Генріх Самійлович ЛЮШКОВ

Genrich (Heinrich) Samijlovich LIUSHKOV

Secret Political Department GPU NKVD UkrSSR

 

 

4 квітня 1931 р. голова ДПУ УСРР В. А. Балицький підпи­сав наказ за номером 92:

 

Ǥ 1

З метою об’єднання та посилення агентурно-оперативної роботи щодо контрреволюційних елементів міського та сільcького населення,  які розгортають свою діяльність, а також для поліпшення  використання  матеpіалів інформації та даних, що отримуються в результаті оперативної роботи, НАКАЗУЮ:

Секретний та Інформаційний відділи ДПУ УСРР та відповід­ні відділки оперативних секторів і Молдавського відділу злити та реорганізувати у секретно-політичний відділ ДПУ УСРР і, вілповідно,  секретнo-політичні відділки секторів і Молдавського відділ.

 

§ 2

Структуру та функції секретно-політичного відділу ДПУ УСРР і секретно-політичних відділків секторів і Молдавського віддиіу визначити положенням і штатами, що оголошуються.

 

§ 3

Функції інформаціиного відділу щодо лінії секретної роботи ролітиного передати у центрі оперативному відділу ДПУ УСРР; y Київському, Одеському, Дніпропетровському та Сталіиському секторах — спеціальним працівникам. В інших секторах і в Молдавському відділi — одному з працівників за сумісництвом. Зазначені працівники підпорядковуються безпо­середньо начальникам секторів або їхнім помічникам.

 

§ 4

Начальником секретно-політичного відділу ДПУ УСРР пpизначити начальника секретного відділу Люшкова Г. С.»1.

 

Перший начальник секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Генріх Самійлович Люшков народився y лютому 1900 р. в місті Одесі тодішньої Херсонської губернії2. Його батько був робітником-кравцем, який «згодом став дрібним господарем-ремісником»3. Авторові не вдалося встановити точне ім’я Люшкова-старшого, оскільки його діти у радянські часи своє по батькові вказували по-різному: син Семен (народився у червні 1888 р.) писався Семенови­чем; дочка Нюра (вона Ган­на або Мура) (народилася у квітні 1899 р.) — Самійлівною; дочка Єлизавета (народилася 19 грудня 1900 р.) — Семенівною4. В родині Люшкових був ще один син — Саша, який був старший од Генріха і за­гинув у 1919 р. під Вознесенськом від рук махновців, бу­дучи курсантом одеських арти­лерійських курсів5.

 

Про матір відомостей біль­ше: Люшкова Рахіпь Соломонівна, народилася у 1868 р. у місті Бердичеві Київської гу­бернії в родині кравця-кустаря, за національністю єв­рейка, освіта — «малограмотна», професія —  «модистка»6. За спогадами Єлизавети Люшкової, «мати займалася домашнім господарством, вміла шити, до заміжжя вона працювала за най­мом, а потім допомагала батькові. Родина складалася з 7 чоловік (п’ятеро дітей). Матеріально, особливо влітку, жили погано»7.

 

Незважаючи на злидні, Люшкови намагалися дати дітям добру освіту. Семен зумів закінчити хедер, міське училище, восьмикласну гімназію Гефіна та зуболікувальні курси Марголіна, підробляючи весь час уроками8. Єлизавета з восьми років навчалася у комерційному училищі, яке, правда, кинула у шостому класі, «оскільки не було матеріальної можливості продовжувати навчання». Втім, дівчинка дуже хотіла вчитися, наполегливо навчалася вдома і врешті-решт вступила до сьо­мого класу гімназії. Попри те, що навчання в гімназії Єли­завета поєднувала з викладанням математики іншим учени­цям, середній навчальний заклад закінчила із золотою медал­лю у 1917 р. Того ж року вступила на вищі жіночі медичні курси, а згодом закінчила і Одеський медичний інститут9. Ню­ра Люшкова дістала «нижчу освіту», а до революції працюва­ла швачкою10.

 

Що ж стосується Генріха, то з 1908 р. він навчався у шес­тикласному початковому казенному училищі, після закінчення якого у 1915 р. працював конторником у конторі та одночасно навчався на вечірніх загальноосвітніх курсах, які закінчив у 1916 р. в обсязі 6 класів гімназії11. Цікаво, що в одній з анкет він зазначив: «ніяких мов, окрім російської, не знаю»12.

 

З 1917 р. Генріх працював переписувачем в одеській авто­мобільній конторі Суханова і того ж року, за власним зізнан­ням, старшим братом Сашком «був утягнутий у революційну бурю та вступив до бойової дружини соціалістичної молоді і потім у липні 1917 р. у партію. Брав участь в боях 1 грудня 1917 року та 14 — 15 — 16 січня 1918 року при захопленні влади радою. З наступом німців та переходом у підпілля залишаюсь в Одесі та продовжую працювати разом з т. Корнюшиним (у 1918 — 1919 pp. — член підпільного Одеського комітету парт тії та військово-революційного комітету. — Авт.) та іншими. У лютому 1919 року при розгромі білогвардійцями підпілля був заарештований тоді, коли направлявся на явку. З-під варти втік і, отримавши документи через Миколаїв, прибув до Кате­ринославського губкому, а звідти до загальноміського комітету до тов. Амосова (у 1919 р. — член Катеринославського губкому партії. — Авт.). Виявив бажання піти до Червоної Армії та був направлений під Миколаїв, після взяття якого був зарахований до 1-го Миколаївського радянського полку червоноармійцем-політпрацівником»13.

 

Судячи з цього фрагмента автобіографії Люшкова, можна зробити висновок, що на початку березня 1919 р. він у складі бригади отамана М. О. Григор’єва брав участь у штурмі Мико­лаєва, що його боронила 10-тисячна німецька дивізія генерала Зак-Гальгаузена. У березні 1919 р. партпрацівник Люшков був відряджений до Києва на Центральні військово-політичні кур­си Наркомвійськ України14. Переїзд до Києва врятував йому життя, адже невдовзі отаман Григор’єв підняв повстання проти радянської влади під гаслом «Геть комуни та надзвичайні ко­місії» і почав поголовно знищувати комуністів і євреїв. Оскіль­ки ж Генріх Самійлович був і тим і тим, жодного шансу вцілі­ти у григор’євському війську у нього не було.

 

Центральні військово-політичні курси Люшков, за власним зізнанням, «закінчив зі званням відповідального політпрацівника та потрапив разом з усіма випущеними курсантами на фронт проти петлюрівців під станцію Жмеринка»15. Наприкін­ці липня 1919 р. тут точилися запеклі бої. Червоні намагалися за будьяку ціну утримати Жмеринку — головні ворота на Київ. 26 липня отаман Юрко Тютюнник перейшов у рішучий наступ на місто з двох напрямків: дві повстанські дивізії насувалися з заходу вздовж залізниці Деражня — Жмеринка; з південного за­ходу вздовж залізниці Бар — Жмеринка насувалася так звана «Запорізька Січ» отамана Юхима Божка. Завзяті й уперті бої точилися аж до ЗО липня, але захопити Жмеринку війська УНР не змогли. Червоні курсанти стояли на смерть. їхню роль у відстоюванні жмеринського плацдарму мусили визнавати і во­роги. Так, генерал-полковник армії УНР М. О. Капустянський писав, що

«на протязі чотирьох діб отамани Ю. Тютюнник і Божко ведуть уперті бої і змушують червоних відійти аж до самої Жмеринки. Наші частини наближаються на 4 — 6 верст до самої станції, але захопити Жмеринку не пощастило ось із яких причин. Більшовики завзято боронилися, ближчі підсту­пи до станції Жмеринка оплетено дротами; Жмеринку захища­ло три панцерні потяги; з Києва невеличкі, але міцні части­ни — школа червоних командирів — надійшли вчасно. У нас відчувався брак гармат, панцерних потягів і набоїв»16.

 

Пробувши з місяць на фронті, Люшков, за власним зізнан­ням, був відкликаний та відряджений у розпорядження губвійськкому, потім був «прикомандировании до Київського гу­бернського партійного комітету у якості помічника військово­го організатора, брав участь у придушенні антибільшовицького повстання 9-го Українського полку. У вересні 1919 р. був від­ряджений у розпорядження політвідділу 14-ї армії спочатку до Брянська, а потім до 1-ї окремої стрілецької бригади 14-ї армії, яка знаходилася у стадії формування. З цією бригадою висту­пив у вересні на фронт і до листопада, після поразки денікінців і переходу на відпочинок до Орла, був призначений секретарем політвідділу бригади. Невдовзі бригада була розформована і влита до 57-ї стрілецької дивізії, де я був призначений завіду­вачем політвідділу 2-ї бригади. Після розформування політвід­ділу бригади був відряджений до політвідділу дивізії, а звідти до особливого відділу 57-ї дивізії на посаду уповноваженого бригадою (це сталося у липні 1920 р. — Авт.), де і був на поль­ському фронті з усією дивізією (Речицький напрямок). Із особ­ливого відділу відряджений до політвідділу дивізії, а звідти у розпорядження Одеської ЧК»17.

 

Свою роботу в Одеській губчека він розпочав у повітовому центрі Одеської губернії місті Тирасполі. Місцеву повітову над­звичайну комісію, а точніше — «таємний відділ» з 25 серпня 1920 р. очолював Марк Борисович Корнєв (Капелюс), який у 1918 — 1919 pp. також працював у комуністичному підпіллі в Оде­сі18. Скоріше за все, він знав Люшкова по Одесі й запросив до себе. У Тираспольському повітовому таємному відділі Люшков і розпочав свою чекістську кар’єру в Україні: з 15 вересня 1920 р. він уповноважений з військових справ; з 29 жовтня 1920 р. — т.в.о. заступника завідувача підвідділу; з 18 листопада 1920 р. — завідувач інформаційно-реєстраційної частини19.

 

Характеризуючи його роботу у Тирасполі, голова ДПУ УСРР В. А. Багацький згодом писав:

«У 1920 р., будучи уповнова­женим по шпигунству на румунському кордоні у Тирасполі, тов. Люшков ліквідував цілий ряд шпигунських груп, пов’язаних з білогвардійцями Ємельяновим, Батуриним та іншими»20.

 

23 квітня 1921 р. Люшков обійняв посаду т.в.о. заступника завідуючого Вознесенським таємним підвідділом21 і «під час операції по боротьбі з бандитизмом у Вознесенському повіті був поранений» у ліву руку22. Після поранення він був відкли­каний до Одеси, де з 23 травня 1921 р. став працювати поміч­ником начальника організаційного відділку адміністративно-організаційної частини губчека23.

 

Переїзд з провінції до губернського центру відбувся, напев­но, завдяки клопотанням перед головою губчека М. А. Дейчем того ж таки М. Б. Корнева. Останній 3 травня 1921 р. очолив адміністративно-організаційну частину губчека та добирав ко­манду. Коли ж 8 червня Корнєв був призначений начальником секретно-оперативного відділу та заступником голови Одеської губчека24, то Люшков через три дні пересів у його крісло і став виконувати обов’язки начальника адміністративно-організа­ційного відділу Одеської губчека25. Цей чекістський підрозділ займався питаннями внутрішньої організаційної побудови, ди­сципліни, прийомом і звільненням співробітників, винесен­ням адміністративних розпоряджень26.

 

Потім була робота в Одеській губчека на посадах: помічни­ка начальника організаційного відділу та начальника інспек­ційної частини Одеської губчека (з 15 липня 1921 p.); началь­ника адміністративно-організаційного відділу (з 1 листопада 1921 p.); старшого інспектора загальної адміністративної час­тини (з 22 березня 1922 р.)27 та чудові атестації: «досвідчений та випробуваний організатор і адміністратор, який виявив себе у цій площині, стійкий комуніст і добрий товариш»28.

 

Серед його нових знайомих слід відзначити двадцятирічно­го заступника начальника особливого відділу та начальника активної частини губчека Сергія Арсентійовича Бармінського — людину, долю якої Генріху Самійловичу доведеться вирі­шувати через сімнадцять років. В історію України попович Бармінський назавжди впише своє ім’я як один з організаторів київського футбольного клубу «Динамо». Одеські ж чекісти зна­ли його як «працездатного, наполегливого, посидючого, сумлін­ного, нервового працівника, здібного адміністратора, не кар’є­риста, не склочника»29, який уславився «самовідданою енергією та видатною стійкістю при ліквідації нальоту банд на Тирасполь» у грудні 1921 р. та викриттям «румунсько-польсько-української шпигунської організації»30.

 

Одним із напрямків чекістської роботи Люшкова як спів­робітника адміністративно-організаційного відділу була робота з особовим складом, а тут виникало безліч проблем. 15 грудня 1921 р. новий голова Одеської губчека С. С. Дукельський пись­мово звернувся «До всіх співробітників і співробітниць ОГЧК» і повідомив, що «орган революційних репресій має бути очище­ний від сміття, докорінно має бути перевірений особовий склад Одеської губчека. Не маючи можливості провести чистку подіб­но до проведеної кампанії чистки партії за участю широких тру­дящих мас, оскільки за родом роботи ми цього зробити не мо жемо, ми обмежимося чисткою наших співробітників за допомо­гою власних сил... Залізною мітлою повинні бути вичищені всі негідні елементи... Чистці підлягають всі позапартійні співробіт­ники та співробітниці ОГЧК, окрім колишніх комуністів, які залишені на роботі як такі, що зазнали партійної чистки.

 

Відповідні розпорядження розсилаються по повітових чека, ж організовуються комісії:

1. По Тираспольській почека (пові­товій чека. — Авт.) та ОВР (особливому відділу охорони ру­мунського кордону. — Авт.) — тт. Пейзнер, Смирнов і Карасьов — уповноважений Центральної комісії т. Люшков...

 

Наше завдання в цій чистці виявити той елемент, якому не місце в бойовому пролетарському органі, і цю обставину по­винні твердо пам’ятати ті товариші, яким доручено профіль­трувати позапартійну масу ОГЧК. Керуватися в цій відпові­дальній роботі лише інтересами революції з повним усвідом­ленням відповідальності та серйозності покладених завдань. Зведенню особистих рахунків не повинно бути місця. І в цьому відношенні необхідно виявити виняткову обережність та мак­симум свідомості»31.

 

Про особисте життя Люшкова в Одесі відомо небагато. По­селився він окремо від рідні, у 1921 р. втратив батька. Його мати пізніше свідчила:

«...після смерті мого чоловіка я жила на кошти старшої дочки Нюри, яка заробляла шитвом. Трохи до­помагала мені дочка Єлизавета, яка навчалася тоді та водночас заробляла тим, що давала уроки; трохи та інколи допомагали Семен і Генріх, які з нами в Одесі не жили»32.

 

Старший брат Семен також був комуністом. У 1918—1919 pp. він працював у підпіллі у Миколаєві, Одесі, Кривому Розі. 1920 року, будучи членом Криворізького повітового партійно­го комітету, вступив добровільно до Першої кінної армії, у складі якої воював на польському та врангелівському фронтах. Потім «був кинутий на боротьбу з бандитизмом у Запоріжжя, де захворів та був відправлений на лікування до Одеси». В Одесі С. С. Люшков працював у робітничо-селянській інспекції та прокуратурі, а про свої стосунки з братом Генріхом згодом пи­сав так:

«...до 1921 p., тобто до своєї хвороби, я був незапереч­ним авторитетом для брата. З 1921 по 1927 рік, через те служ­бове становище, яке став займати брат, він став цілком неза­лежним і відстороненим для мене»33.

 

З 6 червня 1922 р. Люшков працює начальником секретно-оперативної частини та заступником начальника Первомайського повітового політвідділу34. Первомайський повіт вважав­ся «вогнищем бандитського опору», тут діяли численні пов­станські загони та кримінальні зграї різноманітних отаманів, як місцевих, так і зайд із Подільської губернії. Особливо до­шкуляла червоним ватага відчайдушного отамана Орлика, яка налічувала до 45 щабель і два кулемети. Врешті-решт у вересні 1922 р. під час одного з боїв Орлик загинув, а його загін роз­пався. Втім, продовжували дошкуляти червоним ватаги ко­лишнього унтер-офіцера Свища та Р. Бабія35.

 

Боротися з цими загонами і довелося Генріху Самійловичу. Робив він це, судячи з усього, непогано, оскільки в його наго­родному листі відзначалося, що

«у 1922 р. під керівництвом тов. Люшкова була ліквідована петлюрівська організація в Первомайському повіті, яка складалася з осколків банд петлюрів­ських отаманів Бондарука та інших»36.

 

ЗО жовтня 1922 р. неподалік села Грузького після двогодин­ної перестрілки було вбито Бабія та його помічника Кушніра. Знешкодити отамана вдалося завдяки засланому в загін чекісту Полікарпу Поліщуку, який загинув під час операції37. Ліквідації Бабія надали всеукраїнського значення. Столична газета «Ком­мунист» писала 2 грудня:

«Нарешті спіймано та вбито одного з останніх представників політичного бандитизму Романа Бабія, який протягом трьох років тероризував місцеве населення Го­лован і вського і Первомайського районів. За зграєю було понад сто вбивств. Останні дні своїх наскоків Бабій «присвятив»

се­лянам, які здавали продовольчі податки. Цих селян він вбивав цілими групами, залишаючи одного та наказуючи йому: «Іди і скажи, що це зробив я — отаман Бабій».

 

Успіхи в боротьбі з повстанцями на ГІервомайщині всіляко підіймали авторитет Люшкова, в тогочасній атестації якого від­значалося:

«Фактичний керівник. Виявляє характер, колосаль­ну ініціативу. Виявляє вміння добирати працівників і керувати ними. Має організаторські та адміністративні здібності повною мірою. Здібності в секретно-оперативній роботі вельми добрі. Роботящий, працездатний на всі 100%. Має заслуги за органі­заторську та оперативну роботу. Безумовно слід лишити на тій же посаді. Через свою працездатність можна використовувати на самостійній відповідальній роботі начальника відділу. Енер­гійний та дисциплінований. Наполегливий, витриманий. Вміє визнавати свої помилки та робити висновки. Ставлення до то­варишів по службі та до підлеглих вельми добре. Взаємовідно­сини з вищими інстанціями органів ДПУ чудові. Політично високо розвинений. Вміє виявляти такт у підході до роботи, чесний, має суворо витриману вдачу»38.

 

Окрім безпосередньої чекістської роботи, Люшков займав­ся й іншими справами. Так, наприклад, 26 липня 1922 р. він був призначений членом комісії з проведення ревізії у фінан­сових органах39. У Первомайську Генріх Самійлович працював недовго, бо скоро «пішов у відпустку, а потім з санкції ДПУ УСРР був відряджений у Подільський губвідділ ДПУ, а звідти разом з тов. Підзаходниковим до м. Кам’янець»40.

 

Головою Подільського губернського відділу ДПУ у той час працював знаменитий латиш Леонід Михайлович Заковеький (справжнє ім’я та прізвище — Генріх Ернестович Штубіс), який j 1920 — 1921 pp. був начальником особливого відділу та секретно-оперативної частини Одеської губчека. Саме він і викликав дo себе у Вінницю з Одеси кількох давніх товаришів по службі на чолі з заступником начальника губернського відділу ДПУ П. І. Підзаходниковим. У «групі підтримки» був і Люшков. За­раз важко сказати, чи отримав Генріх Самійлович персональне запрошення від Заковського, чи його забрав з собою Підзаходников, але роль останнього у подальшій долі Люшкова незапе­речна.

 

22 листопада 1922 р. Підзаходников змінив на посаді на­чальника Кам’янець-Подільського повітового прикордонного вдділка ДПУ чеха Г. Г. Чорного-Камінського. Останній поки що лишився у місті над річкою Смотрич та став працювати начальником секретно-оперативної частини і заступником на­чальника прикордонного відділка41. Через три дні до міста при­був Люшков, який був призначений уповноваженим 4-ї гру­пи42. 4 січня 1923 р. Чорний-Камінський був перекинутий до Проскурівського повітового прикордонного відділка, де очо­лив секретно-оперативну частину43, а в його крісло рівно через тиждень, 11 січня, сів Люшков44.

 

Посаду заступника начальника Кам’янець-Подільського пові­тового прикордонного відділка ДПУ на той час вже було скасова­но, і Генріх Самійлович писався просто — «начальник секретно-оперативної частини». Під час же відсутності начальника він вико­нував його обов’язки. Як видно з послужного списку Люшкова, у 1923 р.т.в.о. начальника Кам’янець-Подільського повітового при­кордонного відділка він був з 8 лютого по 2 березня, з 6 по 11 черв­ня, з 24 червня по 10 серпня. Після реформування штатів 1 лис­топада 1923 р. він був призначений уповноваженим антирадянської групи, а 25 листопада того ж року — помічником начальника Кам’янець-Подільського прикордонного відділка ДПУ45.

 

Просуванню по службі сприяла чудова атестація.

«Є фак­тичним, безпосереднім керівником всієї секретно-оперативної роботи. Ініціативу виявляє достатньою мірою. Добирати керів­ників уміє. Має організаторські та адміністративні здібності, але не користується авторитетом через свою молодість. Має великі здібності у секретно-оперативній роботі. Працездатний. Але роботі заважає його хворобливий стан — хворий на тубер­кульоз. Особливих заслуг в секретно-оперативній роботі не має, окрім повсякденних у боротьбі з бандитизмом і різними проявами контрреволюції. Безумовно слід лишити на посаді, що обіймає. В даний момент ширше використовувати немож­ливо через молодість та хлоп’ячу зовнішність, через яку він не може викликати до себе іншого ставлення, як до молодшого товариша, а не до начальника. Енергійний, дисциплінований, наполегливий, витриманий. Володіти собою вміє. Від помилок не відмовляється і висновки із ситуації, яка склалася через них, робити може. Ставлення до товаришів добре, до підлег­лих — товариське. Взаємодія з вищими інстанціями органів ДПУ добра. Політично розвинений. Як особливу позитивну якість слід відзначити завзяття до того, щоб будь-що досягти поставленої мети. Недоліки не виявлені»46.

 

Що ж стосується конкретних «виробничих успіхів» Генріха Самійловича, то про них ми можемо дізнатися з його нагород­ного листа: «У період 1922 — 1923 pp. під керівництвом тов. Люшкова проведена ліквідація політичного бандитизму в Кам’янецькому повіті, зокрема були ліквідовані банди петлюрівських отаманів Хмари, Харченка та інших. Того ж року під його ке­рівництвом була ліквідована банда Гальчевського, який прибув з петлюрівськими отаманами з-за кордону. Під час ліквідації були вбиті отамани Ковбасюк та інші...

 

За успішну боротьбу з бандитизмом повпредством ДПУ на Правобережній Україні тов. Люшкову була оголошена подяка. Президією Кам’янець-Подільського окрвиконкому представ­лявся до нагородження орденом Червоного Прапора за успіш­ну боротьбу з контрреволюцією та бандитизмом на Поділлі»47.

 

Зазначимо, що «отамани Хмара і Харченко» — це насправді, була одна і та ж людина — Семен Васильович Харченко, який увійшов в історію українських визвольних змагань як поділь­ський отаман Хмара. У липні (орієнтовно 7 — 8-го) 1923 р. Харченко-Хмара разом із полковником Яковом Васильовичем Гальчевським (отаман Орел) вже вкотре перейшли радянсько-поль­ський кордон і вирушили в глиб Подільської губернії. їхній зухвалий рейд не був несподіваним для чекістів, які через свою агентуру вже контролювали українську еміграцію, і тому час рей­ду та приблизний маршрут групи Орла-Гальчевського знали48.

 

Робилося це через широко розгалужену чекістську агентуру. Так, один із найближчих помічників Гальчевського у 1922 р. кубанець Петро Йосипович Погиба згодом став кадровим спів­робітником ОДПУ — НКВС і служив під безпосереднім керів­ництвом знаменитого М. Г. Ніколаєва-Журида (про якого мова піде у наступному розділі). Цього ж разу завдання чекістам по­легшив повстанець І. Печелат, який 10 липня з’явився в ДПУ і повідомив про дислокацію штабу повстанців, персональний склад групи та їхнє озброєння. Під час рейду група Гальчев­ського перебувала у безперервних боях, під час яких зазнала тяжких втрат: 18 липня на Керницьких Хуторах загинув сотник М. Карабчевський; 21 липня в селі Брусленів застрелили отамана JI. Костюшка; 27 липня в районі Віньковців полонили важкопораненого під старшину В. Сензюка-Харка; 28 липня у бою коло Зінькова чекісти вбили сотника Є. Ковбйсюка та по­лонили поручника Г. Кохана, 3 серпня заарештували сотника Матвієнка. Протягом тижня (з 16 по 23 серпня) співробітники ДПУ заарештували 24 мешканців губернії, які у минулому мали зв’язки з Гальчевським. Але, попри важкі втрати, хоробрий ота­кая продовжував збройну боротьбу з радянською владою і лише в жовтні 1923 р. на чолі 60 кіннотників перейшов Збруч і схо­вався у Польщі49. Підполковник Харченко-Хмара лишився для проведення підпільної боротьби і був заарештований в Кам’янці-Подільському 15 березня 1924 року50.

 

Після захоплення Харченка-Хмари почався стрімкий злет Люшкова щаблями чекістської кар’єри. І сприяв цьому злету начальник Подільського губернського відділу ДПУ І. М. Леплевський, за клопотанням якого 10 квітня 1924 р. Люшков і був призначений начальником Волочиського прикордонного загону Подільського губернського відділу ДПУ51.

 

Про специфіку роботи прикордонних загонів Подільського губернського відділу ДПУ під керівництвом Леплевського роз­каже згодом А. М. Ратинський. Він показав, що у 1922 р. у Волочиську начальник прикордонного поста № 1 Д. М. Давидов-Малишкевич відкрив для чекістів ресторан, у якому все, окрім хліба, привозилося з Польщі. Сам же Ратинський, за власним зізнанням, працюючи заступником начальника прикордонного поста в Волочиську та Гусятині, активно займався контрабандою. В Гусятині існувала закордонна переправа Подільського губерн­ського відділу ДПУ. По цій переправі уповноваженим Харчен­ком була перекинута з Польщі родина дружини Леплевського. У 1924 р. за контрабанду Ратинський був заарештований і на­правлений до Вінниці, але Леплевський припинив кримінальну справу проти нього й лишив працювати в апараті ДПУ52.

 

Слід зауважити, що державний кордон чекісти охороняли не лише заради ідеї, оскільки ще 7 жовтня 1921 р. постійна нарада по боротьбі з бандитизмом зобов’язала заступника го­лови ВУЧК В. А. Балицького

«у семиденний термін внести на розгляд наради при Раді народних комісарів питання про вста­новлення відсоткового відрахування з товарів, відібраних у конт­рабандистів, для преміювання співробітників особливих від­ділів»53.

 

Окрім Леплевського, Люшков безпосередньо підпорядко­вувався новому начальнику прикордонної охорони Поділь­ського губвідцілу ДПУ Йосифу Станіславовичу Кіборту, якого трохи знав по спільній службі у 57-й дивізії як начальника особливого відділу у вересні — грудні 1919 року54.

 

Обидва керівники дали начальнику Волочиського прикор­донного загону ДПУ Люшкову чергову чудову характеристику:

«Заслужений оперативник-чекіст. Вміє розбиратися в обста­новці. Має авторитет у підлеглих і у місцевих партійних та радянських організаціях. Вміє володіти собою, військової під­готовки не має, поводження з підлеглими — товариське, у своїх рішеннях наполегливий, адміністративні здібності є. Стан здоров’я хворобливий. Політично підготовлений задовільно. Посаді, що займає, відповідає»55.

 

Втім, незважаючи на таку блискучу характеристику, 12 ве­ресня 1924 р. Генріх Самійлович був звільнений з посади на­чальника прикордонного загону, а 15 листопада того ж року переведений у розпорядження Подільського губвідділу ДПУ56. Як бачимо, усунення Люшкова з посади у даному разі не мож­на трактувати як звичайнісіньке службове переміщення, адже нового місця йому не підібрали. Можливо, він чимось завинив перед керівництвом?

 

На нашу думку, причина тут зовсім в іншому. У 1924 р. в ОДПУ СРСР відбувалася реорганізація охорони кордону на ос­нові об’єднання прикордонних оперативних органів ОДПУ та прикордонних військ, впроваджувалася єдина військова органі­зація від округу до застави. Охорона кордону тепер покладалася на окремі одиниці — прикордонні загони ОДПУ, які безпосе­редньо підпорядковувалися республіканському та союзному ке­рівництву. В ДПУ УСРР таких прикордонних загонів було вісім:

19-й в Олевську,

20-й у Славуті,

21-й у Ямполі,

22-й у Волочиську,

23-й у Кам’янці-Подільському,

24-й у Могилеві-Подільському,

25-й у Тирасполі,

26-й в Очакові57.

 

Якби Люшков залишався на своїй посаді у Волочиську, то він став, так би мовити, «чистим прикордонником». І хоча у 1920—1930-ті роки працівників ДПУ УСРР неодноразово пере­ходили з керівних посад у прикордонних військах на оперативну роботу та навпаки, Леплевський вирішив зберегти цінного кад­ра для Подільського губернського відділу ДПУ та зрештою 20 ли­стопада 1924 р призначив Генріха Самійловича начальником Проскурівського окружного відділу ДПУ58, і невдовзі той «лікві­дував ряд шпигунських груп на Поділлі»59.

 

Після розформування в Україні губерній та утворення на їх місці округів Люшков 1 серпня 1925 р. був затверджений на посаді начальника Проскурівського бкружного відділу ДПУ, але вже у вересні 1925 р. був відкликаний до ДПУ УСРР60.

 

Здавши справи начальника окрвідділу своєму наступнику О. Д. Шошину, Генріх Самійлович 7 жовтня 1925 р. прибув до Харкова і того ж дня був призначений начальником інформаційно-повідомного відділу обліково-повідомного управління ДПУ УСРР (російською «информационно-осведомительный отдел учет­но-осведомительного управления»). Того ж дня і тим же самим наказом ДПУ УСРР № 230 Люшков за сумісництвом став ще й виконувати обов’язки начальника обліково-повідомного управ­ління ДПУ УСРР на час відпустки В. Т. Іванова. До обліковоповідомного управління (ОПУ, російською — «УОУ») окрім інформаційно-повідомного відділу входив ще й відділ політичного контролю, який на той час очолював С. С. Мазо. На двох кріс­лах Генріх Самійлович сидів до ЗО листопада 1925 p., коли «повернувся до виконання своїх обов’язків на посаді начальника інформаційно-повідомного відділу ДПУ УСРР»61.

 

Одним із найважливіших обов’язків органів ВЧК — ОДПУ була всебічна інформація партійних і радянських органів про внутрішню обстановку в країні. Ще на початку 1921 р. Ф. Е. Дзержинський писав, що чекістам необхідно провести велетенську інформаційну роботу, яка після закінчення Громадянської війни вийшла на перше місце, розуміючи під цим насамперед опера­тивне спостереження за всіма процесами в країні62.

 

Основними напрямками роботи інформаційних відділів бу­ло збирання відомостей про ставлення населення до різно­манітних заходів радянської влади, насамперед до нової еконо­мічної політики; про «дрібнобуржуазну стихію» та її вплив на радянський і партійний апарат, на профспілкові організації та кооперативи; про настрої серед різноманітних верств насе­лення. Обсяг та напрямки інформації постійно уточнювалися з урахуванням набутого досвіду та вимог часу.

 

З інформаційними зведеннями чекістів знайомилося суво­ро обмежене коло осіб. ЗО липня 1925 р. заступник голови ОДПУ СPCP Г. Г. Ягода наказав, щоб зведення надсилалися в кожній губернії або окрузі лише інформаційному відділу ДПУ, відповідальному секретареві губернського або окружного комі­тету партії, секретареві партійної контрольної комісії, голові губернського або окружного виконкому, губернському або ок­ружному прокурору63.

 

Таким чином, Люшков став своєрідними «очима та вуха­ми» комуністичного режиму. Під його безпосереднім керів­ництвом по всій республіці збиралася інформація, яка сумлін­но оброблялася й доповідалася партійному та радянському керівництву республіки. Інформаційні зведення ДПУ і досі є безцінним джерелом для вивчення радянської історії, оскільки на відміну від своїх партійних керівників чекісти писали щиру правду.

 

Репресії проти селянства з подачі чекістів почали широко висвітлюватися в українській пресі, що викликало невдоволен­ня партійних функціонерів. У зв’язку з цим у січні 1928 р. го­лова ОДПУ СРСР В. Р. Менжинський направив до Харкова голові ДПУ УСРР В. А. Балицькому гнівну телеграму:

«Мені висловлено крайнє невдоволення чекістською літературою як шкідливою для справи хлібозаготівель. Припинити друкуван­ня повідомлень про наші операції у зв’язку з хлібозаготівлями. Проведіть суворе виконання нашої директиви про заборону будь-що друкувати без нашого відома по підлеглих Вам органі­заціях»64.

 

Про те, як це робилося на місцях, красномовно свідчить лист «Про вилучення документів ЧК — ДПУ з установ» від 4 лютого 1929 p., який надіслали голові Ізюмського окружного виконкому начальник Ізюмського окружного відділу ДПУ Т. Й. Гладков і старший уповноважений інформаційної групи Ізюмського ок­ружного відділу ДПУ К. В. Матвєєв:

«На підставі обіжника ДПУ УСРР від 31/1 — 29 року за № 10827 про порядок зберігання матеріалів ДПУ в радустановах, Ізюмський окрвідціл ДПУ прохає в місячний термін зро­бити ретельну перевірку в справах своєї установи всіх докумен­тів, як таємних, так і нетаємних, надісланих вам ЧК — ДПУ з дня його існування. Всі матеріали, відношення, спецзведення та інші, які знаходяться навіть в архівах, треба розкласти по роках, включно до 1928 року. Всі вилучені матеріали необхідно надіслати до окрвідділу ДПУ, додаючи опис матеріалів за кож­ний рік за формою:

1) 4.421.

2) Черга та число.

3) Короткий зміст документа та.

4) Примітки.

 До цієї роботи потрібно поставитися якнайсерйозніше, не залишаючи в установі жодного документа з органів ЧК — ДПУ до 1928 року включно. Нагадуємо, що залишення в установах будь-яких листувань з органів ЧК — ДПУ суворо забороняється і буде розглядатися як крадіжка таємних мобпланів (мобіліза­ційних планів. — Авт.), аж до притягнення до відповідальності за статтею Карного кодексу № 74 осіб, на яких покладена ця робота. Всю цю роботу треба покласти виключно на осіб, до­пущених окрвідцілом до таємного моблистування (мобілізацій­ного листування. — Авт.). Це відношення підлягає також по­верненню з усіма документами до окрвідділу»65.

 

Вилучивши документи ЧК — ДПУ з радянських і госпо­дарських установ, чекісти почали брати на облік усіх громадян. 8 травня 1929 р. новий начальник Ізюмського окружного від­ділу ДПУ П. Ф. Коломийць та уповноважений інформаційної групи Ізюмського окружного відділу С. І. Бутиков надіслали на місця чергову вказівку:

«Окрвідціл ДПУ прохає в 3-денний термін з часу одержання цього відношення — надіслати список співробітників особового складу дорученої вам установи, котрий скласти за такою фор­мою.

1) Прізвище, ім я та по батькові.

2) Рік народження.

3) На­ціональність.

4) Яку займає посаду.

5) Партійність та

6) В яких арміях служив та яку посаду займав»66.

 

На новій роботі (а з часом інформаційно-повідомний відділ був реорганізований у відділ інформації та політконтролю ДПУ УСРР) Люшков, за традицією, мав блискучі атестації:

«З роботою інформаційного відділу, незважаючи на свою хворобливість, справляється. Роботою керує добре. 01.01.27 Начальник ОПУ ДПУ УСРР В. Іванов»67.

 «У 1926 р. під його керівництвом була намацана терори­стична група, яка готувала замах на голову ВУЦВК тов. Петровського. Тов. Люшков упродовж двох з половиною років був безпосереднім керівником усієї інформаційно-повідомної роботи ДПУ в Україні і показав себе енергійним та здібним опе­ративним керівником... На честь десятиріччя існування органів ЧК — ДПУ за бездоганну роботу в органах ЧК — ДПУ, активну та енергійну боротьбу з контрреволюцією, шпигунством і бан­дитизмом — нагороджений ВУЦВК бойовою зброєю системи «маузер» з написом на золотій дощечці... Голова Державного політичного управління УСРР В. Балицький»68.

 

«Тов. Люшков — начальник інформаційного відділу та політконтролю. На зазначеній роботі близько 5 років. Показав себе добрим, міцним організатором, має адміністративні здібності, чудово знає оперативну роботу, з достатньою політичною підго­товкою, великим світоглядом. Має великий такт, користується повагою та авторитетом, зумів створити в апараті здорову, діло­ву, товариську обстановку. За час його роботи в інформаційному відділі має великі успіхи як у постановці організаційної роботи, так і в реальних результатах по оперативній лінії та у відповідній постановці інформації. Цілком може бути висунутий на керівну роботу по іншій оперативній галузі.

 

20/ХІІ 1929 Начальник СОУ ДПУ УСРР Леплевський»69.

Серед працівників центрального апарату Генріх Самійлович дійсно користувався повагою та авторитетом, і тому не дивно, що саме його ми бачимо на посаді секретаря партійного осередку ДПУ УСРР під час чергової партійної чистки. У своє­му виступі на партійних зборах 2 червня 1929 р. Люшков до­повів присутнім 209 членам партії, 43 комсомольцям та 294 по­запартійним, що:

 —   парторганізація центрального апарату налічує 301 члена (з них 11 жінок), з яких 238 чоловік були членами ВКП(б), а 63 — кандидатами у члени ВКП(б). Троє українських чекістів вступили до лав більшовицької партії до 117 p.,

—   25 - у 1917 p. ,   23-у 1918 p.;

—   46-у 1919 p.;

—   36-у 1920 p.;

—   12-у 1921 p.;

—   3 - у 1922 p.;

—   4 - у 1923 p.;

—   5 - у 1924 p.;

—   24 - у 1925 p.;

—   39 - у 1926 p.;

—   40-у 1927 p.;

—   41-у 1928 p.;

—   за соціальним походженням більшість (127 чоловік) ста­новили вихідці зі службовців, 112 чекістів походили із робітни­ків і 62 — із селян;

—   за національністю на першому місці були росіяни — 107 чо­ловік (35,5%);

—   на другому — українці — 82 чоловіка (27,2%), на третьому — євреї — 80 чоловік (26,6%);

—   175 чекістів-комуністів перебували в Червоній Армії під час Громадянської війни;

—   ДПУ УСРР випускало дві російськомовні газети — «На чеку» та «К ногтю»;

—  працювало 16 гуртків, на яких вивчали матеріали та рі­шення партійних з’їздів, конференцій і пленумів. Гуртки відві­дували 327 чоловік (з них 175 комуністів, 41 комсомолець).

 

Далі у своєму виступі Люшков зазначив, що «будучи ідео­логічно міцним, партійний колектив своєчасно реагував і вів боротьбу з усілякими відхиленнями від ленінської лінії партії як «вліво», так і «вправо». В осередку під час боротьби з троцькістами було два випадки проявів троцькістських настроїв — Тепер і Риклін. Рикліна партколектив перевиховав, і він є нині одним із активних партійців. Тепер виключений не тільки з пар­тії, але і з рядів чекістського колективу»70.

 

Ісак Якович Тепер — це колишній анархіст, колишній за­відувач агітаційно-пропагандистського відділу та редактор га­зети «Путь к свободе» махновської армії. У роки Громадянсь­кої війни він був завербований чекістами і проводив розклад­ницьку роботу серед повстанців. За «великі заслуги у ліквідації махновського та політичного бандитизму на Україні» він був прийнятий на роботу до ДПУ УСРР. На початку 1928 р. Тепе­ра звільнили з ДПУ і виключили з ВКП(б) «за приналежність до контрреволюційної троцькістської фракції». Через деякий час Тепер поклявся, що робота в ДПУ не буде використана ним в інтересах троцькістського підпілля, і знову був прий­нятий В. А. Балицьким на роботу в Харківський окружний від­діл ДПУ, а потім був перекинутий до Трудової комуни ДПУ УСРР керувати культурно-просвітницькою роботою. Одначе саме 1928 p., після свого звільнення з ДПУ, Тепер організував крадіжку з однієї радянської установи 10 пудів друкарського шрифту та спеціального обладнання. Це дало можливість все­українському троцькістському центру організувати підпільну друкарню, яку згодом ліквідували чекісти. Колегія ОДПУ СРСР, враховуючи добровільну явку з повинною І. Я. Тепера, засуди­ла його до 10 років таборів71.

 

Що ж стосується уповноваженого економічного управлін­ня ДПУ УСРР, члена партії з 1920 p., Олександра Ізраїлевича Рикліна, то комісія з чистки констатувала, що «у 1927 р. були вагання з питань лівого троцькістського ухилу. Тов. Риклін вважав, що у партії великі перегини, не дають висловити свою точку зору, згоден був з опозицією з селянських хитань. Хи­тання продовжувалися місяців три»72.

 

Але повернімося до виступу Люшкова: «Колектив у цілому є, безумовно, непримиренним щодо правого ухилу. В одному з своїх осередків частин особливого призначення (що не є по­казовим для всього колективу) є в окремих товаришів моменти нерозуміння та сумнівів з питань політики партії на селі. Це випливає з соціального складу. Осередок особливого призна­чення має 64% селян, частина яких зв’язана з селом і має не­високий політичний рівень. Правда, це ще не правий ухил, але, враховуючи соціальне обличчя осередків особливого при­значення, такі настрої небезпечні. Для підсилення виховної роботи та боротьби з цими окремими настроями на допомогу осередку особливого призначення кинута група міцних, полі­тично підготовлених товаришів у кількості 9-й чоловік»73.

 

Судячи з усього прикомандировані товариші непогано провели виховну роботу в частинах особливого призначення ДПУ УСРР, особовий склад яких помітно вирівнявся і за со­ціальним, і за національним складом. Наступного року саме силами цих військових з’єднань буде здійснюватися депортація куркулів за межі України та придушення селянських повстань. Ніяких протестів серед військовослужбовців ДПУ УСРР у той період зафіксовано не було.

 

Цікавим є один із розділів доповіді Люшкова під назвою «Самокритика та внутрішня демократія»: «Розвиток самокрити­ки розпочато своєчасно. Це: створення в управліннях самостій­них осередків; наближення всієї партійно-суспільної роботи до мас; взаємне обстеження роботи осередків; широка відкрита звітність осередків та фракцій; практика відкритих і закритих зборів без заздалегідь підготовленого порядку денного. Все це сприяло найбільшому втягненню партійних і позапартійних мас в обговорення всіх питань.

 

Дві газети — «На чеку» та «К ногтю», — які є в колективі, мобілізовували суспільну думку навколо основних питань пар­тії та сприяли найбільшому виявленню й усуненню недоліків у роботі колективу. Фактів порушення внутрішньопартійної де­мократії не було. Морально-побутовий стан колективу здоро­вий. Неетичні вчинки (10 чоловік) і порушення партійної дис­ципліни зустрічали відсіч всього колективу. Поліпшені житлові умови, розгортається робота щодо оздоровлення співробітни­ків, упорядкована їдальня, розширена санітарна частина, поліп­шена клубна робота...

 

В царині українізації. Бюро провело таку роботу: було ор­ганізовано 11 гуртків з 249 слухачами. Українізована газета «На чеку» (останній номер). Але в царині українізації необхідно ще провести величезну роботу, що є першочерговим завданням бюро партійного колективу»74.

 

Стосовно «українізації» ДПУ УСРР. Носила вона тут суто формальний характер — нетривалий час деякі накази по осо­бовому складу та записи в особових справах співробітників писалися українською мовою. Причому тодішня українізована иачва чекістських підрозділів суттєво відрізнялася від тих, які вживає автор. Так, «особый отдел» називався не особливий відділ, а окремий відділ, секретний відділ — таємний відділ.

 

Проблем «українізації органів» торкнувся у своєму виступі уповноважений Тимофій Пилипович Левченко:

«Питання украшізації. Нами ще не все зроблено в цій області. Наприклад, всі дописують газету «Комуніст», але мало хто читає її. Розмовляють українською теж вельми рідко. В цій царині бюро слід зробити ще багато, поставивши це як першочергове завдання»75.

 

Здавалося б, що виступ Люшкова нічим не відрізнявся від виступів партійних ватажків інших партійних осередків, якби не його слова про те, що «бюро працювало в напружений пе­ріод. Всі управління працювали інтенсивно — класова бороть­ба на селі, хлібозаготівлі, активність антирадянського елемента в містах, неухильна боротьба з троцькізмом, шкідництвом у промисловості, чистка апарату. Розгорнена внутрішньопартій­на демократія та самокритика в специфічних умовах ДПУ зав­дяки вдалим їі формам дисципліни в органі не зачепили. Ко­лектив зробився міцним, згуртованим, боєздатним чекістським колективом»76.

 

Про те, як партійна організація ДПУ УСРР слідкувала за чистотою своїх рядів, можна судити за тими доганами, які ого­лошувалися чекістам-комуністам. Дехто «з мечоносців партії» навіть виключався з її лав на кілька років: начальник відділка контррозвідувального відділу Є. А. Євгеньєв (Шептицький) — «за незаконне розподілення речових доказів»77; секретар президії ДПУ УСРР Я. В. Письменний — «як чужий елемент»78; упов­новажений В. Й. Ерік — «за бюрократизм»79; уповноважений И. Я. Казбек-Каплан — за «дискредитацію партії80 — замовлен­ня черевиків під загрозою зброї»81; уповноважений Ю. Е. Канєвський — «за відірваність від мас»82; помічник уповноваженого Р. Я. Розенберг — «за дозвіл провезти контрабанду співробітни­кам»83; уповноважений М. М. Хомяков — «за дрібнобуржуазну психологію»84.

 

Кілька українських чекістів мали партійні догани: поміч­ник начальника Південного окружного транспортного відділу ОДПУ О. Й. Осипов — «за розголошення партійної конспі­рації»85; завідувач трудової комуни ДПУ УСРР Є. І. Томкевич «за незаконне звільнення з посади та арешт т. Байди, за виявлену нескромність на секретаріаті при розгляді справи Байди, за введення в оману секретаріату окружного партійного комітету у справі Байди»86; начальник відділка P. Е. Штурм-Ліхтенберг — «за недоносительство, яке полягало у тому, що знайома йому особа скоїла злочин, про який Штурм згодом дізнався, але не доніс»87; помічник уповноваженого М. О. Лін — «за незаконне використання двох стрільців особливого при­значення»88.

 

Частині співробітників ДПУ УСРР за всілякі вчинки бу­ло «поставлено на вид»:

начальнику розвідувального відділу Н. Я. Боярському — «за бюрократизм і затискування співробітників»89;

начальнику відділка Я. Г. Скує-Ніколаєву — «за проїзд у поїзді у нетверезому стані»90;

помічнику уповнова­женого Л. І. Андрееву-Шимку — «за випивку»91;

інспектору Д. В. Аркадьеву — «за нетовариське ставлення»92;

уповноваже­ному С. І. Кисельову — «за випивку»93;

начальникові відділка P. Е. Штурм-Ліхтенбергу — «за лайку»94.

 

Проаналізувавши дані про «штрафників», можна зробити висновок, що гріхи молодості ще не впливали на кар’єру че­кістів. Моральні якості підлеглих не вельми турбували керів­ництво, головною вимогою була особиста відданість та здат­ність виконувати будь-які накази, а за це керівництво та пар­тійна організація заплющували очі на їхні провини та завжди брали під захист. Про те, як Люшков «відмазував» заслужених чекістів, можна судити з протоколу «чистки» начальника фельдкорпусу ДПУ УСРР Ю. Д. Елькіна.

 

«Елькін Юхим Давидович. Єврей, народився у 1895 p., член партії з 1918 p., партійний квиток № 0750231, в інших партіях не перебував. У 1923 р. був виключений з партії за п’янку, але відновлений у 1925 р. Батько — ремісник-палітурник, сам ро­бітник-лимар, стаж — 7 років. До 1917 р. навчався та працював за наймом, був у царській армії рядовим. В органах ЧК — ДПУ з 1917 року. В Червоній Армії не був. У Білій армії не був. Партійне стягнення — осередок закликав до порядку за нетак­товність і брутальність. Свого господарства не має, з селом не пов’язаний. Партійне навантаження — робота в «Динамо» та в житловому товаристві.

 

В комісію надійшли заяви із обвинуваченнями Елькіна: в безгосподарності; привласненні громадських грошей; халатному відношенні до службових обов’язків; підлабузництві, яке вили­лося в піднесенні подарунків вищому начальству; влаштуванні на службу своїх родичів і знайомих та протегування їм; про­ведення національно-шовіністичної політики; отриманні пода­рунків від підлеглих; брутальності, яка доходить до лайки, та нетактовності; затискуванні, яке виражається у вічному остраху підлеглих бути звільненими; зловживанні по службі, що вили­лося у видачу проїзних квитків на залізницю особам, які не мають відношення до ДПУ, з корисливою метою; використання фельд’єгерів у власних цілях і експлуатація фельд’єгерів.

 

Після заслуховування на зборах дебатів, виклику кількох товаришів, ретельного розгляду отриманого матеріалу осере­док установив, що обвинувачення, висунуті проти тов. Елькі­на, переважно неправдиві та побудовані на плітках, висвітлені у викривленому вигляді та носять більше чварний характер. Все це виходить головним чином з боку осіб, звільнених з фельдкорпусу як недисциплінованих, таких, що не підлягають виправленню, та антисемітськи налаштованих.

 

Дійсно, окремі помилки в роботі тов. Елькіна були припу­щені, як-от: видача залізничних квитків не співробітникам ДПУ; доручення фельд’єгерям; перевезення у приватному порядку вантажів; купівля й продаж мотоцикла та інші дрібниці. Це було предметом обговорення адміністрації та осередку, якими були вжиті заходи щодо усунення цих недоліків. Усі ці розмови йдуть на ґрунті суворої дисципліни, встановленої тов. Елькіним. До прийняття тов. Елькіним як начальником фельдкорпусу, фельдкорпус являв собою руїну, де спостерігалися спекуляція та п янство з боку фельд’єгерів. Зараз же фельдкорпус являє в цілому спаяне, дисципліноване ядро. Все ж таки слід зазначити, що прояви брутальності тов. Елькіним ще не зу­житі, попри вказівки з боку осередку.

 

Перевірений. Поставити на вид за брутальність»95.

 

Як бачимо, всі, навіть викриті, зловживання Елькіна були трактовані Люшковим з товаришами як «дрібниці». Більшість же пересічних громадян за подібні «дрібниці» не тільки втра­чали партійний квиток, але і йшли під суд.

 

Втім, Елькіну сходило з рук і не таке. У 1920 році, коли він працював комендантом концтабору в Пущі-Водиці під Киє­вом, його близький приятель, співробітник Київської губчека Петерман, за скоєні посадові злочини був засуджений до роз­стрілу. Але Петерману вдалося якимось чином втекти з-під варти, через що колегією Київської губчека він був оголоше­ний поза законом. Тобто будь-який радянський громадянин, особливо комуніст і чекіст, вважав за священний обов’язок зловити злочинця або вбити на місці. І ось у 1922 р. Елькін, який «уже доріс» до коменданта Київської губчека, зустрів Петермана на вулиці. Добре знаючи про те, що його приятель перебуває у розшуку і що йому «світить вишка», Елькін не ли­ше не затримав його, але й порадив Петерману покинути Київ. Елькін знав, під яким прізвищем і де проживає у місті Петер­ман, але все покрив.

 

Петерман був також у добрих стосунках з тодішнім началь­ником секретно-оперативної частини Київської губчека О. Б. Розановим. Останній був присутній на засіданні Київської губче­ка при оголошенні Петермана поза законом і голосував за це рішення. У 1922 р. Петерман навідав Розанова у Чернігові та попрохав улаштувати його на службу. Заступник начальника Чернігівського губвщцілу ДПУ Розанов злочинця не заарешту­вав, а навпаки — повідомив того про вирок і порадив виїхати. Невдовзі Петермана зловили, а проти Розанова і Елькіна заве­ли карну справу, яку постановою слідчого Президії ДПУ УСРР від 12 лютого 1924 р. було припинено у зв’язку з амністією на честь річниці утворення СРСР96.

 

За «приховування державних злочинців», до яких належав і Петерман, радянським громадянам загрожувала сувора кара. Так, особи, у яких переховувався зловлений Люшковим ота­ман Хмара-Харченко, були розстріляні, а чекісти навіть пар­тійного квитка не поклали! Коментарі, як то кажуть, зайві.

 

Партійна чистка центрального апарату ДПУ УСРР (голова комісії Спесивцев, члени — К. М. Карлсон і Потапов) від­бувалася у Харкові з 21 червня по 4 липня 1929 р. На десяти засіданнях через чистку пройшли 292 чоловіка; виключили з партії — 4 (2 з них вже на той час були виключені партійни­ми осередками); отримали сувору догану — 2; поставлено на вид — 7; запропоновано брати активнішу участь у партійному житті — 1; відправлений на низову роботу — 1; запропоновано ліквідувати політичну безграмотність — 11 чоловікам; зробле­но вказівки — 197.

 

Отже, голова ДПУ УСРР В. А. Балицький міг бути задово­лений діями секретаря партійної організації Г. С. Люшкова, який допоміг провести чистку без великих скандалів і прикрих неприємностей. А підстави для хвилювання у Балицького були. Адже навесні 1929 р. на адреси найбільших заводів України, а також на ім’я Й. В. Сталіна та В. Р. Менжинського надійшов анонімний лист, який містив неблаговидні факти з життя УСРР. У ньому, зокрема, зазначалося:

«В наших органах існує велика сімейщина, відсутні прямо­та і до неймовірних розмірів розвинуто дипломатію. У значних розмірах наявний бюрократизм, утиск, свавілля та безправ’я співробітників. Дуже поширені серед співробітників, в основ­ному серед начальницького складу: пиятика, злочинність і барахольство. З цим не ведеться належним чином боротьба, а навпаки, все це змазується та покривається навіть від партій­них органів, щоб не підривати «авторитету» органів»98.

 

А далі в листі докладно висвітлювалися факти (в основному пиятика, розпуста, розтрата казенних коштів), називалися прі­звища керівних працівників ДПУ. Згадані в листі факти в ос­новному підтвердилися. Але все-таки терміново скликані від­криті збори партійної та комсомольської організацій ДПУ, оперативного складу й загону особливого призначення (всього присутніх було 525 чоловік) розцінили лист як «контрреволю­ційний», вимагаючи «найрішучішої і нещадної розправи з контр­революційними агентами»99.

 

2 березня 1929 р. В. А. Балицькому довелося написати ге­неральному секретарю ЦК КП(б)У С. В. Косіору листа з пояс­неннями, зазначивши, що деякі факти в анонімці взяті з на­казів ДПУ УСРР за останні 5 — 6 років, «хоча підібрані та ви­світлені тенденційно». Він також повідомляв: «Мною віддано розпорядження про виявлення авторів анонімки. Попередні дані слідства дають мені підставу вважати, що анонімку випу­щено 1 — 2 співробітниками особливого відділу»100. Професійне чуття не підвело голову ДПУ УСРР — автором анонімки ви­явився співробітник особливого відділу Фомін, який «за дема­гогічні, необгрунтовані обвинувачення» був відправлений до концтабору101.

 

За «правильну партійну поведінку» Генріха Самійловича всі­ляко заохочували, зокрема й туристичними поїздками за кордон. Так, 1930 року він разом із начальником адміністративного від­ділу ДПУ УСРР H. Л. Рубінштейном виїздив до Стамбула102.

 

Свою твердість і відда­ність генеральній лінії партії Люшков довів і під час ма­сового розкуркулювання ук­раїнського селянства на по­чатку 1930 р. Пізніше він бу­де згадувати численні епізоди придушення загонами ДПУ стихійних селянських висту­пів, які перекинулися з Пра­вобережної на Лівобережну Україну. Писатиме про те, що з Москви до Харкова, а потім на місця йшли нескінченні директиви застосовувати най жорстокіші заходи щодо по­всталого селянства. Генріх Самійлович добре розумів, що за спинами повстанців зовсім не Г. С. Люшков, початок 1930-х pp. ховалися куркулі та антира-дянські елементи, які нібито підняли несвідому частину селянства, і визнавав, що головною причиною заворушень є недолуга політика Сталіна та доведення її до логічного абсурду на місцях. Він свідчив, що у багатьох ви­падках було достатньо відвертої розмови з селянами, аби уникну­ти кровопролиття103.

 

Отже, не дивно, що коли у зв’язку з від’їздом начальника секретного відділу (СВ) ДПУ УСРР В. М. Горожанина до Моск­ви постало питання про його наступника, то вибір керівництва впав саме на Генріха Самійловича, хоча він і не мав жодного досвіду практичної роботи по лінії секретного відділу. З травня 1930 р. він очолив секретний відділ ДПУ УСРР. Цьому при­значенню, на нашу думку, сприяли не лише особисті якості Люшкова, але й відсутність у нього реальних конкурентів, адже Харків покинув не лише В. М. Горожанин, але і його багато­річний заступник О. Й. Абугов.

 

Прихід Люшкова у секретний відділ збігся з початком нової гучної масової операції, яка увійшла в історію органів радян­ської держбезпеки під назвою «Весна».

 

Все почалося з того, що 14 червня 1930 р. повноважний представник ОДПУ у Сибірському краї, начальник особливого відділу Сибірського військового округу Л. М. Заковський наді­слав з Новосибірська до Конотопського окружного відділу ДПУ шифровану телеграму про існування на території округу «пов­станської організації на чолі з куркулем Шкорбатом Яковом Васильовичем, яка має осередки на Галайбинських хуторах і намітила виступ у найближчі дні»104. З цього, власне, і почалася сумнозвісна чекістська операція, за якою у 1930 — 1931 pp. було засуджено кілька сот червоних командирів — колишніх офіцерів царської армії. Значну роль у фабрикації цієї справи зіграв Г. С. Люшков.

 

Саме начальнику СВ ДПУ УСРР направив 26 червня 1930 р. свій звіт т.в.о. начальника Конотопського окрвідцілу ДПУ Л. Г. Мунвез про виявлену у селах і хуторах Борзнянського району «підпільної організації» з 50 осіб і просив «у терміново­му порядку» його «вказівок»105. Із політичним забарвленням та керівництвом щойно викритих змовників інший конотопський чекіст Занченко визначився заздалегідь: «на чолі даної органі­зації... стоять рештки неліквідованих учасників СВУ в Києві, здійснюючи своє керівництво через місцевого білого офіцера Зарубу Кирила»106.

 

1 липня Люшков разом із начальником 2-го відділка СВ ДПУ УСРР С. М. Долинським-Глазбергом надіслали до Коно­топа вказівку про оперативну розробку виявлених контрреволюшйних угруповань»107. Того ж дня Занченко, розглянувши «аген­турний матеріал про організації куркульства та антирадянського елемента, які мають за мету — боротьбу з існуючим ладом... ухвалив розпочати агентурну розробку, давши такій назву «Вес­на». Т.в.о. начальника 1-го (секретного) відділка Гутман і т.в.о. начальника окрвідцілу Феденюк з цим погодилися108.

 

Для розгортання слідства до адміністративного центру ок­ругу був відряджений старший уповноважений секретного від­ділу ДПУ УСРР Мойсей Аронович Каган, який вже 27 липня разом із Феденюком затвердив план проведення операції щодо арешту осіб, підозрюваних за агентурною розробкою «Весна»109. Перші арешти пройшли не зовсім вдало — один з головних фігурантів куркуль Я. В. Шкорбат втік разом із синами від Гут­мана, і їхню долю не з’ясовано й дотепер. Утім, 31 липня Фе­денюк і Каган ліквідували агентурну розробку «Весна» та роз­почали слідство у справі, що успадкувала назву розробки110.

 

З перших допитів заарештованих «підпільна організація» почала розростатися, неначе гумова кулька, до якої чекісти зараховували все нових і нових учасників. А тут і голова ОДПУ СРСР В. Р. Менжинський своїм наказом від 9 серпня 1930 р. ne раз нагадав підлеглим про необхідність посилення боротьби зі шпигунством, контрреволюційними і антирадянськими пропами у Червоній Армії; зазначав, що «куркульсько-білогвар-дійські і бандитсько-повстанські контрреволюційні організа­ції» намагалися «встановити зв’язки в Червоній Армії з метою отримання реальної підтримки та зброї в момент повстання», а частина «старих спеціалістів» ставала на шлях «прямого шкід­ництва та контрреволюційної роботи»111.

 

У контексті цього наказу і стали розробляти співробітники ДПУ УСРР членів «конотопської організації», пов’язуючи їх із колишніми царськими офіцерами. Так, 2 вересня старший уповноважений СВ ДПУ УСРР М. М. Бриччі разом з Люшковим дістали від колишнього прапорщика Г. Т. Обмача «первинну версію» — відомості про те, як навесні 1930 р. у Борзнянському районі виникли «підпільні селянські організації» з куркулів і селян, незадоволених «заходами з проведення колективізації»112.

 

Наведемо два записи телефонних розмов між чекістами під час слідства у справі «Весна». Перша з них, на нашу думку, яскраво виявляє роль і місце Люшкова у проведенні слідства; друга розкриває стиль його роботи.

 

Запис телефонної розмови начальника Конотопського окрвідцілу Пейсаха Меєровича Рахліса і старшого уповноваженого СВ ДПУ УСРР М. А. Кагана з секретарем СВ ДПУ УСРР Занченком від 15 вересня 1930 p.:

«При апараті Рахліс і Каган. При апараті Занченко. Передаю розпорядження тов. Леплевського: Чернігів, ДПУ, Сагану. Конотоп, ДПУ, Рахлісу та Кагану. Приймайте. Для подальшого слідства у справі «Весна» при начальникові СОУ організована оперативно-слідча група у складі співробітників контррозвідувального та секретного від­ділів під керівництвом Люшкова.

 

З метою єдності дій об’єднати Конотопську та Чернігівську оперативні групи з постійним місцеперебуванням у Чернігові. Начальником групи призначається Каган, заступником Гампер. Саган після злиття груп надходить у розпорядження ад­міністративно-організаційного управління. Злиття провести у 3-денний термін з таким розрахунком, щоб не порушити опе­ративно-слідчої роботи у справі.

 

У цей же термін Кагану разом з Гампером розробити до­кладний план роботи, склад групи, розбивку за функціями, розподіл арештованих з Конотопа, охорону, утримання у Чер­нігові і т. п., після чого Кагану, забезпечивши чітку роботу групи, прибути 20/ІХ до Харкова для доповіді та інструктажу. Начальник СОУ Леплевський...

·       Занченко: Я щойно розмовляв з Генріхом Самійловичем. Він передає, що раніше намічений план повинен викону­ватися. Зокрема, за наміченим планом мають бути направлені арештовані до Харкова...

·       Рахліс і Каган:.. .Завтра висилаємо до Харкова 15 ареш­тованих.

·       Занченко: Щойно отримано друге розпорядження від т. Леплевського. Тов. Рахлісу у справі «Весна» негайно пропо­ную встановити, таємно зняти та доставити надійним спеціаль­ним конвоєм Григорука Олександра Вікентійовича. Повторюю, Григорука Олександра Вікентійовича, колишнього службовця 4-го залізничного полку у Києві. Нині військовий представник станції Конотоп. Прикмети: білявий, худорлявий, невисокий на зріст. Леплевський.

·       Рахліс і К а г а н: Тов. Занченко, передайте тов. Люшкову, що всі розпорядження прийняті до негайного виконання. Передайте палкий привіт тов. Леплевському та тов. Люшкову»113.

 

Запис телефонної розмови між начальником Чернігівської оперативно-слідчої групи ДПУ УСРР М. А. Каганом та началь­ником СВ ДПУ УСРР Г. С. Люшковим від ЗО вересня 1930 р.

«При апараті у Ніжині тов. Каган, при апараті в Харкові тов. Люшков. Тов. Каган. Розглядаючи старі справи у Чернігові, виявив повідомлення, що якийсь Клюзко з Вертіївки говорив про ко­мандира — нібито помічника командира полку Чернишова, пов’язаного з організацією. Клюзко пов’язаний з організацією у Вертіївці, Зрубі. У свідченнях Шимка зі Зруба також прохо­дить помічник командира полку, який виїхав з Батурина. Цертович встановив, що у 19-му полку до середини минулого року служив помічник комбата Чернишов. У Ніжині з’ясував, що Чернишов Микола Григорович, 1893 року народження, поза­партійний, закінчив духовну семінарію та військове училище, поручник 41-го Симбірського полку... у 19-му полку служив командиром кулеметної роти і помічником комбата. Звіль­нений за матеріалами особливого відділу як антирадянський «лемент. Під час служби у 19-му полку був начальником уч­бового пункту Вертіївки. Після звільнення відбув до Києва... Арештований Клюзко говорить зі слів інших, що він намічався керівником організації. Поки всі дані свідчать про те, що на­званий Чернишов — той, про кого показують Шимко та Клюз­ко. Якщо знайдете за потрібне — до вечора буду у Києві для виявлення та ліквідації.

 

Внаслідок роботи Ніжинської групи вночі ліквідували Вертіївський загін. Зняли актив у 10 чоловік. Підібрали ряд «хвос­тів» у Дрімайлівці, Зрубі. Сновський загін (21 чоловік) та Дрітйлівський (15 чоловік) зняли повністю за наявними даними. Сьогодні оперуємо загони Крути, Плиски. Справа по зброї, за повідомленням Ромейка, передана у Чернігів військовому слід­чому. Вже доручили забрати...

 

Тов. Люшков.

1. Відомості про Чернишова заслуговують на серйозну увагу. Здійснимо заходи для негайного встановлення «знімання у Києві. Ваш виїзд вважаю недоцільним.

2. Знімання указаних вами загонів, очевидно, цілком успішне. Цдаовжуйте операцію далі, уникаючи непотрібних арештів.

3. Продовжуйте подальшу роботу щодо виявлення зв’язків у apмії. Y зв’язку з цим знову наголошую на величезному зна­чені, яке надає тов. Балицький розробці про розкрадання зброї. Чнвго дo 2-го числа вашу записку, документально обґрунтовану та міркування з цього приводу»114.

 

Звернімо увагу на зауваження Люшкова про «уникнення непотрібних арештів» — вочевидь, чекісти хапали всіх, на кого був хоч якийсь компромат. Про це свідчить той факт, що кіль­кість заарештованих у кілька разів перевищує кількість засу­джених.

 

На той час керівництво ДПУ УСРР вже вирішило розгор­нути на базі «Весни» гучну справу про змову у Червоній Армії, для чого націлювало співробітників на таке:

«Начальнику опергрупи ДПУ УСРР т. Кагану (м. Чернігів) і всім працівникам оперативно-слідчої групи ДПУ УСРР (м. Харків).

 

Вказівка

У процесі слідства необхідно ретельно з’ясовувати відно­шення кожного арештованого до армії (чи служив і в йких частинах армії, чи є зрадником і т. п.). Це особливо важливо у зв’язку з тим, що приналежність до територіальних частин того чи іншого члена організації може дати нитку до виявлення його ролі як члена організації в указаних частинах. Крім того, в таких випадках слідство має з’ясувати, чи вербувався він до організації саме як зрадник.

Начальник СОУ ДПУ УСРР Леплевський.

Начальник оперативно-слідчої групи Люшков.

№ 115835. 2/Х — 30 р.»115

 

14 січня 1931 р. Люшков склав обвинувальний висновок у справі «Контрреволюційної організації “Лівобережний штаб пов­станських військ визволення України”» (Борзнянський центр), у якому клопотав про розстріл 12 чоловік. Леплевський з цією про­позицією погодився, і через три дні всі обвинувачені судовою трійкою ДПУ УСРР були засуджені на смерть і невдовзі стра­чені116.

 

Оцінюючи роботу Люшкова у справі «Весна», Леплевський 9 листопада 1930 р. відзначав, що Генріх Самійлович «як на роботі у периферійних органах, так і на керівній роботі в цент­ральному апараті показав себе надзвичайно енергійним, здіб­ним оперативним керівником. У своїй роботі дає правильні чекістсько-оперативні та політичні вказівки й настанови. Разом з тим особисто бере участь у практичній роботі, на окре­мих фактах повсякденної роботи навчає своїх підлеглих, як потрібно працювати.

 

За короткий час своєї роботи в секретному відділі має знач­ні оперативні досягнення та заслуги. За його безпосередньою участю ліквідовано низку повстанських організацій в Україні. Особливо значна його роль в ліквідації та розгортанні справи диверсійно-повстанської організації «Весна». Особисті виїзди до районів, керівництво агентурою, результативні допити ря­ду вагомих обвинувачених багато в чому сприяли розкриттю справи. Причому т. Люшков зумів дотримати потрібних тем­пів у роботі.

 

Добрий товариш і партієць, користується загальною пова­гою, має широкий політичний світогляд»117.

 

Після організації секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Люшков був призначений його начальником. Відділ входив до складу секретно-оперативного управління і в 1931 — 1934 pp. складався з чотирьох відділків, на які покладалися певні завдан­ня, викладені в «Положенні про секретно-політичний відділ ДПУ УСРР і секретно-політичні відділки оперативних секторів», складеному І. М. Леплевським та начальником адміністратив­но-організаційного управління М. С. Бачинським і затвердже­ним В. А. Балицьким 4 квітня 1931 року.

 

1-й відділок (антирадянські партії) відповідав за:

а) викриття, пророблення та облік антирадянського еле­мента на виробництві, висвітлювання політичних настроїв се­ред робітничого класу;

б) насадження агентури та викриття і ліквідацію терорис­тичних груп серед робітничої молоді на промислових підпри­ємствах;

в) агентурно-оперативне обслуговування всіх навчальних закладів і установ, що обслуговують промисловість;

г) розробку антирадянських політичних партій та антипартійних організацій і угруповань (троцькісти, анархісти, меншовики, бундівці, сіоністи, децисти, грузинські меншовики, дашнаки).

 

2-й відділок (українська контрреволюція) вирішував такі завдання:

а) Розробка антирадянських українських партій (УПСР, УСДРП, УСФ, УКП, соціалісти, самостійники, хлібороби, ко­лишні члени галицьких політичних партій);

б) Розробка української контрреволюційної громадськості та емігрантів із Галичини;

в) Розробка ВУАН, наукових інститутів Академії, наукових об’єднань та організацій, що пов’язані роботою з ВУАН;

г) Розробка Наркомату освіти з усіма його органами (Головнаука, Головліт, Головполітосвіта, театральні об’єднання);

д) Розробка літературних об’єднань, видавництв, преси;

е) Розробка артистичних і музичних кіл, кінооб’єднань, музеїв і бібліотек;

є) Розробка загальногромадських вузів, української профе­сури, українського міського вчительства, українського Черво­ного Хреста.

 

3-й відділок (сільська контрреволюція) відповідав за:

а) викриття і ліквідацію куркульсько-повстанських контр­революційних організацій та угруповань, нагляд за куркуль­ськими родинами, родинами страчених і засланих куркулів;

б) викриття та розробку контрреволюційних організацій та груп, що у своїй роботі орієнтуються на правоопортуністичний елемент на селі;

в) розробку «третьої сили на селі» — колишніх червоних партизанів;

г) викриття контрреволюційних організацій серед сільської інтелігенції та молоді (вчителі, медичні працівники, агроно­мічний персонал);

д) викриття терористичних організацій серед куркульської молоді;

е) облік та оперативне реагування на всі антирадянські про­яви на селі (масові виступи, теракти, підпали, листівки);

є) висвітлення політичних настроїв серед усіх прошарків селянства;

ж) висвітлення та оперативне обслуговування всіх політич­них і господарських кампаній на селі;

з) загальне висвітлення та оперативне обслуговування Наркомзему УСРР (окрім справ по шкідництву), Наркомзему УСРР, Колгоспцентру, Радгоспцентру, сільськогосподарських коопе­рацій, сільських кредитних систем та інших радянських уста­нов, які можуть бути використані куркульськими ідеологами та організаціями, — периферійних органів союзних та українських сільськогосподарських центрів і кооперацій, колгоспів, радгос­пів, МТС, низового радянського апарату;

і) загальне висвітлення та оперативне обслуговування сільськогосподарських вузів, технікумів, курсів (професура, агро­номічна інтелігенція та студентство), сільськогосподарських науково-дослідних інститутів;

к) розробку антирадянських політичних партій та угрупо­вань, що у своїй основній масі спираються на село (праві та ліві соціалісти-революціонери, народні соціалісти, трудовики, трудова селянська партія (кондратьєвці), трудова селянська пар­тія (масловська «Селянська Росія»)).

 

4-й відділок (церковний) розв’язував такі питання:

а) Розробка легально існуючих церковних об’єднань (обнойленці, старослов’янці, українські автокефальники, грузин­ська церква, вірменська церква, грецька церква);

б)          Розробка та викриття підпільних церковно-монархічних контрреволюційних організацій та груп (ультраправославні підгорківці, різні братства, мандрівні монахи);

в) Викриття антирадянського елемента у церковних радах;

г) Агентурно-оперативна робота серед віруючих та викриття контрреволюційних елементів, що групуються навколо церкви;

д)          Інформаційне висвітлювання та агентурна розробка всіх видів сектантства (євангелісти, баптисти, хлисти, скопці);

е) Розробка єврейських релігійних об’єднань.

 

Одночасно в усіх оперативних секторах ДПУ УСРР ство­рювалися секретно-політичні відділки. У Харківському, Дніп­ропетровському, Київському, Одеському та Полтавському оперсекторах ДПУ ці відділки поділялися на 4 групи: робітнича, українська контрреволюція, сільська, релігійно-монархійна. В ін­ших оперсекторах відділки складалися з 3-х груп (сільська робота та обслуговування української контрреволюції були об’єднані в од­ну групу)118.

 

Першою справою, якою довелося займатися співробітни­кам новоспеченого відділу, була справа так званого «УНЦ» — «Українського національного центру». Про існування цього чергового контрреволюційно-націоналістичного центру Леплевський та Люшков рапортували керівництву ще у лютому 1931 р. За їхніми словами, це була «велика контрреволюційна українська організація, яка очолюється об’єднаним центром і у складі якої представлені різні політичні партії (соціалістиреволюціонери) та громадські кола. Організація широко роз­горнула роботу в різних областях (господарській та ідеологіч­ній) — кооперація, промисловість, наукові установи, школа, література, мистецтво і т. п. Організація сконтактувала свою діяльність з військово-офіцерською організацією, російськими меншовиками та есерами».

 

Далі у довідці зазначалося, що, за свідченнями заарештовано­го голови «Дніпроспілки» Д. В. Коліуха, академіком М. С. Грушевським і заступником начальника промислово-економічного управління ВРНГ УСРР М. І. Шрагом «була створена контрре­волюційна організація», та робився висновок: «можна впевнено вважати, що окремі розробки та групові справи з української революції є розгалуженнями єдиного підпільного українського центру»119.

 

Балицький надав доповідній Леплевського та Люшкова не­абиякого значення і невдовзі затвердив резолюцію: «Терміново намітити список членів «УНЦ» з числа заарештованих... Здій­снити вербування з числа незаарештованих членів організації, для чого в найкоротший строк закінчити повне складання фор­мулярів на всіх членів організації, які проходять у справі»120. Таким чином, голова ДПУ УСРР дав підлеглим конкретні на­прямки фабрикації справи «УНЦ», і робота закипіла.

 

Під час розслідування справи «УНЦ» у 1930—1931 роках буяй допущені грубі порушення кримінально-процесуального законодавства: окремі обвинувачені незаконно перебували під афгоюдо 15 місяців; важливі процесуальні документи не скла­дешся; багато протоколів допитів не підписувалися; свідчення обвинувачених не перевірялися, протиріччя не усувалися; об­винувачені з матеріалами справи не знайомилися.

 

Незаконним було і занесення в провину декотрим обвинуваченим фактів їхньої служби в минулому в українському уряді та перебування в українських партіях, оскільки згідно з постановою Президії ЦВК СРСР від 2 листопада 1927 року ці їхні вш перед радянською владою» були нібито забуті. Так, у пункtax 4 та 7 цієї постанови зазначається:

«Звільнити від подальшого утримання під вартою всіх трудівників, засуджених за вироками судів або адміністративних органів за контрреволюційну діяльність, яка мала місце під час громадянської війни, до першого січня 1923 року... Зняти з особливого обліку всіх ко­лишніх офіцерів і військових чиновників білих армій»121.

 

При збиранні компромату на «українських буржуазних на­ціоналістів» чекісти втрачали почуття здорового глузду. Чого вартий, наприклад, такий меморандум, підписаний Люшковим у липні 1931 p.: «Ерстенюк Микола Васильович — 1892 р. на­родження, колишній поручник австро-угорської армії (87 пол­ісу). Особистий секретар наркома освіти УСРР тов. Скрипника. Член осередку УВО в наркома освіті. Брав участь у підготовці теракту на T. Скрипника»122. Упродовж кількох років Ерстенюк належав до найближчого кола Скрипника, спілкувався з ним віч-на-віч кожного дня і міг убити наркома будьколи. У 1931 р. завдяки такій «липі» Ерстенюка не взяли, але щільно обклали, вели півтора року і врешті-решт арештували у справі «Україн­ської військової організації».

 

За задумом Балицького, Леплевського та Люшкова, організа­тором та ідейним натхненником «УНЦ» мав стати М. С. Грушевський, який спочатку став давати українським чекістам по­трібні їм відомості. Утім, після розмови 4 квітня 1931 р. з началь­ником секретно-політичного відділу ОДПУ СРСР Я. С. Аграновим та заступником голови ОДПУ СРСР С. А. Мессінгом академік був звільнений з-під варти.

 

А ще через 11 днів Грушевський заявив Агранову, що він не належить «до породи героїв і не витримав 9-годинного нічного допиту. Я стара людина, сили мої давно підірвані. До тюрми я був кинутий у грипозному стані. Я не витримав різкого натиску слід­чих» і «жодної повстанської організації, очолюваної близькими йому, Грушевському, колами, не існувало, і ніяких повстанських тенденцій в середовищі його політичних друзів не було»123.

 

Напевно, після цієї розмови з Грушевським було вирішено відмовитися від думки зробити його героєм нового відкритого процесу та взагалі виключити академіка з числа підсудних у справі «УНЦ», а це вимагало від підлеглих Люшкова переробки сце­нарію. Втім, ставити крапку у справі «УНЦ» Генріху Самійловичу не довелося — 17 серпня 1931 р. він був призначений помічни­ком начальника секретно-політичного відділу ОДПУ СРСР.

 

Цим призначенням Люшков був зобов’язаний не лише сво­їй успішній роботі, але й тим великим змінам, які відбулися серед керівництва ОДПУ СРСР влітку 1931 року. 6 серпня 1931 р. Політбюро ЦК ВКП(б) опитом затвердило проект листа секре­тарям національних ЦК, крайкомів і обкомів партії, де, зокре­ма, зазначалося:

«Доручити секретарям національних ЦК нацкомів партій, крайкомів і обкомів дати роз’яснення вузькому активу працівників ОДПУ про причини останніх змін у керівному складі ОДПУ через такі обставини:

 

1. тт. Мессінг і Бєльський усунуті від роботи в ОДПУ, тов. Ольський знятий з роботи в особливому відділі, а т. Євдокимов знятий з посади начальника секретно-оперативного уп­равління з направленням його в Туркестан на посаду повно­важного представника на тій підставі, що: а) ці товариші вели всередині ОДПУ цілком нетерпиму групову боротьбу проти керівництва ОДПУ; б) вони поширювали серед співробітників ОДПУ плітки про те, що справа про шкідництво у військовому відомстві є «дутою» справою, що зовсім не відповідало дійс­ності; в) вони розхитували тим самим залізну дисципліну серед співробітників ОДПУ.

 

2. Тов. Акулов переведений на посаду 1-го заступника го­лови ОДПУ, т. Балицький на посаду 3-го заступника ОДПУ, а тов. Булатов призначений завідувачем відділу кадрів ОДПУ для того, щоб укріпити ОДПУ партійно-політично та підняти на відповідну висоту справу формування, навчання та розподілу кадрів ОДПУ.

 

3. ЦК відмітає подібні розмови та балачки про «внутрішню слабкість» органів ОДПУ та «невірну» лінію їхньої практичної роботи як чутки, що йдуть, безсумнівно, із ворожого табору й під­хоплені через недолугість деякими горе-комуністами»124.

 

Незважаючи на постанову Політбюро ЦК. ВКП(б) від 5 серп­ня 1931 р. про заборону «тт. Євдокимову, Реденсу, Балицькому та іншим відповідальним працівникам ОДПУ, які пересувають­ся з місця на місце, брати будького з близьких їм працівників тих областей та районів, звідки їх переводять»,125 Балицькому все ж вдалося перетягти на Луб’янку значну кількість своїх ко­лишніх підлеглих.

 

Так, М. М. Бистрих, який очолював особливий відділ Ук­раїнського військового округу та управління прикордонної охо­рони та військ ДГГУ УСРР, став начальником Головного управ­ління прикордонної охорони ОДПУ СРСР; начальник СОУ ОДПУ УСРР І. М. Леплевський став спочатку заступником на­чальника особливого відділу ОДПУ СРСР, а через кілька міся­ців очолив цей же підрозділ; Я. В. Письменний, який був сек­ретарем колегії ДПУ УСРР і за сумісництвом очолював обліко­во-статистичний відділ ДПУ УСРР, пересів у крісло начальника відділу центральної реєстрації ОДПУ СРСР; начальник адмі­ністративного відділу ДПУ УСРР Н. Л. Рубінштейн став заступ­ником начальника відділу кадрів ОДПУ СРСР.

 

Люшков же змінив на посаді начальника 2-го відділка та по­мічника начальника секретно-політичного відділу ОДПУ СРСР І. В. Запорожця, переведеного до Ленінграда заступником пов­новажного представника ОДПУ. Хто саме ініціював його переїзд на Луб’янку, невідомо. Можливо, це був начальник секретно-політичного відділу ОДПУ СРСР Я. С. Агранов, який був со­юзним начальником Люшкова й добре знав його можливості; може — В. А. Балицький, якому були потрібні свої люди на відповідальних посадах у центральному апараті; а може — І. М. Леплевський. На користь останньої кандидатури є свід­чення тодішнього секретаря СОУ ДПУ УСРР Е. О. Інсарова:

«Повернувшись з відпустки, Леплевський повідомив мене, що Балицький запропонував йому підібрати групу з чоловік 40 че­кістів для того, щоб забрати їх в апарат ОДПУ СРСР»126.

 

На підлеглий Люшкову 2-й (селянський) відділок секрет­но-політичного відділу ОДПУ СРСР покладалися завдання: боротьба з куркульсько-повстанськими контрреволюційними організаціями та угрупованнями; боротьба з контрреволюцій­ними організаціями та угрупованнями, які орієнтувалися на правоопортуністичні елементи; боротьба з контрреволюційни­ми організаціями серед сільської інтелігенції та молоді (вчи­телі, медичні працівники та аграрний персонал); боротьба з терористичними політичними організаціями куркульської мо­лоді; облік та оперативне пророблення всіх антирадянських проявів на селі (масові виступи, теракта, підпали, листівки); загальне інформаційне висвітлення політичних настроїв усіх прошарків селянства; висвітлення та оперативне обслуговуван­ня всіх політичних і господарських кампаній на селі; загальне висвітлення та оперативне обслуговування низового радян­ського апарату (сільради, райвиконкоми); висвітлення політич­них настроїв військового запасу Червоної Армії та Тосавіахімівського загалу; загальне політичне висвітлення та оператив­не обслуговування (окрім шкідницьких справ): наркомземів СРСР іРРФСР, Колгоспцентру, Радгоспцентру; сільськогоспо­дарської кооперації; сільськогосподарської кредитної системи, периферійні органи союзних сільськогосподарських центрів і сільськогосподарської кооперації, колгоспи, радгоспи, машинно-тракгорні станції; загальне висвітлення та оперативне об­слуговування сільськогосподарських вузів, технікумів і курсів як у центрі, так і на периферії (професура, агрономічна інтелі­генція та студентство); сільськогосподарські науково-дослідні інститути; антирадянські політичні партії та угруповання, які у своїй роботі спираються в основному на село: праві та ліві соціалісти-революціонери, народні соціалісти-трудовики (ТНСП), трудова селянська партія (масловська «Селянська Росія»); тру­дова селянська партія (кондратівці); боротьба з націоналістич­ною контрреволюцією: українська партія соціалістів-революціонерів; українська партія соціал-демократів; українська пар­тія соціалістів-федералістів; укапісти, Всеукраїнська Академія наук; білоруські націонал-демократи, партія білоруських соціалістів-революціонерів, Білоруська Академія наук, білоруські вищі учбові заклади127.

 

Якщо з функціональними обов’язками Люшкова як началь­ника відділка більш або менш ясно, то чим конкретно він зай­мався як помічник начальника відділу — невідомо. Взагалі по­мічників начальника відділу в секретно-політичному відділі ОДПУ СРСР було двоє. 23 серпня 1931 р. помічником началь­ника відділу був призначений В. М. Горожанин (за сумісниц­твом він продовжував очолювати 1-й відділок цього ж відділу). За існуючою тоді практикою помічники начальників відділу «вели» кілька відділків, або напрямків.

 

Перебираючись до Москви, Люшков, як кажуть, «йшов по Івана, а стрів цигана» — через кілька тижнів в СПВ ОДПУ СРСР змінилося керівництво. Начальник відділу Я. С. Агранов, який, власне, і брав Генріха Самійловича на роботу, 1 вересня 1931 р, був призначений повноважним представником ОДПУ в Мос­ковській області, а його місце після тривалих дебатів 17 листопа­да 1931 р. посів Георгій Андрійович Молчанов (з посади повно­важного представника ОДПУ в Івановській промисловій облас­ті). Уродженець Харкова Молчанов в органах ЧК — ДІТУ України ніколи не працював і, вочевидь, з Люшковим знайомим не був. Ставши до роботи, новий начальник СПВ ОДПУ влаштував масштабну чистку підрозділу, але «українські кадри» не чіпав. Люшков лишився на своїх посадах, а Горожанин уже 13 грудня 1931 р. був підвищений до заступника начальника відділу. Судя­чи з усього, глибокий провінціал Молчанов зробив у своїй роботі ставку на таких же провінціалів Горожанина і Люшкова, які не мали глибоких коренів і зв’язків на Луб’янці і, отже, не могли його «підсидіти». Коли ж 5 липня 1933 р. Горожанин був при­значений помічником начальника іноземного відділу ОДПУ СРСР, Люшков того ж дня обійняв його посаду і став заступником на­чальника СПВ ОДПУ СРСР.

 

Скориставшись прихильністю Молчанова, Люшков пере­тягнув до Москви і свого вірного зброєносця М. А. Кагана. З 16 грудня 1931 р. той працював секретарем відділу, а в 1932 р. став помічником начальника 2-го відділка — підрозділу, яким керував Люшков. А після призначення Люшкова заступником начальника відділу Каган зайняв його місце у кріслі начальни­ка 2-го відділка.

 

Про те, яке враження справляв на старожилів Луб’янки цей чекістський тандем, можна дізнатися зі спогадів М. П. Шрей­дера:

«Люшков на той час здавався доволі скромною людиною та непоганим працівником. У протилежність йому Каган був малоприемною людиною та великим кар’єристом»128.

 

У Москві Люшков завжди був у курсі українських справ. Зок­рема, у травні — червні 1933 р. він особисто допитував О. Я. Щумського, намагаючись зробити з нього керівника «Української військової організації». Він особисто провадив очні ставки Щумського з Ф. В. Бей-Орловським, Р. В. Турянським та К. А. Максимовичем, але зламати опір «лідера українських націоналістів» не зумів. Шумський рішуче відкидав висунуті на його адресу обвинувачення. Втім, тверда поведінка і послідовність Шумського, який так і не визнав своєї провини, не врятували його від неправедного суду. Постановою колегії ОДПУ СРСР від 5 ве­ресня 1933 р. його було вирішено ув’язнити у виправно-трудовий табір строком на десять років129.

 

Допитував Люшков разом із Каганом і іншого значного об­винуваченого у справі «УВО» — керуючого справами РНК УСгг П. К. Солодуба. Під час допитів чекісти просто обдурили ареш­тованого, обіцяючи йому у разі роззброєння дуже м яке пока­рання, про що сам Солодуб писав так: «На слідстві мені заявили (т. Люшков), що якби я порвав свої зв’язки у 1931 p., то мене не притягали б до відповідальності... Але саме слідство намагалося поставити межі моїй суб’єктивній провині. Коли я визнав прин­ципову провину, що, «будучи заплутаний, був втягнутий і т. д.», оскільки вважав, що Україну слід очистити від контрреволюцій­них елементів, то слідство в особі т. Люшкова запропонувало вписати слова «лише в тому», тобто «винен лише в тому, що, будучи заплутаний, я був втягнутий і т. д.», що, здається, я і зробив... Під час слідства мені неодноразово підкреслювали, що мірою покарання щодо мене буде така, яка «політично мене збереже» тобто дозволить повернутися до лав парти (стверджу вали тг. Люшков і Каган)... Спочатку я поставився до цього не­довірливо... Але, оскільки слідство кожного разу підкреслювало саме цю міру покарання, тобто адміністративне заслання... то я повірив цьому... Люшков заявив, що ДПУ відомо, що я добре працював». Співробітництво зі слідством не врятувало колиш­нього керуючого справами РНК УСРР — 5 вересня 1933 р. ко­легія ОДПУ СРСР засудила його до 10 років таборів. Такии ви­рок був убивчий для Солодуба: «Оголошенім мого покарання перевершило всі мої сподівання», — писав він з Соловків130.

 

Оскільки вже мова зайшла про Соловки, де серед інших відбували покарання сотні українців, то слід зазначити, що за­гальне керівництво їхньою агентурною розробкою здійснював М. А. Каган. З цього приводу збереглося чимало документів, підписаних ним разом з Молчановим131.

 

Сам же Генріх Самійлович продовжував керувати агентур­ною розробкою академіка М. С. Грушевського. У березні 1934 р. Люшков і Каган склали довідку, у якій представили Грушев­ського керівником української контрреволюції у Москві та чле­ном... «Російської національної партії»132. Отже, «український буржуазний націоналіст» став водночас і «російським шовіні­стом». Поєднання таких несумісних понять зовсім не бентежи­ло ні Люшкова, ні його керівництво. Це було лише одним з перших проявів тих численних нісенітниць, які буиним цвітом проростуть на Луб’янці в наступні роки.

 

17 серпня 1934 р. Люшков надіслав телеграму начальнику секретно-політичного відділу УНКВС по Північно-Кавказькому краю І. Я. Лаврушину про необхідність ретельного стежен­ня за академіком, який збирався відпочити разом із родиною у Мінеральних Водах і Кисловодську, пояснюючи це тим, що «своє керівне становище серед українських націоналістичних кадрів Грушевський зберіг і дотепер. Він нами розробляється у справі «Старик», по якій є перехресні агентурні дані про під­готовку втечі Грушевського за кордон»133.

 

На Луб’янці Генріх Самійлович беззмінно пропрацював п’ять років, лише інколи полишаючи Москву для наведення порядку на місцях. Згадаємо про три його відрядження — до Ростова-на-Дону у 1932 p., до Ленінграда у 1934 р. та до Києва у 1936 р.

 

Північний Кавказ Люшков, за власним зізнанням, відвідав у 1932 р. разом з секретарем ЦК ВКП(б) Л. М. Кагановичем134, щоб «виробити та провести заходи для зламу саботажу сівби та хлібозаготівель, організованого контрреволюційними куркуль­ськими елементами на Кубані»135. Люшков поїхав до Тихорецького району. На полустанках його зустрічали юрби селян, які покинули свої домівки, та діти, котрі просили у пасажирів поїз­дів хліба. Після відвідин кількох станиць і розмов із козаками Люшков зрозумів, що голодомор не є наслідком куркульського саботажу та підривної діяльності антирадянського елемента, як про це доповідали місцеві чекісти. Головна його причина — зло­чинна політика комуністичного керівництва, яка відбирала у селян останнє зерно. Повернувшись до Ростова, Люшков роз­повів Кагановичу про жахливий стан у станицях, на що секретар ЦК докинув, що все це — наслідок загострення класової бо­ротьби на селі. Селяни, мовляв, самі у всьому винні, і якщо з голоду помре дві-три сотні, то іншим це буде гарним уроком136.

 

Увечері 1 грудня 1934 р. Г. С. Люшков разом з великою групою столичних чекістів виїхав до Ленінграда розслідувати вбивство першого секретаря місцевого обкому ВКП(б) С. М. Кі­рова. Перед ними було поставлено завдання перетворити вбивцю-одинака Л. В. Ніколаєва на члена «контрреволюційної те­рористичної групи» і «знайти» учасників цієї групи. Для цього у луб’янських чекістів було три зачіпки.

 

Перша — запис у щоденнику Ніколаєва про його товариські стосунки зі студентом Ленінградського індустріального інститу­ту І. І. Котолиновим та інженером Ленінградського електротех­нічного інституту М. М. Шатським. Друга — Котолинов і Шатський перебували на обліку в картотеці УНКВС по Ленінград­ській області як колишні учасники троцькістсько-зинов’євської опозиції137. Третю зачіпку на підтвердження версії «змови» знай­шов чекіст Кацафа, який чергував у камері при Ніколаєві. Вбив­ця Кірова нібито уві сні (!) сказав: «Якщо арештують Котолинова, турбуватися не варто, він людина вольова, а ось якщо арештують Шатського — це дрібнота, він усе видасть». Кацафа написав рапорт Агранову, а той доповів Сталіну, що «агентурним шляхом зі слів Ніколаєва Леоніда з’ясовано, що його найкращими друзя­ми були троцькісти — Котолинов Іван Іванович і Шатський Ми­кола Миколайович... Ці особи вороже налаштовані до тов. Сталі­на... Котолинов відомий НКВС як колишній троцькіст-підпільник138. I хоча 5 грудня Ніколаєв заявив на допиті, що «не залучив Котолинова, оскільки хотів бути... єдиним вбивцею Кірова», то­го ж дня Шатського і Котолинова заарештували139.

 

Саме з Котолиновим і довелося працювати Люшкову. 13 груд­ня він зумів вибити з арештованого відомості про існуючу в Ле­нінграді підпільну контрреволюційну зинов’євську організацію, яка несе «політичну та моральну відповідальність за вбивство т. Кірова Ніколаєвим»140.

 

Ці взяті Люшковим від Котолинова зізнання і призвели до прориву у фальсифікації слідства щодо справи вбивства Кірова. Виникла справа так званого «Ленінградського центру», 14 «учас­ників» якого були розстріляні в Ленінграді 29 грудня 1934 р. Че­кіст О. І. Кацафа, який був присутній при розстрілі засуджених, пізніше показав: «Спочатку були розстріляні Ніколаєв, Шат­ський, Румянцев та інші. Котолинов лишився останнім. З ним стали розмовляти Агранов і Вишинський. Вони йому сказали. «Вас зараз розстріляють. Скажіть-таки правду, хто і як організу­вав убивство Кірова». На це Котолинов відповів: «Весь цей про­цес — дурниця. Людей розстріляли. Зараз розстріляють і мене. Але всі ми, за винятком Ніколаєва, ні в чому не винні»141.

 

Промовисті подробиці у справі Ніколаєва знаходимо в про­токолі допиту наркома внутрішніх справ УРСР О. І. Успен­ського: «Коли ЦК ВКП(б) доручили Єжову та Косареву спостереження за слідством у справі про вбивство С. М. Кірова і вони виїхали до Ленінграда, то там на слідстві у цій справі вони вже поводили себе на очах у всього чекістського апарату, що брав участь у слідстві, як люди, що були зовсім не зацікав­лені у додатковому розслідуванні цієї справи, до самих її ко­ренів. На слідство у Ленінград тоді Ягода послав найближ­чих до нього змовників: Агранова, Миронова Льва, Дмитрієва, Люшкова та їхніх підручних. Відомо, що слідство проведено було за участю Єжова та Косарева так, що головні організато­ри вбивства С. М. Кірова, троцькістські проводирі, не були відразу виявлені та викриті, хоча у слідства були дані про це. Єжов і Косарев у Ленінграді пиячили під час такого відпові­дального доручення їм ЦК ВКП(б). Коли ж закінчився пер­ший етап слідства і змовникам із НКВС вдалося спочатку за­мазати цю справу, то Єжов у Ленінграді організував банкет для всіх учасників слідства. На ньому він напився по саме нікуди і став виголошувати тости за таких змовників, як Агранов, Ми­ронов Лев, якого назвав «неперевершеним радянським розвідником», Люшков і Дмитрієв. Про все це мені та Курському розповідав Миронов Лев, перебуваючи в Новосибірську на Ке­меровському процесі»142.

 

Про поїздку Люшкова в Україну розповів у лютому 1956 р. на допиті у військовій прокуратурі колишній оперуповноважений секретно-політичного відділу НКВС УРСР Б. І. Борисов-Коган: «Якщо не помиляюсь, то на початку 1936 р. до Києва спеціально приїхали співробітники секретно-політичного від­ділу ГУДБ НКВС СРСР Люшков і Каган з метою викрити троцькістську організацію на Україні. Вони брали участь у до­питах заарештованого, здається, Нирчука (здається, він був науковим працівником, і справу вели чи то Грушевський, чи то Григоренко). Потім нас, слідчих, через деякий час ознайо­мили з протоколами допиту Нирчука, підписаними Люшковим і Каганом, в яких Нирчук зізнався в терористичній організації, яка готувала терористичні акти проти Косіора, Постишева та Балицького»143. Мова йде про слідство у справі «троцькістсько-терористичної організації на Україні», тридцять сім учасників якої були засуджені до розстрілу Військовою колегією Верхов­ного суду СРСР 21 жовтня 1936 року144.

 

Після вбивства Кірова вимоги до охорони керівників партії та уряду значно посилились. За особистою вказівкою Сталіна НКВС було проведено ретельну перевірку всіх співробітників урядових установ. Під час перевірки виявляли питання соціального мину­лого співробітників, їхню участь в опозиційних угрупованнях, лояльність до радянської влади. Ворогів знайшли навіть у мос­ковському Кремлі, де були викриті «контрреволюційна терорис­тична група в урядовій бібліотеці Кремля», «контрреволюційна терористична група військових працівників», «контрреволюційна терористична група білогвардійців», «контрреволюційна терорис­тична троцькістська група в комендатурі Кремля», «контррево­люційна терористична група троцькістської молоді»145.

 

«Кремлівська справа» була на особистому контролі Сталіна, і на його стіл постійно лягали протоколи допитів найзначніших арештованих. На деяких з цих документів красувався підпис за­ступника начальника секретно-політичного відділу ГУДБ НКВС СРСР. Так, наприклад, 7 лютого 1935 р. Люшков і Молчанов до­билися від заарештованого Лук’янова таких зізнань: «контррево­люційні брехливі бесіди співробітників комендатури Кремля за моєю участю розпалювали озлоблені настрої до керівництва пар­тії і тов. Сталіна». Цей абзац сподобався Иосифу Віссаріоновичу, і він відмітив його рискою. Відомо також, що генеральний секре­тар ЦК ВКП(б) ознайомився і з іншими витворами люшковського мистецтва «зразка» 1935 р. — протоколами допиту працівниці кінокомбінату О. К. Муханової, інженера теплової електроцентралі Мосенерго Б. М. Розенфельда, аспіранта поліграфічного ін­ституту Д. С. Азбеля та Л. Б. Каменева — «організатора підготовки вбивства тов. Сталіна» (Люшков допитував його разом з Молчановим і Каганом)146.

 

Слідство у «Кремлівській справі» проводилося необ'єктивно, з грубими порушеннями соціалістичної законності. Наприклад, Л. Б. Каменеву обвинувачення не пред’являлося протягом чо­тирьох місяців, з матеріалами справи він ознайомлений не був. «Щиросерді зізнання» багатьох обвинувачених непереконливі и містять безліч протиріч. Ніяких об’єктивних доказів, які о свід­чили про вину арештованих, органами слідства добуто не було.

 

29 листопада 1935 р. Люшкову було надано звання коміса­ра державної безпеки 3-го рангу, яке дорівнювало загальноар­мійському званню комкора. На той час він уже добре орієнтувався в хитросплетіннях столичних, як кажуть англійці, « тужень бульдогів під килимом» і чітко зрозумів, хто є справжнім хазяїном НКВС. Тому під час суперечок у справі так званого «антирадянського об’єднаного троцькістсько-зинов'енського центру» між Г. Г. Ягодою та Г. А. Молчановим, з одного боку, та М. І. Єжовим і Я. С. Аграновим, з іншого, не вагаючись пе­рейшов на бік останніх.

 

Про особливості підготовки цього процесу розповідав у своїх публічних виступах навесні 1937 р. комісар державної без­пеки 1-го рангу Я. С. Агранов:

«Хибну антипартшну лшію у цій справі займали Ягода і Молчанов. Молчанов рішуче намагався згорнути цю справу ше у квітні 1936 року... При такому стані речей повне викриття та ліквідацію троцькістської банди було б зірвано, якби у справу не втрутився ЦК (Сталін)... Но моєму поверненні після хвороби Єжов викликав мене до себе на дачу Слід сказати, що це побачення носило конспіратив­ний характер. Єжов передав вказівку Сталіна щодо помилок, припущених слідством у справі троцькістського центру, та до­ручив ужити заходів, щоб викрити троцькістськии центр, ви­явити явно невикриту банду та особисту роль Троцького влци справі Єжов поставив питання так: або він сам скличе оперативну нараду, або в цю справу втручуся я. Вказівки Єжова були конкретними й дали вірну вихідну нитку для викриття справи. Саме завдяки заходам, вжитим на основі цих вказівок Статна та Єжова, вдалося викрити зинов’євсько-троцькістськии центр. Але розгортання слідства на основі нових даних проходило да леко не гладко. Глухий, але впертий опір чинив передусім Молчанов, який намагався цю справу згорнути147.

 

Опір Молчанова ми за допомогою т. Єжова зламали. У слід­стві найактивнішу участь взяли тг. JI. Миронов, Люшков, Слуцький, Б. Берман, Дмитрієв, і справу було розгорнуто у повномy обсязі»148.

 

Справа «антирадянського об’єднаного троцькістсько-зинов євського центру» розглядалася Військовою колегією Верховного су­ду СРСР 19 — 24 серпня у відкритому судовому засіданні. Судили 16 чоловік. Більшість з них у минулому були організаторами троцькістської та зинов’євської опозиції, за що виключалися з партії, арештовувалися, перебували у тюрмах та на засланнях. У цій справі були засуджені на смерть Г. О. Зинов’єв, JI. Б. Каменев, І. М. Смирнов та ще тринадцять чоловік149.

 

Через п’ять днів після завершення цього процесу, 29 серпня 1936 р. Люшков був призначений начальником Управління НКВС по Азовсько-Чорноморському краю (включав терени сучасних Ростовської області та Краснодарського краю Російської Феде­рації з адміністративним центром у Ростові-на-Дону). Здавши справи своєму зміннику — старшому майору державної безпеки Б. Д. Берману, Люшков відбув до Ростова-на-Дону приймати справи у комісара державної безпеки 3-го рангу П. Г. Рудя.

 

Коментуючи переїзд Генріха Самійловича на береги тихого Дону, комісар державної безпеки 3-го рангу Д. М. Дмитрієв заявив на допиті 23 жовтня 1938 p., що «Ягода вирощував з Люшкова свою керівну опору в керівному складі НКВС. При­значення Люшкова на посаду начальника УНКВС відповідало намаганню Ягоди дати Люшкову політичну школу керівної об­ласної політичної роботи»150. На нашу думку, з цим тверджен­ням заарештованого чекіста можна погодитися у тій частині, що Люшкову для подальшого кар’єрного росту справді був по­трібен досвід самостійної керівної роботи.

 

Сучасні російські дослідники М. А. Тумшис і О. О. Папчинський вважають, що Ягода, відправляючи Люшкова до Рос­това-на-Дону, мав дві мети. Перша — отримати від Люшкова компромат на місцеве партійне керівництво та, насамперед, на Ю. Г. Євдокимова, з яким нарком внутрішніх справ СРСР мав дуже погані стосунки. Друга — позбутися Люшкова як чекіста, який тісно співпрацював з М. І. Єжовим151. На жаль, ніяких документальних підтверджень своєї версії шановні автори не наводять.

 

На нашу думку, Люшков дійсно мав завдання «отримати компромат на керівництво», але в ракурсі посилення боротьби в краї з троцькістами та правими. Та й на керівництво якого рангу? Втім, такі завдання на той час отримували всі началь­ники УНКВС. Боротьба ж із троцькізмом, на думку Москви, шкутильгала в АЧК на обидві ноги. Це видно з наказу наркома внутрішніх справ СРСР за № 00240 від 15 липня 1936 p., в якому, зокрема, зазначалося, що «начальники управлінь НКВС Сталінградського та Азовсько-Чорноморського країв, Свердловської та Західної областей не виявили троцькістів, які про­вадили активну контрреволюційну роботу»152.

 

Про те, що зміна керівництва УНКВС в Ростові-на-Дону відбулася насамперед через незадовільну роботу П. Г. Рудя, побіжно свідчить і той факт, що останній просто був усунутий з роботи і до 9 листопада 1936 p., дня свого призначення начальником УНКВС у Татарській АСРР, перебував у резерві призначень. А хто міг реально посилити боротьбу з троцькістами краще за заступника начальника секретно-політичного відділу НКВС СРСР Люшкова?

 

Що ж до збирання компромату на Євдокимова, то таке при­пущення шановних авторів здається нам сумнівним. Юхим Ге­оргійович Євдокимов з січня 1934 р. працював першим секрета­рем Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) в П’ятигорську, був членом ЦК ВКП(б) і нещодавно отримав орден Леніна за успіхи на господарському фронті. В Ростові-на-Дону він працю­вав у 1923 — 1929 pp. та у 1933 p., отож навряд чи Люшков міг на нього «накопати» щось конкретне. І якщо Ягода справді хотів повалити Євдокимова руками Люшкова, то він би послав Генрі­ха Самійловича до П’ятигорська, а не до Ростова-на-Дону.

 

Крім того, призначення начальника такого великого та важ­ливого крайового УНКВС, як Азовсько-Чорноморського, не мог­ло відбутися без санкції Політбюро ЦК ВКП(б) та згоди секре­таря ЦК М. І. Єжова, який на той час курирував органи держ­безпеки. Якби Люшков був справді потрібний Єжову на Луб’янці для боротьби з Ягодою, то він би там його залишив.

 

Як би там не було, але Люшков опинився у Ростові-на-Дону. На береги тихого Дону він прибув у супроводі свого вірного зброєносця — капітана державної безпеки М. А. Кага­на, який 31 серпня 1936 р. обійняв посаду помічника началь­ника УНКВС.

 

Заступником начальника крайового УНКВС працював стар­ший майор державної безпеки І. П. Попашенко. 17 жовтня 1936 р. ще одним заступником УНКВС по АЧК був призначе­ний старший майор державної безпеки К. О. Павлов (з посади начальника УНКВС по Красноярському краю). І Попашенко, і Павлов тривалий час працювали на Північному Кавказі, доб­ре знали місцеву специфіку, належали до так званого «північнокавказького» чекістського клану Євдокимова, але були мало знайомі Люшкову.

 

Начальником секретно-політичного відділу був капітан дер­жавної безпеки Олександр Олександрович Волков, який до квітня 1936 р. працював у територіальних відділах Північного Кавказу (остання посада — начальник Північно-Донського ок­ружного відділу НКВС), але нюансів роботи у новому для себе напрямку не знав.

 

Зрозуміло, що сам Волков зовсім інакше оцінював свої ділові якості і, згадуючи про свою роботу в Ростові, пізніше писав: «Мене завжди посилала партія на чорнову роботу, я працював в основному в районах, жив скромно та всього себе віддавав дору­ченій мені справі. Я відзначався сумлінністю і тому характеризу­вався як добрий працівник. На велике моє нещастя, наприкінці квітня 1936 року я потрапив до крайового апарату НКВС у Ростові, та не зрозумів усієї механіки взаємовідносин апаратних лю­дей, розбещених культурою міста та зловживаннями. Я пішов навпростець, чесно бажаючи досягти успіхів у роботі.

 

Вирішальних успіхів у Ростові мені добитися не вдалося, але я всього пропрацював там 5 місяців і з них близько 3-х місяців дуже сильно хворів. Але якщо відповідати за недоліки в роботі в той час, то потрібно сказати, що обласний троцькістський центр був при мені викритий... Я за натурою така людина, що в обста­новці бюрократизму та підлабузництва, що їх створювали вороги партії, у мене виходили лише скандали. Наприклад, неодноразо­во мене вимагали усунути... Шеболдаєв, Малинов і Ларін.

 

Ларін вимагав звільнити мене за те, що я правильну та чес­ну інформацію повідомив А. А. Андрееву про бездіяльність Ларіна у попередженні вибуху державного млина № 1, який при­звів до великих людських втрат... Шеболдаев вимагав зняти мене за те, що я дав інформацію, де вказав, що колишній член бюро Чорноморського окружного комітету Морозов зірвав пе­редвиборну кампанію на цементному заводі. Шеболдаєв заяв­ляв: «Як ти смієш доповідати на члена бюро»... Малинов вима­гав мого усунення з посади начальника Північно-Донського окружного відділу, де ми погано спрацювалися з його давнім приятелем Лукіним — колишнім секретарем окружкому»153.

 

Упертий та принциповий Волков Люшкову не сподобався. Генріх Самійлович відразу зрозумів, що з таким каші не зва­риш, навіть із концентрату. Олії у вогонь долив і Каган, у яко­го з начальником секретно-політичного відділу склалися важкі стосунки. Розібралися з Волковим досить швидко — 7 жовтня він був усунутий з посади та відкликаний у розпорядження НКВС СРСР.

 

На його місце Люшков провів свого старого одеського зна­йомого капітана державної безпеки Григорія Марковича Осиніна-Вінницького (з посади начальника секретно-політичного відділу УНКВС Одеської області).

 

Начальником особливого відділу УНКВС по АЧК і за суміс­ництвом начальником особливого відділу Північно-Кавказького військового округу Люшков 22 вересня 1936 р. провів ще одного свого знайомого по ДПУ УСРР — капітана державної безпеки Ми­хайла Митрофановича Хомякова (призначений з посади начальни­ка особливого відділу УНКВС по Східно-Сибірському краю).

 

У вересні 1936 р. змінився і начальник економічного відділу УНКВС. Замість капітана державної безпеки М. С. Ямницького роботою цього підрозділу став керувати капітан державної без­пеки Макс Рафаїлович Розенблюм, який перед цим очолював економічний відділ УНКВС по Куйбишевському краю. Втім, ця заміна, на нашу думку, не була ініційована Люшковим. Ямни­цького Генріх Самійлович добре знав ще з України, а от із Розенблюмом вони раніше ніколи не перетиналися.

 

Прибув до Ростова на посаду інспектора при начальникові УНКВС і колишній оперуповноважений секретаріату секрет­но-політичного відділу ГУДБ НКВС СРСР, лейтенант держав­ної безпеки В. К. Зайко.

 

З Москви тим часом надходили тривожні звістки. 28 жовтня 1936 р. в своєму службовому кабінеті застрелився помічник на­чальника секретно-політичного відділу ГУДБ НКВС СРСР, ма­йор державної безпеки Ісак Вульфович Штейн. Встановити точ­ну причину його самогубства не вдалося. Вочевидь, самогубця боявся відповідальності за «проколи» в роботі проти троцькістів, за яку той безпосередньо відповідав, очолюючи 1-й відділок. Правда, його родичі називають зовсім іншу причину самогуб­ства: Єжов, зайшовши до кабінету Штейна, застукав його «на гарячому» з якоюсь жінкою. Обурений розпустою підлеглого, нарком нібито наказав аморальному чекістові застрелитися, що й було виконано154.

 

28 листопада 1936 р. з посади начальника секретно-полі­тичного відділу ГУДБ НКВС СРСР зняли Г. А. Молчанова і призначили на його місце старшого майора державної безпеки В. М. Курського (з посади начальника УНКВС у Західно-Си­бірському краї). Ми достеменно не знаємо, які відносини були між Люшковим і Молчановим, але, виходячи з того, що Генріх Самійлович у 1936 р. зайняв явну «проєжовську орієнтацію» всупереч політиці свого шефа, можна припустити, що в остан­ній період стосунки між начальником і його заступником були не зовсім теплими. Можливо, Люшков і радів падінню свого багаторічного шефа, але призначення Курського не могло його не засмутити — найвище керівництво надало перевагу не йому, а якомусь маловідомому чекісту-провінціалу!

 

Люшков добре розумів, що Курський, діючи за принципом «вали все на попередника», може легко знайти огріхи в його лубенській роботі, і тому швидко сфабрикував справу про троцькістський центр у АЧК, до якого входили секретар Ростов­ського міського комітету партії Колотилін, перший секретар Таганрозького міськкому партії Варданян, перший і другий се­кретарі Шахтинського міськкому ВКП(б) Л. Я. Любарський і Сагоян та інші. Арешт кожного з них викликав ланцюгову ре­акцію нових репресій і затягував петлю навколо першого сек­ретаря крайкому партії Б. П. Шеболдаєва та колишнього на­чальника УНКВС П. Г. Рудя, які прогледіли таку розгалужену та небезпечну «ворожу мережу»155.

 

Серед заарештованих був і начальник Таганрозького місь­кого відділу НКВС, капітан державної безпеки Є. М. Баланюк, який дозволив одному із заарештованих під час арешту знищи­ти деякі документи. З Баланюка ж Люшков зробив члена кра­йової троцькістської організації, до якої той був завербований Варданяном. Колишній перший секретар Таганрозького міськкому ВКП(б) давав вказівки начальнику міського відділу НКВС, яким матеріалам давати хід, а які притримувати. При цьому Вар­данян нібито казав знайомим: «Все-таки доводиться нам із Же­нею зазвичай деяких диваків заарештовувати, а хто з нами — той не пропаде»156.

 

На грудневому (1936 р.) Пленумі ЦК ВКП(б) нарком внут­рішніх справ Єжов повідомив присутніх про те, що «по Азов­сько-Чорноморській організації заарештовано понад 200 чоло­вік, на чолі з Глєбовим і Бєлобородовим та іншими троцькістами й зинов’євцями»157. Слід зазначити, що О. Г. Белобородов був заарештований 15 серпня 1936 p., тобто ще до приїзду Люшкова в край. Нагадаємо, що у 1919 р. Белобородов був уповноваженим Ради робітничої та селянської оборони по придушенню козачого повстання у станиці Вешенській, одним з ініціаторів прийняття закону щодо розкозачування, відзначався особливою жорстокі­стю, застосовуючи репресії не лише проти повстанців, але й про­ти їхніх родичів і знайомих158. Тепер же «відомий троцькіст Бело­бородов» інтенсивно оброблявся не менш жорстокими, ніж він сам, комуністами Каганом і Осиніним-Вінницьким. Кілька разів його допитував особисто й Люшков, який вважав Белобородова ключовою фігурою у викритті троцькістського підпілля.

 

За арештами та слідством у Ростові-на-Дону уважно слідку­вав Сталін, і коли справа «дозріла», він запропонував розглянути питання про Азовсько-Чорноморський крайком на засіданні Політбюро, викликавши на килим Шеболдаева. 31 грудня 1936 р. таке обговорення відбулося. Через день вийшла постанова «Про помилки секретаря Азовсько-Чорноморського крайкому т. Ше­болдаева та незадовільне керівництво крайкомом ВКП(б)», яка містила нищівну критику на адресу крайового більшовицького вождя. Шеболдаева звинувачували в політичній короткозорості щодо ворогів народу, які пролізли на ключові посади в АЧК. Ле­вову частку компромату на секретаря крайкому, швидше за все, привезли з місцевого УНКВС. Шеболдаева звільнили з посади першого секретаря крайкому і попередили, що коли надалі він не зробить висновків, то ЦК вживе більш суворих заходів159.

 

«Більш суворі заходи» до першого секретаря Курського об­кому ВКП(б) Б. П. Шеболдаева (до речі, нащадка гетьмана П. Полуботка) застосували через півроку — 11 червня 1937 року його заарештували, а 3 жовтня того ж року засудили на смерть і розстріляли.

 

6 січня 1937 р. відбувся сьомий пленум Азовсько-Чорноморського крайкому партії. На ньому з гострою критикою Ше­болдаева виступив секретар ЦК ВКП(б) А. А. Андреев. Він і запропонував пленуму обрати першим секретарем крайкому «вірного сталінця» Ю. Г. Євдокимова. Нового партійного кра­йового вождя зустріли бурхливими оплесками, старого піддали анафемі. Присутні запевнили товариша Сталіна, що вони рішуче та в стислий термін виправлять грубі політичні помилки, які мали місце через сліпоту, виявлену щодо ворогів партії керівниками крайкому ВКП(б) і Ростовським міськкомом партії. Нещадно розправляться з троцькістами, зинов’євцями та їхніми мерзенни­ми пособниками правими, з усіма цими заклятими ворогами пар­тії — терористами, диверсантами, шкідниками, шпигунами160.

 

Виконання останньої частини обіцянки ростовських кому­ністів цілком лягало на плечі начальника УНКВС Люшкова. Критика Шеболдаєва була настільки гострою, що невдовзі Ан­дреев доповідав Сталіну: «Справа ще гірша, ніж це здавалося в ЦК ВКП(б) при обговоренні питання про помилки Азовсько-Чорноморського крайкому»161.

 

Новий секретар Азовсько-Чорноморського крайкому ВКП(б) за роботу в органах ВЧК — ОДПУ був нагороджений рекордною для чекістів кількістю орденів — шістьма. На його широких грудях красувалися чотири ордени Червоного Прапора, орден Червоного Прапора Туркменської СРР, орден Червоного Пра­пора Таджицької СРР, два значки почесного чекіста. Прикра­шав цей вражаючий іконостас орден Леніна — за керівництво Північно-Кавказькою крайовою партійною організацією. Свій же перший орден Євдокимов отримав за керівництво «Крим­ською ударною групою», яка наприкінці 1920 р. зачищала пів­острів від полонених врангелівців та буржуазії. Під його безпо­середнім керівництвом, як зазначалося в нагородному листі, «було розстріляно близько 12 тис. чоловік, з яких до ЗО губер­наторів, понад 150 генералів, понад 300 полковників, кілька сотень контррозвідників, шпигунів, внаслідок чого була усуну­та можливість появи у Криму білих банд»162.

 

Євдокимов добре знав місцеву обстановку, оскільки у 1923 — 1929 та у 1932 — 1933 pp. очолював у Ростові-на-Дону повноваж­не представництво ОДПУ по Північно-Кавказькому краю.

 

Важко сказати, з яким серцем їхав він до майже рідного міста, адже у чекістських колах ходили чутки про те, що на посаду першого заступника Єжова «передбачалася кандидатура Євдокимова, і питання про нього вже обговорювалося на засі­данні Політбюро, але Сталін його кандидатуру відвів тому, що Євдокимов, Шеболдаєв та Лівшиць разом ухвалили рішення, коли вони всі працювали у Ростові (йдеться про 1932 — 1933 pp., коли Євдокимов був повноважним представником ОДПУ по Північно-Кавказькому краю, Б. П. Шеболдаєв очолював міс­цевий крайком ВКП(б), а Я. А. Лівшиць очолював Північно-Кавказьку залізницю. — Авт.)»163.

 

І хоча Сталін до НКВС Євдокимова не пустив, він запалив зелене світло перед його численними вихованцями, які у 1937 — 1938 pp. зайняли керівні посади як у центральному апараті, так і на місцях, створивши так звану «північнокавказьку» або «євдокимівську» групу.

 

Ключовою фігурою по висуненню євдокимовців на ключові посади під час лихої пам’яті єжовщини був комкор Михайло Петрович Фриновський, який з 16 жовтня 1937 р. працював за­ступником наркома внутрішніх справ СРСР, а з 15 квітня 1937 р. по 8 вересня 1938 р. був першим заступником наркома та началь­ником ГУДБ НКВС СРСР. Сучасники підкреслювали особливу «близькість між Євдокимовим та Фриновським, які йшли разом ще з України як голка з ниткою». Комкор «фактично зібрав та висунув при Єжові північнокавказьку групу», а сам при цьому «перебував у затінку»164.

 

Серед людей Євдокимова в центральному апараті НКВС СРСР слід також назвати вже згадуваного комісара державної безпеки 3-го рангу В. М. Курського. З 15 квітня до 8 липня 1937 р. (дня свого самогубства) він був заступником наркома внутрішніх справ СРСР, а також очолював відділи ГУДБ НКВС: секретно-політичний (з 28 листопада 1936 p.), відділ охорони (з 15 квітня 1937 p.), контррозвідувальний (з 14 червня 1937 p.). Комісар державної безпеки 3-го рангу М. Г. Ніколаєв-Журид обіймав посади начальника відділів ГУДБ НКВС СРСР: опера­тивного (з 28 листопада 1936 p.); особливого (з 14 червня 1937 p.), контррозвідувального (з 28 березня 1938 p.). Комісар державної безпеки 3-го рангу І. Я. Дагін з 14 червня 1937 р. по 5 листопада 1938 р. керував відділом охорони ГУДБ НКВС СРСР. Комісар державної безпеки 3-го рангу Я. А. Дейч з 28 листопада 1936 р. по 16 серпня 1937 р. очолював секретаріат НКВС СРСР. Велика група вихованців Євдокимова очолювала територіальні УНКВС (про них ми згадаємо у главі про Ю. Ф. Кривця) та обіймала менш високі, але все ж таки керівні посади.

 

Всі вони вважали Євдокимова мало не рідним батьком, лю­били та поважали його. У 1934 — 1936 pp., очолюючи партійну організацію Північно-Кавказького краю, Євдокимов, за свід­ченням місцевих чекістів, «задавав тон не лише в крайкомі, але і в УНКВС», а начальник управління І. Я. Дагін був лише «ширмою, «голосом начальства»165. Зрозуміло, що, маючи такі тили, Євдокимов почував себе цілком незалежно та впевнено і став відігравати першу роль в очищенні АЧК від «ворогів на­роду», постійно надсилаючи до ЦК ВКП(б) вимоги на кшталт «особисто вважаю за необхідне поставити питання про партій­ність Аматуні та його арешт»166.

 

Люшков же вичищав від «ворогів народу» не лише партійні та радянські органи, але і власне УНКВС. 5 лютого був заареш­тований начальник Новочеркаського міського відділу НКВС, старший лейтенант державної безпеки Д. І. Шаповалов; 20 бе­резня — начальник Краснодарського міськвідцілу НКВС, майор державної безпеки С. М. Буда; 26 квітня — начальник 4-го (сек­ретно-політичного) відділка Армавірського міського відділу НКВС Д. М. Косовцев; 4 червня — начальник Армавірського міського відцілу НКВС, капітан державної безпеки М. Н. Лебедєв-Никанорченко. Схопили також начальника Кропоткінського райвід­ділу НКВС, лейтенанта державної безпеки А. Я. Аккермана167, особливоуповноваженого УНКВС, старшого лейтенанта дер­жавної безпеки Ш. А. Іллістинова, капітана державної безпеки Л. М. Масальського та інших.

 

Спогади про те, як Люшков чистив УНКВС по АЧК, надов­го лишилися в пам’яті співробітників радянської держбезпеки. В своїй книжці «Імперія страху» офіцер КДБ Владимир Анато́льевич Петров, який у 1954 р. втік до Австралії, «обравши свободу», пише, що один із ростовських чекістів розповів йому в 1949 Р., як Люшков сва­рив керівництво УНКВС за кепське полювання на «ворогів народу» та загрозливо попереджав: «Вороги народу в цій кімнсіті — тут, тут і тут». І тут же наказав заарештувати кількох чоловік з числа присутніх168.

 

Про перші результати роботи цього «партійно-чекістського тандему» Євдокимов відрапортував 27 лютого 1937 р. на лют­нево-березневому Пленумі ЦК ВКП(б), де наводив свідчення арештованих Люшковим партійних працівників. На запитання т. Сталіна: «З кооптацією як у вас справи?», т. Євдокимов від­повів, за стенограмою, так: «Кооптація у партійних органах широко застосовувалася, т. Сталін! Із цих кооптованих чимала кількість зараз сидить в органах НКВС. (Сміх.)»169.

 

Наводив у своєму виступі Євдокимов і більш конкретні «факти» шкідництва «троцькістів», які йому старанно підготу­вали чекісти. Виявляється, що «вороги, які засіли у Ростовській міській раді», при будівництві шкіл свідомо не забезпечували їх протипожежним обладнанням. При цьому, за словами Євдокимова, «шкідники» казали: «Нехай навчаються дітки, а через де­який час ми їм влаштуємо таке вогнище, що все населення Ро­стова буде проклинати радянську владу до самої смерті»170.

 

У резолюції лютнево-березневого Пленуму ЦК ВКП(б) «Уро­ки шкідництва, диверсій і шпигунства японсько-німецько-троцькістських агентів» Генріх Самійлович, який був присут­нім на пленумі, почув не лише високу оцінку своєї роботи, зокрема у викритті зрадників-чекістів Баланюка і Шаповалова, «котрі систематично інформували учасників троцькістської ор­ганізації про матеріали, які були на них у НКВС», але й від­чув приховану небезпеку в абзаці про злочинну діяльність за­арештованого «ворога народу» Молчанова та нищівну критику Ягоди171.

 

Він не міг не розуміти, що у багатьох присутніх на пленумі виникає питання: «А ви, власне кажучи, куди дивилися, това­ришу Люшков, як заступник начальника секретно-політично­го відділу НКВС СРСР?» Багато хто тільки й чекає, поки він оступиться. Недаремно ж співробітник УНКВС по Київській області лейтенант державної безпеки Л. Л. Ковбасенко написав минулого року заяву про те, що Григорій Самійлович сво­го часу дезертирував з Червоної Армії172.

 

Ще одним ляпасом на адресу Люшкова була заява гене­рального прокурора СРСР А. Я. Вишинського про те, що один із співробітників УНКВС по AЧК інструктував підлеглих та­ким чином: «Якщо допитуєш обвинуваченого, і він каже не те, що тобі вигідно для обвинувачeння, став наголос на тому, що вигідно, а що невигідно — не записуй!»173.

 

Після лютнево-березневого Пленуму ЦК ВКП(б) почалися масові арешти колишніх керівників НКВС СРСР на чолі з Ягодою. Люшков не міг не розуміти того, що арешти співробіт­ників центрального апарату НКВС СРСР можуть призвести і до його арешту. Що заважало знесиленому допитами колиш­ньому луб'янському можновладцю назвати його ім’я? Лише одне — бажання керівництва захистити Генріха Самійловича. І, судячи з усього, таке бажання у Єжова було.

 

У 1939 р. колишній нарком внутрішніх справ УСРР О. І. Ус­пенський заявить на допиті, що «протоколи допитів Ягоди ко­ригував сам Єжов, внаслідок чого з них випали Агранов, Бер­ман Матвій і Берман Борис, Слуцький Абрам, Люшков, Дмитрієв, Каруцький і Залін...

 

Після арешту Миронова Льва слідство у його справі було доручено Листенгурту Михайлу, дуже наближеній людині до Єжова. Листенгурт Михайло мені розповідав, що Миронов Лев відразу розпочав давати свідчення та видавати таких змовни­ків, як Слуцький, Каруцький, Люшков, Дмитрієв, Дейч, Бер­ман Матвій і Берман Борис, Мінаєв, Листенгурт Рафаїл (брат Листенгурта Михайла, який вів слідство), Ільїцький, Ярцев, Апресян і я. Всі ці змовники на той час арештовані не були. Єжов і Фриновський заборонили Листенгурту Михайлу брати на цих осіб свідчення та продовжували використовувати їх на керівній роботі в НКВС»174.

 

Для того, щоб тримати ніс за вітром і бути у курсі всіх таєм­ниць лубенського двору, Люшкову був потрібен надійний та авторитетний інформатор і покровитель. Такого він знайшов в особі начальника секретаріату НКВС СРСР Я. А. Дейча — лю­дини, яка, за словами тодішнього заступника начальника 3-го (контррозвідувального) відділу ГУДБ НКВС СРСР О. М. Мінаєва-Цикановського, «заслоняла собою обох заступників Єжо­ва — Фриновського та Бєльського»175. Вже згадуваний нами Д. М. Дмитрієв зазначав, що «у Москві Люшков зв’язався з Дейчем, з яким він встановив винятково близькі стосунки, які могли спостерігати всі, хто контактував з Дейчем. Люшков, при­їжджаючи в Москву з Ростова-на-Дону, цілі дні проводить у ка­бінеті Дейча»176.

 

Відданість Сталіну та Єжову Люшков міг довести лише удар­ною працею. І ось 1 квітня летить з Ростова до Москви шифротелеграма Євдокимова: «Після ретельної перевірки всіх мате­ріалів крайкомом і на підставі свідчень, які є в органах НКВС... ухвалили рішення арештувати»: завідувача відділу керівних пар­тійних органів Березіна, завідувача торгового відділу Фалькнера, помічника другого секретаря крайкому Ситника, другого секре­таря крайкому комсомолу Макаренка, членів бюро крайкому комсомолу Меровщикова і Труніна. Така активність ростов­ських товаришів подобається товаришу Сталіну, який поставив на розшифровці свій автограф «Правильно»177.

 

Секретар крайкому партії не лише санкціонував арешти відповідальних працівників, підписуючи принесені Люшковим документи, але й сам ініціював численні каральні акції. Так, саме Євдокимов виступив з ініціативою про виселення понад 1000 чоловік членів родин арештованих «ворогів народу» троцькістів і правих. 29 травня він надіслав Сталіну телеграму, у якій, зокрема, відзначав:

«Прошу доручити НКВС провести ви­селення родин арештованих. Особливо це потрібно зробити у Ростові та Сочі — сичать, як змії, та займають квартири у ра­дянських будинках»178.

 

Політбюро ЦК ВКП(б) підтримало ініціативу Євдокимова. Розглянувши на своєму засіданні 8 червня 1937 р. питання Азовсько-Чорноморського крайкому ВКП(б), воно ухвалило рішення:

«Доручити НКВС провести виселення з меж Азов­сько-Чорноморського краю в один із районів Казахстану ро­дин арештованих троцькістів і правих»179.

 

15 червня 1937 р. Єжов затвердив відповідну інструкцію з підготовки та проведення операції по виселенню з Москви, Ленінграда, Києва, Ростова-на-Дону, Таганрога, Сочі. На кож­ну особу, яка підлягала виселенню, заводилася особова справа. Секретар райкому ВКП(б) мав підготувати та підписати витяг з рішення партійного органу із зазначенням причин виклю­чення з партії. Начальник УНКВС подавав компрометуючі ма­теріали. Терміни проведення операції встановлювалися з 25 черв­ня по 25 серпня 1937 року180.

 

Утім, не всі епохальні задуми Євдокимова та Люшкова зна­ходили підтримку в Москві. Так їм, наприклад, не вдалося скомпрометувати в очах Сталіна М. О. Шолохова. Видатний письменник давно знаходився під софітами спецслужб. Навряд чи чекісти насправді розраховували його арештувати, бо не могли не розуміти, що санкцію на арешт автора «Тихого Дону» може дати лише Сталін. Шолохов звик вирішувати свої про­блеми напряму з Москвою через голову ростовського керів­ництва, що, цілком зрозуміло, не могло не дратувати крайових функціонерів. Письменник неодноразово скаржився Сталіну на крайових партійних і радянських начальників, і генсек, як правило, ставав на бік Шолохова. Кому ж із можновладців хо­тілося мати під боком такого «кремлівського інформатора»?

 

«Відстежувати» письменника співробітники УНКВС по АЧК почали ще під керівництвом Рудя. Начальник Вешенського рай­відділу НКВС Меншиков і другий секретар райкому партії Кисельо» розгорнули, за словами Шолохова, «таку роботу, що ди­хати стало нічим. До крайкому, до ЦК посипалися брехливі заяви на Лугового, на мене та інших комуністів, які боролися з ворожим керівництвом крайкому... Меншиков встановив систе­му підслуховування телефонних розмов між мною та Луговим. Відкрито стежив за нами... Працювати стало неможливо»181.

 

Нарешті М. О. Шолохов з першим секретарем Вешенсько­го райкому партії П. К. Луговим добилися у Б. П. Шеболдаєва переведення Кисельова та І. Ф. Меншикова до іншого району. Утім, прислані на їхнє місце другий секретар райкому партії Чекалін і лейтенант державної безпеки Д. В. Тимченко так са­мо дратували Шолохова та Лугового182.

 

Прийнявши Азово-Чорноморське УНКВС, Люшков про­довжував агентурне стеження за Шолоховим, хоча не міг не знати, що той був близьким до Ягоди, неодноразово відвідував тодішнього наркома внутрішніх справ на Луб’янці. Коли ж письменник приїздив до Москви, то за ним з НКВС СРСР висилали автомобіль. Секретар наркома П. П. Буланов поси­лав меблі до станиці Вешенської та надавав Шолохову інші послуги183.

 

Репресії зачепили і людей з найближчого кола письменника. Ще 23 листопада 1936 р. був заарештований голова Вешенського районного заготівельного комітету П. О. Красюков. Осинін-Вінницький гримав на нього: «Мовчиш? Не даєш свідчення, наво­лоч? Твої друзі сидять. Шолохов сидить. Будеш мовчати — згно­їмо та викинемо на смітник, як падаль!»184

 

Шолохов та Луговий постійно клопотали про звільнення заарештованого Красюкова. Про перебіг подій на засіданні, де розглядалося це питання, Шолохов згодом писав Сталіну: «На бюро Євдокимов обрушився на нас і ще раз повторив під гомін обурення присутніх, що нам ніхто не давав права називати Чекаліна «шеболдаєвцем», а Тимченка «рудьєвцем», і на завер­шення сказав: “Тов. Люшков з метою внесення ясності у спра­ву Красюкова повідомить бюро, що собою являє Красюков”.

 

Люшков встав і заявив: “Красюков — велика фігура в контр­революційних справах на Дону. Він бєлобородовський емісар, служив з’єднувальною ланкою між есерами, троцькістами і дон­ською контрреволюцією. Про це свідчать матеріали слідства, свід­чення самого Красюкова”.

 

“Ось кого ви захищали!” — патетично вигукнув Євдокимов, звертаючись до Лугового, Логачова та до мене»185.

 

Люшков, до речі, приїздив 24 травня на засідання Вешен­ської районної партійної конференції як представник крайко­му ВКП(б)186.

 

Євдокимов використав «справу Красюкова» спочатку для зняття, а потім і для арешту Лугового та голови райвиконкому Логачова. Символічно, що заарештовували шолоховських дру­зів прямо у будівлі крайкому партії. 6 червня секретар крайко­му Шацький викликав їх по черзі до себе у кабінет і наказував присутньому там чекісту обшукати вешенців і казав: «Відправ­ляйтеся до НКВС. Справа ясна»187.

 

З Луговим «працювали» заступник начальника 4-го (сек­ретно-політичного) відділу УНКВС, старший лейтенант дер­жавної безпеки І. В. Григор’єв; лейтенант державної безпе­ки І. В. Маркович і молодший лейтенант державної безпеки С. В. Кондратьев. Допитували по кілька діб поспіль. Садовили на високу лавку так, щоб ноги не торкалися підлоги, і не дава­ли встати по 40 — 60 годин. Ставили «на струнко» на 18 годин. Плювали в обличчя й не давали витертися, били руками та ногами, кидали в обличчя недопалки. Але, попри нелюдські муки, Луговий ні в чому не зізнавався.

 

А ось Логачов не витримав натиску слідчого Марковича, який кричав на нього: «Чому не говориш про Шолохова? Він же, б..., сидить у нас! І сидить міцно! Контрреволюційний пи­сака, а ти його покриваєш!». Бив по обличчю. На четверту добу Логачов підписав усе, що від нього вимагали. Пізніше він казав Шолохову: «Дійшов, а точніше, довели до того, що коли б за­пропонували підписати, що я був Римським Папою, і це б під­писав. Хотілося лише одного: скоріше померти»188.

 

Зрозуміло, що домагатися свідчень проти Шолохова спів­робітники УНКВС могли лише з санкції Люшкова. На Генріха Самійловича ж, швидше за все, тис Євдокимов, який відверто заявляв генеральному секретареві Спілки письменників СРСР В. П. Ставському, що «якби це був не Шолохов з його ім’ям, він давно був би у нас заарештований»189.

 

Утім, Шолохов своїх друзів у біді не полишив, дійшов до Сталіна і домігся наприкінці 1937 р. їхнього звільнення з-під варти.

 

Євдокимов же продовжував налаштовувати партійну ор­ганізацію та чекістський апарат на пошуки нових «ворогів». 10 червня 1937 p., відкриваючи другу крайову партійну кон­ференцію, він, зокрема, відзначив: «Озброєні останніми рі­шеннями ЦК і вказівками товариша Сталіна, ми за останні місяці добряче почистили наші лави від ворожих елементів. Але це не дає нам ніяких підстав для заспокоєння. Навпаки, вчепившись у ворога, ми повинні добити його до кінця, до останнього»190.

 

«Учепившись у ворога», Люшков не жалів не лише своїх однопартійців, а й вчорашніх колег. Головними винуватцями у гальмуванні викриття троцькістів і правих у краї Люшков ви­рішив зробити колишніх керівних співробітників УНКВС поАЧК. Про те, як чекісти підштовхували один одного до домо­вини, можна судити по справі О. О. Волкова.

Так, Б. П. Шеболдаєв відразу ж після свого арешту пока­зав, «що Волков також являвся учасником наших контррево­люційних зібрань, поділяв усі настанови нашої антирадянської організації»191.

 

М. М. Малинов свідчив, що був «особисто зв’язаний з ко­лишнім начальником Північно-Донського окружного відділу НКВС Волковим». «Зв’язався я з Волковим, — казав він, — че­рез Колотиліна — вони були друзями, разом працювали. Колотилін говорив мені, що особисто завербував Волкова. Навесні 1936 р. Волков був переведений до Ростова у якості начальни­ка секретно-політичного відділу УНКВС. Тут мене звів з Вол­ковим Колотилін. Згодом він регулярно інформував мене про всі матеріали НКВС».

 

JI. Й. Ароцкер зізнався:

«...з розмови з Малиновим і Березіним у 1936 році мені стало відомо, що до троцькістської ор­ганізації завербований колишній начальник Сальського опера­тивного сектора НКВС Волков, який був тісно зв’язаний з троцькістською організацією. Працюючи вже у Північно-Донському окрузі, Волков був дуже близько зв’язаний з учасником троцькістської організації Колотиліним і Щировим. Тоді ж Ма­линов повідомив мені, що окрім Волкова до троцькістської організації входить працівник крайового Управління НКВС Масальський. Причому обидва вони — Волков і Масальський, за словами Малинова, створили троцькістські групи із спів­робітників органів НКВС».

 

Найвідвертішим був О. Г. Белобородов, який заявив:

«Я змов­чав про керівний склад УНКВС по АЧК — Рудя (колишній на­чальник УНКВС), Попашенка (заступник начальника УНКВС), Гатова (колишній начальник секретно-політичного відділу), Вол­кова (колишній начальник секретно-політичного відділу), Баланюка (начальника Таганрозького відділу НКВС), які були актив­ними учасниками організації. Незадовго до мого арешту (напри­кінці травня або у червні 1936 р.) Ароцкер попередив мене, що у Москві йдуть арешти троцькістів, і порадив мені бути обережним і не їздити до Москви. Я спитав Ароцкера, звідки йому це відомо. Він відповів, що передав йому про це Волков — начальник секретно-політичного відділу Азовсько-Чорноморського УНКВС. “Це теж наша людина?” — спитав я Ароцкера. “Ну, так! — від­повів останній. — Волков входить до нашої організації з Рудем”. Я зауважив Ароцкеру, що такого прізвища раніше не чув. Ароц­кер відповів: “Це з районної публіки Рудя. У нього є ще дехто у районах, хто завербований до організації. Наприклад, ще Баланюк у Таганрозі, а Волкова я знаю ще по Сальську”»192.

 

Ці свідчення у Белобородова взяв начальник 1-го відділка 4-го відділу ГУДБ НКВС СРСР, старший лейтенант державної безпеки М. Г. Сербинов. Цікаво, що коли він восени 1937 р. був призначений заступником начальника щойно створеного УНКВС по Краснодарському краю, то начальник цього ж управ­ління І. П. Малкін лаяв Сербинова за те, що той «під слідство по справі Белобородова взяв свідчення на Попащенка, оскільки цей факт кидає тінь на багатьох чекістів Північного Кавказу, в тому числі на Євдокимова, найближчим співробітником якого був Попашенко»193.

 

Як поставився Євдокимов до компромату на своїх колиш­ніх підлеглих, невідомо, але навряд чи він був у захваті від дій Лющкова. А що ж Генріх Самійлович? Сміливо кинув виклик могутньому північнокавказькому клану? Навряд. Начальник УНКВС по АЧК не міг не розуміти, що, йдучи проти числен­них євдокимовців, які контролювали ГУДБ, він швидко зламає собі шию. Достатньо буде північнокавказцям допитати як слід когось із заарештованих співробітників центрального апарату НКВС, і він загинув. Нам здається, що прикривати наркома внутрішніх справ Татарської АРСР, комісара державної безпе­ки 3-го рангу П. Г. Рудя вже було неможливо ні в Москві, ні в Ростові — і вже 26 червня 1937 р. він був заарештований194. За­раз важко сказати, яким був головний аргумент для його аре­шту і хто дав «убивчий компромат», але без «допомоги» Люшкова тут не обійшлося. Згодом Рудя етапували до Ростова-на-Дону, і тут він пройшов через усі кола пекла.

 

Взяли і начальника 4-го відділу УДБ УНКВС по Дніп­ропетровській області Волкова. Що ж стосується начальника УНКВС по Куйбишевській області І. П. Попашенка, то свід­чення О. Г. Белобородова не мали для нього ніякого значення. Він навіть згодом перебрався на Луб’янку, де у жовтні 1937 р. — березні 1938 р. очолював адміністративно-господарське управ­ління НКВС СРСР, а у березні—листопаді 1938 р. керував опе­ративним відділом НКВС СРСР.

 

Після прийняття принципового рішення на засіданні Політбюро від 2 липня 1937 року про розширення масштабів бо­ротьби з так званим куркульством на місця по лінії НКВС була направлена директива за № 226 про проведення обліку кур­кулів і кримінальних елементів, поділ їх на дві категорії, узго­дження кінцевих цифр з партійним керівництвом республіки, краю або області. На Луб’янку надходили кінцеві цифри, які аналізувалися і, як правило, завищувалися. Люшков попросив «затвердити намічених до розстрілу куркулів 5721 чоловік, кри­мінальників 923 чоловіка та заслання куркулів 5914 чоловік і кримінальників 1048 чоловік»195. Це була рекордна заявка се­ред усіх начальників УНКВС.

 

Активність Люшкова не лишилася непоміченою. Вже 3 лип­ня 1937 р. вийшла постанова ЦВК СРСР про нагородження Г. С. Люшкова, М. А. Кагана та Г. М. Осиніна-Вінницького ор денами Леніна за «зразкове та самовіддане виконання завдань Уряду». Ще дев’ять ростовських чекістів отримали ордени Чер­воної Зірки: начальник 3-го (контррозвідувального) відділу, капітан державної безпеки М. Р. Розенблюм; заступник на­чальника 4-го (секретно-політичного) відділу, старший лей­тенант державної безпеки І. В. Григор’єв; начальник Сочин­ського міського відділу, майор державної безпеки І. П. Малкін; лейтенант державної безпеки І. В. Маркович; начальник відділка 5-го (особливого) відділу О. О. Соколов; співробітник 5-го відділу, сержант державної безпеки К. Є. Сагайдак, І. М. Фе­доров, О. Д. Шошин196.

 

Ще через місяць дістануть нагороди від Єжова й інші спів­робітники УНКВС по АЧК. 14 чоловік отримають знак почес­ного працівника ВЧК — ДПУ (серед них — начальник відділка 5-го відділу, лейтенант державної безпеки І. М. Євтушенко; начальник відділка 3-го відділу, молодший лейтенант держав­ної безпеки О. М. Малкевич; помічник начальника відділка 4-го відділу, молодший лейтенант державної безпеки О. П. Ма­лахов, т. в. о. начальника 12-го відділу В. К. Зайко); 20 чекістів нагородять бойовою зброєю (серед них — начальник 2-го (опе­ративного) відділу, старший лейтенант державноїбезпеки І. JI. Кабаєв та помічник оперуповноваженого 5-го відділу УНКВС по АЧК, лейтенант держбезпеки М. П. Рисенко). Ще 8 співробіт­ників відзначать золотими годинниками, 4 — простими годин­никами.

 

На нагороджених чекістів чекали нові «відповідальні за­вдання партії та уряду». 10 липня 1937 р. Політбюро ЦКВКП(б) ухвалило постанову:

«Затвердити трійки з перевірки антирадянських елементів... По Азовсько-Чорноморському краю у складі тт. Люшкова, Євдокимова та Іванова (І. У. Іванов — другий секретар крайкому партії — Авт.) (із заміною Кравцовим). Затвердити намічених до розстрілу куркулів 5721 чоловік, кримінальників 923 чолові­ка та заслання куркулів 5914 чоловік і кримінальників 1048 чо­ловік. Дозволити розгляд у позасудовому порядку справ про диверсійно-шпигунську вилазку на збиранні хліба із застосу­ванням розстрілу»197.

 

Того ж дня на Політбюро з подачі Люшкова та Євдокимова було розглянуто ще одне питання — «Про випадки масового отруєння робітників і колгоспників в Азовсько-Чорноморсько­му краї»: «З метою припинення фактів масового отруєння робіт­ників і колгоспників на харчових підприємствах та в їдальнях дозволити по Азовсько-Чорноморському краю проведення з окремих справ судових процесів із розстрілом винуватців. Спра­ви диверсантів-терористів, які організовують отруєння робіт­ників і колгоспників, дозволити розглядати у позасудовому по­рядку із застосуванням розстрілу»198.

 

27 липня на засіданні пре­зидії Центрального Виконав­чого Комітету СРСР всесоюз­ний староста М. І. Калінін на­городжував Єжова, Люшкова та інших чекістів орденами. В Москві Генріх Самійлович крім ордена Леніна отримав і... нове призначення — на­чальником УНКВС по Дале­косхідному краю (ДСК).

 

Пізніше перший заступ­ник наркома внутрішніх справ СРСРМ. П. Фриновський за­явить на допиті:

«Єжов при­ховав від ЦК і Сталіна свід­чення, прислані з Грузин­ського НКВС на Люшкова та інших змовників при призна­ченні Люшкова начальником управління НКВС ДСК. За завданням Єжова мною була проведена «перевірка» цих свідчень на Люшкова шляхом допиту Ягоди. Допит свідомо був проведе­ний з таким розрахунком, що Ягода цих свідчень на Люшкова не підтвердив, в той час як Люшков був одним з найближчих до нього людей»199.

 

Сам же Люшков, коментуючи своє призначення до Хаба­ровська, згодом стверджував що приблизно тоді, коли він був нагороджений орденом Леніна, його несподівано викликали до Кремля. Тут Й. В. Сталін, М. І. Єжов, В. М. Молотов і К. Є. Во­рошилов призначили його начальником УНКВС по ДСК та до­ручили йому «очистити» Далекий Схід від шпигунів, саботажни­ків і прихованих ворогів. В особистій розмові Й. В. Сталін по­ставив перед чекістом три спеціальні завдання: спостерігати за командуючим Особливою Червонопрапорною Далекосхідною армією (ОЧДСА), маршалом Радянського Союзу В. К. Блюхе­ром; заарештувати колишнього начальника УНКВС по ДСК, комісара державної безпеки 1-го рангу В. А. Балицького; лікві­дувати заарештованого помічника командуючого ОЧДСА з Вій­ськово-Повітряних сил, комкора А. Я. Лапіна. Люшков нібито виконав завдання: арештував Балицького; Лапін покінчив життя самогубством у в’язниці; Блюхера поступово ізолювали арешта­ми його друзів і соратників в ОЧДСА, Далекосхідному крайкомі ВКП(б) і Далекосхідному крайовому виконкомі200.

 

Чи можна вірити цим словам Люшкова? Колишній спів­робітник Управління КДБ по Хабаровському краю С. Ніколаєв, який спеціально займався питаннями репресій серед дале косхідних чекістів, вважає, що ні, та наводить такі аргументи: «Ми не маємо ніяких матеріалів про переслідування маршала. Щодо завдань, які стосуються Балицького і Лапіна, можна ска­зати, що Сталін таких завдань Люшкову не міг дати з дуже простої причини: наприкінці червня Балицький був відклика­ний з Хабаровська і на момент призначення Люшкова знахо­дився вже в Москві. Там же був і Лапін, а спеціалісти з веден­ня «слідства» вже нещадно вибивали з нього зізнання»201. За іншими ж даними, Лапін знаходився в хабаровській в’язниці і там зазнав жорстоких тортур. 21 вересня 1937 р. покінчив жит­тя самогубством, а у своїй передсмертній записці написав: «Мені набридло жити, мене сильно били, тому я дав неправ­диві свідчення та обмовив інших»202.

 

Формально Люшков був призначений начальником УНКВС по ДСК 31 липня 1937 p., але остаточне рішення про його від­рядження до Хабаровська, на нашу думку, виникло кількома днями раніше. Адже у сумнозвісному оперативному наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР за № 00447 від ЗО липня 1937 р. Генріх Самійлович уже фігурує як голова су­дової трійки по ДСК. Він разом із членами трійки — секрета­рем крайкому ВКП(б) В. В. Птухою та прокурором Федіним — мав розстріляти 5000 та кинути до таборів 12000 чоловік203.

 

Велетенський Далекосхідний край, до складу якого входи­ли Амурська, Зейська, Камчатська, Нижньоамурська, Примор­ська, Сахалінська, Уссурійська та Хабаровська області, а також Єврейська автономна область, Коряцький і Чукотський націо­нальні округи204 та район Дальбуду, і за розмірами, і за опера­тивно-тактичним значенням був одним із найважливіших ад­міністративно-територіальних одиниць СРСР.

 

По дорозі на місце призначення Люшков інструктував чле­нів своєї виїзної бригади, як їм слід вести себе на новому міс­ці: триматися гуртом і про ростовські справи мовчати, а перед самим Хабаровськом попередив: близьких стосунків з праців­никами УНКВС по ДСК не встановлювати, оскільки всі вони будуть заарештовані205.

 

Що ж являло собою «підозріле» УНКВС по ДСК напере­додні приїзду Люшкова? Заступником начальника крайового УНКВС та за сумісництвом начальником УНКВС по Хаба­ровській області працював С. І. Западний, якого Генріх Самій­лович добре знав зі спільної роботи в центральному апараті ДПУ УСРР. У липні 1928 р. — січні 1930 р. Западний очолював обліково-повідомне управління ДПУ УСРР і був безпосереднім начальником Люшкова. 3-й (контррозвідувальний) відділ очо­лював капітан державної безпеки С. О. Динов. Начальником 4-го (секретно-політичного) відділу працював С. М. Сидоров — дав­ній підлеглий Люшкова по 2-му відділку секретно-політичного відділу ОДІТУ СРСР206. Начальником 5-го (особливого) відділу УДБ крайового УНКВС і особливого відділу ГУДБ НКВС ОЧДСА працював старший майор державної безпеки С. А. Бармінеький — давній знайомий Люшкова по Одеській губчека. Ад­міністративно-господарським відділом керував старший лей­тенант державної безпеки О. П. Бубеннов, відділом кадрів — С. I. Полозов.

 

Саме далекосхідні чекісти першими пізнали на собі важку руку нового начальника крайового УНКВС. 8 серпня взяли С. І. Западного, 9 серпня — С. А. Бармінського та його дружи­ну — начальника спеціального сектора крайового управління народної освіти T. М. Бармінську.

 

Бармінський вже 10 серпня визнав, що «по лінії особливо­го відділу він провів низку шкідницьких підривних заходів, які сприяли зриву та послабленню боротьби особливих органів із ворогами», та назвав учасниками правотроцькістської органі­зації багатьох своїх товаришів по службі207.

 

Того ж дня Люшков надіслав телеграму Єжову:

«Після за­кінчення доби на допиті сьогодні, 10, Бармінський подав на Ваше ім’я заяву про свою приналежність до правотроцькіст­ської організації в УНКВС. Називає як учасників Дерибаса, Западного, начальника відділу кадрів Полозова, колишнього начальника адміністративно-господарського відділу Бубенного, начальника Приморського обласного УНКВС Візеля, на­чальника Амурського облуправління Давидова. Шпигунську діяльність поки що заперечує.

Про Полозова я Вам доповідав як про троцькіста і з Вашої санкції його заарештував. Візель знятий Вашим наказом як троцькіст, але досі Ваш наказ не був виконаний. На моє пи­тання Дерибас не міг дати ніякої відповіді.

Давидов — колишній білогвардієць, незважаючи на вислів йому політичної недовіри обласною партійною конференцією та його бездіяльність, Дерибас його не зняв. Підозріла вся по­ведінка Дерибаса. Після мого приїзду, незважаючи на домов­леність по телефону про особисте побачення, попередньо по­слав на розвідку Западного; довго не з’являвся в управлінні і, як встановлено, виглядав на суміжній сходовій клітці, що ро­биться в кабінеті Западного, де я проводив операцію. У роз­мові зі мною виявляв розгубленість і роздратування з приводу свого зняття, крайнє зацікавлення до характеру свідчень на Западного, Бармінського. Дерибас показав мені харбінську га­зету, де сказано про його арешт. Знаючи про те, що Западний допитується у своєму кабінеті, Дерибас з’явився там, пояснив­ши мені, що шукав мене. Заслуговує на увагу зволікання Де­рибасом від’їзду на Далекосхідний край, незважаючи на Ваші вказівки на поїздку його у Владивосток за сім’єю.

 Прошу телеграфувати санкцію на арешт Візеля, Давидова, Бубенного».

 

Нарком внутрішніх справ уже наступного дня переправив цей документ Сталіну, який і зробив на телеграмі власноручну познач­ку: «Молотову, Ворошилову. Дерибаса доведеться заарештувати. Ст.». Адресати погодилися: “За”. В. Молотов К. Ворошилов»208. 12 жовтня на засіданні Пленуму ЦК ВКП(б) Й. В. Сталін повідо­мив присутніх, що «Дерибас японським шпигуном виявився»209.

 

Дозвіл на арешт Бубенного Люшков отримав миттєво — 10 серпня шифротелеграмою № 432210. Того ж дня взяли на­чальника відділу кадрів УНКВС С. І. Полозова та його дружи­ну — завідувачку будинку відпочинку НКВС В. П. Полозову; 15 серпня — дружину С. І. Западного — домашню господарку О. К. Западну-Грундіну; 19 серпня — заступника начальника 3-го відділу УДБ УНКВС О. І. Козакова, 21 серпня — началь­ника 3-го відділу УДБ УНКВС С. О. Динова.

 

Арештували також начальника УНКВС по Амурській об­ласті, майора державної безпеки Г. О. Давидова-Катючого, на­чальника УНКВС по Уссурійській області, старшого майора державної безпеки О. А. Пряхіна та начальника УНКВС по Приморській області, капітана державної безпеки Я. С. Візеля. Ініціюючи арешт останнього, Люшков зайвий раз страхувався, оскільки Візель працював під його безпосереднім керівниц­твом у 1927 р. начальником 1-го відділка інформаційного від­ділу ДПУ УСРР і мав репутацію «відомого троцькіста»211. Від свого колишнього начальника Яків Савелійович Візель нічо­го хорошого не чекав, під час арешту зумів приховати отруту й отруївся через кілька днів після початку слідства212.

 

Генріх Самійлович звик відповідати за свої слова, І якщо він написав Єжову, що Сергій Арсентійович Бармінський «поки що заперечує свою шпигунську діяльність», то цього «поки що» по­трібно було якнайшвидше позбавитися. Люшков пообіцяв, Люш­ков зробив — уже 17 серпня Олександр Маркович Малкевич ді­став від Бармінського власноручну заяву, що той у 1923—1924 pp., працюючи в Одесі начальником особливого відділу корпусу, був завербований в агенти німецької розвідки своїм начальни­ком Ф. Ґ. Клейнбергом, якому передав ряд таємних даних про роботу органів, характеристики чекістів і таке інше. Далі Бар­мінський визнав, що, коли він працював «у Київському окруж­ному під пі пі ДПУ, під впливом Западного у нього з’явилася не­віра у лінію партії, що переросла в антирадянські настрої», і що після переїзду на Далекий Схід з 1930 р/ став працювати на японську розвідку, а з 1931 р. за завданням Дерибаса та Западно­го став проводити зрадницьку роботу. Зокрема, через Западного установив зв’язок з німецьким консульством у Владивостоці, ку­ди передавав таємні дані про ОЧДСА213.

 

З собою до Хабаровська Люшков привіз цілу бригаду рос­товських чекістів, яку поступово розставив на ключові посади в крайовому УНКВС. Так, майор державної безпеки Г. М. Осинін-Вінницький став заступником начальника крайового УНКВС та начальником Особливого відділу ГУДБ НКВС ОЧДСА; І. JI. Кабаєв очолив 2-й (оперативний) відділ УДБ УНКВС, В. П. Крумін — 10-й (тюремний) відділ УДБ УНКВС, І. М. Євтушенко — 11-й (водний) відділ УДБ УНКВС. О. М. Малкевич стане заступником начальника 3-го відділу УДБ УНКВС, а О. П. Малахов обійме аналогічну посаду у 4-му відділі УДБ УНКВС. М. І. Рисенко буде призначений заступником секретаря парткому УНКВС. Пізніше до них приєднаються майор держав­ної безпеки М. А. Каган, який стане першим заступником на­чальника УНКВС по ДСК, старший лейтенант державної безпе­ки В. М. Сперанський, який очолить УНКВС по Дальбуду, та старі знайомі Люшкова по службі в Україні: капітан державної безпеки М. Г. Ханников (колишній начальник Криворізького міського відділу НКВС) — очолить УНКВС по Зейській області; капітан державної безпеки М. І. Говлич, який перед цим працю­вав заступником начальника 4-го відділу УДБ НКВС УРСР, — очолить УНКВС по Амурській області, а колишній помічник начальника УНКВС по Саратовській області, капітан держбезпе­ки Д. М. Давидов-Малишкевич очолить 5-й відділ УНКВС по Уссурійській області та особливий відділ ГУДБ НКВС Примор­ської групи військ.

 

Цікаво, що двоє останніх числилися в «штрафниках». Да­видов-Малишкевич 29 червня 1937 р. був усунутий з посади начальника Управління робітничо-селянської міліції УНКВС по Харківській області і звільнений в запас214. Так покарав його новий нарком внутрішніх справ УРСР, комісар державної без­пеки 2-го рангу Леплевський за те, що той давав його запекло­му ворогу — Балицькому небажану інформацію про роботу Леплевського в Білорусії. Правда, поквитатися по-справжньо­му українському наркому з Давидовим-Малишкевичем не да­ли — вже 15 серпня 1937 р. останній був призначений поміч­ником начальника УНКВС по Саратовській області.

 

Говлич же взагалі «прогримів на всю країну» в наказі по особовому складу НКВС СРСР від 21 червня 1937 р. «за фор­мулювання звинувачення в тероризмі та контрреволюційних діяннях, що не відповідало дійсності, за арешт Сухова та за наступне невірне ведення слідства по справі Сухова за необ­грунтованими звинуваченнями — від посади відлучити та за­арештувати на 30 діб»215.

 

Вже на першій оперативній нараді Люшков відкрито по­відомив співробітників про те, що «Далекий Схід є оплотом контрреволюції на радянській землі», а на партійному зібранні УНКВС заявив: «Нам потрібно знайти такі форми, щоб дати можливість кожному викрити ворогів, у першу чергу всередині нашого апарату!». На підтвердження своїх слів він розпорядив­ся створити «особливу бригаду у справі заарештованих спів робітників» на чолі з Рисенком. Члени бригади, до якої увійшли також Євтушенко та Малкевич, працювали на п’ятому поверсі нової будівлі УНКВС. Вхід туди дозволявся виключно за спе­ціальними перепустками.

 

Головний «чекістоїд» Михайло Петрович Рисенко зовні ви­глядав ввічливим, контактним, мав добрі організаторські здіб­ності та досвід партійної роботи. Це притягувало до нього людей. А ось під час слідства Рисенко перетворювався на справжнього садиста. Пізніше він розповість, що після арешту Бармінського та Западного Осинін-Вінницький ділився з ним своєю програ­мою: «Потрібно культивувати такі настрої, що на ДСК навколо самі вороги. Коли ж буде створена така суспільна думка, тоді заарештуємо багато людей, завантажимо роботою апарат і ство­римо ефект розгрому правотроцькістської змови»216.

 

Підсумовуючи перший місяць роботи нового начальника крайового УНКВС, перший секретар крайкому ВКП(б) Варейкіс у своєму листі Сталіну від 8 вересня 1937 р. повідомляв, що «після приїзду до краю нового начальника НКВС Люшкова було викрито і встановлено, що також активну роль у правотроцькістському центрі відігравав колишній начальник НКВС Дерибас... та значна частина інших чекістів»217.

 

Одним з небагатьох керівних чекістів-далекосхідників, яким пощастило завоювати довіру нового керівництва, був началь­ник УНКВС по Сахалінській області комбриг В. М. Дреков. Його підлеглий 3. Гершевич згадував, що, повернувшись з на­ради в Хабаровську, «Дреков багато розповідав про те, як доб­ре його прийняв Люшков, як схвалив діяльність НКВС на Са­халіні. Що на нараді в Хабаровську нас зовсім не сварили, а тільки ставили у приклад. Схвалили всі заходи, які проводили­ся, роботу визнали доброю, а політичну лінію — вірною. І тому темпи потрібно не уповільнювати, а, навпаки, підсилювати.

 

Дреков прямо заявив: “Комісар (Люшков. — Авт.) сказав, що нікому немає діла до того, скільки діб я бажаю допитувати арештованого, скільки я збираюся його тримати. Боятися ні­чого — чесна людина себе обмовляти не буде... До ворога слід ставитися по-ворожому, а хто цього робити не бажає, той сам ворог... Комісар наказав, що потрібно перетворити НКВС в ЧК, щоб люди боялися ходити по тім боці вулиці, де знахо­диться ваша будівля, обходили її стороною”.

 

Дреков говорив і про те, що розгляд справ на військовій коле­гії в Хабаровську проходить без урахування того, що обвинуваче­ні відмовилися від своїх свідчень. Ніхто на це уваги не звертає»218.

 

Сам же Дреков згадав, що, отримавши від Люшкова наказ заарештувати весь радянсько-партійний актив Сахаліну, який проходить за свідченнями завідувача лазні Капустяна, він від­повів: «Зробити цього не можу», але знову отримав розпоря­дження: «Не вступайте в дискусію — арештувати!»219

 

Навівши порядок у своєму господарстві, Люшков взявся за винищування ворогів в інших радянських і партійних устано­вах. У серпні він видав директиву всім органам держбезпеки ДСК: «Перед нами поставлено завдання найнещаднішим чи­ном громити банду антирадянських елементів, що осіли в кол­госпах, радгоспах, на транспорті, у будівництві, промисловості, радянських установах і проводять у них підривну, диверсійну, терористичну, повстанську та шпигунську діяльність, захистити радянський народ від їхніх підступів та, нарешті, раз і назавжди покінчити з підлою підривною роботою проти основ Радянсь­кої держави». Напевно, з метою остаточного знищення у краї «навіть малозначущих та гаданих», але ж все-таки «ворогів на­роду» Люшков наказав заарештовувати і тих осіб, на яких хоча й не було прямих доказів, але все ж таки існувала підозра, що вони також є «шкідниками». «Нерідко матеріали на осіб, що викривали їхню ворожу діяльність, надходили вже після арешту цих осіб», — зізнається пізніше на слідстві колишній начальник особливого відділу будівельного корпусу С. Є. Ліберман220.

 

Продовжувалася зачистка ОЧДСА. Заступник начальника Особливого відділу ГУДБ НКВС ОЧДСА, капітан державної безпеки Л. М. Хорошилкін пізніше свідчив: «коли до краю при­їхав Люшков, а потім і Каган, вони неодноразово звинувачува­ли мене у тому, що московська бригада працювала погано, що змова в армії не розгромлена. Саме від них йшла настанова, що ДСК ніколи не чистився органами НКВС і що не очищувалася від ворогів Окрема Червонопрапорна Далекосхідна армія. Го­ворилося, що на ДСК господарюють японці, стосовно ж армії давалася настанова про те, що змовники є в усіх родах військ, що вони просякли в усі пори армії, що немає такої військової частини, де б змовники не звили своє кубло. Звідси і пішли так звані лінії, які наказували шукати ворогів у кожній частині. Мене довго сварили за те, що я не викрив змову в Окремій Червонопрапорній Далекосхідній армії, і, щоб викрити змову в штабі, були арештовані Галвін і Шталь (заступник начальни­ка штабу ОЧДСА, комбриг. — Авт.)...

 

Люшков і Каган дали настанови допитувати їх головним чи­ном про працюючих у штабі змовників. У той період, коли до­питували Гаявша і Шталя, Гуліна і Магона (командир 16-го стрі­лецького корпусу, комдив. — Авт.), Люшков двічі чи тричі збирав слідчих, які вели справи по цих арештованих, і давав настанову «прорватися на штаб». Під цим кутом і допитувалися арештовані, від них вимагали назвати учасників змови у штабі, хоча ніяких матеріалів у нас не було.

 

Коли допитувалися арештовані робітники політичного управ­ління армії Вайнерос і Рабинович (начальник відділу політуправління ОЧДСА, полковий комісар. — Авт.), від мене Люшков вимагав шукати вихід в політуправління армії... Отримуючи такі вказівки від Люшкова та Кагана, я, в свою чергу, давав ці вказів­ки слідчим, що не могло не сприяти створенню провокаційних справ і арешту невинних. Це вело до знищення кадрів армії»221.

 

Головним погромником ОЧДСА був Осинін-Вінницький, який всю провину за свої вчинки згодом переклав на началь­ника крайового УНКВС: «Люшков дав настанову у всіх спра­вах знаходити масові зв’язки з японцями. Не було майже жод­ного арештованого, який би не дав свідчень про зв язки з японцями. Люшков прямо мені сказав, що Каган запропону­вав йому цю «лінію» з тим, щоб показати Москві, що тут міц­но громлять японські зв’язки. Ряд арештів почали проводити без будь-яких матеріалів, причому Люшков дав настанову бра­ти переважно комуністів і спеціалістів... За вказівкою Люшко­ва ми дезінформували Москву сфальсифікованими свідчення­ми про всілякі «плани» японців»222.

 

Ці настанови керівництва беззастережно виконувалися на місцях, про що пізніше свідчив слідчий Шейнберг-Вишковський, який зізнався:

«За завданням Люшкова, Кагана, Осиніна я змушував підслідних писати свідчення про те, що вони готу­вали провокаційні акти на кордоні, теракт над Блюхером та інші дії, які підслідні фактично не давали...223 Шталя я отримав у на­ручниках від Хорошилкіна. Я з ним просидів цілий день, наруч­ники з нього не зняв, але він мені не дав свідчень. Прийшли Каган і Люшков, побили Шталя й пішли... Люшков мені нака­зав заарештувати дружину Шталя. Майже через кілька хвилин після цього наказу Люшкова Шталь дав свідчення»224.

 

Особисту участь Люшкова у допитах заарештованих військо­вих підтверджували і жертви політичних репресій. Так, колишній начальник інженерних військ ОЧДСА, комбриг І. А. Галвін піз­ніше *писав: «Арештований я був 22 лютого 1938 р. і був достав­лений до кабінету Лібермана. Спочатку мене умовляли Ліберман і заступник начальника УНКВС Каган. Він запропонував мені написати, що я являюсь німецьким шпигуном, що я перебуваю у фашистській організації і у правотроцькістській організації. Я категорично відмовився давати такі свідчення. Бачачи, що тут явна провокація, я вимагав військового прокурора. Ліберман і Каган мені відповіли, що вони прокурора на поріг не пускають, а якщо хто з них з’явиться, то залишиться у підвалі. Ліберман відповів, що або я дам свідчення, або вони силою змусять дати свідчення. Якщо я не дам свідчення, то арештують мою дружину та дітей, і я буду чути їхній писк у сусідньому кабінеті. В цей час у сусідньому кабінеті стогнала та кричала якась жінка. Я відмов­лявся давати свідчення. Через деякий час зайшов Люшков, і Ка­ган мені сказав: “Ось прийшов член уряду (малося на увазі, що Люшков був депутатом Верховної Ради СРСР. — Авт.), невже ви йому не вірите, що свідчення потрібно давати, оскільки цього вимагають уряд і ЦК партії, і ці свідчення потрібні для викриття великої троцькістської організації”. Я також відмовився. Люшков мовчав. Тоді Каган, виходячи з Люшковим, сказав Ліберману: “Нічого з ним церемонитися, дайте йому як слід у пику”. При цьому лаявся матом»225.

 

Цікаво, що пізніше Люшков заявить, що «як масові арешти серед цивільних осіб виявили величезний психологічний тиск на населення, так і арешти в армії вплинули на політичні на­строї, військову дисципліну та рівень бойової готовності. Чист­ки Сталіна — не лише спосіб усунення «політично небезпеч­них» людей, але і створення слухняної армії, як найважливішої ланки у підготовці до війни»226.

 

21 серпня 1937 р. Політбюро ЦК ВКП(б) разом із РНК СРСР ухвалили постанову «Про корейців», яка передбачала:

«З метою припинення проникнення японського шпигунства у ДСК... ви­селити все корейське населення із прикордонних районів... До виселення приступити негайно і закінчити до 1 січня 1938 ро­ку... НКВС вжити заходів проти можливих ексцесів і безпорядків з боку корейців у зв’язку з виселенням»227.

 

Заходи були вжиті, і 29 жовтня 1937 р. Люшков звітував Сталі­ну про те, що 25 жовтня того ж року закінчена депортація корей­ців із Далекосхідного краю. Всього було виселено 124 ешелони з корейцями у складі 36442 родин, 171781 чоловік. На Камчатці та в Охотську ще лишилося близько 700 корейців, які мали бути вивезені ешелоном до 1 листопада 1937 року. Вислане корейське населення депортували до Узбекистану (16272 родини, 76525 чо­ловік) та Казахстану (20170 родин, 95256 чоловік)228.

 

Керівництво країни надало цій операції неабиякого значення. 19 грудня 1937 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову:

«За зразкове та чітке виконання відповідального завдання Уряду з перевезення оголосити подяку начальнику УНКВС по Далеко­східному краю т. Люшкову Г. С., всьому колективу співробітни­ків УНКВС по Далекосхідному краю та працівникам Далекосхід­ної залізниці, які брали участь у виконанні цього завдання.

Зобов’язати народного комісара внутрішніх справ Союзу PCP і народного комісара шляхів сполучення представити до нагороди працівників УНКВС по ДСК, які особливо відзна­чилися, а також працівників залізничного транспорту Далеко­східної залізниці»229.

 

Завдання партії було виконано, і 4 лютого 1938 р. «за зразкове та чітке виконання відповідальних завдань Уряду з перевезення» бу­ло нагороджено орденом Червоної Зірки 17 співробітників УНКВС по ДСК (серед них — начальник УНКВС по Амурській області, капітан державної безпеки М. І. Говлич і начальник УНКВС по Приморській області, капітан державної безпеки М. Й. Диментман), ще 5 чекістів отримали орден «Знак Пошани»230.

 

Розмах масових репресій призводив до подальшого розши­рення категорій репресованих. 14 вересня 1937 р. нарком Єжов дає вказівку Люшкову: «Дозволяю розглядати справи троцькістів, які знаходяться у таборі, на трійці»231. В далекосхідних таборах знищували не лише троцькістів. 1 лютого 1938 р. Політбюро ЦК ВКП(б) задовольнило прохання НКВС СРСР про страту ще 12000 засуджених. Розстріли треба було закінчити до 15 квітня 1938 року232.

 

Формально трійка УНКВС по Дальбуду підпорядковувалась трійці УНКВС по Далекосхідному краю. Втім, Люшков скинув цю роботу на начальника УНКВС по Дальбуду — свого висуванця Василя Михайловича Сперанського. Той, у свою чергу, дещо спростив роботу цього судового органу. За спогадами сучасників, «засідання трійки у повному складі було рідкістю. Звичайно спра­ви розглядали Сперанський — Метелєв (прокурор); Сперанський — Копопович (його заступник)»233. Для ударної роботи у начальника УНКВС по Дальбуду був додатковий стимул — дворянське похо­дження та офіцерський чин у царській армії. I відпрацьовував, слід сказати, непогано. За часів єжовщини Сперанський виріс від мо­лодшого лейтенанта до капітана державної безпеки, отримав зна­чок почесного чекіста та обійняв посаду начальника УНКВС234.

 

10 жовтня 1937 р. був арештований перший секретар Да­лекосхідного крайкому ВКП(б) І. М. Варейкіс. Обставини, за яких його було репресовано, вимагають подальшого вивчення. Можливо, це була суто московська розробка, і його взяли за «старі справи». Але сумніватися в тому, що до домовини Варейкіса підштовхнув саме Люшков, не доводиться.

 

Ще 27 червня він з Ростова надіслав М. І. Єжову заяву за­арештованого М. М. Малинова про те, що І. М. Варейкіс сво­го часу характеризував Сталіна як «людину вельми важку, з якою дуже складно, що навіть деякі члени Політбюро в його присутності відчувають себе не вільно і нібито в чомусь вин­ними». Єжов швиденько побіг з цією заявою до Сталіна. Гене­ральний секретар уважно її перечитав, зробив на ній надпис: «Т. Варейкіс! Чи не бажаєте ознайомитися зі свідченнями до­сить відомого Малинова? Привіт. Й. Сталін» — і наказав розі­слати заяву Малинова зі своєю резолюцією всім членам Політ­бюро. Варейкіс миттєво відповів вождю вірнопідданським лис­том, і інцидент нібито зам’яли235.

 

Втім, Люшков не заспокоївся і продовжував топити Варейкіса. В своїй телеграмі Єжову від 19 вересня про хід операції по виселенню корейців начальник УНКВС по ДСК відзначав, що незадовго до арешту голови крайвиконкому М. П. Вольського він «отримав від Варейкіса на підпис вказівку крайової трійки з виселення, яка була підписана Вольським». «Я вніс зміни і заявив Варейкісу, — доповідав він, — що не збираюся ставити свій під­пис разом із Вольським. Тільки тоді цей підпис був знятий. То­ді ж (одночасно з відправкою Вам телеграми, повідомлено № 7900 і № 7905) поставив питання на відкритому засіданні бюро край кому ВКП(б) про саботаж переселення та незадовільне керівниц­тво Варєйкіса цією важливою операцією. На мою вимогу був виключений з партії секретар Посьєтського райкому ВКП(б) за саботаж, оголошено сувору догану за бездіяльність і зрив посадки секретарю Приморського обкому ВКП(б) та голові облвикон­кому та догану Друскісу (начальник Далекосхідної залізниці. — Авт.). Варейкіс довго заперечував проти цих заходів, але був зму­шений погодитися. Вважаю за необхідне докладно зупинитися на цій інформації Вам. Взагалі не відчувається, що крайком активно вкл ючився сам і мобілізував парторганізації на активне викриття ворогів або підхопив арешти, які проводить УНКВС, для виявлен­ня всіх зв’язків. У всьому цьому велике значення має стиль робо­ти самого Варєйкіса, який мало відповідає обстановці ДСК — за­надто багато піклування про себе та свій відпочинок. Прошу санкціонувати арешти начальників станцій Дормидонтівка та Волочаївка. Арештую негайно за повідомленням».

 

І знову телеграма Люшкова лягає на стіл Сталіна. І знову той пише свою примітку, але вже набагато суворішу: «Т. Єжову. Потрібно арештувати:

1) Горкіна (начальника прикордон­ної охорони по Посьєте),

2) СтеПіна (начальника відділу руху в Хабаровську),

3) Гриневича,

4) Варєйкіса»236.

 

Зрозуміло, що Люшков та його хлопці не могли не відреагувати на арешт партійного вождя краю і підкидали на Луб’янку все нові й нові факти зрадницької діяльності останнього. Варейкіса зробили активним учасником всіх розкритих військо­вих змов у ДСК. Потрібні свідчення дав і Западний, який яскраво описав зв’язок правотроцькістської організації з япон­ською розвідкою237. Сталін уважно слідкував за розслідуванням у справі Варєйкіса та особисто направляв слідство. «Бити з усіх сил Рябініна, чому не видав Варєйкіса?» — писав генеральний секретар 13 березня 1938 року238.

 

Арешт партійного керівника краю викликав нову хвилю арештів серед далекосхідних комуністів. У цій роботі Люшкова спрямовував новий партійний керівник краю — Г. М. Стацевич, колишній апаратник Московського міськкому партії, який встиг у серпні — вересні 1937 р. покерувати відділом кадрів НКВС СРСР239.

 

9 грудня 1937 р. Люшков прибув на чолі бригади з шести чоловік до Ніколаєвська-на-Амурі. Він відразу ж провів нара­ду, на якій звинуватив оперативний склад УНКВС Нижньоамурської області в притупленні пильності і попередив, що буде рішуче боротися з тими, хто у нові терміни не зуміє перебуду­ватися й працювати по-новому, по-єжовськи. «Такі люди, пообіцяй він, — будуть заарештовані і засуджені як пособники ворога!..»

 

«Пособником ворога» виявився колишній начальник нижньоамурського обласного УНКВС, капітан державної безпеки Л. Ф. Литовський, якого заарештували як «учасника правотроцькістської організації» 12 грудня. Але головного удару бригада Люшкова завдала по партійних та радянських кадрах області.

 

«Необгрунтовані та масові арешти, фальсифікація слідчих справ, злочинні методи слідства» — так пізніше буде характе­ризувати обстановку в обласному апараті УНКВС його новий начальник — висуванець Люшкова, старший лейтенант дер­жавної безпеки Я. Л. Фельдман. Це він відразу ж після свого призначення попередив підлеглих, що слідчий, у якого можуть виникнути сумніви у щиросердих зізнаннях заарештованих, сам може опинитися в одній камері з арештованим, бо добре засвоїв слова Люшкова: «Якщо ти будеш допитувати куркуля згідно з кримінально-процесуальним кодексом, то багато від куркуля не отримаєш. Він проти радянської влади боровся без кримінально-процесуального кодексу»240.

 

У грудні 1937 р. у Радянському Союзі відбулися вибори до Верховної Ради СРСР. Серед обраних на безальтернативній основі депутатів було 57 працівників НКВС СРСР на чолі зі своїм «залізним наркомом». Був серед них і народний депутат Г. С. Люшков, якого 27 жовтня 1937 р. висунули кандидатом у депутати робітники лісокомбінату «Амурдержрибтресту» в Ніколаєвську-на-Амурі. Ініціював висунення Генріха Самійловича у народні обранці Фельдман. Кандидатура «пильного че­кіста... була одностайно підтримана зборами»241. З того дня Люшков став відомий широкому загалу далекосхідників, його фотографії та хвалебні статті про нього не сходять зі шпальт крайових газет, він виступає на численних зустрічах з вибор­цями, отримує їхні «накази», незмінно включається до складу різноманітних «почесних президій», стоїть на трибуні разом із Блюхером і Стацевичем, приймаючи парад військ хабаров­ського гарнізону. «Я щасливий, що належу до числа працівни­ків каральних органів», — заявив він під час одного зі своїх виступів242.

 

У грудні 1937 p., в той час як сотні тисяч невинних ра­дянських громадян страчували в тюремних підвалах або кидали в концентраційні табори, в той час коли мільйони радянських громадян проводили безсонні ночі в очікуванні свого арешту, Країна Рад гучно вшанувала 20-річчя органів ВЧК — ОДПУ — НКВС. Під час урочистої наради, присвяченої цій знаменній події, Стацевич відзначив «складність роботи далекосхідних наркомвнусправців, які знаходяться на кордоні з іноземною державою», і те, що «тут, на ДСК, довго діяли вороги народу крутови, лаврентьєви, варейкіси та інша наволоч, яка намага­лася продати наш квітучий край Далекого Сходу японському імперіалізму. Наркомвнусправці ДСК на чолі з тов. Люшковим розгромили шпигунські кубла, але капіталістичні держави бу­дуть і надалі засилати до нас у тил шпигунів і диверсантів. Тому потрібно ще вище підняти пильність і зіркість, нещадно знищувати всіх ворогів народу»243.

 

19 грудня «за зразкове та самовіддане виконання найважливі­ших урядових завдань» була нагороджена велика група співробіт­ників НКВС СРСР, серед яких були і чекісти-далекосхідники. Орденами Червоної Зірки були нагороджені І. М. Євтушенко, І. JI. Кабаєв, В. П. Крумін, О. П. Малахов, О. М. Малкевич, М. П. Рисенко, К. М. Стрелков, JI. М. Хорошилкін244.

 

Ознайомившись зі списками інших орденоносців-чекістів у центральних газетах, Люшков був дуже неприємно здивова­ний, знайшовши серед нагороджених орденом Червоної Зірки Олександра Олександровича Волкова — начальника 4-го від­ділу УДБ УНКВС по Київській області. Як же Волкову вдало­ся вирватися з лубенських підвалів? Врятували його, а також інших обмовлених Люшковим ростовських чекістів — І. П. Попашенка та М. Л. Гатова — північнокавказькі друзі, які працю­вали в центральному апараті НКВС СРСР. Вони добре розумі­ли, що клубок, який почав розмотувати Люшков, може зреш­тою привести і до них, і встали за арештованого Волкова та скомпрометованих Попашенка та Гатова горою.

 

Для цього начальник відділка 4-го відділу ГУДБ НКВС СРСР Тительман так «допитав» Малинова, Шеболдаєва і Бе­лобородова, що вони відмовилися від своїх попередніх свід­чень стосовно Попашенка, Гатова і Волкова. Так, 23 вересня заарештований Шеболдаєв показав:

«Заявляю, що свідчення Белобородова і Бріксе, з яких (за повідомленням слідства) ви­ходить, що я (Шеболдаєв) їм повідомляв про участь в контрре­волюційній організації Гатова та Волкова, не відповідають дій­сності. Ні з Бєлобородовим, ні з Бріксе ні про Гатова, ні про Волкова у мене розмов не було. Також не можу сказати, що Рудь повідомляв мені про участь Гатова і Волкова в організації, хоча він казав, що в апараті Управління НКВС у нього «надій­ні» люди є, але це з Гатовим і Волковим він не пов’язував»245.

 Ці слова підтвердив і Белобородов: «У моїх попередніх свід­ченнях, які торкалися працівників УНКВС по АЧК — учасни­ків контрреволюційної організації, показані кілька осіб, у тому числі Попашенко, Гатов і Волков. Відносно цих осіб вважаю за необхідне уточнити й виправити мої попередні свідчення:

1. Ні з ким з названих осіб я не був особисто знайомий як з учасником контрреволюційної організації і нічого конкрет­ного про їхню антирадянську діяльність я не знаю.

 2. Підставою до дачі мною свідчень про цих осіб послужили розмови мої з Шеболдаєвим, Рудем, Ароцкером, під час яких прізвища Попашенка, Гатова та Волкова хоча і називалися у зв’язку з їхньою роботою в УНКВС, але прямого та категорич­ного повідомлення про їхню контрреволюційну діяльність мені ніхто не робив. Мої свідчення про причетність Волкова до контрреволюційної діяльності я дав на підставі своїх умови водів та співставлення з рядом інших обставин. По суті ж спра­ви повторюю, що фактів про їхню контрреволюційну діяльність мені не відомо і цих фактів мені ніхто не повідомляв»246.

 

Вже 4 жовтня 1937 р. начальник ГУДБ НКВС СРСР Фриновський наказав звільнити Волкова з-під варти247. Символіч­но, що повернути Волкову партійний квиток № 0381925 за­ступнику начальника 8-го (обліково-статистичного) відділу ГУДБ НКВС СРСР, капітану державної безпеки Зубкіну наказав... помічник начальника 4-го відділу ГУДБ НКВС СРСР, майор державної безпеки Ґатов248.

 

Факт звільнення Волкова, безумовно, був для Люшкова ще одним тривожним дзвінком. Тепер, коли він зав’яз на Далекому Сході, його вороги з Луб’янки розпочнуть з новою силою зводи­ти з ним рахунки, а він нічого не буде знати про їхні інтриги. Добре ще, що Рудя вже розстріляли в особливому порядку!

 

На початку січня 1938 р. Люшков прибув до Москви на пер­шу сесію Верховної Ради СРСР. І тут знову неприємності: Фриновський ознайомив його з ростовським компроматом на Осиніна-Вінницького, від якого нібито завагітніла таємна співробітни­ця УНКВС по АЧК. Жінка розійшлася з чоловіком і вимагала від свого куратора аліментів. Осинін-Вінницький заперечував свій інтимний зв’язок із позивачкою, і оскільки остання на час зачат­тя була заміжня, то юридично довести, що у неї дитина була від чекіста, було дуже важко. Але сам по собі цей факт компромету­вав Осиніна-Вінницького, і Фриновський запропонував Люшкову провести розслідування на місці, взявши матеріали з собою. Втім, начальник УНКВС по ДСК, ознайомившись з матеріалом, заявив, що хоча і не надає цій заяві особливого значення, але вважає, що розглядати цю справу в Хабаровську не зовсім корек­тно. Оскільки ці матеріали надійшли на Луб’янку офіційно, то після свого повернення до Хабаровська він відправить Осиніна-Вінницького «на килим» до Москви249.

 

Генріх Самійлович добре розумів, до чого можуть призвести тривіальні звинувачення в побутовому розкладі — саме обвину­вачення у моральному розкладі сприяли не просто падінню ба­гатьох радянських і партійних функціонерів, а призводили їх до домовини. Тим більше що компромат проти Осиніна-Вінницького — це, по суті, компромат проти його начальника. І якщо його приятель — начальник УНКВС по Ростовській області Я. А. Дейч дав хід цій заяві, то його, Люшкова, позиції не такі вже й непохитні. Втім, цього разу все скінчилося добре — на Луб’янці повірили словам начальника Особливого відділу НКВС ОЧДСА Г. М. Осиніна-Вінницького, який рішуче відкидав будьякий статевий зв’язок з цією жінкою.

 

24—25 січня в Москві відбулася нарада керівників регіональ­них управлінь НКВС, на якій Єжов ставив Люшкова у приклад іншим начальникам УНКВС за найбільшу кількість заарештова­них ворогів у країні — 70 тисяч чоловік250. Втім, незважаючи на такі вражаючі цифри, 31 січня Люшков рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) отримав додатковий «ліміт» на знищення 8000 чо­ловік та відправку до таборів 2000 чоловік. Це була найвища цифра в країні. Навіть НКВС УРСР дозволили розстріляти «ли­ше» 6000 чоловік251.

 

Перебуваючи у Москві, Люшков не забував про справи да­лекосхідні. У розмові по «прямому проводу» з Каганом він на­казав активізувати допити арештованих прикордонників і че­кістів. Зібравши на нараду майже три десятки чекістів, перший заступник начальника УНКВС по ДСК наказав їм до другої години ночі будь-якими засобами «привести до тями» всіх аре­штованих, а пізніше сам ходив кабінетами і кулаками «допома­гав» слідчим у роботі. В ту ніч на п’ятому поверсі будівлі край­ового управління чулися стогони, крики, лайка. До установле­ного терміну «зізналися» всі заарештовані252. Слід зазначити, що на той час до репресованих чекістів-далекосхідників дода­лися такі «зубри», як начальник УНКВС по Єврейській авто­номній області О. Н. Лавтаков, начальник УНКВС по Ниж-Ньоамурській області Л. Ф. Липовський та його наступник на цій посаді С. М. Сидоров, заступник начальника 5-го відділу УДБ УНКВС по ДСК, капітан державної безпеки Л. М. Бо­гословський, заступник начальника УНКВС по Сахалінській області І. Г. Домарьов, комендант УНКВС по ДСК Т. П. Реушев; начальник Далекосхідного табору, майор державної безпеки А. Я. Мартинеллі, заступник начальника відділу кадрів УНКВС по ДСК С. В. Хлоплянкін та інші.

 

Ротація керівних чекістських кадрів у ДСК була настільки великою та швидкою, що всі службові переміщення не фіксу­валися у відповідних наказах НКВС СРСР. З’ясувати нових начальників контррозвідувального, секретно-політичного та іноземних відділів за наказами НКВС СРСР по особовому складу авторові не вдалося. Вочевидь, ці посади були вакант­ними, а обов’язки начальників відділів виконували Малкевич — 3-го (контррозвідувального) та Малахов — 4-го (секрет­но-політичного).

 

З лютого 1938 р. Й. В. Сталін, Л. М. Каганович, В. М. Мо­лотов і К. Є. Ворошилов дали свою згоду на засудження за 1-ю категорією ста двадцяти сімох колишніх співробітників УНКВС по Далекосхідному краю, серед яких були і С. І. Западний, О. К. Западна-Грундіна, С. А. Бармінський, Т. А. Бармінська, С. І. По­лозов, В. П. Полозова, О. А. Пряхін, Г. О. Давидов-Катючий, С. О. Динов, С. М. Сидоров, І. Г. Домарьов, А. Я. Мартинеллі, О. Н. Лавтаков, Л. Ф. Липовський, О. І. Козаков, Л. М. Бого­словський253. Через два дні виїзна сесія Військової колеги Вер­ховного суду засудила їх на смерть.

 

За розстрілами своїх колишніх колег безпосередньо спосте­рігали М. А. Каган і Г. М. Осинін-Вінницький, що свідчить про важливість цього дійства. Стративши одних далекосхідних че­кістів, Люшков взявся за інших. У березні—червні 1938 р. за ґрати потрапили ще понад 20 співробітників УНКВС по ДСК. І знову слідчі на чолі з Каганом і Осиніним-Вінницьким надя­гали на заарештованих наручники та нещадно мордували. Такі явні та брутальні дії викликали обурення навіть у досвідчених чекістів. Під час однієї з оперативних нарад секретар комсо­мольської організації УНКВС, помічник оперуповноваженого О. В. Федоров почав говорити про незаконні методи слідства й закинув М. А. Кагану у потуранні свавільникам. Перший за­ступник начальника УНКВС брутально перервав зухвальця, а наступного дня Федорова заарештували як «учасника правотроцькістської організації». Більше місяця досвідчений у таких справах Рисенко мордував Федорова, вимагаючи відомостей про «молодіжну троцькістську організацію в УНКВС»254.

 

Повернувшись з Москви, Люшков заявив на оперативній нараді, що Далекий Схід є забороненою зоною і є рішення уряду про всіх осіб, які не мають політичної довіри. Після цьо­го начальник УНКВС по Сахалінській області комбриг Дреков розпочав підготовку до депортації з острова всього корінного населення: нівхів, евенків, орочонів.

 

Дреков на той час переживав не кращі часи. Москва запроси­ла Хабаровськ перевірити факти про брутальне порушення со­ціалістичної законності в УНКВС по Сахалінській області. Спів­робітник крайового УНКВС, який прибув на острів з інспекцій­ною перевіркою, після розмови з Дрековим дійшов висновку, що ніякого биття немає, а є... провокація з боку заарештованих. Бі­долахам показали, що раніше були лише «квіточки», а «ягідки» будуть тепер. Хабаровський гість за допомогою місцевих чекістів Гершевича, Юрила і Дорогова так передопитав заарештованих, що ті швидко зізналися у брехні на славні органи НКВС за зав­данням японської розвідки. Під час «пошуку істини» було ви­крито чергову «змовницьку організацію», яку складали арештан­ти і... співробітники НКВС — ті, хто не подобався Дрекову255.

 

Наприкінці березня Люшков надсилає Єжову чергову теле­граму, у якій сповіщає, що «в органах суду та прокуратури краю існує серйозна організація змовників зі зв’язками в Москві. Про­шу санкціонувати арешт виявлених змовників — колишнього заступника крайового прокурора Звягіна, працівників крайової прокуратури Дроздова, Боборикіна (він підозрюється також в японському шпигунстві), працівників Владивостоцької проку­ратури». Нарком передав це прохання Сталіну, а той написав «За арешт» і підписався256.

 

Санкціонував Сталін 31 березня 1938 р. і арешт «змовників у частинах військово-повітряних сил Тихоокеанського флоту», яких JIюшков викрив разом із начальником особливого відділу НКВС Тихоокеанського флоту, капітаном державної безпеки В. Й. Осмиловським257.

 

Здавалося, що довіра вождя до начальника Далекосхідного УНКВС безмежна, але поганих вістей для Люшкова ставало все більше і більше. Вже 22 грудня 1937 р. був усунутий з посади начальника УНКВС по Ростовській області Я. А. Дейч258 (за ін­шими даними, це станеться 31 січня 1938 р.)259, який своєю нечуваною жорстокістю наганяв жах навіть на своїх підлеглих. Про причину падіння Дейча розповість згодом О. І. Успенський: «Єжов плекав надію піти у ЦК, а на посаду наркома внутрішніх справ намічав Євдокимова. З Євдокимовим був у великій друж­бі і Фриновський, який вважав себе вихованцем Євдокимова. Коли Євдокимов працював на Північному Кавказі секретарем крайкому, то Дейч, який працював на той час у Ростові началь­ником УНКВС, отримав свідчення на Євдокимова як на учасни­ка антирадянського підпілля і послав їх Єжову та Фриновському. Вони так розлютилися на Дейча, що Фриновський заявив мені особисто, що він Дейча розстріляє. І дійсно, будучи до цього людиною, близькою до Єжова, а з Фриновським просто у при­ятельських стосунках, Дейч несподівано був заарештований. За­арештований за те, що насмілився піти на Євдокимова»260. Дейча заарештували 29 березня 1938 р. «як учасника антирадянської змовницької організації в органах НКВС» і катували так, що він помер під час слідства в тюрмі 27 вересня того ж року261.

 

Компромат на Євдокимова, зібраний Дейчем (вочевидь ос­танній просто не міг його не взяти), неабияк непокоїв Єжова та Фриновського. Для слідства у «справі Євдокимова» у Ростов-на-Дону був відряджений начальник УНКВС по Ленінград­ській області, комісар державної безпеки 3-го рангу М. Й. Лит­вин, якого Єжов привів із собою в НКВС з посади другого секретаря Харківського обкому КП(б)У. Той особисто лупцю­вав заарештованих, примовляючи при цьому: «Це не я тебе б’ю, це робить партія моїми руками». Литвин зумів відновити «чес­не ім’я» Євдокимова «від наклепів ворогів»262, але Сталін все ж усунув останнього з посади першого секретаря Ростовського обкому ВКП(б).

 

Падінню Євдокимова чимало сприяв і Шолохов, який у своєму листі до Сталіна від 16 лютого 1938 р. просив: «Доб­ренько придивіться до Євдокимова! Він хитрий — ця стара, кульгава лисиця! Зуби з’їв на чекістській роботі, і щоб він не бачив ворожої роботи з боку Пивоварова, Кравцова, Швацько­го, Ларіна, Семякіна, Шестової, Лукіна, Касилова та інших? Не віриться, т. Сталін! Але якщо Євдокимов не ворог, а прос­то глибокий капелюх, то невже такий керівник потрібен нашій області, у якій дуже складна політична обстановка, де так ба­гато напаскудили вороги»263.

 

Тут же Шолохов викривав і Люшкова:

«У зв’язку з цим зараз мені хочеться сказати кілька слів про Люшкова. Все, що говорив на тодішньому засіданні бюро Люшков, жодною мірою не від­повідає дійсності. Ніколи Красюков не був членом есерівської організації, нічого спільного не мав, ніколи навіть в очі не бачив Белобородова, з дня арешту і до звільнення не давав ніяких свід­чень. Люшков говорив безвідповідально. Або він був введений в оману своїм апаратом, або свідомо обмовляв Красюкова з надією, що заднім числом від Красюкова вдасться отримати свідчення, які підтверджують його провину»264.

 

Відразу після від’їзду Євдокимова в Ростовській парторганізації почалися розмови про «вороже керівництво, яке лишило у спадщину дві тисячі апеляцій виключених з партії»265. Розробка ж Шолохова продовжувалася. Ініціатором цього процесу тепер був, на нашу думку, сам нарком внутрішніх справ СРСР. І рухали Єжовим при цьому не тільки політичні, а й особисті мотиви, бо Шолохов на той час став коханцем чарівної дружини «залізного наркома» — Євгенії Соломонівни Єжової-Хаютіної266.

 

16 квітня 1938 р. Фриновський надіслав до Хабаровська Люшкову шифровку за № 781:

«У зв’язку з призначенням Кагана в інший край терміново відрядіть його в наше розпорядження».

На прощання друзі домовилися, що по приїзді Каган відразу ж зателефонує до Хабаровська, але зробити цього Мойсей Аро­нович не зміг, оскільки відразу по прибутті до Білокам’яної його заарештували267.

 

26 квітня заарештували начальника 3-го (транспортного) Управління НКВС СРСР І. М. Леплевського, який на допиті 22 травня 1938 р. заявив, що М. А. Каган був серед тих, хто «співчував троцькістам, але відкрито не виступав», а Г. М. Осінин-Вінницький «орієнтувався на нього»268. Отже, керівні спів­робітники секретно-політичного відділу НКВС СРСР майор державної безпеки Г. М. Лулов і капітан державної безпеки Ю. С. Візель (рідний брат репресованого Я. С. Візеля) хоча не взяли у І. М. Леплевського свідчень про Г. С. Люшкова, але «вимазали» (як тоді казали чекісти) людей з його найближчого оточення.

 

І вже 26 травня 1938 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову «Про працівників НКВС»: «4. Звільнити тов. Люш­кова Г. С. від роботи начальника УНКВС по Далекосхідному краю, з відкликанням його для роботи в центральному апараті НКВС СРСР.

 

5. Затвердити начальником УНКВС по ДСК т. Горбача Г. Ф., звільнивши його з посади начальника УНКВС по Новосибір­ській області»269.

 

Звернемо увагу на той факт, що майбутня посада Люшкова в НКВС СРСР не уточнювалася, тобто його просто прибирали з ДСК! Це не могло не насторожити Генріха Самійловича, який закінчував свою найгучнішу справу у краї — «Справу далеко­східного паралельного правотроцькістського центру». Долі обви­нувачених у цій справі вирішувала виїзна сесія Військової коле­гії Верховного суду СРСР у перших числах червня 1938 року270.

 

За існуючою на той час практикою такі справи суддями розглядалися за довідками, складеними в наркоматах та управ­ліннях НКВС. До чого це призводило, видно з висновку слід­чого з особливо важливих справ Головної військової прокура­тури Червоної Армії, бригвійсьиориста Далицького від 20 бе­резня 1940 р.: «УНКВС по ДСК були складені альбомні довід­ки на арештованих... З метою уточнення запитувалися місцеві органи НКВС телеграфом. Таким чином були складені довідки на 171 чоловіка. З них на 170 є відмітка «Р» (розстріляти) та підписи Люшкова (начальник УНКВС), Нікітченка (голова ви­їзної сесії) та Калугіна (помічник військового прокурора). На підставі цього зазначені 170 чоловік були розстріляні. Ці рі­шення оформлені протоколами». Пізніше Далицьким було з’ясо­вано, що «жодна довідка не відповідає справі. Справи під час слідства не перевірялися, обвинувальні висновки не складали­ся. Частина обвинувачених лишалася на свободі»271.

 

Таке ж злочинне недбальство в оформленні кримінальних справ спостерігалося і на засіданнях трійки при УНКВС по ДСК, де Люшков та секретар крайкому партії Анисимов сот­нями посилали людей на смерть. Востаннє участь Люшкова у судовій трійці зафіксована 8 червня 1938 року272.

 

Відправивши на смерть чергову партію «ворогів народу», Люшков вирушив у службове відрядження інспектувати УНКВС по Приморській області та прикордонні загони. Обов’язки на­чальника УНКВС по ДСК Генріх Самійлович поклав на свого заступника Г. М. Осиніна-Вінницького. За словами співробіт­ника УНКВС по ДСК М. С. Кардовського, саме «Осинін пові­домив Люшкова, який знаходився у Примор’ї, що до Хабаров­ська невдовзі прибуде Горбач»273.

 

Прибувши до 59-го Посьєтського прикордонного загону НКВС, Люшков заявив, що в ніч на 13 червня 1938 р. за осо­бистою вказівкою наркома Єжова він має зустрітися біля кор­дону з важливим агентом. Цей інформатор добре володіє росій­ською мовою, і тому зустрінеться з ним Генріх Самійлович наодинці й передасть йому грошову винагороду.

 

Люшков натягнув зверху на мундир сірий комбінезон, надів на голову кепку, сховав у кишені «про всяк випадок» два піс­толети і ввечері 12 червня вирушив у напрямку японського кордону. Супроводжував його, як це завжди бувало під час відвідин кордону, заступник начальника 3-го відділу УНКВС по ДСК, лейтенант державної безпеки К. М. Стрелков. Пройшов­ши кілька сот метрів, Люшков наказав своєму супутникові за­лягти на відстані 300 метрів від місця зустрічі й пішов у ту ман274. Пішов з тим, щоб ніколи вже не повертатися на ра­дянську землю.

 

Генріх Самійлович Люшков перейшов радянсько-маньчжурський кордон і був затриманий прикордонниками Маньчжоу-Го 13 червня 1938 р. о 5.30 ранку (за іншими джерелами, о 9.30 ранку) у прикордонному районі Консюн провінції Цин­дао (в районі озера Хасан). При затриманні опору не чинив і відразу заявив, що є значним чекістом. Під час особистого об­шуку у у нього вилучили: службове посвідчення № 63 за під­писом Єжова, партійний квиток, посвідчення депутата Верхов­ної Ради СРСР, перепустку на XVII з’їзд ВКП(б), два пістоле­ти (системи «маузер» і «деринджер»), швейцарський годинник фірми «Лонжин», чорні окуляри, радянські цигарки, 4153 єни в японській, корейській і маньчжурській валюті, 160 радян­ських карбованців, орден Леніна, два знаки «Почесний праців­ник ВЧК — ДПУ», фотографію дружини, телеграму та кілька документів російською мовою275.

 

Один авторитетний російський історик нещодавно розпо­відав авторові цих рядків, що в ФСБ йому дали ознайомитися (без права запису) з рапортом радянського прикордонника — очевидця втечі Люшкова. В документі повідомлялося, що Ген­ріх Самійлович перед своєю втечею застрелив одного з командирів-прикордонників, а після переходу кордону кілька годин стояв з піднятими руками перед включеними фарами автомо­біля, чекаючи, поки іноземні прикордонники наважилися його обшукати.

 

Інформацію про затримання значного перекинчика через Сеул було передано до генерального штабу сухопутних військ у Токіо. З 2-го (розвідувального) відцілу генерального штабу надійшла команда негайно доставити Люшкова в Токіо, де він був допитаний представниками російського сектора 2-го відді­лу генштабу276.

 

Головною причиною своєї втечі Люшков назвав неминучий арешт. Виникає питання: чи справді новий начальник УНКВС по ДСК, старший майор державної безпеки Г. Ф. Горбач мав заарештувати Генріха Самійловича? Чи його повинні були «взя­ти» відразу після приїзду до Москви?

 

Достовірної відповіді у нас немає. Втім, на допиті 8 липня 1939 р. заарештований Єжов показав слідчому Б. В. Родосу:

«Я завербував Люшкова відразу після його повернення з Ленін­града зі слідства щодо вбивства Кірова. Тоді я вже був секре­тарем ЦК, і Люшков знав, що я почав курирувати органи. Тому я викликав його до себе у кабінет і натякнув, що у мене є свід­чення про його зв’язок з петлюрівцями під час громадянської війни на Україні та інший компрометуючий матеріал. Він зля­кався і відразу ж погодився працювати на мене як на німе­цько-японського розвідника.

Питання Родоса: У вас справді були такі відомості?

Відповідь Єжова: Ні, у мене таких відомостей не було. Я все це вигадав, щоб завербувати Люшкова. Але я здогадував­ся, що це ворожий елемент з паскудним минулим, і виявився правий. Люшков погодився стати шпигуном.

Питання Родоса: Яким чином ви наказали Люшкову втекти до японців?

Відповідь Єжова: Фриновський ча.сто говорив мені, що йому не подобається Люшков. Він боягуз і в будь-який мо­мент може нас видати. За нашим завданням він виконувавважливі шпигунські завдання для японської розвідки і багато знав про нашу підривну та шкідницьку роботу. Фриновський сказав, що його слід усунути, тобто вбити. І сказав, що зай­меться цим сам. Я вирішив йому не заважати.

Питання Родоса: Вам казав Фриновський, як він хотів убити Люшкова?

Відповідь Єжова: Ні. Але я гадаю, що він хотів його спочатку заарештувати, а потім вже у внутрішній тюрмі отруїти або ще якось умертвити...

Фриновський хотів призначити на місце Люшкова Горбача з Новосибірська, а того — викликати до Москви, нібито для нової роботи, а насправді арештувати. Люшков, напевно, ді­знався, що Горбач вже на шляху до Хабаровська, і втік за кордон»277.

 

Як слід поставитися до цих слів Єжова — як до цілковитої брехні? Щодо шпигунської діяльності — безумовно. А стосов­но Люшкова? Гадаємо, наведений документ свідчить про те, що до 13 липня 1938 р. Микола Іванович питання про арешт Генріха Самійловича не підіймав, і ось чому.

 

За слідством у справі Єжова уважно спостерігав Сталін, на стіп якого постійно лягали протоколи допитів Миколи Іванови­ча. «Батько народів» славився феноменальною пам’яттю і дуже не любив, коли його дурять. Новий нарком внутрішніх справ СРСР Л. П. Берія знав про це як ніхто. Якби Єжов справді зби­рався «взяти» Люшкова, то він обов’язково доповів би це питан­ня Сталіну, аргументуючи необхідність відкликання начальника УНКВС по ДСК на Луб’янку. Орім того, твердження Єжова про його наміри арештувати Люшкова могли б заперечити інші за­арештовані керівні працівники НКВС. І тоді Миколі Івановичу дісталося б ще більше стусанів від слідчих за відверту брехню. Лаврентій Павлович міг же не тільки дістати прочухана від Ста­ліна за те, що доповідає нісенітниці, але й втратити політичну довіру генерального секретаря ЦК ВКП(б).

 

Наміри ж Фриновського розібратися з Люшковим, на нашу думку, відповідають дійсності. Комкор, мабуть, справді не по­любляв комісара державної безпеки 3-го рангу, особливо за його компромат проти своїх побратимів — північнокавказьких чекістів. І, гадаю, дійсно вів у вузькому колі розмови про не­обхідність арешту Люшкова.

 

Як би там не було, але Генріх Самійлович втік до японців. 1 липня 1938 р. відділ інформації Військового міністерства Япо­нії поширив повідомлення:

«13 червня о 5 годині ЗО хвилин комісар державної безпеки 3-го рангу, начальник Далекосхід­ного управління НКВС Люшков, відчуваючи небезпеку в об­становці жорстокої «чистки» та з метою отримання захисту у нашої держави, перейшов маньчжурсько-радянський кордон в районі міста Консюн. Люшков заарештований прикордонною охороною Маньчжоу-Го»278.

 

13 липня 1938 р. в токійському готелі «Санно» відбулася прес-конференція Люшкова. Присутні у своїх висновках були одностайні: колишній чекіст блискуче зіграв свою зоряну роль. Невисокий на зріст, ретельно виголений (свої традиційні вуси­ки збрив у Японії), одягнений в новенький елегантний сірий костюм з модною краваткою, з сигаретою «черрібренд» на дов­гому мундштуку з слонової кістки, він виглядав значно молод­шим од своїх 37 років. Генріх Самійлович намагався бути схо­жим на джентльмена. Говорив низьким, але потужним голосом, у спокійній і досить привабливій манері, активно жестикулю­вав і виглядав досить бадьорим. Засумував лише наприкінці зу­стрічі, коли мова зайшла про його родину, але швидко опану­вав ситуацію. Після закінчення пресконференції Люшков із задоволенням тис журналістам руки та весь час посміхався279.

 

Після прес-конференції Генріх Самійлович оселився на віл­лі в Токіо під охороною японських спецслужб і почав складати різноманітні довідки про НКВС, внутрішньополітичну ситуа­цію в СРСР, радянсько-німецькі відносини та дислокацію час тин ОЧДСА. Оглядові довідки Люшкова під псевдонімом «Ма­ратов» (псевдонім вигадали японці. Глибоко символічно, що по-японськи «мара» — це лайлива назва чоловічого статевого органу. — Авт.) надсилають до 5-го (російського) сектора 2-го (розвідувального) відділу Генерального штабу та до 8-го відді­лу, який займався пропагандою та диверсіями280.

 

Вже в своїх перших доповідях Люшков передбачав падіння й арешт маршала Блюхера:

«Група зрадників знаходилася в штабі ОЧДСА і включала таких близьких до Блюхера осіб, як Покус, Гулін, Васенцович, Кропачов та інші. Вони намагалися втягнути Блюхера в політично небезпечні розмови. Блюхер без нашого дозволу показував їм зізнання заарештованих змовни­ків. Після свого арешту Гулін мені казав, що після відкликання Покуса до Москви Блюхер, випиваючи з ним, Гуліним, лаяв НКВС за арешти. Лаяв також Ворошилова, Лазаря Кагановича та інших. Блюхер зізнався Гуліну, що до усунення Рикова він був пов’язаний з ним і часто отримував листи, що «праві бажа­ють бачити його, Блюхера, на чолі Радянської Армії».

Я вва­жаю, що це досить показовий факт для виявлення справжніх почуттів Блюхера... Взагалі Блюхер дуже любить владу. Його не задовольняє вже та роль, яку він відіграє на Далекому Сході. Він бажає більшого. Політично сумнівно, що він задоволений загальною ситуацією, хоча і вельми обережний. В армії він більш популярний, ніж Ворошилов. Блюхеру не подобаються військові комісари та військові ради, які обмежують його пра­во віддавати накази»281.

 

Маршал Радянського Союзу В. К. Блюхер буде заарешто­ваний 22 жовтня 1938 р. під час свого відпочинку в Сочі на­чальником YHKBC по Краснодарському краю І. П. Малкіним. 2 грудня того ж року візьмуть і Малкіна.

 

У серпні 1938 р. на шпальтах серпневого номера щотиж­невика «Гайдзі геппо» з’явилося величезне інтерв’ю з Генрі­хом Самійловичем, у якому він так пояснював причини своєї втечі:

«Чому я, людина, яка займала одну з керівних посад в ор­ганах влади Рад, зважилася на такий крок, як втеча? Насампе­ред я рятувався від чистки, яка от-от мала мене торкнутися. Напередодні я отримав наказ про переведення на місце служби до Москви та директиву про негайне відбуття туди. Разом зі мною аналогічну телеграму отримав секретар Далекосхідного крайкому ВКП(б) Стацевич. Незадовго перед цим до Москви був викликаний і страчений секретар Далекосхідного крайви­конкому Легконравов. Виклик керівних співробітників до Моск­ви з попереднім арештом став останнім часом звичайним яви­щем. Як приклад можна навести арешти начальника УНКВС по Ленінградській області Заковського, наркома внутрішніх справ України Леплевського, наркома внутрішніх справ Білорусії Б. Бермана, начальника УНКВС по Свердловській області Дмитрієва та інших. Всі вони належали до керівної ланки чекістів «старого призову»,

до якого належу і я. Я відчував, що найближчим часом така ж доля чекає і на мене. Я став готува­тися до втечі, організував відрядження в район кордону. Спо­чатку я планував перехід в районі Гродеково, але зрештою пе­рейшов кордон в районі Посьєта.

 Я багато міркував перед тим, як піти на таку надзвичайну справу, як втеча з СРСР. Переді мною була дилема: або, подіб­но до багатьох членів партії і радянських працівників, бути обмовленим і розстріляним як ворог народу; або присвятити залишок свого життя боротьбі зі сталінською політикою гено­циду, яка приносить у жертву радянський та інший народи. Моя втеча поставила під удар мою родину та друзів. Я свідомо пішов на цю жертву для того, щоб хоч якось прислужитися звільненню багатостраждального радянського народу від теро­ристичного та диктаторського режиму Сталіна.

 ...Великі мої злочини перед народом, оскільки я сам був одним із учасників цієї страшної сталінської політики, яка знищила багатьох і багатьох радянських людей. Нема особли­вого сенсу казати про те, що сам факт моєї втечі буде викладе­ний як те, що я шпигун і наймит, який продався Японії... Але у мене не було і немає інших цілей втечі, окрім тих, про які я вже казав.

 Чому я обрав Японію? Я працював на Далекому Сході, тоб­то важливу роль відіграв географічний фактор. Я вдячний кра­їні, яка прийняла мене як політичного втікача та надала мені притулок. Не так уже й рідко супротивники того політичного режиму, який панував на їхній батьківщині, змушені втікати зі своєї країни. Керівництво більшовицької партії на чолі з Лені­ним під час боротьби з царизмом довгий час мало політичний притулок у капіталістичних країнах і використовувало мате­ріальну допомогу цих країн у боротьбі за свій народ і не соро­милося цього. Так, я — зрадник, я зрадив Сталіна, але не свій народ і не свою батьківщину»282.

 

Що ж, у логіці Генріху Самійловичу не відмовиш. От тільки логіка у нього своєрідна, більшовицька. Справді, хіба більшо­вики, які під час Першої світової війни виступали за поразку Російської імперії, у цій бійні не були державними зрадника­ми? Хіба Володимир Ульянов-Ленін не отримував всілякої під­тримки (зокрема й матеріальної) від німецького уряду саме в той час, коли сотні тисяч російських робітників і селян, про «світле майбутнє» яких мріяв вождь світового пролетаріату, ги­нули на фронтах від німецьких куль? І хіба не кинули наприз­воляще ті ж російські більшовики своїх українських братів у березні 1918 p., підписуючи Брестський мир? Адже в той час про революцію у Німеччині ніхто і не мріяв!

 

Але повернімося до свідчень Люшкова: «Я переконаний у тому, що ленінські принципи перестали бути основою політи­ки партії. Я вперше відчув хитання після вбивства Кірова Ніколаєвим наприкінці 1934 р. Цей випадок став фатальним як для партії, так і для країни. Я був тоді у Ленінграді. Я не тільки безпосередньо займався розслідуванням справи про вбивство Кірова, але й активно брав участь у публічних процесах і стра­тах, які проходили після кіровської справи під керівництвом Єжова. Я мав відношення до таких справ:

1. Справа так званого ленінградського терористичного цент­ру на початку 1935 року.

2. Справа терористичного центру про змову проти Сталіна у Кремлі у 1935 році.

3. Справа так званого троцькістсько-зинов’євського об’єд­наного центру у серпні 1936 року.

 

Перед усім світом я можу засвідчити з повного відповідаль­ністю, що всі ці уявні змови ніколи не існували, і все ж вони були навмисно сфабриковані. Ніколаєв, безумовно, не нале­жав до групи Зинов’єва. Він був ненормальною людиною, яка страждала на манію величності. Він вирішив загинути, аби ста­ти історичним героєм. Це видно з його щоденника.

 

На процесі, який проходив у серпні 1936 року, звинувачен­ня у тому, що троцькісти через Ольберга були пов’язані з геста­по, обвинувачення проти Зинов’єва та Каменева у шпигунстві, обвинувачення у тому, що Зинов’єв і Каменев були пов’язані з так званим «правим центром» через Томського, Рикова та Бухаріна, — повністю сфабриковані. Зинов’єв, Каменев, Том­ський, Риков, Бухарін і багато інших були страчені як вороги Сталіна, які протидіяли його руйнівній політиці.

 

Сталін використовував слушну нагоду, яка випала у зв’язку з вбивством Кірова, для того, щоб позбутися цих людей шля­хом фабрикації численних антисталінських змов, шпигунських процесів і терористичних організацій.

 

Так, Сталін позбувався всіма заходами як від політичних супротивників, так і від тих, хто міг стати ними у майбутньому. Диявольські методи Сталіна призводили до падіння навіть вель­ми досвідчених і сильних людей. Його заходи породили безліч трагедій. Це відбувалося не лише через істеричну підозріливість Сталіна, але і через його тверду рішучість позбутися усіх троцькістів і правих, які є політичними опонентами Сталіна і мо­жуть становити політичну небезпеку у майбутньому»283.

 

Втім, окрім своєї палкої ненависті до сталінізму, Люшков привіз японцям і інформацію, яка становила державну таємни­цю. Так, тодішній офіцер п’ятого відділу японського генштабу Коїдзимо Коїтиро стверджував:

«Інформація, яку повідомив Люшков, була для нас винятково цінною. До наших рук по­трапила інформація про Збройні сили Радянського Союзу на Далекому Сході, їхню дислокацію, будівництво оборонних спо­руджень, про найважливіші укріплення»284.

 

Втім, не на всі питання Люшков відповідав із задоволенням. За спогадами Какудзо Такая, який провів чимало часу у розмо­вах із Генріхом Самійловичем, «на відміну від запитань про іс­торію революції, залаштункові кремлівські інтриги і т. п., для Люшкова найбільш неприємними були питання про те, скільки чоловік він убив і скільки чоловік наказав стратити. Він усіляко уникав подібних розмов. Схоже було на те, що після втечі до Японії він понад усе намагається забути своє минуле»285.

 

Усіляко уникав Люшков і розмов про свою родину. Серед особистих речей, які знаходилися у нього під час переходу кор­дону, була телеграма: «Шлю свої цілунки», зміст якої японські розвідники вважали за зашифроване послання. Люшков пояс­нив, що, дійшовши рішення втекти з Хабаровська, він заздале­гідь відправив з Хабаровська до Москви свою дружину з доч­кою. Телеграма була умовним сигналом, що родина виїздить через Польщу до Західної Європи, де його дочці мали зробити термінову операцію. І лише після цього чекіст нібито здійснив перехід кордону286.

 

У 1930 р. Люшков одружився з колишньою дружиною сек­ретаря колегії ДПУ УСРР Я. В. Письменного. Про цю жінку відомостей обмаль. Ніна Василівна Кляузе народилася 3 січня 1909 року в Ставрополі в родині торгового агента, православ­на. Від Письменного народила доньку Людмилу, якій у 1938 р. було одинадцять років. З маленькою дочкою Кляузе і прийшла до Люшкова. З’ясувати її долю авторові не вдалося (за неперевіреними даними, її арештували невдовзі після втечі чолові­ка287). Зате відомі трагічні долі інших родичів Генріха Самійловича.

 

14 червня 1938 р. на підставі розпорядження наркома внут­рішніх справ УРСР, комісара державної безпеки 3-го рангу О. І. Успенського в Харкові під керівництвом помічника на­чальника 2-го (оперативного) відділу УДБ обласного УНКВС, сержанта державної безпеки М. Ф. Донського «була проведена операція — арешт членів родини зрадника батьківщини ко­лишнього начальника УНКВС по Далекосхідному краю Люш­кова. Арештовані були мати Люшкова, брат і дві сестри»288.

 

Арешт, як тоді часто бувало, оформили заднім числом. 16 червня начальник 9-го відділка 3-го відділу УДБ УНКВС по Харківській області П. А. Гільштейн склав майже ідентичні чо­тири постанови на арешт Люшкових, яких обвинувачували «у злочинах, передбачених статтями 54 — 8, 54 — 10 і 54 — 11 Кар­ного кодексу УРСР» та підозрювали «у причетності до терори­стичної антирадянської організації». Начальник 3-го відділу, старший лейтенант державної безпеки П. Й. Барбаров погодив­ся з цією постановою, а заступник начальника УНКВС, стар ший лейтенант державної безпеки Д. А. Перцов її затвердив289. 20 червня військовий прокурор Харківського військового окру­гу, бригвійськюрист Зав’ялов затвердив ці постанови,290 і того ж дня начальник 2-го відділу УНКВС, старший лейтенант держав­ної безпеки JI. О. Чернов і Д. А. Перцов виписали М. Ф. Дон­ському чотири ордери на арешт Люшкових, які вже четверту добу перебували у харківській в’язниці291.

 

Про перші дні свого ув’язнення Є. С. Люшкова згодом пи­сала: «Всі ми знаходилися по три тижні в одиночних камерах. Після того, як я та моя мати спробували покінчити життя са­могубством, нас перевели в загальні камери і тримали разом. Через 9 місяців відбувся єдиний допит»292.

 

Зараз важко сказати чому, але співробітники 3-го відділу УДБ УНКВС по Харківській області не виявили до Люшкових ніякого інтересу. Вказівку Києва вони виконали, родичів зрад­ника батьківщини заарештували, кинули до тюрми і... забули. Коли ж через вісім місяців згадали, то з’ясували, що в УНКВС втратили протоколи обшуку, документи, листи та фотографії293.

 

Справу Люшкових було доручено начальнику 1-го відділка 3-го відділу УДБ УНКВС по Харківській області, старшому лей­тенанту державної безпеки А. Й. Шнайдеру — колишньому під­леглому Генріха Самійловича у секретно-політичному відділі ДПУ УСРР. Досвідчений слідчий добре розумів, що з доказовою базою у нього не густо, що на дворі вже 1939 рік, і очевидна липа на кшталт «участі в антирадянській організації» або «сприяння втечі зрадника до Японії» може не пройти і створить проблеми для нього самого. Тому Шнайдер взявся доводити непересічну істину: Люшкови перебували на утриманні втікача і, отже, по­трапляли під дію статті 54 пункт «в» Карного кодексу УРСР.

 

Судячи з вищезгаданих свідчень Єлизавети Люшкової, вона, її мати та сестра з липня 1938 р. знаходилися разом в одній камері. Так що, мабуть, жінки домовилися про свою поведінку на слідстві. Консультант у них був досвідчений — Нюра Люш­кова, яка дев’ять років працювала в органах держбезпеки, а пе­ред арештом обіймала посаду оперуповноваженої в 12-му відді­лі (оперативної техніки) обласного УНКВС. Заперечувати отри­мання грошової допомоги від Генріха було безглуздо, адже про це, по-перше, було добре відомо в УНКВС; подруге, факт отри­мання коштів можна було легко довести. Ось і вирішило жіно­цтво розіграти карту «поганого сина та невдячного брата». Як це робилося, видно із протоколів допитів Люшкових.

 

Так, на допиті 28 лютого 1939 р. Рахіль Соломонівна скар­жилася Шнайдеру:

«Після смерті мого чоловіка у 1921 р. я жи­ла на кошти старшої дочки Нюри, котра заробляла шиттям, трохи допомагала мені дочка Єлизавета, котра тоді навчалася і водночас заробляла уроками, і трошки, коли-не-коли, допома­гали Семен і Генріх, які з нами в Одесі не жили294...

 Генріх інколи нерегулярно висилав гроші в Одесу. У 1929 р. на запрошення сина Генріха переїхала до нього на Проживання у Харків... Жила за рахунок його коштів і коштів Нюри, котру син влаштував на роботу в ДПУ295...

 Жили однією родиною аж до його одруження та від’їзду на роботу до Москви. Після його від’їзду ми з дочкою лишилися жити в його квартирі. Після одруження та від’їзду він став мені нерегулярно допомагати, подовгу не висилав гроші на проживан­ня. У зв’язку з цим за моїм дорученням дочка Єлизавета від мого імені пару разів написала йому, щоб він надсилав мені допомогу, акуратно висилав мені гроші... Через те що він неакуратно виси­лав мені гроші, та й то у незначній сумі, я двічі їздила до нього у Москву... вимагала, щоб він мені допомагав у такому розмірі, який би забезпечив мені прожитковий мінімум. При цих приїздах до сина... він мені пропонував залишитися у нього на проживан­ня. Я на це не погодилася, оскільки не відчувала до себе уважно­го ставлення як з його боку, так і з боку його дружини296.

 Після останнього приїзду син став присилати регулярно, раз на місяць, по 100, 150 і більше карбованців... У червні 1938 р. отримала 1000 карбованців, цю суму пояснюю тим, що написа­ла про свою хворобу та потребу в лікуванні і т. п. Він мені ніко­ли не писав... Прислав кілька слів у відповідь на мій лист, де я просила, щоб більше грошей вислав. У своїй відповіді він писав, що більше вислати не має можливості, і рекомендував користу­ватися матеріальною підтримкою від дочок. Більше я від нього листів не отримувала. Лист цей був єдиним...297

 Дочки гостювали у нього дуже нетривалий час, оскільки він (а особливо його дружина) прийняв їх не дуже тепло... Чи під­тримував Семен зв’язок із братом... я не знаю, але впевнена, що зв’язку у них не було, бо вони один одного цуралися і від­носини між ними були не зовсім добрі. Чому саме, мені важко відповісти»298.

 

Про непрості стосунки з братом розповіла на допиті 25 лю­того 1938 р. колишній лікар-ординатор 1-го туберкульозного відділення Єлизавета Семенівна Люшкова, яка між іншим по­казала:

«Останній раз зустрічалася з Генріхом у Москві, жила у нього восени 1936 р. днів десять в його квартирі у домі HKJBC поблизу Луб’янки. У 1933 р. перед своїм від’їздом із підмос­ковної Прозорівки, де я працювала лікарем, я до брата заїхала та гостювала у нього приблизно три тижні. У 1930 р. я, мати та сестра моя жили з ним разом в його квартирі в Харкові, де він на той час проживав...299 При переїзді лишив матері та Нюрі свою квартиру — дві кімнати (вулиця Скрипницька (пізніше Люботинська), будинок 11, квартира 4. — Авт.), я на той час у Харкові не жила, а працювала в Соснівці»300.

 

Більш конкретно про свої стосунки з братом розповіла на допиті 28 лютого 1939 р. Нюра Самійлівна Люшкова:

«У зв’язку з тим, що брат часто хворів і жив один, він якось, приїхавши до Одеси у 1923 p., запропонував мені жити у нього з тим, щоб при ньому знаходитися та прислужувати йому. У зв’язку з тим, що я на той час не мала засобів до існування, родина наша бідувала, а роботи я не могла знайти, я прийняла пропо­зицію брата і стала у нього жити... починаючи з 1923 p., коли він працював у Кам’янці-Подільському, Волочиську, Проску­рові, а потім з 1925 р. у Харкові, куди його перевели301. Тут, у Харкові, я продовжувала перебувати у нього на його утриман­ні до 1929 р. У зазначеному році до Харкова переїхала з Одеси на постійне проживання мати, яка поселилася у брата, а я, у зв’язку з тим, що після переїзду матері, окрім мене, було кому прислужувати брату, поступила на роботу і стала жити само­стійною працею. Однак я, мати і брат жили разом однією сім’єю до одруження брата та переїзду його на роботу до Мос­кви. Після від’їзду брата я і мати лишилися жити в квартирі брата. У 1933 р. приїхала на проживання до Харкова сестра моя, Люшкова Єлизавета, яка поселилася з нами... Брата бачи­ла з 1931 р. два рази. У 1932 р. два дні жила у нього у Москві. У 1935 p., відпочиваючи в Єсентуках, я поїхала до Кисловод­ська і випадково зустрілася з Генріхом, який відпочивав тут із дружиною302. Ніколи він мені, як і матері та сестрі, не писав, у зв’язку з чим і ми йому не писали... Пам’ятаю, лише одного разу я написала, в якому році, не пам’ятаю, але працював він тоді у Москві, та вимагала, щоб він висилав гроші матері. На листа він, пам’ятаю, не відповів, але гроші матері після цього вислав. Крім того, у 1937 p., довідавшись із газет про нагоро­дження брата, я послала йому від свого, матері та сестри імені телеграму, на яку він не відповів... Допомоги я від нього не отримувала... Навіть коли я у нього у 1932 р. жила у Москві, він не дав303 мені грошей на дорогу для повернення до Харкова. До 1936 р. мати отримувала від нього рідко гроші, і лише після цього почав регулярно висилати їй гроші по 200—300 карбо­ванців на місяць, інколи — 500 карбованців за два місяці. Гро­ші, які отримувала мати, йшли в загальну касу, куди вносили свій заробіток і я з сестрою, і таким чином ми існували. Вос­таннє Генріх прислав з Хабаровська 1000 карбованців...304 Ні­коли він не ділився зі мною своїми думками, був замкнений та сухий у своїх стосунках зі мною, і коли я жила у нього, і коли ми жили однією родиною до 1931 р.»305.

 

Не слід забувати, що Нюра Самійлівна була співробітником УНКВС і добре знала, як себе тримати під час допитів, і тому зайняла чітку позицію стосовно своїх стосунків з братом. На­віть у Кисловодську вони зустрілися зовсім випадково. Цікаво, що у травні 1938 р. був виданий наказ про її відрядження до УНКВС по Далекосхідному краю, але виїхати до Хабаровська вона не встигла. Невже і з приводу цього призначення вона не мала розмови з братом? Адже у той час у Харкові лютувала спеціальна оперативна бригада на чолі з Д. А. Перцовим, яка займалася справами заарештованих співробітників УНКВС306, чекісти почували себе, як на розпеченій пательні, і намагалися за будь-яку ціну покинути місто.

 

Певний досвід у слідчій роботі мав і Семен Семенович Люшков, брат, який у 1921—1925 pp. працював в органах про­куратури на Одещині, у 1925 — 1927 pp. — прокурором у нарко­маті юстиції УСРР, а у 1927 — 1928 pp. — старшим помічником прокурора Кам’янець-Подільської округи. Крім того, бути вель­ми обережним його змушували і певні епізоди життя: у 1917 — 1918 pp. був членом партії есерів, у 1927 р. підтримав троцькістську опозицію; на початку 1936 р. виключався з партії як троцькіст, але потім був поновлений; у 1937 р. виключений з партії за троцькістські погляди з питання побудови комунізму в одній країні307.

 

Коментуючи свої стосунки з Генріхом Самійловичем, Се­мен Семенович заявив наступне:

«До 1921 p.... я був беззапе­речним авторитетом для брата. З 1921 по 1927 рік у зв’язку з тим службовим становищем, яке став займати брат, він став цілком незалежним і замкненим для мене. З 1927 по 1931 рік, тобто до одруження та від’їзду брата до Москви, до цього ж додалася його недовіра через мої політичні хитання у 1927 р. З 1931 до 1936 року до цього відчуття відчуженості додався і родинний розрив у зв’язку з неприйнятністю для наших сімей як за характером, так і за способом життя дружини брата...308

 Особисті зустрічі з братом у мене були вельми рідкими, приблизно один раз на рік у Москві, і торкалися у більшості своїй сімейних чвар по утриманню матері та становища стар­шої сестри Нюри...309

 До від’їзду з Харкова він утримував матір, яка жила при ньому, а також постачав її путівками. Після від’їзду до 1934 р. висилав нерегулярно, а з 1934 р. регулярно грошову допомо­гу... Мати приховувала від мене, скільки грошей отримувала від Генріха, бажаючи отримати на своє утримання і від мене... Нюра, коли вона була понижена в окладі по роботі, також отри­мувала від брата грошову допомогу...310

 У 1936 р. брат запропонував матері та сестрам перебратися до Москви, але цей переїзд відпав у зв’язку з тим, що стало відомо про перехід брата на роботу до Ростова. Потім, коли він також запропонував їм переїхати до Ростова, вони відмовили­ся, вважаючи, що він у цьому питанні переслідує матеріальну вигоду для себе тим, що перестане перераховувати їм гроші, на чому неодноразово наполягала його дружина. Зустрічі сестер з братом головним чином носили характер налагоджування ре­гулярного отримування коштів для матері... Брат їм не писав. Іноді мати писала йому листи, котрі писалися сестрами, але ці листи торкалися в основному грошових питань і у них йшла мова про вислані їм гроші для матері...311

 Я абсолютно не міг знати про його підлі плани і задуми... При зустрічах моїх з ним він був замкнений і формальний, і розмови у нас йшли з питань сімейних чвар, а коли я єдиний раз у січні 1936 р. звернувся до нього з питання моїх партійних ускладнень, він порадив мені звернутися до апеляційної ін­станції і виставив мене з квартири»312.

 

Погодьтеся, що у свідченнях Семена Люшкова брат Генріх не виглядає вже таким сухим і невдячним сином, як це нама­галися зробити сестри та мати. Стосовно відмови чекіста допо­могти своєму братові у поновленні в партії, то до цього свід­чення слід віднестись обережно. Як би там не було, а Семена у 1936 р. в партії відновили. І хто знає, яку роль відіграв у цьо­му начальник секретно-політичного відділу та секретар парт­кому УНКВС по Харківській області М. І. Говлич — давній доб­рий знайомий Г. С. Люшкова.

 

Зрозуміло, що розбиратися в чужих родинних стосунках справа невдячна, бо кожна родина, як кажуть англійці, має свій скелет у шафі. Але якщо проаналізувати вищесказане, то можна дійти висновку, що Г. С. Люшков був не таким вже і поганим сином, а причина конфлікту полягала у споконвічній проблемі «свекруха — невістка». Жінки з патріархальної єврей­ської родини (до того ж сестри були незаміжні) ніяк не могли змиритися з вибором свого сина та брата. Розведена емансипована жінка та ще й з дитиною! Не таку-невістку мріяли вони побачити у своєму домі.

 

5 березня 1939 р. Шнайдер, який допитував усіх Люшкових, склав обвинувальний висновок у їхній справі, затвердже­ний начальником 3-го відділу Барбаровим та заступником на­чальника УНКВС по Харківській області, капітаном державної безпеки П. П. Тихоновим, — передати справу родичів зрадни­ка на особливу нараду НКВС СРСР313.

 

Помічник військового прокурора Харківського військового ок­ругу, військовий юрист 1-го рангу Генкін з пропозицією УНКВС не погодився і в своєму висновку зазначив: «Матеріалами слід­ства встановлено, що обвинувачені у цій справі Люшкови дій­сно є близькими родичами зрадника батьківщини Люшкова, але спільно з ним уже давно не проживають, до арешту працювали у місті Харкові: Люшков Семен — виконробом санітарної дільниці П івденмашбуду, Люшкова Єлизавета — лікарем туберкульозного відділення 1-го диспансеру, а Люшкова Ганна — співробітником Харківського облуправління НКВС. Таким чином, всі вони мали самостійний заробіток і не перебували на утриманні Люшкова Генріха. Стосовно ж Люшкової Рахілі, то вона спільно з Люшковою Єлизаветою та Люшковою Ганною, але як мати, систематич­но отримувала від Люшкова Генріха грошову допомогу.

 

Таким чином, дія статті 54—1 пункт «в» на Люшкових Се­мена, Єлизавету та Нюру не поширюється, і вони притягнуті за статтею 54—1 пункт «в» необгрунтовано. Люшкова Рахіль хоча формально й підпадає під дію статті 54—1 пункт «в», ос­кільки вона систематично отримувала від Люшкова Генріха грошову допомогу і тому може бути визнана такою, що пере­буває на його утриманні, але зважаючи, що їй 71 рік і що вона, як це видно із висновку лікаря, страждає на старечу дряхлість, нездатна до фізичної праці і не може йти етапом, тому вважаю віддання її під суд недоцільним.

 

ВВАЖАВБИ

З висновком про направлення справи на розгляд особливої наради НКВС СРСР не погодитися і справу щодо Люшкових Семена, Єлизавети та Нюри припинити за статтею 4 «д» КПК УРСР, а у відношенні Люшкової Рахілі припинити за статтею 5 КПК»314.

 

На протест прокурора у слідчій частині НКВС СРСР особ­ливої уваги не звернули. Слідчий, молодший лейтенант держав­ної безпеки Удалов; старший слідчий, лейтенант державної без­пеки Бабич та начальник секретаріату, капітан державної безпе­ки Макєєв вважали, що «Люшкови... обвинувачуються у тому, що є членами родини зрадника батьківщини... з яким підтриму­вали зв’язок... Люшкови... визнали, що підтримували зв’язок з... Люшковим Генріхом, спільно з ним проживали та отримували від нього матеріальну допомогу. У зв’язку з тим, що Люшкови... є особами соціально небезпечними — справа підлягає розгляду на особливій нараді»315.

 

Думка лубенських слідчих виявилася більш вагомою, ніж думка харківського прокурора, і справу Люшкових 5 жовтня 1939 р. було розглянуто на особливій нараді НКВС СРСР. Жі­нок вислали «в один з районів Казахстану терміном на п’ять років»316, а С. С. Люшкова «за приналежність до контрреволю­ційної організації і як члена родини зрадника батьківщини» кинули до таборів терміном на п’ять років317. Коли саме була «з’ясована» участь Семена Семеновича в «контрреволюційній організації» та у чому вона полягала, із матеріалів карної спра­ви не видно.

 

Попри порівняно м’які вироки, доля Люшкових склалася трагічно. Рахіль Соломонівна померла 23 грудня 1939 р. у пе­ресильній в’язниці Алма-Ати. Семен Семенович помер 1943 ро­ку в одному із свердловських таборів на станції Лобва. Під час перебування у в’язниці Ганна (Нюра) Самійлівна захворіла психічно і була відправлена до харківської психіатричної лікар­ні (Сабурова дача), звідси її перевели до гінекологічної лікар­ні для оперативного втручання; розстріляна німцями у Харкові 1943 року318. Пережити табори пощастило лише наймолодшій з Люшкових — Єлизаветі Семенівні.

 

Втеча Г. С. Люшкова була сильним ударом по М. І. Єжову, на якого лягала вся відповідальність за цю надзвичайну подію. Пізніше він писав Й. В. Сталіну:

«Вирішальним був момент втечі Люшкова. Я буквально божеволів. Викликав Фриновського і запропонував разом поїхати доповідати Вам. Сам був не в силах. Тоді ж Фриновському я сказав: “Ну, тепер нас міц­но покарають...” Я розумів, що у Вас повинно скластися насто­рожене ставлення до роботи НКВС. Воно так і було. Я відчував це весь час... Провина моя в тому, що, сумніваючись у полі­тичній чесності таких людей, як колишній начальник УНКВС по ДСК зрадник Люшков... не вжив достатніх чекістських за­побіжних заходів і тим самим дав можливість Люшкову втекти до Японії»319.

 

Свою лють Єжов зірвав на людях Люшкова. До Хабаров­ська був терміново відряджений ФриновсьКий. Першим був за­арештований Костянтин Миколайович Стрелков, який супро­воджував Люшкова в останній інспекційній поїздці і від якого вимагали «правдивих свідчень про те, як він сприяв втечі за кордон зрадника Батьківщини»320.

 

2 липня 1938 р. взяли заступника начальника УНКВС по ДСК, майора державної безпеки Григорія Марковича Осиніна-Вінницького. Він був засуджений на смерть Військовою коле­гією Верховного суду СРСР 26 січня 1940 р. і розстріляний наступного дня о пів на другу. В одній партії з ним були роз­стріляні: письменник Ісак Бабель; колишній начальник опе­ративних відділів УНКВС по АЧК і ДСК, капітан державної безпеки Іван Леонтійович Кабаєв, а також дружина та син Ю. Г. Євдокимова — 45-річна Марина Карлівна Євдокимова та 20-річний Юрій Юхимович Євдокимов321.

 

Після арешту Осиніна-Вінницького взяли і його дружину, колишню київську чекістку Євгенію Адольфівну Бремер. Май­же рік провела вона у Лук’янівській в’язниці і була звільнена «через відсутність доказів провини»322. У 1941 — 1942 pp. красуня-білявка Бремер працюватиме у київському підпіллі під ке­рівництвом І. Д. Кудрі і загине у катівнях гестапо.

 

В один день з Осиніним (але в іншій партії) буде розстрі­ляний і Мойсей Аронович Каган.

 

7 липня 1938 р. на пропозицію Рисенка «за халатність у службі» буде заарештований заступник начальника 4-го відділу УДБ УНКВС Олексій Павлович Малахов, 1899 року народжен­ня, уродженець Таганрога. А через тиждень потрапить за ґрати «як учасник правотроцькістської організації» і Михайло Пет­рович Рисенко. Малахов і Рисенко опиняться в одній камері. Від них будуть вимагати щиросердих зізнань не лише про участь у правотроцькістській змові, але і про факти навмисного (за вказівкою ворога народу Люшкова) порушення соціалістичної законності та фальсифікації слідчих справ323. 21 вересня 1938 р. виїзна сесія Військової колегії Верховного суду засудить Мала­хова та Рисенка на смерть. Вирок буде виконано негайно.

 

16 липня 1938 р. буде виключений з партії «як заарештова­ний» член ВКП(б) з 1924 p., заступник начальника 3-го відді­лу, старший лейтенант державної безпеки Олександр Марко­вич Малкевич, 1903 року народження, уродженець України.

 

Начальника УНКВС по Амурській області, капітана держав­ної безпеки Марка Ілліча Говлича знімуть з посади в день втечі Люшкова — 13 червня 1938 p., згодом виключать з партії «за зв’язок з ворогом народу Люшковим» і заарештують 29 липня 1938 р. Розберуться з ним досить швидко — 20 вересня 1938 р. засудять на смерть і невдовзі розстріляють.

 

9 вересня 1938 р. заарештують начальника 11-го (водного) відділу УНКВС ДСК Івана Миколайовича Євтушенка, 1899 ро­ку народження, уродженця станиці Незамаївської Кубанської області. 10 травня 1941 р. військовим трибуналом військ НКВС він буде засуджений до 10 років позбавлення волі. Помер у та­борі 22 травня 1943 року.

 

Потраплять за ґрати та будуть розстріляні й інші відповідаль­ні співробітники УНКВС по ДСК «доби Люшкова» — начальник 10-го (тюремного) відділу УДБ, лейтенант державної безпеки Воль­демар Петрович Крумін; колишній начальник УНКВС по При­морській області, капітан державної безпеки Михайло Йосипович Диментман; начальник особливого відділу НКВС Тихоокеансько­го флоту, капітан державної безпеки Віктор Йосипович Осмоловський; заступник начальника особливого відділу НКВС ОЧДСА, капітан державної безпеки Леонід Михайлович Хорошилкін.

 

А ось начальник УНКВС по Камчатській області, капітан державної безпеки Микола Михайлович Давидов потрапляти до рук своїх колег не захотів і 21 вересня 1938 р. пустив собі кулю у скроню.

 

А що ж Люшков? Генріх Самійлович зайнявся журналіст­ською діяльністю. Його перша аналітична стаття під назвою «Критика XVIII з’їзду ВКП(б)» вийшла в травневому номері «Кайдзо» за 1939 р. Докладно аналізуючи доповіді Сталіна, Молотова та Жданова, автор критикує курс керівництва ВКП(б) на зміну характеру партії, зокрема відміну обмежень на вступ до партії непролетарських елементів. На думку Люшкова, пар­тія все більше втрачала риси партії робітничого класу — аван­гарду радянського суспільства. Сталін, знищуючи класовий ха­рактер партії, нібито рубав сук, на якому сидів. Сталін повніс­тю відійшов від марксизму-ленінізму, зрадив робітничий клас. XVIII з’їзд, за словами Люшкова, можна назвати похороном партії, яка називалася більшовицькою. Радянська влада спи­рається на диктатуру пролетаріату. Ядром диктатури пролета­ріату є класова партія. Нехтування цією простою істиною при­зведе Сталіна до неминучого краху у майбутньому.

 

В липневому номері «Кайдзо» за той же рік Люшков друкує статтю «Критика проблем сільського господарства СРСР», у якій ретельно аналізується політика радянського керівництва у 1920 — 1930-х роках. Основна ідея статті — показати авантю­ризм Сталіна у селянському питанні та неефективність колго­спної системи.

 

Остання «аналітична» стаття Люшкова під назвою «Критика просування СРСР в Європу» друкується в грудневому номері «Кайдзо» за 1939 р. Автор відзначає, що «пакт Молотова—Ріббентропа» — це найважливіша міжнародна подія останнього ча­су. Розмірковуючи про причини блискавичного розвалу Поль­щі, він робить висновок про те, що сама державна система, яка грунтувалася на насильницьких діях до непольського населення (українців, білорусів, литовців), яке становило майже половину населення Речі Посполитої, зумовило її поразку, незважаючи на героїзм польської армії. Укладаючи угоду з Гітлером, Сталін клюнув на приманку фюрера — частку в розподілі Польщі, ви­знання прибалтійських країн сферою інтересів СРСР. Спільне знищення польської державності, одностороннє припинення радянською стороною ідеологічної боротьби з нацизмом, ви­знання нових східних кордонів Третього рейху, надання полі­тичної та економічної підтримки Гітлеру — все це докорінно змінило баланс світових сил. На сьогоднішній день, писав Люш­ков, важко передбачити, наскільки міцним виявиться союз Гітлера та Сталіна. Зрозуміло одне — ніякої серйозної опозиції новому курсу радянського керівництва на зближення з фашиз­мом в СРСР не буде: радянські люди звикли беззастережно схвалювати політику керівництва324.

 

Полковник Ябе Чута у бесіді з американським істориком Елвіном Куксом згадував, що Люшков був людиною розумною та роботящою. Постійно щось читав і писав. На випадок війни Люшков підготував антисталінські промови та тексти для ли­стівок. Часто працював добу без сну. Перекладачі інколи не встигали за ним, бо були змушені інколи перекладати за Люшковим до 40 рукописних сторінок на день. Японці подарували йому короткохвильовий приймач, щоб слухати московське ра­діо, регулярно приносили радянські газети та журнали.

 

Люшков особливо цікавився творами Л. Д. Троцькош. «Про­зрілий чекіст» казав японцям, що ідеологія троцькізму необхід­на для того, щоб відвернути радянський народ від сталінізму. Себе він називав «чистим ленінцем», згодом став схилятися до «ліберального комунізму», близького за поглядами до захід­ноєвропейської соціал-демократії325.

 

Окрім політичної літератури, читав Генріх Самійлович істо­ричну літературу, російську класику — І. С. Тургенева, Ф. М. Достоєвського, А. П. Чехова. «Це був інтелектуал з шиїюким світо­глядом. Він багато знав не тільки про політику, економіку, військо ву справу, але й про музику та літературу. Якось мені довелося перекладати написане ним есе про російську літературу», — свід­чив згодом один із перекладачів люшковських опусів326.

 

Іншому перекладачеві запам’яталися такі слова Люшкова; «За правління комуністичної партії політика ніколи не буде спрямована на досягнення загального щастя... Японські міста чисті, пейзажі прекрасні, а шляхи рівні. Чому ваші люди такі заможні, що можуть вільно купувати потрібні їм речі? Порів­нюючи долю, яка випала мені, та світле майбутнє вашої краї­ни, я відчуваю, що нібито прокинувся від вісімнадцятирічного страшного сну». В цей момент Люшков заплакав. Я обняв його за плечі і теж заплакав»327.

 

В Токіо Люшков працював у цивільній установі «Това кенку дже» в бюро по вивченню Східної Азії, яке підлягало 2-му (розвідувальному) відділу генштабу. Він спеціалізувався на ви­вченні політико-економічного життя СРСР. Іноді він інкогні­то з’являвся в Маньчжурії, де брав участь у підготовці япон­ських розвідувальних операцій проти СРСР. Зокрема у верес­ні—жовтні 1944 р. він проживав у Харбіні в готелі «Нью-Харбін» під іменем японця Като Тадасі.

 

У лютому — березні 1945 р. начальник харбінської військової місії генерал Дої пропонував генштабу через штаб Квантунеької армії перевести Люшкова на постійну роботу до Маньчжурії, але 2-й відділ не погодився з цією пропозицією. Японські розвідни­ки вважали, що сам факт перебування колишнього чекіста в Харбіні може стати відомим радянській розвідці, що призведе до непередбачуваних наслідків.

 

Утім, наприкінці липня 1945 р. за вказівкою начальника 2-го відділу японського генерального штабу генерала Арісуе Люшкова перевели до Дайрена. Із Токіо до Чанчуня Люшков прибув літаком. Два дні прожив у готелі «Ямато» під прізви­щем Като і вранці 8 серпня у супроводі свого постійного пере­кладача Такая Канузо відбув пасажирським потягом до Дайре­на. На залізничному вокзалі його зустрів начальник японської військової місії Такеока Ютака. Після недовгої бесіди Люшков з перекладачем Такая та співробітником японської військової місії виїхали до Порт-Артура. Тут їх розмістили в місцевому готелі «Огонзан», а потім переправили на дачу у передмісті.

 

Довідавшись про те, що радянські війська перейшли кордон, Люшков терміново перебрався до Дайрена і став вимагати сво­го переведення до Токіо. В Дайрені Люшкова під прізвищем Ямогучі Хасимото розмістили в готелі «Ямато» і наказали чека­ти. Під цим прізвищем він як співробітник японської військової місії іноді відвідував їдальню дайренської військової місії328.

 

Після вторгнення радянських військ до Маньчжурії пошук Люшкова активно вело управління контррозвідки «Смерш» За­байкальського фронту під загальним керівництвом генерал лейтенанта О. А. Вадіса та оперативні групи територіальних органів державної безпеки прикордонних управлінь, що діяли на теренах Маньчжурії. Попри сумлінну та кропітку пошукову роботу, вийти на слід Люшкова вдалося лише у жовтні 1945 p., потім з’явилися зізнання японських полонених.

 

Допитаний 25 листопада 1945 р. колишній начальник дайренської японської військової місії Такеока Ютака розповів, що 15 серпня він відвідав начальника штабу оборони Квантунського півострова генерал-лейтенанта Янагіте Гендзо для того, щоб вирішити долю Люшкова. Такеока запропонував ге­нералу чотири варіанти розв’язання проблеми. Варіант пер­ший: враховуючи неабиякі заслуги Генріха Самійловича перед Японією, допомогти йому втекти з Маньчжурії. Варіант дру­гий: якщо Радянський Союз буде вимагати видачі чекіста, що втік, — видати його і цим задобрити майбутніх переможців. Варіант третій: кинути Люшкова напризволяще — нехай виплу­тується, як зможе. Варіант четвертий: просто ліквідувати. Рі­шення Янагіте було жорстоким і однозначним: Люшков не повинен потрапити до рук радянських спецслужб, а впевненим у цьому японці можуть бути лише у разі його смерті. Втім, самураї люди шляхетні і вони можуть дозволити Люшковусану гідно завершити свій життєвий шлях — вчинити само­губство, як це робили багато гідних воїнів. Якщо ж чекіст на це не зважиться, то його потрібно знищити.

 

19 серпня о двадцять першій годині Такеока разом зі своїм підлеглим Івамото відвідав Генріха Самійловича у готелі і зап­ропонував йому зайти до японської військової місії, щоб обго­ворити його справу.

 

«Прийшовши втрьох до мого кабінету, що знаходився на другому поверсі, — давав свідчення Такеока, — ми близько двох годин вели з ним розмову про те, як із ним вчинити, адже частини радянської армії незабаром можуть бути в Дайрені... Я завів розмову про те, щоб він вчинив самогубство, вказуючи на безвихідність ситуації, що склалася. Але Люшков відмовив­ся від самогубства і знову наполегливо вимагав створити йому умови для втечі. Зробивши вигляд, що я не заперечую проти втечі, я запропонував йому пройти у порт, нібито підшукати для цього потрібне судно. Спустившись з другого поверху у двір, я швидко зайшов уперед і зненацька вистрелив йому у ліву час­тину грудей з браунінга. Він упав. Це було приблизно о двадцять третій годині ЗО хвилин».

 

Про подальші події давав свідчення 2 грудня 1945 р. на­чальник розвідувального відділу тієї ж місії Ариміца Кадзуо:

«Приблизно о двадцять третій годині у дворі місії пролунав постріл... Вибігши у двір, я побачив біля парадного входу лю­дину в цивільному, яка лежала на землі. Над нею стояли Таке­ока та Івамото. В руці Такеоки був браунінг. Такеока наказав нам віднести труп на задню частину двору. Коли ми стали його піднімати, людина застогнала. Такеока наказав мені задушити цю людину, але я відмовився це зробити. Тоді Такеока наказав застрелити її. Я взяв його пістолет і пострілом у скроню вбив цю людину...»

 

Тієї ж ночі Такеока прибув на квартиру Янагіте, доповів йому про вбивство Люшкова і запропонував піддати його Тіло кремації під виглядом японського військовослужбовця-самогубця Ямогучі Тосикадзу, оформивши всі необхідні для цієї справи документи від імені місцевого військового шпиталю. Янагіте погодився на це і тут же, у присутності Такеоки, зате­лефонував начальникові шпиталю полковнику Йосимурі Фуміб і наказав зробити все як слід.

 

Цей наказ було виконано, про що зберігся документ у спра­вах Дайренського крематорію:

«Причина смерті — смертельне поранення із револьвера в ділянку серця.

Хто проводить кремацію — начальник загону 15518 Йосимура Фуміо.

Померлий — Ямогучі Тосикадзу.

Клас кремації — 2-й клас, як військовослужбовець безкош­товно.

Дата кремації — 20 серпня 1945 року».

 

Того ж дня урна з прахом Люшкова-Ямогучі була доставлен на до військової місії, звідки за розпорядженням Такеокй була відправлена до буддійського храму329.

 

ПРИМІТКИ:

ПРИМЕЧАНИЯ:

Notes:

Erklδrungen:

Observations:

 

1

Інформаційний центр Управління внутрішніх справ Харківської області (Ш УВС ХО). — Колекція документів. — Наказ ДПУ УСРР № 92 від 04.04.1931.

2

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУУ) — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 916. — Арк. 5 — 5 зв.; ДА СБУ, Київ. — Спр. 1310. — Арк. 20.

3

ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 918. — Арк. 85.

4

ДАХО. — Ф. Р. 6452. — Оп. 1. — Спр. 7652. — Арк. 4, 16, 21.

5

ДАХО. — Ф. Р. 6452. — Оп. 1. — Спр. 7652. — Арк. 12 зв.

6

Там само. — Арк. 10 — 10 зв.

7

Там само. — Арк. 99.

8

ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 918. — Арк. 85.

9

ДАХО. — Ф. Р. 6452. — Оп. 1. — Спр. 7652. — Арк. 99.

10

Там само. — Арк. 21 — 21 зв.

11

ДА СБУ, Київ. — Спр. 1310. — Арк. 20.

12

ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 916. — Арк. 5 зв.

13

ДА СБУ, Київ. — Спр. 1310. — Арк. 20.

14

Там само.

15

Там само.

16

Капустянський М. О. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році (Короткий воєнно — історичний огляд) // Україна. 1919 рік. — К. Темпора, 2004. — С. 178.

17

ДА СБУ, Київ. — Спр. 1310. — Арк. 20.

18

Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГОУ). — Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 446. — Арк. 51; ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 762. — Арк. 1 — 4.

19

ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 916. — Арк. 6.

20

ДА СБУ, Київ. — Спр. 1310. — Арк. 1.

21

ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 916. — Арк. 6.

22

ДА СБУ, Київ. — Спр. 1310. — Арк. 1, 20.

23

ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 916. — Арк. 6.

24

Там само. — Арк. 1 — 4.

25

Там само. — Арк. 6.

26

Органи державної безпеки на Полтавщині (1919 — 1991). — Полтава, 2005. — С. 25.

27

ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 916. — Арк. 6.

28

ДА СБУ, Київ. — Спр. 1310. — Арк. 11.

29

ЦДАВОВУУ — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 64. — Арк. 8.

30

Там само. — Арк. 7 зв.

31

Одеський мартиролог. — Одеса, 1999. — С. 505 — 506.

32

ДАХО. — Ф. Р. 6452. — Оп. 1. — Спр. 7652. — Арк. 36.

33

Там само. — Арк. 25 зв., 29.

34

ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 916. — Арк. 6.

35

Файтельберг — Бланк В. Р., Шестаченко В. В. Бандитская Одесса. Книга 2. Перевертыши. — Одесса, Оптимум, 2001. — С. 91, 154 — 156, 234.

36

ДА СБУ, Київ. — Спр. 1310. — Арк. 2.

37

Коваль Р. М. За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії. — К., Діокор, 2005. — С. 253.

38

ДА СБУ, Київ. — Спр. 1310. — Арк. 11.

39

ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 916. — Арк. 6.

40

Там само. — Арк. 20.

41

Там само. — Спр. 1859. — Арк. 6.

42

Там само. — Спр. 916. — Арк. 6 зв.

43

Там само. — Спр. 1859. — Арк. 6.

44

Там само. — Спр. 916. — Арк. 6 зв.

45

Там само.

46

ДА СБУ, Київ. — Спр. 1310. — Арк. 11 — 11 зв.

47

Там само. — Арк. 2.

48

Коваль P. М. Отаман святих і страшних. — К., Просвіта, 2000. — С. 217.

49

Там само. — С. 217—220.

50

Коваль P. М. Багряні жнива Української революції. — К., Український письменник, 2005. — С. 284.

51

ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 916. — Арк. 6 зв.

52

ДА СБУ, Київ. — Спр. 47838 ФП. — Арк. 330.

53

ЦДАВОВУУ. — Ф. 3204. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк. 148.

54

ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 707. — Арк. 1 — 13.

55

ДА СБУ, Київ. — Спр. 1309. — Арк. 11 зв.

56

ЦДАВОВУУ. — Ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 916. — Арк. 6 зв.

57

Марченко А. Николай Быстрых // Пограничники. — М., Молодая

58

ЦДАВОВУУ. — ф. 288. — Оп. 7. — Спр. 916. — Арк. 6 зв.

59

ДА СБУ, Київ. — Спр. 1309. — Арк 2.

60

ЦДАВОВУУ. — Ф 288. — Оп. 7. — Спр. 916. — Арк. 6 зв.

61

Там само.

62

Из истории Всероссийской Чрезвычайной комиссии (1917 — 1922 гг.): Сборник документов. — M., 1958. — C. 418.

63

Плеханов А. М. БЧК ОГПУ в годы новой экономической политики 1921 — 1928. — М., Кучково поле, 2006. — С. 483.

64

Мозохин О., Гладков Т. Менжинский. Интеллигент с Лубянки. — M., Яуза, Эксмо, 2005. — C. 257.

65

ДАХО. — Ф. Р1639. — Оп. 3. — Спр. 2. — Арк. 113.

66

Там само. — Арк. 318.

67

ДА СБУ, Київ. — Спр. 1309. — Арк. 7.

68

Там само. — Арк. 2 — 3.

69

Там само. — Арк. 5.

70

ДАХО. — Ф 15 — Оп. 2. — Спр. 27. — Арк. 1 3.

71

ЩУВС ХО. — Наказ ОДПУ СРСР № 35 від 27 січня 1930 p.

72

ДАХО. — Ф. — 15. — Оп. 2. — Спр. 27. — Арк. 63.

73

Там само. — Арк. 3.

74

Там само.

75

Там само. — Арк. 4.

76

Там само.

77

Там само. — Арк. 24.

78

Там само. — Арк. 18.

79

Там само. — Арк. 68.

80

Там само. — Арк. 19.

81

ДАХО. — Ф. 99. — Оп. 3. — Спр. 364. — Арк. 305.

82

ДАХО. — Ф. 15. — Оп. 2. — Спр. 27. — Арк. 9.

83

Там само. — Арк. 66.

84

Там само. — Арк. 31.

85

Там само. — Арк. 15.

86

Там само. — Арк. 66.

87

Там само. — Арк. 18.

88

Там само. — Арк. 32.

89

Там само. — Арк. 10.

90

Там само. — Арк. 27.

91

Там само. — Арк. 9.

92

Там само. — Арк. 35.

93

Там само. — Арк. 33.

94

Там само. — Арк. 18.

95

Там само. — Арк. 83.

96

ДА СБУ, Одеса. — Спр. 25468 ФП. — Т. 1. — Арк. 103.

97

ДАХО. — Ф. 15. — Оп. 2. — Спр. 27. — Арк. 115.

98

ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 2994. — Арк. 193.

99

Там само. — Арк. 192.

100

Там само. — Арк. 191.

101

ДАХО. — Ф. 99. — Оп. 3. — Спр. 354. — Арк. 427.

102

ЦДАГОУ. — Ф 263. — Оп. 1. — Спр. 44539 ФП. — Арк. 75.

103

Трёхсвятский А. В. Дело Люшкова // Россия и АТР. — Владивосток, 1998. — № 1. — C. 99

104

Документи з агентурної розробки і слідчої справи «Весна» // 3 архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ. — 2002. — № 1. — С. 153 — 154.

105

Там само. — С. 161.

106

Там само. — С. 158 — 159.

107

Документи з агентурної розробки і слідчої справи «Весна» 11 3 архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ. — 2002. — №. — С. 162 — 163.

108

Там само. — С. 164 — 165.

109

Там само. — С. 165 — 167

110

Там само. — С. 168 — 170.

111

Советская воєнная контрразведка. Сборник документов. — Вып. 2. — М., 1981. — С. 230 — 232.

112

Документи з агентурної розробки і слідчої справи «Весна». — С. 178—179.

113

Там само. — С. 184 — 185.

114

Там само. — С. 196 — 197.

115

Там само. — С. 198 — 199.

116

Там само. — С. 212 — 225.

117

ДА СБУ, Київ. — Спр. 1309. — Арк. 4.

118

ІЦ УВС ХО. — Колекція документів. — «Положение про секретнополитический отдел ГПУ УССР и секретнопо—литический отдел оперативных секторов» від 4 квітня 1931 p.

119

Пристайко В. І., Шаповал Ю. І. Михайло Грушевський: Справа «УНЦ» і останні роки (1931 — 1934). — К., Критика, 1999. — С. 168 — 170.

120

Кульчицький С. Фантоми нашої історії // Віче. — 1996. — №2 — С. 151.

121

Пристайко В. І., Шаповал Ю. І. Михайло Грушевський: Справа «УНЦ» і останні роки. — С. 313 — 314.

122

Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних Політичних та культурних процесах (1914—1939). — К., 2004. — С. 371.

123

Пристайко В. І., Шаповал Ю. І. Михайло Грушевський і ГПУ—НКВД. Трагічне десятиліття: 1924 — 1934. — К., Україна, 1996. — С. 100 — 101.

124

Лубянка. Сталин и ВЧК — ГПУ — ОГПУ — НКВД. Январь 1922 — декабрь 1936. — М., МФД, 2003. — С. 275.

125

Там само. — С. 276.

126

ДА СБУ, Київ. — Спр. 67032 ФП. — Арк. 350.

127

Лубянка: Органы ВЧК — ОГПУ — НКВД — НКГБ — МВД — КГБ. 1917 — 1991. Справочник. — М., МФД, 2003. — С. 532 — 533.

128

Шрейдер М. П. НКВД изнутри. Записки чекиста. — М., Возвращение, 1995. — С. 59 — 60.

129

Шаповал Ю. І. Україна 20—50—х років: сторінки ненаписаної історії. — К., Наукова думка, 1993. — С. 134 — 136.

130

Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937 — 1938 роках. В 2 — х т. — Т. 1. — К., Сфера, 2003. — С. 425, 436, 437.

131

Там само. — Т. 1. — С. 286; Т. 2. — С. 622.

132

Шаповал Ю. І. Україна XX століття: Особи та події в контексті важної історії. — К., Генеза, 2001. — С. 297.

133

Там само. — С. 299.

134

Трёхсвятский А. В. Дело Люшкова. — С. 100.

135

Командири великого голоду. Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932 — 1933 pp. — К., Генеза, 2001. — С. 250.

136

Трёхсвятский А. В. Дело Люшкова. — С. 100.

137

Кирилина А. Неизвестный Киров. — СПб, «Издательский Дом “Нева”»; М., ОЛМА — ПРЕСС, 2001. — С. 276 — 277.

138

Седов Ю. И. Безвинно казненные // Труд. — 1990. — 4 декабря.

139

Кирилина А. Неизвестный Киров. — С. 277.

140

Лубянка. Сталин и ВЧК — ГПУ — ОГПУ — НКВД. — С. 578.

141

Седов Ю. И. Так кто же убил Кирова? // Труд. — 1990. — 25 ноября.

142

Золотарьов В. А. Олександр Успенський: особа, час, оточення. — Харків, Фоліо, 2004. — C. 226.

143

Наше минуле. — К., 1993. — С. 130.

144

Шаповал Ю. І. Україна 20 — 50—х років. — С. 197.

145

Лубянка. Сталин и ВЧК — ГПУ — ОГЛУ — НКВД. — С. 663 — 669.

146

Там само. — С. 604 — 610, 628 — 631, 643 — 646, 649 — 650, 665.

147

Реабилитация: Политические процессы 30 — 50—х годов. — М., Политиздат, 1991. — С. 178.

148

Ильинский М. М. Нарком Ягода. — М., Вече, 2002. — С. 139.

149

Реабилитация: Политические процессы 30—50—х годов. — С. 171.

150

Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. 1937 — 1938. — М., МФД, 2004. — С. 580.

151

Папчинский А. А., Тумшис М. А. Щит, расколотый мечом. НКВД против ВЧК. — М., Современник, 2001. — С. 176.

152

Лубянка: Органы ВЧК — ОГПУ — НКВД — НКГБ — МВД — КГБ. — С. 563.

153

ДА СБУ, Полтава. — Спр. 19533. — Т. 1. — С. 17—19.

154

Плимак Е., Антонов В. «Сталин знал, что делал». Невостребованное сообщение знаменитого разведчика // Московские новости. — 1996. — № 10. — С. 16.

155

Хлевнюк О. В. 1937—й: Сталин, НКВД и советское общество. — М., Республика, 1992. — С. 95; Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 75 — 79.

156

Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 78.

157

Фрагменты стенограммы декабрьского Пленума ЦК ВКП(б) 1936 г. // Вопросы истории. — 1995. — № 1. — С. 5.

158

Залесский К. А. Империя Сталина. Биографический энциклопедический словарь. — М., Вече, 2000. — С. 49.

159

Хлевнюк О. В. 1937—й. — С. 95 — 96.

160

Товарищу Сталину// Молот (Ростов—на—Дону). — 1937. — 11 января.

161

Хлевнюк О. В. 1937—й. — С. 96.

162

ДА СБУ, Вінниця. — Спр. 98. — Т. 1. — Арк. 40.

163

ЦДАГОУ. — Ф. 263. — On. 1. — Спр. 44539 ФП. — Арк. 24 — 25.

164

Тумшис М. А. Еще раз о кадрах чекистов 30—х годов // Вопросы истории. — 1993. — № 6. — С. 190.

165

Особистий архів автора. — Ксерокопія протоколу допиту колишнього заступника начальника УНКВС по Краснодарському краю М. Г. Серби—нова від 19 квітня 1939 p. — Арк. 4.

166

Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 68.

167

Кубанская ЧК: Органы госбезопасности Кубани в документах и воспоминаниях. — Краснодар, Советская Кубань, 1997. — С. 148 — 149.

168

Соколов Б. В. Охота на Сталина, охота на Гитлера. Тайная борьба спецслужб. — М., Вече, 2000. — С. 43.

169

материалы февральско—мартовского Пленума ЦК ВКП(б) 1937 года // Вопросы истории. — 1993. — № 7. — С. 9.

170

Там само. — С. 9.

171

Резолюция Пленума ЦК ВКП(б) по докладу т. Ежова «Уроки вредительства, диверсий и шпионажа японо—немецко—троцкистских агентов» от 3 марта 1937 г.// Вопросы истории. — 1995. — № 2. — С. 22 — 26.

172

ДА СБУ, Київ. — Ф. 16. — Оп. 31. — Спр. 95. — Арк. 380

173

Материалы февральско—мартовского Пленума ЦК ВКП(б) 1937 года // Вопросы истории. — 1995. — № 2. — С. 12 — 13.

174

Золотарьов В. А. Олександр Успенський. — С. 227 — 228.

175

Жуковский В. С. Лубянская империя НКВД. 1937 — 1939. — М., Вече, 2001. — С. 193.

176

Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 580.

177

Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 125.

178

Там само, — С. 642 — 643.

179

Там само. — С. 216.

180

Там само. — С. 642.

181

Петелин В. В. Жизнь Шолохова. Трагедия русского гения. — М., Центрополиграф, 2002. — С. 666 — 667.

182

Луговой П. С кровью и потом. — Ростов—на—Дону, 1991. — С. 1991.

183

Попов Б. С., Оппоков В. Г, Бериевщина // Военно—исторический журнал. — 1990. — № 3. — С. 90.

184

Петелин В. В. Жизнь Шолохова. — С. 677 — 678.

185

Там само. — С. 673 — 674.

186

Осипов В. В. Тайная жизнь Михаила Шолохова... Документальная хроника без легенд. — М., Либерия, Раритет, 1995. — С. 162.

187

Петелин В. В. Жизнь Шолохова. — С. 674.

188

Там самб. — С. 679 — 680.

189

Там само. — С. 653.

190

Евдокимов Е. Г. Вступительное слово на второй азовско-черноморской конференции ВКП(б) // Сигнал. — 1937. — 15 июня.

191

ДА СБУ, Полтава. — Спр. 19533. — Т. 1. — С. 42.

192

Там само. — С. 44 — 45.

193

Особистий архів автора. — Ксерокопія протоколу допиту колишнього заступника начальника УНКВС по Краснодарському краю М. Г. Сербинова від 19 квітня 1939 p. — Арк. 18.

194

Абрамов В. Евреи в КГБ. — М., Яуза, Эксмо, 2005. — С. 286.

195

Юнге М., Биннер Р. Как террор стал «Большим». Секретный приказ № 00447 и технология его исполнения. — Москва, 2003. — С. 140.

196

Постановление ЦИК СССР «О награждении тт. Люшкова Г. С., Кагана М. А., Осинина-Винницкоґо Г. М. и других» от 3 июля 1937 г. // Правда. — 1937. — 4 июля.

197

Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 241.

198

їм Там само. — С. 240 — 241.

199

Лубянка. Сталин и НКВД — НКГБ — ГУКР «Смерш». 1939 — март 1946. — М., МФД: Материк, 2006. — С. 49.

200

Стефан Д. Тайна ночного побега // Тихоокеанская звезда. — 1990. — 23 февраля.

201

Николаев С. Выстрелы в спину // Дальний Восток. — 1991. — № 3. — С. 136.

202

Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 642.

203

Там само. — С. 273 — 287.

204

Советский энциклопедический словарь. — М., 1980. — С. 361

205

Николаев С. Выстрелы в спину // Дальний Восток. — 1992. — № 2. — С. 142.

206

Петров Н. В., Скоркин К. В. Кто руководил НКВД. 1934 — 1941: Справочник. — М., Звенья, 1999. — С. 382.

207

ДА СБУ, Київ, — Спр. 47838 ФП. — Арк. 318,

208

Лубянка. Сталин и Главное управление гoсбезопасности НКВД. — С. 300 — 301.

209

Сталинское политбюро в 30-е годы. Сборник документов / Составители О. В. Хлевнюк и др. — М., АИРО-ХХ, 1995. — С. 157.

210

Петров Н. В., Скоркин К. В. Кто руководил НКВД. — С. 117.

211

Наше минуле. — Київ, 1993. — С. 98.

212

Абрамов В. Евреи в КГБ. — С. 140.

213

ДА СБУ. — Спр. 47838 ФП. — Арк. 318 — 319.

214

Наказ НКВС УРСР по особовому склада № 304 від 29 липня 1937 p.

215

Наказ НКВС СРСР по особовому складу № 248 від 21 червня 1937 p.

216

Николаев С. Выстрелы в спину // Дальний Восток. — 1991. — № 2. — С. 142 — 143.

217

Сутурин А. С. Дело краевого масштаба. — Хабаровск, 1991. — С. 14 — 15, 47 — 48.

218

Войниловин М, Дело № СУ-3246 (Жизнь и смерть комбрига Дрекова). — Южно-Сахалинск, 1991. — С. 18.

219

Там само.

220

Школаев С. Выстрелы в спину // Дальний Восток. — 1991. — № 2. — C. 142.

221

Чернев Н. С Удар по своим. Красная Армия. 1938 — 1941. — М., Вече, 2003. — C. 407.

222

Там само. — С. 407 — 408.

223

Там само. — С. 409.

224

Там само. — С. 416.

225

Чепушев Н. С. «Невиновных не бывает...» Чекисты против военных (1918-1953). — М., Вече, 2004. — С. 306 — 307.

226

Трёхсвятский А. В. Дело Люшкова. — С. 97.

227

Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — C. 325 — 326.

228

Там само. — С. 651.

229

Там само. С — 460.

230

Правда. — 1938. — 5 лютого.

231

Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 649.

232

Юнге М., Биннер Р. Как террор стал «Большим». Секретный приказ № 00447 и технология его исполнения. — Москва, 2003. — С. 149.

233

Мета В. И., Диденко В. В. Жертвы Колымы. Документальные очерки, рассказы. — Магадан, 2000. — C. 240.

234

Петров Н, в., Скоркин К. В. Кто руководил НКВД. — С. 392 — 393.

235

Дубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 230-231.

236

Там само. — С. 368. — 373.

237

Там само. — С. 644.

238

Там само. — С. 499.

239

Петров Н. В., Скоркин К. В. Кто руководил НКВД. — С. 394.

240

Николаев С. Выстрелы в спину // Дальнии Восток. — 1991. — № 3. — С. 133.

241

Тихоокеанская звезда. — 1937, — 28 октября.

242

Папчинский А. А. Тумшис М. А. Щит, расколотый мечом. НКВД против ВЧК. — М.. Современник, 2001. — С. 169.

243

Тихоокеанская звезда. — 1937. — 22 декабря.

244

Правда. — 1937. — 20 декабря.

245

ДА СБУ, Полтава. — Спр. 19533. — Т. 1. — С. 46.

246

Там само. — С. 45.

247

Там само. — С. 43.

248

Там само. — С. 91.

249

Особистий архів автора. — Ксерокопія протоколу допиту м. п. Фриновського від 22.12.1939. — Apк. 1 — 3.

250

Jansen M., N. Stalin’s loyal Executioner; People’s Comnussar Nikolai Ezov, 1895 — 1940. — Stanford, 2002. — С 130 — 133.

251

Расстрел по 1-й категории // Известии. — 1996 — 3 апреля.

252

Николаев С. Выстрелы в спину // Дальний Восток. — 1991. — № 3. — C. 134.

253

Cталинские расстрельные, списки. — Компакт-диск международного общества «Мемориал», M., 2002.

254

Николаев С. Выстрелы в спину // Дальний Восток. — 1991. — № 3. — С. 135.

255

Войнилович М. Дело № СУ — 3246. — С. 22.

256

256 Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 506 — 508.

257

Там само. — С. 511 — 513.

258

Воронов В. Ю., Шишкин А. И. НКВД СССР: Структура, руководящий состав, форма одежды, знаки различия. 1934 — 1937 гг. — М., ООО Издательский дом «Русская разведка», 2005. — С. 260.

259

Петров Н. В., Скоркин К. В. Кто руководил НКВД. — С. 167.

260

Золотарьов В. А. Олександр Успенський. — С. 51 — 52.

261

Воронов В. Ю., Шишкин А. И. НКВД СССР. — С. 260.

262

Папчинский А. А, Тумшис М. А Щит, расколотый мечом. — С. 187.

263

Петелин В. В. Жизнь Шолохова. — С. 683.

264

Там само. — С. 674.

265

Медведев Р., Ермаков Д. «Серый кардинал». М. А. Суслов. Поли тический портрет. — M., 1992. — C. 34.

266

Полянский А. Ежов. История «железного» сталинского наркома. — М., Вече, 2001. — С. 224 — 225.

267

Петров Н. В., Скоркин К. В. Кто руководил НКВД. — С. 218.

268

ДА СБУ, Харків. — Спр. 9880. — Арк. 37.

269

Лубянка. Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД. — С. 538.

270

Сутурин А. С. Дело краевого масштаба. — С. 11.

271

Папчинский А. А., Тумшис М. А. Щит, расколотый мечом. — С. 187.

272

Николаев С. Выстрелы в спину // Дальний Восток. — 1991. — № 3. — С. 138.

273

Николаев С. Комиссар, перебежчик, предатель // Труд. — 1990. — 5 августа.

274

Николаев С. Выстрелы в спину // Дальний Восток. — 1991. — № 3. — С. 136.

275

Трёхсвятский А. В. Дело Люшкова. — С. 92.

276

Воронов В. Ю., Шишкин А. И. НКВД СССР. — С. 92.

277

Полянский А. Ежов. — С. 267 — 268.

278

Цветов В. Почему не расцвела хризантема? // Совершенно секретно. — 1991. — № 6.

279

Соколов Б. В. Охота на Сталина, охота на Гитлера. — С. 45.

280

Трёхсвятский А. В. Дело Люшкова. — С. 97.

281

Соколов Б. В. Охота на Сталина. — С. 32 — 33.

282

Трёхсвятский А. В. Дело Люшкова. — С. 95 — 96.

283

Реабилитация: Политические процессы 30 — 50 -х годов. — С. 183.

284

Катанцев В., Коц И. Инцидент // Родина. — 1991. — № 6 — 7.С. 13.

285

Трёхсвятский А. В. Дело Люшкова. — С. 97.

286

Там само. — С. 97.

287

Соколов Б. В. Охота на Сталина, охота на Гитлера. — С. 13.

288

ДАХО. — Ф. Р6452. — On. 1. — Спр. 7652. — Арк. 23.

289

Там само. — Арк. 1 — 1 зв., 6 — 6 зв., 12 — 12 зв., 18 — 18 зв.

290

Там само. — Арк. 2, 7, 13, 19.

291

Там само. — Арк. 3, 9, 14, 20.

292

Там само. — Арк. 112.

293

Там само. — Арк. 23.

294

Там само. — Арк. 36.

295

Там само. — Арк. 36 зв.

296

Там само. — Арк. 37.

297

Там само. — Арк. 38.

298

Там само. — Арк. 40.

299

Там само. — Арк. 44.

300

Там само. — Арк. 45.

301

Там само. — Арк. 53.

302

Там само. — Арк. 53 зв.

303

Там само. — Арк. 54.

304

Там само. — Арк. 55.

305

Там само. — Арк. 57.

306

Золотарьов В. А. ЧК—ДПУ — НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919 — 1941. — X., Фоліо, 2003. — С. 299.

307

ДАХО. — Ф. Р6452. — On. 1. — Спр. 7652 — Арк. 4 зв.

308

Там само. — Арк. 29.

309

Там само. — Арк. 30.

310

Там само. — Арк. 31

311

Там само. — Арк. 32

312

Там само. — Арк. 34.

313

Там само. — Арк. 77.

314

Там само. — Арк. 78.

315

Там само. — Арк. 79.

316

Там само. — Арк. 82, 83, 84.

317

Там само. — Арк. 85.

318

Там само. — Арк. 112 — 112 зв.

319

Сталинское политбюро в 30-е годы. Сборник документов // Составители О. В. Хлевнюк и др. — М., АИРО-ХХ, 1995. — С. 170.

320

Николаев С. Выстрелы в спину // Дальний Восток. — 1991, — № 3. — С. 141.

321

Поварцов С. Причина смерти — расстрел: Хроника последних дней Исаака Бабеля. — М., ТЕРРА, 1996. — С. 177.

322

Глебов В. Война без правил. Преданный резидент. — М., Эксмо, Яуза, 2005. — С. 99.

323

Николаев С. Выстрелы в спину // Дальний Восток. — 1991. — № 3. — С. 141.

324

Трёхсвятский А. В. Дело Люшкова. — С. 99 — 101.

325

Соколов Б. В. Охота на Сталина, охота на Гитлера. — С. 47 — 48; Соох A.D. The Lesser of Two Hells: G.S. Lyushkov’s Defection to Japan, 1938 — 1945 // The Journal of Slavic Military Studies, L., Vol. 11, # 3, September, 1998; # 4, December, 1998.

326

Соколов Б. В. Охота на Сталина, охота на Гитлера. — С. 47.

327

Там само. — С. 44 — 45.

328

Николаев С. Выстрелы в спину // Дальний Восток. — 1991. — № 3. — С. 139.

329

Чумаков Н. Класс кремации — второй // Совершенно секретно. — 1992. — № 5.

 

При першій можливості:

При первой возможности:

ΐ la premiθre occasion:

Bei nδchstbester Gelegenheit:

At the Frist Opportunity:

 

"Юхим Фомич КРИВЕЦЬ"

Juchim (Jochen) Fomitch KRIVETS

Deputy director of Department of Economics, GPU UkrSSR

 

Призначений 31 липня 1931 р. третім заступником голови ОДІТУ СРСР В. А. Балицький забрав із собою велику групу ке­рівних українських чекістів, серед яких був і начальник секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Г. С. Люшков. Новому голо­ві ДПУ УСРР С. Ф. Реденсу довелося по суті заново формувати керівне ядро центрального апарату. Після довгих консультацій 20 вересня 1931 р. начальником секретно-політичного відділу ДПУ УСРР був затверджений Ю. Ф. Кривець, який мав досить рідкісний чекістський стаж — з 1918 р. (у 1920 р. лише у 1,55% українських чекістів був подібний1), носив на грудях орден Чер­воного Прапора і вважався «одним із найактивніших працівни­ків ЧК-ДПУ»2.

 

Юхим Фомич Кривець народився 10 березня 1897 р. у ро­дині білоруського робітника-залізничника3. У всіх автобіогра­фіях місцем свого народження вказував Варшаву4, але в деяких документах з його особової справи зазначалося, що він похо­див з села Кривці Ляцької волості Лідського повіту Віденської губернії5 (нині Республіка Білорусь).

 

Дитинство та юність провів у місті Двінську Вітебської гу­бернії (нині Даугавпілс, Латвія), де закінчив спочатку початко­ве, а потім міське училище. Місячної зарплатні батька у 12 — 16 карбованців не вистачало для утримання родини з шести чоловік, і у п’ятнадцять років Юхим почав працювати перепи­сувачем у Двінському повітовому з’їзді мирових суддів, зароб­ляючи від 5 до 25 карбованців на місяць. Старанність та акурат­ність молодого канцеляриста були оцінені належним чином, і у серпні 1914 р. його переводять письмоводителем до повітового окружного суду з місячним окладом 35 карбованців.

 

При евакуації мешканців Двінська у серпні 1915 р. Юхим ра­зом з батьком-чорноробом артилерійської майстерні виїхав до Брянська і почав працювати спочатку письмоводителем міської управи, а з лютого 1916 р. — машиністом-переписувачем на Брян­ському Арсеналі6. 15 травня 1916 р. він достроково призивається на військову службу і після кількох місяців муштри у 209-му .....

 

./..

png new.gif

© ARENAS