Борис Володимирович КОЗЕЛЬСЬКИЙ

Boris Volodimirovitch Kozelskije

Після призначення 15 грудня 1933 р. М. К. Александровського начальником особливих відділів ДПУ УСРР та Українського військового округу обов’язки начальника секретно-політичного відділу ДПУ УСРР став виконувати Б. В. Козельський. Є всі підстави вважати, що голові ДПУ УСРР В. А. Балицькому було зовсім не просто провести його на цю посаду. Адже офіційний наказ про призначення Козельського начальником секретно-політичного відділу Управління державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР вийшов лише 9 листопада 1934 p., а відповідний наказ НКВС СРСР з’явився аж 16 січня 1935 p.! Таким чином у «виконуючих обов’язки» Борис Володимирович проходив майже тринадцять місяців — небувалий випадок у тогочасній практиці.

Забігаючи наперед; відзначимо, що саме робота Козельського на посаді начальника секретно-політичного відділу ДПУ—НКВС УСРР у 1933—1935 pp. стане одним з головних чинників, які обумовили у 1937 р. швидке падіння, здавалося б, всемогутнього комісара державної безпеки 1-го рангу Балицького, і що, незважаючи на нищівну критику, нарком внутрішніх справ УРСР буде до останнього боронити свого улюбленця.

6 травня 1902 р. у місті Проскурові у єврейській родині тридцятирічного Вольфа Давидовича та дев’ятнадцятирічної Ганни Мойсеївни Голованєвських народився хлопчик, якого назвали Бернардом і якому судилося увійти в історію радянської держбезпеки під іменем Бориса Володимировича Козельського.

Пізніше Козельський-Голованєвський характеризував свою родину як «дрібнобуржуазну»¹ і повідомляв, що його батько наприкінці XIX сторіччя служив рядовим в царській армії, працював у приватних друкарнях, а у 1912—1917 pp. був співвласником дрібної друкарні у Проскурові, на якій працювали 5—6 найманих робітників. У 1918 р. Вольф Голованєвський перебрався до Києва і влаштувався завідувачем друкарні управління Подільської залізниці, а з 1920 р. — працював у видавництвах «Пролетарська правда», «Комуніст» та інших. Мати все життя була домогосподаркою. У родині Голованєвських був ще один син — Олександр Голованєвський, який деякий час був таємним помічником уповноваженого дорожньо-транспортного відділу ДПУ Південно-Західної залізниці, а в середині 30-х років працював інженером Дніпровського пароплавства у Києві².

Бернард Голованєвський закінчив у 1919 р. у Києві семикласне комерційне училище. Під час навчання «мав тимчасову роботу коректором, давав уроки»³. За власним зізнанням, «до 17-ти років, тобто до 1919 p., активної участі в революційній роботі не брав. У зазначеному році, будучи студентом КІНГа (Київського інституту народного господарства. — Авт.), вступив добровольцем до Червоної Армії (58-а стрілецька дивізія). В дивізії пробув до початку 1920 року на різній роботі, згодом працював інструктором політуправління 12-ї армії, коли і вступив у РКП. Із політвідділу 12-ї армії я був перекинутий на політроботу до Дніпровської військової флотилії, де пробув у якості відповідального інструктора-організатора і, згодом, голови слідчої комісії до лютого 21-го року. Через розформування Дніпровської військової флотилії був відряджений в Чорноморський флот, де пробув на політичній та культурнопросвітницькій роботі до серпня 21-го року»⁴.

Більш докладно відновити бойовий шлях Бернарда Вольфовича неможливо через неабияку плутанину в його особистих документах. В одних з них указано: з жовтня 1919 р. — червоноармієць комендантської сотні 58-ї дивізії; з січня 1920 р. — інструктор політвідділу 58-ї дивізії; з березня 1920 р. — інструктор політвідділу 12-ї армії; з червня 1920 р. — інструктор політвідділу Дніпровської військової флотилії, з березня 1921 р. — начальник відділка політуправління Чорноморського флоту⁵. У другому зазначається, що з жовтня 1919 р. по січень 1920 р. він служив червоноармійцем, культпрацівником і політпрацівником у 58-й стрілецькій дивізії; у січні—березні 1920 р. — інструктором політуправління 12-ї армії; у березні 1920 р. — лютому 1921 р. — інструктором та головою слідчої комісії Дніпровської військової флотилії; лютому—вересні 1921 р. — начальником шкільного відділка Чорноморського флоту⁶. Третій документ свідчить, що Голованєвський з листопада 1919 р. був червоноармій цем 58-ї дивізії; з січня 1920 р. — інструктором політвідціл 58-ї дивізії; з березня 1920 р. — інструктор політвідділу 12-ї ар мії; з червня 1920 р. — інструкгор-організатор Дніпровської вій ськової флотилії; з січня 1921 р. — начальник слідчої комісі Дніпровської військової флотилії; з квітня 1921 р. — інструктор політуправління Чорноморського флоту; з травня 1921 р. — начальник відділка політуправління Чорноморського флоту⁷ У четвертому, власноручно заповненому нашим героєм документі читаємо, що він добровільно «служив у 44-й та 58-й дивізіях, Дніпровській військовій флотилії і Чорноморському флоті» та брав участь у боях на «денікінському та польських фронтах у 1919 і 1920 pp. Поранень не мав»⁸.

У будь-якого досвідченого працівника відділу кадрів така плутанина у викладенні окремих фактів буремної молодості Козельського-Голованєвського викликала б підозру і він би мав зробити відповідну перевірку. Але є в його особовій справі ще один надзвичайно цікавий документ:

«До особової справи № 1385

ДОВІДКА

Згідно з розпорядженням нач. адмінвідцілу ДПУ УСРР тов. Козельський Б. В. п/нач СПВ спецперевірці не підлягає.

СТАРШИЙ ІНСПЕКТОР АВ ДПУ УСРР (підпис) 22 липня 1931 р.»⁹

Ось так, люди, які були очима та вухами більшовицького режиму, які тримали під прицілом всю країну та перевіряли будького й будьколи, самі перевірці не підлягали! Тобто українським чекістам, як і англійським джентльменам, потрібно було вірити на слово! Начальник адміністративного відділу ДПУ УСРР H. JI. Рубінштейн з благословення голови ДПУ УСРР В. А. Балицького роздавав направо й наліво індульгенції своїм приятелям.

Для керівництва ВЧК—ДПУ—НКВС, яке весь час підкреслювало, що «у чекіста повинні бути гаряче серце, холодна голова та чисті руки», насправді були зовсім інші вимоги до підлеглих. Головна з них — не вагаючись виконувати будьякий партійний наказ. Той же Балицький у травні 1927 р. роз’яснював підлеглим, «що апарат ДПУ повинен беззастережно виконувати волю Центрального комітету, яка передається через його голову. Якщо є наказ стріляти у натовп незалежно від того, хто б там не був, — відмовитесь — розстріляю усіх. Треба беззаперечно виконувати мою волю, а якщо будете мітингувати, я цього не дозволю... Центральному комітету партії потрібен міцний, монолітний апарат, що виконує волю партії»¹⁰.

Для беззастережного виконання партійної волі в органах радянської державної безпеки використовували не тільки «твердокам’яних більшовиків», але і свідомих кар’єристів з числа осіб з «підмоченою репутацією». До числа останніх, на нашу думку, належав і Козельський. Він, до речі, ніколи і не приховував, що прийшов до ЧК з метою розв’язання власних проблем: «Знаходячись у Києві на лікуванні при чистці партії, був виключений з характеристикою «пасивний член партії». Вважаючи, що активність краще за все може бути доведена безпосередньою роботою, вимагав відрядження в органи ЧЕКА. У вересні 21 р. УКРПУРОМ був відряджений у ВУЧК, де приступив до роботи по боротьбі з бандитизмом»¹¹.

Чекістську кар’єру він розпочав 8 вересня 1921 р. таємним співробітником відділка по боротьбі з бандитизмом секретно-оперативного управління ВУЧК і з оперативних міркувань невдовзі перетворився з Голованєвського Бернарда Вульфовича в Козельського Бориса Володимировича. Його перші кроки у ВУЧК—ДПУ простежимо за його послужним списком:

«Відряджений польовим штабом ВУЧК на Правобережжя у якості співробітника для доручень — 10 листопада 1921 р.

Уповноважений відділу по боротьбі з бандитизмом — 1 лютого 1922 р.

Відряджений у розпорядження ПП ДПУ на П/Б Україні (Повноважне представництво ДПУ на Правобережній Україні. — Авт.) — 30 травня 1922 р.

Прибув у розпорядження ПП ДПУ на П/ Б і призначений уповноваженим 2-го відділка — 16 червня 1922 р.

Т. в. о. начальника 2-го відділка.

Приступив до виконання своїх обов’язків — уповноваженого 2-го відділка — 21 червня 1922 р.

Т.в.о. начальника 2-го відділка — 5 липня 1922 р.

Розформував відділок і поступив у розпорядження ПП ДПУ на П/Б — 25 листопада 1922 р.

Співробітник для доручень ПП ДПУ — 28 листопада 1922 р.

Уповноважений по б/б при КРВ ПП КО ДПУ (по боротьбі з бандитизмом при контррозвідувальному відділу повноважного представництва ДПУ — Київського обласного відділу ДПУ. — Авт.) — 1 січня 1923 р.

Затверджений у названій посаді — 22 лютого 1923 р.

Т.в.о. начальника КРВ — 9 червня 1923 р.

Затверджується уповноваженим КРВ КО ДПУ — 13 червня 1923 р.

Т.в.о. начальника КРВ — 25 липня 1923 р.

Повернувся до виконання своїх прямих обов’язків — ЗО лицня 1923 р.

Т.в.о. начальника КРВ — 17 вересня 1923 р.

Повернувся до виконання своїх прямих обов’язків уповноваженого КРВ — 8 жовтня 1923 р.

Уповноважений КРВ — 15 жовтня 1923 р.

Вважати у відрядженні — Бердичів, Біла Церква, Житомир і Вінниця — 8 квітня 1924 р.

Вважати у відрядженні у Білій Церкві — 14 травня 1924 р.

Вважати прибулим з відрядження — 7 липня 1924 р.

Вважати у відрядженні у м. Бердичів — 27 липня 1924 р.

Переводиться в резерв призначень ОАЧ (організаційно-адміністративної частини. — Авт.) — 1 серпня 1924 р.

Вважати прибулим з відрядження — 17 серпня 1924 р.

Вважати у відпустці на 3 тижні — 2 вересня 1924 р.

Вважати прибулим з відпустки — 22 вересня 1924 р.

Згідно з розпорядженням ДПУ УСРР за № 69842 відряджається у розпорядження останнього — 1 жовтня 1924 р.»¹².

Про «оперативні заслуги» Козельського красномовно свідчать його нагородні листи: «У 1921 р. особисто брав участь у ліквідації махновських банд Фісука та Шкоди. Того ж року брав участь у ліквідації нальоту з Польщі «Повстанської армії» Тютюнника. У 1922—1925 pp. т. Козельський проводив ліквідацію великої банди отамана Гальчевського на Поділлі, там же розкрив і ліквідував ряд повстанських організацій. У 1923 р. на Київщині особисто брав участь у ліквідації активно діючої банди отамана Грищенка. У 1924 р. на території Київщини особисто т. Козельським була агентурно розроблена та оперативно ліквідована повстансько-диверсійна банда отамана Трейка, яка проводила велику руйнівну роботу за завданням 2-го відділу польського генерального штабу»¹³.

Оцінюючи роботу Бориса Володимировича у липні—вересні 1923 p., керівні працівники Київського губернського відділу ДПУ — помічник начальника секретно-оперативної частини Я. 3. Камінський та начальник контррозвідувального відділу Є. А. Євгеньєв (Шептицький) писали: «Є фактичним керівником групи петлюрівщини і боротьби з бандитизмом, здійснює керівництво найкращим чином у масштабі всієї губернії. Проявляє достатньою мірою вміння добирати працівників і ними керувати. Організаторські та адміністративні здібності має. Неабиякий агентурник, добрий оператор. Працездатність на всі сто відсотків. Заслуги в таємно-оперативній галузі роботи: вдало проведені роботи по боротьбі з бандитизмом і петлюрівщиною. Слід лишити на цій роботі з покладанням на нього обов’язків заступника начальника контррозвідувального відділу. Енергійний і дисциплінований. Має сильну волю. Цілком витриманий. Помилки свої визнає. Ставлення до товаришів по службі та підлеглих добре, з вищим керівництвом — відповідно до вимог. Політично цілком розвинутий»¹⁴.

Цілком позитивна, але трохи інша характеристика роботи Козельського з вересня 1923 р. по 5 вересня 1924 p., яку дав заступник начальника Київського губернського відділу ДПУ: «Був керівником роботи. Повну оцінку дати не можна, оскільки більшучастину часу провів на окрузі. Добирати працівників уміє. Агентурник неабиякий. Працездатність середня. Недоліком є намагання перекласти всю без винятку роботу на помічників. Слід використовувати на роботі по лінії контррозвідувального відділу. Дисциплінований. Енергія є, але не завжди повністю виявляється. Наполегливий у проведенні прийнятих рішень. Витриманий. Помилки свої визнає. Ставлення до товаришів по службі і до підлеглих по роботі — задовільне. Політично розвинений»¹⁵.

15 листопада 1924 р. Козельський був призначений помічником уповноваженого контррозвідувального відділу ДПУ УСРР. Зараз важко однозначно сказати, хто саме ініціював переведення здібного юнака до .центрального апарату, адже на той час у Харкові працювало чимало його колишніх київських колег. Це, насамперед, колишні керівники київської контррозвідки Ю. Ф. Кривецьта Є. А. Євгеньєв (Шептицький), які працювали в контррозвідувальному відділі ДПУ УСРР, і колишній помічник начальника губвіоділу ДПУ В. М. Горожанин, який очолював республіканський секретний відділ. Без їх рекомендацій переїзд до Харкова навряд чи відбувся б.

За роботу Борис Володимирович взявся хутко, і невдовзі начальник контррозвідувального відділу ДПУ УСРР М. І. Добродицький так характеризував свого підлеглого: «Інтелектуально добре розвинений. Вельми здібний та тямущий працівник. Добрий агентурник. Виявляє ініціативу. За 2 місяці роботи у КРВ ДПУ зумів налагодити роботу по обслуговуванню інтелігенції та професури. Дисциплінований, старанний. Посаді, що займає, цілком відповідає. Може бути використаний у якості уповноваженого КРВ ДПУ по українських партіях і бандитизму, оскільки до цієї роботи він найбільше придатний»¹⁶.

Саме неабиякі здібності Козельського у його роботі по «українській лінії» і визначили його подальшу долю. З 1925 p., коли з так званим «політичним бандитизмом» було остаточно покінчено, основний тягар у боротьбі з «українською контрреволюцією» поступово став зміщуватися у секретний відділ, який став інтенсивно розробляти підозрілу «українську інтелігенцію».

Секретний відділ ДПУ УСРР очолював на той час Валерій Михайлович Горожанин, який і перетягнув до себе у відділ Козельського. З 5 березня 1925 р. Борис Володимирович працював помічником уповноваженого, азі травня того ж року уповноваженим секретного відділу ДПУ УСРР.

Письменниця Суровцева у своїх спогадах «Життя Надії Суровцевої, описане нею самою в селищі Нижній Сеймчан» пише про своє знайомство з Козельським і Горожанином у 1925 p.: «Максимільянівська, 19. Вона ж — вулиця Раковського. Друга вілла від Технологічного парку. На першому поверсі — відповідальні працівники НКВС, пам’ятаю тільки Абугова (Абугов Ошер Йосипович був на той час помічником начальника секретного відділу ДПУ УСРР. — Авт.) та його жінку Галю — вона, здається, розвідниця закордонна. Нагорі серед інших студент Єфтіфєєв з жінкою та дочкою.

У Єфтіфєєвих обідало подружжя Козельських. Правда, їхнє прізвище було якесь інше, це був, сказати б, псевдонім. Борис чи Бобка був відповідальним співробітником ДПУ. Це був молодий, культурний, здібний хлопець-журналіст. Він писав час від часу публіцистичні статті, і його неодмінно друкували. Він познайомив мене з іншими своїми знайомими, теж «журналістами». Згодом, вже після арешту, виявилося, що вони керували контррозвідкою. Борис познайомив мене з Євгеньєвим і Горожаниним...

Дружина Козельського, Йолочка, була милою молоденькою жіночкою, студенткою консерваторії, співачкою. На Бобку свого молилася, зі мною дуже заприязнилась. Ідей жодних не мала. Радила мені кравчиню, крамниці, розповідала про концерти, свою керівницю Муравйову, про театри тощо. Я заходила часом до їхньої кімнати, жили вони навпроти ДПУ, на Пушкінській (у 1933—1934 pp. Б. В. Козельський мешкав у Харкові за адресою: Харитонівський провулок, 4, квартира 18. — Авт.). Обоє були євреїкияни. У мене вони не бували, хіба часом забігала Йолочка, але зустрічалися і розмовляли ми щодня за обідом. Певна річ, говорили майже виключно про політичні події»¹⁷.

Нам здається, що пам’ять трохи підводить Н. В. Суровцеву. Козельський одружився з дочкою зубного лікаря Єлизаветою Марківною Брискіною, яка, як він відзначав 7 травня 1935 p., «до заміжжя служила у радянських установах, а зараз навчається на 5-му курсі Київського індустріального інституту... Сестра дружини Катерина Михайлівна Гранатова живе в Москві, працює актрисою в театрі»¹⁸. Так що скоріш за все у консерваторії навчалася не дружина Козельського, Єлизавета-Йолочка, а її рідна сестра Катерина.

Але продовжимо цитування спогадів Суровцевої: «З мешканцями першого поверху стосунки були дружні, особливо приємним був Абугов, але він дуже багато працював, мабуть, і ночами, блідий, змучений, з великими чорними очима. Одного разу Бобка Козельський, який сам не бував у нас на вечірках (ходила його дружина, Йолочка), звернувся до мене: “Горожанин питається, як до вас прийти?” — “А що він п’є?” — “Нарзан”. — “Це гірше, але хай приходить”.

Якщо не помиляюся, він був начальником контррозвідки. В кожному разі, був дуже відповідальним працівником. Чергової вечірки він прийшов. Гарний, з блідим вишуканим обличчям, він справляв дуже культурне враження. Де б, із ким би я не розмовляла, він все намагався опинитися біля мене. Нарешті ми сіли поруч. Він старанно доливав мені вина, собі нарзану і весь час скеровував розмову на політичні теми. Не люблю, а поготів раніше не любила партнерів, що п’ють нарзан, а розмовляють про політику. Вино я пила, голова в мене була міцна, тренована, а розмови я весь час звертала на легкі тори. Так і стратив марно вечір та ніч відповідальний працівник, немолодий уже красень з контррозвідки»¹⁹.

Утім, «красень з контррозвідки» вечір провів недаремно, і через деякий час Суровцеву спіткало лихо. Восени 1927 р. вона збиралася їхати до Києва на ювілей академіка Багалія: «По дорозі зустріла Бобку Козельського: “Зайди до Євгеньєва і то зараз”. — “Та я спочатку одержу гроші, та от і портфель із закупками!” — “Ні-ні, йди раніше до нього, якась пильна справа!” — “Ну то візьми портфель, а потім я зайду до нього”.

Зайшла до кабінету. Привіталася з Євгеньєвим, сіла і ждала, в чому справа. “Вам доведеться поїхати в Москву!” — “Ну що ж, тоді я не забарюся в Києві, а в чому річ?” — “Ні, їхати треба негайно, чекати не можна”. Я була неприємно вражена, але справа є справа. — “Тоді я забіжу по речі до Козельських”. То були наші спільні знайомі, а Козельський, як я зрозуміла, був підлеглим Євгеньєва. “По речі ми пошлемо, він їх принесе. А ви арештовані. Зараз із вами поїдуть до вас додому”. Подзвонили Козельському, щоб він приніс портфель. Я кинулася до нього, але Євгеньєв узяв портфель сам. “Відкрийте, що в ньому?” Обурена, витягла з портфеля куплене щойно трико і покрутила ним перед Євгеньєвим: “Коли ви вже такі цікаві!” І все-таки їм обом було ніяково. Я написала Козельському доручення на чималу суму грошей в ДВУ і прохала їх передати Петренкові. Після цього Козельський виглядав дуже збентеженим і зніяковілим і прийняв доручення тільки після виразного дозволу Євгеньєва — мені було дано двох товаришів, і ми поїхали на мою квартиру».

Немає сумніву в тому, що Козельський активно розробляв свою приятельку Суровцеву і сприяв її арешту та засланню, як сприяв репресіям проти десятків тисяч невинних радянських громадян. Характеризуючи роботу Козельського за період з 1 травня 1925 р. по 1 січня 1926 р., Горожанин писав: «Уповноважений по українських антирадянських партіях. Володіє великими здібностями, які дозволяють його використовувати в особливій галузі чекістської оперативної роботи. За час роботи в своїй групі досяг великих результатів в області агентурної та облікової. Добре освічений і розвинений. Один із кращих працівників секретного відділу. Трохи знижує енергію Козельського та обставина, що після чистки 21-го року він виявився поза партією, залишаючись комуністом за світоглядом, за способом життя та за середовищем, у якому бував»²⁰.

Уже з перших місяців своєї роботи в центральному апараті Козельський брав активну участь в розробці академіка М. С. Грушевського. Його підпис красується на багатьох оперативних документах, які зберігаються в справі-формулярі ДПУ УСРР, заведеному на видатного історика. І хоча автограф Бориса Володимировича, як правило, красується після підписів керівних працівників ДПУ УСРР (начальника секретно-оперативного управління ДПУ УСРР К. М. Карлсона, начальника секретного відділу В. М. Горожанина та помічника начальника секретного відділу ДПУ УСРР О. Й. Абугова)²¹, можна з великою вірогідністю припустити, що їхні чернетки складав саме він.

Борис Володимирович особисто контролював листування Грушевського. На копії одного з перлюстрованих листів, адресованих академіку, зберігся цікавий напис: «Тов. Козельському. Даремно цього листа направлено за адресою, його можна було спокійно затримати. Так і напишіть до Києва. В. Горожанин»²².

У секретному відділі ДПУ УСРР Козельський став швидко підніматися щаблями кар’єри: 1 серпня 1926 р. він був призначений т.в.о. начальника 1-го відділка, 1 січня 1926 р. — начальником 2-го (українського) відділка. У 1927 р. «за нещадну боротьбу з контрреволюцією» був нагороджений колегією ОДПУ СРСР пістолетом «маузер»²³. У листопаді 1928 р. здійснилася і давня мрія Бориса Володимировича — його прийняли кандидатом у члени ВКП(б)²⁴. Серед комуністів, які надали йому рекомендацію, були начальник контррозвідувального відділу ДПУ УСРР М. І. Добродицький та начальник Київського окружного відділу ДПУ С. І. Западний²⁵.

Сумлінна робота давалася чекісту дорогою ціною — у березні 1926 р. лікарняна комісія санітарної частини ДПУ УСРР обстежила пацієнта Козельського, який скаржився на серце, швидку втомлюваність, сильний головний біль зранку та ввечері, дратівливість. Діагноз був невтішний: органічний порок серця, недокрів’я, невростенія. Лікування — один місяць санаторію²⁶.

Високо цінував роботу Козельського в центральному апараті і голова ДПУ УСРР Балицький: «З 1925 р. т. Козельський, працюючи по боротьбі з активною українською контрреволюцією, досяг доволі значних результатів по розгрому української контрреволюції. Ряд активних контрреволюційних організацій ліквідовані під безпосереднім керівництвом та при особистій участі т. Козельського. До таких організацій відносяться:

«Українська селянська партія» — широко розгалужена фашистська організація, що мала свій підпільний центр у Харкові і готувала повстання для скинення радянської влади та встановлення куркульсько-фашистської диктатури;

«Гетьманська організація полковника Кобзи», яка була пов’язана безпосередньо з гетьманом Скоропадським і провадила за його завданням контрреволюційну діяльність на Лівобережній Україні;

«Організація українських есерів», яка мала центр у Харкові і провадила широку повстанську роботу по всій Україні для підняття куркульського повстання проти радянської влади; Українська організація, яка діяла за директивами начальника петлюрівської контррозвідки за кордоном полковника Чеботарьова і провадила за його завданням повстанську діяльність на території ряду округів.

Крім того, тов. Козельським викриті й ліквідовані ряд інших підпільних організацій, які намагалися підняти повстання проти радянської влади з метою її повалення та встановлення влади УНР (Української Народної Республіки)»²⁷.

4 вересня 1926 р. начальник секретно-оперативної частини та заступник голови ДПУ УСРР К. М. Карлсон разом iз помічником начальника секретного відділу ДПУ УСРР О. Й. Абуговим і тимчасово виконуючим обов’язки начальника цього ж 1-го відділка Козельський підписали таємний циркулярний лист «Про український сепаратизм», який починався так: «Тактика «культурної боротьби» українських антирадянських елементів з радянською владою останнім часом усе яскравіше та яскравіше вимальовується у вигляді розвитку серед української громадськості націоналістичних ідей сепаратистського характеру. Зростання шовіністичних тенденцій ставить перед органами ДПУ необхідність своєчасно реагувати на це явище, яке має політичне значення першорядної ваги. З цією метою ДПУ УСРР орієнтує місцеві органи про сутність, історію і тактику українського сепаратизму, а також про ті завдання, які у зв’язку з цим стоять перед органами ДПУ»²⁸.

Контроль ДПУ за українською інтелігенцією та членами українських партій значно посилився після приходу до влади в Польщі маршала Ю. Пілсудського. Ф. Е. Дзержинський наполягав на створенні в структурі контррозвідувального відділу ОДПУ СРСР «спеціального відділка по українцях»²⁹. Виходить, що був правий гротескний «український шовініст» дядько Тарас із безсмертної вистави «Мина Мазайло» Миколи Куліша, коли говорив: «їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!»³⁰.

Козельський відігравав ключову роль у фабрикації справи «Спілки визволення України» («СВУ»). Ще в червні 1929 р. Балицький інформував ЦК КП(б)У, що ця «організація об’єднувала антирадянськи настроєну інтелігенцію, колишніх визначних учасників петлюрівського руху, діячів автокефальної церкви та представників куркульства... Незважаючи на те, що багато учасників ліквідованої нині органами ДПУ України контрреволюційної організації «Спілка визволення України» були в різний час амністовані радянською владою, вони не відмовилися від подальшої злочинної контрреволюційної діяльності і створили організацію, що мала на меті об’єднати навколо себе українські антирадянські елементи і шляхом масової агітації, пропаганди і шкідництва, спираючись на підтримку міжнародної буржуазії, викликати повстання проти радянської влади... Більшість обвинувачених уже зізналася в своїй злочинній контрреволюційній діяльності. Органами Державного політичного управління України ведеться енергійне слідство. Обвинувачені найближчим часом постануть перед пролетарським судом»³¹.

Процес «СВУ», який сучасники вдало назвали «театром у театрі», оскільки він відбувався в приміщенні Харківського оперного театру (нині будівля Харківської обласної філармонії), тривав з 19 березня по 9 квітня 1930 р. Судили 45 чоловік, серед яких були 2 академіки ВУАН, 15 професорів вузів, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 вчителів, 1 теолог, 1 священик УАПЦ, 3 письменники, 5 редакторів, 2 кооператори, 2 правники і 1 бібліотекар. 15 підсудних працювали в системі ВУАН. 31 чоловік колись входив до різних українських політичних, партій, один був прем’єр-міністром, два — міністрами уряду Української Народної Республіки, шестеро — членами Центральної Ради. Між підсудними було 43 українці та два євреї, 42 чоловіки та 3 жінки. Ще 700 (а не 400, як вважалося раніше) чоловік було заарештовано невдовзі у зв’язку з цією справою³². Разом, за деякими підрахунками, під час та після процесу «СВУ» було заарештовано, знищено або заслано понад 30 000 осіб.

Процес «СВУ» став сигналом для наступу проти національного відродження України. Недаремно старший уповноважений секретного відділу Київського окрвідділу ДПУ С. С. Брук на допитах повторював: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!»³³.

В контексті ліквідації НЕПу, «розкуркулення», масової насильницької колективізації та масового спротиву селянства процес «СВУ» перетворювався на трагічну інтродукцію не тільки фізичного, а й морального винищення тих інтелектуальних верств, чиїми зусиллями політика «українізації» могла сприяти самоідентифікації українців і України як держави. Не випадково журнал «Більшовик України» в одній із передових статей писав: «У процесі «СВУ» український пролетарський суд розглядає справу не лише про контрреволюційних покидьків петлюрівщини, а судить в історичній ретроспекції весь український націоналізм, націоналістичні партії, їхню зрадницьку політику, їхні негідні ідеї буржуазної самостійності, незалежності України»³⁴.

Почалося все з того, що з 18 травня по 18 червня 1929 р. у Києві місцевим окружним відділом ДПУ під керівництвом В. Т. Іванова було заарештовано групу молодих людей, яких обвинуватили у приналежності до нелегальної організації. Серед цих молодих людей були й такі, що з 1928 р. співпрацювали з ДПУ, входячи в контакт з «націоналістично налаштованими» особами, надаючи необхідну інформацію. Свідчення саме цих осіб використали для того, щоб зламати і примусити студентів М. П. Павлушкова і Б. Ф. Матушевського свідчити проти віцепрезидента ВУАН, визначного літературознавця, академіка С. О. Єфремова та інших майбутніх учасників процесу «СВУ».

Єфремова «зламав» уже згадуваний нами Соломон Соломонович Брук, в нагородному листі на якого Балицький писав: «У справі ліквідації «СВУ» тов. Брук відіграв видатну роль і своєю наполегливістю та рішучістю, застосовуючи складні агентурно-оперативні комбінації, він добився викриття ролі центральних фігур у справі «СВУ», керівника «СВУ» — академіка Єфремова, члена центру «СВУ» — Дурдуківського, керівника терористичного бойового загону молоді — Павлушкова та ряду інших видних учасників організації, внаслідок чого була викрита повстанська сутність ліквідованої організації»³⁵.

Всі деталі процесу «СВУ» узгоджувалися з московським керівництвом, хоча ДПУ УСРР пропонувало і свій сценарій, розроблений переважно Горожаниним і Козельським, які, в свою чергу, все узгоджували з Балицьким. Що ж це за документи?

Це насамперед «Доповідна записка про результати роботи щодо викриття контрреволюційного підпілля по Україні у зв’язку зі справою “СВУ”» (складений Абуговим і Козельським)³⁶, «Меморандум у справі Одеської філії “Спілки визволення України”» (складений Горожаниним і Козельським)³⁷, «Доповідна записка про діяльність медичної лінії “СВУ”» (складений Горожаниним і Козельським)³⁸, «Орієнтовний список арештованих по Києву, які підлягають представленню на процесі» (складений Горожаниним і Козельським)³⁹, деякі інші документи. Тут систематизовано чимало «ліній» діяльності «СВУ», про які потім згадували на процесі, а також і ті, що відпали, оскільки чекістам не вдалося надати їм вигляду реально небезпечних.

У цих документах не зафіксовано жодного конкретного злочину «змовників». Ідеться про певні «злочинні» наміри, розмови, якісь «заколотницькі» проекти, але не про конкретні дії. Інша прикметна риса документів, підготовлених у ДПУ УСРР наприкінці 1929 p., — їхній абсолютний антиукраїнізм. Коли знайомишся з їхнім змістом, не можеш не дійти висновку, що фабрикація справи «СВУ» і підготовка відкритого процесу в цій справі водночас були вирішальним етапом на шляху не тільки до фізичного, а й до морального терору щодо українства, до активної дискредитації політики «українізації». Фактично все українське в цих документах постає «петлюрівським», «націоналістичним», «шкідницьким» тощо.

Показовою щодо усього є доповідна записка Балицькому «Про підсумки роботи щодо викриття українського контрреволюційного підпілля по Україні у зв’язку із справою “СВУ”», яку 1 грудня 1929 р. склали Абугов і Козельський. Цей досить великий за обсягом документ містить підсумки роботи ДПУ в тодішніх окружних центрах України і переконливо засвідчує: основний цілеспрямований удар організатори справи «СВУ» спрямували проти української інтелігенції, причому не тільки старої. Під «націоналістичні» підводилися буквально всі гуртки, об’єднання, наприклад, гуртки для вивчення українського слова на Вінниччині.

Навіть на русифікованій Луганщині викрили «контрреволюційне шовіністичне угруповання». Але з кого? Зрозуміло, з учителів української мови, які створили «гурток українізаторів». Як зазначено, «група мала своєю метою організувати навколо себе українців-шовіністів, впливати на вчительство та студентство». Академікові Слабченку інкримінувалося те, що він згуртував навколо себе групу «майбутніх молодих професорів», яких знов-таки обвинувачували в «шовіністичній роботі».

При читанні цих документів доходиш висновку, що ця справа формувалася як рішучий крок у дискредитації політики «українізації», яку працівники ДПУ УСРР ніколи не сприймали за серйозну й довготривалу. Чекісти ніби підводили базу для наступних тотальних погромницьких антиукраїнських акцій, що набудуть масовості у 1932—1933 роках.

Ще одна особливість згаданих документів — прагнення всіляко дискредитувати Українську автокефальну православну церкву, підготувати ґрунт для її знищення. Не випадково в одному із вищезгаданих документів, підготовлених Козельським і Горожаниним в грудні 1929 p., докладно планувалося, що саме інкримінувати діячам УАПЦ. Насамперед це «атеїзм більшості автокефального духовенства», це «петлюрівське минуле більшості автокефалістів»; використання діячами «СВУ» УАПЦ як «знаряддя антирадянського впливу на широкі маси для ведення підпільної роботи», «українізація церкви та релігії — засіб для здійснення мети» «СВУ»⁴⁰.

Співробітники ДПУ доклали великих зусиль, щоб «розшифрувати» всі ці напрями. Від заарештованих діячів УАПЦ В. М. Чехівського та М. М. Чехівського слідчим вдалося дістати потрібні відомості про «контрреволюційну націоналістичну роботу українських церковників». Це дало змогу провести 28— 29 січня 1930 р. «надзвичайний собор» УАПЦ, який схвалив резолюцію про зв’язок УАПЦ з «СВУ», про «контрреволюційність» УАПЦ і, зрозуміло, про її самоліквідацію⁴¹.

Обвинувальний висновок у справі «СВУ» був складений Горожаниним і Козельським 4 лютого 1930 р.⁴². Сам же процес, як ми вже відзначали, відбувся 9 березня — 19 квітня 1930 р. Про специфіку його повідав О. Семененко у своїй книзі «Харків, Харків»: «Процес “Спілки визволення України”» — «СВУ» був показовий процес. Чужинці називають такі суди театральними...

Підсудних привозили з тюрми не в «чорних воронах», а в звичайних автобусах, ніби на прогулянку. На сцені в перервах підсудним підносили чай з «тістечками». Організатори явно перегравали, пересолоджували свою ролю гуманних учнів Дзержинського. Особливо ці масні і демонстративно великі солодощі, кондитерські вершини тодішнього щасливого життя, були тут не до речі. Проте думаю, що відкинути, відсунути їх підсудний академік Сергій Єфремов, людина великої гідності, не міг. Не могли й інші. Так само не могли відкликати своїх попередніх свідчень, даних у Києві, вимучені довгими днями і ночами без сну. І зізнання, і театральні солодощі — все належало до заздалегідь розробленого ритуалу, і підсудні мали коритися йому.

Про суд дуже докладно писали в газетах і передавали через радіо всю судову процедуру. Серед публіки в театрі в більшості було мало українців. Сумна доля людей приречених і суджених у трибуналах революції. Бо доводиться у найтяжчі хвилини бачити довкола не друзів та однодумців. Тільки родичі тут були. Але мовчазна маса в театрі (квитки на процес розподіляли через радянський апарат) нагадувала юрби в трибуналах французької революції...

Коли оголошували вирок, я був у театрі... Чекання тяжкого вироку завжди напружує нерви. Тут за театральним фальшем і нібито природним судочинством особливо почувалася присутність чужої, злої сили. Серед людей на сцені було і начальство. Вони трималися непоказно, але на них варто було подивитися. Під актом обвинувачення два підписи — Горожанин і Козельський, обидва на сцені суду.

Горожанина мало хто знав. У концертних залах інколи можна було побачити цього інтелігента. З довшим, ніж звичайно, волоссям, що надавало йому артистичного вигляду ніби піаніста або скрипаля. Я чув від одеського адвоката Г. Я. Сосіна, що Горожанин був родом із Акермана. Довгі роки Горожанин був начальником секретно-оперативної частини НКВД УСРР. Всі контрреволюційні справи підлягали йому. Він також був головою чрезсесії закритого суду для контрреволюційних справ.

Борис Козельський був керівником відділу, що відав українськими справами і підлягав Горожанину. Про Козельського було більше відомостей. В совєтський час він дістав юридичну освіту в Одесі. В Одесі слухав лекції Олексія Яковича Шпакова... Коли в двадцятих роках О. Я. Шпакова ховали в Одесі, студент Козельський ніс разом з іншими труну популярного професора. Козельський був українець з Полтавщини, з родини дрібних землевласників. Він мав культурні зацікавлення, любив старі гравюри, і Річард Іванович Домре, наш досвідчений букініст, залишав для Козельського добрі гравюри, а нам, не вельможним любителям книг і гравюр, їх не продавав. Річард Іванович шанував начальство»⁴³.

Як бачимо, у спогади Семененка про Козельського вкралися помилки. По-перше, Козельський ніколи не вчився в Одеському університеті, і тут автор, скоріш за все, переплутав його з Горожаниним. По-друге, Борис Володимирович був не «українцем з Полтавщини», а євреєм з Поділля. Ця помилка, на нашу думку, свідчить про добре володіння Козельським українською мовою. Як ми вже знаємо із спогадів Суровцевої, Борис Володимирович активно займався літературною діяльністю і постійно друкувався у радянських газетах. Його ж книжка «Шляхом зрадництва і авантюр», яка була надрукована у Харкові 1927 року, була одним із головних аргументів радянської історіографії у боротьбі з «буржуазним українським націоналізмом» до останніх днів радянської влади.

Взагалі зі спогадами про Козельського, надрукованими у літературних джерелах, виходить досить дивна річ — усі вони містять суттєві помилки. Ми вже докладно цитували Суровцеву і Семененка, а тепер ще наведемо абзац із спогадів чекіста П. А. Судоплатова: «За іронією долі відділок інформації нашого відділу очолював колишній царський офіцер Козельський, який походив із збіднілої дворянської родини. Хоча ця людина і служила в царській армії, його симпатії до більшовиків, які виявилися у роки революції, дозволили йому завоювати нашу довіру»⁴⁴.

Як же міг Судоплатов назвати свого колишнього безпосереднього начальника Козельського колишнім царським офіцером і дворянином? Тут уже ніякі посилання на погану пам’ять не врятують. Тим більше що дружина Судоплатова — Емма Каганова також працювала в секретному відділі ДПУ УСРР під керівництвом Козельського та керувала «мережею інформаторів у середовищі української творчої інтелігенції — письменників і театральних діячів»⁴⁵.

28 квітня 1930 р. на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У було ухвалено рішення «Про нагородження робітників ДПУ за викриття “СВУ”» орденом Червоного Прапора. Найвищу нагороду країни пропонувалося вручити: начальнику секретного відділу ДПУ УСРР В. М. Горожанину; начальнику 2-го відділка секретного відділу ДПУ УСРР Б. В. Козельському; начальнику Київського окружного відділу ДПУ В. Т. Іванову; начальнику Миколаївського окружного відділу ДПУ О. Б. Розанову («виявив та ліквідував на території Миколаївського округу одне із найголовніших розгалужень організації «СВУ»); начальнику Дніпропетровського окружного віл/тілу ДПУ Ф. Я. Леонюку; начальнику секретного відділу Київського окружного відділу ДПУ Г. Б. Загорському; старшому уповноваженому секретного Київського окружного відділу ДПУ С. С. Бруку, уповноваженому контррозвідувального відділу ДПУ УСРР 3. М. Ушакову⁴⁶.

Як же обґрунтовував необхідність нагородження своїх підлеглих голова ДПУ УСРР? Процитуємо витяги з нагородних листів двох головних режисерів процесу «СВУ»:

«Тов. Козельський, керуючи боротьбою з активною українською контрреволюцією, бере безпосередню участь у розробці та ліквідації всеукраїнської повстанської організації «Спілка визволення України», яка намагалася підняти до 1930 р. збройне повстання та повалити радянську владу при військовій підтримці з боку іноземних інтервентів, шляхом організації терористичних актів проти вождів партії та представників радянської влади. При проведенні розробки «СВУ» виявив повстанську діяльність «СВУ», її терористичні принципи та орієнтацію «СВУ» на іноземну інтервенцію.

Враховуючи видатні заслуги в області боротьби з активною повстанською контрреволюцією, яка завершилася ліквідацією «Спілки визволення України», тов. Козельський Борис Володимирович представляється до нагородження орденом Червоного Прапора»⁴⁷.

«Тов. Горожанин проводить агентурні розробки, які передують ліквідації «Спілки визволення України»... В ліквідації повстанської організації «СВУ», що являла собою серйозну загрозу пролетарській диктатурі, тов. Горожанин брав безпосередню участь в розробці по центру «СВУ», а також у викритті «СВУ» у всеукраїнському масштабі. Своїм умілим керівництвом сприяв успішному завершенню ліквідації «СВУ» та забезпечив політичний розклад її головних діячів. За участю тов. Горожанина було досягнуто викриття ролі Української автокефальної церкви як повстанської зброї «СВУ», здійснення її політичного розкладу та знешкодження.

Враховуючи видатні заслуги в області боротьби з активною повстанською контрреволюцією, яка завершилася ліквідацією «Спілки визволення України», тов. Горожанин Валерій Михайлович представляється до нагородження другим орденом Червоного Прапора»⁴⁸.

Однак у Москві з якихось причин відхилили клопотання українського керівництва, і співробітники ДПУ УСРР лишилися без очікуваних орденів. Правда, у якості компенсації Козельський отримав знак «Почесний працівник ВЧК—ДПУ». Знаком почесного чекіста за справу «СВУ» був відзначений і старший уповноважений 2-го відділка секретного відділу ДПУ УСРР Михайло Григорович Джавахов (справжнє прізвище — Золотницький), який «у 1927 р. брав безпосередню участь у розробці та ліквідації Української селянської партії. У 1928 р. брав участь в розробці та ліквідації української правоесерівської організації в Харкові. У 1929 р. брав участь у розробці справи «СВУ», внаслідок чого були виявлені цінні дані, які сприяли розгортанню справи та встановленню зв’язку організації за кордоном»⁴⁹.

Весна 1930 р. ознаменувалася зміною керівництва в секретному відділі ДПУ УСРР: 10 березня — заступник начальника відділу О. Й. Абугов був призначений начальником секретно-оперативного управління та заступником повпреда ОДПУ Нижньогородського краю; 7 травня — начальник відділу В. М. Горожанин був призначений заступником начальника секретного відділу ОДПУ СРСР.

Новим начальником секретного відділу ДПУ УСРР був призначений Г. С. Люшков (з посади начальника інформаційного відділу ДПУ УСРР), а Б. В. Козельський у 1930 р. став т.в.о. помічника начальника відділу. Слід відзначити, що в різних документах з його особової справи є розбіжності як у назві його нової посади, так і у даті призначення. В одному послужному списку зазначено: «з 1 січня 1930 р. призначений т.в.о. помічника начальника секретного відділу, 3 липня 1930 р. затверджений у посаді»⁵⁰, в другому — «т.в.о. заступника начальника секретного відділу з 1 травня 1930 p.», в третьому — «т.в.о. помічника начальника секретного відділу з 1 травня 1930 p.».

Не прояснює ситуацію і «атестація за 1929 / 30 рік», складена Люшковим. На її початку зазначається, що Козельський обіймав посаду т. в. о. заступника начальника секретного відділу з 1 травня 1930 року. А далі читаємо: «Тов. Козельський працює в органах з 1921 року. Культурний, політично підготовлений товариш. Орієнтується в політичній обстановці. Брав велику участь у розробці справи «СВУ», має по цій справі великі заслуги і представлений колегією ДПУ УСРР до ордена Червоного Прапора. Порівняно недавно висунутий помічником начальника секретного відділу — з роботою справляється. Бере участь в роботі по справі “Весна”»⁵¹.

Як бачимо, в одному документі одночасно фігурує дві посади! Втім, як би не називалися посади Козельського, він був другою людиною в секретному відділі ДПУ УСРР після Люшкова.

Стосовно безпосередньої участі Бориса Володимировича у слідстві по справі «Весна», то тут слід відмітити серпневий (1930 р.) лист до начальника Конотопського окружного відділу ДПУ, підписаний начальником секретно-оперативного управління ДПУ УСРР І. М. Леплевським, заступником начальника секретного відділу Б. В. Козельським і т. в. о. начальника 2-го відділка Южним, у якому, зокрема, зазначалося: «Надзвичайно важливого значення набуває питання про військову організацію в Червоній Армії, яка фігурує у свідченнях Бєлявського та Золотаря. Необхідно у першу чергу виявити прізвище командиракерівника цієї організації, вживши всіх застережних заходів для того, щоб він не був сполоханий. Для цього необхідно, окрім допиту заарештованих у цьому напрямку, провести швидку розробку родичів Дем’яненка та у селі установити командира. Одночасно з цим можна провести арешти цих родичів, добиваючись прізвища командира слідчим шляхом»⁵².

Козельський не тільки писав директиви у справі «Весна», але і сам активно допитував заарештованих. Він, зокрема, «розколов», а точніше, змусив обмовити себе колишнього підполковника царської армії С. І. Добровольського,⁵³ якого підвів під розстріл.

Після утворення секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Борис Володимирович 5 квітня 1931 р. був призначений помічником начальника цього відділу, але це призначення слід ще було затвердити у Москві.

У квітні 1931 р. у своєму рапорті на ім’я заступника голови ОДПУ СРСР Г. Г. Ягоди начальник адміністративно-організаційного управління І. О. Воронцов писав: «ДПУ УСРР просить затвердити у посаді помічника начальника секретно-політичного відділу ДПУ тов. Козельського Б. В. — помічника начальника секретного відділу ДПУ.

Член ВКП(б) з 1931 p., в органах ОДПУ з 1921 р.

Атестований ДПУ УСРР по останній посаді як такий, що добре знає секретно-оперативну роботу. Брав активну участь у розробці справи «СВУ», по якій має великі заслуги. Дисциплінований:

Центральною атестаційною комісією ОДПУ атестований як такий, що цілком відповідає посаді, яку займає»⁵⁴.

Ягода задовольнити клопотання харківських товаришів чомусь не поспішав, і Козельський був остаточно затверджений наказом ОДПУ СРСР № 397 у посаді помічника начальника секретно-політичного відділу ДПУ УСРР лише ЗО липня 1931 p., тобто лише за день до призначення Балицького третім заступником голови ОДПУ СРСР.

З собою на Луб’янку Балицький перетягнув велику кількість українських чекістів, серед яких був і Люшков. Після від’їзду останнього Козельський кілька тижнів очолював секретно-політичний відділ ДПУ та завершував справу «Українського національного центру» — «УНЦ».

Про початок слідства у цій справі докладно розповідалося в нарисі «Генріх Самійлович Люшков». Додамо лише, що Козельський стояв біля самих витоків фабрикації справи «УНЦ». З квітня 1931 р. він був присутнім на допиті Грушевського, який проводив особисто Балицький. Під час цієї розмови голова ДПУ УСРР переконався, що академік підтверджує свої свідчення, які він дав уповноваженим секретного відділу Южному та Короленку. Наступного дня на засіданні Політбюро Балицький поінформував присутніх про щиросерде зізнання Грушевського, але того ж дня у Москві останній був звільнений з-під варти після розмови з начальником секретно-політичного відділу ОДПУ СРСР Я. С. Аграновим і заступником голови ОДПУ СРСР С. А. Мессінгом⁵⁵.

Невдовзі чекістам довелося відмовитися не тільки від ідеї зробити Грушевського головою «УНЦ», але і від ідеї провести відкритий процес. Чому так сталося, зараз сказати однозначно важко, хоча, на нашу думку, існує лише три варіанти відповіді. Перший — Політбюро ЦК ВКП(б) вирішило, що недоречно проводити черговий відкритий процес. Другий — чекістське керівництво сумнівалося у його якісному проведенні. Третій — проводити відкритий процес не захотів сам Балицький, який не бажав ділитися славою з новим головою ДПУ УСРР С. Ф. Реденсом.

Як би там не було, але 21 жовтня 1931 р. т.в.о. начальника секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Б. В. Козельський і начальник 2-го відділка цього ж відділу С. М. Долинський підписали обвинувальний висновок у справі «УНЦ» (понад 300 сторінок), який розпочинався так:

«Державним політичним управлінням УСРР у першій половині 1931 р. розкрито і ліквідовано Всеукраїнську контрреволюційну організацію, яка іменувалася «Національний центр» і ставила за мету шляхом підготовки збройного повстання куркульства, приуроченого до моменту інтервенції капіталістичних країн в СРСР, скинути радянську владу в Україні, відторгнути УСРР від Радянського Союзу і встановити в Україні капіталістичний лад у формі буржуазно-демократичної «Української народної республіки»...

Виникнувши у 1922—1923 роках за кордоном внаслідок об’єднання різних груп української контрреволюційної еміграції, перенісши згодом свою діяльність на територію УСРР, створивши тут на початку 1924 року загальноукраїнський центр і приступивши до об’єднання окремих груп української контрреволюції на території УСРР, цей блок на кінець 1926 р. був остаточно оформлений, створивши єдиний фронт української і галицької контрреволюції і включивши до свого складу українські дрібнобуржуазні «соціалістичні» партії (УТІСР, УСДРП), контрреволюційні елементи галицької еміграції в УСРР і блок буржуазних і дрібнобуржуазних партій Галичини, які стали на шлях співробітництва з польським фашизмом.

У 1924—1927 роках «Український національний центр» здійснював широку організаційну роботу з консолідації всіх українських антирадянських сил, впровадження у радянський апарат, захоплення командних позицій у кооперативному і господарському апаратах, державних, наукових і громадських установах і створив розгалужену організацію з центром у Харкові»⁵⁶.

Козельський з Долинським попрацювали на славу — тепер вони викрили не просто чергову українську націоналістичну організацію, а організацію, яка, по-перше, діяла за прямими вказівками Польщі та Франції; подруге, мала зв’язок з «Трудовою селянською партією», «Промпартією», «Союзним бюро РСДРП», «Російською офіцерською організацією» та іншими контрреволюційними організаціями⁵⁷. У справі «УНЦ» було засуджено 50 чоловік, які отримали від трьох до шести років ув’язнення. Але для більшості з них це був лише початок сходження на Голгофу. У 1934—1941 pp. 21 з них розстріляли, 12 отримали нові строки. Більшість з них померла у таборах⁵⁸.

1 березня 1932 р. Козельського призначають заступником начальника секретно-політичного відділу ДПУ УСРР. Того ж року він брав активну участь у розкритті «ряду повстанських організацій, з яких одна була пов’язана з 2-м відділом Польського генерального штабу і мала в своєму розпорядженні значну кількість динаміту та балони з отруйними речовинами. Динаміт і балони вилучені при ліквідації організації» і в розслідуванні справи «Харківської групи “марксистів-ленінців”»⁵⁹.

Робота Козельського була оцінена належним чином — у грудні 1932 р. «на відзнаку 15-річчя ВЧК—ДПУ» він був нагороджений другим знаком почесного працівника ВЧК—ДПУ та орденом Трудового Червоного Прапора УСРР.

Слід сказати, що в основі професійних успіхів Бориса Володимировича лежала свідома фальсифікація слідчих справ, у чому йому неабияку допомогу надавали численні агенти-провокатори.

У середині 1933 р. Козельський разом із своїм найближчим другом — начальником відділка секретно-політичного відділу ДПУ УСРР О. М. Шерстовим завербували емігрантку із Польщі, члена компартії Західної України Катерину Михайлівну Бородчак (вона ж Марія Хам), яка обвинувачувалася у роботі на польську розвідку. Головним аргументом на користь співпраці з органами пролетарської диктатури був, вочевидь, звичайнісінький шантаж. Чоловік Бородчак — член ЦК КПЗУ Микола Андрійович Хам у 1926—1928 pp. був членом польського сейму і в 1930 р. втік до СРСР. У 1933 р. він був засуджений по справі «УВО»⁶⁰. Рятуючи свою свободу та намагаючись полегшити життя свого чоловіка, Бородчак-Хам, яка працювала під агентурними прізвиськами «Іван» та «Ганна», швидко почала постачати чекістів зведеннями про наявність терористичних груп. Причому терористи мали за мету вбивство не лише керівників партії та уряду, але і співробітників секретно-політичного відділу Б. В. Козельського, С. А. Пустовойтова та Г. М. Бордона.

Бордон пізніше показав, що «явна неправдивість цих даних не заважала розвивати «активність» Хам у цьому напрямку, і в результаті вона подала терористичну групу, зі складу якої я вів слідство у справі студента Харківського агрономічного інституту Поліщука Клима. В процесі слідства я встановив, що ця.

терористична група організована самою Хам. Причому під час обшуку у Поліщука була знайдена записка, яка була написана рукою Марії Хам, з якої було видно, що вона штовхає Поліщука на терор. Про це я доповів Козельському, Шерстову та Долинському Семену Мойсейовичу. Записку у мене забрали і запропонували Поліщука з цього приводу не допитувати. Я це виконав, незважаючи на очевидну спільну провокацію Козельського, Шерстова із завербованою агенткою Хам. Окрім Ковельського, Шерстова та Долинського, до оперативного зв’язку з Хам ніхто з апарату не допускався. Вважаю, що випадки провокації Хам під керівництвом Козельського, Шерстова та Долинського не були одиничними. Тим більше, що Хам була буквально захована кудись на Чернігівщину»⁶¹.

З середини 1933 р. секретно-політичним відділом ДПУ були залучені до співпраці ще кілька таємних співробітників, які давали свідомо неправдиву інформацію про українську інтелігенцію: В. О. Юринець, А. А. Біленький-Березинський, Штейн, І. Й. Карбоненко, А. І. Онищук. За словами оперуповноваженого секретно-політичного відділу ДПУ УСРР С. А. Пустовойтова, ці провокатори «за вказівками Козельського, Долинського, Шерстова, Грушевського та моїми... писали брехливі донесення про нібито існуючі контрреволюційні та терористичні організації. Причому учасники цих організацій їм підказувалися нами... Ці ж агенти провокували українську інтелігенцію і виготовляли фальшиві документи, які мали підтвердити наявність контрреволюційних організацій»⁶².

Головним аргументом на користь співпраці з чекістами була обіцянка свободи. Так, наприклад, 31 грудня 1932 р. був заарештований голова правління «Української радянської енциклопедії» Антон Антонович Біленький-Березинський, з якого швидко зробили «українського фашиста та німецького шпигуна», оскільки до свого приїзду в СРСР у 1928 р. він працював технічним секретарем КПЗУ у Данцінгу⁶³. За вказівкою Козельського Біленький-Березинський та його дружина Штейн були завербовані. Причому першою дала згоду працювати на ДПУ Штейн, яка головною умовою своєї співпраці поставила звільнення чоловіка з-під варти⁶⁴.

Обіцянку було виконано. Судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР 23 вересня 1933 р. Біленький-Березинський був засуджений до десяти років таборів, але вже 26 травня 1934 р. він був звільнений «за станом здоров’я» під підписку про невиїзд і відбуття покарання відстрочено на шість місяців. 5 листопада 1934 р. провокатор був вдруге взятий під варту і відправлений до таборів. Постановою особливої наради при НКВС СРСР від 14 жовтня 1935 р. достроково звільнений з місць позбавлення волі й висланий до Омська на решту терміну. Вчителював у місті Ішим. Заарештований 20 лютого 1937 р. 27 червня 1938 р. трійкою УНКВС по Омській області засуджений за постачання провокаційних матеріалів⁶⁵.

Про «специфіку» агентурного використання Біленького-Березинського розповів згодом його куратор — старший лейтенант державної безпеки Сергій Аполлонович Пустовойтов. Процитуємо витяг із протоколу його допиту від 27 липня 1937 p., який проводив заступник начальника контррозвідувального відділу НКВС УРСР, капітан державної безпеки С. І. Самойлов:

«Питання: 14 жовтня 1934 року вами та Долинським прийнята доповідь від агента Березинського про підготовку терористичного акту.В цій доповіді Березинський пише: «8 жовтня приходив член центру організації Юринець, який недавно повернувся до Харкова з периферії, куди їздив у справах організації. Юринець інформував, що після свого приїзду до Харкова він отримав через німецьке консульство в Харкові інструкцію із закордону від проводу ОУН—УВО про поновлення та посилення терористичної організації на Радянській Україні і просив інформувати про це інших членів центру, які зайдуть до мене...» Про що йде мова?

Відповідь: Після ліквідації «УВО» наприкінці 1932 р. та на початку 1933 р. групою зрадників у СПВ НКВС УСРР почали мусуватися плітки про нібито існуючий центр «УВО». Щоб підготувати це, ми направили агента Юринця до агента Березинського із завданням виступити один перед одним в ролі учасників нового центру «УВО». Біленький та Юринець назвали як членів «УВО» десятки людей, яких вони провокували. Вони ж інспірували терористичні групи, одна з яких (група Ю. О. Бачинського, Крушельницьких) була ліквідована напередодні жовтневих днів 1934 року.

Питання: Із зачитаних відомостей Березинського він і Юринець перебували в одній організації. Між тим, напередодні жовтневих днів 1934 р. ви отримали від Юринця дві доповіді про підготовку терористичних актів, причому як учасники терактів, так і способи їх проведення вказані зовсім інші, ніж у Біленького. Чим це пояснити?

Відповідь: Біленький та Юринець обидва брехали. Ніхто у зміст їхніх доповідей не вдумувався. Тим більше, що ми знали, що вони брехливі. Було важливо отримати матеріал, аби обгрунтувати арешти й показати боротьбу з терором»⁶⁶.

Провокаційні методи роботи Козельського визнавали на допитах у 1937 р. й інші його підлеглі. Так, лейтенант державної безпеки Микола Дмитрович Грушевський показав, що «Козельський та зрадники, які його оточували, у тому числі і я, інспірували активні терористичні прояви з боку української інтелігенції, здебільшого з письменницьких кіл. Для цього був підібраний склад таємних агентів... які на наше замовлення писали доповіді про терористичні та контрреволюційні організації. За цими доповідями проводилися арешти, причому не всіх осіб, які по них проходили, а на вибір, на наш розсуд. Матеріали таких агентів, як Юринець, Карбоненко, Онищук, навіть з одного їхнього викладу було видно, що це фальшивка. Але така агентурна робота заохочувалася керівництвом Наркомату Балицьким і Кацнельсоном. Причому такий агент як Юринець подавався як взірець висококваліфікованого агента, центрального агента, як його називали»⁶⁷.

«Центральний агент» Володимир Олександрович Юринець постановою ЦК КП(б)У від 17 липня 1933 р. був виключений з партії та зі складу академіків ВУАН як «буржуазний націоналіст і плагіатор»⁶⁸. Зрозуміло, що з таким тавром на Юринця чекав неминучий арешт. Тим більше що академік давно знаходився в оперативній розробці секретно-політичного відділу, і слідчий Ісак Иосифович Соколов-Шейніс назбирав чимало свідчень заарештованих про «активну участь Юринця в «УВО»⁶⁹. Під тиском компромату колишній академік і дав згоду начальнику 2-го відділка секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Олександру Марковичу Шерегову співпрацювати з органами державної безпеки.

Вербування такого агента не могло пройти без згоди Балицького, який, мабуть, і переконав членів ЦК КП(б)У, що Юринець спокутуванням своїх гріхів на оперативній роботі принесе набагато більше користі, ніж у концтаборі. Відпрацьовувати високу довіру академік почав відразу після оприлюднення постанови ЦК, коли знайомі при зустрічі з ним висловлювали свої співчуття, які ставали відразу відомими чекістам. Втім, не доносити про співчуваючих Юринець не міг, бо не був переконаний у тому, що не донесуть на нього. Роль провокатора далася Юринцю нелегко, і для того, щоб заглушити сумління, він запив.

«Я писав брехливі донесення про нібито існуючі контрреволюційні та терористичні організації. Я провокував на окремі виступи і дії окремих осіб... Протягом кількох років я постійно бував п’яний. Пив, щоб не думати, починаючи з ранку. Я приходив п’яний на зустріч із співробітниками НКВС, пив, щоб не думати», — пояснить він згодом свій душевний стан. Чекісти використовували запої Юринця на свою користь. Козельський чинив на академіка тиск, а Балицький преміював двома тисячами карбованців⁷⁰.

Оперативники приходили до «центрального агента» зі своїми пляшками, свідомо споювали і давали завдання написати конкретний донос на конкретну людину, запевняючи при цьому, що контрреволюційна діяльність фігурантів добре відома ДПУ і академікові сумніватися в їхній злочинній діяльності не варто. Бувало і простіше — Юринцю давали на підпис заздалегідь підготовлені в ДПУ матеріали, і той підписував їх одним з агентурних прізвиськ — «Зірка», «Іванов», «Федоров». Причому поводили себе чекісти зі своїм «центральним агентом» презирливо та образливо⁷¹.

Брук божився: «до «Федорова» я ніякого відношення не мав і його не бачив, отримував інколи витяги з його зведень. «Федорова» залучив до роботи Шерстов, а працювали з ним Ковельський, Рахліс, Долинський, Пустовойтов. Зі слів Григоренка, який раніше працював по українській лінії, я знав, що «Федоров» є небезпечним провокатором, якому потрібно лише назвати якенебудь прізвище, щоб він розпочав давати про нього матеріали, які компрометують. Все керівництво на чолі з Балицьким ставило «Федорова» у приклад і захоплювалося ним. За його відомостями заарештовувалися люди. Всі низові оперативні працівники, які стикалися з роботою «Федорова», вважали його провокатором»⁷².

Оперуповноважений Георгій Миколайович Бордон (якого, до речі, у 1925 р. збиралися звільнити «з органів ДПУ, оскільки на роботу дивиться як на тимчасову»⁷³) неодноразово звертався «з рядом цілком беззаперечних фактів про провокаторсько-організаторську роль Юринця... до Шерстова, Долинського та Козельського. Особливо до останнього. їхнє реагування на мої заяви переконали мене, що вони не лише знають про контрреволюційну провокаторську діяльність Юринця, але і заохочують його та штовхають на ще більші провокації»⁷⁴.

Перемоги над українськими буржуазними націоналістами, які здобував Ковельський шляхом провокацій та створення дутих справ, були належним чином оцінені керівництвом. У грудні 1933 р. голова ДПУ УСРР порушив перед другим секретарем ЦК КП(б)У клопотання про нагородження орденом Червоного Прапора групи чекістів, серед яких був і Борис Володимирович⁷⁵.

Коли ж у грудні 1933 р. постало питання про нового начальника секретно-політичного відділу ДПУ УСРР, то Балицький був категоричним — лише Ковельський. Нам поки ще не вдалося розшукати документи, які б роз’яснювали, чому кандидатура Козельського була зустрінута в штики на Луб’янці і які саме аргументи наводив голова ДПУ УСРР на користь свого висуванця. Але факт залишається фактом — Борис Володимирович проходив у ранзі «т. в. о. начальника відділу» тринадцять місяців.

Свою роботу начальником відділу Борис Володимирович розпочав зі зміцнення апарату. Оскільки сам він майже рік офіційно вважався заступником начальника секретно-політичного відділу ДПУ — УДБ НКВС УСРР, то офіційного заступника він не мав. 24 січня 1934 р. помічником начальника СПВ ДПУ УСРР був призначений Пейсах Меєрович Рахліс (з посади помічника начальника особливого відділу ДПУ УСРР і Українського військового округу). Причому у наказі зазначалося, що ця посада вводиться за рахунок посади заступника начальника СПВ ДПУ УСРР.

Після того як Балицький зумів-таки виграти у Москві «битву за Козельського» і після річної витримки досягти його офіційної коронації на начальника відділу, був підвищений у своєму статусі і Рахліс, який з 14 січня 1935 р. став заступником начальника секретно-політичного відділу УДБ НКВС УСРР. Посаду ж помічника начальника відділу обійняв С. М. Долинський, який деякий час поєднував роботу на цій посаді з керівництвом 2-м (українським) відділком.

На посаді помічника начальника відділу П. М. Рахліс змінив Б. В. Рогачова, якого прибрали з України як людину, близьку до опального І. М. Леплевського. Виїхав із Харкова і начальник відділка СПВ ДПУ УСРР І. І. Іллюшин-Едельман, який 14 лютого 1934 р. очолив СПВ Київського обласного відділу ДПУ.

Козельському був потрібен і новий начальник 1-го відділка, який займався боротьбою з троцькістами та опозиціонерами. Вибір упав на помічника начальника СПВ Вінницького облвідділу ДПУ Брука, який 25 січня 1934 р. і був призначений на цю посаду. Це був запальний, надзвичайно амбітний та цинічний чоловік. Під час слідства у справі «СВУ» він казав редактору «Словника живої мови» Г. К. Голоскевичу: «Ех, слід би всю Україну перестріляти, та, на жаль, — не можна. Але вас, українських інтелігентів, ми всіх знищимо». Тому ясно, чому інший засуджений у справі «СВУ» — завідувач 1-ї київської трудової школи В. Ф. Дурдуківський говорив, що «Брук гіпнотизує та вганяє в нестерпний жах»⁷⁶.

Інспектор Вінницького обласного відділу народної освіти А. Я. Григорович згадував, що Брук зустрів його словами: «Якщо ви заарештовані органами ДПУ, слід бути маленьким»⁷⁷.

Між тим, зберігся й інший опис методів роботи Брука пера Юрія Юркевича, якого Соломон Соломонович допитував у 1929 р. в Києві: «Слідчий Брук сам прийшов до мене і повів із в’язниці до головного корпусу, через вулицю, переклавши пістолета із штанів до піджачної кишені. Сів до задрипаного столу, всадовив мене на стілець навпроти. Бруку років 30—35, вродливий єврей, італьянистий, смаглявий, синьо-чорне кучеряве волосся, очі, ніби сливи. На зріст — нижче середнього.

Допит тягся 2—3 години. Говорив Брук зі мною дуже спокійно, без крику, на «ви»... Заповнюючи сторінку за сторінкою протоколи, Брук давав мені їх підписати. Але ось що мене здивувало — проте ще не насторожило, — Брук усе намагався сформулювати почуте по-своєму. Наприклад, якщо йшлося про те, як я інколи з кимось бачився, то записувалося: «підтримував зв’язок». Зустрівся з кимось у товаристві — то вже було «зборище групи» і тому подібне...

Підписав я протокол та й питаю в Брука: як би це швидше відправитися додому, бо на носі іспити. Той спокійно відповів, що сумнівається, чи зможу я взагалі продовжувати навчання. Це мене настільки ошелешило, що я навіть не повірив йому»⁷⁸.

Про початок своєї роботи під проводом Козельського Брук пізніше згадував так: «У 1933 р. я працював у Вінницькому облуправлінні, керував слідством по двох великих справах «УВО» та «ПОВ». Коли слідство в основному було закінчене, мене викликав у центр тоді ще заступник начальника СПВ Козельський і запропонував прийняти перший відцілок СПВ центру. Він повинен був лишитися начальником СПВ, а Александровський мав перейти начальником особливого відділу. Я відмовився прийняти відділок, мотивуючи це тим, що туди, як правило, йдуть на відпочинок, а я ще його не потребую, та поїхав до Вінниці. Через місяць, у лютому 1934 р. я був викликаний до Харкова телеграмою на ім’я начальника обласного відділу ДПУ Соколинського і був поставлений перед фактом, підписаним наказом про моє призначення.

Справи у Вінниці я полишив і поїхав. У той час ізоляція арештованих була порушена, арештованих посадили до одного вагона. В Києві вони сиділи в одній камері, змовились і почали писати заяви у всі кінці, вигадуючи всякі небилиці про нібито невірне ведення слідства. Особливо зло писав такий собі Матвеев, якого підтримували брати-комуністи. Мене весь 1934 рік то у Харкові, то у Києві форменим способом тероризували. Я писав сотні пояснень. Викликали мене з відпустки. По справі Матвеева був влаштований свого роду суд, і тільки завдяки тому, що я зібрав документи, які викривали Матвеева у брехні, мене виправдали, а його всетаки звільнили. Заяви не припинялися, надходили...⁷⁹ Заяв цих було десятки, а навколо мене було створено надзвичайно напружену й тяжку атмосферу. Я писав пояснення, отримував запити із Москви, відкликався із відпустки. Перебував у пригніченому стані⁸⁰».

У своїй подальшій роботі Брук з успіхом продовжував активно використовувати внутрішньо камерну обробку арештованих, про що розповів М. Д. Грушевський: «Свідчення складалися арештованими у камерах. Для цього в окремих камерах спеціально збиралися визначені арештовані. Свідчення складалися колективно. Розсадженням у камерах займався Брук, причому він же керував зізнаннями арештованих. Було достатньо, щоб Брук захотів, тоді зізнання арештованого було забезпечено, і слідчий мав успіхи. Потрапивши у немилість до Брука, слідчий сидів без результатів слідства. Робота у камерах, під час якої арештованим часто підказувалися потрібні прізвища, продовжувалася під час самих допитів. Бралися лише вигідні свідчення. Невигідні або не бралися взагалі, або свідчення ховалися. Заохочуваннями для тих арештованих, хто зізнався, були: поліпшена їжа, побачення, посилки, всілякі обіцянки... Там, де арештовані не зізнавалися, справи оформлювалися протоколами інших арештованих»⁸¹.

Але повернімось до страждань Соломона Брука: «Коли мені вже здавалося, що скарги припинилися, числа 9—10 листопада, після жовтневих свят, викликає мене до себе Козельський і каже: «Ось ще одна заява. Давай пояснення!». Мене це остаточно розлютило. Він мене заспокоїв і заявив: «Не хвилюйся! Все буде в порядку. Ти тримайся за нас!». На моє питання: «За кого — “за нас”?» він відповів, що навколо Балицького є потужна організація людей, які йому віддані і міцно спаяні між собою... Це люди Балицького, які готові йти за ним у вогонь і у воду. “Твоє завдання, — заявив Козельський, — у всьому слухатися мене. Ти натура, яка захоплюється і робить дурниці. Слухай у всьому мене, і тобі нічого не загрожує!”»⁸².

Ці свідчення Брук дав уже будучи заарештованим у липні 1937 p., пояснюючи наркому внутрішніх справ УРСР Леплевькому, як він став на шлях зрадницької та змовницької діяльності. Відкидаючи теорію про наявність змови в НКВС УРСР, ми все ж зауважимо, що вищенаведена розмова Козельського з Бруком, вочевидь, дійсно мала місце. І Борис Володимирович ясно дав зрозуміти Соломону Соломоновичу, що коли той буде слухняно виконувати всі вказівки керівництва, то йому нічого не загрожує і Балицький нікому не дасть його скривдити. Тобто, ретельно виконуючи всі вказівки керівництва, Брук отримав прощення за всі гріхи.

Козельський також як міг рятував своїх людей. Як приклад наведемо випадок з начальником відділка М. Д. Грушевським. Восени 1935 р. у нього зник оригінал обшуку на квартирі Кандиби. Тоді Грушевський поїхав до нього на квартиру, взяв копію протоколу обшуку і за нею підробив другу копію протоколу, яку і додав до справи. Ця підробка та невідповідність у свідченнях обвинувачених під час попереднього слідства м на судовому слідстві були виявлені прокуратурою і судом. Пізніше Грушевський писав: «Щоб врятувати, Козельський відправив мене на периферію до Дніпропетровська на посаду начальника відділка СПВ... У 1935 p., щоб задовольнити прокуратуру та суд, мені було винесено догану. У наказі не було нічого сказано про підробку протоколу обшуку і широкому загалу співробітників цей факт не став відомим... Це створило ще більшу залежність мою від Козельського»⁸³.

Того самого дня, 25 січня 1934 p., коли Брук офіційно обійняв посаду начальника 1-го відділка в СПВ ДПУ УСРР, сталися ще дві істотні зміни: начальником 3-го (сільського) відділка став М. І. Шелудченко, який перед цим очолював 4-й (церковний) відділок. Начальником же 4-го відділка СПВ ДПУ УСРР був призначений Я. JI. Карпейський (з посади оперуповноваженого цього ж відділу). Як бачимо, першочерговими заходами Козельського на посаді т.в.о. начальника відділу було оновлення керівного складу. Єдиним, хто утримався у своєму кріслі, був начальник найголовнішого — 2-го (українського) відділка С. М. Долинський, який був беззмінним головним погромником української контрреволюції з дня утворення СПВ ДПУ УСРР.

Прибув «на підсилення СПВ» до Харкова і начальник 2-го (українського) від ділка секретно-політичного відділу Одеського облвідділу ДПУ Микола Олексійович Григоренко. В Одесі він не спрацювався зі своїм новим начальником відділу Г. Б. ЗагорсьКим і був відправлений до Харкова. Пізніше Григоренко так писав про своє залучення до гвардії Козельського: «Я був відкликаний до Харкова у розпорядження секретно-політичного відділу ДПУ УСРР. В той час там працював Шерстов, який дуже тепло мене зустрів і виказав мені співчуття. В Харкові я працював близько місяця по українських справах, вважаючись у відрядженні, а потім був призначений оперуповноваженим (офіційно це призначення було проведено наказом ДПУ УСРР 20 лютого 1934 р. — Авт.).

Прибув Брук у якості начальника 1-го відділка. До цього я зовсім не знав його, тільки чув про нього по справах «СВУ», а потім «УНЦ». Він почав мене умовляга переходити до 1-го відділка, я відмовлявся. Скінчилося це тим, що Козельеький викликав мене до себе і запропонував сісти працювати у 1-й відділок. Брук увесь чає намагався мене переконати, що у центральному апараті, зокрема Козельеький, мене вважали поганеньким працівником, а зараз він витягує за вуха. Я спочатку сердився на Брука, а потім перестав реагувати. До того ж з його допомогою у мене справи йшли краще і я відчув у ньому авторитет. Ми зблизилися...

Брук часто хвалив Балицького, виставляючи його як видатного керівника і одного з вождів КП(б)У. Він відзначав, що з приїздом на Україну Постишева та Балицького вони стали основними керівниками і відсунули Косіора на задній план... що у ЦК КП(б)У немає єдності, що Косіор не любить Постишева та Балицького і що вони залишаться хазяями на Україні»⁸⁴.

У березні 1934 р. були прийняті рішення щодо переїзду центральних установ до Києва. Переїзд уряду до Києва, зрозуміло, не міг обійтись без підступів контрреволюціонерів. Тому Козельський заявив Юринцю, що у нього є відомості про підготовку аварії урядового потяга, і запропонував «знайти» терористів. Жодних відомостей про таких у академіка, зрозуміло, не було і не могло бути, але він написав заяву і відніс її Шерстову. Останній був досвідченим чекістом (вів слідство у справах «СВУ», «УНЦ», «Трудової селянської партії», «УВО», «ПОВ», за що отримав знак почесного працівника ВЧК—ДПУ) і заявою Юринця лишився незадоволеним, оскільки в академіка кінці з кінцями не сходилися. Шерстов наказав «написати міцніше, бо прокурор з таким матеріалом санкції на арешти не дає». Юринець написав інший наклеп, яким усіх улаштував⁸⁵.

Козельський і надалі замовляв агентам-провокаторам відомості про підготовку терористичних актів проти радянських можновладців. Так, наприклад, Бородчак-Хам у травні 1934 р. подала брехливе свідчення про підготовку замаху на командуючого військами Українського військового округу І. Е. Якіра, а Юринець пізніше покаже, що у жовтні 1934 р. до нього у Харків спеціально приїхав Пустовойтов і заявив, що в НКВС є точні відомості про підготовку українськими націоналістами терористичного акту під час жовтневих свят. Пустовойтов викликав Юринця щоденно протягом п’ятишести днів і наполегливо пропонував «знайти» терористичну організацію, Юринець скаржився: «Я терористичної організації не міг знайти, запевняв Пустовойтова, що її і бути не може в Харкові, оскільки уряд на той час вже був у Києві... Мене довели До того, що я щось написав про терористів. Що саме, зараз не пам’ятаю... Пустовойтов тривалий час переконував мене, що український літературний критик Коряк відомий ДПУ як терорист. Я у своїх донесеннях таким його і змалював, хоча нічого про Коряка як про терориста не знав»⁸⁶.

Агенти-провокатори використовувалися і для складання звітів у Москву. Так, у травні 1934 р. Козельський повідомив начальника секретно-політичного відділу ОДПУ СРСР Г. А. Молчанова, що його таємний інформатор дістав відомості, начебто академік М. С. Грушевський, який на той час уже проживав у Москві, має намір втекти у Фінляндію під час свого відрядження до Ленінграда. Молчанов поставився до цієї дезінформації з усією серйозністю і зажадав від Козельського всі документи про можливу втечу академіка за кордон, а начальник секретно-політичного відділу повпредства ОДПУ по Ленінградському військовому округу А. С. Горін-Лундін дістав вказівку взяти Грушевського «під зовнішній нагляд і розробку»⁸⁷.

На посаді начальника відділу Козельський продовжував трощити українську культуру. Письменники, як і взагалі українська інтелігенція, вже давно були «під ковпаком» підлеглих Балицького. Про нього згадав у виступі на Харківській обласній партконференції драматург Іван Микитенко: «І тут ми мусимо відзначити справді велику і почесну роль славетних органів ДПУ і керівника ДПУ тов. Балицького в очищенні нашої літератури від зрадників і шпигунів, від усіх цих Ялових, Досвітніх, Пилипенків, Грицаїв, Річицьких, Озерських, Остапів Вишень і їм подібних. Ми можемо сказати, що коли вороги української радянської культури так люто ненавидять тов. Балицького, то це свідчить, що тов. Балицький є справжній друг соціалістичної України, української радянської культури та літератури. І саме тому актив радянської літератури України віддає свої гарячі симпатії стійкому і вірному більшовикові Всеволоду Аполлоновичу Балицькому і всім нашим кращим більшовикам-чекістам, які допомагають партії утверджувати українську радянську культуру та літературу на наших пролетарських позиціях»⁸⁸.

Насправді лаври головного винищувача української інтелігенції належать Ковельському та його хлопцям. Про те, як це робилося, розповів на допиті у серпні 1937 р. Сергій Аполлонович Пустовойтов.

«Питання слідчого: Вам зачитується витяг із доповіді Юринця від 5 травня 1934 р. під назвою «Про підготовку терористичних актів на жовтневі свята»: «Зараз вже очевидно, що терористичні акти на наших вождів на жовтневі свята готуються ОУН заново і з ще більшою інтенсивністю, ніж це було раніше. Я передаю точно бесіди за останні кілька днів. Тут зроблені лише деякі загальні зауваження відносно осіб, проти яких готуються терористичні акти. Ми розділені. Одні стоять за замах на Постишева, інші за масові замахи, причому говорять про Балицького». Далі у доповіді зазначається, що терористами є: Підмогильний, Багмут, Сотник, Пронь, Фальківський, Плужник та інші. Поясніть, що це за терористична група?

Відповідь Пустовойтова: Ця провокаційна доповідь прийнята мною від Юринця. Юринцю, як правило, до першотравневих та жовтневих свят «замовляли» писати провокаційні справи про «підготовку терористами терористичних актів». Прізвища учасників терористичних груп називалися Долинським, Шерстовим, Козельським і мною. Пізніше особи, які фігурували у цій доповіді, були арештовані. Підмогильний, Фальківський, Пронь, Балицький Михайло, Плужник. Розстріляний був один Фальківський. Інші засуджені до різних термінів ув’язнення»⁸⁹.

Поет Дмитро Никанорович Левчук (літературний псевдонім — Дмитро Фальківський) замолоду був чекістом, про що з гордістю писав у своїх віршах:

«Я служив у Чека...

Дні і ночі, голодний, без сил,

Я на смітнику Жовтня копавсь.

Не жахався я тіней могил,

Тіней тих, що я сам розстріляв.

Вартував революції кров,

Що розквітла в Республіку Рад...

Саботаж —

І учасників змов Я розстрілював сотнями в ряд...»

Тепер, з легкої руки підлеглих Козельського, він сам став учасником «Об’єднання українських націоналістів» — підпільної організації, що начебто мала на меті повалення радянської влади шляхом здійснення терористичних актів, шкідництва та диверсій. Справу «ОУН» 13—15 грудня 1934 р. розглядала у Києві виїзна колегія Верховного суду СРСР під головуванням В. В. Ульріха. Серед обвинувачених було 37 осіб, 28 з яких засудили до розстрілу. Коментуючи цей процес, радянська преса писала, що «суд встановив, що більшість обвинувачених прибула в СРСР через Польщу, а частина — через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УСРР ряду терористичних актів. При затриманні у більшості обвинувачених забрані револьвери та ручні гранати»⁹⁰.

Слід відзначити, що брехливими були не тільки обвинувачення, але і «об’єктивні дані». Хоча в обвинуваченні говорилося, що більшість обвинувачених таємно прибула з-за кордону з терористичними намірами, майже всі страчені в Києві 15 грудня 1934 р. були добре відомими письменниками, культурними й громадськими діячами (письменник К. С. Буревій, глухонімий поет О. С. Близько; письменник Г. С. Косинка, поет І. А. Крушельницький, поет Д. Н. Фальківський).

Про особливості фабрикації справи «ОУН» розповів слідчому, капітану державної безпеки С. І. Самойлову-Бесидському один із головних фальсифікаторів — колишній начальник українського відділка 4-го (секретно-політичного) відцілу УДБ НКВС УРСР, старший лейтенант державної безпеки Микола Дмитрович Грушевський на допиті 12 серпня 1937 року.

«П и т а н н я С а м о й л о в а: Ви вели слідство у справі Крушельницьких і Ю. Бачинського. За чиїми матеріалами вони були заарештовані?

В і д п о в і д ь Г р у ш е в с ь к о г о: Вони були арештовані за матеріалами Юринця та Карбоненка.

П и т а н н я С а м о й л о в а: Матеріали цих агентів про що свідчили?

В і д п о в і д ь Г р у ш е в с ь к о г о: Про те, що Крушельницький і Бачинський — члени контрреволюційної терористичної організації.

П и т а н н я С а м о й л о в а: Матеріали ці відповідали дійсності?

В і д п о в і д ь Г р у ш е в с ь к о г о: Ні.

П и т а н н я С а м о й л о в а: Під час слідства матеріали підтвердилися?

В і д п о в і д ь Г р у ш е в с ь к о г о: Ні.

П и т а н н я С а м о й л о в а: Яким чином вони були засуджені?

В і д п о в і д ь Г р у ш е в с ь к о г о: Я на суді не був і подробиць не знаю. На суд нікого не пускали. Справою займався Козельський. Знаю, що як свідок обвинувачення був виставлений зрадник, провокатор із агентури, завербований із заарештованих Біленький-Березинський, якого потім звільнили від покарання.

П и т а н н я С а м о й л о в а: Навіщо арештовували за провокаційними матеріалами Крушельницьких і Бачинського?

В і д п о в і д ь Г р у ш е в с ь к о г о: Щоб спрямувати удар по хибному шляху.

П и т а н н я С а м о й л о в а: Ви знали, як українська радянська громадськість реагувала на засудження групи Крушельницьких?

В і д п о в і д ь Г р у ш е в с ь к о г о: Ні, не знав. Мені не давали читати матеріалів, хоча я цим питанням цікавився»⁹¹.

Всі 28 страчених «оунівців» були засуджені на смерть відповідно до постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів», яка була прийнята після загибелі С. М. Кірова. Згідно з цією постановою, строк розслідування «справ по терору» зменшувався до 10 днів, розгляд справ у суді проводився без участі адвоката та прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не задовольнялося, а вирок виконувався негайно після винесення. 9 грудня 1934 р. голова ВУЦВК Г. І. Петровський підписав постанову «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу УСРР», де були враховані вищезгадані положення, що стали основою тотального терору в наступні роки⁹². Справа «ОУН» і була блискавичною відповіддю ДПУ УСРР на «злодійське вбивство товариша Кірова».

Постанова від 1 грудня 1934 р. розв’язала руки Ковельському та іншим фальсифікаторам, які почали ставити на потік справи про терористів. Співробітники секретно-політичного відділу замовляли агентам-провокаторам справи на чергового «українського буржуазного націоналіста-терориста», і ті слухняно поставляли потрібний матеріал, відправляючи на смерть десятки невинних людей.

За словами С. А. Пустовойтова: «Особлива активність виявлялася напередодні жовтневих і травневих свят. Потрібно було створювати видимість якоїсь боротьби з можливими терорис-

тичними проявами. Встановлювалася така практика, що в ці дні агентурі типу Юринця давали завдання писати про нібито існуючі терористичні організації та терористичні акти, які готувалися. їм указували, як писати, тобто на кого нібито готувався теракт і хто повинен був фігурувати в якості терористів. Майже завжди ми писали, що теракт готується проти Постишева та Балицького. За брехливими донесеннями агента Карбоненка були арештовані вчителі Щербина та Терещенко і викладачка Білозір, які були розстріляні»⁹³.

Справі, яку вигадав професор-лінгвіст Іван Йосифович Карбоненко, надали неабиякого розголосу, про що свідчить цей документ:

«Секретареві ЦК ВКП(б) Й. В. Сталіну.

При розгляді справи засуджена до розстрілу Білозір JI. І. за те, що вона, будучи членом контрреволюційної підпільної організації українських націоналістів, завербувала в цю організацію Щербину і Терещенка, які повинні були під час жовтневих свят 1934 року в Києві здійснити теракт над тт. Постишевим і Балицьким.

Білозір на всіх допитах уперто відмовлялася дати хоч якісь свідчення, а також заявила, що вона відмовляється від помилування. Через це прошу вказівки про можливість приведення у виконання вироку над засудженою Білозір JI. І.

Тт. А. Я. Вишинський та В. А. Балицький вважають за можливе вирок виконати.

З лютого 1935 р. В. Ульріх»⁹⁴.

Викриваючи подібних «терористів», Козельський піднімав не лише свій авторитет, але і авторитет свого шефа та покровителя Балицького. За словами тодішнього начальника відділу кадрів НКВС УСРР Я. В. Письменного: «У цей період як сам Балицький, так і група, що його оточувала, почала роздувати авторитет Балицького як видатного державного діяча, обставляючи його ореолом «вождя», найкрупнішого вождя органів ДПУ, одного з керівників партії на Україні. Це робилося на прикладі самого Балицького, який всюди казав, що разом з Постишевим приїхав рятувати Україну з прориву. Він завжди говорив про те, що є одним із керівної трійки на Україні і найбільш незалежним членом Політбюро ЦК КП(б)У. У розмовах зі мною Балицький дуже часто критично відгукувався про Косіора як керівника ЦК, не кажучи вже про деяких інших членів Політбюро. Таким чином поступово пишним цвітом виріс вождізм Балицького як усередині НКВС, так і поза ним. Організоване масове розповсюдження портретів його стало звичайним явищем. Козельський, потім Рахліс у секретно-політичному відділі, Александровський в особливому відділі у справах, що проходили по терору, домагалися того, щоб Балицький незмінно фігурував як об’єкт терористичних намірів. Від колективу, від апарату Балицький поступово відірвався, мав справи лише з вузькою групою своїх людей. Його ж поява серед робітників НКВС стала носити характер парадних виходів вождя»⁹⁵.

Ще одним значним агентом-провокатором був співробітник музею Т. Г. Шевченка етнограф Антон Іванович Онищук. За словами М. Д. Грушевського: «Основна провокація Онищука йшла по лінії висвітлення нібито існуючої української фашистської партії. Основними фігурантами були українські художники та інші кола української радянської інтелігенції. Перше замовлення Онищук отримав на цю справу від Долинського, я лише продовжував цю провокацію. На слідстві, коли був заарештований український художник Михайло Бойчук та інші, матеріали про українську фашистську партію не підтвердилися»⁹⁶.

У грудні 1934 р. — січні 1935 р. у Харкові та Полтаві були заарештовані літератори П. 3. Ванченко, В. Я. Вражливий, Г. Д. Епік, О. І. Ковінька, М. Г. Куліш, Г. Й. Майфет, А. С. Панів, В. П. Підмогильний, В. Ф. Штангей. На першому етапі слідства їхньою справою безпосередньо займався начальник 2-го відділка секретно-політичного відділу УНКВС по Харківській області Б. Я. Лисицький, у характеристиці якого відзначалося: «Ентузіаст своєї справи... Особисто бере велику участь у слідчій роботі і проводить слідство у справі «Весняні стрільці» — фашистської терористичної організації серед письменників. У процесі слідства всі арештовані письменники зізналися. Частина — про свою участь у фашистській організації, а окремі учасники і в терористичних намірах»⁹⁷.

Заарештованих харківських письменників відразу загнали в глухий кут, оскільки вони не мали ніякої змоги спростовувати висунуті проти них звинувачення. Про це писав Валер’ян ГЦдмогильний 14 грудня 1934 р. у своїй заяві уповноваженому 2-го відділка СПВ УДБ УНКВС по Харківській області Бліоку: «Вислухавши пред’явлене мені звинувачення в приналежності до терористичної організації і проведенні терористичної діяльності; маючи змогу на підставі чотирьох допитів з’ясувати собі, що матеріал мого звинувачення складається із зізнань осіб, які (зізнання) Ви вправі мені не показати, осіб, з якими Ви не можете або не вважаєте за потрібне дати мені побачитися і про яких Ви заявляєте мені, оскільки я не побачу їх навіть на суді, в таких умовах попереднє слідство втрачає для мене цінність, бо я не можу мати ніякого реального способу спростувати ці зізнання»⁹⁸.

Розгорнуте у Харкові слідство зацікавило Козельського, і всі заарештовані були етаповані до Києва. У столиці Радянської України до прибулих додали ще 8 чоловік: старшого хіміка науково-дослідного інституту JI. Б. Коваліва, директора Всеукраїнської контори Сільгоспбанку Д. Є. Кудрю, драматурга М. Г. Куліша, письменника М. П. Любченка (літературний псевдонім Косгь Котко), начальника планово-фінансового сектора Наркомгоспу УСРР Ю. П. Мазуренка, письменника В. Л. Поліщука, директора «Укркниготоргу» О. А. Полоцького, завідувача відділу Держстраху Наркомату фінансів УСРР С. М. Семка-Козачука. Оскільки всі заарештовані у минулому були боротьбистами, то співробітникам НКВС не довелося особливо напружуватися з назвою чергової контрреволюційної організації — «контрреволюційна організація українських есерів-боротьбистів».

27 і 28 березня 1935 р. виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням В. В. Ульріха засудила Д. Є. Кудрю та С. М. Семка-Козачука до семи років позбавлення волі, інших п’ятнадцять колишніх боротьбистів — до десяти років позбавлення волі кожного. Того самого дня, коли Ульріх зачитував вирок, український нарком внутрішніх справ Балицький видав наказ НКВС УСРР № 261:

«СП В УДБ НКВС УСРР викрита і ліквідована контрреволюційна організація українських есерів-боротьбистів.

Попереднім та судовим слідством встановлено, що боротьбистська організація мала за мету відторгнення України від Радянського Союзу і перетворення и в колонію німецького та польського фашизму. Організація ставила своїм безпосереднім завданням вбивство керівників радянської влади та комуністичної партії, створивши для безпосереднього виконання терористичних актів кілька терористичних груп у Києві, Харкові та Полтаві.

Учасники боротьбистської контрреволюційної організації засуджені Військовою колегією Верховного суду СРСР.

Відзначаючи чітке проведення секретно-політичним відділом агентурної розробки та попереднього слідства,

НАКАЗУЮ

Начальника 2-го відділка та помічника начальника СПВ УДБ НКВС УСРР Долинського, начальника СПВ УДБ Харківського облуправління НКВС Говлича, начальника відділку СПВ УДБ НКВС УСРР Пустовойтова, начальника відділка СПВ УДБ НКВС УСРР Грушевського нагородити двомісячним окладом кожного.

Помічника начальника СПВ УДБ Харківського облуправління НКВС Якушева, начальника відділку СПВ УДБ Харківського облуправління НКВС Лисицького, уповноваженого СПВ УДБ НКВС УСРР Хаєта, уповноваженого СПВ УДБ НКВС УСРР Проскурякова, оперуповноваженого СПВ УДБ Харківського облуправління НКВС Бордона, уповноваженого СПВ УДБ НКВС УСРР Шелюбського — нагородити місячним окладом кожного.

Начальнику СПВ УДБ НКВС УСРР тов. Козельському оголошую подяку».

Про те, як чекісти заробляли ці гроші, можна судити із постанови на арешт письменника О. І. Ковіньки, яку склав Г. М. Бордон: «На сторінці 198 рукопису пишеться про те, що на засідання контрреволюційної організації українських націоналістів прибув з центру організації із-за кордону кур’єр з листом, у якому пропонується перейти до методів терору проти радянської влади. Керівник організації оголошує директиву центру словами: “3 кордону... Динаміт... Підривати... Палити... Знищувати... Травити...”. Вважаю, що це місце рукопису є доказом терористичних намірів обвинуваченого»⁹⁹.

М. Д. Грушевський, який допитував М. П. Любченка, згодом показав, що «слідством у цій справі керував Долинський... Дана була така настанова, що всі колишні боротьбисти — це члени контрреволюційної організації. Виходячи з цього, ширився фронт арештів, але у певному напрямку. Куркульської верхівки колишніх боротьбистів, які зімкнулися у своїй контрреволюційній діяльності з правими та троцькістами, не чіпали. Любченко, наприклад, давав докладні свідчення про контрреволюційну діяльність Триліського, але його не чіпали. Щодо Любченка була ще якась особлива зацікавленість, про яку я не знаю, оскільки його викликав до себе Долинський без мене»¹⁰⁰.

Єдиним з сімнадцяти засуджених учасників «справи боротьбистів», кого хлопці Козельського не змогли зламати, був Л. Б. Ковалів, який «боровся зі слідством» до кінця і не визнав, навіть частково, висунутих проти нього обвинувачень — «член контрреволюційної повстансько-терористичної організації ОУН, що очолював терористичну групу організації та безпосередньо керував підготовкою терактів проти партії та радянської влади»¹⁰¹. Ковалів у 1919 р. був членом колегії Київської губернської ЧК¹⁰² і тому добре засвоїв основну істину — вірити обіцянкам чекістів не можна. Його поведінка і мужність постійно тримали чекістів у напрузі.

«Ковалів Левко Борисович в процесі слідства дозволяв ряд провокаційних вихваток та образ, що стосуються як особисто мене, так і органів НКВС взагалі», — скаржився М. Д. Грушевський у своєму рапорті Б. В. Козельському¹⁰³.

Зовсім по-іншому тримався на допитах Г. Д. Епік. Він одразу визнав свою приналежність до міфічної терористичної організації і обмовив багатьох своїх колег. На початку 1935 р. Загатьох письменників вразив лист Епіка на ім’я Балицького, з якому письменник каявся за злочинні наміри всієї групи і зизнавав, що їх усіх варто постріляти, «як скажених псів». Цього листа на пленумі правління Спілки письменників України іачитав другий секретар ЦК КП(б)У П. П. Постишев¹⁰⁴.

Ймовірно, між Епіком та Козельським були певні домовлеюсті. За свідченням С. Підгайного, потрапивши на Соловки, шсьменник тримався осторонь від в’язнів-українців, оголосив ебе ударником і «писав роман про чекістську «перековку» лю;ей, де героями виступали чекісти-янголи, що рятували душу іещасного контрреволюціонера». Втім, зразкова поведінка не мінила умов його ув’язнення, і Епік нарешті зрозумів, що «енкаведистська верхівка витиснула з нього, мов із цитрини, уже все поживне, а самого його викинула на смітник... Відтоді Епік перестав бути ударником, спалив новели й роман, писані «во славу чека», відмовився від роботи... і почав обережно шукати шляхів повороту до рідних берегів»¹⁰⁵.

Розпал викриття «націоналістичної інтелігенції» в українській радянській літературі підкріплювався прославлянням рятувальної місії ДПУ, а нерідко і особисто тов. Балицького. Показовим у цьому відношенні може бути оповідання Якова Качури «Нащадок Богуна», надруковане у четвертому числі журналу «Життя і революція» за 1934 р. Оповідання розпочинається з цитування вказівок голови ДПУ УСРР: «Вцілілі рештки націоналістичної контрреволюції спробують перебудуватися, підуть у глибоке підпілля, глибше законспіруються і звідти будуть намагатися проводити свою каїнову роботу, будуть намагатися шкодити нашому соціалістичному будівництву»¹⁰⁶.

За перший квартал 1935 р. лише співробітниками 2-го (українського) відділка СПВ УДБ УНКВС по Харківській області під керівництвом Б. Я. Лисицького було заарештовано 170 чоловік (136 — у місті, 34 — в області) і закінчено справи: «Невдоволе-і ні» — розстріляно 5 чоловік; «“Хижаки”, або справа боротьбистського підпілля»; «Пірати» — диверсійно-терористична організація; «Журналісти» — контрреволюційна організація в інституті журналістики; «Зубри» — німецьке контрреволюційне підпілля¹⁰⁷.

Погром українських письменників досяг такого розмаху, що 17 травня 1935 р. перший секретар ЦК КП(б)У Косіор звернувся до Балицького: «ЦК КП(б)У пропонує Вам роз’яснити всім підвідомчим Вам органам, що всілякі арешти, обшуки та інші види репресій не можуть бути проведені без попередньої санкції секретарів ЦК КП(б)У»¹⁰⁸.

Слід сказати, що у своїй роботі чекісти користувалися не лише послугами штатних агентів, але й добровольцями з місць яких, на жаль, було чимало. Наведемо листа одного з них — киянина М. Куропатви, який у 1937 р. скаржився на слабк« реагування Козельського на його сигнали:

«Восени 1931 р. я повідомив НКВС УСРР (через т. Пустовойтова, який нині працює в СПВ НКВС УРСР) про підозрі лих націоналістів і троцькістів ВУАМЛІНу. Зокрема, про отри мання «ДІАКТЮН» листка німецьких троцькістів ФішераМаслова через культурний зв’язок із закордоном.

Влітку 1934 р. після розгрому українських націоналісті] (першого арештували Бойка з бібліотеки ВУАМЛІНу, який зав жди прагнув через літературу «культурного зв’язку із закордо ном») я був прийнятий начальником СПВ ДПУ УСРР т. Козельським.

Перед ним я поставив питання про можливість зради деко го, хто працював в НКВС, на підставі того, що:

Розгромили і посадили через 3 роки після мого сигналу (а знали і крім мене і до мене). Термін довгий, що зрозуміло було мені, не чекісту.

Посадили, мабуть, не всіх; прямі адресати «ДІАКТІОН», здається, не зачеплені. Назвав і прізвище Левіка, колишнього віце-президента ВУАМЛІНу, як можливого адресата.

Ухильність т. Козельського в розмові зі мною я розцінив як стриманість значного працівника НКВС.

Через рік розгромили троцькістів і посадили Левіка. Сумніви, які не затихли, я виклав у листі (визнаю, бундючному) на ім’я Косіора С. В. Листа відправили через таємну частину Дніпропетровського обкому партії»¹⁰⁹.

Про те, що Козельський слабо реагував на сигнали «добровільних помічників» про «прихованих троцькістів», свідчив згодом і Брук. Як приклад він розповів про київську комуністку П. Т. Ніколаєнко: «Я знаю, що Ніколаєнко неодноразово приходила до Долинського та Пустовойтенка із заявами на різних осіб. Я особисто її не бачив. Чув про неї вперше під час доповідей у Козельського. Пустовойтов, доповідаючи про її заяву, сказав, що вона крупний шпиг. На що Козельський відповів, що вона просто провокатор. Невдовзі її матеріали підтвердилися»¹¹⁰.

Головним напрямком своєї роботи Козельський завжди вважав боротьбу з українською контрреволюцією. Це явно видно з листа начальника 4-го (секретно-політичного) відділу УДБ УНКВС, старшого лейтенанта державної безпеки М. М. Герзона наркому внутрішніх справ УРСР, комісару державної безпеки 2-го рангу І. М. Леплевському від 16 червня 1937 p.:

«Заступник наркомвнусправ, комісар державної безпеки 3-го рангу тов. Іванов наказав мені докладно доповісти вам про ті взаємовідносини, які свого часу створювалися між нами — працівниками Донбасу та колишнім начальником СПВ НКВС України Козельським.

Це питання має свою давню історію.

Загострення взаємовідносин, як тоді здавалося, за особистими мотивами, а фактично витікали з принципових політичних мотивів, стосуються періоду, коли Козельський був призначений т. в. о. начальника СПВ (це було, якщо не помиляюсь, у 1934 році).

Розпочалося все з того, що коли по всіх областях України зовсім не було справ по троцькістах, то ми в Донбасі з приїздом тов. Іванова та взятою правильною політичною лінією після “гросманщини” (мова йде про період з жовтня 1932 р. по лютий 1933 p., коли Донецький обласний відділ ДПУ очолював Мирон Борисович Гроссман. — Авт.) почали викривати серйозні троцькістські формування. Зокрема, викрили дуже серйозну велику справу під назвою «Приїжджі», по якій проходили значні працівники обкому, директори вузів, секретарі партійних комітетів вузів і т. д.

Я був викликаний для доповіді Козельським, був прийнятий украй сухо. І почавши піднесено доповідати, я, під тиском його реплік, поступово послабляв запальність у своїй доповіді.

Репліки були такого змісту: «Що це за справи в Донбасі» або ж «чому Донбас не може викрити серйозної української справи», «таку справу потрібно було розробляти, але без нашої санкції не ліквідовувати» і т. п.

Наприкінці доповіді я вже був такої думки, що цією справою центр не цікавиться. Все ж, оскільки справа навіть у початковій стадії виходила за межі районів нашої області, я просив, щоб він допоміг нам своїм апаратом її розгорнути. Козельський відмовив.

Буквально через кілька днів приїхав співробітник НКВС УСРР за дорученням Козельського перевірити справу (здається, тов. Аглицький), і одразу за цим Козельський запропонував справу закінчити і терміново представити на особливу нараду.

Точно пам’ятаю, що я його просив дати мені санкцію на арешт одного професора (прізвище його зараз не пам’ятаю), але він відмовив. Цього професора ми арештували вже у 1936 р. (результати слідства по його справі мені невідомі).

Слід зазначити, що справа «Приїжджі» заслуговує на виняткову увагу. По цій справі був знятий нами, без санкції Києва, заступник завідувача культпропа обкому. Київ довго не давав санкції. Він ходив на свободі, і ми користувалися тим, що допитували його в контрольній комісії. Звичайно, він зумів домовитися з ким слід, і після того, як ми його арештували (ми так його і арештували без санкції Києва, тов. Іванов добився дозволу в обкомі), то хоча ми з ним довго мучилися — все ж він назвав лише себе та відомих вже нам троцькістів.

Отже, починаючи з цієї справи, наші відносини, або, точніше, ставлення Козельського до нас лишалося незмінно поганим. Слідом за справою «Приїжджі» ми знову завели ряд цікавих троцькістських справ по Лисичанську, Слов’янську, Артемівську, Сталіно та цілому ряді районів. Ніде ці справи не зазначалися.

Козельський завжди у бесідах зі мною вимагав, щоб я переключився в Донбасі на українську роботу. Я не пам’ятаю випадку, щоб за його життя на мене тиснули по троцькістах або хоча б бесідували. Я також не пам’ятаю, щоб Козельський давав нам санкції на арешт по троцькістах. Ми самі, обходячи накази, арештовували троцькістів, а коли ми починали розгортати роботу, Козельський нас намагався стримувати.

Особливо це виявилося в період перевірки партійних документів. Ми в Донбасі розгорнули велику роботу по викриттю шпигунсько-троцькістських груп, організацій та одинаків серед членів партії.

Козельський мені неодноразово телефонував із зауваженнями, що ми собі багато дозволяємо, беремо людей без дозволу.

Оскільки наші документи потрапляли в обком, а з обкому йшли до ЦК ВКП(б), то Центральний комітет партії почав нас відзначати (відзначався Донецький обком за активну боротьбу по виявленню контрреволюції), і тоді і в директивах НКВС УСРР нас почали відзначати. Але навіть відмічаючи в оцінках, Ковельський в бесідах по телефону зі мною продовжував стару лінію.

Був випадок, коли ми арештували якогось відповідального працівника, і Козельський по телефону попереджав мене, що він про тов. Іванова та про мене буде ставити питання перед наркомом і ми отримаємо за заслугами. Тов. Іванов писав наркому, і справа обійшлася без наслідків.

Не можу пригадати всіх випадків, але ми неодноразово ставили питання про цілий ряд відповідальних працівників, писали наркому і начальнику секретно-політичного відділу дуже докладні доповіді про засміченість директорського складу троцькістами, про невірну лінію обкому з ряду принципових питань, але вони лишалися без наслідків.

Тут же, оскільки арештований Родал (мова йде про лейтенанта державної безпеки Меєра Беніаміновича Родала, який у 1933— 1936 pp. працював в СПВ УДБ УНКВС по Донецькій області начальником 1-го відділка та помічником начальника відділу. Заарештований 17 травня 1937 p., будучи заступником начальника місць ув’язнення УНКВС по Дніпропетровській області. — Авт.). Слід указати на винятково близькі відносини Козельського з Родалом. Вони один одного знали багато років, ще по Києву. Козельський до цього завжди мене попереджав, щоб я його не ображав.

Ми якось з тов. Івановим хотіли Родала зняти з обласного управління. Я його ні в чому конкретно не підозрював, але він мені здавався м’якотілим та не гармонував моїй вдачі. Тоді керівництво СПВ НКВС УСРР взяло його рішуче під захист.

Тепер, коли на речі починаєш дивитися інакше, мені здається, що у взаємовідносинах Родала з Козельським було більше, ніж особиста дружба.

Звичайно, Родал до арешту користувався у мене особисто довірою. Коли його зняли з оперативної роботи, я був переконаний, що це за те, що він, не послухавшись мене і тов. Іванова, виписав стариків з Польщі. Я навіть написав йому теплого листа, коли він скаржився на відношення до нього людей, але тепер я думаю, і не тільки думаю, а переконаний, що він ворог.

Коли я хворів, а в останній рік це було часто, то у Родала розвалювалася робота. Коли я повертався з лікарні, то прямо не пізнавав відділ. Я це відносив за рахунок його м’якотілості, але тепер я думаю, що це внаслідок ворожої роботи.

Недавно, коли я був у Києві, мені Соколов з 4-го відділу (мова йде про начальника відділка 4-го відділу УДБ НКВС УРСР, старшого лейтенанта державної безпеки І. Й. Соколова-Шейніса. — Авт.) розповів, що він Козельського давно попереджав, що на Родала є свідчення. І все ж Козельський, знаючи про це, прислав нам Родала з Одеси.

Характерно, що коли за результатами перевірки партійних документів ми для нагородження зовсім Родала не представили, то все ж Козельський включив його до наказу.

Козельський ні разу за всі роки не був у Донбасі. З того моменту, як він сів керівником СПВ, ніхто до нас не приїздив. Один раз приїздив тільки т. Брук для зв’язку з відомим агентом Шульманом — «Володіним»»¹¹¹.

Цілком зрозуміло, що коли Герзон писав цього листа, то він не міг не знати політичної оцінки керівництвом НКВС СРСР «ворожої діяльності троцькісга Ковельського», ось і підтверджував її фактами. Крім того, він намагався уникнути відповідальності за свої огріхи за час роботи начальником секретно-політичного відділу УНКВС по Донецькій області — мовляв, нам заважав викривати троцькістів Козельський. Втім, незважаючи на всі зауваження, багато фактів з рапорту Герзона заслуговують на увагу. Особливо після ознайомлення з «Довідкою про найбільш серйозні справи по Донбасу», у викритті яких брав участь тов. Герзон.

«Троцькістські справи:

У 1934—1935 pp. розкрита велика троцькістська організація у Донбасі, яка складалася з професорів, викладачів, студентів — членів партії та працівників Донецького обкому, яку очолював директор Луганського педінституту Цикін. Учасники організації діяли на теренах ряду районів Донбасу, ЦЧО (Центрально-Чорноземної області. — Авт.) та Чернігова.

У 1936 р. своєчасно розкрита троцькістська організація, яка намагалася відновити обласний центр. Організація очолювалася Пономарьовим, який повернувся із заслання.

У 1935—1936 pp. розкрита троцькістська організація під назвою «Старі ленінці» у складі 18 чоловік. Організація ставила перед собою завдання терору та диверсій.

У 1936 р. розкрита терористична група, яку виховали троцькісти-господарники Хрунічев, Кривцов та інші і яка готувала теракт проти керівників партії.

У 1935 р. викрита терористично-троцькістська організація у медичному інституті.

У 1933—1934 pp. розкрита та ліквідована крупна троцькістська організація в соляній і вугільній промисловості в Артемівському окрузі.

У 1935—1936 pp. знята троцькістська організація на чолі з Лопаткіним по обласному центру. Організація вела велику вербувальну роботу. По цій справі був встановлений і репресований колишній лідер троцькістів Азово-Чорноморського краю і Донбасу — Алфьоров.

У квітні 1936 р. ліквідована молодіжна троцькістська організація, яку зняли під час наради. Організація готувала до травневих свят масове розповсюдження контрреволюційних листівок у містах Сталіно та Макіївці.

У 1936 р. знята контрреволюційна троцькістська організація по Краснолуцькому району та місту Ростову, по якій репресовано 18 чоловік. Організація проводила велику вербувальну роботу.

По Єнакіївському та Горлівському районах знята організація, яку складали учасники «робітничої опозиції» (справа «Партизани»).

За активну боротьбу з троцькізмом у 1935 році представлений і нагороджений почесним знаком чекіста.

У квітні 1936 року наркомом т. Балицьким відзначена у наказі велика робота, яку провело СПВ по Донбасу у період перевірки партійних документів, під час якої був викритий ряд троцькістських, шпигунських і диверсійних груп.

У вересні 1936 р. наркомом тов. Балицьким у наказі відзначена рішуча боротьба з троцькістським елементом у Донбасі.

Найбільш крупні повстанські диверсійні організації.

У 1931 р. ліквідовано справу «Згасаючі» на Старобєльщині, по якій засуджено понад 200 чоловік. Начальником слідчої групи у цій справі був тов. Герзон.

У 1931—1932 pp. ліквідована по хімічних установах (Рубіжне, Лисичанськ, Слов’янськ) справа під назвою «Повстанці», по якій знято понад 100 чоловік. Всі були засуджені.

У 1931—1932 pp. особисто тов. Герзоном проведена по Чистяково справа «Підривники», по якій пройшло 18 чоловік диверсантів, які готували вибухи на електростанціях промислових районів.

У 1933 та частково у 1934 р. очолював слідчу групу по справі «Друкарі» — повстанська організація у Донбасі та АЧК (Азово-Чорноморському краї. — Авт.). По справі пройшло близько 100 заарештованих, розстріляно 48 чоловік.

У цьому ж році у вугільній промисловості Кадіївського та Лисичанського трестів зняті повстанські диверсійні організації, по яких судовою трійкою розстріляно 18 чоловік.

. У 1934 р. знята диверсійна організація у системі «Донпромвугілля» — справа «Кустарі», засуджено 30 чоловік.

У 1934 р. на Державній електростанції знятий диверсійний осередок, який очолювався англійськими фахівцями.

У 1935 р. ліквідована німецька організація — справа «Зв’язківці», яка закладена Харківським консульством у районах Маріуполыцини. Ця справа відзначена заступником наркома — т. Кацнельсоном у наказі.

У 1935 р. знята велика німецька резидентура, що діяла на оборонних підприємствах Горлівського та Краматорського районів, яка очолювалася спеціальним агентом Харківського консульства.

У 1936 p. знята крупна диверсійна організація на хімічних заводах Костянтинівки (справа «Сутінки»), керована німецьким посольством у Москві через кореспондента Іоста. Організація мала свої осередки на транспорті Дніпропетровської області.

У тому ж 1936 р. ліквідована диверсійна організація у машинобудівних організаціях Півдня (справа «Ті, хто очікує»). По справі викрита низка диверсійних осередків на електричних підстанціях.

У тому ж 1936 р. ліквідована диверсійна німецька організація на Державній електростанції (справа «Молоді»), по якій виявлена діяльність гестапо в електричній промисловості.

У тому ж 1936 р. ліквідована велика німецька диверсійна організація серед спецпереселенців на Старобельщині, яка закладена Київським німецьким консульством. По цій справі викриті організації в Київській та Харківській областях. Встановлено в Донбасі 11 штурмових загонів.

Аналогічного характеру організація, але меншого масштабу, викрита серед німців на Маріупольщині, яку заклало Харківське консульство.

Найбільш серйозні справи щодо антирадянських партій.

У 1936 р. розкрита і ліквідована велика контрреволюційна організація, яка вказала на діяльність дашнакської партії у значній кількості областей Радянського Союзу. Донецька організація була пов’язана із закордонним керівництвом і засланням, мала зв’язок із дворушниками-дашнаками у Вірменії.

У 1934—1935 pp. знята контрреволюційна меншовицька організація у Сталінському і Макіївському районах»¹¹².

Матвій Михайлович Герзон з 17 квітня 1931 року був помічником начальника секретно-політичного відділу Донецького оперсектора — облвідділу ДПУ, аз 31 січня 1934 року до 13 листопада 1936 року — начальником секретно-політичного відділу Донецького обласного відділу ДПУ—УДБ УНКВС по Донецькій області і, за службовим становищем, був причетним до розслідування всіх більш-менш гучних справ, які проводились відділом. Як бачимо, на його особистому рахунку дійсно чимало розтрощених «троцькістських кубел», знак почесного чекіста за боротьбу з троцькістами і... майже повна відсутність гучних «українських справ». Так що бажання Козельського викрити у Донбасі «українських буржуазних націоналістів» цілком зрозуміле.

Про те, що СПВ УДБ НКВС УСРР недостатньо розробляло троцькістів, свідчив згодом і Я. JI. Трушкін, який у квітні 1935 р. очолив 1 -й (правотроцькістський) відділок СПВ УДБ УНКВС по Чернігівській області. Трушкін відзначав, що до його призначення цей підрозділ вважався найвідсталішим у всьому управлінні: «у відділку обліки по троцькістах і правих були відсутніми і відділок знаходився в хаотичному стані. Посиленою працею я виявив осіб, які колись примикали до троцькістської опозиції, встановив обліки та агентуру по них і викрив не одного учасника троцькістського підпілля. Викрив я Любимова та Дащевського, які засуджені. Після отримання директиви із НКВС УСРР про роботу по правих попрацював також, встановив обліки та репресував ряд осіб з цієї категорії. Мене ставили у приклад як гарного працівника, який швидко підняв цей відділок. Така ж оцінка давалася мені і на партійних зборах». Відзначимо, що працювати Трушкіну доводилося, перефразовуючи відоме прислів’я, «не лише на совість, але й за страх». У 1928 р. постановою колегії ОДПУ він був звільнений з органів держбезпеки із забороною подальшого відновлення, але згодом це рішення було переглянуто¹¹³.

Зрозуміло, що активізація боротьби з троцькістши на Чернігівщині сталася не лише завдяки особистій ініціативі Трушкіна, але і відповідного натиску центру. Так, у січні 1935 р. Балицький робить спеціальне повідомлення на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У про коло невідкладних питань свого відомства. Серед цих питань він називає «перекидання колишніх активних троцькістів і зинов’євців з великих промислових міст (Донбас, Харків, Дніпропетровськ, Київ, Одеса) в інші міста і райони», а також організацію «складання списків виключених у 1926—1928 pp. за приналежність до троцькістів і троцькістсько-зинов’євського блоку»¹¹⁴.

Про розмах боротьби з прихованими троцькістами та колишніми членами антирадянських партій на Харківщині можна судити з атестації начальника 1-го відділка СПВ УДБ УНКВС по Харківській області О. М. Надєждіна:

«За 1-й квартал 1935 року оперативна діяльність відділка характеризується такими показниками. Проведено 102 справи з 146 арештованими, з яких групових справ 21 з 65 арештованими.

Характер проведених справ такий: по антипартійній контрреволюції — 35 справ, 50 арештованих; по контрреволюційній агітації та терору — 35 справ, 40 арештованих; по контрреволюції на виробництві — 32 справи, 56 арештованих.

За перший місяць другого кварталу знову заведено 65 справ з 71 арештованим. На 1 травня перебуває 101 справа на 125 арештованих, по троцькістах у виробництві 79 справ на 92 арештованих.

Результати судів такі: 3 чоловіка засуджено до 10 років; чоловіка до 8 років; 1 чоловік до 7 років; 3 чоловіка до 6 років; 7 чоловік до 5 років; 10 чоловік до 4 років; 15 чоловік до років; 5 чоловік до 2 років.

Про якість справ говорить та обставина, що жодного виправдувального документа немає»¹¹⁵.

Відзначимо, що арешти товаришів по партії не викликали особливого захвату у Надєждіна. Так, підписавши постанову на арешт чергового виключеного члена партії, він зі злістю

кинув її на стіл і заявив: «Коли ж це все скінчиться? Коли скінчаться безпричинні арешти комуністів? Доводиться працювати, ідучи на угоду з совістю. Ми маленькі люди і протистояти цьому не можемо, але в наших силах по можливості послабити та стримати репресії»¹¹⁶.

Інша річ, коли мова йшла про звичайних позапартійних громадян. І коли одного разу у залізничному ресторані того ж Надєждіна образив якийсь громадянин, то він наказав міліціонеру Браїловському його заарештувати. Кривднику було пред’явлено звинувачення у хуліганстві, і він отримав 5 років тюремного ув’язнення. Браїловський сміючись розповідав співробітникам, що хуліган «образив Надєждіна і тепер нехай сидить»¹¹⁷.

У листопаді 1934 р. розгортається атака проти голови Держплану УСРР Ю. М. Коцюбинського, який вже давно був на гачку у Козельського і якого той вже давно оперативно розробляв. Юринець згодом свідчив: «З приїздом Коцюбинського Юрія на Україну і призначенням його головою Держплану Козельський одного разу дав мені таке доручення: поговорити з Винокуром, котрий працював в ВУАМЛІНі і був мені відомий в минулому як троцькіст, і з’ясувати, як троцькісти в ВУАМЛІНі думають реагувати з приводу розповсюдження чуток в ВУАМЛІНі, що Коцюбинський Ю. — троцькіст. Я з цього приводу говорив з Винокуром, він мені відповів, що йому це відомо і він не надає цьому ніякого значення. Козельському я доповів мою розмову з Винокуром, і він доручив мені розповсюджувати серед українців думку, що Коцюбинський Юрій є українець, і якщо українці таврують Коцюбинського як троцькіста, то вони б’ють і себе. Я виконав цю вказівку Козельського»¹¹⁸.

Судячи з цих слів Юринця, навколо Коцюбинського йшла якась складна оперативна гра, метою якої, на нашу думку, було прив’язати якимось чином голову Держплану до українських патріотів. Зробити це було дуже не просто, адже Коцюбинський був «палким інтернаціоналістом», і якби українська громадськість зустріла Юрія Коцюбинського в штики, то зробити з нього чергового «вождя» буржуазних націоналістів було б дуже важко. Ось чому, на нашу думку, Козельський через Юринця і намагався поліпшити ставлення до Коцюбинського українських кіл. Але зробити з Юрія Коцюбинського буржуазного націоналіста Козельському не вдалося. Виною тому — постанова Політбюро ЦККП(б)У від 3 листопада 1934 p.: «Коцюбинського Ю. М. — за прикриття дворушництва контрреволюціонера троцькіста Наумова — з роботи голови Держплану УСРР звільнити і внести Пленуму ЦК КП(б)У шляхом опитування пропозицію про вивід його зі складу ЦК КП(б)У. Коцюбинського відкомандирувати в розпорядження ЦК ВКП(б)»¹¹⁹.

У Москві Ю. М. Коцюбинський не зміг довести свою невинність і був висланий до Алма-Ати, а в лютому 1935 р. заарештований. Утримувався він спочатку на Луб’янці, але вирішено було розробляти його «українські зв’язки». Для допитів Коцюбинського з Києва були викликаний Козельський і Брук, Луб’янку репрезентував начальник 1-го відділка СПВ ГУДБ НКВС СРСР В. Г. Петровський-Палєй. Вибір слідчих був цілком зрозумілим, адже саме перші відділки секретно-політичних відділів займалися розробкою троцькістів.

Про перебіг перших московських допитів Коцюбинського збереглися свідчення Брука: «Я допитував Коцюбинського разом з Петровським... і Козельським у Москві протягом 3—4 днів... При допитах керівну роль відігравав Козельський, я фіксував під його диктовку, а Петровський був просто присутнім...¹²⁰ Коцюбинський знав московське троцькістське керівництво і був зв’язаний з ним. Я бачив, що Козельський був дуже м’яким з Коцюбинським. Під час розмови в номері готелю з Козельським, коли я спитав, чому він-такий м’який з Коцюбинським», він відповів: “Так треба. Його слід забрати на Україну”»¹²¹.

На нашу думку, цим словам Брука можна вірити. Козельський, який був згодний «мочити українських буржуазних націоналістів» де завгодно, як завгодно та коли завгодно, у відношенні до троцькістів дотримувався (як ми побачимо згодом) зовсім іншої тактики — тактики точкових ударів, адже під удар могли потрапити особи з партійної та радянської еліти або люди з їхнього найближчого оточення. Вирішувати ж, кого з можновладців можна зараховувати до троцькістів, а кого ні, Козельський самостійно не наважувався, бо можна було і шию собі зламати. Це питання Борис Володимирович обов’язково повинен був розв’язати зі своїм безпосереднім шефом — Всеволодом Аполлоновичем Балицьким. Останній же, в свою чергу, мав узгодити список фігурантів з головним погромником українських «троцькістів і націоналістів» Павлом Петровичем Постишевим. Та і взагалі, ніхто з найвищого українського керівництва не був зацікавлений у тому, щоб такий зубр, як Юрій Коцюбинський, «розговорився» у Москві. Тому тактика допитів Козельського, яка була спрямована на переведення Коцюбинського до Києва, була, на нашу думку, цілком слушною і повністю відповідала тим настановам, які начальник СПВ УДБ НКВС УСРР, безперечно, отримав перед своїм відрядженням до Москви.

А ось наступні слова Брука про те, що з Коцюбинським він особисто «самостійно не розмовляв», викликають великий сумнів, оскільки далі Соломон Соломонович розповів, що «перед відправкою Коцюбинського до Києва він був викликаний до Агранова, поскаржився на мене, і за розпорядженням Агранова я був усунутий від роботи з Коцюбинським. Таке ж розпорядження, ймовірно, було передано до Києва, оскільки по приїзді Коцюбинського допитували Козельський і Григоренко, а мені навіть заборонили заходити до кімнати, де його допитували. Я лише один раз зайшов і бесідував з ним, але не у справі»¹²².

З чого б це Коцюбинський скаржився на Брука заступнику наркома внутрішніх справ СРСР Я. С. Агранову і той наказав би усунути від слідства начальника 1-го відділка УДБ СПВ НКВС УСРР, якби останній лише записував свідчення заарештованого?

Перш ніж перейти до цитування інших свідчень чекістів про Козельського, нагадаємо, що дали вони їх вже у 1937 p., будучи заарештованими. Зрозуміло, що вони намагалися уникнути відповідальності за те, що у 1935 р. не викрили Коцюбинського, і звалювали всю провину за це на Козельського. Втім, відкидати їхні слова, на нашу думку, також не можна, адже на той час ще були живі багато свідків слідства, тому нести цілковиті нісенітниці було неможливо.

Брук стверджував, що він взагалі був усунутий від справи Коцюбинського, а «Козел ьський намагався звалити на мене всю відповідальність за невдалу роботу з Коцюбинським у Москві. На цьому грунті у нас була велика суперечка. Я припустив різкі вислови. Тоді на нараді слідчої групи у Балицького останній заявив, що мені потрібно поїхати у відрядження до Дніпропетровська. Я зрозумів це так, що мене бажають ізолювати від всього слідства, і різко висловився проти лінії слідства з Коцюбинським. Балицький прийняв половинчате рішення — до Дніпропетровська я не поїхав»¹²³.

Григоренко також все валив на Козельського: «Коцюбинського перевезли до Києва і доручили допитувати мені. Приїхавши з Москви, Брук мені сказав, що Коцюбинський зізнався б у Москві, але Козельський так допитував, щоб той не зізнався. У Києві Козельський почав допитувати Коцюбинського у моїй присутності. Допит носив формальний характер. Потім передали Коцюбинського мені, щоб я проводив очні ставки з ним арештованих Наумова (Д. Б. Наумов-Леках — начальник сектора легкої промисловості Держплану УСРР. — Авт.), Рапопорта (Б. С. Рапопорт-Дар’їн — начальник техніко-економічного сектора «Укрдіпропроводу». — Авт.), Фалькевича (І. Д. Фалькевич — помічник прокурора Західно-Сибірського краю. — Авт.) і Туна (Я. А. Тун — начальник сектора палива та металургії Держплану УСРР. — Авт.). Настанова була дана така, щоб очні ставки провести одна за одною і завершити справу. Так і було зроблено. Очні ставки Коцюбинського з Туном і Фалькевичем я проводив з Борисовим — слідчим Фалькевича. Справу було згорнуто. Козельський поїхав до Москви з доповіддю і звідти повернувся вже з рішенням особливої наради... Справи з собою до Москви він не брав»¹²⁴.

До речі, архіви зберегли заяву на ім’я Балицького, написану Коцюбинським. Вона переконливо показує, як з ним «працювали», яких саме свідчень вимагали від нього. Зокрема, там йдеться про те, що майже на кожному допиті він просив надати можливість «викласти всі мої свідчення про мою минулу троцькістську діяльність у вигляді заяви... Мені в цьому... відмовлено. Козельський, Брук, Григоренко сказали, що папір та чорнило мені будуть надані тільки для опису діяльності троцькістського центру на Україні в період 1931—1934 pp., що минуле для них і так зрозуміле і їх не цікавить»¹²⁵.

І хоча під час слідства Коцюбинський рішуче відкидав усілякі звинувачення про приналежність до троцькістської організації, 17 травня 1935 р. він був засуджений особливою нарадою при НКВС СРСР «за контрреволюційну троцькістську діяльність» (без кваліфікації дій за статтями Кримінального кодексу) до заслання строком на 5 років і висланий до Західносибірського краю¹²⁶.

А трохи раніше, 1 квітня 1935 p., постановою тієї ж наради були засуджені 25 членів «всеукраїнського троцькістського центру». Це були в основному комуністи-керівники, яким інкримінувалося створення троцькістської організації у ВУАМЛІНі та в Держплані УСРР. Цікаво, що в обвинувальному висновку, який склав Козельський, а затвердив Балицький прізвище Коцюбинського стояло перед прізвищами інших керівників ' цієї організації І. Д. Фалькевича, Д. Б. Наумова-Лекаха, Б. С. Рапопорта-Дар’їна, Я. А. Туна. «Характерною особливістю викритої контрреволюційної організації, — зазначалося в обвинувальному висновку, — є її дворушницькі настанови, що застосовувалися троцькістами протягом всієї контрреволюційної діяльності... Блок з націоналістами, прямими агентами західних інтервентів, поставив троцькістів у перші ряди фашистської агентури, яка здійснює на Україні підготовку інтервенції»¹²⁷.

Отже, чому Коцюбинський був засуджений окремо від інших членів «всеукраїнського троцькістського центру», незрозуміло і досі. За свідченням того ж Брука: «Григоренко склав протокол зі свідченнями Наумова-Лекаха про зв’язок Коцюбинського з П’ятаковим, Преображенським, Смілгою та Бардіним, і я доповів КозельСькому. Козельський лишив протокол у себе, не давши ніяких вказівок. Того ж дня або наступного ранку Козельський викликав до себе Григоренка так, щоб я не знав, і запропонував йому сховати цей протокол і більше з Наумовим-Лекахом з цих питань не говорити. Григоренко доповів мені. Я різко вимагав пояснень у Козельського. Той відповів: “Я цього питання більше торкатися не хочу, я віддав розпорядження Григоренку... Ти людина гаряча, можеш погубити і себе і мене”»¹²⁸

Трохи інакше висвітлює це питання М. О. Григоренко: «Рахліс мені сказав, що Балицькому, Козельському та йому важливо направляти слідство по троцькістах, з якими я працюю, так, щоб зайвих прізвищ у протоколах не фігурувало. Рахліс заспокоював мене тим, що ризику ніякого немає, що там, де Балицький, завжди буде добре...

У 1934—1935 pp. у мене були арештовані троцькісти Наумов-Леках і Рапопорт. Від Наумова мною отримані відверті зізнання про зв’язки Коцюбинського в Москві з П’ятаковим та іншими. Коли ці свідчення мною були передані Бруку, а той передав Козельському, то він, Козельський, був незадоволений тим, що ці свідчення взяті, і повернув їх мені, запропонувавши сховати у ту шухляду, до якої я не зазираю... Брук мені заявив, що Козельський цим свідченням не вірить, і велів мені сховати їх. Я їх до справи не вклав і сховав... Потім вже Брук мені сказав, що ці свідчення невигідні тому, що П’ятаков і Лівшиць друзі, а з Лівшицем дружить Козельський, і краще, щоб цей протокол не лишився у справі...

У Грозного був арештований по цій справі Бервицький-Варфоломєєв (завідувач сектора бібліографії Книжкової палати. — Авт.), який почав давати свідчення про троцькістів Гаріна, Васильєву, Орлова (М. X. Орлов — член-кореспондент УАН. — Авт.) як про учасників організації. Йому були дані при мені настанови Бруком і Ковельським цих свідчень не брати. Потім щось змінилося, і нібито все ж таки свідчення були записані... Згодом Грозний мені утаємничено казав, що Бервицький називав і Попова (третій секретар ЦК КП(б)У. — Авт.), але він цих свідчень не записував...¹²⁹

В тому ж 1934 р. ми мали свідчення Наумова або когось іншого, що Голубенко (голова Дніпропетровського міськвиконкому. — Авт.) щільно пов’язаний з українським троцькістським центром через Коцюбинського. Крім того, за даними дніпропетровської агентури, Голубенко був контрреволюційно налаштований. Козельський доповідав матеріали Балицькому у 1934 р. Умовилися, що Голубенка арештовувати не будемо»¹³⁰.

Серед засуджених у справі «всеукраїнського троцькістського центру» виділимо двох осіб — безробітного І. С. Решала, якого 31 липня 1934 р. вигнали з НКВС УСРР за «моральний розклад», бо «грав у карти у брата, під час гри велися антипартійні розмови»¹³¹; та завідувача планового управління об’єднання «Сталь» Б. Й. Шульмана. Під час проведення обшуку в квартирі останнього оперуповноважений СПВ УДБ НКВС УСРР Я. Л. Грозний несподівано з’ясував, що Шульман... є шурином начальника відділу кадрів НКВС УСРР Я. В. Письменного. Чекіст не наважився самостійно здійснити арешт і звернувся до свого безпосереднього начальника Брука.

Останній згодом згадував: «Я приїхав, і Шульмана вирішили заарештувати. Питання про зв’язок Шульмана з Письменним на ґрунті контрреволюційної діяльності ми не ставили, оскільки про співробітників НКВС у ті роки взагалі без вказівок керівництва не запитували у арештованих. У Шульмана тому про Письменного нічого і не питали»¹³².

Сам Письменний у цей час відпочивав разом із Балицьким у Сочі. Отримавши від сестри «закодоване» повідомлення про «хворобу» Шульмана і зрозумівши, в чому справа, він зайшов до шефа і все йому розповів. Балицький пояснив, що якщо у Харкові, де мешкала сестра Письменного Ганна, стане відомо про арешт її чоловіка, то її обов’язково виключать з партії. Так і сталося, але нарком доручив начальнику СПВ УДБ УНКВС по Харківській області М. І. Говличу добитися в Харківському обкомі КП(б)У відновлення Ганни Письменної у партії¹³³. Оперуповноважений СПВ УДБ НКВС УСРР Б. І. Борисов-Коган, який вів справу Б. Й. Шульмана, завербував його у таємні співробітники, і той був висланий у Донбас з розвідувальним завданням. Так було знайдено вихід із пікантної ситуації¹³⁴.

До речі, вербувальник Шульмана Борис Ізраїлевич Борисов (Коган), будучи допитаним у лютому 1956 р. у якості свідка по справі Ю. М. Коцюбинського, дав дуже цікаві відомості про специфіку керівництва Б. В. Козельським роботою секретнополітичного відділу УДБ НКВС УСРР: «Як узагалі проводилося слідство в СПВ УДБ НКВС УСРР? У 1935 році працівників слідчої групи СПВ УДБ НКВС УСРР почали знайомити з численними протоколами арештованих по обвинуваченню в троцькістській організації, які надходили із СПВ ГУДБ НКВС СРСР. У цих протоколах, наскільки я пам’ятаю, були наведені диверсійні акти або шкідницькі дії, здійснені членами троцькістської організації, і майже у всіх говорилося про підготовку терористичних актів. В СПВ УДБ НКВС УСРР на той період розгортання слідства ще не було. Пам’ятаю, що на нараді слідчої групи... Козельський неодноразово пропонував розширити коло арештів з тим, щоб слідчим шляхом викрити троцькістське підпілля на Україні...

Я не можу згадати всіх настанов того періоду, які дав Козельський на нараді слідчої групи, коли нас ознайомили зі свідченнями Нирчука. Але згадую, що Козельський вимагав від слідчих під час допитів звертати особливу увагу на підготовку терористичних актів проти Косіора, Постишева, Балицького. Він указував, що учасники троцькістської організації до Москви не їздили, отже, всі брати участь у здійсненні «центрального терору» не могли. На Україні ж вони всі або підготовлювали ґрунт шляхом ідеологічної обробки, або були безпосередніми «бойовиками» по здійсненню терористичних актів проти Косіора, Постишева та Балицького. При цьому Козельський описав обстановку на Україні й особливо випинав роль Балицького в очищенні України від контрреволюційних організацій та банд, тому нібито троцькісти намагаються передовсім його «прибрати».

Слід сказати, що згодом як Козельський, так і помічник начальника СПВ УДБ НКВС УСРР Брук, який безпосередньо керував слідчою групою, під час ознайомлення з протоколами ряду заарештованих майже у всіх слідчих вимагали допитувати підслідних про терористичні наміри троцькістської організації щодо Косіора, Постишева та Балицького...

Разом зі слідчою групою була організована в СПВ УДБ НКВС УСРР оперативно-облікова група, яка розмножувала протоколи допитів, знайомлячи з ними слідчих, готувала витяги зі свідчень арештованих та, за особистою вказівкою Брука, розміщувала арештованих у камери. До речі, розміщенням того або іншого арештованого у камери займався Брук. Він звичайно намагався розмістити арештованих так, щоб ті арештовані, які вже зізналися, були розміщені в одній камерй з тими, хто ще не зізнався. Розміщенню арештованих Брук, та й сам Козельськии надавали великого значення. На мою думку, вони це робили для того, щоб деякі арештовані, які вже зізналися, відповідно впливали на арештованих, які ще не зізналися.

Розміщенням арештованих по камерах, як я вже показав, займався особисто Брук. Коли ж він був зайнятий або його не було, він чомусь доручав цю справу Пустовойтову або Грушевському. Обидва тоді були начальниками відділків. Грушевський намагався розставити арештованих так, щоб ті, хто зізнався, обов’язково потрапили у камери до тих, хто не зізнався. На мою думку, для того, що ті арештовані, які зізналися, зможуть вплинути на тих, хто не зізнався. Було багато випадків, як я згадую, коли ті арештовані, які зізналися, в камерах потрапляли під вшіив тих, хто не зізнався, і невдовзі відмовлялися від своїх свідчень.

Після закінчення слідства, як я згадую, після складання обвинувального висновку справи здавалися до обліково-оперативної групи, яка закінчувала їхнє оформлення для направлення за підсудністю....

Точно не пам’ятаю, коли це було, але Козельський на одній з нарад, після роздачі слідчим надрукованої на машинці копії листа Коцюбинського із заслання, запропонував слідчим зачитувати цього листа при потребі арештованим. При цьому не говорячи про те, що Коцюбинський відбув на заслання не зізнавшись, і при цьому роблячи наголос на тому, що Коцюбинський, мовляв, у засланні живе непогано і спокутує свою провину... Самого оригіналу я не бачив і нам його не давали, але Козельський пропонував слідчим зачитувати цього листа деяким арештованим. Цим, мовляв, можна показати, що так само, як і Коцюбинський, коли арештований зізнається, він може потім на роботі, знаходячись у засланні або таборі, спокутувати свою провину після засудження...

Заборонених методів слідства не застосовували. Після 10 години вечора без дозволу начальника відділу комендатура на допити арештованих не видавала. Само ж слідство по багатьох справах велося всетаки однобоко. Свідки по справах не викликалися, практичну діяльність арештованого не вивчали. Таких настанов од керівництва Наркомату та відділу не було. Сам Козельський неодноразово підкреслював на нарадах слідчої групи, що головне — це тільки отримати зізнання арештованого, занести до протоколу, а інших заходів слідчий робити не повинен...

Слід сказати, що ні Козельський, ні Брук ніколи не давали настанов слідчим і навіть відзначали, щоб цим не займалися щодо з’ясування та уточнення протиріч, які були у свідченнях арештованих у частині висвітлення ними того або іншого факту про діяльність іншого арештованого... По деяких справах (точно сказати, по яких, зараз не пам’ятаю) не сходилися дати вербування в організацію. Ці обставини ні Бруком, ні Козельським не викривалися, і слідчим не давалися вказівки, а навіть заборонялося уточнювати свідчення арештованих.

У 1935 році Козельський, як пам’ятаю, на одній з нарад дав нові вказівки, щоб слідчі не давали матеріалів для ознайомлення підслідним, які були на них зібрані. Він аргументував це тим, що перед слідчим знаходиться троцькіст, багато з його діяльності слідству ще невідомо. Тому, коли слідчий почне пред’являти матеріали арештованому, то останній узнає, що слідство про нього знає і що не знає, і таким чином може багато приховати. Такі вказівки Козельського, звичайно, впливали на якість слідства. Підготовлених слідчих також не було. Це були працівники, які не мали спеціальної юридичної освіти, і багато чого щодо правильного оформлення справи їм навіть не було відомо. Пам’ятаю, що після закінчення слідства матеріали справи обвинуваченому не пред’являлися. Цього не вимагалося ні з боку керівництва СПВ УДБ НКВС УСРР, ні з боку прокуратури зі спеціальних справ, яка спостерігала тоді за слідством»¹³⁵.

Цікаві відомості про особливості атмосфери в СПВ УДБ НКВС УСРР лишив і М. О. Григоренко: «При Козельському, а потім при Рахлісі був встановлений такий порядок, що ніхто зі слідчих сам фіксувати свідчення не повинен доти, доки не буде на це його санкції або Брука. На слідстві сиділи лише довірені особи — я, Борисов, Грушевський, Грозний. Нас підносили як найкращих працівників, провідних, на яких тримається честь секретно-політичного відділу. Повинен сказати, що про всіх цих осіб мені було сказано, що вони «свої хлопці». Так, про Грушевського мені Брук сказав, що він «свій хлопець» і його можна не соромитися... Про Грозного мені також сказав Брук, що він «свій хлопець» і «навчився вже як потрібно допитувати». Перед тим як Грозний отримав для допиту Мусульбаса, йому «особливо великих» допитувати не давали. Про Борисова мені Рахліс сказав уже в 1936 p.: “Даремно ви з Борисовим погано живете, адже він своя людина. Тільки, правда, дивак”. Тому розмови Брука про порядок допитів арештованих велися з кожним із нас відверто при інших... Я вважав Рахліса своїм вчителем. Рахліс і Брук були відверті зі мною, оскільки вважали мене хлопцем, який вміє тримати язик за зубами. Брук казав: “Невже ви всі не бачите, що партії немає, що хазяїн скаже, те і буде”»¹³⁶.

Самому ж Борису Володимировичу цікаву характеристику дав М. Г. Джавахов, який з 1935 р. очолював УНКВС по Молдавській АСРР: «З Козельським мене пов’язував великий період спільної роботи. Після того, як я виїхав на кордон, буваючи у службових справах у Харкові, а потім у Києві, я зазвичай заходив до Козельського у службовий кабінет, і ми обмінювалися нашвидкуруч думками про те, як живеться—працюється, з питань поточних політичних подій. Козельський за своїм складом ніколи прямо й до кінця не висловлювався. Але зі мною він більш-менш відверто все ж говорив з ряду питань. В останні роки, 1934—1935 pp., загальний тон зауважень Козельського зводився до того, що повідомлення та пророблення рішень ЦК партії партійними організаціями — дурниці, що все вирішується зверху, що демократії як такої взагалі немає. Такі міркування характерні для Козельського протягом усього часу, коли я його знав. Не забував він ніколи при цих розмовах згадувати Багацького. В тому сенсі, що Балицький все передбачає, своєчасно робить висновки і ставить завдання, які випливають з політичної обстановки»¹³⁷.

Восени 1935 року співробітники СПВ УДБ НКВС УСРР ліквідували так звану «бойову троцькістську терористичну організацію» на чолі з професорами М. А. Нирчуком і М. І. Мухіним. Вони представляли її спочатку як ізольовану групу, яка мала зв’язок з якимось Федотовим з Горького. На підставі свідчень заарештованих українських науковців працівники СПВ ГУДБ НКВС СРСР почали слідство проти директора Горьківського педінституту І. К. Федотова і заарештували голову Луховицького райвиконкому Московської області Г. Я. Маренка та професора Всесоюзної промислової академії О. П. Загорулька, які відразу почали давати свідчення про існування в СРСР великої троцькістської організації. Довідавшись про ці арешти, Козельський страшенно розхвилювався¹³⁸, бо зрозумів, що справа розгортається не за його сценарієм і до числа підозрюваних потраплять близькі йому люди.

Тоді, як свідчив пізніше особливоуповноважений НКВС УСРР H. JI. Рубінштейн, начальник СПВ УДБ НКВС УСРР прибіг до наркома внутрішніх справ, схопився за голову і заволав: «Всеволоде Аполлоновичу, заарештуйте мене, що я наробив!». Балицький почав заспокоювати підлеглого, підкреслював, що той нервує через важку хворобу сина, і пропонував відправитися на лікування¹³⁹.

1 січня 1936 року із ГУДБ НКВС СРСР надійшла телеграма, у якій повідомлялося про те, що у Горькому викрито «емісара Троцького» — викладача Горьківського педагогічного інституту В. П. Ольберга. Прочитавши телеграму, Козельський сказав Бруку: «Тепер бачиш? Мої побоювання підтвердилися, справа йде до розв’язки!»¹⁴⁰. Наступного дня у кабінеті начальника секретно-політичного відділу пролунав постріл. Першими туди вбігли С. С. Брук і секретар наркома внутрішніх справ УСРР О. Г. Євгеньєв, а за ними заступник начальника СПВ УДБ НКВС УСРР П. М. Рахліс і Н. Л. Рубінштейн¹⁴¹. Майор державної безпеки Б. В. Козельський вже не дихав.

Балицький наказав Рубінштейну нікому не казати про те, що Козельський приходив до нього у нервовому збудженні й вимагав арешту, і запропонував розробляти версію про те, що самогубство начальника секретно-політичного відділу «виникло на ґрунті родинно-побутових чвар». Коли ж особливоуповноважений НКВС УСРР складав висновок про припинення справи, то наприкінці навів повний текст передсмертної записки Козельського і навмисно розбив її на два речення. Перше — «Прощавайте, тов. Балицький, Йолочка і син», а перед другим за пропозицією Балицького вказав: «І далі пише, звертаючись до родини: “Я помилився, тепер розраховуюсь”»¹⁴².

Вже через дві години після самогубства підлеглого В. А. Балицький зібрав начальників відділів НКВС і оголосив, що Б. В. Козельський застрелився тому, що хворів на сифіліс, а його нервова система була виснажена нещадною боротьбою з ворогами народу — троцькістами та тяжкою хворобою сина. При існуючій системі підлабузництва та беззаперечного виконання всього того, що скаже нарком, це було прийнято як директива¹⁴³.

Хоча люди з найближчого оточення Балицького своєму шефу не дуже-то й вірили. За словами начальника фінансового відділу НКВС УСРР, інтенданта 1-го рангу Л. Г. Словинського, «за фактом самогубства Козельського та передсмертною запискою, яку він лишив, «я винен» і т. п., зобов’язували керівництво НКВС розпочати з цього приводу ретельне розслідування щодо виявлення дійсних причин самогубства... В одній з бесід з лікарем санітарного відділу НКВС УСРР Парташниковим він мені розповів, що упродовж тривалого часу особисто спостерігав Козельського і що версія про його хворобу на сифіліс та сильний нервовий розлад є абсолютно невірними... Звідси зрозуміло, що Балицький своїм лікарняним діагнозом намагався з певною метою сховати справжні причини самогубства Козельського»¹⁴⁴.

Що ж стосується рядових чекістів, то, за спогадами лейтенанта державної безпеки О. С. Кузовлєва, «т. Балицький на нараді пояснив причини самогубства Козельського його переживаннями, пов’язаними з важкою хворобою сина»¹⁴⁵. Проти таких пояснень ніхто не заперечував, хоча Брук пізніше у вузькому колі пояснював самогубство свого начальника дещо інакше: «Інтелігент смердючий, злякався!»¹⁴⁶, і, мабуть, ніколи він ще не говорив такої щирої правди.

Того ж дня, 2 січня 1936 p., після розмови з Балицьким призначений т.в.о. начальника СПВ УДБ НКВС УСРР П. М. Рахліс наказав С. С. Бруку, М. О. Григоренку, Я. Л. Карпейському, Б. І. Борисову-Когану та А. М. Шерстову писати некрологи¹⁴⁷.

З січня 1936 року було влаштовано гучне поховання. Прощання з тілом «стійкого більшовика, прекрасного товариша та друга Бориса Володимировича Козельського» відбулося в клубі НКВС УСРР по вулиці Рози Люксембург, 17. За домовиною самогубця до Байкового кладовища йшло все найвище керівництво України: С. В. Косіор, П. П. Постишев, В. А. Балицький.

Того ж дня республіканські газети сповіщали, що «Народний комісаріат внутрішніх справ УСРР з глибоким сумом повідомляє про передчасну смерть вірного сина більшовицької партії, почесного чекіста-орденоносця, майора державної безпеки Бориса Володимировича Козельського», і надрукували низку некрологів.

«Пам’яті більшовика-борця» (підписали С. В. Косіор, П. П. Постишев, В. А. Балицький, І. Е. Якір, М. М. Попов, І. С. Шелехес і 41 керівний працівник НКВС УСРР): «Назавжди пішов від нас один з найстаріших українських чекістів, який віддав справі партії Ленін — Сталіна все своє свідоме життя, — Борис Володимирович Козельський. До ЧК т. Козельський прийшов з Червоної Армії ще зовсім молодим у 1921 році. Починаючи з цього часу, він активно працює над викоріненням петлюрівсько-махновського бандитизму на Україні, особливо на Правобережжі. Він особисто бере участь у знищенні банд Гальчевського, Тютюнника та ін. Після розгрому бандитизму Б. Козельський бере активну участь у ліквідації націоналістичної і троцькістської контрреволюції, завжди завдаючи ворогові міцних і влучних ударів. Непримиренний більшовик, борецьчекіст, він завжди відзначався незламною енергією, наполегливістю, особистою скромністю і користувався великою любов’ю і повагою усіх, хто його знав. Працюючи часто непосильно, не щадячи себе, він підірвав свій організм, передчасно пішов від нас. Надзвичайно сильно відчуваючи тяжку втрату прекрасного товариша, ми завжди будемо пам’ятати про нього і про ту боротьбу за справу Леніна — Сталіна, яку провадив наш друг Борис Володимирович Козельський»¹⁴⁸.

«Талановитий чекіст» (підписав В. А. Балицький): «Передчасно пішов од нас прекрасний більшовик, міцний талановитий чекіст Борис Володимирович Козельський. З його роботою пов’язані славні сторінки боротьби з контрреволюцією на Україні. Тов. Козельському тільки 33 роки. Зовсім молодим, 17 років, він добровільно стає бійцем Червоної Армії, і з 1921 року — він чекіст. Тов. Козельський в органах ЧК—ДПУ весь час був на активній роботі, спочатку по боротьбі з бандитизмом і впродовж подальших років був на найпередовіших ділянках боротьби з класовим ворогом. При його безпосередній участі завдано нищівного удару націоналістичній і троцькістській контрреволюції на Україні. Не шкодуючи сил, працюючи вдень і вночі, він підірвав свій організм, віддаючи всього себе тільки роботі. Тов. Козельський був дуже здібною людиною. Незважаючи на велике навантаження в своїй безпосередній роботі, тов. Козельський зумів закінчити вищу школу і продовжував займатися науковою роботою. Ми всі з великим задоволенням спостерігали за зростанням і успіхами талановитого товариша. Борис Володимирович користувався великою пошаною і любов’ю чекістів за чуйність, скромність і безмежну відданість партії Леніна—Сталіна. Нам дуже важка ця втрата. Від нас пішов друг, прекрасний товариш і прекрасний працівник. Пам’ять про тов. Козельського буде жити серед чекістів, ми ніколи не забудемо близького нам Бориса Володимировича Козельського»¹⁴⁹.

У некролозі «Чекіст і науковий співробітник», підписаному T. С. Постоловською та співробітниками ВУАМЛІНу, відзначалося, що небіжчик «поєднував м’якість, чуйність, уважність до людей з нещадністю до ворогів революції... Служив соціалістичній батьківщині як більшовик-чекіст і науковий працівник. Напружено працюючи в ДПУ—НКВС, він одночасно, як справжній боєць-ленінець, боровся за чистоту марксизму-ленінізму». Підлеглі із секретно-політичного відділу у некролозі «Незабутній образ» відзначали, що той був «прекрасний товариш, палко люблений чекістською сім’єю... мав велику ерудицію», був «усебічно освіченим»¹⁵⁰.

Свої співчуття дружині самогубця Єлизаветі Марківні Ко~ зельській зі сторінок газет висловили Павло Постишев, Єлизавета Косіор, Тетяна Постоловська, Людмила Балицька, Сара Якір, співробітники НКВС і, звичайно, народний комісар внутрішніх справ УСРР, який побажав Єлизаветі Марківні Козельській «виховати Діму і зробити з нього хорошого більшовика»¹⁵¹.

Наступного дня відгукнулася на «передчасну смерть вірного сина більшовицької партії, почесного чекіста-орденсгносця» і газета «Правда». А 11 квітня 1936 року секретаріат ЦК КП(б)У ухвалив «встановити персональну пенсію в сумі 300 крб. на місяць батькам померлого т. Козельського — тт. Голованєвському Володимиру Давидовичу та Голованєвській Ганні Мойееївні»¹⁵².

Цікавий запис з приводу самогубства Козельського зробив у своєму щоденику 2 січня 1936 р. помічник начальника відділу трудових колоній НКВС УСРР А. С. Макаренко: «Шкода не стільки К., скільки Б.»¹⁵³. Знаменитий педагог обожнював «моторного, яскравого, схильного захоплюватися, відкрито благородного»¹⁵⁴ Балицького і відчував, що «самогубство «К.» є поганим передвістям для “Б.”». Так воно в решті-решт і сталося.

Новий нарком внутрішніх справ СРСР М. І. Єжов використав самогубство Козельського для дискредитації Балицького. 16 листопада 1936 р. був заарештований заступник наркома шляхів сполучення СРСР Я. А. Лівшиць, якого зробили учасником «паралельного антирадянського троцькістського центру»¹⁵⁵.

Ця подія викликала у деяких українських чекістів справжню паніку. «Коли Лівшиць Яків був у Москві заарештований, а потім зізнався, Рахліс і Брук сильно занервували, — згадував пізніше М. О. Григоренко. — Я, Грозний і Грушевський це помітили... Брук нам сказав, що Лівшиць дає свідчення про Козельського. Це підтвердив мені і Рахліс. Якось, йдучи зі мною додому, Рахліс сказав: “Ви розумієте, як це погано. Лівшиць там наговорить, а потім виправдовуйся. Хоча не може бути, оскільки він мене майже не знає, бачив мене у 1922 p.”. Я спитав Рахліса, чи був пов’язаний з Лівшицем Козельський, Рахліс сказав: “Піди розберися”»¹⁵⁶.

Хвилювався і Балицький. Добре знаючи, як «готуються» подібні процеси, нарком внутрішніх справ УРСР не сумнівався в тому, що не всі свідчення заарештованих оголосили і що частину з них приберегли для подальших розробок. Тому під час свого перебування в Москві він звернувся до начальника секретаріату НКВС СРСР, комісара державної безпеки 3-го рангу Я. А. Дейча та начальника 4-го (секретно-політичного) відділу ГУДБ НКВС СРСР, комісара державної безпеки 3-го рангу В. М. Курського з проханням ознайомитися з протоколами допиту Лівшиця, але йому відмовили. Повернувшись до Києва, Балицький заявив Рубінштейну, що, ймовірно, Лівшиця перед розстрілом допитали у відношенні його, Балицького, і оскільки його «помазали», то тепер не дозволять прочитати протоколи, і що, на його думку, Лівшиця примусили дати матеріали на Козельського як на троцькіста, «аби скомпрометувати український апарат НКВС. Це зробив Єжов з винятковою метою побити Балицького»¹⁵⁷.

На лютнево-березневому Пленумі ЦКВКП(б) 1937 р. Єжов обрушився з нищівною критикою на свого попередника Ягоду за розвал чекістської роботи, а говорячи про троцькістів, що діяли в самому НКВС, не забув згадати Козельського, який «не соромлячись, цілком відверто розповідав про свої настрої, троцькістську роботу, про все» Лівшицю¹⁵⁸.

Зупинившись на недоліках чекістів у роботі, союзний нарком пройшовся і по наркому українському: «Склалося таке становище, що ось такі феодальні князьки сидять, живуть, як хочуть, а сюди приїздять як-небудь відзвітувати. І часто такий феодальний князьок працював краще, ніж у центральному апараті. Він там розгортав роботу по-своєму, і виходило краще». Обурений Балицький перебив доповідача: «Але ж це добре, а не погано!», на що Єжов поблажливо відповів: «А взагалі працювали на Україні непогано»¹⁵⁹.

Єжовську політику дискредитації Балицького миттєво уловили співробітники НКВС УРСР, які були присутніми на лютнево-березневому Пленумі ЦК ВКП(б). Так, начальник УНКВС по Харківській області, комісар державної безпеки 3-го рангу С. С. Мазо, повертаючись із засідань до столичного готелю «Москва», розповідав про перебіг подій на партійному форумі своїм друзям — начальнику транспортного відділу НКВС УРСР, майору державної безпеки Я. В. Письменному; особливоуповноваженому НКВС СРСР, капітану державної безпеки H. JI. Рубінштейну, інспектору при начальнику УНКВС по Харківській області, старшому лейтенанту державної безпеки І. Г. Ветліцину-Южному. Останній пізніше згадував, що у цих розповідях «була виявлена особлива розгубленість та нервозність з питання викриття на пленумі справжніх причин самогубства Козельського. Всі хвилювалися, що тепер у Балицького можуть бути неприємності. Висловлювалися незадоволення Письменним і Рубінштейном, що Балицького «затирають», що його слід було б призначити заступником наркома внутрішніх справ СРСР. Тут же Мазо повідомив, що Рикова і Бухаріна заарештували. На що Письменний чи Рубінштейн (точно не пам’ятаю) з сарказмом зазначив: “Ну, тепер лишився один вождь — Сталін”»¹⁶⁰.

Повернувшись із Москви, нарком внутрішніх справ УРСР провів у Наркоматі актив щодо результатів Пленуму ЦК ВКП(б) і у своєму виступі «на шкідницькій роботі Козельського» практично не зупинявся. Всі ж спроби викриття покійного начальника секретно-політичного відділу, за словами очевидців, «припинялися репліками Балицького»¹⁶¹.

Начальник 3-го (контррозвідувального) відділу УДБ НКВС УРСР, старший майор державної безпеки Д. М. Соколинський піддав гострій критиці пишний похорон самогубця¹⁶². Його виступ був украй небажаним для наркома, і він оцінив його «ж демагогічний»¹⁶³. Чекісти не сумнівалися в тому, що «Давиду перепаде за цей виступ»¹⁶⁴. Чи були вжиті проти «демагога» якісь санкції, нам поки що невідомо, але невдовзі його прибрали з центрального апарату, і 4 квітня 1937 р. він був призначений начальником УНКВС по Донецькій області.

Соколинський був не єдиним, кому не давав спокою покійний Козельський. Ще влітку 1936 р. начальник секретно-політичного відділу УНКВС по Дніпропетровській області, старший лейтенант держбезпеки І. Й. Соколов-Шейніс писав Балицькому про те, що самогубець був прихованим троцькістом, але нарком не дав ходу цій заяві. Цікаво, що на початку 1937 р. вже на самого Соколова-Шейніса, який на той час пересів у крісло начальника відділка СПВ УДБ НКВС УРСР, надійшла

заява про його «троцькізм у 1923 p.». Розслідування, яке проводив заступник секретаря НКВС УРСР, полковий комісар Л. Г. Стрижевський, не підтвердило цієї анонімки¹⁶⁵.

Начальник відділка СПВ УДБ УНКВС по Вінницькій області, старший лейтенант державної безпеки М. О. Лін сигналізував про те, що за вказівкою Козельського колишнім начальником відділка СПВ ДПУ УСРР І. І. Іллюшиним-Едельманом був знищений формуляр на Лівшиця. Особливоуповноважений НКВС УРСР Н. Л. Рубінщтейн допитав з цього приводу старшого лейтенанта держбезпеки Б. Я. Аглицького і з’ясував, що справиформуляра на Лівшиця не було. Але «пильний» Лін продовжував топити свого колишнього начальника і повідомляв, що Козельський змазував справи колишнього чекіста І. С. Решала і начальника адміністративно-організаційного сектора об’єднання «Сталь» Б. Ф. Лейбовського, наводив конкретні факти близькості багатьох репресованих троцькістів до Лівшиця¹⁶⁶. Відзначимо, що до серпня 1934 р. Лін працював уповноваженим 1-го відділка СПВ УДБ НКВС УСРР — підрозділу, який безпосередню розробляв троцькістів, і мав інформацію «з перших рук».

Начальник адміністративно-господарського відділу НКВС УРСР, майор державної безпеки С. М. Цикліс радив В. А. Балицькому зруйнувати пам’ятник Козельському на Байковому кладовищі. На що нарком відповів лайкою та обуренням — мовляв, той вдарився у паніку. Тоді Цикліс звернувся до комісара державної безпеки 2-го рангу 3. Б. Кацнельсона з проханням умовити Багацького, але заступник наркома внутрішніх справ УРСР відповів, що вони вже обговорювали це питання і не вважають за необхідне руйнувати пам’ятник самогубцю. Пам’ятник Козельському зруйнували днів через п’ять після від’їзду Балицького з Києва наприкінці травня 1937 року¹⁶⁷.

Чому ж все-таки застрелився Борис Володимирович Козельський? Як ми вже писали, головним у своїй роботі він вважав боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом», про це побіжно свідчить і Герзон (згадаємо вимоги начальника СПВ УДБ НКВС УСРР викривати в Донбасі українську лінію). У цій царині Козельський досяг неабияких успіхів, завдавши українській інтелігенції такого нищівного удару, від якого вона не оговталася і досі. Причому, як ми бачили, у цій боротьбі він не цурався будь-яких засобів та провокацій. А ось натхненно працювати у нових умовах, коли потрібно було кидати за ґрати не «недобитих петлюрівців», а своїх товаришів по партії, Козельський не міг. І тут справа не тільки у переконаннях, але і в «професійній майстерності», якої йому явно не вистачало. Одна річ — фабрикувати справи «українських націоналістів», за яких ніхто і ніколи не заступався, і якщо за фати потраплять кілька десятків невинних інтелігентів або селян, то цього ніхто не помітить, і зовсім інше — розробляти троцькістів та опозиціонерів. Тут будь-який невірний крок може призвести спочатку до арешту близьких і знайомих, а потім і до самознищення. Зробивши помилку, Борис Володимирович злякався і вирішив піти із життя, бо добре зрозумів, що рано чи пізно сам буде записаний у троцькісти та вороги народу.

Так, до речі, сталося з багатьма чекістами, про яких ми розповідали у нарисі. 11 липня 1937 р. був заарештований і притягнутий до кримінальної відповідальності «як учасник контрреволюційної змови в органах НКВС, яка ставила за мету повалення радянської влади», помічник начальника 4-го відділу УДБ НКВС УРСР, капітан державної безпеки С. С. Брук. Вже наступного дня він подав заяву на ім’я наркома внутрішніх справ УРСР, комісара державної безпеки 2-го рангу І. М. Леплевеького, у якій указав, що від свого слідчого, старшого лейтенанта державної безпеки Ю. М. Толкачова, він дізнався про те, що з 1926 р. він (Брук) є троцькістом і тому був узятий на роботу до центрального апарату ДПУ УСРР троцькістом Козельським і погано вів боротьбу з троцькістами (не викрив їхнього основного центру, погано допитував активного троцькіста Коцюбинського). У своїй заяві Брук Заперечував свою приналежність до троцькістів і підкреслював, що він активно боровся з троцькістами; на роботу в ДПУ УСРР із Вінницького обласного відділу ДПУ був взятий Козельським без його згоди, як добрий працівник. Що ж стосується троцькістського центру в Києві та допитів Коцюбинського, то він (Брук) не винний у тому, що стосовно цього центру і московського троцькістського центру «було лише по одному свідченню». А «Коцюбинський під час першого допиту не розкрив усі карти» і пізніше був узятий для допитів самим Козельським.

27 липня Брук все-таки визнав, що був втягнутий у листопаді 1934 р. Козельським до контрреволюційної організації, яка мала за мету «здійснити переворот без крові» під час війни. Від Козельського та Рахліса він дізнався, що, крім нього, учасниками змови були співробітники секретно-політичного відділу Долинський, Шерстов, Пустовойтов і Григоренко. Далі Брук показав, що у завдання цієї групи входило «створення видимості роботи, ми хоча і заарештовували багато підпільників, але захищали від провалу керівні, центральні фігури, що особливо відноситься до троцькістів... Звичайно, ми арештовували і значних троцькістів, коли на них надходили матеріали, які неможливо було приховати. Але під час роботи ми всетаки намагалися не чіпати троцькістської верхівки». У вересні 1937 р. Брука етапували до Москви, де він рішуче відмовлявся від усіх звинувачень, але це його не врятувало — 8 лютого 1938 р. він був засуджений на смерть в особливому порядку і невдовзі страчений¹⁶⁸.

Про те, чому саме заарештовані С. С. Брук та М. О. Григоренко були викликані на Луб’янку, а не розстріляні в Києві, розповів згодом старший майор державної безпеки В. Ю. Цесарський: «Коли я працював у 8-му (обліково-статистичному. — Авт.) відділі ГУДБ НКВС, з України був привезений альбом на учасників контрреволюційної організації, яка складалася із співробітників НКВС УРСР. З них обвинувачені Брук і Григоренко викривали Глєбова — колишнього заступника начальника 4-го відділу ГУДБ НКВС СРСР. Мені Литвин (старший майор державної безпеки Михайло Йосифович Литвин на той час очолював 4-й відділ ГУДБ НКВС СРСР. — Авт.) говорив, щоб я Брука та Григоренка викликав для передопиту, оскільки вони дали свідчення на Глєбова. Я отримав санкцію колишнього заступника наркома Фриновського на виклик їх для передопиту до Москви... їх передопитував колишній заступник наркома Фриновський у присутності заступника прокурора Союзу Рогинського, голови Військової колегії Ульріха та моєму... Вони відмовилися від свідчень на Глєбова та у відношенні своєї контрреволюційної діяльності. Григоренку в частині зняття свідчень на Глєбова та на себе повірили, він був звільнений і відновлений в правах співробітника НКВС»¹⁶⁹.

Були розстріляні начальник відділка 4-го відділу УДБ НКВС УРСР, старший лейтенант державної безпеки С. А. Пустовойтов і помічник начальника Старобєльського окружного відділу НКВС, лейтенант державної безпеки Н. Д. Грушевський; таємні агенти В. О. Юринець, І. Й. Карбоненко, А. І. Онищук, А. А. Біленький-Березинський. Усі вони, як і їхні керівники, стали жертвами тієї системи насильства та беззаконня, яку самі ж і створювали.

1. ДА СБУ, Київ. — Спр. 1385. — Т. 1. — Арк. 51.

2. Там само. — Арк. 6—7 зв.

3. Там само. — Арк. 3.

4. Там само. — Арк. 21.

5. Там само. — Арк. 70.

6. Там само. — Арк. 60.

7. Там само. — Арк. 50.

8. Там само. — Арк. 3.

9. Там само. — Арк. 52.

10. Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. — К„ 1999. — С. 93.

11. ДА СБУ, Київ. — Спр. 1385. — Т. 1. — Арк. 20.

12. Там само. — Арк. 9 зв.

13. Там само. — Арк. 11—12, 38, 40.

14. Там само. — Арк. 68.

15. Там само.

16. Там само. — Арк. 68—69.

17. Суровцева Н. Життя Надії Суровцової, описане нею самою в селищі Нижній Сеймчан // Наука і культура. Україна. — 1990. — Вип. 24. — С. 554—555.

18. ДА СБУ, Київ. — Спр. 1385. — Т. 1. — Арк. 6, 7 зв.

19. Суровцева Н. Життя Надії Суровцової. — С. 554—555.

20. ДА СБУ, Київ. — Спр. 1385. — Т. 1. — Арк. 31.

21. Пристайко В. І., Шаповал Ю. І. Михайло Грушевський і ГПУ—НКВД. Трагічне десятиліття: 1924—1934. — К., Україна, 1996. — С. 140, 148, 149, 152.

22. Пристайко В. 1., Шаповал Ю. 1. Михайло Грушевський і ГПУ— НКВД. — С. 174.

23. ДА СБУ, Київ. — Спр. 1385. — Т. 1. — Арк. 39.

24. ДАХО. — Ф. 99. — Оп. 3. — Спр. 354. — Арк. 241.

25. ДА СБУ, Київ. — Спр. 1385. — Т. 1. — Арк. З зв.

26. Там само. — Арк. 22.

27. Там само. — Арк. 41.

28. ЧК—ГПУ—НКВД в Україні: особи, факти, документи. — С. 254—267.

29. Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні. — С. 332.

30. Куліш М. Г. Твори: В 2 т. — К., Дніпро, 1990. — Т. 2. — С. 141.

31. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 2994. — Арк. 185, 186, 190.

32. ДА СБУ, Київ. — Спр. 67098 ФП. — Т. 238. — Арк. 1.

33. Снєгірьов Г. Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько...). Лірико— публіцистична розвідка. — К., 1990. — С. 110.

34. Українська контрреволюція перед пролетарським судом // Більшовик України, — 1930. — № 5/6. — С. 9.

35. Шаповал Ю. Другой Сергей Ефремов // Зеркало недели. — 2006. — № 38. — С. 21.

36. Пристайко В. I., Шаповал Ю. I. Справа «Спілки визволення України». — С. 131—180.

37. Там само. — С. 182—201.

38. Там само. — С. 209—212.

39. Там само. — С. 213—214.

40. Там само. — С. 140.

41. Шаповал Ю. I., Золотарьов В. А. Всеволод Балицький: особа, час, оточення. — К., Стил ос, 2002. — С. 134—141.

42. Спілка визволення України. — Стенографічний звіт судового процесу. — Харків, 1931. — Т. 1. — С. 160.

43. Семененко О. Харків, Харків... — X., Нью—Йорк, 1992. — С. 97—99.

44. Судоплатов П. А. Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930—1950—е годы. — М.: ОЛМА—ЛРЕСС, 1997. — С. 20.

45. Судоплатов П. А. Спецоперации. Лубянка и Кремль. — С. 19.

46. ЦЦАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 184. — Арк. 87.

47. ДА СБУ, Київ. — Спр. 1385. — Т. 1. — Арк. 41

48. ДА СБУ, Київ. — Спр. 2816. — Арк. 20.

49. ДА СБУ, Запоріжжя. — Спр. 3153. — Арк. 21.

50. ДА СБУ, Київ. — Спр. 1385. — Т. 1. — Арк. 48.

51. Там само. — Арк. 35.

52. Лист начальника СОУ ДПУ УСРР I. М. Леплевського і начальника Конотопського окрвідділу ДПУ у справі «Весна» // 3 архівів ВУЧК— ГПУ—НКВД—КГБ. — 2002. — № 1. — С. 172—174.

53. Свідчення заарештованого С. I. Добровольського // 3 архівів ВУЧК— ГПУ—НКВД—КГБ. — 2002. — № 1. — С. 200—207:

54. ДА СБУ, Київ. — Спр. 1385. — Т. 1. — Арк. 20.

55. Пристайко В. І., Шаповал Ю. І. Михайло Грушевський і ГПУ— НКВД. — С. 99—100.

56. Пристайко В. I., Шаповал Ю. І. Михайло Грушевський: Справа «УНЦ» і останні роки (1931—1934). — К., Критика, 1999. — С. 79—80.

57. Там само. — С. 198—225.

58. Там само. — С. 88.

59. ДА СБУ, Київ. — Спр. 1385. — Т. 1. — Арк. 13.

60. Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937— 1938 роках. — Т. 1. — К., Сфера, 2003. — С. 312.

61. Наше минуле. — К., 1993. — С. 114.

62. Там само. — С. 136.

63. Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20—50-ті роки XX ст.). — К., Наукова думка, 1994. — С. 294.

64. Наше минуле. — К., 1993. — С. 141.

65. Рубльов О. С.,, Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. — С. 294—295.

66. Наше минуле. — К., 1993. — С. 136.

67. Там само. — С. 147.

68. Буржуазного націоналіста, плагіатора Юринця виключено з партії // Комуніст. — 1933. — 22 липня.

69. Роженко М. М. Трагедія академіка Юринця. — К., 1996. — С. 69—76.

70. Шаповал Ю. І. Україна 20—50-х років: сторінки ненаписаної історії. — К., Наукова думка, 1993. — С. 199—200.

71. Роженко М. М. Трагедія академіка Юринця. — К., 1996. — С. 78—79.

72. ДА СБУ, Київ. — Спр. 57428. — Арк. 204.

73. ДАХО. — Ф. 1. — Оп. 1 — Спр. 1202. — Арк. 1.

74. Наше минуле. — К., 1993. — С. 114.

75. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 2886. — Арк. 87—88.

76. Пристайко В. І., Шаповал Ю. І. Справа «Спілки визволення України». — С. 415.

77. Рубльов О., Репринцев В. Репресії проти поляків в Україні у 1930-ті роки. — С. 123—124, 149.

78. Юркевич Ю. Спогади 1929—1934 років // Зона. — 1992. — № 1. — С. 9—10.

79. ДА СБУ, Київ. — Спр. 50045 ФП. — Арк. 71.

80. ДА СБУ, Київ. — Спр. 57428 ФП. — Арк. 201.

81. Наше минуле. — К., 1993. — С. 147.

82. ДА СБУ, Київ. — Спр. 50045 ФП. — Арк. 71—72.

83. Наше минуле. — К., 1993. — С. 145—146.

84. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — On. 1. — Спр. 45886 ФП. — Арк. 159—160.

85. Роженко М. М. Трагедія академіка Юриния. — С. 101.

86. Наше минуле. — К., 1993. — С. 142.

87. Шаповал Ю. І. Україна XX століття. — С. 298.

88. ДАХО. — Ф. 2. — On. 1. — Спр. 117. — Арк. 151.

89. Наше минуле. — К., 1993. — С. 139.

90. Вироки Військової колегії Найвищого Суду Союзу PCP в м. Києві в справах про терористів—білогвардійців // Більшовик. — 1934. — 18 грудня.

91. Наше минуле. — К., 1993. — С. 148.

92. Про внесення змін до Кримінально—процесуального кодексу УСРР. Постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету // Більшовик. — 1934. — 10 грудня.

93. Наше минуле. — К., 1993. — С. 141.

94. Волкогонов Д. А. Тріумф і трагедія: Політичний портрет Й. В. Сталіна. — К„ 1989. — Кн. 1. — С. 356.

95. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 44539 ФП. — Арк. 94.

96. Наше минуле. — К., 1993. — С. 148.

97. ДА СБУ, Харків. — Спр. 8394. — Арк. 48.

98. Остання адреса. — Т. 1. — С. 187.

99. 3 порогу смерті. Письменники України — жертви сталінських репресій. — К., 1991. — С. 249.

100. Наше минуле. — К., 1993. — С. 148.

101. Юренко О. П. Живим у небуття // Реабілітовані історією. — Київ— Полтава, Рідний край, 1992. — С 256.

102. Исполнительный комитет, 7 февраля // Киевский коммунист. — 1919. — 7 февраля.

103. Шаповал Ю. І. Україна 20—50—х років. — С. 175.

104. 3 порогу смерті. — С. 183.

105. Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933— 1941 // Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937— 1938 роках. — Т. 2. — К., Сфера, 2003. — С. 974.

106. ДзюбаИ. Пятьдесят лет спустя//Дружба народов. — 1989. — № 4. — С. 218.

107. ДА СБУ, Харків. — Спр. 8394. — Арк. 50.

108. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в С PCP. — С. 306.

109. ДА СБУ, Київ. — Спр. 1385. — Т. 2. — Арк. 8.

110. Там само. — Спр. 57428 ФП. — Арк. 207.

111. Там само. — Спр. 1385. — Т. 2. — Арк. 1—6.

112. Там само. — Спр. 15282. — Арк. 73—6.

113. ДА СБУ, Миколаїв. — Спр. 1966. — Арк. 103—104.

114. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 16. — Спр. 12. — Арк. 38.

115. ДА СБУ, Вінниця. — Спр. 6749. — Арк. 12.

116. Там само. — Арк. 29.

117. ДА СБУ, Вінниця. — Спр. 6749. — Арк. 62.

118. Шаповал Ю. І. Україна 20—50—х років. — С. 181—183.

119. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 341. — Арк. 83.

120. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 45886 ФП. — Арк. 108—109.

121. ДА СБУ, Київ. — Спр. 57428—ФП. — Арк. 201—202. .

122. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 45886 ФП. — Арк. 109.

123. Там само. — Арк. 108—109.

124. Там само. — Арк. 164.

125. ДА СБУ, Київ. — Спр. 38485 ФП. — Т. 8. — Арк. 142.

126. Шаповал Ю. І. Україна 20—50-х років. — С. 190.

127. Там само. — С. 189—190.

128. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 45886 ФП. — Арк. 107.

129. Там само. — Арк. 161—163.

130. ДА СБУ, Київ. — Спр. 57428 ФП. — Арк. 201.

131. ДАХО. — Ф. 99. — Оп. 3. — Спр. 355. — Арк. 4.

132. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 45886. — Арк. 111.

133. Там само. — Арк. 104.

134. Там само. — Арк. 111.

135. Наше минуле. — К., 1993. — С. 130—133.

136. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 45886 ФП. — Арк. 161—165.

137. ДА СБУ, Київ. — Спр. 50045 ФП. — Т. 1. — Арк. 123.

138. Наше минуле. — К., 1993. — С. 124.

139. ЦЦАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 44539 ФП. — Арк. 26.

140. Наше минуле. — К., 1993. — С. 124.

141. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 45886 ФП. — Арк. 166.

142. Там само. — Спр. 44539 ФП. — Арк. 27.

143. ДА СБУ. — Спр. 43787 ФП. — Арк. 43—44.

144. Там само. — Арк. 44.

145. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 44539 ФП. — Арк. 283.

146. Там само. — Спр. 45886 ФП. — Арк. 166.

147. Там само. — Арк. 166.

148. Вісті. — 1936. — 3 січня.

149. Там само.

150. Там само.

151. Там само.

152. Рубльов О. С., Черненко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. — С. 340.

153. Абаринов А., Хиллинг Г. Испытание властью. Киевский период жизни Макаренко (1935—1937 гг.). — Марбург, 2000. — С. 73.

154. Абаринов А., Хиллинг Г. Испытание властью. — С. 185.

155. Реабилитация: Политические процессы 30—50-х годов. — М., Политиздат, 1991. — С. 210—235.

156. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 45886 ФП. — Арк. 170—171.

157. Там само. — Спр. 44539—ФП. — Арк. 31—32.

158. Материалы февральско—мартовского Пленума ЦК ВКП(б) 1937 года // Вопросы истории. — 1994. — № 10. — С. 27.

159. Материалы февральско-мартовского Пленума ЦК ВКП(б) 1937 года // Вопросы истории. — 1995. — № 2. — С. 20

160. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 44539ФП. — Арк. 153.

161. Там само. — Спр. 45886 ФП. — Арк. 172.

162. Там само. — Арк. 171.

163. ДА СБУ, Київ. — Спр. 43787 ФП. — Арк. 44.

164. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 45886 ФП. — Арк. 171.

165. Там само. — Спр. 44539 ФП. — Арк. 31.

166. Там само.

167. ДА СБУ, Київ. — Спр. 57428 ФП. — Арк. 258.

168. Наше минуле. — К., 1993. — С. 121—128.

169. Ксерокопія протоколу допиту Цесарського Володимира Юхимовича, колишнього начальника УНКВС по Московській області від 2 січня 1939 р. — особистий архів автора.

---==ooO@Ooo==---

© ARENAS