звільнити
тов. Люшкова Г. С.
від роботи
начальника
УНКВС по
Далекосхідному
краю, з
відкликанням
його для
роботи в
центральному
апараті НКВС
СРСР.
5.
Затвердити
начальником
УНКВС по ДСК
т. Горбача Г. Ф.,
звільнивши
його з посади
начальника
УНКВС по
Новосибірській
області»269.
Звернемо
увагу на той
факт, що
майбутня посада
Люшкова в
НКВС СРСР не
уточнювалася,
тобто його
просто
прибирали з
ДСК! Це не
могло не
насторожити
Генріха
Самійловича,
який
закінчував
свою
найгучнішу справу
у краї
«Справу
далекосхідного
паралельного
правотроцькістського
центру». Долі
обвинувачених
у цій справі
вирішувала
виїзна сесія
Військової
колегії
Верховного
суду СРСР у
перших
числах
червня 1938 року270.
За
існуючою на
той час
практикою
такі справи
суддями
розглядалися
за довідками,
складеними в
наркоматах
та управліннях
НКВС. До чого
це
призводило,
видно з висновку
слідчого з
особливо
важливих
справ
Головної
військової
прокуратури
Червоної
Армії,
бригвійсьиориста
Далицького
від 20 березня
1940 р.: «УНКВС
по ДСК були
складені
альбомні
довідки на
арештованих...
З метою
уточнення
запитувалися
місцеві
органи НКВС
телеграфом. Таким
чином були
складені
довідки на 171
чоловіка. З
них на 170 є
відмітка «Р»
(розстріляти)
та підписи
Люшкова
(начальник
УНКВС), Нікітченка
(голова виїзної
сесії) та
Калугіна
(помічник
військового
прокурора).
На підставі
цього
зазначені 170
чоловік були
розстріляні.
Ці рішення
оформлені
протоколами».
Пізніше
Далицьким
було зясовано,
що «жодна
довідка не
відповідає
справі.
Справи під
час слідства
не
перевірялися,
обвинувальні
висновки не
складалися.
Частина
обвинувачених
лишалася на
свободі»271.
Таке ж
злочинне
недбальство
в оформленні
кримінальних
справ
спостерігалося
і на
засіданнях
трійки при
УНКВС по ДСК,
де Люшков та
секретар
крайкому
партії Анисимов сотнями
посилали
людей на
смерть.
Востаннє участь
Люшкова у
судовій
трійці
зафіксована 8
червня 1938 року272.
Відправивши
на смерть
чергову
партію
«ворогів
народу»,
Люшков
вирушив у
службове
відрядження
інспектувати
УНКВС по
Приморській
області та
прикордонні
загони.
Обовязки начальника
УНКВС по ДСК
Генріх
Самійлович поклав
на свого
заступника Г. М.
Осиніна-Вінницького.
За словами
співробітника
УНКВС по ДСК М. С.
Кардовського,
саме «Осинін
повідомив
Люшкова, який
знаходився у
Приморї, що
до Хабаровська
невдовзі
прибуде
Горбач»273.
Прибувши
до 59-го
Посьєтського
прикордонного
загону НКВС,
Люшков
заявив, що в
ніч на 13 червня
1938 р. за особистою
вказівкою
наркома
Єжова він має
зустрітися
біля кордону
з важливим
агентом. Цей
інформатор
добре
володіє
російською
мовою, і тому
зустрінеться
з ним Генріх
Самійлович
наодинці й
передасть
йому грошову
винагороду.
Люшков
натягнув зверху
на мундир
сірий
комбінезон,
надів на
голову кепку,
сховав у
кишені «про
всяк випадок»
два пістолети
і ввечері 12
червня
вирушив у
напрямку
японського
кордону.
Супроводжував
його, як це
завжди
бувало під
час відвідин
кордону,
заступник
начальника 3-го
відділу
УНКВС по ДСК,
лейтенант
державної
безпеки К. М. Стрелков.
Пройшовши
кілька сот метрів,
Люшков
наказав
своєму
супутникові
залягти на
відстані 300
метрів від
місця зустрічі
й пішов у ту ман274. Пішов з
тим, щоб
ніколи вже не
повертатися на
радянську
землю.
Генріх
Самійлович
Люшков
перейшов
радянсько-маньчжурський
кордон і був
затриманий
прикордонниками
Маньчжоу-Го 13
червня 1938 р. о 5.30
ранку (за
іншими
джерелами, о 9.30
ранку) у прикордонному
районі
Консюн
провінції Циндао (в районі
озера Хасан).
При
затриманні
опору не
чинив і
відразу заявив,
що є значним
чекістом. Під
час особистого
обшуку у у
нього
вилучили:
службове
посвідчення
№ 63 за підписом
Єжова,
партійний
квиток,
посвідчення
депутата
Верховної
Ради СРСР,
перепустку
на XVII зїзд
ВКП(б), два
пістолети
(системи
«маузер» і
«деринджер»),
швейцарський
годинник
фірми
«Лонжин»,
чорні
окуляри, радянські
цигарки, 4153 єни
в японській,
корейській і
маньчжурській
валюті, 160
радянських
карбованців,
орден Леніна,
два знаки «Почесний
працівник ВЧК ДПУ»,
фотографію
дружини,
телеграму та
кілька
документів
російською
мовою275.
Один
авторитетний
російський
історик нещодавно
розповідав
авторові цих
рядків, що в ФСБ йому дали
ознайомитися
(без права
запису) з рапортом
радянського
прикордонника
очевидця
втечі
Люшкова. В
документі повідомлялося,
що Генріх
Самійлович
перед своєю
втечею
застрелив
одного з
командирів-прикордонників,
а після
переходу
кордону
кілька годин
стояв з
піднятими
руками перед
включеними
фарами
автомобіля,
чекаючи, поки
іноземні
прикордонники
наважилися
його
обшукати.
Інформацію
про
затримання
значного
перекинчика
через Сеул
було
передано до
генерального
штабу
сухопутних
військ у
Токіо. З 2-го
(розвідувального)
відцілу
генерального
штабу
надійшла
команда
негайно
доставити
Люшкова в
Токіо, де він
був
допитаний представниками
російського
сектора 2-го
відділу
генштабу276.
Головною
причиною
своєї втечі
Люшков назвав
неминучий
арешт.
Виникає
питання: чи
справді
новий
начальник
УНКВС по ДСК,
старший
майор
державної
безпеки Г. Ф. Горбач
мав
заарештувати
Генріха
Самійловича?
Чи його
повинні були
«взяти»
відразу
після
приїзду до
Москви?
Достовірної
відповіді у
нас немає.
Втім, на допиті
8 липня 1939 р.
заарештований
Єжов показав
слідчому Б. В.
Родосу:
«Я
завербував
Люшкова
відразу
після його
повернення з
Ленінграда
зі слідства
щодо
вбивства
Кірова. Тоді
я вже був
секретарем ЦК, і
Люшков знав,
що я почав
курирувати
органи. Тому
я викликав
його до себе
у кабінет і
натякнув, що
у мене є свідчення
про його
звязок з
петлюрівцями
під час
громадянської
війни на
Україні та
інший
компрометуючий
матеріал. Він
злякався і
відразу ж
погодився
працювати на
мене як на
німецько-японського
розвідника.
Питання
Родоса: У вас
справді були
такі
відомості?
Відповідь
Єжова: Ні, у
мене таких відомостей
не було. Я все
це вигадав,
щоб завербувати
Люшкова. Але
я здогадувався,
що це ворожий
елемент з
паскудним
минулим, і
виявився
правий.
Люшков
погодився
стати
шпигуном.
Питання Родоса: Яким
чином ви
наказали
Люшкову
втекти до японців?
Відповідь
Єжова:
Фриновський
ча.сто
говорив мені,
що йому не
подобається
Люшков. Він
боягуз і в
будь-який момент
може нас
видати. За
нашим
завданням він
виконувавважливі
шпигунські
завдання для
японської
розвідки і
багато знав
про нашу
підривну та
шкідницьку
роботу.
Фриновський
сказав, що
його слід
усунути, тобто
вбити. І
сказав, що
займеться
цим сам. Я
вирішив йому
не заважати.
Питання Родоса: Вам казав
Фриновський,
як він хотів
убити Люшкова?
Відповідь
Єжова: Ні. Але
я гадаю, що
він хотів
його
спочатку
заарештувати,
а потім вже у
внутрішній
тюрмі
отруїти або
ще якось
умертвити...
Фриновський
хотів
призначити
на місце Люшкова
Горбача з
Новосибірська,
а того викликати
до Москви,
нібито для
нової роботи,
а насправді
арештувати.
Люшков,
напевно, дізнався,
що Горбач вже
на шляху до
Хабаровська,
і втік за
кордон»277.
Як слід
поставитися
до цих слів
Єжова як до
цілковитої
брехні? Щодо
шпигунської
діяльності
безумовно. А
стосовно
Люшкова?
Гадаємо,
наведений
документ свідчить
про те, що до 13
липня 1938 р.
Микола Іванович
питання про
арешт
Генріха
Самійловича
не підіймав,
і ось чому.
За
слідством у
справі Єжова
уважно
спостерігав
Сталін, на
стіп якого
постійно
лягали
протоколи
допитів
Миколи
Івановича.
«Батько
народів»
славився
феноменальною
памяттю і
дуже не любив,
коли його
дурять. Новий
нарком
внутрішніх
справ СРСР Л. П.
Берія знав
про це як
ніхто. Якби
Єжов справді
збирався
«взяти»
Люшкова, то
він
обовязково
доповів би це
питання
Сталіну,
аргументуючи
необхідність
відкликання
начальника
УНКВС по ДСК
на Лубянку.
Орім того,
твердження
Єжова про
його наміри
арештувати
Люшкова
могли б
заперечити
інші заарештовані
керівні
працівники
НКВС. І тоді
Миколі
Івановичу
дісталося б
ще більше стусанів
від слідчих
за відверту
брехню. Лаврентій
Павлович міг
же не тільки дістати
прочухана
від Сталіна
за те, що
доповідає
нісенітниці,
але й втратити
політичну
довіру
генерального
секретаря ЦК ВКП(б).
Наміри ж
Фриновського
розібратися
з Люшковим,
на нашу
думку,
відповідають
дійсності.
Комкор,
мабуть,
справді не полюбляв
комісара
державної
безпеки 3-го
рангу, особливо
за його компромат проти
своїх
побратимів
північнокавказьких
чекістів. І,
гадаю, дійсно
вів у вузькому
колі розмови
про необхідність
арешту
Люшкова.
Як би там
не було, але
Генріх
Самійлович
втік до
японців. 1
липня 1938 р.
відділ
інформації
Військового
міністерства
Японії
поширив
повідомлення:
«13 червня о 5
годині ЗО
хвилин
комісар
державної
безпеки 3-го
рангу,
начальник
Далекосхідного
управління
НКВС Люшков,
відчуваючи небезпеку
в обстановці
жорстокої «чистки»
та з метою
отримання
захисту у
нашої
держави,
перейшов
маньчжурсько-радянський
кордон в
районі міста
Консюн.
Люшков заарештований
прикордонною
охороною
Маньчжоу-Го»278.
13 липня 1938 р.
в
токійському
готелі
«Санно» відбулася
прес-конференція
Люшкова.
Присутні у
своїх
висновках
були одностайні:
колишній
чекіст
блискуче
зіграв свою
зоряну роль.
Невисокий на
зріст,
ретельно
виголений
(свої
традиційні
вусики збрив
у Японії),
одягнений в
новенький елегантний
сірий костюм
з модною
краваткою, з
сигаретою
«черрібренд»
на довгому
мундштуку з
слонової
кістки, він
виглядав
значно молодшим
од своїх 37
років. Генріх
Самійлович
намагався
бути схожим
на
джентльмена.
Говорив
низьким, але
потужним
голосом, у
спокійній і
досить привабливій
манері,
активно
жестикулював
і виглядав
досить
бадьорим.
Засумував лише
наприкінці
зустрічі,
коли мова
зайшла про
його родину,
але швидко
опанував
ситуацію.
Після
закінчення
пресконференції
Люшков із
задоволенням
тис журналістам
руки та весь
час
посміхався279.
Після
прес-конференції
Генріх
Самійлович
оселився на
віллі в
Токіо під
охороною
японських спецслужб
і почав
складати
різноманітні
довідки про
НКВС,
внутрішньополітичну
ситуацію в
СРСР,
радянсько-німецькі
відносини та
дислокацію
час тин
ОЧДСА. Оглядові
довідки Люшкова під
псевдонімом «Маратов» (псевдонім
вигадали
японці.
Глибоко
символічно,
що
по-японськи
«мара» це
лайлива назва
чоловічого
статевого
органу. Авт.)
надсилають
до 5-го
(російського)
сектора 2-го (розвідувального)
відділу
Генерального
штабу та до
8-го відділу,
який
займався
пропагандою
та диверсіями280.
Вже в
своїх перших
доповідях
Люшков передбачав
падіння й
арешт
маршала Блюхера:
«Група
зрадників
знаходилася
в штабі ОЧДСА
і включала
таких
близьких до Блюхера осіб, як
Покус, Гулін,
Васенцович,
Кропачов та
інші. Вони
намагалися
втягнути Блюхера в політично
небезпечні
розмови. Блюхер без нашого
дозволу
показував їм
зізнання заарештованих
змовників.
Після свого
арешту Гулін
мені казав,
що після
відкликання
Покуса до
Москви Блюхер, випиваючи з
ним, Гуліним,
лаяв НКВС за
арешти. Лаяв
також Ворошилова,
Лазаря Кагановича
та інших. Блюхер зізнався
Гуліну, що до
усунення
Рикова він був
повязаний з
ним і часто
отримував
листи, що
«праві бажають
бачити його, Блюхера, на чолі
Радянської
Армії».
Я вважаю,
що це досить
показовий
факт для
виявлення справжніх
почуттів Блюхера... Взагалі Блюхер дуже любить
владу. Його
не
задовольняє
вже та роль,
яку він
відіграє на
Далекому
Сході. Він
бажає
більшого.
Політично
сумнівно, що він
задоволений
загальною
ситуацією,
хоча і вельми
обережний. В
армії він
більш популярний,
ніж Ворошилов.
Блюхеру не
подобаються
військові
комісари та
військові
ради, які
обмежують
його право
віддавати
накази»281.
Маршал
Радянського
Союзу В. К. Блюхер буде
заарештований
22 жовтня 1938 р.
під час свого
відпочинку в
Сочі начальником
YHKBC по
Краснодарському
краю І. П.
Малкіним. 2
грудня того ж
року
візьмуть і
Малкіна.
У серпні 1938
р. на
шпальтах
серпневого
номера щотижневика
«Гайдзі
геппо»
зявилося
величезне інтервю
з Генріхом
Самійловичем,
у якому він
так
пояснював
причини своєї
втечі:
«Чому я,
людина, яка
займала одну
з керівних посад
в органах
влади Рад,
зважилася на
такий крок,
як втеча?
Насамперед я
рятувався
від чистки,
яка от-от
мала мене
торкнутися.
Напередодні
я отримав наказ
про
переведення
на місце
служби до
Москви та
директиву
про негайне
відбуття
туди. Разом
зі мною
аналогічну
телеграму
отримав секретар
Далекосхідного
крайкому
ВКП(б) Стацевич.
Незадовго
перед цим до
Москви був викликаний
і страчений
секретар
Далекосхідного
крайвиконкому
Легконравов.
Виклик
керівних співробітників
до Москви з
попереднім
арештом став
останнім часом
звичайним
явищем. Як
приклад
можна
навести
арешти начальника
УНКВС по
Ленінградській
області Заковського,
наркома
внутрішніх
справ України
Леплевського,
наркома
внутрішніх
справ Білорусії
Б.
Бермана, начальника
УНКВС по
Свердловській
області
Дмитрієва та
інших. Всі
вони
належали до керівної
ланки
чекістів
«старого
призову»,
до якого
належу і я. Я
відчував, що
найближчим
часом така ж
доля чекає і
на мене. Я
став готуватися
до втечі,
організував
відрядження
в район
кордону. Спочатку
я планував
перехід в
районі
Гродеково,
але зрештою
перейшов
кордон в
районі
Посьєта.
Я
багато
міркував
перед тим, як
піти на таку
надзвичайну
справу, як
втеча з СРСР.
Переді мною
була дилема:
або, подібно
до багатьох
членів
партії і
радянських працівників,
бути
обмовленим і
розстріляним
як ворог
народу; або
присвятити
залишок
свого життя
боротьбі зі
сталінською
політикою
геноциду,
яка
приносить у
жертву
радянський
та інший
народи. Моя
втеча
поставила
під удар мою
родину та
друзів. Я
свідомо
пішов на цю жертву
для того, щоб
хоч якось
прислужитися
звільненню
багатостраждального
радянського
народу від
терористичного
та
диктаторського
режиму Сталіна.
...Великі
мої злочини
перед
народом,
оскільки я
сам був одним
із учасників
цієї
страшної
сталінської
політики, яка
знищила
багатьох і
багатьох радянських
людей. Нема
особливого
сенсу казати
про те, що сам
факт моєї втечі
буде викладений
як те, що я
шпигун і
наймит, який
продався
Японії... Але у
мене не було
і немає інших
цілей втечі,
окрім тих,
про які я вже
казав.
Чому
я обрав
Японію? Я
працював на
Далекому Сході,
тобто
важливу роль
відіграв
географічний
фактор. Я
вдячний країні,
яка прийняла
мене як
політичного
втікача та
надала мені
притулок. Не
так уже й
рідко супротивники
того
політичного
режиму, який
панував на
їхній
батьківщині,
змушені втікати
зі своєї
країни.
Керівництво
більшовицької
партії на
чолі з Леніним
під час
боротьби з
царизмом
довгий час мало
політичний
притулок у
капіталістичних
країнах і використовувало
матеріальну
допомогу цих
країн у
боротьбі за свій
народ і не
соромилося
цього. Так, я
зрадник, я
зрадив Сталіна,
але не свій
народ і не
свою
батьківщину»282.
Що ж, у
логіці
Генріху
Самійловичу
не відмовиш.
От тільки
логіка у
нього
своєрідна,
більшовицька.
Справді, хіба
більшовики,
які під час
Першої
світової
війни виступали
за поразку
Російської
імперії, у цій
бійні не були
державними
зрадниками?
Хіба
Володимир
Ульянов-Ленін
не отримував
всілякої підтримки
(зокрема й
матеріальної)
від німецького
уряду саме в
той час, коли
сотні тисяч російських
робітників і
селян, про
«світле майбутнє»
яких мріяв
вождь
світового
пролетаріату,
гинули на
фронтах від
німецьких
куль? І хіба не
кинули
напризволяще
ті ж
російські
більшовики
своїх
українських
братів у
березні 1918 p.,
підписуючи
Брестський
мир? Адже в
той час про
революцію у
Німеччині
ніхто і не
мріяв!
Але
повернімося
до свідчень
Люшкова: «Я
переконаний
у тому, що
ленінські
принципи перестали
бути основою
політики
партії. Я
вперше
відчув
хитання
після вбивства
Кірова
Ніколаєвим
наприкінці 1934
р. Цей
випадок став
фатальним як
для партії,
так і для
країни. Я був
тоді у
Ленінграді. Я
не тільки
безпосередньо
займався
розслідуванням
справи про
вбивство Кірова,
але й активно
брав участь у
публічних
процесах і
стратах, які
проходили
після
кіровської
справи під
керівництвом
Єжова. Я мав
відношення до
таких справ:
1. Справа
так званого
ленінградського
терористичного
центру на
початку 1935
року.
2. Справа терористичного
центру про
змову проти
Сталіна у
Кремлі у 1935
році.
3. Справа
так званого
троцькістсько-зиновєвського
обєднаного
центру у
серпні 1936 року.
Перед
усім світом я
можу
засвідчити з
повного
відповідальністю,
що всі ці
уявні змови
ніколи не
існували, і
все ж вони
були
навмисно
сфабриковані.
Ніколаєв,
безумовно, не
належав до
групи
Зиновєва.
Він був
ненормальною
людиною, яка
страждала на
манію
величності.
Він вирішив
загинути, аби
стати
історичним
героєм. Це
видно з його
щоденника.
На процесі,
який
проходив у
серпні 1936 року,
звинувачення
у тому, що
троцькісти
через
Ольберга були
повязані з
гестапо,
обвинувачення
проти
Зиновєва та
Каменева у
шпигунстві,
обвинувачення
у тому, що Зиновєв
і Каменев були
повязані з
так званим
«правим центром»
через
Томського,
Рикова та
Бухаріна,
повністю
сфабриковані.
Зиновєв, Каменев, Томський,
Риков,
Бухарін і
багато інших
були страчені
як вороги
Сталіна, які
протидіяли його
руйнівній
політиці.
Сталін
використовував
слушну
нагоду, яка випала
у звязку з
вбивством
Кірова, для
того, щоб позбутися
цих людей шляхом
фабрикації
численних
антисталінських
змов,
шпигунських
процесів і
терористичних
організацій.
Так,
Сталін
позбувався
всіма
заходами як від
політичних
супротивників,
так і від тих, хто
міг стати
ними у
майбутньому.
Диявольські
методи
Сталіна
призводили
до падіння
навіть вельми
досвідчених
і сильних
людей. Його
заходи
породили
безліч
трагедій. Це
відбувалося
не лише через
істеричну
підозріливість
Сталіна, але
і через його
тверду
рішучість позбутися
усіх
троцькістів
і правих, які
є політичними
опонентами
Сталіна і можуть
становити
політичну
небезпеку у
майбутньому»283.
Втім,
окрім своєї
палкої
ненависті до
сталінізму,
Люшков
привіз
японцям і
інформацію,
яка
становила
державну
таємницю. Так,
тодішній
офіцер
пятого
відділу
японського
генштабу
Коїдзимо
Коїтиро
стверджував:
«Інформація,
яку
повідомив
Люшков, була
для нас
винятково
цінною. До
наших рук потрапила
інформація
про Збройні
сили Радянського
Союзу на Далекому Сході,
їхню
дислокацію,
будівництво
оборонних
споруджень,
про
найважливіші
укріплення»284.
Втім, не
на всі
питання
Люшков
відповідав із
задоволенням.
За спогадами
Какудзо Такая,
який провів
чимало часу у
розмовах із
Генріхом
Самійловичем,
«на відміну від
запитань про
історію
революції,
залаштункові
кремлівські
інтриги і т. п., для
Люшкова
найбільш
неприємними
були питання
про те,
скільки
чоловік він
убив і скільки
чоловік
наказав
стратити. Він
усіляко
уникав
подібних
розмов. Схоже
було на те, що
після втечі
до Японії він
понад усе
намагається
забути своє
минуле»285.
Усіляко
уникав
Люшков і
розмов про
свою родину.
Серед
особистих
речей, які
знаходилися
у нього під
час переходу
кордону,
була
телеграма:
«Шлю свої
цілунки», зміст
якої
японські
розвідники
вважали за зашифроване
послання.
Люшков пояснив,
що, дійшовши
рішення
втекти з
Хабаровська,
він заздалегідь
відправив з
Хабаровська
до Москви свою
дружину з дочкою.
Телеграма
була умовним
сигналом, що
родина
виїздить
через Польщу
до Західної
Європи, де
його дочці
мали зробити
термінову
операцію. І
лише після
цього чекіст
нібито
здійснив
перехід
кордону286.
У 1930 р.
Люшков
одружився з
колишньою
дружиною секретаря
колегії ДПУ
УСРР Я. В.
Письменного.
Про цю жінку
відомостей
обмаль. Ніна
Василівна Кляузе народилася
3 січня 1909 року в
Ставрополі в
родині
торгового
агента,
православна.
Від
Письменного
народила
доньку Людмилу,
якій у 1938 р. було
одинадцять
років. З
маленькою
дочкою Кляузе і прийшла до
Люшкова.
Зясувати її
долю авторові
не вдалося
(за
неперевіреними
даними, її
арештували
невдовзі
після втечі
чоловіка287).
Зате відомі
трагічні
долі інших
родичів Генріха
Самійловича.
14 червня 1938
р. на
підставі
розпорядження
наркома внутрішніх
справ УРСР,
комісара
державної
безпеки 3-го
рангу О. І.
Успенського
в Харкові під
керівництвом
помічника начальника
2-го
(оперативного)
відділу УДБ
обласного
УНКВС,
сержанта
державної
безпеки М. Ф.
Донського
«була
проведена
операція
арешт членів
родини
зрадника
батьківщини
колишнього
начальника
УНКВС по
Далекосхідному
краю Люшкова.
Арештовані
були мати
Люшкова, брат
і дві сестри»288.
Арешт, як
тоді часто
бувало,
оформили
заднім
числом. 16
червня
начальник
9-го відділка
3-го відділу
УДБ УНКВС по
Харківській
області П. А.
Гільштейн
склав майже
ідентичні чотири
постанови на
арешт Люшкових,
яких
обвинувачували
«у злочинах, передбачених
статтями 54 8, 54 10
і 54 11 Карного
кодексу УРСР»
та
підозрювали
«у причетності
до терористичної
антирадянської
організації».
Начальник
3-го відділу,
старший
лейтенант
державної
безпеки П. Й.
Барбаров
погодився з
цією
постановою, а
заступник
начальника
УНКВС, стар ший
лейтенант
державної
безпеки Д. А.
Перцов її
затвердив289. 20
червня
військовий
прокурор
Харківського
військового
округу,
бригвійськюрист
Завялов
затвердив ці постанови,290 і
того ж дня
начальник
2-го відділу
УНКВС, старший
лейтенант
державної
безпеки JI. О.
Чернов і Д. А. Перцов
виписали М. Ф. Донському
чотири
ордери на
арешт
Люшкових, які
вже четверту
добу
перебували у
харківській
вязниці291.
Про перші
дні свого
увязнення Є.
С. Люшкова
згодом писала:
«Всі ми
знаходилися
по три тижні
в одиночних
камерах.
Після того,
як я та моя
мати спробували
покінчити
життя самогубством,
нас перевели
в загальні
камери і
тримали
разом. Через 9
місяців
відбувся єдиний
допит»292.
Зараз важко
сказати чому,
але
співробітники
3-го відділу
УДБ УНКВС по
Харківській
області не
виявили до
Люшкових
ніякого
інтересу. Вказівку
Києва вони
виконали,
родичів зрадника
батьківщини
заарештували,
кинули до тюрми
і... забули.
Коли ж через
вісім
місяців згадали,
то зясували,
що в УНКВС
втратили протоколи
обшуку,
документи,
листи та
фотографії293.
Справу
Люшкових
було
доручено
начальнику
1-го відділка
3-го відділу
УДБ УНКВС по
Харківській
області,
старшому лейтенанту
державної
безпеки А. Й. Шнайдеру колишньому
підлеглому
Генріха
Самійловича
у секретно-політичному
відділі ДПУ
УСРР.
Досвідчений слідчий
добре
розумів, що з
доказовою
базою у нього
не густо, що
на дворі вже 1939
рік, і очевидна
липа на
кшталт
«участі в
антирадянській
організації»
або «сприяння
втечі
зрадника до
Японії» може
не пройти і
створить
проблеми для
нього самого.
Тому Шнайдер
взявся
доводити
непересічну
істину: Люшкови
перебували
на утриманні
втікача і,
отже, потрапляли
під дію
статті 54
пункт «в»
Карного кодексу
УРСР.
Судячи з
вищезгаданих
свідчень
Єлизавети
Люшкової,
вона, її мати
та сестра з
липня 1938 р.
знаходилися
разом в одній
камері. Так
що, мабуть, жінки
домовилися
про свою
поведінку на
слідстві.
Консультант
у них був
досвідчений
Нюра Люшкова,
яка девять
років
працювала в
органах
держбезпеки,
а перед
арештом
обіймала
посаду
оперуповноваженої
в 12-му відділі
(оперативної
техніки)
обласного
УНКВС. Заперечувати
отримання
грошової
допомоги від
Генріха було безглуздо,
адже про це,
по-перше,
було добре відомо
в УНКВС; подруге,
факт отримання
коштів можна
було легко
довести. Ось і
вирішило
жіноцтво
розіграти
карту
«поганого
сина та невдячного
брата». Як це
робилося,
видно із протоколів
допитів
Люшкових.
Так, на
допиті 28
лютого 1939 р.
Рахіль
Соломонівна
скаржилася Шнайдеру:
«Після
смерті мого
чоловіка у 1921 р.
я жила на
кошти
старшої
дочки Нюри,
котра заробляла
шиттям, трохи
допомагала
мені дочка Єлизавета,
котра тоді
навчалася і
водночас заробляла
уроками, і
трошки,
коли-не-коли,
допомагали
Семен і
Генріх, які з
нами в Одесі
не жили294...
Генріх
інколи
нерегулярно
висилав
гроші в
Одесу. У 1929 р. на
запрошення
сина Генріха
переїхала до
нього на
Проживання у
Харків... Жила
за рахунок
його коштів і
коштів Нюри,
котру син
влаштував на
роботу в ДПУ295...
Жили
однією родиною
аж до його
одруження та
відїзду на роботу
до Москви.
Після його
відїзду ми з
дочкою
лишилися
жити в його
квартирі.
Після одруження
та відїзду
він став мені
нерегулярно
допомагати,
подовгу не
висилав
гроші на
проживання.
У звязку з
цим за моїм дорученням
дочка
Єлизавета
від мого
імені пару
разів
написала
йому, щоб він
надсилав мені
допомогу,
акуратно
висилав мені
гроші... Через
те що він
неакуратно
висилав мені
гроші, та й то
у незначній
сумі, я двічі
їздила до
нього у
Москву...
вимагала, щоб
він мені
допомагав у
такому
розмірі, який
би забезпечив
мені
прожитковий
мінімум. При
цих приїздах
до сина... він
мені
пропонував залишитися
у нього на
проживання.
Я на це не
погодилася,
оскільки не
відчувала до
себе уважного
ставлення як
з його боку,
так і з боку
його дружини296.
Після
останнього
приїзду син
став присилати
регулярно,
раз на
місяць, по 100, 150 і
більше карбованців...
У червні 1938 р.
отримала 1000
карбованців,
цю суму
пояснюю тим,
що написала
про свою
хворобу та
потребу в
лікуванні і
т. п. Він мені
ніколи не
писав...
Прислав
кілька слів у
відповідь на
мій лист, де я
просила, щоб
більше грошей
вислав. У
своїй
відповіді
він писав, що
більше
вислати не
має
можливості, і
рекомендував
користуватися
матеріальною
підтримкою
від дочок.
Більше я від
нього листів
не
отримувала.
Лист цей був
єдиним...297
Дочки
гостювали у
нього дуже
нетривалий час,
оскільки він
(а особливо
його дружина)
прийняв їх не
дуже тепло...
Чи підтримував
Семен звязок
із братом... я
не знаю, але
впевнена, що
звязку у них
не було, бо
вони один
одного
цуралися і
відносини
між ними були
не зовсім
добрі. Чому саме,
мені важко
відповісти»298.
Про
непрості
стосунки з
братом
розповіла на
допиті 25 лютого
1938 р. колишній
лікар-ординатор
1-го туберкульозного
відділення
Єлизавета
Семенівна
Люшкова, яка
між іншим показала:
«Останній
раз
зустрічалася
з Генріхом у
Москві, жила
у нього
восени 1936 р.
днів десять в
його
квартирі у
домі HKJBC
поблизу
Лубянки. У 1933 р.
перед своїм
відїздом із
підмосковної
Прозорівки,
де я працювала
лікарем, я до
брата
заїхала та
гостювала у
нього
приблизно
три тижні. У 1930
р. я, мати та сестра
моя жили з
ним разом в
його
квартирі в
Харкові, де
він на той
час
проживав...299
При переїзді
лишив матері
та Нюрі свою
квартиру
дві кімнати
(вулиця Скрипницька
(пізніше
Люботинська),
будинок 11, квартира
4. Авт.), я на той
час у Харкові
не жила, а
працювала в Соснівці»300.
Більш
конкретно
про свої
стосунки з
братом
розповіла на
допиті 28
лютого 1939 р.
Нюра Самійлівна
Люшкова:
«У звязку
з тим, що брат
часто хворів
і жив один,
він якось,
приїхавши до
Одеси у 1923 p.,
запропонував
мені жити у
нього з тим,
щоб при ньому
знаходитися
та
прислужувати
йому. У
звязку з тим,
що я на той
час не мала
засобів до
існування,
родина наша
бідувала, а
роботи я не
могла знайти,
я прийняла
пропозицію
брата і стала
у нього жити...
починаючи з 1923 p., коли він
працював у
Камянці-Подільському,
Волочиську,
Проскурові,
а потім з 1925 р. у
Харкові, куди
його перевели301.
Тут, у
Харкові, я
продовжувала
перебувати у
нього на його
утриманні до
1929 р. У
зазначеному
році до
Харкова переїхала
з Одеси на
постійне
проживання
мати, яка
поселилася у
брата, а я, у
звязку з тим,
що після
переїзду
матері, окрім
мене, було
кому
прислужувати
брату,
поступила на
роботу і
стала жити
самостійною
працею. Однак
я, мати і брат
жили разом
однією сімєю
до одруження
брата та переїзду
його на
роботу до Москви.
Після
відїзду
брата я і
мати
лишилися жити
в квартирі
брата. У 1933 р.
приїхала на
проживання
до Харкова
сестра моя,
Люшкова Єлизавета,
яка
поселилася з
нами... Брата
бачила з 1931 р.
два рази. У 1932 р.
два дні жила
у нього у Москві.
У 1935 p.,
відпочиваючи
в Єсентуках,
я поїхала до
Кисловодська
і випадково
зустрілася з
Генріхом, який
відпочивав
тут із
дружиною302.
Ніколи він
мені, як і
матері та
сестрі, не
писав, у
звязку з чим і
ми йому не
писали...
Памятаю,
лише одного
разу я
написала, в
якому році,
не памятаю,
але працював
він тоді у
Москві, та
вимагала, щоб
він висилав
гроші матері.
На листа він,
памятаю, не
відповів, але
гроші матері
після цього
вислав. Крім
того, у 1937 p.,
довідавшись
із газет про
нагородження
брата, я
послала йому
від свого,
матері та
сестри імені
телеграму, на
яку він не відповів...
Допомоги я
від нього не
отримувала...
Навіть коли я
у нього у 1932 р.
жила у
Москві, він
не дав303 мені
грошей на
дорогу для
повернення
до Харкова.
До 1936 р. мати
отримувала
від нього
рідко гроші,
і лише після
цього почав
регулярно висилати
їй гроші по 200300
карбованців
на місяць,
інколи 500
карбованців
за два
місяці. Гроші,
які
отримувала
мати, йшли в
загальну касу,
куди вносили
свій
заробіток і я
з сестрою, і
таким чином
ми існували.
Востаннє
Генріх
прислав з
Хабаровська
1000 карбованців...304
Ніколи він
не ділився зі
мною своїми
думками, був
замкнений та
сухий у своїх
стосунках зі
мною, і коли я
жила у нього,
і коли ми
жили однією
родиною до 1931 р.»305.
Не слід
забувати, що
Нюра
Самійлівна
була співробітником
УНКВС і добре
знала, як
себе тримати
під час
допитів, і
тому зайняла
чітку
позицію
стосовно
своїх
стосунків з
братом. Навіть
у
Кисловодську
вони
зустрілися
зовсім
випадково.
Цікаво, що у
травні 1938 р. був
виданий
наказ про її
відрядження
до УНКВС по
Далекосхідному
краю, але
виїхати до
Хабаровська
вона не
встигла.
Невже і з
приводу цього
призначення
вона не мала
розмови з
братом? Адже
у той час у
Харкові
лютувала
спеціальна
оперативна
бригада на
чолі з Д. А.
Перцовим, яка
займалася
справами
заарештованих
співробітників
УНКВС306,
чекісти
почували
себе, як на
розпеченій
пательні, і
намагалися
за будь-яку
ціну покинути
місто.
Певний
досвід у
слідчій
роботі мав і
Семен Семенович
Люшков, брат,
який у 19211925 pp. працював в
органах прокуратури
на Одещині, у 1925
1927 pp.
прокурором у
наркоматі
юстиції УСРР,
а у 1927 1928 pp.
старшим
помічником
прокурора
Камянець-Подільської
округи. Крім
того, бути
вельми
обережним
його
змушували і
певні епізоди
життя: у 1917 1918 pp. був
членом
партії
есерів, у 1927 р.
підтримав троцькістську
опозицію; на
початку 1936 р.
виключався з
партії як
троцькіст,
але потім був
поновлений; у
1937 р.
виключений з
партії за троцькістські
погляди з
питання
побудови комунізму
в одній
країні307.
Коментуючи
свої
стосунки з
Генріхом
Самійловичем,
Семен
Семенович
заявив
наступне:
«До 1921 p.... я
був беззаперечним
авторитетом
для брата. З 1921
по 1927 рік у
звязку з тим
службовим
становищем,
яке став
займати брат,
він став цілком
незалежним і
замкненим
для мене. З 1927 по
1931 рік, тобто до
одруження та
відїзду
брата до
Москви, до
цього ж
додалася
його
недовіра через
мої
політичні
хитання у 1927 р. З
1931 до 1936 року до
цього
відчуття відчуженості
додався і
родинний
розрив у звязку
з
неприйнятністю
для наших
сімей як за
характером,
так і за
способом
життя дружини
брата...308
Особисті
зустрічі з
братом у мене
були вельми
рідкими,
приблизно
один раз на
рік у Москві,
і торкалися у
більшості
своїй
сімейних
чвар по утриманню
матері та
становища
старшої
сестри Нюри...309
До
відїзду з
Харкова він
утримував
матір, яка
жила при
ньому, а
також
постачав її
путівками.
Після
відїзду до 1934 р.
висилав
нерегулярно,
а з 1934 р.
регулярно грошову
допомогу...
Мати
приховувала
від мене,
скільки грошей
отримувала
від Генріха,
бажаючи
отримати на
своє
утримання і
від мене...
Нюра, коли вона
була
понижена в
окладі по
роботі, також
отримувала
від брата
грошову
допомогу...310
У 1936
р. брат
запропонував
матері та
сестрам перебратися
до Москви,
але цей
переїзд відпав
у звязку з
тим, що стало
відомо про
перехід
брата на
роботу до
Ростова.
Потім, коли він
також
запропонував
їм переїхати
до Ростова, вони
відмовилися,
вважаючи, що
він у цьому
питанні
переслідує
матеріальну
вигоду для
себе тим, що
перестане
перераховувати
їм гроші, на
чому неодноразово
наполягала
його дружина.
Зустрічі
сестер з
братом
головним
чином носили
характер
налагоджування
регулярного
отримування
коштів для
матері... Брат
їм не писав.
Іноді мати
писала йому
листи, котрі
писалися
сестрами, але
ці листи торкалися в
основному грошових
питань і у
них йшла мова
про вислані
їм гроші для
матері...311
Я абсолютно
не міг знати
про його підлі
плани і
задуми... При
зустрічах
моїх з ним
він був
замкнений і
формальний, і
розмови у нас
йшли з питань
сімейних
чвар, а коли я
єдиний раз у
січні 1936 р.
звернувся до
нього з питання
моїх
партійних
ускладнень,
він порадив
мені
звернутися
до апеляційної
інстанції і
виставив
мене з
квартири»312.
Погодьтеся,
що у
свідченнях
Семена
Люшкова брат
Генріх не
виглядає вже
таким сухим і
невдячним
сином, як це
намагалися
зробити
сестри та
мати.
Стосовно відмови
чекіста допомогти
своєму
братові у
поновленні в
партії, то до
цього свідчення
слід
віднестись
обережно. Як
би там не
було, а
Семена у 1936 р. в
партії
відновили. І
хто знає, яку
роль
відіграв у
цьому
начальник
секретно-політичного
відділу та
секретар парткому УНКВС по
Харківській
області М. І. Говлич
давній добрий
знайомий Г. С.
Люшкова.
Зрозуміло,
що
розбиратися
в чужих
родинних
стосунках
справа
невдячна, бо
кожна родина,
як кажуть
англійці, має
свій скелет у
шафі. Але
якщо
проаналізувати
вищесказане,
то можна
дійти
висновку, що Г. С.
Люшков був не
таким вже і
поганим
сином, а
причина конфлікту
полягала у
споконвічній
проблемі
«свекруха
невістка».
Жінки з
патріархальної
єврейської
родини (до
того ж сестри
були незаміжні)
ніяк не могли
змиритися з
вибором
свого сина та
брата.
Розведена
емансипована
жінка та ще й
з дитиною! Не
таку-невістку
мріяли вони
побачити у
своєму домі.
5 березня 1939 р.
Шнайдер, який
допитував
усіх
Люшкових,
склав обвинувальний
висновок у
їхній справі,
затверджений
начальником
3-го відділу
Барбаровим
та заступником
начальника
УНКВС по
Харківській
області, капітаном
державної
безпеки П. П.
Тихоновим,
передати
справу
родичів зрадника
на особливу
нараду НКВС
СРСР313.
Помічник
військового
прокурора
Харківського
військового
округу,
військовий
юрист 1-го
рангу Генкін
з
пропозицією
УНКВС не
погодився і в
своєму
висновку
зазначив:
«Матеріалами
слідства
встановлено,
що
обвинувачені
у цій справі
Люшкови дійсно
є близькими
родичами
зрадника
батьківщини
Люшкова, але
спільно з ним
уже давно не
проживають,
до арешту
працювали у
місті
Харкові:
Люшков Семен
виконробом
санітарної
дільниці П
івденмашбуду,
Люшкова
Єлизавета
лікарем
туберкульозного
відділення
1-го
диспансеру, а
Люшкова
Ганна
співробітником
Харківського
облуправління
НКВС. Таким
чином, всі
вони мали
самостійний
заробіток і
не
перебували
на утриманні Люшкова
Генріха.
Стосовно ж
Люшкової
Рахілі, то
вона спільно
з Люшковою
Єлизаветою та
Люшковою
Ганною, але
як мати,
систематично
отримувала
від Люшкова
Генріха
грошову
допомогу.
Таким
чином, дія
статті 541 пункт «в» на
Люшкових Семена,
Єлизавету
та Нюру
не поширюється,
і вони
притягнуті
за статтею 541
пункт «в»
необгрунтовано.
Люшкова
Рахіль хоча
формально й
підпадає під
дію статті 541 пункт
«в», оскільки
вона
систематично
отримувала
від Люшкова
Генріха грошову
допомогу і
тому може
бути визнана
такою, що
перебуває на
його
утриманні,
але зважаючи,
що їй 71 рік і що
вона, як це
видно із
висновку
лікаря,
страждає на
старечу
дряхлість,
нездатна до
фізичної
праці і не
може йти
етапом, тому
вважаю
віддання її
під суд
недоцільним.
ВВАЖАВБИ
З
висновком
про
направлення
справи на розгляд
особливої
наради НКВС
СРСР не
погодитися і
справу щодо
Люшкових
Семена,
Єлизавети та
Нюри
припинити за
статтею 4 «д»
КПК УРСР, а у
відношенні
Люшкової
Рахілі
припинити за
статтею 5 КПК»314.
На
протест
прокурора у
слідчій
частині НКВС
СРСР особливої
уваги не
звернули.
Слідчий,
молодший лейтенант
державної
безпеки
Удалов;
старший
слідчий,
лейтенант
державної
безпеки
Бабич та
начальник
секретаріату,
капітан
державної
безпеки
Макєєв
вважали, що
«Люшкови...
обвинувачуються
у тому, що є
членами
родини
зрадника
батьківщини...
з яким
підтримували
звязок...
Люшкови...
визнали, що
підтримували
звязок з...
Люшковим
Генріхом,
спільно з ним
проживали та
отримували
від нього матеріальну
допомогу. У
звязку з тим,
що Люшкови... є
особами соціально
небезпечними
справа
підлягає розгляду
на особливій
нараді»315.
Думка
лубенських
слідчих
виявилася
більш
вагомою, ніж
думка
харківського
прокурора, і
справу
Люшкових 5
жовтня 1939 р.
було розглянуто
на особливій
нараді НКВС
СРСР. Жінок
вислали «в
один з
районів
Казахстану
терміном на
пять років»316, а С. С.
Люшкова «за
приналежність
до
контрреволюційної
організації
і як члена
родини зрадника
батьківщини»
кинули до
таборів
терміном на
пять років317.
Коли саме
була
«зясована»
участь
Семена Семеновича
в
«контрреволюційній
організації»
та у чому
вона
полягала, із
матеріалів карної
справи не
видно.
Попри
порівняно
мякі вироки,
доля Люшкових
склалася
трагічно.
Рахіль
Соломонівна
померла 23
грудня 1939 р. у пересильній
вязниці
Алма-Ати.
Семен
Семенович
помер 1943 року в
одному із
свердловських
таборів на станції
Лобва. Під
час
перебування
у вязниці Ганна
(Нюра)
Самійлівна
захворіла
психічно і
була
відправлена
до
харківської
психіатричної
лікарні
(Сабурова
дача), звідси
її перевели
до гінекологічної
лікарні для
оперативного
втручання;
розстріляна
німцями у
Харкові 1943
року318.
Пережити
табори
пощастило
лише
наймолодшій
з Люшкових
Єлизаветі
Семенівні.
Втеча Г. С. Люшкова була
сильним ударом по М. І. Єжову, на якого
лягала
вся відповідальність
за цю
надзвичайну
подію.
Пізніше він
писав Й. В.
Сталіну:
«Вирішальним
був момент
втечі
Люшкова. Я буквально
божеволів.
Викликав
Фриновського
і
запропонував
разом
поїхати
доповідати
Вам. Сам був
не в силах.
Тоді ж
Фриновському
я сказав: Ну,
тепер нас міцно
покарають... Я
розумів, що у
Вас повинно
скластися
насторожене
ставлення до
роботи НКВС.
Воно так і було.
Я відчував це
весь час...
Провина моя в
тому, що,
сумніваючись
у політичній
чесності
таких людей,
як колишній
начальник
УНКВС по ДСК
зрадник
Люшков... не
вжив
достатніх
чекістських
запобіжних
заходів і тим
самим дав
можливість
Люшкову
втекти до
Японії»319.
Свою лють
Єжов зірвав
на людях
Люшкова. До Хабаровська
був
терміново
відряджений
ФриновсьКий.
Першим був заарештований
Костянтин
Миколайович Стрелков,
який
супроводжував
Люшкова в
останній
інспекційній
поїздці і від
якого
вимагали
«правдивих свідчень
про те, як він
сприяв втечі
за кордон
зрадника
Батьківщини»320.
2 липня 1938 р.
взяли заступника
начальника
УНКВС по ДСК,
майора
державної
безпеки
Григорія Марковича Осиніна-Вінницького.
Він був
засуджений на
смерть
Військовою
колегією
Верховного
суду СРСР 26
січня 1940 р. і
розстріляний
наступного
дня о пів на
другу. В одній
партії з ним були
розстріляні:
письменник
Ісак Бабель;
колишній
начальник
оперативних
відділів
УНКВС по АЧК
і ДСК, капітан
державної
безпеки Іван
Леонтійович
Кабаєв, а
також
дружина та
син Ю. Г.
Євдокимова 45-річна
Марина
Карлівна
Євдокимова
та 20-річний
Юрій Юхимович
Євдокимов321.
Після
арешту
Осиніна-Вінницького
взяли і його
дружину,
колишню
київську
чекістку Євгенію
Адольфівну Бремер. Майже
рік провела
вона у
Лукянівській
вязниці і
була
звільнена
«через
відсутність
доказів
провини»322. У 1941
1942 pp. красуня-білявка
Бремер працюватиме
у київському
підпіллі під
керівництвом
І. Д. Кудрі і
загине у
катівнях гестапо.
В один
день з
Осиніним (але
в іншій
партії) буде
розстріляний
і Мойсей Аронович Каган.
7 липня 1938 р.
на
пропозицію
Рисенка «за
халатність у
службі» буде
заарештований
заступник начальника
4-го відділу
УДБ УНКВС
Олексій Павлович
Малахов, 1899 року
народження,
уродженець
Таганрога. А
через
тиждень потрапить
за ґрати «як
учасник
правотроцькістської
організації»
і Михайло Петрович
Рисенко. Малахов і Рисенко
опиняться в
одній камері.
Від них будуть
вимагати
щиросердих
зізнань не лише
про участь у
правотроцькістській
змові, але і
про факти
навмисного
(за вказівкою
ворога
народу
Люшкова)
порушення
соціалістичної
законності
та
фальсифікації
слідчих
справ323. 21 вересня
1938 р. виїзна
сесія
Військової
колегії
Верховного
суду
засудить Малахова та
Рисенка на
смерть. Вирок
буде
виконано негайно.
16 липня 1938 р.
буде
виключений з
партії «як
заарештований»
член ВКП(б) з 1924 p.,
заступник
начальника
3-го відділу,
старший
лейтенант
державної
безпеки Олександр
Маркович
Малкевич,
1903 року
народження,
уродженець
України.
Начальника
УНКВС по
Амурській
області, капітана
державної
безпеки
Марка Ілліча
Говлича
знімуть з
посади в день
втечі
Люшкова 13
червня 1938 p., згодом
виключать з
партії «за
звязок з ворогом
народу
Люшковим» і
заарештують
29 липня 1938 р.
Розберуться
з ним досить
швидко 20
вересня 1938 р.
засудять на
смерть і
невдовзі
розстріляють.
9 вересня 1938
р.
заарештують
начальника
11-го (водного)
відділу
УНКВС ДСК
Івана
Миколайовича
Євтушенка, 1899
року
народження,
уродженця
станиці
Незамаївської
Кубанської
області. 10
травня 1941 р.
військовим
трибуналом
військ НКВС
він буде засуджений
до 10 років
позбавлення
волі. Помер у
таборі 22 травня
1943 року.
Потраплять
за ґрати та
будуть
розстріляні
й інші
відповідальні
співробітники
УНКВС по ДСК
«доби Люшкова»
начальник
10-го
(тюремного)
відділу УДБ,
лейтенант
державної
безпеки Вольдемар Петрович
Крумін;
колишній
начальник
УНКВС по Приморській
області,
капітан
державної
безпеки
Михайло
Йосипович
Диментман;
начальник
особливого
відділу НКВС
Тихоокеанського
флоту,
капітан
державної
безпеки
Віктор
Йосипович
Осмоловський;
заступник
начальника
особливого
відділу НКВС
ОЧДСА, капітан
державної
безпеки
Леонід
Михайлович
Хорошилкін.
А ось
начальник
УНКВС по
Камчатській
області,
капітан
державної
безпеки
Микола Михайлович
Давидов потрапляти
до рук своїх
колег не
захотів і 21
вересня 1938 р.
пустив собі
кулю у
скроню.
А що ж
Люшков?
Генріх Самійлович
зайнявся
журналістською
діяльністю.
Його перша
аналітична стаття
під назвою
«Критика XVIII
зїзду ВКП(б)»
вийшла в
травневому
номері
«Кайдзо» за 1939 р.
Докладно
аналізуючи
доповіді
Сталіна,
Молотова та Жданова, автор
критикує
курс
керівництва
ВКП(б) на
зміну
характеру
партії,
зокрема відміну
обмежень на
вступ до
партії
непролетарських
елементів. На
думку
Люшкова, партія
все більше
втрачала
риси партії
робітничого
класу авангарду
радянського
суспільства.
Сталін, знищуючи
класовий характер
партії,
нібито рубав
сук, на якому
сидів. Сталін
повністю
відійшов від
марксизму-ленінізму,
зрадив
робітничий
клас. XVIII зїзд,
за словами
Люшкова,
можна
назвати
похороном
партії, яка
називалася
більшовицькою.
Радянська
влада спирається
на диктатуру
пролетаріату.
Ядром
диктатури
пролетаріату
є класова
партія.
Нехтування
цією простою
істиною призведе
Сталіна до
неминучого
краху у майбутньому.
В
липневому
номері
«Кайдзо» за
той же рік Люшков
друкує
статтю
«Критика
проблем
сільського
господарства
СРСР», у якій
ретельно
аналізується
політика радянського
керівництва
у 1920 1930-х роках.
Основна ідея
статті
показати
авантюризм
Сталіна у
селянському
питанні та
неефективність
колгоспної
системи.
Остання
«аналітична»
стаття
Люшкова під
назвою
«Критика просування
СРСР в
Європу»
друкується в
грудневому
номері
«Кайдзо» за 1939 р.
Автор
відзначає, що
«пакт
МолотоваРіббентропа»
це
найважливіша
міжнародна
подія
останнього
часу.
Розмірковуючи
про причини
блискавичного
розвалу Польщі,
він робить
висновок про те,
що сама
державна
система, яка
грунтувалася
на
насильницьких
діях до
непольського
населення
(українців,
білорусів,
литовців),
яке
становило
майже
половину
населення Речі
Посполитої,
зумовило її
поразку, незважаючи
на героїзм
польської
армії. Укладаючи
угоду з
Гітлером,
Сталін
клюнув на
приманку фюрера частку в
розподілі
Польщі, визнання
прибалтійських
країн сферою
інтересів
СРСР. Спільне
знищення
польської державності,
одностороннє
припинення
радянською
стороною
ідеологічної
боротьби з нацизмом,
визнання
нових
східних
кордонів
Третього рейху,
надання політичної
та
економічної
підтримки
Гітлеру все
це докорінно
змінило
баланс
світових сил.
На
сьогоднішній
день, писав
Люшков,
важко
передбачити,
наскільки
міцним виявиться
союз Гітлера
та Сталіна.
Зрозуміло
одне ніякої
серйозної
опозиції новому
курсу
радянського
керівництва
на зближення
з фашизмом в
СРСР не буде:
радянські
люди звикли
беззастережно
схвалювати
політику
керівництва324.
Полковник
Ябе Чута у
бесіді з
американським
істориком
Елвіном Куксом
згадував, що
Люшков був
людиною
розумною та
роботящою.
Постійно
щось читав і
писав. На
випадок
війни Люшков
підготував
антисталінські
промови та
тексти для листівок.
Часто
працював
добу без сну.
Перекладачі
інколи не
встигали за
ним, бо були
змушені інколи
перекладати
за Люшковим
до 40 рукописних
сторінок на
день. Японці
подарували
йому
короткохвильовий
приймач, щоб
слухати московське
радіо,
регулярно
приносили
радянські
газети та
журнали.
Люшков
особливо
цікавився
творами Л. Д.
Троцькош.
«Прозрілий
чекіст» казав
японцям, що
ідеологія
троцькізму
необхідна
для того, щоб
відвернути
радянський
народ від
сталінізму.
Себе він
називав
«чистим ленінцем»,
згодом став
схилятися до
«ліберального
комунізму»,
близького за
поглядами до
західноєвропейської
соціал-демократії325.
Окрім
політичної
літератури,
читав Генріх
Самійлович
історичну
літературу,
російську
класику І. С.
Тургенева, Ф. М.
Достоєвського,
А. П.
Чехова. «Це був
інтелектуал
з шиїюким
світоглядом.
Він багато
знав не
тільки про
політику,
економіку,
військо ву справу, але й про музику
та літературу.
Якось мені
довелося
перекладати
написане ним
есе про
російську
літературу»,
свідчив
згодом один
із
перекладачів
люшковських
опусів326.
Іншому
перекладачеві
запамяталися
такі слова
Люшкова; «За
правління
комуністичної
партії
політика
ніколи не
буде
спрямована
на
досягнення загального
щастя...
Японські
міста чисті,
пейзажі
прекрасні, а
шляхи рівні.
Чому ваші люди
такі заможні,
що можуть
вільно
купувати потрібні
їм речі?
Порівнюючи
долю, яка
випала мені,
та світле
майбутнє
вашої країни,
я відчуваю,
що нібито
прокинувся
від вісімнадцятирічного
страшного
сну». В цей момент
Люшков
заплакав. Я
обняв його за
плечі і теж
заплакав»327.
В Токіо
Люшков
працював у
цивільній
установі
«Това кенку
дже» в бюро по
вивченню
Східної Азії,
яке
підлягало 2-му
(розвідувальному)
відділу
генштабу. Він
спеціалізувався
на вивченні
політико-економічного
життя СРСР. Іноді
він інкогніто
зявлявся в
Маньчжурії,
де брав
участь у підготовці
японських
розвідувальних
операцій
проти СРСР.
Зокрема у
вересніжовтні
1944 р. він
проживав у
Харбіні в
готелі
«Нью-Харбін»
під іменем
японця Като
Тадасі.
У лютому
березні 1945 р.
начальник
харбінської
військової
місії
генерал Дої
пропонував
генштабу
через штаб
Квантунеької
армії перевести
Люшкова на
постійну
роботу до Маньчжурії,
але 2-й відділ
не погодився
з цією пропозицією.
Японські
розвідники
вважали, що
сам факт
перебування
колишнього
чекіста в
Харбіні може
стати
відомим радянській
розвідці, що
призведе до
непередбачуваних
наслідків.
Утім,
наприкінці
липня 1945 р. за
вказівкою
начальника
2-го відділу
японського
генерального
штабу
генерала
Арісуе
Люшкова
перевели до Дайрена. Із Токіо
до Чанчуня Люшков
прибув
літаком. Два
дні прожив у
готелі
«Ямато» під
прізвищем
Като і вранці
8 серпня у
супроводі
свого
постійного
перекладача
Такая Канузо
відбув
пасажирським
потягом до Дайрена. На
залізничному
вокзалі його
зустрів начальник
японської
військової
місії Такеока
Ютака. Після
недовгої
бесіди
Люшков з перекладачем
Такая та
співробітником
японської
військової
місії виїхали
до
Порт-Артура.
Тут їх
розмістили в
місцевому
готелі
«Огонзан», а
потім
переправили на
дачу у
передмісті.
Довідавшись
про те, що
радянські
війська перейшли
кордон,
Люшков
терміново
перебрався
до Дайрена і став вимагати
свого
переведення
до Токіо. В
Дайрені
Люшкова під
прізвищем
Ямогучі
Хасимото
розмістили в
готелі
«Ямато» і
наказали
чекати. Під
цим
прізвищем
він як
співробітник
японської
військової
місії іноді
відвідував
їдальню
дайренської
військової
місії328.
Після
вторгнення
радянських
військ до Маньчжурії
пошук
Люшкова
активно вело
управління
контррозвідки
«Смерш» Забайкальського
фронту під
загальним
керівництвом
генерал лейтенанта
О. А. Вадіса та оперативні
групи
територіальних
органів
державної
безпеки прикордонних
управлінь, що
діяли на
теренах
Маньчжурії.
Попри
сумлінну та
кропітку пошукову
роботу, вийти
на слід
Люшкова вдалося
лише у жовтні
1945 p., потім
зявилися
зізнання
японських
полонених.
Допитаний
25 листопада 1945
р. колишній
начальник
дайренської
японської
військової
місії Такеока
Ютака
розповів, що 15
серпня він
відвідав начальника
штабу
оборони
Квантунського
півострова
генерал-лейтенанта
Янагіте Гендзо
для того, щоб
вирішити
долю Люшкова.
Такеока
запропонував
генералу
чотири
варіанти
розвязання
проблеми.
Варіант перший:
враховуючи
неабиякі
заслуги
Генріха Самійловича
перед
Японією,
допомогти
йому втекти з
Маньчжурії.
Варіант другий:
якщо
Радянський
Союз буде
вимагати видачі
чекіста, що
втік, видати
його і цим
задобрити
майбутніх
переможців.
Варіант
третій:
кинути
Люшкова напризволяще
нехай виплутується,
як зможе.
Варіант
четвертий:
просто
ліквідувати.
Рішення
Янагіте було
жорстоким і
однозначним:
Люшков не
повинен
потрапити до
рук радянських
спецслужб,
а
впевненим у
цьому японці
можуть бути
лише у разі
його смерті.
Втім, самураї
люди
шляхетні і
вони можуть
дозволити
Люшковусану
гідно
завершити
свій життєвий
шлях
вчинити самогубство,
як це робили
багато
гідних
воїнів. Якщо
ж чекіст на
це не
зважиться, то
його потрібно
знищити.
19 серпня о
двадцять
першій
годині
Такеока разом
зі своїм
підлеглим
Івамото
відвідав Генріха
Самійловича
у готелі і
запропонував
йому зайти до
японської
військової
місії, щоб
обговорити
його справу.
«Прийшовши
втрьох до
мого
кабінету, що
знаходився
на другому
поверсі,
давав
свідчення
Такеока, ми
близько двох
годин вели з
ним розмову про
те, як із ним
вчинити, адже
частини
радянської
армії
незабаром
можуть бути в
Дайрені... Я
завів
розмову про
те, щоб він
вчинив самогубство,
вказуючи на
безвихідність
ситуації, що
склалася. Але
Люшков
відмовився
від
самогубства
і знову
наполегливо
вимагав
створити
йому умови
для втечі.
Зробивши
вигляд, що я
не заперечую
проти втечі,
я запропонував
йому пройти у
порт, нібито
підшукати
для цього
потрібне
судно.
Спустившись
з другого
поверху у
двір, я
швидко зайшов
уперед і
зненацька
вистрелив
йому у ліву частину
грудей з
браунінга.
Він упав. Це
було приблизно
о двадцять
третій
годині ЗО
хвилин».
Про
подальші
події давав
свідчення 2
грудня 1945 р. начальник
розвідувального
відділу тієї
ж місії
Ариміца
Кадзуо:
«Приблизно
о двадцять
третій
годині у дворі
місії
пролунав
постріл...
Вибігши у
двір, я побачив
біля
парадного
входу людину
в цивільному,
яка лежала на
землі. Над нею
стояли Такеока
та Івамото. В
руці Такеоки
був браунінг.
Такеока
наказав нам
віднести труп на задню
частину двору. Коли
ми стали його
піднімати,
людина
застогнала.
Такеока
наказав мені
задушити цю
людину, але я
відмовився
це зробити.
Тоді Такеока
наказав застрелити
її. Я взяв
його
пістолет і
пострілом у
скроню вбив
цю людину...»
Тієї ж
ночі Такеока
прибув на
квартиру Янагіте,
доповів йому
про вбивство
Люшкова і запропонував
піддати його
Тіло
кремації під
виглядом
японського
військовослужбовця-самогубця
Ямогучі
Тосикадзу,
оформивши
всі
необхідні
для цієї
справи
документи
від імені
місцевого
військового
шпиталю.
Янагіте
погодився на
це і тут же, у
присутності
Такеоки, зателефонував
начальникові
шпиталю
полковнику
Йосимурі
Фуміб і
наказав
зробити все як
слід.
Цей наказ
було
виконано, про
що зберігся документ
у справах
Дайренського
крематорію:
«Причина
смерті
смертельне
поранення із
револьвера в
ділянку
серця.
Хто
проводить
кремацію
начальник
загону 15518
Йосимура
Фуміо.
Померлий
Ямогучі
Тосикадзу.
Клас
кремації 2-й
клас, як
військовослужбовець
безкоштовно.
Дата
кремації 20
серпня 1945 року».
Того ж
дня урна з
прахом
Люшкова-Ямогучі
була доставлен
на до
військової
місії, звідки
за розпорядженням
Такеокй була
відправлена
до буддійського
храму329.
ПРИМІТКИ:
ПРИМЕЧАНИЯ:
Notes:
Erklδrungen:
Observations:
1 |
Інформаційний
центр
Управління
внутрішніх
справ
Харківської
області (Ш
УВС ХО). Колекція
документів.
Наказ ДПУ
УСРР № 92 від 04.04.1931. |
2 |
Центральний
державний
архів вищих
органів
влади та
управління
України
(ЦДАВОВУУ) Ф. 288.
Оп. 7. Спр. 916. Арк. 5
5 зв.; ДА СБУ,
Київ. Спр. 1310.
Арк. 20. |
3 |
ЦДАВОВУУ.
Ф. 288. Оп. 7. Спр. 918.
Арк. 85. |
4 |
ДАХО.
Ф. Р. 6452. Оп. 1. Спр. 7652.
Арк. 4, 16, 21. |
5 |
ДАХО.
Ф. Р. 6452. Оп. 1. Спр. 7652.
Арк. 12 зв. |
6 |
Там
само. Арк. 10 10
зв. |
7 |
Там
само. Арк. 99. |
8 |
ЦДАВОВУУ.
Ф. 288. Оп. 7. Спр. 918.
Арк. 85. |
9 |
ДАХО.
Ф. Р. 6452. Оп. 1. Спр. 7652.
Арк. 99. |
10 |
Там
само. Арк. 21 21
зв. |
11 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
1310. Арк. 20. |
12 |
ЦДАВОВУУ.
Ф. 288. Оп. 7. Спр. 916.
Арк. 5 зв. |
13 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
1310. Арк. 20. |
14 |
Там
само. |
15 |
Там
само. |
16 |
Капустянський
М. О. Похід
українських
армій на
Київ Одесу в
1919 році (Короткий
воєнно
історичний
огляд) // Україна.
1919 рік. К.
Темпора, 2004. С. 178. |
17 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
1310. Арк. 20. |
18 |
Центральний
державний
архів
громадських
обєднань
України
(ЦДАГОУ). Ф. 1. Оп.
6. Спр. 446. Арк. 51;
ЦДАВОВУУ. Ф. 288.
Оп. 7. Спр. 762. Арк. 1
4. |
19 |
ЦДАВОВУУ.
Ф. 288. Оп. 7. Спр. 916.
Арк. 6. |
20 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
1310. Арк. 1. |
21 |
ЦДАВОВУУ.
Ф. 288. Оп. 7. Спр. 916.
Арк. 6. |
22 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
1310. Арк. 1, 20. |
23 |
ЦДАВОВУУ.
Ф. 288. Оп. 7. Спр. 916.
Арк. 6. |
24 |
Там
само. Арк. 1 4. |
25 |
Там
само. Арк. 6. |
26 |
Органи
державної
безпеки на
Полтавщині (1919
1991). Полтава, 2005.
С. 25. |
27 |
ЦДАВОВУУ.
Ф. 288. Оп. 7. Спр. 916.
Арк. 6. |
28 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
1310. Арк. 11. |
29 |
ЦДАВОВУУ
Ф. 288. Оп. 7. Спр. 64.
Арк. 8. |
30 |
Там
само. Арк. 7 зв. |
31 |
Одеський
мартиролог.
Одеса, 1999. С. 505 506. |
32 |
ДАХО.
Ф. Р. 6452. Оп. 1. Спр. 7652.
Арк. 36. |
33 |
Там
само. Арк. 25 зв.,
29. |
34 |
ЦДАВОВУУ.
Ф. 288. Оп. 7. Спр. 916.
Арк. 6. |
35 |
Файтельберг
Бланк В. Р.,
Шестаченко
В. В. Бандитская
Одесса.
Книга 2.
Перевертыши.
Одесса, Оптимум,
2001. С. 91, 154 156, 234. |
36 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
1310. Арк. 2. |
37 |
Коваль
Р. М. За волю і
честь.
Невигадані
історії і
вояцькі
біографії. К.,
Діокор, 2005. С. 253. |
38 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
1310. Арк. 11. |
39 |
ЦДАВОВУУ.
Ф. 288. Оп. 7. Спр. 916.
Арк. 6. |
40 |
Там
само. Арк. 20. |
41 |
Там
само. Спр. 1859.
Арк. 6. |
42 |
Там
само. Спр. 916.
Арк. 6 зв. |
43 |
Там
само. Спр. 1859.
Арк. 6. |
44 |
Там
само. Спр. 916.
Арк. 6 зв. |
45 |
Там
само. |
46 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
1310. Арк. 11 11 зв. |
47 |
Там
само. Арк. 2. |
48 |
Коваль
P. М. Отаман
святих і
страшних. К.,
Просвіта, 2000. С.
217. |
49 |
Там
само. С. 217220. |
50 |
Коваль
P. М. Багряні
жнива
Української
революції. К.,
Український
письменник, 2005.
С. 284. |
51 |
ЦДАВОВУУ.
Ф. 288. Оп. 7. Спр. 916.
Арк. 6 зв. |
52 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
47838 ФП. Арк. 330. |
53 |
ЦДАВОВУУ.
Ф. 3204. Оп. 1. Спр. 9.
Арк. 148. |
54 |
ЦДАВОВУУ.
Ф. 288. Оп. 7. Спр. 707.
Арк. 1 13. |
55 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
1309. Арк. 11 зв. |
56 |
ЦДАВОВУУ.
Ф. 288. Оп. 7. Спр. 916.
Арк. 6 зв. |
57 |
Марченко
А. Николай
Быстрых //
Пограничники.
М., Молодая |
58 |
ЦДАВОВУУ.
ф. 288. Оп. 7. Спр. 916.
Арк. 6 зв. |
59 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
1309. Арк 2. |
60 |
ЦДАВОВУУ.
Ф 288. Оп. 7. Спр. 916.
Арк. 6 зв. |
61 |
Там
само. |
62 |
Из
истории
Всероссийской
Чрезвычайной
комиссии (1917 1922
гг.): Сборник
документов. M.,
1958. C. 418. |
63 |
Плеханов
А. М. БЧК ОГПУ в
годы новой
экономической
политики 1921 1928.
М., Кучково
поле, 2006. С. 483. |
64 |
Мозохин
О., Гладков Т.
Менжинский.
Интеллигент
с Лубянки. M.,
Яуза, Эксмо, 2005. C.
257. |
65 |
ДАХО.
Ф. Р1639. Оп. 3. Спр. 2.
Арк. 113. |
66 |
Там
само. Арк. 318. |
67 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
1309. Арк. 7. |
68 |
Там
само. Арк. 2 3. |
69 |
Там
само. Арк. 5. |
70 |
ДАХО.
Ф 15 Оп. 2. Спр. 27.
Арк. 1 3. |
71 |
ЩУВС
ХО. Наказ
ОДПУ СРСР № 35
від 27 січня 1930 p. |
72 |
ДАХО.
Ф. 15. Оп. 2. Спр. 27.
Арк. 63. |
73 |
Там
само. Арк. 3. |
74 |
Там
само. |
75 |
Там
само. Арк. 4. |
76 |
Там
само. |
77 |
Там
само. Арк. 24. |
78 |
Там
само. Арк. 18. |
79 |
Там
само. Арк. 68. |
80 |
Там
само. Арк. 19. |
81 |
ДАХО.
Ф. 99. Оп. 3. Спр. 364.
Арк. 305. |
82 |
ДАХО.
Ф. 15. Оп. 2. Спр. 27.
Арк. 9. |
83 |
Там
само. Арк. 66. |
84 |
Там
само. Арк. 31. |
85 |
Там
само. Арк. 15. |
86 |
Там
само. Арк. 66. |
87 |
Там
само. Арк. 18. |
88 |
Там
само. Арк. 32. |
89 |
Там
само. Арк. 10. |
90 |
Там
само. Арк. 27. |
91 |
Там
само. Арк. 9. |
92 |
Там
само. Арк. 35. |
93 |
Там
само. Арк. 33. |
94 |
Там
само. Арк. 18. |
95 |
Там
само. Арк. 83. |
96 |
ДА
СБУ, Одеса.
Спр. 25468 ФП. Т. 1.
Арк. 103. |
97 |
ДАХО.
Ф. 15. Оп. 2. Спр. 27.
Арк. 115. |
98 |
ЦДАГОУ.
Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2994.
Арк. 193. |
99 |
Там
само. Арк. 192. |
100 |
Там
само. Арк. 191. |
101 |
ДАХО.
Ф. 99. Оп. 3. Спр. 354.
Арк. 427. |
102 |
ЦДАГОУ.
Ф 263. Оп. 1. Спр. 44539
ФП. Арк. 75. |
103 |
Трёхсвятский
А. В. Дело
Люшкова //
Россия и АТР.
Владивосток,
1998. № 1. C. 99 |
104 |
Документи
з
агентурної
розробки і
слідчої
справи
«Весна» // 3
архівів
ВУЧК ГПУ
НКВД КГБ. 2002. № 1.
С. 153 154. |
105 |
Там
само. С. 161. |
106 |
Там
само. С. 158 159. |
107 |
Документи
з
агентурної
розробки і
слідчої
справи
«Весна» 11 3
архівів
ВУЧК ГПУ
НКВД КГБ. 2002. №.
С. 162 163. |
108 |
Там
само. С. 164 165. |
109 |
Там
само. С. 165 167 |
110 |
Там
само. С. 168 170. |
111 |
Советская
воєнная
контрразведка.
Сборник
документов.
Вып. 2. М., 1981. С. 230 232. |
112 |
Документи
з
агентурної
розробки і
слідчої
справи
«Весна». С. 178179. |
113 |
Там само. С. 184 185. |
114 |
Там само. С. 196 197. |
115 |
Там
само. С. 198 199. |
116 |
Там
само. С. 212 225. |
117 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
1309. Арк. 4. |
118 |
ІЦ
УВС ХО.
Колекція
документів.
«Положение
про
секретнополитический
отдел ГПУ УССР
и
секретнополитический
отдел
оперативных
секторов»
від 4 квітня 1931 p. |
119 |
Пристайко
В. І., Шаповал Ю.
І. Михайло
Грушевський:
Справа «УНЦ» і
останні
роки (1931 1934). К.,
Критика, 1999. С. 168
170. |
120 |
Кульчицький
С. Фантоми
нашої
історії //
Віче. 1996. №2 С. 151. |
121 |
Пристайко
В. І., Шаповал Ю.
І. Михайло
Грушевський:
Справа «УНЦ» і
останні
роки. С. 313 314. |
122 |
Рубльов
О.
Західноукраїнська
інтелігенція
у
загальнонаціональних
Політичних
та
культурних
процесах (19141939).
К., 2004. С. 371. |
123 |
Пристайко В. І., Шаповал Ю. І. Михайло Грушевський і ГПУНКВД. Трагічне десятиліття: 1924 1934. К., Україна, 1996. С. 100 101. |
124 |
Лубянка.
Сталин и ВЧК
ГПУ ОГПУ
НКВД. Январь 1922
декабрь 1936. М.,
МФД, 2003. С. 275. |
125 |
Там
само. С. 276. |
126 |
ДА
СБУ, Київ. Спр.
67032 ФП. Арк. 350. |
127 |
Лубянка:
Органы ВЧК
ОГПУ НКВД
НКГБ МВД КГБ.
1917 1991.
Справочник.
М., МФД, 2003. С. 532 533. |
128 |
Шрейдер
М. П. НКВД
изнутри.
Записки
чекиста. М.,
Возвращение,
1995. С. 59 60. |
129 |
Шаповал
Ю. І. Україна
2050х років:
сторінки
ненаписаної
історії. К.,
Наукова
думка, 1993. С. 134 136. |
130 |
Остання
адреса.
Розстріли
соловецьких
вязнів з
України у 1937 1938
роках. В 2 х т. Т.
1. К., Сфера, 2003. С. 425,
436, 437. |
131 |
Там само. Т. 1. С. 286; Т. 2. С. 622. |
132 |
Шаповал
Ю. І. Україна XX
століття:
Особи та події
в контексті
важної
історії. К.,
Генеза, 2001. С. 297. |
133 |
Там
само. С. 299. |
134 |
Трёхсвятский
А. В. Дело
Люшкова. С. 100. |
135 |
Командири
великого
голоду.
Поїздки В.
Молотова і Л.
Кагановича
в Україну та
на Північний
Кавказ. 1932 1933 pp. К.,
Генеза, 2001. С. 250. |
136 |
Трёхсвятский
А. В. Дело
Люшкова. С. 100. |
137 |
Кирилина
А.
Неизвестный
Киров. СПб,
«Издательский
Дом Нева»; М.,
ОЛМА ПРЕСС, 2001.
С. 276 277. |
138 |
Седов
Ю. И. Безвинно
казненные //
Труд. 1990. 4 декабря. |
139 |
Кирилина
А.
Неизвестный
Киров. С. 277. |
140 |
Лубянка.
Сталин и ВЧК
ГПУ ОГПУ
НКВД. С. 578. |
141 |
Седов
Ю. И. Так кто же
убил Кирова? //
Труд. 1990. 25 ноября. |
142 |
Золотарьов
В. А.
Олександр
Успенський:
особа, час,
оточення.
Харків, Фоліо,
2004. C. 226. |
143 |
Наше
минуле. К., 1993. С. 130. |
144 |
Шаповал
Ю. І. Україна 20
50х років. С. 197. |
145 |
Лубянка.
Сталин и ВЧК
ГПУ ОГЛУ
НКВД. С. 663 669. |
146 |
Там
само. С. 604 610, 628 631, 643 646, 649
650, 665. |
147 |
Реабилитация:
Политические
процессы 30 50х
годов. М.,
Политиздат, 1991.
С. 178. |
148 |
Ильинский
М. М. Нарком
Ягода. М.,
Вече, 2002. С. 139. |
149 |
Реабилитация:
Политические
процессы 3050х
годов. С. 171. |
150 |
Лубянка.
Сталин и
Главное
управление
госбезопасности
НКВД. 1937 1938. М., МФД,
2004. С. 580. |
151 |
Папчинский
А. А., Тумшис М.
А. Щит,
расколотый
мечом. НКВД
против ВЧК. М.,
Современник,
2001. С. 176. |
152 |
Лубянка:
Органы ВЧК
ОГПУ НКВД
НКГБ МВД КГБ.
С. 563. |
153 |
ДА
СБУ, Полтава.
Спр. 19533. Т. 1. С. 1719. |
154 |
Плимак
Е., Антонов В.
«Сталин знал,
что делал». Невостребованное
сообщение
знаменитого
разведчика //
Московские
новости. 1996. № 10.
С. 16. |
155 |
Хлевнюк
О. В. 1937й: Сталин,
НКВД и
советское
общество. М.,
Республика, 1992.
С. 95; Лубянка.
Сталин и
Главное
управление
госбезопасности
НКВД. С. 75 79. |
156 |
Лубянка.
Сталин и
Главное
управление
госбезопасности
НКВД. С. 78. |
157 |
Фрагменты
стенограммы
декабрьского
Пленума ЦК
ВКП(б) 1936 г. //
Вопросы
истории. 1995. № 1.
С. 5. |
158 |
Залесский
К. А. Империя
Сталина.
Биографический
энциклопедический
словарь. М.,
Вече, 2000. С. 49. |
159 |
Хлевнюк
О. В. 1937й. С. 95 96. |
160 |
Товарищу
Сталину//
Молот
(РостовнаДону).
1937. 11 января. |
161 |
Хлевнюк
О. В. 1937й. С. 96. |
162 |
ДА
СБУ, Вінниця.
Спр. 98. Т. 1. Арк. 40. |
163 |
ЦДАГОУ.
Ф. 263. On. 1. Спр. 44539 ФП.
Арк. 24 25. |
164 |
Тумшис
М. А. Еще раз о
кадрах
чекистов 30х
годов //
Вопросы истории.
1993. № 6. С. 190. |
165 |
Особистий
архів
автора.
Ксерокопія
протоколу
допиту
колишнього
заступника
начальника
УНКВС по
Краснодарському
краю М. Г. Сербинова
від 19 квітня 1939 p.
Арк. 4. |
166 |
Лубянка.
Сталин и
Главное
управление
госбезопасности
НКВД. С. 68. |
167 |
Кубанская
ЧК: Органы
госбезопасности
Кубани в
документах
и
воспоминаниях.
Краснодар,
Советская
Кубань, 1997. С. 148 149. |
168 |
Соколов
Б. В. Охота на
Сталина, охота
на Гитлера.
Тайная
борьба
спецслужб. М.,
Вече, 2000. С. 43. |
169 |
материалы
февральскомартовского
Пленума ЦК
ВКП(б) 1937 года //
Вопросы
истории. 1993. № 7.
С. 9. |
170 |
Там
само. С. 9. |
171 |
Резолюция
Пленума ЦК
ВКП(б) по
докладу т.
Ежова «Уроки
вредительства,
диверсий и шпионажа
япононемецкотроцкистских
агентов» от 3
марта 1937 г.//
Вопросы
истории. 1995. № 2.
С. 22 26. |
172 |
ДА
СБУ, Київ. Ф. 16.
Оп. 31. Спр. 95. Арк. 380 |
173 |
Материалы
февральскомартовского
Пленума ЦК
ВКП(б) 1937 года //
Вопросы
истории. 1995. № 2.
С. 12 13. |
174 |
Золотарьов
В. А.
Олександр
Успенський.
С. 227 228. |
175 |
Жуковский
В. С.
Лубянская
империя
НКВД. 1937 1939. М., Вече,
2001. С. 193. |
176 |
Лубянка.
Сталин и
Главное
управление
госбезопасности
НКВД. С. 580. |
177 |
Лубянка.
Сталин и
Главное
управление
госбезопасности
НКВД. С. 125. |
178 |
Там
само, С. 642 643. |
179 |
Там
само. С. 216. |
180 |
Там
само. С. 642. |
181 |
Петелин
В. В. Жизнь
Шолохова.
Трагедия
русского
гения. М., Центрополиграф,
2002. С. 666 667. |
182 |
Луговой
П. С кровью и
потом.
РостовнаДону,
1991. С. 1991. |
183 |
Попов
Б. С., Оппоков В.
Г,
Бериевщина //
Военноисторический
журнал. 1990. № 3. С.
90. |
184 |
Петелин
В. В. Жизнь
Шолохова. С. 677
678. |
185 |
Там
само. С. 673 674. |
186 |
Осипов
В. В. Тайная
жизнь
Михаила
Шолохова... Документальная
хроника без
легенд. М., Либерия,
Раритет, 1995. С. 162. |
187 |
Петелин
В. В. Жизнь
Шолохова. С. 674. |
188 |
Там
самб. С. 679 680. |
189 |
Там
само. С. 653. |
190 |
Евдокимов
Е. Г.
Вступительное
слово на
второй
азовско-черноморской
конференции
ВКП(б) // Сигнал.
1937. 15 июня. |
191 |
ДА
СБУ, Полтава.
Спр. 19533. Т. 1. С. 42. |
192 |
Там
само. С. 44 45. |
193 |
Особистий
архів
автора.
Ксерокопія
протоколу
допиту
колишнього
заступника
начальника
УНКВС по
Краснодарському
краю М. Г. Сербинова
від 19 квітня 1939 p.
Арк. 18. |
194 |
Абрамов
В. Евреи в КГБ.
М., Яуза, Эксмо,
2005. С. 286. |
195 |
Юнге
М., Биннер Р.
Как террор
стал
«Большим». Секретный
приказ № 00447 и
технология
его исполнения.
Москва, 2003. С. 140. |
196 |
Постановление
ЦИК СССР «О
награждении
тт. Люшкова Г.
С., Кагана М. А.,
Осинина-Винницкоґо
Г. М. и других»
от 3 июля 1937 г. //
Правда. 1937. 4
июля. |
197 |
Лубянка.
Сталин и
Главное
управление
госбезопасности
НКВД. С. 241. |
198 |
їм
Там само. С. 240 241. |
199 |
Лубянка.
Сталин и
НКВД НКГБ
ГУКР «Смерш». 1939
март 1946. М., МФД:
Материк, 2006. С. 49. |
200 |
Стефан
Д. Тайна
ночного
побега //
Тихоокеанская
звезда. 1990. 23
февраля. |
201 |
Николаев
С. Выстрелы в
спину //
Дальний
Восток. 1991. № 3. С.
136. |
202 |
Лубянка.
Сталин и
Главное
управление госбезопасности
НКВД. С. 642. |
203 |
Там
само. С. 273 287. |
204 |
Советский
энциклопедический
словарь. М., 1980.
С. 361 |
205 |
Николаев
С. Выстрелы в
спину //
Дальний
Восток. 1992. № 2. С.
142. |
206 |
Петров
Н. В., Скоркин К.
В. Кто
руководил
НКВД. 1934 1941:
Справочник.
М., Звенья, 1999. С. 382. |
207 |
ДА
СБУ, Київ, Спр.
47838 ФП. Арк. 318, |
208 |
Лубянка.
Сталин и
Главное
управление
гoсбезопасности
НКВД. С. 300 301. |
209 |
Сталинское
политбюро в
30-е годы. Сборник
документов /
Составители
О. В. Хлевнюк и
др. М., АИРО-ХХ,
1995. С. 157. |
210 |
Петров
Н. В., Скоркин К.
В. Кто
руководил
НКВД. С. 117. |
211 |
Наше
минуле. Київ,
1993. С. 98. |
212 |
Абрамов
В. Евреи в КГБ.
С. 140. |
213 |
ДА
СБУ. Спр. 47838 ФП.
Арк. 318 319. |
214 |
Наказ
НКВС УРСР по
особовому
склада № 304 від
29 липня 1937 p. |
215 |
Наказ
НКВС СРСР по
особовому
складу № 248 від
21 червня 1937 p. |
216 |
Николаев
С. Выстрелы в
спину //
Дальний
Восток. 1991. № 2. С.
142 143. |
217 |
Сутурин
А. С. Дело
краевого
масштаба.
Хабаровск, 1991.
С. 14 15, 47 48. |
218 |
Войниловин
М, Дело № СУ-3246
(Жизнь и
смерть комбрига
Дрекова).
Южно-Сахалинск,
1991. С. 18. |
219 |
Там
само. |
220 |
Школаев
С. Выстрелы в
спину //
Дальний
Восток. 1991. № 2. C. 142. |
221 |
Чернев
Н. С Удар по
своим.
Красная
Армия. 1938 1941. М., Вече,
2003. C. 407. |
222 |
Там
само. С. 407 408. |
223 |
Там
само. С. 409. |
224 |
Там
само. С. 416. |
225 |
Чепушев
Н. С. «Невиновных
не бывает...»
Чекисты
против
военных (1918-1953). М.,
Вече, 2004. С. 306 307. |
226 |
Трёхсвятский
А. В. Дело
Люшкова. С. 97. |
227 |
Лубянка.
Сталин и
Главное
управление
госбезопасности
НКВД. C. 325 326. |
228 |
Там
само. С. 651. |
229 |
Там
само. С 460. |
230 |
Правда.
1938. 5 лютого. |
231 |
Лубянка.
Сталин и
Главное
управление
госбезопасности
НКВД. С. 649. |
232 |
Юнге
М., Биннер Р.
Как террор
стал
«Большим». Секретный
приказ № 00447 и
технология
его исполнения.
Москва, 2003. С. 149. |
233 |
Мета
В. И., Диденко В.
В. Жертвы
Колымы.
Документальные
очерки,
рассказы.
Магадан, 2000. C. 240. |
234 |
Петров
Н, в., Скоркин К.
В. Кто
руководил
НКВД. С. 392 393. |
235 |
Дубянка.
Сталин и
Главное
управление
госбезопасности
НКВД. С. 230-231. |
236 |
Там
само. С. 368. 373. |
237 |
Там
само. С. 644. |
238 |
Там
само. С. 499. |
239 |
Петров
Н. В., Скоркин К.
В. Кто
руководил
НКВД. С. 394. |
240 |
Николаев
С. Выстрелы в
спину //
Дальнии
Восток. 1991. № 3. С.
133. |
241 |
Тихоокеанская
звезда. 1937, 28
октября. |
242 |
Папчинский
А. А. Тумшис М.
А. Щит,
расколотый
мечом. НКВД
против ВЧК. М..
Современник,
2001. С. 169. |
243 |
Тихоокеанская
звезда. 1937. 22
декабря. |
244 |
Правда.
1937. 20 декабря. |
245 |
ДА
СБУ, Полтава.
Спр. 19533. Т. 1. С. 46. |
246 |
Там
само. С. 45. |
247 |
Там
само. С. 43. |
248 |
Там
само. С. 91. |
249 |
Особистий
архів
автора.
Ксерокопія
протоколу
допиту м. п.
Фриновського
від 22.12.1939. Apк. 1 3. |
250 |
Jansen M., N. Stalins loyal Executioner; Peoples Comnussar Nikolai
Ezov, 1895 1940. Stanford, 2002. С 130 133. |
251 |
Расстрел
по 1-й
категории //
Известии. 1996 3
апреля. |
252 |
Николаев
С. Выстрелы в спину
// Дальний
Восток. 1991. № 3. C. 134. |
253 |
Cталинские
расстрельные,
списки.
Компакт-диск
международного
общества
«Мемориал», M., 2002. |
254 |
Николаев
С. Выстрелы в
спину //
Дальний
Восток. 1991. № 3. С.
135. |
255 |
Войнилович
М. Дело № СУ 3246.
С. 22. |
256 |
256
Лубянка.
Сталин и
Главное
управление
госбезопасности
НКВД. С. 506 508. |
257 |
Там
само. С. 511 513. |
258 |
Воронов
В. Ю., Шишкин А.
И. НКВД СССР:
Структура, руководящий
состав,
форма
одежды,
знаки различия.
1934 1937 гг. М., ООО
Издательский
дом «Русская
разведка», 2005. С.
260. |
259 |
Петров
Н. В., Скоркин К.
В. Кто
руководил
НКВД. С. 167. |
260 |
Золотарьов
В. А.
Олександр
Успенський.
С. 51 52. |
261 |
Воронов
В. Ю., Шишкин А.
И. НКВД СССР.
С. 260. |
262 |
Папчинский
А. А, Тумшис М. А
Щит,
расколотый
мечом. С. 187. |
263 |
Петелин
В. В. Жизнь
Шолохова. С. 683. |
264 |
Там
само. С. 674. |
265 |
Медведев
Р., Ермаков Д.
«Серый
кардинал». М. А.
Суслов. Поли
тический
портрет. M., 1992. C. 34. |
266 |
Полянский
А. Ежов.
История
«железного»
сталинского
наркома. М.,
Вече, 2001. С. 224 225. |
267 |
Петров
Н. В., Скоркин К.
В. Кто
руководил
НКВД. С. 218. |
268 |
ДА
СБУ, Харків.
Спр. 9880. Арк. 37. |
269 |
Лубянка.
Сталин и
Главное
управление
госбезопасности
НКВД. С. 538. |
270 |
Сутурин
А. С. Дело
краевого
масштаба. С. 11. |
271 |
Папчинский
А. А., Тумшис М.
А. Щит,
расколотый
мечом. С. 187. |
272 |
Николаев
С. Выстрелы в
спину //
Дальний
Восток. 1991. № 3. С.
138. |
273 |
Николаев
С. Комиссар,
перебежчик,
предатель //
Труд. 1990. 5
августа. |
274 |
Николаев
С. Выстрелы в
спину //
Дальний
Восток. 1991. № 3. С.
136. |
275 |
Трёхсвятский
А. В. Дело
Люшкова. С. 92. |
276 |
Воронов
В. Ю., Шишкин А.
И. НКВД СССР.
С. 92. |
277 |
Полянский
А. Ежов. С. 267 268. |
278 |
Цветов
В. Почему не
расцвела
хризантема? //
Совершенно
секретно. 1991. №
6. |
279 |
Соколов
Б. В. Охота на
Сталина,
охота на
Гитлера. С. 45. |
280 |
Трёхсвятский
А. В. Дело
Люшкова. С. 97. |
281 |
Соколов
Б. В. Охота на
Сталина. С. 32 33. |
282 |
Трёхсвятский
А. В. Дело
Люшкова. С. 95 96. |
283 |
Реабилитация:
Политические
процессы 30 50 -х
годов. С. 183. |
284 |
Катанцев
В., Коц И. Инцидент
// Родина. 1991. № 6
7.С. 13. |
285 |
Трёхсвятский
А. В. Дело
Люшкова. С. 97. |
286 |
Там
само. С. 97. |
287 |
Соколов
Б. В. Охота на
Сталина,
охота на
Гитлера. С. 13. |
288 |
ДАХО.
Ф. Р6452. On. 1. Спр. 7652.
Арк. 23. |
289 |
Там
само. Арк. 1 1 зв.,
6 6 зв., 12 12 зв., 18 18 зв. |
290 |
Там
само. Арк. 2, 7, 13, 19. |
291 |
Там
само. Арк. 3, 9, 14, 20. |
292 |
Там
само. Арк. 112. |
293 |
Там
само. Арк. 23. |
294 |
Там
само. Арк. 36. |
295 |
Там
само. Арк. 36 зв. |
296 |
Там
само. Арк. 37. |
297 |
Там
само. Арк. 38. |
298 |
Там
само. Арк. 40. |
299 |
Там
само. Арк. 44. |
300 |
Там
само. Арк. 45. |
301 |
Там
само. Арк. 53. |
302 |
Там
само. Арк. 53 зв. |
303 |
Там
само. Арк. 54. |
304 |
Там
само. Арк. 55. |
305 |
Там
само. Арк. 57. |
306 |
Золотарьов
В. А. ЧКДПУ
НКВС на
Харківщині:
люди та долі.
1919 1941. X., Фоліо, 2003. С. 299. |
307 |
ДАХО.
Ф. Р6452. On. 1. Спр. 7652
Арк. 4 зв. |
308 |
Там
само. Арк. 29. |
309 |
Там
само. Арк. 30. |
310 |
Там
само. Арк. 31 |
311 |
Там
само. Арк. 32 |
312 |
Там
само. Арк. 34. |
313 |
Там
само. Арк. 77. |
314 |
Там
само. Арк. 78. |
315 |
Там
само. Арк. 79. |
316 |
Там
само. Арк. 82, 83, 84. |
317 |
Там
само. Арк. 85. |
318 |
Там
само. Арк. 112 112
зв. |
319 |
Сталинское
политбюро в
30-е годы.
Сборник документов
//
Составители
О. В. Хлевнюк и
др. М., АИРО-ХХ,
1995. С. 170. |
320 |
Николаев
С. Выстрелы в
спину // Дальний
Восток. 1991, № 3. С.
141. |
321 |
Поварцов
С. Причина
смерти
расстрел:
Хроника
последних
дней Исаака
Бабеля. М.,
ТЕРРА, 1996. С. 177. |
322 |
Глебов
В. Война без
правил.
Преданный
резидент. М.,
Эксмо, Яуза, 2005.
С. 99. |
323 |
Николаев
С. Выстрелы в
спину //
Дальний
Восток. 1991. № 3. С.
141. |
324 |
Трёхсвятский
А. В. Дело
Люшкова. С. 99 101. |
325 |
Соколов Б. В. Охота на Сталина, охота на Гитлера. С. 47 48; Соох A.D. The Lesser of Two Hells: G.S. Lyushkovs Defection to Japan,
1938 1945 // The Journal of Slavic Military Studies, L., Vol. 11, # 3,
September, 1998; # 4, December, 1998. |
326 |
Соколов
Б. В. Охота на
Сталина,
охота на
Гитлера. С. 47. |
327 |
Там
само. С. 44 45. |
328 |
Николаев
С. Выстрелы в
спину //
Дальний
Восток. 1991. № 3. С.
139. |
329 |
Чумаков
Н. Класс
кремации
второй //
Совершенно
секретно. 1992. №
5. |
При першій
можливості:
При
первой
возможности:
ΐ la premiθre occasion:
Bei nδchstbester Gelegenheit:
At the Frist Opportunity:
"Юхим Фомич КРИВЕЦЬ"
Juchim (Jochen) Fomitch KRIVETS
Deputy director of Department of Economics, GPU UkrSSR
Призначений
31 липня 1931 р.
третім
заступником голови
ОДІТУ СРСР В.
А. Балицький
забрав із
собою велику
групу керівних
українських
чекістів,
серед яких був
і начальник
секретно-політичного
відділу ДПУ
УСРР Г. С. Люшков.
Новому голові
ДПУ УСРР С. Ф.
Реденсу
довелося по
суті заново
формувати
керівне ядро
центрального
апарату.
Після довгих
консультацій
20 вересня 1931 р.
начальником
секретно-політичного
відділу ДПУ
УСРР був
затверджений
Ю. Ф. Кривець,
який мав
досить
рідкісний
чекістський стаж
з 1918 р. (у 1920 р. лише
у 1,55%
українських
чекістів був
подібний1),
носив на
грудях орден
Червоного
Прапора і
вважався
«одним із
найактивніших
працівників
ЧК-ДПУ»2.
Юхим
Фомич
Кривець
народився 10
березня 1897 р. у родині
білоруського
робітника-залізничника3. У
всіх
автобіографіях
місцем свого
народження
вказував Варшаву4,
але в деяких
документах з
його
особової справи
зазначалося,
що він походив
з села Кривці
Ляцької
волості
Лідського
повіту
Віденської
губернії5
(нині
Республіка
Білорусь).
Дитинство
та юність
провів у
місті Двінську
Вітебської
губернії
(нині
Даугавпілс,
Латвія), де
закінчив
спочатку
початкове, а
потім міське
училище.
Місячної
зарплатні
батька у 12 16
карбованців
не вистачало
для
утримання
родини з
шести
чоловік, і у
пятнадцять
років Юхим
почав
працювати
переписувачем
у Двінському
повітовому
зїзді
мирових
суддів, заробляючи
від 5 до 25
карбованців
на місяць.
Старанність
та акуратність
молодого
канцеляриста
були оцінені
належним
чином, і у
серпні 1914 р.
його переводять
письмоводителем
до
повітового
окружного
суду з
місячним
окладом 35
карбованців.
При
евакуації
мешканців
Двінська у
серпні 1915 р.
Юхим разом з
батьком-чорноробом
артилерійської
майстерні
виїхав до
Брянська і
почав працювати
спочатку
письмоводителем
міської управи,
а з лютого 1916 р.
машиністом-переписувачем
на Брянському
Арсеналі6. 15
травня 1916 р. він
достроково
призивається
на військову
службу і
після
кількох
місяців муштри
у 209-му .....
./..